Історія Західноукраїнської Народної Республіки

Размещено на http://www.allbest.ru/

Зміст

Вступ

1. Листопадова (1918) революція у Львові

2. Проголошення ЗУНР

3. Створення Української галицької армії

4. Перебіг українсько-польської війни

5. Злука УНР і ЗУНР

6. «Чортківська офензива»

7. Еміграція

Висновок

Використана література

Примітки

Додатки

революція український злука республіка

Вступ

Західноукраїмнська Наромдна Респумбліка; ЗУНР) -- українська держава, що існувала протягом 1918-1919 років на території Західної України зі столицею у Львові. Постала після Першої світової війни в результаті розпаду Австро-Угорщини. Проголошена 19 жовтня 1918 року. Охоплювала територію заселену українцями -- Галичину, Буковину й Закарпаття. 1 листопада розпочався військовий конфлікт проти Польщі, яку підтримували країни Антанти, насамперед Франція. 22 січня 1919 року ЗУНР об'єдналася з Українською Народною Республікою, отримавши назву Західна Область Української Народної Республіки (ЗОУНР). Окупована 18 липня 1919 року в ході українсько-польської війни. Анексована Польщею, Румунією і Чехословаччиною. До 15 березня 1923 року уряд ЗУНР перебував у еміграції.

1. Листопадова (1918) революція у Львові

Перебіг подій, який дедалі виразніше окреслював неминучість розпаду Австро-Угорської імперії, змушував галицьких політиків до певних кроків щодо національно-державного самовизначення.

Згідно з попередніми домовленостями, 18 жовтня 1918 р. до Львова з'їхалися делегати політичних груп. Вони мали сформувати сейм, який би мирним та законним шляхом перебрав на себе владу. У зібранні взяли участь українські посли до австрійського парламенту й крайових сеймів Галичини й Буковини, представники єпископату Української греко-католицької церкви, делегати крайових політичних партій: галицьких-національно-демократичної, радикальної, християнсько-суспільної та соціал-демократичної; буковинських - національно-демократичної, соціал-демократичної й радикальної, а також посланці студентської молоді - усього 69 делегатів.

Представницьке зібрання проголосило себе Українською Національною Радою - вищим органом влади західноукраїнських земель. Зазначалося, що українські землі Австро-Угорської імперії становлять «одно-цільну українську територію», що «уконституйовується як Українська держава». К. Левицький заявив, що це рішення означає «утворення Української держави в межах Австро-Угорщини». У дебатах лунали голоси щодо необхідності негайно висловитися за з'єднання західноукраїнських земель з Великою Україною. Однак гору взяла думка голови Української Національної Ради Є. Петрушевича, який наголосив на несвоєчасності об'єднання Західної та Східної України, мотивуючи це слабкістю, роз'єднаністю і непевністю державності Наддніпрянщини.

Насамперед слід було встановити українську владу в Східній Галичині. Молоді політичні й соціальні сили, перебравши на себе ініціативу у визвольному русі, енергійно домагалися усунення австрійської воєнної адміністрації. 1 листопада 1918 р. польське командування готувалося перебрати владу у Львові від австро-угорського намісника К. Гуйна.

Проте у ніч на 1 листопада в головному місті Східної Галичини було встановлено українську владу. Цього разу справу організував очолюваний сотником Д. Вітовським Військовий комітет, створений у вересні 1918 р. офіцерами-українцями австрійської армії та поповнений у жовтні представниками січових стрільців. Головною ланкою революційного вибуху став Львів. Організатори виступу мали в розпорядженні невелику кількість (щонайбільше 2,5 тис.) солдатів-українців у складі розміщених тут австрійських частин. Оволодіти 200-тисячним містом з такою незначною силою було неможливо. Але йшлося не про воєнний переворот, а про загальне повстання. Його мета не обмежувалася перебранням влади у Львові. Революція мала відновити національну державність на західноукраїнських землях. Перше історичне завдання вдалося успішно розв'язати.

О 7-й годині ранку 1 листопада 1918 р. командувач українськими силами Д. Вітовський з великим піднесенням рапортував К. Левицькому, що, не втративши жодного стрільця, національне військо оволоділо Львовом.

