Проголошення незалежної України

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ, МОЛОДІ І СПОРТУ УКРАЇНИ

Національний технічний університет

"Харківський політехнічний інститут"

Кафедра політичної історії

Реферат

З історії України

За темою: «Проголошення незалежної України»

Виконала:

Заратуйко А.О

Харків 2015

Зміст

Вступ

1. Серпневі події 1991 р. в Москві та їх наслідки в Україні

2. Акт проголошення незалежної держави 24 серпня 1991 р.

3. Загальноукраїнський референдум 1 грудня 1991 р. Вибори Президента. Л. Кравчук

Висновки

Список використаної літератури та джерел

Вступ

На початку 1990-х років Україна постала перед необхідністю здійснення широких реформ, що були спричинені соціально-економічною та політичною ситуацією в колишньому Союзі РСР. Спроби у той період керівництва Радянського Союзу пристосувати адміністративно-розпорядчу економіку до ринкової поклали початок дезинтеграції єдиного господарського простору, який тримався не на економічних законах, а завдяки жорстким централізованим управлінським структурам тоталітарної системи. Усе це призвело до глибокої системної економічної і політичної кризи, занепаду виробництва, зниження життєвого рівня більшості верств суспільства, зростання соціальної напруги.

Водночас дезинтеграційні, деструктивні процеси, що охопили усі сфери життєдіяльності радянського суспільства, хаотичний підхід до здійснення перетворень, розчарування їх ходом широкого загалу загрожували катастрофічними наслідками для республік, що входили до СРСР. За таких умов керівництво багатьох союзних республік, насамперед України, що мала з-поміж інших республік чи не найвиразніші ознаки державності, гостро відчувало потребу у практичному проведенні політичних і соціально-економічних реформ.

Прийняття Верховною Радою Декларації про державний суверенітет України від 16 липня 1990 року стало першим кроком до фактичного і юридичного утвердження незалежності України. Декларація визначила державний суверенітет України як верховенство, самостійність, повноту і неподільність влади республіки в межах її території, а також незалежність і рівноправність у зовнішніх відносинах. Нею було окреслено засади народовладдя, державної влади, громадянства, територіального верховенства, економічної самостійності, екологічної безпеки, культурного розвитку, зовнішньої і внутрішньої безпеки, міжнародних відносин.

У цьому документі було виражено прагнення народу до створення демократичного суспільства, виходячи з потреб всебічного забезпечення прав і свобод людини, необхідності побудови правової держави та повноцінного політичного, економічного, соціального і духовного розвитку українського народу.

Саме на підставі Декларації про державний суверенітет України, виходячи із смертельної небезпеки у зв'язку з державним переворотом у СРСР 19 серпня 1999 року, продовжуючи тисячолітню традицію державотворення в Україні, виходячи з права на самовизначення, 24 серпня 1991 року Верховна Рада України проголосила незалежність України та створення самостійної української держави - України. З цього моменту на території нашої держави, що визнавалася неподільною і недоторканою, мали чинність виключно Конституція і закони України.

незалежний референдум кравчук

1. Серпневі події 1991 р. в Москві та їх наслідки в Україні

Вранці 19 серпня 1991 року о шостій годині ранку майже в усіх містах по радіо люди дізналися про те, що в Москві створено Державний Комітет із надзвичайного стану. До складу комітету (незаконного, бо його створення не було передбачено тодішньою Конституцією Радянського Союзу) увійшли віце-президент СРСР Геннадій Янаєв, прем'єр-міністр СРСР Валентин Павлов, голова КДБ СРСР Володимир Крючков, міністр оборони Дмитро Язов, міністр внутрішніх справ Борис Пуго, заступник голови Ради оборони СРСР Олег Бакланов, президент Асоціації державних підприємств та об'єднань промисловості, транспорту та зв'язку Олександр Тізяков, голова Селянської спілки СРСР Василь Стародубцев. Цей комітет був створений для того, щоб усунути від влади Президента СРСР М. Горбачова. Для надання своїм діям видимості легітимності путчисти заявили, що Президент СРСР Михайло Горбачов не може виконувати свої обов'язки за станом здоров'я. Його функції було покладено на віце-президента Янаєва. До Москви було введено війська, а Горбачова заблокували на дачі в Криму. Заборонялася діяльність опозиційних КПРС громадських об'єднань і випуск демократичної преси, відновлювалася цензура. У «Постанові №1 ДКНС» було перераховано перелік заходів, якими буде порятовано країну:

1. По-перше, оголошувалися недійсними закони та рішення органів влади та управління союзних республік, що суперечили законам СРСР. Це був сигнал Литві, Латвії, Естонії, Грузії, Вірменії, Молдові та Україні, котрі вже ухвалили Декларації про державний суверенітет.

