Соціально-економічні та політичні наслідки колективізації
Початок колективізації та її особливості. Ліквідація куркульства як класу. Розгортання суцільної колективізації на Україні: селянські протести, тимчасове послаблення колективізації, нові наступи на село. Основні наслідки колективізації на Україні.
Рубрика | История и исторические личности |
Вид | реферат |
Язык | украинский |
Дата добавления | 29.11.2015 |
Размер файла | 37,4 K |
Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже
Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.
Размещено на http://www.allbest.ru/
Размещено на http://www.allbest.ru/
Міністерство освіти і науки України
Чернігівський національний педагогічний університет імені Т.Г. Шевченка
Навчально-науковий Інститут історії, етнології та правознавства
імені О. М. Лазаревського
Кафедра історії та археології України
Реферат
З методики самостійної роботи
Соціально-економічні та політичні наслідки колективізації
Студента 11 групи
Лозинський Остап Ігорович
Чернігів
2015
План
Вступ
1. Початок колективізації
2. Ліквідація куркульства як класу
3. Розгортання суцільної колективізації на Україні
3.1 Селянськв протести
3.2 Тимчасове послаблення колективізації
3.3 Нові наступи на село
4. Наслідки колективізації на Україні
Висновок
Список використаної літератури
Вступ
Демократичний лад незалежної України дає можливість вперше в останні сторіччя вивчати нашу власну національну історію і критично поглянути на самих себе.
Давні джерела зберегли страхітливі картини масового голодування населення. Його причинами були переважно стихійні явища природи: повені, посухи, епідемії, нашестя сарани тощо. Українська катастрофа XX століття, котра за підступністю і цинізмом творення порівнюється з американським бомбардуванням Хіросіми і Нагасакі, яка за соціально-демократичними наслідками „випереджає" жертви європейського холокосту, це голод-геноцид 1932-1933 рр. Терор, запроваджений сталінським тоталітарним режимом в Україні заподіяв смерть мільйонам хліборобів. Від голоду та масових репресій і депортації ми втратили значно більше, ніж за роки першої світової та громадянської воєн загалом.
Загальновідомим є той факт, що голод 1932-1933 років був спричинений насильницькою суспільною колективізацією, горезвісними хлібозаготівлями, людиноненависницькою політикою розкуркулення, і відвертим масовим терором тоталітарного режиму щодо селян України. Він був зумовлений широкомасштабними політичними, соціально-економічними експериментами ВКП\б\ в Україні.
колективізація куркульство селянський протест
1. Початок колективізації
Радянське керівництво, взявши курс на модернізацію промислового потенціалу країни, одразу зіткнулося з трьома проблемами: кошти, сировина і робочі руки для розвитку індустрії. Одержати все це можна було від селянства, що становило більшість населення. Проте бажаних наслідків досягти одразу не вдалося. Звичні командні методи в економіці спрацьовували погано, і тому провести планове перекачування коштів з аграрного сектору в промисловість шляхом встановлення занижених цін на сільгосппродукцію правлячі кола не змогли. Пропоновані державні ціни часто становили лише 1/8 ринкових, а за таких умов селяни просто відмовлялися продавати свій товар. Вихід із цієї ситуації Ленін побачив у кооперації, яка була звичною, традиційною формою
селянської співпраці ще з дореволюційних часів, до того ж давала змогу органічно поєднати приватні та державні інтереси. Суть проблеми полягала лише в тому, яким способом у традиційну форму кооперації вкласти новий соціалістичний зміст.
Рішення XV зґїзду ВКП(б) (1927) передбачали повільний, поступовий, добровільний процес кооперації (нагадаємо, що кооперація може бути декількох видів: виробнича, житлова, кредитна, споживча тощо). Проте практика диктувала швидкі темпи та жорсткі методи. Принципова зміна орієнтирів почалася після поїздки Сталіна до Сибіру і застосування надзвичайних заходів під час заготівлі хліба в лютому 1928 р. «Уральсько-сибірський» метод заготівель базувався на принципі «самообкладання», за допомогою якого село фактично розколювалось за майновою ознакою. І хоча після цих подій Сталін твердив: «Розмови про те, що ми нібито скасовуємо неп, запроваджуємо продрозверстку, розкуркулення і т. п., є контрреволюційним базіканням, » -- саме з цього рубежу наростає трансформація кооперації в колективізацію, швидко відбувається процес згортання кооперації (нагадаємо, що колективізація -- це тільки одна з форм виробничого кооперування).
Сталін і його оточення з часом дедалі більше переконувались у тому, що потреби індустріалізації простіше і гарантованіше можна задовольнити, спираючись не на 25-- 30 млн. індивідуальних селянських господарств, а на 200-- 300 тис. колгоспів. Тому визріла думка про кардинальну зміну вектора залежності: не держава мусила залежати від значної кількості неконтрольованих індивідуальних селянських господарств, а сконцентровані у великі спільні господарства селяни мусили перебувати в залежності від державних структур. До того ж у сталінських планах колективізація -- це не тільки зручний засіб забезпечення зростаючого населення міст та армії продовольством, а промисловості -- сировиною і робочою силою. Крім Цього, вона мала суттєво сприяти зміцненню соціальної бази диктатури пролетаріату: з одного боку, колективізація стимулювала процес пролетаризації селянства, з іншого -- разом з індустріалізацією відкривала шлях до ліквідації багатоукладності в економіці.
"Воєнно-комуністичний" досвід, набутий більшовиками в умовах громадянської війни, з особливою настирливістю впроваджувався ними у галузі сільськогосподарського виробництва. Він обіцяв швидкі результати найкоротшим шляхом, хоча й ціною величезних жертв. Але така обставина не бралася до уваги.
При розгляді цієї теми необхідно з'ясувати, якими були основні причини насильницької колективізації.
По-перше, це теоретична установка більшовиків, що рано чи пізно колективне господарство має замінити дрібні селянські господарства. Однак, якщо Ленін і його прихильники після невдалих експериментів часів "воєнного комунізму" вважали, що для досягнення такого завдання потрібна буде ціла епоха, то сталінське керівництво вирішило зробити це за кілька років звичними насильницькими методами.
По-друге, це проведення індустріалізації, для забезпечення якої були необхідні чималі кошти. Щоб отримати їх, закордон почали продавати хліб, який селяни дуже неохоче віддавали державі за безцінь. Сталін вважав, що колективізація допоможе встановити повний контроль над селянами і забезпечить належний рівень поставок хліба.
У кінці 20-х років була здійснена підміна кооперування колективізацією. Кооперація, яка лежала в основі плану Леніна по перебудові сільського господарства, була фактично ліквідована, натомість форсованими темпами почав створюватись колгоспний лад.