Пополудні відбулося формальне перебрання влади від цісарського намісника. К. Гуйн ухилився від небажаної місії, пославшись на те, що він є інтернованим і «не може виконувати ніяких правних актів». Вихід знайшли у передачі його повноважень заступникові - українцеві В. Децикевичу, який заявив, що на основі цісарського маніфесту від 16 жовтня 1918 р. й одностайного бажання українського народу передає владу від Австро-Угорщини Українській Національній Раді. Було складено урядовий протокол, який підписали від Австрії В. Децикевич як заступник намісника, від Української Національної Ради - С. Голубович та Л. Цегельський. У більшості повітів уже вночі з 31 жовтня на 1 листопада було передано кладу згідно з наказом Центрального Комітету. Владу було переорано без кривавих збройних сутичок. Такий перебіг подій свідчив, що національні організації мали значні військові сили й підтримку населення. Без збройної боротьби українська влада встановилася у Станіславі, Коломиї, Долині, Снятині, Раві-Руській, Золочеві, Скольному, Городку, Підгайцях, Жовкві, Печеніжині, Кам'янці-Струмиловій, Буську. В Тернополі, Перемишлі, Бориславі, Рудках, Бережанах, Стрию, Турці, Густинському повіті, Самборі й Дрогобичі владу встановлено внаслідок селянських і робітничих виступів.

2. Проголошення ЗУНР

У відозві від 1 листопада 1918 р. Українська Національна Рада проголосила створення української держави на етнічних українських землях колишньої Австро-Угорської монархії., її назву й територіальні межі закріпив закон, ухвалений 13 листопада [1]: «Держава... має назву Західно-українська Народна Республіка» (ЗУНР); вона становить «українську суцільну етнографічну область... з українською частиною бувших австрійських коронних країв Галичини з Володимирією і Буковиною та з українськими частями бувших угорських столиць (комітатів): Спиш, Шариш, Уг, Берег, Уюча і Мармарош». Закон утверджував державну самостійність ЗУНР. Ним же було затверджено герб держави - Золотий Лев на синьому тлі, та прапор - блакитно-жовтий.(ДОДАТОК 1).

Тимчасовий Основний закон ЗУНР був з часом доповнений цілим рядом законів: про організацію війська (13 листопада 1918 p.), тимчасову адміністрацію (15 листопада 1918 p.), тимчасову організацію судочинства (16 листопада і 21 листопада 1918 p.)[2], відповідно до якого судова система новоствореної Республіки складалося з трьох ланок: повітових судів, окружних судів і Вищого суду. Як і на східних землях, у ЗУНР законодавство колишньої метрополії діяло тільки в тому разі, якщо воно не суперечило інтересам Української держави.

Окрім загальних судів передбачалося створення органів військової юстиції, якими мали стати: окружний військовий суд, обласний військовий суд і Найвищий військовий трибунал [3].

Законодавством ЗУНР встановлено підвищені вимоги до осіб, які мали бажання стати суддями. Зокрема, після закінчення вищого начального закладу вони були повинні пройти дворічне стажування, і лише після цього мали змогу стати суддями у разі успішного складання спеціального екзамену [4].

Закон про державну мову (1 січня 1919 p.), шкільництво (13 лютого 1919 p.), громадянство (8 квітня 1919 p.), земельну реформу (14 квітня 1919 p.).

4 січня 1919 р. було прийнято закон про Виділ Української Національної Ради - орган найвищої постійно діючої влади в країні, що складався з 10 членів. Виділ призначив новий склад Державного секретаріату, прем'єр-міністром якого став С. Голубович.(ДОДАТОК 3) 15 квітня 1919 р.- було оприлюднено закон про сейм як законодавчий орган ЗУНР.

Основні положення внутрішньої політики ЗУНР було викладено в декларації Української Національної Ради, опублікованій 5 листопада 1918 р. у Львові. Проголошувалися рівність усіх громадян перед законом; загальне, рівне, безпосереднє, та ємне і пропорційне виборче право, передбачалося проведення земельної реформи з передачею поміщицьких земель селянам і встановлення 8-годинного робочого дня. Національним меншинам гарантувалися рівні права з українським населенням.

