Література і театр у роки незалежності

Размещено на http://www.allbest.ru/

Міністерство освіти і науки України

Придніпровська державна академія будівництва та архітектури

Архітектурний факультет

Кафедра українознавства

Реферат

на тему: Література і театр у роки незалежності

Студента:

групи АРХ 14-4п

Гужелі Т.І.

Викладач:

Волкова С.П.

м. Дніпропетровськ 2014 рік

У першій половині 80-х років керівництво СРСР постало перед вибором: розпочати реформи застарілої системи чи залишити все, як є. В результаті боротьби прихильників цих двох тенденцій до влади прийшов представник молодшого покоління партійної номенклатури М. Горбачов. Було розпочато реформи в економіці та політиці, соціальному і духовному житті. Новий курс партії передбачав радикальні економічні перетворення, демократизацію суспільного життя, розширення гласності. Головним набутком мистецького життя за роки незалежності стали процеси оновлення, коли дедалі активніше долався монополізм "соціалістичного реалізму", що тривалий час сковував творчість митців, замість однотипного заідеологізованого х у кожного відображення дійсності впевнено утверджувався плюралізм

Не обминула економічна криза і літературну сферу. В декілька разів скоротилися тиражі періодичних видань. До критичного рівня знизився випуск українських книжок. До того ж українські видання почали активно витіснятися книгами з Росії, які внаслідок кращих умов, створених там для книговидавничої справи, мали нижчу ціну і буквально заполонили книжковий ринок України. Однак за роки державної незалежності значно розширився діапазон української літератури, урізноманітнилися стильові форми, зникла ідеологічна цензура. Незалежна Українська держава стала запорукою вільного розвитку: прози, поезії, драматургії.

Насамперед слід наголосити, що в Україну почали повертатися твори заборонених тоталітарним режимом письменників, поетів зі світовим ім'ям: Івана Багряного, Уласа Самчука, Євгена Плужника, Євгена Маланюка, Олега Ольжича (Кандиби), Олександра Олеся, Олени Теліги, Зеновія Красівського, Бог-дана-Ігоря Антонича та ін. Але розвиток літературного процесу в Україні є досить складним. З одного боку, продовжують творити письменники й поети старшого покоління: І.Драч, В.Дрозд, Р.Іваничук, П.Загребельний, Л.Костенко, Ю.Мушкетик, Б.Олійник, Д.Павличко.

Сучасна літературна молодь замислюється над етологічними проблемами української душі крізь призму відновлюваної етногенетичної пам'яті. Так, в історіософічній ліриці П. Селецького («Новітня казка про Івана Побивана» та ін.), С. Українець («Плач полонянок», «Сповідь і спокута Петра Калнишевського»), О. Чекмишева («Ворог», «Мазепа») та в інших творах стали відчутними досить жорсткі неореалістичні інтонації.

Історія для цих авторів -- не предмет захоплення, а суворий урок, без засвоєння якого неможливе самоствердження українства як повноправного володаря свого життя. З іншого боку, література відчуває на собі тиск ринку, вона змушена йти за читачем (покупцем). Ця тенденція сприяє розвитку масової та популярної літератури, переважно російськомовної. Розквітають такі жанри, як фантастика, детектив, любовно-авантюрний роман.

Відомими далеко за межами України письменниками-фантастами є Генрі Лайон Олді (колективний псевдонім Д.Громова та О.Ладиженського), А.Валентинов, М.та С.Дяченки, майстром любовно-авантюрного жанру вважається Симона Вілар (Н.Гавриленко). Однак останніми роками інерційність мислення і рудименти старого життя усе далі відходять у минуле, а в сучасному культурному житті України можна відзначити обнадійливі позитивні тенденції, які віддзеркалюють процес національного духовного відродження українського народу.