Курс на "суцільну колективізацію" офіційно проголосив листопадовий (1929 р.) пленум ЦК ВКП(б). Сталін називав колективізацію "революцією зверху". Він мав рацію. Усуспільнення власності селян здійснювалося не добровільно, а насильно, під загрозою репресій і неминучої ліквідації господарств.
Суцільна колективізація в Україні почалася в кінці 1929 р. Вона передбачала створення як колективних господарств з максимальним рівнем Усуспільнення, тобто комун, так і артілей. Одночасно проводилось Розкуркулення, хоча не було навіть чітко визначено, кого вважати куркулем. До куркулів відносили не лише тих, хто використовував найману працю, а й хто просто жив більш заможно, ніж сусіди по селу. Куркулі були розділені на три категорії: 1-а - учасники антирадянських виступів; 2-а-ті, що чинили так званий "пасивний опір"; 3-я -ті, що не чинили ніякої протидії розкуркуленню.
Перша категорія підлягала найсуворішій розправі - ув'язненню або розстрілу, друга - виселенню на північ, третя - розміщенню у так званих "висілках" - спеціально створених ізольованих поселеннях на землях гіршої якості. Не гарантувалась безпека й незаможним. Тих, хто не погоджувався на колективізацію, оголошували "підкуркульниками" і також репресували. Всього за роки суцільної колективізації в Україні було експропрійовано до 200 тис. селянських господарств. Загалом же під час колективізації в Україні знищено майже вдвічі більше селянських господарств. Значна їх частина розпалася в силу обставин з волі самих селян, які, не бажаючи бути колективізованими, розпродували майно, кидали землю, і виїздили на новобудови в міста, зокрема й за межі України.
З 1927 р готувалася нова программа політичного і економічного розвитку СРСР.Потреба індустріалізації країни ,що була викликана міжнародною напруженістю, повинна була знайти джерела фінансування та розвитку. Руйнування села як культурного і національного центру українців і використання його потенціалу-стало тим засобом який дав можливість здійснити промисловий скачок 30-х рр. в СРСР.
Початки колективізації приурочені до 1928 р. Первинний проект великих перетворень, ухвалений партією в 1928 р., називався п'ятирічним планом. Його головне завдання полягало в тому, щоб «наздогнати й перегнати капіталістичний світ» в економічному відношенні.
Надаючи великої ваги розвиткові важкої промисловості, він установлював для країни приголомшуючі завдання: на 250 % забезпечити загальне зростання промисловості, причому лише .важка промисловість мала зрости на 110 %. Інша важлива частина п'ятирічного плану передбачала колективізацію -- створення великих колективних господарств на основі 20 % селянських дворів. Малось на увазі, що сільськогосподарська продукція зросте на 150%. Згодом колективізація мала охопити майже всі селянські господарства, відтак ліквідувавши «шкідливий буржуазний вплив» приватної власності.
У плані фактично ставилася мета перетворити всю робочу силу села, а також міста на робітників державних підприємств. Ця структура не лише передавала державі повний економічний контроль над громадянами, а й значно розширювала її політичне Панування над самостійним колись селянством. Сталін передбачав, що реалізація плану зустріне певний опір, особливо з боку селян, яких мали позбавити землі. Але він цинічно відмахувався від цього знаменитою приповідкою: «Не розбивши яєць, не підсмажиш яєшні».
Ще більш драматичними й радикальними, ніж у містах, були перетворення на селі. Однак тут «друга революція» супроводжувалася такою, жорстокістю й страхіттями, що її можна назвати не інакше, як війною режиму проти селянства. По суті, не буде перебільшенням сказати, що колективізація з її спустошливими наслідками стала однією з найжахливіших подій в українській історії.
Більшовики завжди доводили, що рано чи пізно колективне сільське господарство має замінити дрібні селянські господарства. Вони усвідомлювали, що переконати селян погодитися з таким поглядом буде процесом довгим і нелегким, особливо після тих поступок, що їх за непу отримали селяни. Реакція селян на створення в 1920-х роках колгоспів та радгоспів була малообнадійливою -- до них вступило лише 3 % усіх сільськогосподарських робітників СРСР. Тому, опрацьовуючи перший п'ятирічний план, більшовики розраховували, що в кращому разі вони зможуть колективізувати 20 % селянських дворів (для України це завдання виражалося в 30%). Зосередивши увагу на індустріалізації, радянське керівництво, очевидно, вирішило не брати на себе величезний тягар, пов'язаний із докорінним перетворенням сільського господарства.
Проте незабаром стало ясно, що індустріалізація, як її уявляли Ради, вимагала широкої колективізації. Сталін дійшов цього висновку, ймовірно, під час кризи зернозаготівель 1927--1928 рр.
Радянські плани розвитку промисловості спиралися на те, що держава зможе дешево купувати зерно у селян. Це дало б їй змогу як забезпечувати хлібом зростаючу робочу силу в містах, так і продавати його за кордон, прибутки з чого в свою чергу йтимуть на фінансування індустріалізації.
Розлючений непокірністю селян, яку він назвав «саботажем», Сталін вирішує, що для виконання п'ятирічки над селянством необхідно встановити як економічний, так і політичний контроль. Відтак без усякої попередньої підготовки він наказує розпочати рішучу кампанію «суцільної колективізації».
Стало звичним твердження про те, що колективізація селянських господарств виявилась потрібною для того, щоб індустріалізувати країну.Індустріалізація здійснювалась передусім за кошти найбільш чисельного та безправного класу радянського суспільства-примусово загнаного в колгоспи селянства.Проте індустріалізація не була для радянського керівництва самоціллю.Вого прагнуло позбавити сільських виробників приватної власності, яка забезпечувала їхню економічну незалежність від держави, взяти під свій цілковитий контроль виробництво й розподіл продовольства.
Радянські органи влади готувалися до здійснення суцільної колективізації довго і ретельно.Під час підготовчої роботи стало зрозумілим, щоселяни-власники й переважна більшість бідноти не збираються з власної волі вступати до колективних господарств.Не допомагали ні пропагандистські зусилля, ні матеріальні пільги, що надавалися державою новим колгоспам.Із 1927 р.органи державної безпеки активізували вилучення зброї, яка нагромадилася в селах за роки війни. Це означало, що радянська влада серйозно готується до здійснення колективізації насильницькими методами.Основним було обрано метод ліквідації куркульства як класу.
Розуміючи, що найзапекліший опір чинитимуть заможніші селяни, Сталін закликав до «ліквідації куркульства як класу». Ця класична тактика за принципом «поділяй та володарюй» була розрахована на те, щоб ізолювати найзаможніших хазяїв від маси бідних, селян. Проте визначити, хто саме є куркуль, було не просто. Вважалося, що куркулі мають більше засобів виробництва, ніж середняки, й використовують найману працю. Підрахували, що вони складали близько 5 % селян. Але зображення урядом куркулів як «кровопивців-лихварів» та «експлуататорів» своїх односельців рідко відповідало дійсності.