Однак керівництво ЗУНР вело непослідовну й нечітку соціальну політику. Так, закон про земельну реформу від 14 квітня 1919 р. передбачав конфіскацію й передачу в земельний фонд ЗУНР земель державних, поміщицьких, церковних, а також тих, що не оброблялися власними силами і перевищували встановлений розмір для однієї сім'ї. Ці землі мали бути розподілені на правах приватної власності між безземельними і малоземельними селянами. Але розподіл землі планувалося розпочати лише після закінчення війни. У кількох повітах селяни відкрито стали виступати проти поміщиків і починали розподіл їхніх земель самовільно.

З проголошенням ЗУНР виникла реальна потреба у кваліфікованих кадрах на різних ділянках державотворення. Більшість делегатів Української Народної Ради мала правничу освіту й депутатський та фаховий досвід. Після доповнення Української Ради представниками війська, політичних партій, а згодом повітів і міст її соціальна структура урівноважилася. Рада державних секретарів ЗУНР сформувала управлінський апарат, в якому на початок 1919 р. 85 % службовців мали освіту, що відповідала профілю діяльності відповідного секретаріату, а 80 % - практичний досвід роботи в австрійських урядових інституціях.(ДОДАТОК 3)

Ініціатива у розв'язанні місцевих проблем покладалася на повітові національні ради. Повітові комісари перебрали на себе повноваження австрійських старост. За фахом серед них переважали правники, 18 повітових комісарів мали докторський ступінь, 8 були членами Української Ради, 5 - колишніми послами в імперських законодавчих органах.

Відповідно до Австро-Угорського перепису 1910 року, на території проголошеної Західноукраїнської Народної Республіки мешкало близько 5,4 мільйонів осіб.(ДОДАТОК 4) Серед них 3 мільйони 291 тисяч (приблизно 60 %) українців, 1 мільйон 351 тисяч (приблизно 25%) поляків, 660 тисяч (приблизно 12%) євреїв. Решту становили німці, угорці, румуни, чехи, словаки, цигани, вірмени та інші. В містах та містечках мешкали переважно поляки та євреї, в сільській же місцевості в абсолютній більшості переважали українці. Такий розподіл місця прожиття виявився в майбутньому проблемним, тому що найбільше місто і адміністративний центр регіону Львів, який заснував король Данило Романович, було в більшості населене на той момент поляками і вважалось важливим центром польської культури. Конфлікт за це місто був неминучим.

Західноукраїнська Народна Республіка

На жаль, поразки на воєнних та дипломатичному фронтах звели нанівець зусилля галичан з розбудови Української держави.

3. Створення Української галицької армії

«Збройні сили молодої держави творилися занадто повільно: військове керівництво й уряд ЗУБР перебували у Львові, зв'язки з провінцією були слабкими. Новостворені частини мали довільні структури, носили найменування своїх місцевостей або командирів. На базі легіону УСС було створено перші бойові групи - «Старе село» отамана О. Микитки та «Схід» полковника М. Тарнавського. Уже в листопаді діяли групи «Щирець», «Наварія», «Рудьки», «Крукеничі», «Хирів», «Південь». На півночі краю сокальська, угнівська, ревська, белзька, яворівська, янівська групи у грудні об'єднались у загін «Північ».

«Упадок Львова, - згадував військовий діяч ЗУНР С. Шухевич, -справив як на селянство, так і на інтелігенцію страшне враження. Немов-би хто несподівано ударив селянство по голові... І коли перед цим мало хто йшов до Української армії, а багато з неї й дезертирували, то тепер йшли всі, кого тільки засягнув перший приказ мобілізації». На місцях керівництвом військових повітових команд, а нерідко з власної ініціативи колишніх січових стрільців, старшин та підстарший австрійського війська формувалися бойові підрозділи.

Керівники новоутвореної держави і насамперед військові шукали союзників у боротьбі за незалежність. На їхній заклик відгукнулася Українська Народна Республіка. Директорія УНР надіслала до Галичини козацький загін імені Ґонти, Козятинську стрілецьку й артилерійську бригади. 10 грудня з Києва прибув М. Павленко, обійнявши командування Галицькою армією. 40-річний генерал мав значний бойовий досвід, брав участь у російсько-японській та Першій світовій війнах. Начальником штабу армії було затверджено колишнього полковника російської армії Є. Мишковського. За його ініціативою було здійснено докорінну реорганізацію галицького війська, а фактично до січня 1919 р. створено нову сучасну армію.

