Утворення та основні етапи історії Запорозької Січі

Размещено на http://www.allbest.ru/

1. Соціально-економічні та політичні передумови і теорії виникнення козацтва

Основні етапи розвитку. Не маючи надії на захист степових кордонів державою, український народ організував його самотужки. Цю роль взяло на себе українське козацтво. Термін «козак» вперше зустрічається в джерелах XIII ст. -- монгольській хроніці, датованій 1240р. У перекладі з тюркської означає «одинокий», «схильний до розбою, завоювання». Існують й інші трактування цього слова. Так, у словнику половецької мови за 1303 р. це слово перекладається як «страж», або «конвоїр», у 1490 р. воно вперше з'явилося в Україні на означення людей, що ходили в степ за здобиччю або боротися з татарами.

Проблема походження козацтва віддавна привертала увагу як вітчизняних, так і зарубіжних дослідників і мала різнопланове трактування. Представники російської «державницької школи» (С. Соловйов, К. Кавелін) або цілком не сприймали козацтва, або давали йому негативну оцінку. Українські історики дореволюційної доби (М. Костомаров, Д. Яворницький) ідеалізували запорозьке козацтво. Польські вчені схильні пов'язувати проблему виникнення козацтва тільки з діяльністю польської й української знаті, а традиційна англо-франко-американська історіографія вбачає в запорозькому козацтві щось на зразок середньовічних піратів-флібустьєрів, головною метою яких була нажива і грабунок сусідів. На жаль, всі ці версії грішать однобокістю.

Нині не викликає сумніву, що основна причина утворення козацтва закорінена в тих соціально-політичних умовах, які склалися на українських землях у другій половині XV-- XVI ст. Польща і Литва все більше обмежували самоврядування українських земель, аж до ліквідації залишків їхньої автономності. Посилювалась експансія католицизму. Водночас зміцнювався клас феодалів -- шляхетство, внаслідок чого його землеволодіння на Україні розширювались. А становище українського населення погіршувалось з кожним роком.

Особливість суспільного життя в Україні в XV -- першій половині XVI ст. полягала також і в тому, що основна маса населення зосереджувалася на обжитих землях Галичини, Поділля, Волині, Полісся, північної Київщини. Саме тут і відбувалося посилення кріпацтва. Решта території України -- Середнє Подніпров'я, Побужжя, Запорожжя -- була майже не заселена. В цих районах на порубіжжі з Диким полем знаходились прикордонні військові гарнізони (міста Остер, Канів, Брацлав, Вінниця). Далі тягнулись незаймані землі, де було багато дичини., риби, диких коней. Ватаги так званих ухідників із прикордонних селищ селились на уходах -- в гирлах річок -- і там рибалили, добували мед, полювали. Невдовзі до ухідників почали приєднуватись селя-ни-втікачі з Галичини, Волині, Полісся, Західного Поділля. Вже у другій половині XV -- на початку XVI ст. на Наддніпрянщині утворились загони вільних озброєних людей із різних соціальних прошарків: від ухідників, селян та міщан до дрібної збіднілої шляхти і православного духовенства.

На формування козацького стану істотний вплив мав воєнний чинник. У XV--XVII ст. південь України був охоплений полум'ям безперервної боротьби з татаро-турецьки-ми загарбниками. Для оборони з рублених і січених колод будувались укріплення-- «січі». Серед перших організаторів козацьких загонів були старости прикордонних міст: Остафій Дашкович, Предслав Лянцкоронський, Бернард Претвич, а також сини магнатів Заславських, Корецьких та інші. їхніми зусиллями стихійно створені загони набували все більш організованої форми.

Помітну роль у формуванні козацтва відіграло розширення господарської діяльності українського народу, освоєння степової зони, що базувалось на вільній праці. Вільний труд на вільній землі є невіддільним від самої суті козацтва і становить одну з його фундаментальних рис.

Із середини XVI ст. пришвидшуються темпи формування козацької верстви. Важливу роль у цьому процесі відіграло заснування Запорозької Січі -- своєрідного центру козацьких вольностей, який притягував до себе селян та міщан і став неприступною твердинею на шляху турецько-татарських орд до центральної України.