Оскільки багато давніх куркульських родин було знищено під час громадянської війни куркулями нерідко ставали колись убогі селяни, що завдяки натужній праці розбагатіли за непу. У вирішенні питання, хто куркуль (а цим звичайно займалася «трійка», деякої входили представник Чека (тепер ДПУ), голова сільської Ради та партійний секретар), свою роль відігравали заздрість, особисті антипатії й дуже часто небажання селян вступати до колгоспу. Тому куркулями оголошували багатьох середняків. Для бідняків, які практично не мали нічого, але теж не бажали вступати до колгоспів, винайшли споріднений термін -- підкуркульник.
Що ж фактично означала «ліквідація куркульства як класу»? Тих, хто чинив найупертіший опір, розстрілювали або масово вивозили в табори примусової праці на Північ чи до Сибіру. Решту позбавляли всієї їхньої власності (включаючи хату й особисті речі), не приймали до колгоспів, лишаючи їх напризволяще. Розкуркулювання сягнуло апогею взимку 1929/1930 рр. Найпоширенішою його формою стала депортація. Сотні тисяч селян разом із сім'ями виганяли з домівок, саджали у товарні потяги й вивозили за тисячі кілометрів на Північ, де їх скидали серед арктичної пустелі, нерідко без їжі та притулку.
З понад мільйона українських селян, експропрійованих радянським режимом на початку 1930-х років, близько 850 тис. депортували на Північ, де багато з них, особливо дітей, загинули. Деякі депортовані, зокрема молодь, втікали із заслання. Разом з тими, кому пощастило уникнути депортації, вони нишком приєднувалися до міської робочої сили (приймати на заводи куркулів заборонялося). Так перестала існувати велика частина найбільш працездатних і продуктивних господарів на Україні. Як зауважив один радянський письменник, «ніхто з них ні в чому не був винний, але вони належали до класу, що був винний в усьому».
Щоб реалізувати свої наміри, режим потребував допомоги, та для цього на селі відчутно бракувало комуністів. Спочатку уряд покладав надії на відновлені комітети незаможних селян, гадаючи, що їм немає чого втрачати від розкуркулювання та колективізації. Але незабаром стало ясно, що для селянина бідність ще не означала готовності брати участь у знищенні своїх заможніших сусідів. Тому уряд для проведення своєї політики вирядив на село тисячі міських робітників, нерідко російських та єврейських комуністів або комсомольців.
Восени 1929 р. в українські села було направлено 15 тис. робітників, у січні 1930 р.-- близько 47 тис. Водночас для проведення кампанії розкуркулення та керівництва щойно утвореними колгоспами на Україну прибули так звані 25-тисячники, що головним чином були російськими робітниками, фанатично відданими «побудові соціалізму» будь-якою ціною). Ці чужі на Україні люди забезпечували проведення політики уряду з іще більшою жорстокістю.
2. Ліквідація куркульства як класу
Розуміючи, що найзапекліший опір чинитимуть заможніші селяни, Сталін закликав до «ліквідації куркульства як класу». Ця класична тактика за принципом «поділяй та володарюй» була розрахована на те, щоб ізолювати найзаможніших хазяїв від маси бідних, селян. Проте визначити, хто саме є куркуль, було не просто. Вважалося, що куркулі мають більше засобів виробництва, ніж середняки, й використовують найману працю. Підрахували, що вони складали близько 5 % селян. Але зображення урядом куркулів як «кровопивців-лихварів» та «експлуататорів» своїх односельців рідко відповідало дійсності.
Заможнішому селянинові, як правило, належало 10-15 акрів землі, кілька коней, корів та овець. Його майно у сучасних цінах навряд чи перевищувало б 600-800 доларів США. Оскільки багато давніх куркульських родин було знищено під час громадянської війни куркулями нерідко ставали колись убогі селяни, що завдяки натужній праці розбагатіли за непу. У вирішенні питання, хто куркуль (а цим звичайно займалася «трійка», деякої входили представник Чека (тепер ДПУ), голова сільської Ради та партійний секретар), свою роль відігравали заздрість, особисті антипатії й дуже часто небажання селян вступати до колгоспу. Тому куркулями оголошували багатьох середняків. Для бідняків, які практично не мали нічого, але теж не бажали вступати до колгоспів, винайшли споріднений термін - підкуркульник.
Що ж фактично означала «ліквідація куркульства як класу»? Тих, хто чинив найупертіший опір, розстрілювали або масово вивозили в табори примусової праці на Північ чи до Сибіру. Решту позбавляли всієї їхньої власності (включаючи хату й особисті речі), не приймали до колгоспів, лишаючи їх напризволяще. Розкуркулювання сягнуло апогею взимку 1929/1930 рр. Найпоширенішою його формою стала депортація. Сотні тисяч селян разом із сім'ями виганяли з домівок, саджали у товарні потяги й вивозили за тисячі кілометрів на Північ, де їх скидали серед арктичної пустелі, нерідко без їжі та притулку.
З понад мільйона українських селян, експропрійованих радянським режимом на початку 1930-х років, близько 850 тис. депортували на Північ, де багато з них, особливо дітей, загинули. Деякі депортовані, зокрема молодь, втікали із заслання. Разом з тими, кому пощастило уникнути депортації, вони нишком приєднувалися до міської робочої сили (приймати на заводи куркулів заборонялося). Так перестала існувати велика частина найбільш працездатних і продуктивних господарів на Україні. Як зауважив один радянський письменник, «ніхто з них ні в чому не був винний, але вони належали до класу, що був винний в усьому».
Щоб реалізувати свої наміри, режим потребував допомоги, та для цього на селі відчутно бракувало комуністів. Спочатку уряд покладав надії на відновлені комітети незаможних селян, гадаючи, що їм немає чого втрачати від розкуркулювання та колективізації. Але незабаром стало ясно, що для селянина бідність ще не означала готовності брати участь у знищенні своїх заможніших сусідів. Тому уряд для проведення своєї політики вирядив на село тисячі міських робітників, нерідко російських та єврейських комуністів або комсомольців.
Восени 1929 р. в українські села було направлено 15 тис. робітників, у січні 1930 р.- близько 47 тис. Водночас для проведення кампанії розкуркулення та керівництва щойно утвореними колгоспами на Україну прибули так звані 25-тисячники, що головним чином були російськими робітниками, фанатично відданими «побудові соціалізму» будь-якою ціною). Ці чужі на Україні люди забезпечували проведення політики уряду з іще більшою жорстокістю.