Упродовж грудня-січня відбулася організація Галицької армії, створювалися корпуси, бригади, курені. Бойові групи «Північ», «Яворів», «Угнів» та деякі інші разом з окремими загонами ввійшли до 1-го корпусу під командуванням полковника В. Курмановича. З груп «Схід», «Старе Село», «Щирець», «Наварія» було сформовано 2-й корпус під командуванням полковника М. Тарнавського, уродженця с. Барилів на Радехівщині. Бойові групи «Хирів», «Крукеничі», «Гофмана» утворили 3-й корпус бригади, що утримував чи

не найважливішу ділянку фронту по лінії Городок-Судова Вишня-Хирів-Турка. Корпусним командиром було призначено полковника Г. Коссака.

Українському війську постійно бракувало гармат і боєприпасів. Поставки Директорії, хоча й відіграли важливу роль у підтримці боєздатності західноукраїнського війська, не забезпечували потреб УГА. Тоді ж було створено перший авіаційний загін, командиром якого було призначено сина Каменяра - сотника П. Франка.

До весни 1919 р. організацію регулярного війська в цілому було завершено. Лави Галицької армії зросли до 1 млн. 254 тис. вояків.

4. Перебіг українсько-польської війни

Одразу після взяття влади серед українського вояцтва поширилися демобілізаційні настрої. Більше половини українських вояків, які брали участь у «листопадовому повстанні» у Львові, ледь не наступного дня розійшлися, вважаючи, що «справу зроблено». Натомість у польських збройних формуваннях листопадові події сприймалися лише як початок боротьби. Начальна команда військ польських (НКВП) мала достатню кількість офіцерів. У перші дні були призначені коменданти прифронтових дільниць, визначені місця дислокації, окреслено коло важливих об'єктів, що їх слід було охороняти. Успіхом польських вояків стало захоплення 2 листопада складів зброї та амуніції в районі головного вокзалу. До їхніх рук потрапило 2 млн. одиниць військового спорядження.

Українці мали добре вишколений та загартований полк Українських січових стрільців, однак дислокувався він за 250-270 км у районі Чернівців-Вижниці. З різних причин перший його підрозділ (800 вояків) прибув на станцію Сихів лише ввечері 3 листопада, коли польські вояки вже значно зміцнили своє становище. Генеральна команда не встановила з прибулими, по суті, ніякого зв'язку. Повільно налагоджувався контакт і з іншими підрозділами УСС, котрі прибули згодом.

Не сприяли успіхові війська ЗУНР і часті зміни командування. 2 листопада зрікся своєї посади командувач Д. Вітовський, його наступник отаман Г. Коссак протримався до 9 листопада. Того ж дня Українська Національна Рада призначила головним комендантом національних збройних формувань полковника Г. Стефаніва. 9 листопада був створений державний секретаріат військових справ на чолі з полковником Д. Ві-товським. Держсекретаріат військових справ 13 листопада здійснив поділ території ЗУНР на 3 воєнні області: Львівську (пізніше Стрийську). Тернопільську та Станіславську. Кожна з них, у свою чергу, поділялася на 4 воєнні округи. Кожен з 12 округів очолював військовий комендант обов'язками якого були мобілізація й підготовка кадрів армії, залучення до війська нових сил, боротьба з дезертирством.

Незважаючи на здатність військових сил ЗУНР до тривалого спротив; 21 листопада полковник Г. Стефанів визнав становище загрозливим. Він домігся від Ради державних секретарів санкції на евакуацію українського війська та уряду зі Львова.

21 листопада 1918 р. внаслідок кровопролитних боїв польські війська захопили Львів (біля м. Перемишля не змогли зруйнувати мости і польські війська приїхали на залізничний вокзал у Львові). Уряд ЗУНР переїхав до Тернополя, а з 2 січня 1919 р. УНРада і уряд ЗУНР знаходились у Станиславові (тепер Івано-Франківськ).