Яким буде його майбутнє, багато в чому залежить від цілеспрямованості в досягненні мети і згуртованості різних верств і ланок суспільства, передусім, звичайно, органів державного управління, але щось, хай і невеличке, можливо, непомітне в загальному процесі, залежить від кожного громадянина Української держави. партія література мистецький

Що стосується театрального мистецтва, то за роки незалежності в Україні з'явилося багато нових театрів, зростає інтерес до народного та вуличного театру. Українське драматичне мистецтво дедалі активніше інтегрується в європейський культурний простір. Світове визнання здобув театральний режисер Роман Віктюк, творчість якого стала вагомим внеском у світову театральну естетику кінця 20 століття. Відомий далеко за межами України й інший український режисер -- Андрій Жолдак. Низка талановитих акторів українського театру, Богдан Ступка, Ада Роговцева, Анатолій Хостікоєв та інші, з великим успіхом знялися у вітчизняних і зарубіжних кінострічках. Нині в Україні щорічно відбувається низка міжнародних театральних фестивалів, що засвідчили свій авторитет у Європі: «Київ травневий» у Києві, «Золотий Лев», «Драбина» у Львові та "Драма.UA" у Львові, «Тернопільські театральні вечори. Дебют» у Тернополі, «Херсонеські ігри»у Севастополі, «Мельпомена Таврії» у Херсоні, «Різдвяна містерія» в Луцьку, «Інтерлялька» в Ужгороді.

Мета реферату- дізнатися про літературу і театр с 1991 року по сучасність, розглянути усі етапи розвитку, пізнати культуру незалежної України, побачити, та провести паралель між економікой, станом на Україні й літературою, театром

Література

Насамперед слід наголосити, що в Україну почали повертатися твори заборонених тоталітарним режимом письменників, поетів зі світовим ім'ям: Івана Багряного, Уласа Самчука, Євгена Плужника, Євгена Маланюка, Олега Ольжича (Кандиби), Олександра Олеся, Олени Теліги, Зеновія Красівського, Бог-дана-Ігоря Антонича та ін.

У літературу ввійшло нове покоління, серед яскравих представників якого Ю. Андрухович, О. Забужко, В. Мед від ь, К. Москалець, О. Пахльовська, Є. Пашковський, О. Ульяненко, В. Цибулько та ін. Вони намагалися по-новому вирішувати літературні проблеми, йти в ногу зі світовим літературним процесом. Новими творами збагатився жанр історичної романістики. Передусім його розвивають такі відомі письменники, як П. Загребельний, Р. Іваничук, Р. Іванченко, ІО. Мушкетик, Р. Федорів та ін.

Повертаються в Україну раніше недоступні українському читачеві твори українських письменників-емігрантів. -- Іван Багряний свого часу пророчо писав: "Я повернуся до своєї Вітчизни... коли тоталітарна кривава більшовицька система буде знесена так, як гітлерівська. Коли НKB Д піде вслід за гестапо, коли червоний російський нацизм щезне так, як щез нацизм німецький. Коли нам -- Українському Народові -- буде повернено право на свободу і незалежність в ім'я християнства і справедливості".

Відновлено випуск таких відомих журналів, як "Київська старовина ", "Літературно-науковий вісник ", " Світло і тінь", з 1992 р. в Україну перенесено видання щомісячного часопису незалежної думки "Сучасність". З'явилися нові періодичні видання журналів: "Тернопіль" у Тернополі, "Поріг" у Кіровограді, "Борисфен" у Дніпропетровську, "Хортиця" у Запоріжжі, "Чумацький шлях" у Харкові, друкований орган Міністерства оборони України "Військо України" та ін.

Практично в кожному обласному центрі України з'явилися нові видавництва, в тому числі й ті, що працюють па комерційній основі. До 1997 року через падіння видавничого ринку фактично зник літературний процес, і коли із прийняттям пільги з ПДВ відновилося видання книжок, література почалася мало не з нуля. 1998 року в Україні існувало лише 600 назв книжок, виданих українською мовою -- дитячих та дорослих, художніх та публіцистичних, у тому числі і виданих на початку 1990-х. Отже, за 20 років українська радянська література вмерла, а нова українська література народилася, стала чинником громадського розвитку. З'явилися "Бу-Ба-Бу", "Нова дегенерація", "Червона фіра" тощо. Вони стали творцями естетики сучасної української літератури. Самоорганізації письменників у групи сприяли й інші фактори. Зокрема втрата впливу та авторитету Спілки письменників України.