3. Розгортання суцільної колективізації на Україні
3.1 Селянські протести
Громлячи куркулів, Сталін повів наступ проти селянства взагалі. Партійні активісти отримали вказівку негайно розпочати суцільну колективізацію. Накази Сталіна, нерідко туманні щодо того, як саме здійснювати Ці масові перетворення, зате були цілком зрозумілими в одному: їх належало проводити швидко, незважаючи ні на які протести, труднощі й кошти. Як правило, це відбувалося так: на село налітали партійні робітники, скликали збори, на яких погрозами змушували кількох селян створити колгосп. Партійний активіст нерідко кричав: «Хто проти колгоспів, той і проти Радянської влади. Ставлю на голосування. Хто проти колгоспу?» А тоді від усіх мешканців села вимагали передати колгоспу свою землю й худобу.
Ці заходи викликали на селі бурю гніву. Селяни нерідко били, а то й убивали чиновників. Особливо поширилися так звані «бабські бунти» -- повстання жінок, які вимагали повернення відібраної власності. У випадках великих повстань озброєних селян уряд посилав на їх придушення регулярні війська та підрозділи ОДПУ.
Найпоширеніша форма протесту зводилася до того, що селяни стали різати домашню худобу, не бажаючи віддавати її властям. Це явище набрало приголомшуючих масштабів: між 1928 і 1932 рр. Україна втратила близько половини поголів'я худоби.
Багато селян утікали з колгоспів і шукали праці в містах. На велике розчарування радянських чиновників, бідняки та середняки, що поліпшили своє становище за непу, часто були найзапеклішими їхніми супротивниками.
На підсилення чиновників режим посилав представників ОДПУ, що проводили арешти найбільш затятих опонентів і депортували їх до Сибіру. В обстановці такого насильства підпорядкування селян волі радянської влади було лише справою часу.
До березня 1930 р. близко 3,2 млн селянських господарств України відступили перед загарбниками своїх сіл і понуро вступали до колгоспів, чекаючи дальшої долі.
3.2 Тимчасове послаблення колективізації
Насильницьке запровадження колгоспного ладу викликало велике невдоволення селян. З осені 1929-го по квітень 1930 р. в Україні прокотилася хвиля селянських виступів та збройних повстань. У Тульчинському, Вінницькому, Могилів-Подільському округах бунтами були охоплені 343 села, в яких ДПУ зареєструвало 81 збройний виступ. Однією з форм селянського опору був масовий забій худоби, щоб вона не потрапила до колгоспу. В результаті загальне поголів'я худоби скоротилося на той час у два рази.
З колгоспами в село повернувся "воєнний комунізм". Ринок зникав. Гроші втрачали купівельну спроможність, заробітки в колгоспах були мізерними. Тим часом кількість колгоспів зростала. На кінець 1932 р. в УСРР було колективізовано майже 70 відсотків селянських господарств, що становило понад 80 відсотків посівних площ.
Колективізація призвела до деградації сільськогосподарського виробництва. Його рівень падав. Продуктивність праці "колективізованих" селян була невисокою. Матеріальна зацікавленість у кращій праці була відсутня, оскільки майже весь урожай вилучала держава.
Найстрашнішим наслідком колективізації був голод 1932-1933 рр. Кожного року на колгоспи накладався непомірний план хлібозаготівель, а його невиконання розглядалось як "саботаж". Невиконання Україною хлібозаготівель 1932р. Сталін кваліфікував як підривну роботу замаскованих у колгоспах куркулів і наказав застосувати більш жорсткі заходи. Восени 1932 р. в республіку виїхала надзвичайна комісія на чолі з Молотовим, яка перевела Україну на блокадне становище, підрозділи військ НКВС блокували ряд сіл, а також кордон республіки, щоб втікачі не могли потрапити за її межі. У селян вилучалися всі їстівні припаси, і вони масово гинули від голоду. Безумовно, сталінське керівництво свідомо організувало "голодний терор" для того, щоб назавжди ліквідувати в У країні будь-який опір хлібозаготівлям. Втрати від голодомору становили для України, як вважають більшість істориків, до 7 млн. чоловік. Інформація про голод була прихована, і ніякої допомоги від зарубіжних країн, на відміну від 1921 р., не було. У 1933 p., зважаючи на наслідки, тиск на селянство дещо послабився. Продрозкладка в черговий раз була замінена продподатком. Переважна частина селянських господарств продовжувала існувати на ручній праці. Створені машинно-тракторні станції (МТС) у 1930 р. обслуговували лише 10 відсотків колгоспів, у 1932 р. - 50. У 1933 р. при МТС та радгоспах були утворені політвідділи, які користувалися безмежною владою і являли собою по суті репресивні органи. Відповідно до постанови від 7 серпня 1932 р. "Про охорону майна державних підприємств, колгоспів і кооперативів та про зміцнення суспільної (соціалістичної) власності" розкрадання майна колгоспів і кооперативів каралося розстрілом, а за "пом'якшуючих обставин" позбавленням волі на строк не менше 10 років.
Не можна сказати, що страшне спустошення сільської економіки не стурбувало Сталіна. Несподівано 3 березня 1930 р. він опублікував статтю «Запаморочення з успіхів». Сталін проголошував у ній, що «корінний поворот до соціалізму на селі можна вважати забезпеченим». А далі йшло таке твердження: «Неможливо насаджувати колгоспи силою. Це було б безглуздо і реакційне». Наміри Сталіна були очевидними: по-перше, він давав партійним активістам зрозуміти, що слід на деякий час послабити темпи колективізації, а по-друге, звинувачуючи дрібних службовців, які слухняно виконували його настанови, Сталін намагався відмежуватися від страхітливих наслідків колективізації.
Сприйнявши заяву Сталіна як відступ від політики колективізації, селяни зреагували відповідним чином і почали цілими натовпами виходити з колгоспів. За три місяці майже половина колективізованих селян на Україні повернулася до індивідуального господарювання.
Відступ Сталіна дав змогу стабілізувати становище на селі. Однак незабаром стало ясно, що це був лише тимчасовий маневр і що режим мав намір продовжувати насильницьку колективізацію, але застосовуючи іншу тактику.
Новий підхід полягав у тому, щоб економічно унеможливити індивідуальне господарювання. Селянам, що виходили з колгоспів, часто не віддавали їхній реманент і ту худобу, що вціліла. Вони отримували убогі наділи, які тяжко піддавалися обробці, в той час як за колгоспниками зберігали найкращі землі. Оподаткування індивідуальних господарів збільшили у два-три рази, а колгоспників звільняли від податків. До того ж і далі існувала загроза, що найбільш упертих і непокірних могли оголосити куркулями й вивезти. Внаслідок усього цього багатьом селянам не лишалося нічого іншого, як вступати до колгоспів. На останні у 1932 р. припадало 70 % усіх господарств, а до 1940 р. майже всі селяни України перебували у колгоспах, яких налічувалося 28 тис.