Події 1-22 листопада 1918 р. у Львові - драматична сторінка української історії. Новонароджене українське військо зазнало в львівських боях поразки. Однак наслідки її не були виключно негативними. Поразка у столиці стала дзвоном на сполох для українців усієї Галичині: Незважаючи на воєнну виснаженість краю, галицька провінція масово відгукнулася на заклик політичного керівництва йти до національного війська, забезпечувати власну державу хлібом, бути законослухняними громадянами молодої ЗУНР.

5. Злука УНР і ЗУНР

Проблема «З'єднання» стала практичною потребою дня одразу після встановлення влади Української Національної Ради у Львові. Уже 5 листопада 1918 р. до Києва до гетьмана П. Скоропадського з повноваженням: Української Національної Ради і проханням збройної допомоги українським силам у Львові прибула делегація в складі О. Назарука та В. Шухевича. Гетьман обіцяв допомогу зброєю і грошима, а також запропонував передислокувати з Білої Церкви до галицького кордону полк січових стрільців, який міг би згодом перейти на територію ЗУНР. Однак П. Скоропадський прагнув уникнути збройного протистояння з Польщею.

Питання об'єднання обговорювалося з Директорією УНР. 1 грудня 1918 р. членами Ради державних секретарів ЗУНР Л. Цегельських Д. Левицьким у Фастові було укладено передвступний договір[5]. ЗУНР з явила про «непохитний намір злитися в найкоротшім часі в одну вели: державу з Українською Народною Республікою, увійти «з усею своєю територією й населенням, як складова частина державної цілості, в Українську Народну Республіку». Зауважувалося, що з огляду на історичні обставини ЗУНР дістане «територіальну автономію, якої межі означите у хвилі реалізації злуки обох Республік в одну державну цілість окрема спільна комісія».

З січня 1919 р. у м. Станіславі Українська Національна Рада одноголосно проголосила «торжественно з'єдинение з нинішнім днем Західноукраїнської Народної Республіки з Українською Народною Республікою в одну, одноцільну суверенну Народну Республіку». Було затверджено «Передвступний договір» від 1 грудня та доручено Держсекретаріату «негайно розпочати переговори з Київським Правительством для фіналізування договору про злуку». Водночас робилося важливе застереження для розуміння подальшого перебігу подій: «До часу, коли зберуться установчі збори з'єднаної Республіки, законодавчу владу на території бувшої Західноукраїнської Народної Республіки виконує Українська Національна Рада».

22 січня 1919 р. на Софійському майдані Києва відбулося урочисте проголошення Акта Злуки.(ДОДАТОК 5) Ухвалу Національної Ради ЗУНР зачитав Л.Цегельський, а член Директорії Ф. Швець оприлюднив відповідний універсал У HP: «Іменем Української Народної Республіки Директорія оповіщає народ український про велику подію в історії землі нашої української. 3-го січня 1919 р. в м. Станіславі Українська Національна Рада Західної Української Народної Республіки урочисто проголосила злуку Західної Української Народної Республіки з Наддніпрянською Українською Народною Республікою в одноцільну суверенну Народну Республіку».

Документи про злуку українських земель лише проголошували утворення Української Народної Республіки й намічали шлях до її створення. Однак обидва державні утворення на Сході й Заході України під натиском Росії та Польщі втрачали територію, відтак ширився хаос, зростало непорозуміння, що, врешті, спричинило до цілковитого розриву між ними.

6. «Чортківська офензива»

Президент Української Національної Ради Є. Петрушевич і уряд С.Голубовича сподівалися на справедливе залагодження конфлікту з Польщею, Антантою та США, надсилаючи їм численні заяви, ноти, направляючи делегації на Паризьку мирну конференцію. 1919 р. до Парижа прибула спеціальна делегація на чолі з Д. Вітовським та М. Лозинським. яка за дорученням Державного секретаріату ЗУНР-ЗО УНР мала домагатися припинення війни Польської держави проти Західноукраїнської Народної Республіки.

