Розвиток господарського комплексу Південної України та Криму в XV-XVIII cтоліттях

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Реферат

Предмет: Історія економіки та економічної думки

Тема:

Розвиток господарського комплексу Південної України та Криму в XV-XVIII cтоліттях

Виконав студент:

Алекперов Анар Сананович

Вступ

Більша частина території України на кінець XV ст. була Диким полем, через яке проходили Муравський (із Перекопу до Тули), Чумацький (по лівому берегу Дніпра), Чорний (із Перекопу через пониззя Дніпра до Умані, Тернополя, Львова) шляхи. На території нинішньої Кіровоградської області до Чорного лісу підтягувались татарські полчища перед набігами на Брацлавщину, Київщину та інші українські землі.

Тоді ж, у кінці XV ст., в Дикому полі почали з'являтись вільні люди - козаки. Згодом на дніпровських порогах виникла Запорозька Січ. Вона охоплювала територію від річки Тясмин на півночі до гирла Дніпра і Бугу на півдні. Західним кордоном Січі були річки Буг і Синюха, північний пролягав по річці Орель, південний - по Конці. Східні володіння Запорожжя досягали Нижнього Дону, виходячи в районі Бердянської коси і гирла Кальміусу до Азовського моря. На володіння цими землями Запорозьке військо одержало від польського короля Стефана Баторія грамоту в 1576 році. Пізніше право на них підтверджувалось іншими польськими королями, російськими імператорами.

Засновником першого із запорозьких укріплень вважається князь Д. Вишневецький, який бл. 1552 р. спорудив замок на острові Мала Хортиця. В 1540-х роках Січ розташовувалась на острові Токмаківка (поблизу м. Марганець Дніпропетровської області). В 1563 р. вона перемістилась на острів Базавлук (також у Дніпропетровській області). В 1638 р. виникає Нікітинська Січ (поблизу м. Нікополь Дніпропетровської області), де гетьманом обрано Богдана Хмельницького. Визвольна війна українського народу розпочалась саме на території сучасної Дніпропетровщини.

Перша перемога війська, очолюваного Богданом Хмельницьким, була здобута у травні 1648 р. в битві під Жовтими Водами.

Чортомлицька (Стара) Січ (неподалік від м. Нікополь Дніпропетровської області) існувала в середині XVII ст. Вона мала найдовшу історію, її захисні споруди в поєднанні з урвистими берегами річок, які були природним укріпленням, перетворювали Січ на серйозну перешкоду для ворога.

За умовами Андрусівського перемир'я Запорозька Січ була під протекторатом обох держав. При цьому російська сторона стала зводити на запорозьких територіях військові укріплення. В 1709 р. відповіддю Петра І на перехід частини запорожців на бік Мазепи було зруйнування Чортомлицької Січі. Звідси запорожці рушили на південь і заснували на території сучасної Херсонщини Кам'янську Січ (від назви балки Кам'янка).

В 1711 р. на території, що перебувала під протекторатом кримських ханів (у районі сучасного Цюрупинська), засновано Олешківську Січ. Територію між Бугом і Дністром називали "ханською Україною", яка в XVII-XVIII ст. мала своє самоврядування: нею управляли "ханські гетьмани", підконтрольні татарсько-турецькій владі.

В 1734 р. козаки повернулись під російський протекторат і заснували неподалік від колишньої Чортомлицької Січі Нову Січ, яка проіснувала до 1775 р. На Запорізьких землях постійно з'являлись переселенці з Гетьманщини, Слобожанщини, Правобережжя, частина яких вступала до Січі, інші засновували хутори і слободи посеред степу. На 1762 р. на Запорожжі було 20 тис. козаків, тоді як у поселеннях, що виникли навколо Січі, налічувалось більше 150 тис. жителів. На тутешніх родючих землях осідали також козаки з сусідніх Миргородського, Полтавського, Переяславського полків, які, оселившись на Запорізьких Вільностях, зберігали підпорядкування своєму полковому керівництву.