Хоч теоретично колгоспи належали селянам, вони були зобов'язані поставляти державі визначену кількість продуктів і підлягали державним чиновникам. Лише після того як колгосп виконає повинність перед державою, його членам дозволялося розподіляти решту продуктів між собою. Менш численні радгоспи по суті являли собою державні сільськогосподарські -підприємства, де робітники працювали як наймана сила; поряд із цим технічну допомогу колгоспам забезпечували машиннотракторні станції (МТС). Іншим засобом примусу селян служила державна монополія на трактори та іншу сільськогосподарську техніку. Власне, вся ця система будувалася таким чином, щоб дати режимові не лише економічну, а й політичну владу над сільським господарством і тими, хто працював у ньому.
Великий знавець насильницьких методів, Сталін зі своїми поплічниками був, проте, навдивовижу безпорадним, коли йшлося про обробку землі. Часто партійні активісти, що очолювали колгоспи, наказували сіяти неприйнятні для даної місцевості культури. Як і в промисловості, вони часом впадали в гігантоманію, створюючи величезні й некеровані агропідприємства. Через відсутність відповідних засобів транспорту велика кількість заготовленого збіжжя або псувалася, або ж його знищували щури. Ще відчутнішою була нестача тяглових тварин, багато яких зарізали раніше.
Однак урядові чиновники були впевнені в тому, що зможуть поставити достатню кількість тракторів, щоб компенсувати нестачу коней і волів. Та виробництво тракторів дуже відставало від плану, а багато з тих, що були все ж поставлені, майже одразу виходили з ладу. В результаті у 1931 р. майже третина врожаю зерна була втрачена під час жнив; до 1932 р. площа посівів на Україні зменшилася на одну п'яту. Наче цього було мало, у 1931 р. Південь України охопила посуха.
Усі ці чинники призводили до невпинного погіршення становища. Але вирішальним, із них була безжальна сталінська політика зернозаготівель. Нагальне потребуючи зерна для фінансування індустріалізації, режим продовжував, незважаючи на скрутні умови, нав'язувати селянам великі плани заготівель. Через нестачу зерна для одночасного задоволення й вимог уряду, й потреб селян, у 1931 р. українські комуністи благали Москву зменшити плани. Погодившись на їх незначне скорочення. Сталін, проте, встановив нові, що були також нереально високими.
Щоб забезпечити збір необхідного режимові зерна, Сталін вирядив своїх перших заступників Вячеслава Молотова й Лазаря Кагановича для нагляду за зернозаготівлею на Україні. Знову для конфіскації збіжжя мобілізували партійних активістів. Очевидно, багатьом із них забракло духу на таку справу, оскільки в цей час було звільнено близько третини працівників, які перебували на відповідальних посадах у колгоспах. Для підтримки активістів радянські чиновники використовували регулярні війська та підрозділи ОДПУ, які безжально громили села, що відмовлялися віддавати продукти. Експропріювали навіть насінне зерно, необхідне для сівби наступного року. Попри всі ці заходи під кінець 1932 р. режимові вдалося зібрати лише 70 % запланованого. У промові, виголошеній у січні 1933 р., Сталін наказав партійному апаратові подвоїти зусилля: «Не дозволяйте, щоб вашу увагу відвертали всілякі фонди і резерви, не забувайте про основне завдання: розгортайте кампанію зернозаготівель... і прискорюйте її. Першою вашою заповіддю є виконати зернозаготівлю».
3.3 Нові наступи на село
Не можна сказати, що страшне спустошення сільської економіки не стурбувало Сталіна. Несподівано 3 березня 1930 р. він опублікував статтю «Запаморочення з успіхів». Сталін проголошував у ній, що «корінний поворот до соціалізму на селі можна вважати забезпеченим». А далі йшло таке твердження: «Неможливо насаджувати колгоспи силою. Це було б безглуздо і реакційне». Наміри Сталіна були очевидними: по-перше, він давав партійним активістам зрозуміти, що слід на деякийчас послабити темпи колективізації, а по-друге, звинувачуючи дрібних службовців, які слухняно виконували його настанови, Сталін намагався відмежуватися від страхітливих наслідків колективізації.
Сприйнявши заяву Сталіна як відступ від політики колективізації, селяни зреагували відповідним чином і почали цілими натовпами виходити з колгоспів. За три місяці майже половина колективізованих селян на Україні повернулася до індивідуального господарювання.
Відступ Сталіна дав змогу стабілізувати становище на селі. Однак незабаром стало ясно, що це був лише тимчасовий маневр і що режим мав намір продовжувати насильницьку колективізацію, але застосовуючи іншу тактику.
Новий підхід полягав у тому, щоб економічно унеможливити індивідуальне господарювання. Селянам, що виходили з колгоспів, часто не віддавали їхній реманент і ту худобу, що вціліла. Вони отримували убогі наділи, які тяжко піддавалися обробці, в той часяк за колгоспниками зберігали найкращі землі. Оподаткування індивідуальних господарів збільшили у два-три рази, а колгоспників звільняли від податків. До того ж і далі існувала загроза, що найбільш упертих і непокірних могли оголосити куркулями й вивезти. Внаслідок усього цього багатьом селянам не лишалося нічого іншого, як вступати до колгоспів. На останні у 1932 р. припадало 70 % усіх господарств, а до 1940 р. майже всі селяни України перебували у колгоспах, яких налічувалося 28 тис.
Хоч теоретично колгоспи належали селянам, вони були зобов'язані поставляти державі визначену кількість продуктів і підлягали державним чиновникам. Лише після того як колгосп виконає повинність перед державою, його членам дозволялося розподіляти решту продуктів між собою. Менш численні радгоспи по суті являли собою державні сільськогосподарські -підприємства, де робітники працювали як наймана сила; поряд із цим технічну допомогу колгоспам забезпечували машиннотракторні станції (МТС). Іншим засобом примусу селян служила державна монополія на трактори та іншу сільськогосподарську техніку. Власне, вся ця система будувалася таким чином, щоб дати режимові не лише економічну, а й політичну владу над сільським господарством і тими, хто працював у ньому.
Великий знавець насильницьких методів, Сталін зі своїми поплічниками був, проте, навдивовижу безпорадним, коли йшлося про обробку землі. Часто партійні активісти, що очолювали колгоспи, наказували сіяти неприйнятні для даної місцевості культури. Як і в промисловості, вони часом впадали в гігантоманію, створюючи величезні й некеровані агропідприємства. Через відсутність відповідних засобів транспорту велика кількість заготовленого збіжжя або псувалася, або ж його знищували щури. Ще відчутнішою була нестача тяглових тварин, багато яких зарізали раніше.
Однак урядові чиновники були впевнені в тому, що зможуть поставити достатню кількість тракторів, щоб компенсувати нестачу коней і волів. Та виробництво тракторів дуже відставало від плану, а багато з тих, що були все ж поставлені, майже одразу виходили з ладу. В результаті у 1931 р. майже третина врожаю зерна була втрачена під час жнив; до 1932 р. площа посівів на Україні зменшилася на одну п'яту. Наче цього було мало, у 1931 р. Південь України охопила посуха.