Одним із найважливіших для розвитку літератури є питання про національну мову. У1989 р. Верховною Радою був ухвалений «Закон про мови в Українській РСР». Статус української мови як державної закріпила Конституція України. З прийняттям нового законодавства почався процес переходу на українську мову державних органів, засобів масової інформації, установ культури, освіти. (За переписом 1989 р. українці становили 72% населення республіки, серед них рідною українську мову назвали 67 %, російська мова переважає на сході України, в Криму.) Проте фінансові проблеми перешкоджають збільшенню накладів українських книг, комерційна література в основному завозиться з Росії.

Оптимальним показником вважається, коли надушу населення друкується 12-14 книг на рік. Якщо в 1991 р. в Україні цей показник становив 3,6, то в кінці 90-х -- 0,99. Населення значною мірою позбавлене можливості читати періодику (зараз в Україні тільки близько 8 % сімей передплачують газети або журнали). Позитивним явищем років незалежності є розширення культурних контактів з різними країнами. Це сталося завдяки роботі різних міжнародних фондів, можливості поїздок, спільним проектам.

Були видані твори письменників, які працювали в еміграції, з'явилася перекладна література провідних закордонних істориків-українознавців (у 1993 р. українознавство викладалося у 28 університетах і коледжах США і в 12 університетах Канади). З'явилося розділення культури на елітарну і масову. Для багатьох людей відвідування театрів, музеїв, бібліотек, тим паче поїздки за кордон стали недоступними (у зв'язку зі значним скороченням життєвого рівня. За рівнем життя Україна посідає 95-те місце у світі, а понад половини населення живе нижче межі бідності).

Україна зіткнулася з таким явищем, як американізація культури, що особливо відчувається в кінематографі, оскільки виробництво власних фільмів значно скорочене. Зміни в суспільному житті країни відбились і в розвитку літератури. На відміну від літераторів вісімдесятих років, покоління письменників 90-х років («дев'яностиків») формувалися в умовах національної депресії, що настала після проголошення в Біловезькій Пущі СНД. В основу їхньої естетики лягли розчарування національною ідеєю, суспільством, самою людиною. Для молодих обдарованих літераторів лишився єдиний порятунок -- сховатись у слові. Нове покоління письменників і поетів прагнуло подивитись на навколишню дійсність по-новому.

У літературі почали з'являтись нові теми, зрештою змінився і підхід до творчості. Отже, говорячи про українську літературу кінця XX століття, традиційно наголошують на світоглядно-мистецькому напрямі, що в останні десятиліття прийшов на зміну модернізмові, -- постмодернізму як основному художньому напряму літератури 90-х років XX століття.

Театр

Незалежність держави завжди вимірюється її залежністю від Культури -- для третього тисячоліття це вже не метафора. Стратегія. Тому невипадково найкращі інтелектуали планети -- 150 нобелівських лауреатів (!) -- уже на найближчий час прогнозують докорінну зміну світових пріоритетів: «держави газу і нафти» відходять на маргінеси, поступаючись державам, що будуються на гуманітарно-художніх та природничих засадах.

Українська Незалежність визначально була настояна саме на цих цінностях, і тому її століттями виборювали і зрештою вибороли передусім гуманітарії і гуманісти, найчутливіші до фундаментальних цінностей, -- письменники, режисери, художники, музиканти. Всі ми пам'ятаємо, що найпродуктивнішими були перші каденції Верховної Ради незалежної України, і саме через присутність у ній моральної, національно орієнтованої художньої інтелігенції, адже відомо: вони -- найпотужніші генератори гуманітарних ідей.