політичний козацтво культура січ

2. Козацька культура, економіка, право

Запорозька Січ виникла у нижній течії Дніпра. На той час Дніпро перетинали пороги -- кам'яні скелі.(9 порогів) Крім порогів, були ще й забори -- такі самі лави скель, але не через усю річку. їх було шість:надійно прикривали козаків від нападів з боку Польщі по головній водній артерії. На південь від порогів у пониззі Дніпра виникало чимало кам'яних островів, де ще на початку XVI ст. козаки споруджували невеликі укріплення -- городки, в яких знаходили захист від степових орд. Але розпорошені городки-січі з невеликими загонами не могли стримати натиску турецько-татарських загонів з півдня і польсько-литовських військ з півночі. Тому козаки об'єдналися і створили в ЗО--40-х роках XVI ст. фортецю під назвою Запорозька Січ, до якої увійшли й невеликі городки-січі. Польський хроніст Бельський у «Всесвітній хроніці» (Краків, 1551 р.) вперше розповів про існування за порогами Дніпра козацького коша і фортеці на острові Томаківка. Протягом свого двохсотрічного існування запорозькі козаки послідовно змінили вісім Січей: Хортицьку, Базавлуць-ку, Томаківську, Микитинську, Чортомлицьку, Олешківську, Кам'янську й Нову, або Підпільненську. Причини змін різні: більші зручності, стратегічні міркування, брак води, підмивання фортеці Дніпром, шкідлива для здоров'я місцевість тощо. Найважливіший і найбільший з усіх островів на Дніпрі був острів Хортиця. Він відігравав свого часу роль стратегіної бази при розселенні козаків за порогами, тому саме тут в середині XVI ст. волинський православний магнат Дмитро (Байда) Вишневецький збудував замок і оточив його козацькою залогою. Запорозька Січ мала своєрідну військово-адміністративну організацію. Запорозьке військо мало два поділи -- військовий і територіальний. Військо поділялося на 38 куренів (Пащуківський, Переяславський, Канівський, Іркліївський, Корсунський та ін.), а територія -- спочатку на 5, а потім на 8 паланок. Паланка в буквальному перекладі з татарської мови означає «маленька фортеця». Основою господарства Запорожжя було землеробство. На Запорожжі відбувалося становлення господарства якісно нового типу, яке виходило за межі середньовічної цивілізації, -- фермерського. Окрім землеробства, козаки займались розведенням худоби, полюванням, рибальством, виробленням горілки і пива, видобутком солі та меду. Рибу засолювали, скільки потрібно залишали собі, а решту везли на продаж в Україну. На отримані гроші купували борошно, пшоно, порох та олово. Торгували також шкірами та хутром.

Січ була розташована на шляху, який зв'язував густо населені райони України з морем, тому, незважаючи на постійну степову війну, купці з допомогою козаків вели торгівлю з Кримом і Туреччиною. Господарство велося спільними зусиллями, але в господарських справах все більшу роль почали відігравати заможні козаки, що вклали в степові промисли і торгівлю свої капітали.

Військові клейноди запорожців складалися з булави, пернача, бунчука, корогви, печаті й котлів або литаврів.

Чисельність запорозького війська не була сталою, а коливалася від 6 до 15 тис. Багато європейських монархів неодноразово звертались до козаків з проханням виступити на їхньому боці як наймане військо під час військових конфліктів. Зважаючи на козацтво як на значну військову та політичну силу, уряди Московії, Венеції, Австрії, Туреччини та Кримського Ханства встановлювали з Січчю зв'язки через голову Польського короля, якому номінально були підвладні запорожці. Не дивно, що за таких обставин Січ почала виявляти все більшу самостійність у своїй внутрішній політиці. Зростанню міжнародного авторитету Запорожжя сприяли і морські перемоги січовиків, здобуті завдяки своєрідному легкому, рухливому флоту, що складався із уславлених човнів-чайок.Військовий флот війська становили виключно чайки, які називали байдаками.

У 1572 р. було створено реєстрове військо, яке спочатку складалось з 300 козаків. Невдовзі реєстр був розширений до 500 осіб, а згодом -- і до 6000--8000. Козаки, вписані до нього, вважались прийнятими на державну службу і отримували значні привілеї: заробітну платню, озброєння, особисту свободу, право власності на землю, дозвіл вільно займатися промислом і торгівлею.