Усі ці чинники призводили до невпинного погіршення становища. Але вирішальним, із них була безжальна сталінська політика зернозаготівель. Нагальне потребуючи зерна для фінансування індустріалізації, режим продовжував, незважаючи на скрутні умови, нав'язувати селянам великі плани заготівель. Через нестачу зерна для одночасного задоволення й вимог уряду, й потреб селян, у 1931 р. українські комуністи благали Москву зменшити плани. Погодившись на їх незначне скорочення. Сталін, проте, встановив нові, що були також нереально високими.
Щоб забезпечити збір необхідного режимові зерна, Сталін вирядив своїх перших заступників Вячеслава Молотова й Лазаря Кагановича для нагляду за зернозаготівлею на Україні. Знову для конфіскації збіжжя мобілізували партійних активістів. Очевидно, багатьом із них забракло духу на таку справу, оскільки в цей час було звільнено близько третини працівників, які перебували на відповідальних посадах у колгоспах. Для підтримки активістів радянські чиновники використовували регулярні війська та підрозділи ОДПУ, які безжально громили села, що відмовлялися віддавати продукти. Експропріювали навіть насінне зерно, необхідне для сівби наступного року. Попри всі ці заходи під кінець 1932 р. режимові вдалося зібрати лише 70 % запланованого. У промові, виголошеній усічні 1933 р., Сталін наказав партійному апаратові подвоїти зусилля: «Не дозволяйте, щоб вашу увагу відвертали всілякі фонди і резерви, не забувайте про основне завдання: розгортайте кампанію зернозаготівель... і прискорюйте її. Першою вашою заповіддю євиконати зернозаготівлю».
4. Наслідки колективізації на Україні
Голод 1932--1933 рр. став для українців тим, чим був голокост для євреїв і різанина 1915 р. для вірменів. Як трагедія, масштаби якої неможливо збагнути, голод травмував націю, залишивши на її тілі глибокі соціальні, психологічні та демографічні шрами, які вона носить досьогодні. Кинув він і чорну тінь на методи й досягнення радянської системи.
Найважливішим у трагедії голоду є те, що його можна було уникнути. Сам Сталін заявляв: «Ніхто не може заперечити того, що загальний урожай зерна в 1932 р. перевищував 1931 р.» Як указують Р. Конквест і Б. Кравченко, врожай 1932 р. лише на 12% був меншим середнього показника 1926--1930 рр. Інакше кажучи, харчів не бракувало. Проте держава систематично конфісковувала більшу їх частину для власного вжитку. Ігноруючи заклики й попередження українських комуністів, Сталін підняв план заготівлі зерна у 1932 р. на 44 %. Це рішення й та жорстокість, із якою режим виконував його накази, прирекли мільйони людей на смерть від голоду, який можна назвати не інакше як штучним.
Про байдужість режиму до людських страждань, ціною яких здійснювалася його політика, свідчив ряд заходів, проведених у 1932 р. В серпні партійні активісти отримали юридичне право конфіскації зерна в колгоспах, того ж місяця в дію було введено ганебний закон, що передбачав смертну кару за розкрадання «соціалістичної власності». За пом'якшуючих обставин такі «антидержавні злочини» каралися 10 роками виснажливої праці.
Для того щоб не дати селянам кидати колгоспи у пошуках їжі, була впроваджена система внутрішніх паспортів. У листопаді Москва видала закон, що забороняв давати селянам колгоспне зерно, доки не буде виконано план державних заготівель.
Під загальним керівництвом надзвичайної хлібозаготівельної комісії Молотова загони партійних активістів у пошуках зерна нишпорили в кожній хаті, зривали підлоги, залазили в колодязі. Навіть тим, хто вже пухнув з голоду, не дозволяли лишати собі зерно. Якщо ж виявлялося, що хтось не голодує, то його підозрювали у переховуванні зерна. Повертаючись до цих подій, один партійний активіст так пояснював мотиви, що тоді керували ним: «Ми вірили, що Сталін мудрий керівник... Нас обманули, бо ми хотіли бути обманутими. Ми так вірили в комунізм, що були ладні піти на будь-який злочин, якщо його підмальовували хоч крихтою комуністичної фразеології».
Голод, який поширювався протягом 1932 р., набув найстрашнішої сили на початку 1933 р. Підраховано, що на початку року середня селянська родина з п'яти чоловік мала близько 80 кг зерна, щоб проіснувати до наступного врожаю. Інакше кажучи, кожний її член мав близько 1,7 кг на місяць. Залишившись без хліба, селяни їли котів, собак, щурів, кору, листя, навіть пили помиї з добре забезпечених кухонь членів партії. Мали місце численні випадки канібалізму. За словами одного радянського автора, «першими вмирали чоловіки. Потім діти. В останню чергу помирали жінки. Але перш ніж померти, люди часто божеволіли, втрачаючи своє людське єство». Партійні активісти продовжували конфісковувати збіжжя, незважаючи на те, що з голоду вимирали цілі села. Один із них, Віктор Кравченко, згодом писав: «У бою люди гинуть швидко, вони борються, їх підтримує товариська солідарність і почуття обов'язку. Тут я бачив, як люди вмирають на самоті, поступово, вмирають страшною смертю, без усякої думки виправдати свою загибель самопожертвою в ім'я справи.
Їх загнало в пастку і лишило там вмирати з голоду, кожного в своїй хаті, політичне рішення, ухвалене в далекій столиці за столами конференцій чи бенкетів. У цьому не було навіть втіхи чогось неминучого, що полегшило б страхіття. Наймоторошніше було дивитись на маленьких діток, висохлі, як у скелета, кінцівки яких звисали з роздутого живота. Голод стер з їхніх облич усі сліди дитинства, перетворивши їх на замордованих примар; і лише в очах ще лишився відблиск далекого дитинства».
Сталін та його поплічники, звичайно, дивилися на все інакше. У 1933 р. помічник Сталіна на Україні Мендель Хатаєвич, що керував кампанією зернозаготівель, із гордістю заявляв: «Між селянами і нашою владою точиться жорстока боротьба. Це боротьба на смерть. Цей рік став випробуванням нашої сили і їхньої витривалості. Голод довів їм, хто тут господар. Він коштував мільйони життів, але колгоспна система існуватиме завжди. Ми виграли війну!»
Відомо, наскільки малодостовірною є радянська статистика того часу (роздратований результами перепису 1937 р., що виявив страхітливо високу смертність, Сталін наказав розстріляти керівників програми перепису). Радянські архівні матеріали, що стосуються сталінської доби, залишаються в основному недоступними. Тому важко остаточно визначити кількість померлих з голоду. За підрахунками, що спираються на методи демографічної екстраполяції, число його жертв на Україні коливається в межах 3--6 млн чоловік.