Саме тоді в незалежній Україні було ухвалено прекрасний Закон «Про культуру», згідно з яким, на неї мало йти 8% від національного прибутку (!), Закон «Про театр», Закон «Про кіно», Закон «Про свободу совісті», найтолерантніший, либонь, у Європі, як зазначали американці, французи та німці. Законів такого рівня, скажімо, досі не має Росія. З відомих причин вони не були виконані у повному обсязі. Але навіть їх початок зберіг у складні 1990-ті всі театри. Вибух театрального студійного руху породив до 200 театральних студій і експериментальних лабораторій. Театральна практика, хоч як це дивно, з 1990-х до початку 2000-х встигла «компенсувати» щонайменше півстоліття європейського театрального руху, на яке ми відставали.

Зусиллями таких нових режисерів, як Більченко, Атілла Веднянський, Жолдак, Лазорко, Богомазов, Кучинський, Ірина Волицька, Білозуб, Пасічник, Білоус, Приходько, Гладій, КЛІМ, Троїцький, Нестантінер, -- український театральний простір з'явив себе як європейський чинник, попри деяку інфантильність їхніх естетичних пошуків. Це надало імпульсу і репертуарним театрам, у яких з'явилися вистави актуальної громадянської свідомості, -- той же «У.Б.Н.» у Федора Стригуна, чи трагічні фрески Держипільського за Марією Матіос, або серія «історичних» вистав у «франківців». Частково відновився і безпосередньо естетичний пошук.

До здобутків не можу не віднести створення Національного центру театрального мистецтва ім. Леся Курбаса -- нині одного з найвідоміших інноваційних європейських гуманітарних осердь, який не тільки веде пошук нової театральної лексики ХХІ століття, а й торує шлях до принципово іншої науки про театр -- нелінійного, синергійного театро- й мистецтвознавства. Можливо, саме в Україні небавом виокремиться наука, яку можна буде визначити навіть як «квантове театрознавство». Адже можливий і «квантовий театр»!

Рухаємося саме сюди -- і не забуваймо, яке «тисячоліття за вікном». Театр (мистецтво) є діагностом свого суспільства. Бажано, щоб про це знала влада, сказати б, юридична, формальна, бо фактична влада завжди належала художнику. А він цю істину знає. У ювілейні дні можна багато говорити про цікаві і вдалі проекти. Але не менш важливо оцінити незвершене, помилки, ілюзії, утопії тощо.

У двох словах про все не скажеш. Але театр і мистецтво діагностують нині «кардіограму» чи не найбільшого жертвопринесення останніх років: мародерство влади над культурою, демонтаж гуманітарних основ життя, головних національно-етичних цінностей, нищення фундаментальних духовних орієнтирів -- діагноз слабкодухості влади у переддень її падіння. У цьому контексті, як на мене, найвразливішим за часів незалежності є невтілення в життя найкращого і найефективнішого з можливих проектів Культури (театру зокрема) -- створення незалежної України як інноваційної держави. Це був би найкращий внесок української нації в духовність світової спільноти.

Можна зробити висновок, що протягом ХХ ст. українська культура розвивалася в складних умовах, її поступ мав здебільшого суперечливий характер. Незважаючи на це, здобутки українських митців є вагомими й оригінальними. Складнощі будівництва національної держави за сучасних умов не повинні лякати молоде покоління громадян України, яке має стати гідним кращих національних традицій, повноправно увійшовши у ІІІ тис. нової ери в ролі зміцнілого в роки сучасних випробувань, здорового й культурно збагаченого, вповні свідомого майбутніх завдань, національно згуртованого організму.

Список літератури

Бокань В. Польовий Л. Історія культури України - К. 1998

Дорошенко Д. Нарис історії України 1992

Бокань В. Історія України 1994

Історія України, нове бачення 1996

Размещено на Allbest.ru