3. Українці в російсько-турецьких війнах XVIII ст. та їх наслідки

В боротьбі Росії за Причорномор'я і Крим, яка особливо розгорнулась у XVIII ст. в ході чотирьох російсько-турецьких воєн: 1710- 1713 рр., 1735- 1739 рр., 1768- 1774 рр. і 1787- 1791рр., активну роль відігравало населення українських земель, зокрема запорожці.

Особливо важким тягарем на плечі українського народу лягла російсько-турецька війна 1735-1739 рр. Ще на початку 1730-х років за наказом царя майже 60 тис. козаків і посполитих України були відправлені на будівництво фортифікаційних споруд у степи Приазов'я. Майже щороку тисячі нових працівників прибували із Гетьманщини й Слобожанщини для риття каналів і зведення укріплень. Крім того українські землі були основним театром воєнних дій, та найближчим тилом російських військ, основний тягар утримання яких також лягав на плечі населення Гетьманщини і Слобожанщини. Тисячі козаків брати активну участь і безпосередньо у бойових діях. Так, у 1735 р. до складу майже 40-тисячної армії генерала М. Леонтьєва, яка 3 жовтня вирушила в похід на Крим, входило 15 тисяч лівобережних і 2,5 тис. слобідських козаків та 2 тис. запорожців. Активну участь у кампанії брали українські козаки, зокрема Миргородського полку (полковник Василь Капніст), які своїми вмілими діями забезпечили успіх головних сил російської армії під Яссами і Хотином.Російсько-турецька війна 1735-1739 рр. не дала позитивних наслідків - головне завдання - вихід до Чорного моря і завоювання Криму - не було досягнуто. Але втрати у цій війні українців були величезними.

Напередодні російсько-турецької війни (1787-1791 рр.), на підставі царського указу від 3 квітня 1787 р., на півдні України було створено Катеринославське козацьке військо, яке складалося із 10 полків. Його організував князь Григорій Потьомкін з колишніх запорозьких козаків та військових поселенців Катеринославщини. До цього війська увійшли поселенці колишньої Української укріпленої лінії та військові частини корпусу передової округи Катеринославських козацьких полків (Бузький, Малоросійський і Конвойний). Українські козаки Катеринославського війська в ході російсько-турецької війни особливо відзначилися під час здобуття Аккерманської фортеці (нині Білгород-Дністровський), Кілії та Ізмаїла. У 1796 р. Катеринославське козацтво розформовано, а козацькі полки, крім Бузького, перетворені на регулярні частини козацької армії. У 1802 р. частину козацького населення колишнього Катеринославського війська переселено на Кубань.

Одночасно з Катеринославським козацьким військом восени 1787 р. із колишніх запорозьких козаків російський уряд сформував ще одну військову частину під назвою Військо вірних козаків (Чорноморське козацьке військо). Царський указ про його створення вийшов 22 січня 1788 р. Очолив це військо кошовий отаман С. Білий. Чорноморському козацькому війську передали клейноди та іншу козацьку атрибутику, забрану російським урядом під час розгрому Запорозької Січі в 1775 р. У війську відновили колишні старшинські посади, поділ на курені, козацький одяг. Під командуванням С. Білого і З. Чепіги воно брало участь у російсько-турецькій війні 1787-1791 рр. У 1792 р. російський уряд з метою свого утвердження на Північному Кавказі розпочав переселення їх на Кубань. Козаків розмістили вздовж так званої Чорноморської прикордонної лінії, яка проходила від р. Лаба, правим берегом р. Кубань до Азовського моря.