В 1730-х роках російські власті спорудили по річці Орель Українську лінію - систему укріплень. Північна смуга Запорозьких Вольностей відійшла від Січі: тут владу здійснювали миргородський і полтавський полковники та київський генерал-губернатор.

У середині XVIII ст. російський уряд надав дозвіл слов'янському населенню Австрії, що виявило бажання переїхати до Росії, селитися на північно-західних кордонах Запорозьких Вольностей. В 1752 р. територію від р. Кагарлика по Висі, від Тясмину до Дніпра заселили полки, підпорядковані генералу Хорвату. Ці поселення, що увійшли в історію під назвою Нової Сербії (Новосербії), управлялися Сенатом, а місцеву владу представляв київський генерал-губернатор. Головним центром управління сербськими полками був Новомиргород, адміністративним центром - фортеця Св. Єлизавети на Інгулі (сучасний Кіровоград).

У 1753 р. на протилежному, східному краї Запорозької території уздовж Сіверського Дінця між річками Бахмутом і Луганцю осіла нова група слов'янських переселенців на чолі з Шевичем і ІІрерадовичем. Центром сербських колоній (Слов'яносербії) на лівобережжі був Бахмут (нині Артемівськ Луганської області).

Переселенці мали привілейоване становище: вони одержали землю, значні грошові субсидії, право безмитної торгівлі, були звільнені від будь-яких податків. Усі серби, що перебували на військовій службі, одержували платню, а ті, що не могли служити за станом здоров'я чи за віком, забезпечувались пенсією. Для участі в будівництві поселень для новоприбулих відряджали козаків з Гетьманщини, залучались також місцеві селяни. Стимулюючи заселення цих територій, уряд створив Новослобідський козацький полк, яким засновано двадцять слобід на 20 км південніше від Новосербії.

Між новими поселенцями і запорожцями складались напружені стосунки, часом аж до збройних сутичок. Врешті, коли невиправданість такого експерименту стала очевидною, ці полки було ліквідовано, а їх територію включено до складу новоствореної Новоросійської губернії: Єлизаветинська провінція була утворена Новосербським і Новослобідським полками, а Бахмутський повіт виник на основі Слов'яносербського полку.

У 1774 р. в результаті російсько-турецької війни до Росії відійшла територія між Дніпром, Бугом і Чорним морем, і Запорожжя втратило своє значення оборонного бар'єру на межі між Росією і Кримом. У 1775 р. Січ була ліквідована.

Багато козаків переселилася в турецькі володіння. Оселившись на землях Очаківської орди, біля Тилігульського і Хаджибейського лиманів, вони заснували велике поселення на Пересипу (в межах нинішньої Одеси). В 1776 р. тут налічувалося близько 7 тис. козаків. У 1778 р. вони одержали турецьке підданство. Під тиском Росії козаки були переселені турецькою стороною далі від кордону, в гирло Дунаю. Тут заснована Задунайська Січ, яка проіснувала близько 50 років.

Вся територія "Запорозьких вольностей" увійшла до складу новоствореної Азовської і Новоросійської губерній, що перебували під управлінням Г. Потьомкіна. Для заселення спустілої території землі стали роздавати поміщикам і державним селянам, а пізніше - іноземним колоністам.

Наприкінці XVIII ст. у Приазов'я були примусово переселені кримські греки. В 1783 р. Новоросійська і Азовська губернії об'єднані в Катеринославське намісництво з центром у щойно заснованому Катеринославі. До його складу увійшов Крим (Таврійська провінція).

В 1796 p., після смерті Катерини II, Павло І відновив Новоросійську губернію з центром у Новоросійську (в 1796-1802 pp. так називався Катеринослав), яка в 1802 р. була поділена на три губернії:Херсонську (до 1803 р. - Миколаївська), Катеринославську і Таврійську (остання об'єднала Крим і три повіти: Перекопський, Дніпровський, Мелітопольський).