У той час як на Україні й особливо в південно-східній її частині та на Північному Кавказі (де жило багато українців) лютував голод, більша частина власне Росії ледве відчула його. Одним із чинників, що допомагають пояснити цю особливість, було те, що згідно з першим п'ятирічним планом «Україна ... мала служити колосальною лабораторією випробування нових форм соціально-економічної та виробничо-технічної перебудови сільської економіки всього Радянського Союзу». Про значення України для радянських економістів-плановиків писалося в передовій статті «Правди» від 7 січня 1933 р. під заголовком «Україна -- вирішальний фактор зернозаготівель». Відтак перед республікою ставилися непомірне великі вимоги. Як показав Всеволод Голубничий, Україна, забезпечуючи 27 % загальносоюзного врожаю зернових, проте, виконувала аж 38 % плану зернозаготівель. Б. Кравченко стверджує, що українським колгоспникам платили вдвоє менше, ніж російським.
З огляду на тривалу традицію приватного землеволодіння українці чинили колективізації упертіший опір, ніж росіяни. Тому на Україні, як ніде, режим здійснював свою політику -- з усіма її страхітливими наслідками -- швидшими темпами, ніж в інших республіках.
В колгоспах створювалися бригади з постійним складом працівників, за якими закріплювалися машини, реманент, робоча худоба. Була запроваджена індивідуальна і дрібногрупова (ланкова) прогресивно-відрядна оплата праці. Розпочався рух "п'ятисотенниць". Зміцнювалась матеріально-технічна база колгоспів. До 1940 р. майже всі селяни України перебували у колгоспах і налічувалося їх 28 тисяч.
Колективізація і голод 1933 р. настільки підірвали сільське господарство України, що потрібно було не одне десятиліття, щоб залікувати рани. Внаслідок цієї трагедії знищено стан найбільш здібних селян-господарів, селяни тратили почуття власника на своїй землі і знову опинились у становищі напівкріпаків, Колгоспний лад став однією з основних підвалин командної економіки і тоталітарного режиму. У 1933 р. Сталін, намагаючись уникнути економічної катастрофи, відмовився від прискорених темпів індустріалізації і від безрозмірної продрозкладки. За таких умов колгоспи поступово почали виходити з кризи. Від України в державні засіки надійшло 1933 р. 317 млн. пудів хліба, 1935 р. -- 462 млн., а 1937 р. -- 496 млн. пудів. У 1935 р. в містах було скасовано запроваджену в 1928 р. карткову систему.
Висновок
Наприкінці 30-х років сільське господарство України вийшло на рівень продуктивності, який існував до початку суцільної колективізації. Ситуація покращувалася, але проблеми в аграрному секторі були ще досить значними: 1913 р. на одного жителя України було вирощено 684 кг зерна, 1927 р. -- 615 кг, а 1940 р. -- 639 кг. Про що свідчать ці цифри? По-перше, за цим показником навіть на початку 40-х років республіка не досягла дореволюційного рівня. По-друге, зберігалося відставання від західних країн. За даними 1934--1938 pp., на одного жителя вироблялося в Австралії -- 702 кг, у США -- 719 кг, в Аргентині -- 1233 кг, у Канаді -- 1298 кг зерна. По-третє, виробництво зерна в республіці у 20--30-ті роки відставало від раціональної норми -- 1000 кг на рік на людину.
Отже, у сталінській моделі побудови соціалізму домінуючою ланкою була форсована індустріалізація. Роль аграрного сектору полягала в «обслуговуванні» процесу індустріалізації і в збереженні в країні стабільної ситуації з продовольством. Тобто сільське господарство мало дати потрібну кількість хліба для експорту, для зростаючих промислових центрів і армії, а також забезпечити промисловість необхідною кількістю робочих рук і технічною сировиною. Головним наслідком колективізації став здійснений індустріальний стрибок, за який заплачено дорогою ціною: жертвами насильницького розкуркулення і голодомору, втратою селянами відчуття хазяїна, тривалими деградацією та дезорганізацією аграрного сектору.
Список використаних джерел та літератури
1. Валентинов, Н. Новая экономическая политика и кризис партии после смерти Ленина / Н. Валентинов. - Москва : Современник, 1991. - 367 с.
2. Голець, В. В. Кооперація і НЕП (20-ті роки ХХ ст..) / Ред.: В. М.Половець. - Чернігів : Просвіта, 2006. - 243 с.
3. Історія України : Документи. Матеріали : Посібник / уклад., комент.: В. Ю. Король . - Київ : Академія, 2001. - 448 с.
4. Історія України та її державності : навчальний посібник для студ. і викл. вищ. навч. закладів / Л. Є. Дещинський та ін. - Львів : Бескид Біт, 2005. - 367 с.
5. Історія України у запитаннях і відповідях : навч. посібник / Б. І. Хорошун, О. І. Тимошенко. - Київ : Видавництво Європейського ун-ту, 2002. - 288 с.
6. Кондратюк, К. Новітня історія України. 1914-1945 роки : навч. пос. / К. К. Кондратюк ? ред. Н. Л. Бічуя. - Львів : ЛНУ імені І. Франка, 2007. - 262 с.
7. Конончук, І. М. Історія України від стародавніх часів до помаранчевої революції : курс лекцій / І. М. Конончук. - Ніжин : Гідромакс, 2005. - 283 с.
8. Кормич, Л. Історія України : підручник / Л. Кормич, В. Багацький. - Київ : Алерта, 2006. - 412 с.
9. Котова, Н. Історія України : навчальний посібник / Н. Котова,. - Харків : Одіссей, 2005. - 413 с.
10. Кульчицький, С. «Великий перелом»: Україна і період 1923 - весни 1930 рр. / С. Кульчицький // Історія в школах України. - 2007. - №4. - С. 50-56.
11. Лановик, Б. Історія України : навчальний посібник / Б. Лановик, М. Лазарович. - Київ : Знання-Прес, 2006. - 598 с.
12. Музиченко, П. Історія держави і права України : навчальний посібник / За ред.. П. П. Музиченко. - Київ, 2007. - 421 с.
13. Нагорняк, М. Томаш Гаррі Масарик про державотворчі процеси в Україні в першій половині ХХ століття / М. Нагорняк // Політичний менеджмент : Збірник матеріалів. - Київ, 2005. - С. 169-182.
14. Олійник М. Історія України : навчальний посібник для студентів дистанційної та заочної форм навчання / М. Олійник, І. Ткачук. - Львів : Новий Світ-2000, 2007. - 262 с.
15. Палатина, О. М. Від воєнного комунізму до НЕПу. Створення СРСР / О. М. Палатина// Історія та правознавство. - 2011. - № 3 (січень). - С. 10-12.
16. Пиріг, О. А. НЕП: більшовицька політика імпровізації / О. А. Пиріг. - Київ, 2001. - 274 c.