Проте дипломатичні заходи не давали бажаних результатів. Найбільш непримиренну позицію щодо визначення української державності займала французька делегація на чолі з Ж. Клемансо. Визначальне місце у планах Франції щодо створення «санітарного кордону» проти більшовиків і, водночас, під егідою Франції, проти Німеччини, відводилося молодим центральноєвропейським державам - Польщі, Чехословаччині й Румунії. Відтак ці країни могли розраховувати на всебічну підтримку їхніх політичних планів Францією. Більш виважений підхід де розв'язання українського питання демонструвала англійська делегація, очолювана Д.Ллойд Джорджем, який різко висловлювався проти анексії українських земель Польщею. Американська делегація формальне виступала за надання автономії українському народові в складі новоутворених держав.

Незважаючи на прагнення галицького проводу зберегти добрі відносини з Антантою, Рада державних секретарів ЗУНР відкинула пропоновані учасниками конференції умови. 28 лютого генерал М. Омелянович-Павленко звернувся до особового складу військ з відозвою у зв'язку з провалом переговорів, яка завершувалася так: «До зброї, товариші коменданти, старшини, стрільці і козаки! Хай нас розсудить залізо і кров!» У квітні 1919 р. на польсько-українському фронті відбулися докорінні зміни в розстановці сил: з Франції до Галичини було перекинуто 100-ти-сячну польсько-французьку армію. Очолював її генерал Й. Галлер - кадровий військовий, недавній командир бригади польського легіону у Франції. Найвища рада країн Антанти вирішила, що ця армія не має використовуватися на галицькому фронті, її призначення - відсіч більшовикам. Польське командування обійшло цю умову: новоприбулі дивізії зосереджувалися вздовж колишнього австрійсько-російського кордону нібито для ведення операцій проти війська С. Петлюри.

У середині травня польські війська, зміцнені армією Й. Галлера, перейшли в загальний наступ і до початку червня зайняли всю Галичину, за винятком невеликого трикутника між Дністром і Збручем. 23 травня румунські війська перетнули галицько-буковинський кордон і зайняли Коломию й Покуття аж по р. Дністер. 26 травня 1919 р. Є. Петрушевич та уряд ЗУНР залишили тогочасну столицю - м. Станіслав. Становище української влади здавалося безнадійним і відступ Української галицької армії - щораз трагічнішим. Поразки й внутрішня політична боротьба похитнули довіру населення до уряду. Армії загрожував розвал, урядові -- криза.

У той час, коли завершувалася Чортківська операція УГА, що дістали назву «Чортківська офензива», вкотре на допомогу польському військ; прийшла Антанта. В її рішенні від 25 червня 1919 р. йшлося: «Щоби забезпечити особи й маєток мирного населення Східної Галичини проти небезпек, які їм грозять від більшовицьких банд, Найвища рада союзних та прийнятих до союзу держав вирішила уповноважити сили Польської Республіки вести свої операції аж по ріку Збруч». За цих обставин під натиском переважаючих сил ворога 16-18 липня 1919 р. війська ЗУНР у цілковитому порядку зі зброєю в руках перейшли р. Збруч, залишивши всю Східну Галичину польській владі.

7. Еміграція

Пізно ввечері 16 листопада 1919 р. Е.Петрушевич, полковник В.Вишиваний, група урядовців ЗУНР, сотня стрільців особистої охорони[6] були змушені переїхати через Румунію до Відня, де продовжували активну міжнародну діяльність щодо захисту державних інтересів ЗУНР.

Найвища Рада Антанти 25 червня 1919 р. (за іншими даними 29 червня), побоюючись наступу більшовиків за р. Збруч, погодилась на тимчасову окупацію польськими військами Східної Галичини, залишивши юридичні права над цією територією за союзними державами.

21 листопада 1919 р. під тиском польської сторони було укладено «Договір між союзними державами і Польщею про Східну Галичину», за яким Галичина на 25 років входила до складу Польської держави, зберігаючи статус територіальної автономії. Після закінчення цього терміну статус цих земель мав визначатися шляхом самовизначення місцевого населення.

8 грудня 1919 р. Найвища Рада Антанти, визнавши східним кордоном лінію Керзона, юридично затвердила польську окупацію українських земель: Холмщини, Лемківщини, Підляшшя і Надсяння.