Через брак робочих рук і необхідних коштів поміщики південних губерній змушені були продавати землю або здавати її в оренду. В результаті тут стали з'являтись господарства фермерського типу з використанням сільськогосподарських машин і найманих сезонних працівників, що масово приїздили з інших губерній.

Поруч з цим у Південній Україні існували великі земельні латифундії - такі, як, наприклад, маєток Асканія-Нова площею 100 тисяч десятин, що належав Фальц-Фейнам.

Кримське ханство

Вже в останній чверті XV століття Литва втрачає свої позиції в Причорномор'ї. Цьому сприяло утворення, не без підтримки литовських князів, самостійного Кримського ханства на розвалинах Золотоординської імперії та його зближення з могутньою Османською державою. Після укріплення турків-османів у Північному Причорномор'ї, переходу до них Білгорода-Дністровського (Акерману), Гаджибею, Кафи та інших міст, Кримське ханство стає слухняним васалом могутньої Турецької імперії. Разом з нею воно вело експансіоністську політику в Східній Європі, перш за все проти Литовсько-Українсько-Польської держави. Уже в 1482 році кримський хан з величезною ордою вторгся в межі Правобережної України, вогнем і мечем прокладаючи собі дорогу до Києва. Збитки, завдані українським землям під час цього походу, порівнюються з втратами, що зазнав їх Київ під час походу Батия. Після походу на Київ були напади на Поділля, Волинь та інші райони України.

Старости порубіжних замків, щоб захистити поселення від нападів кримської орди, набирали й утримували в замках козацькі загони, що спричинилося до поширення козацтва в Україні з кінця XV століття перші згадки про дії козацьких загонів в пониззях Дніпра, в Побужжі та в Подінців'ї свідчать, що більшість з них діяли в тих місцях, через які вели з Криму в Україну, до Польщі та в межі Московського князівства.

Через лівобережжя Дніпра проходила Муравська дорога, з її відгалуженнями -- Ізюмською і Кальміуською, яка вела від Перекопу до Москви. Від Перекопу на Правобережжя вів так званий Чорний шлях, який в районі Чорного лісу розгалужувався на два, з яких один вздовж Дніпра вів до Києва, а другий -- через Поділля йшов на Львів, Краків до Західної Європи. На цих шляхах будувалися укріплення, виставлялася прикордонна служба, що формувалася переважно з козаків.

У Криму, крім Кримського ханства, існувало невелике гірське грецьке православне князівство Феодоро, а південний берег контролювали генуєзці, які спорудили тут низку фортець. Також генуєзські факторії діяли у Аккермані (Монкастро, Білгород-Дністровський), Кілії, Тані (Азов).

1475 р. у Криму висадилось турецьке військо, яке заволоділо генуезькими колоніями, а через декілька місяців облоги пала і столиця Феодоро -- Мангуп. 1478 р. Кримський хан визнав себе васалом Османської імперії.

1484 р. величезна турецька армія перейшла Дунай і захопила Кілію і Аккерман. Все чорноморське узбережжя опинилось під контролем Османської імперії і Кримського ханства.

Події XVII сторіччя

господарський козаччина подінців'я крим

З кінця ХV ст. у джерелах з'являються перші згадки про козаків -- тих, хто подалі від панів біг у Дике поле, на кордон Речі Посполитої шукати кращої долі. Ядром формування козацтва стала Січ -- фортеця з частоколу на Дніпрі в районі порогів і Великого Лугу. Перша існувала у 1552-1558 рр. на о. Мала Хортиця, остання -- у гирлі Базавлуку у 1734-1775 рр., коли її було остаточно ліквідовано урядом Катерини ІІ. З Микитинської Січі (1628-1652) розпочався у 1648 р. переможний похід на захід повстанців на чолі з Богданом Хмельницьким, а у квітні того ж року вони одержали першу перемогу над поляками під Жовтими Водами.