17. Пиріг, О. А. Неп в Україні: крізь призму одного документа / О. А. Пиріг // Архіви України. - 2001. - № 1-2 (245). - С. 99-101.
18. Савченко Н. М. Історія України: соціально-політичний аспект: Навч. посіб. Для студ. вищ. навч. закладів / Савченко Н. М. - Харків : Золоті сторінки, 2003. - 380 с.
19. Чуткий А. Історія України : навчальний посібник для студ. вищих навч. закладів / А. Чуткий; Міжрегіональна академія управління персоналом. - Київ : МАУП, 2006. - 345 с.
20. Шабала, Я. Історія України : Для випускників шкіл та абітурієнтів / Я. Шабала,. - Київ : Кондор, 2005. - 265 с.
Размещено на Allbest.ru
...Подобные документы
Курс на суцільну колективізацію. Ліквідація куркульства як класу. Голод 1932-1933 років в Україні очима істориків, мовою документів. Реорганізація сільського господарства: перший етап. Перегини, допущені в ході колективізації. Підсумки колективізації.
реферат [28,9 K], добавлен 21.11.2010Економічні та політичні причини примусової колективізації в Україні: недостача зерна в країні та націоналізація землі. Постанова про темпи колективізації і перехід від обмеження куркульства до курсу його ліквідації як класу на базі об'єднання господарств.
контрольная работа [38,3 K], добавлен 14.01.2011Ознайомлення з передумовами та історичним процесом колективізації сільських господарств як однією з причин Голодомору 1932-1933 рр., її наслідки - дезорганізація і деградація аграрного сектора. Опис подій насильницького розкуркулення українських селян.
реферат [24,5 K], добавлен 09.06.2011Перехід до прискореної колективізації, невдоволення селян та короткострокові поступки Й. Сталіна. Мета та форми боротьби з куркульським класом. Прискорення колективізації та її крах у січні – березні 1930 року. Особливості голоду 1932–1933 років.
курсовая работа [44,2 K], добавлен 14.11.2010Аналіз процесу колективізації та становлення колгоспної системи в районах компактного розселення болгар в межах колишньої Ізмаїльської області УРСР (друга половина 40–50-ті рр. ХХ ст.). Нові аспекти розвитку болгарської діаспори у повоєнні часи.
статья [19,9 K], добавлен 11.09.2017Дослідження основних причин трагедії 1933 року в Україні. Визначення радянського погляду на місію аграрного сектора - "обслуговування" процесу індустріалізації і збереження в країні стабільної ситуації з продовольством. Наслідки колективізації на селі.
реферат [28,9 K], добавлен 28.10.2010Дослідження проблеми співвідношення здійснення політики українізації і нової економічної політики. Вплив суб'єктивних чинників на хід апаратної українізації. Впровадження політики суцільної колективізації в країні, її наслідки та особливості проведення.
статья [27,7 K], добавлен 29.08.2013Роль радянської держави в змінах складу селянства в період форсованої індустріалізації та суцільної насильницької колективізації сільського господарства 1927-1933 рр. Розкуркулення і ліквідація селянських господарств як передумови голодомору 1932-1933 рр.
реферат [26,5 K], добавлен 20.09.2010Основні причини катастрофи страшного Голодомору 1932-1933 рр. Соціально-економічна політика, яка здійснювалася жорстокими командно-репресивними методами шляхом проведення суцільної колективізації, масового "розкуркулювання" та непосильної хлібозаготівлі.
реферат [22,1 K], добавлен 21.02.2011Соціально-економічні та політичні умови, що визначили політику влади в другій половині 20-х років ХХ століття. Специфіка хлібозаготівельної кампанії 1929 року. Розкуркулення заможної частини села радянським керівництвом. Завдання масової колективізації.
курсовая работа [49,4 K], добавлен 22.02.2015Поглинення Західної України та етапи їх радянізації. Відбудова господарства в повоєнний період. Колективізація на західноукраїнських землях в 1944–1948 рр. Завершальний етап та основні наслідки колективізації на території західних областей УРСР.
курсовая работа [52,4 K], добавлен 21.01.2011Ідеологічна основа репресій. Політика "Червоного терору". Жертви "антикапиталистической революції" на початку 30-х років. Протести селян проти колективізації та примусового вилучення "надлишків" зерна. Смерть Йосипа Сталіна та ослаблення репресій.
реферат [562,1 K], добавлен 25.11.2014Голод як наслідок сталінського методу колективізації панував у всіх регіонах СРСР, де держава конфіскувала собі весь хліб – основний продукт харчування. Колективізація і голодомор на Ізюмщині. Голос історії: свідчення очевидців голодомору в Україні.
курсовая работа [48,8 K], добавлен 16.03.2008Причини і сутність сталінського тоталітаризму. Основні етапи сталінських репресій в Україні, їх зміст та наслідки. Кривава доба сталінщини. Глобальний наступ на інтелігенцію в межах країни. Курс на колективізацію і ліквідацію куркульства як класу. Перша п
контрольная работа [28,9 K], добавлен 27.06.2005Причини голодомору на Дніпропетровщині. Становище селян в 1932 р. та посилення голодомору в 1933 р.. Спогади очевидців та національні аспекти. "Сталінський стрибок" в індустріалізації та колективізації. Тотальне вилучення продовольства у селян державою.
реферат [34,5 K], добавлен 10.05.2009Заходи російської влади для цілковитого знищення місцевого військового, адміністративного і судового апарату в Україні. Передумови зруйнування Запорізької Січі, причини ліквідації. Наслідки зрууйнування Запорізької Січі, початок кріпацтва на України.
реферат [23,8 K], добавлен 29.11.2009Передумови проведення реформи 1861 року, її правова база, основний зміст, політичні й соціально-економічні наслідки. Селянський рух на Україні в дореформений період, юридичні акти та умови звільнення селян і наділення їх землею, ліквідація кріпацтва.
курсовая работа [41,4 K], добавлен 24.11.2010Гайдамацький рух у Правобережній Україні з початку XVIII ст., передумови, причини і хід повстання: початок, розгортання, Уманська різня; організація життя на захоплених М. Залізняком територіях; позиція Запорізької Січі; придушення і наслідки Коліївщини.
курсовая работа [130,4 K], добавлен 15.01.2011Роль сільського господарства в економічному житті України на початку ХХ століття. Столипінська аграрна реформа, її причини невдачі. Проведення демократичних перетворень, ліквідація поміщицького землеволодіння. Соціально-політичні наслідки для селянства.
курсовая работа [40,8 K], добавлен 03.03.2014Українська державність наприкінці XVII – на початку XVIII ст. Безпосередні наслідки поразки Української революції. Початок гайдамацького руху, його головні причини та історичні передумови. Гайдамацькі повстання, їх соціальні та політичні наслідки.
контрольная работа [29,0 K], добавлен 21.06.2011