Невирішення до кінця чорноморської проблеми і Криму штовхали Росію і Туреччину на підготовку до нової війни, яка розгорілася між ними 13 серпня 1787 р. В усіх великих битвах на боці росіян брали активну участь загони Чорноморського козацького війська загальною чисельністю 12,5 тис. осіб та інших українських формувань. Особливо вдало діяли запорожці й регулярні козацькі полки в обороні Кінбурна, облозі та взятті Очакова у 1788 р. Восени цього ж року козацький флот здобув сильну фортецю на о. Березань, чим сприяв успіху сухопутної армії. У вересні 1789 р. шість козацьких полків З. Чепіги й А. Головатого та корпус Де Рибаса штурмом оволоділи Хаджибеєм (сучасна Одеса). Героїчно билися українські козаки також у складі російських військ під командуванням О. Суворова при здобутті ряду блискучих перемог над турецькою армією під Фокшанами і на р. Римнік. Серед військ, що особливо відзначились у Римницькій битві, були Стародубський і Чернігівський карабінерні полки. Активно діяли козаки на суші й морі під Ізмаїлом. У штурмі Ізмаїла в грудні 1791 р. брало участь 6,3 тис. козаків Єлисаветградського, Катеринославського єгерських, Стародубського, Ніжинського, Київського карабінерних, Павлоградського й Сумського легкокінних та інших полків.Українці не тільки брали участь у військових баталіях, а й забезпечували розвідку та здійснювали диверсії в тилу ворога, постачали російську армію продовольством,фуражем і боєприпасами, чим сприяли успішному завершенні війни. 29 грудня 1791 р. в Яссах між Росією і Туреччиною підписано мирний договір.

4. Ліквідація Запорозької Січі: причини, хід, наслідки

23 квітня 1775 р. на раді при імператорському дворі прийнято рішення про ліквідацію Січі. А вже в ніч на 4 травня цього року російська армія, що поверталася з турецької війни, за наказом Катерини ІІ п'ятьма колонами підійшла до Нової Січі. Під командуванням російського головнокомандувача генерал-поручника П. Текелія перебували значні сили: 10 піхотних і 13 донських козачих полків, 8 полків регулярної кінноти, посиленої 20 гусарськими і 17 пікінерськими ескадронами. У Січі в той час перебувало лише декілька тисяч запорожців, решта після завершення війни роз'їхалась по паланках і зимівниках. Генерал П. Текелій оголосив імператорський указ про ліквідацію Запорозької Січі. Січовому товариству, зважаючи на аж надто нерівні сили, нічого не залишалося, як здатися на волю переможців. Останній кошовий Січі П. Калнишевський у супроводі військового писаря І. Глоби, військового судді П. Головатого та інших старшин прийняв умови російського генерала. Після цього всі січові укріплення й козацькі курені, пушкарню, корабельні верфі, різні майстерні російські війська зруйнували, а архів Коша та військову скарбницю з регаліями і коштовностями вивезли до Петербурга, січову ж старшину заарештували.

Через два місяці після зруйнування Запорозької Січі, 3 серпня 1775 р., Катерина ІІ видала спеціальний маніфест, в якому офіційно сповіщала про причини її ліквідації. В цьому документі, який може слугувати взірцем найяскравішої демагогії і нещирості правлячої верхівки, Січ характеризувалася як кубло розбишак «різного зброду», де козаки нібито жили лише з грабунків, «у повному ледарстві, безпробудній пиятиці та презирливому неуцтві», не мали власності, перешкоджали торгівлі та культурному життю сусідів. У маніфесті запорожців також звинувачували у тому, що вони незаконно заволоділи багатьма землями і «свавільно» будували на них свої зимівники, влаштовували «власне господарство», розривали залежність від Росії, проявляли непослух і «помишляли створити посеред вітчизни область повністю незалежну» під своїм управлінням і зі своїми волелюбними традиціями. Тож знищення Січі - це виконання монаршого обов'язку перед Богом та імперією.

Після зруйнування Нової Січі частина запорожців, намагаючись уникнути переслідувань і закріпачення, переселилася в пониззя Дунаю, у Добруджу, на підвладну Туреччині територію. Османський уряд надав їм землі між Південним Бугом і Дунаєм. У 1776 р. вони заснували в гирлі Дунаю першу Задунайську Січ (в історичних джерелах називається Усть-Дунайська Січ). За даними деяких дослідників, вона розміщувалась на місці сучасного м. Вилкове Одеської області.

На базі задунайських козаків формувалося у свій час Бузьке козацьке військо (1785-1798 рр.), Усть-Дунайське (Буджацьке) військо (створене у 1807 р.), Дунайське козацьке військо (1828-1869 рр.), а також частково Азовське козацьке військо (1832-1864 рр.), які брали участь у російсько-турецьких війнах.

Размещено на Allbest.ru5