Наступного, 1649 року, після перемоги козаків під Зборовом, з урядом Речі Посполитої був укладений договір, згідно якого українські землі у складі Київського, Чернігівського та Подільського воєводств отримали певну автономію. Тут було розпочато територіальну реформу, замість воєводств було запроваджено поділ на полки (а полки ділились на сотні). Всього було утворено 15 полків, а землі Вольностей Запорозьких мали особливий статус.

1654 р. українські землі увійшли на правах автономії до складу Російського царства, яке також вступило у війну з Польщею. Одночасно в Україні розпочалася громадянська війна: частина козаків (Гетьман Іван Брюховецький) і населення підтримувала Москву. Частина (з огляду на утиски царської адміністрації) знов почала схилятися до повернення до складу Речі Посполитої (Гетьмани Іван Виговський, Юрій Хмельницький, Павло Тетеря).

Значна частина населення при цьому, рятуючись, почала переселятися у східні порожні, більш спокійні землі на кордоні Росії і України. Тут українці заселили широку смугу від Сейму до Дону, заснували низку міст: Суми, Харків, Острогозьк, Чугуїв, Хотмизьк, тощо. Так виникла Слобідська Україна. Тут існувало 5 козацьких полків, але підпорядковувались вони не Гетьману, а російському урядові (оскільки це були колишні прикордонні землі Російського царства).

1667 р. між Польщею та Росією було укладено Андрусівське перемир'я, війна закінчилась, а українські землі дві держави поділили по Дніпру: Лівобережжя і м. Київ (під керуванням Гетьмана) досталось Росії, Правобережжя залишилось за Річчю Посполитою. Запорізькі землі зберегли автономію і опинились під сумісним управлінням польського та російського урядів.

Таким чином, українські землі на сході опинились у 3-х автономних утвореннях:

· Гетьманщині (Чернігівщина, Полтавщина, Стародубщина і м. Київ);

· Землі Вольностей Запорозьких (Придніпров'я);

· Слобожанщині

1688 р. було засновано першу російську колонію в землях Запорізького війська Низового -- Новобогородицьк у гирлі Самари (на місці старовинного козацького містечка Самарь).

Події часів Козаччини на Середньому Подінців'ї

На середину XVII століття приходиться заснування ряду козацьких поселень в Середньому Подінців'ї (на території сучасних Харківської, Донецької та Луганської областей). Чимало їх з'явилося як запорізькі зимівники, козацькі пікети на шляхах, що з'єднували Запорізьку Січ з Військом Донським, зокрема на Самарі, Вовчій, Лугані та інших ріках. Чи не найважливішим серед них можна вважати укріплення при впадінні річки Кальміусу до Азовського моря -- Домаху, збудовану запоріжцями на місці генуезького поселення Адомахи на початку XVII століття. Воно повинно було прикривати вхід до Кальміусу, по якому запоріжці під час блокування гирла Дніпра турецьким флотом добиралися у річку Вовчу, нею -- в Самару й Дніпро або навпаки. Згодом Домаха стала центром Кальміуської паланки (нині Маріуполь).

З 40-х років XVII століття до Середнього Подінців'я все більше стали виявляти інтерес воєводи порубіжних російських міст, направляючи до Святогірського монастиря своїх людей з дорученнями вивідувати, що відбувається в цьому районі. Найбільше їх увагу привертали Торські соляні озера, на які по сіль приїжджали не лише мешканці Лівобережної України, але й південних повітів Московської держави. Солевари пропонували царському урядові побудувати при соляних озерах острог і утримувати в ньому гарнізон, який міг би захистити солеварів від раптових нападів татар.