1 серпня 1920 у Відні сформовано закордонний (екзильний) уряд Диктатора ЗУНР (ДОДАТОК 6), головна мета якого -- домагатися відновлення незалежності ЗУНР дипломатичними засобами. Є. Петрушевич склав тимчасовий уряд для Східної Галичини: секретар закордонних справ -- С. Витвицький, секретар політичної пропаганди -- К. Левицький, секретар внутрішніх справ, судівництво -- О. Ганінчак, секретар фінансів і торгівлі -- В. Сінгалевич. Сформовано дорадчу раду, до якої входило 7 членів Національної Ради.

Протягом 1920-1923 рр. уряд ЗУНР і президент Евген Петрушевич постійно ставили перед Ліґою Націй, Найвищою Радою і Радою Послів держав Антанти питання про ліквідацію польського окупаційного режиму на території республіки і відновлення незалежності ЗУНР. Однак лідери країн Антанти, зацікавлені в існувані сильної Польської держави як противаги Радянській Росії, не наважувались прийняти справедливе рішення стосовно цієї проблеми.

11 серпня диктатор ЗУНР Евген Петрушевич додатково включив до складу свого уряду уповноваженого, відомого діяча УНТП Романа Перфецького - як референта краю - для керівництва соціально-політичними процесами у Галичині.

В березні 1921 р. делегація ЗУНР (Кость Левицький, Ернест Брайтер, Осип Назарук, Лука Мишуга) висловила рішучий протест проти укладення Ризького мирного договору 1921 р.

1921 року Рада Ліги Націй прийняла ухвалу про організацію в 1922 р. міжнародної конференції з проблеми міжнародно-правового статусу Галичини.

В квітні-травні 1922 р. питання про долю окупованих Польщею українських земель обговорювалось на Генуезькій конференції.

14 березня 1923 р. на засіданні Ради Послів держав Антанти були визнані фактичні кордони Польщі на Сході з умовою надання автономії для Східної Галичини. Намагаючись змінити рішення Ради Послів, з Раймоном Пуанкаре зустрічався митрополит Андрій Шептицький, але безуспішно.

15 березня 1923 р. екзильний уряд ЗУНР припинив існування.

Висновок

Державний механізм ЗУНР, незважаючи на тяжке військове та соціально-економічне становище держави, забезпечував її нормальну життєдіяльність. Не існувало серйозних внутрішніх причин втрати незалежності.

У ЗУНР було утворено демократичну політичну систему, в яку входили українські та єврейські політичні партії й організації.

Правоохоронні органи були найбільш професійною та кваліфікованою ланкою державного механізму і, в цілому, виконували поставлені перед ними завдання.

У ЗУНР на правовій основі була розроблена програма реформування й розвитку державної. Було створено досить багато законів, які були першим кроком до незалежності. Зокрема, гарантувалось навчання рідною мовою представникам національних меншин.

І навіть, коли були змушені переїхати до Відня, все одно, продовжували активну міжнародну діяльність щодо захисту державних інтересів ЗУНР.

Отже, утворення і діяльність ЗУНР було важливою сторінкою в житті українського народу, яка відіграла одну з головних ролей в усвідомленні національного відродженні і здійснила важливі кроки до утворення самостійної України.

Використана література

1. Тищик Б. Й., Вівчаренко О. А. Західноукраїнська Народна Республіка. 1918-1923 pp. Коломия, 1993.

2. Кульчицький В. С. До питання про виникнення і падіння Західноукраїнської Народної Республіки // Проблеми юридичної науки та правоохоронної практики. К., 1994.

3. Литвин М. Р., Науменко К. Є. Історія ЗУНР. Львів, 1995.-368с., іл. ISBN 5-7707-7867-9.

4. О.Реєнт, О.Малій. Історія України: підруч. для 10 кл. загальноосвіт. навч. закл. Рівень стандарту, академічний рівень. К.:Генеза, 2010. 240 с.: іл., карти. ISBN 978-966-11-0018-2.

5. Кульчицький С. В., Мицик Ю. А., Власов В. С.Історія України: Довідник для абітурієнтів та школярів загальноосвітніх навчальних закладів. - К.: Літера ЛТД, 2010. - 528 с. ISBN 978-966-7543-80-8

Размещено на Allbest.ru