У 1645 році цар зобов'язав чугуєвського воєводу побудувати острог при Торському «перелазі», в якому б несли службу з переміною протягом літа чугуєвські козаки. Оскільки останні в 1646 році покинули острог передчасно, то уряд зобов'язав козацького отамана Протасєва, який супроводжував московських послів до Криму, підібрати придатне місце для будівництва «жилого города», в якому можна було поселити переселенців з України. Оглянувши місцевість, Протасєв дійшов висновку, що найбільш зручно побудувати місто при Маяцькому озері, поруч з яким знаходився ліс для будівництва міста, а в Сіверському Дінці добра питна вода. Під час огляду Протасєвим місцевості на нього напали українські козаки, примусивши покинути місцевість, яка знаходилась під їх контролем.

У квітні 1648 року воєводам порубіжних Московських міст була направлена царська грамота, котра зобов'язувала їх спорядити спеціальний загін для будівництва міста на Торі, забезпечивши його відповідним інвентарем, харчами та зброєю. Однак, незабаром з Белгороду, Осколу, Валуйок та інших порубіжних міст надійшли повідомлення, що, у зв'язку з виступами міщан, не можливо виконати царське доручення. Боярська Дума, обговоривши це питання, рекомендувала царю відмінити свій наказ про побудову міста на Торі. Воєводські відписки також повідомляли, що через початок визвольної війни в Україні, її мешканцям заборонено переселятися в межі Московського царства. Таким чином, спроба царату збудувати укріплене місто при Торських озерах в 1648 році закінчилася невдачею.

Основна частина Південно-Східної України перебувала під контролем українського козацтва, в тому числі й Низового Війська Запорізького, яке в 70-х роках XVI століття оформилося як окрема політична сила. В ході його формування склалася його територія, що простягалася від Дону до Синюхи (Синіх Вод) -- лівої притоки Південного Бугу, зі сходу на захід, від Азовського моря, пониззя Дніпра -- до Сіверського Дінця, Орелі й Тясмину, з півдня на північ. За цю територію Військо Запорозьке вело напружену боротьбу не тільки проти турецько-татарської агресії, але й проти зазіхань на неї царського уряду.

Проникнення Московської держави на схід України

З 20-х років XVI століття, у зв'язку з нападами кримських татар на землі Московської держави, остання для розвідки намірів кримських і ногайських татар. що кочували на правій стороні Дінця, стала розміщати вздовж нього сторожову та станичну службу, що формувалася в основному з українських козаків. Завдяки цьому вихідці з Сіверщини, Київщини та Полтавщини, а також з південних російських повітів все частіше в середині XVI століття з'являються в Середньому Подінців'ї. В місцевих лісах і байраках вони полювали на хутрових звірів, у ріках виловлювали рибу, з солоної ропи Торських озер виварювали сіль. До того часу відносяться перші згадки про «святі гори» (нині Слов'яногірськ) на правій стороні Сіверського Дінця, які можна розцінювати як перше постійне поселення в цьому районі.

Значно посилився вплив козаків у ньому після спільних походів українських козаків і московського війська в 1556-1558 роках до Перекопу на кримські улуси. Під час цих походів козаки Черкаського старости Дмитра Вишневецького, відомого під іменем Байди, заклали на острові Хортиці Січ, що сприяла формуванню Низового Війська Запорозького. В 1569 році українські козаки, повертаючись із спільного з донськими козаками походу проти турецько-татарської ескадри, що направлялася вверх по Дону під Царицин для відторгнення недавно приєднаного до Московської держави Астраханського ханства збудували на правому березі Дону укріплене поселення, назвавши його Черкаськом (нині Старочеркаськ Ростовської області). Це сприяло зміцненню зв'язків між запорізькими та донськими козаками, чисельність яких постійно збільшувалася.

У 1599 році московський цар Борис Годунов, направляючи воєвод Б. Бельського та С. Алфьорова на Донець для зведення при впадінні в нього Осколу фортеці на Ізюмській дорозі, доручив їм запросити отаманіві найкращих козаків та повідомити їм, що цар надавав їм ці ріки (Донець і Оскол), де вони жили своїми гуртами, щоб вони володіли ними «безданно та безброчно». За це чекав від них служби на користь Московської держави. Цей факт є переконливим доказом спроб московської влади поширити свій вплив на місцеве українське козацтво. В певній мірі цьому повинно було сприяти й будівництво найбільш висунутої в степи Цариборисівської фортеці.

Походи Лжедмитріїв на Московську державу, повстання Івана Болотникова не тільки розладнали сформовану наприкінці XVI століття систему прикордонної служби на півдні Московії, але й дозволили татарам зруйнувати збудований під керівництвом Бельського та Алфьорова Цареборисів, що ще більше посилило вплив козацтва в цьому регіоні. В різний час тут діяли козацькі загони В. Рябухи, Г. Торського, С. Забузького, чисельність яких сягала навіть декількох тисяч чоловік. Останнього польська шляхта всіляко намагалася поставити на місце Богдана Хмельницького.

Работоргівля в східній Украйні на теренах XV-XVIII ст.

Захоплення Кафи турецькими військами та включення міста до складу Оттоманської імперії відкрило нову сторінку в історії работоргівлі на теренах Південної України. З кінця XV до середини XVIII ст. (точніше впродовж 1482-1769 рр.) українські землі майже щороку (іноді - двічі на рік) зазнавали спустошливих татарських нападів, що здійснювалися з метою захоплення бранців [2, с. 54]. Ці наскоки були зумовлені низкою факторів:

* економічних (низький рівень розвитку продуктивних сил Криму, постійна бідність і нужденність пересічного населення ханства);

* політичних (перехід Кримського ханства у васальну залежність від Оттоманської імперії та дуже агресивну зовнішню політику Порти, а також прагнення кримських ханів поширити свій суверенітет на всі території, що свого часу входили до Золотої Орди);

* релігійних (протиставлення мусульманських Криму та Порти християнській Східній Європі; войовничий ісламський фанатизм, освячений Кораном) [7, с. 416-422; 12, с 139-141].

Щорічно татари приводили в Крим від 5 до 55 тис. бранців. Загалом деякі дослідники нараховують від 3 до 5 мільйонів полонених, захоплених в XV-XVIII ст. на теренах сучасної України, Росії та Польщі. Захоплених людей відводили до Криму, де їх продавали на невільницьких ринках Кафи, Гезлеве, Бахчисарая, Карасубузара. Частина рабів залишалася в Криму. Українських бранців продавали в Османську імперію, Єгипет, Марокко й навіть до Індії, а також... до християнських Венеції та Франції [10, с. 285-286].

Існували різні способи експлуатації невільників. Старих та немічних (за яких неможливо отримати великі гроші) татари віддавали молоді, аби майбутні воїни навчалися вбивати. [4, с. 175]. В Єгипті та Марокко невільників експлуатували на каторжних роботах, утримуючи в підземних тюрмах та годуючи м'ясом дохлих тварин. Найжахливішим було становище дорослих чоловіків, що потрапляли на турецькі галери-кадриги (прозвані в народі "каторгами"). Вони не знали спочинку навіть у святкові дні [11, с. 335]. Багатьох хлопчиків турки навертали в мусульманство та віддавали до корпусу яничар - найбоєздатнішого та найбільш жорстокого підрозділу турецької армії. Та це не найгірше, що могло спіткати хлопця в Туреччині. Деяких з них кастрували та продавали для задоволення наймерзенніших втіх турецьких вельмож [5, с. 428].

Найліпшим було становище в українських жінок. В Криму і в Туреччині їх використовували в якості няньок, годувальниць, слуг. Нерідко бусурмани одружувалися з українками або робили їх наложницями й відправляли до гаремів [11, с. 334]. Одна з таких бранок прославилася на весь світ. Її ім'я Роксолана.

Размещено на Allbest.ru