2. По-друге, призупинялася діяльність політичних партій, громадських організацій та масових рухів, «що чинять перешкоди нормалізації ситуації». Це був «привіт» народним фронтам та рухам, зокрема, й Народному Руху України.

Рис. 2 На площі перед «Білим домом» під час спроби заколоту (Москва серпень 1991 р.)

Керівництво Російської Федерації на чолі з Президентом РРФСР Борисом Єльциним, маючи підтримку росіян, перш за все, москвичів, вчинило опір путчистам. У зіткненнях із введеними до Москви військами загинуло 3 людини. Реакція на путч у різних республіках була неоднаковою. Лідери Литви, Латвії та Естонії не визнали ДКНС не тільки тому, що він не відповідав радянському Основному Закону, а й тому, що більше не вважали себе частиною СРСР. У ці дні динамічно розвивалися події на Україні. Ранком 19 серпня Кабінет Міністрів УРСР прийняв ухвалу «Про створення тимчасової комісії для запобігання надзвичайним ситуаціям», яку підписав перший віце-прем'єр Костянтин Масик. За всіма ознаками, перші рішення українського уряду були пропутчистськими. У всіх виступах державних посадовців України 19-20 серпня проходила турбота «про врожай».

На цьому, зокрема, наголошував у виступі по республіканському телебаченню тодішній голова Верховної Ради УРСР Леонід Кравчук. Однозначно і негайно засудили московських заколотників політики та партії з націонал-демократичного та націоналістичного таборів: НРУ, УРП, Союз українського студентства, «Меморіал», Товариство Лева, СНУМ. Учасників подій підтримали донецькі шахтарі, які також постановили не визнавати розпорядження ДКНС, оголосили про безстроковий політичний страйк, вимагаючи заборони КПРС та КПУ. Підтримали путчистів лише партійні функціонери ЦК КПУ.

20 серпня ввечері після дводобового засідання було ухвалено рішення, за яким постанови ДКНС на території України не визнавалися. За ці дві доби стало зрозуміло, що ДКНС не спромігся взяти під контроль силові структури й оволодіти становищем. Тільки 23 серпня, коли путч було остаточно повалено, політбюро ЦК компартії України опублікувало заяву, в якій засуджувалася «авантюрна спроба антидержавного перевороту», але тоді ж в приміщенні Львівського облвиконкому КПУ були вилучені документи, які засвідчували, що партійний апарат був обізнаний з планами перевороту.

2. Акт проголошення незалежної держави 24 серпня 1991 р.

24 серпня на позачерговій сесії Верховної Ради з доповіддю про політичну ситуацію виступив Л. Кравчук. Спільну доповідь зробили народні депутати О. Мороз - від більшості, та І. Юхновський - від опозиції.

У доповіді й співдоповідях висловлювалася єдина думка про необхідність вжиття рішучих заходів щодо захисту суверенітету України. Йшлося про структури суверенітету та механізм його практичної реалізації. Голова Верховної Ради запропонував створити Раду оборони України та Національну Гвардію. Пропонувалось ухвалити закон про статус військ, розташованих на території України, вирішити питання про департизацію правоохоронних органів республіки, вжити заходів щодо забезпечення економічного суверенітету. Зокрема, уряд мав організувати перехід у власність України підприємств і організацій союзного підпорядкування.

У серпні ці заходи означали утвердження незалежного статусу України. УРСР припиняла своє існування, народжувалася самостійна Україна. Щоб надати цілковитої легітимності цим доленосним рішенням, І. Юхновський від Імені Народної ради запропонував проголосити акт, в якому мав бути зафіксований новий державний статус України, а потім підтвердити цей акт на Всенародному референдумі. Одночасно Народна рада виступила з вимогою заборонити діяльність комуністичної партії України.

У другій половині дня Верховна Рада проголосила Акт незалежності України.

«Виходячи зі смертельної небезпеки, яка нависла була над Україною у зв'язку з державним переворотом в СРСР 19 серпня 1991 року, - зазначалося в цьому документі, - продовжуючи тисячолітню традицію державотворення в Україні, виходячи з права на самовизначення, передбаченого Статутом ООН та іншими міжнародно-правовими документами, здійснюючи Декларацію про державний суверенітет України, Верховна Рада Української Радянської Соціалістичної Республіки урочисто проголошує незалежність України та створення самостійної Української держави - України. Територія України є неподільною і недоторканною. Віднині на території України мають чинність виключно Конституція і закони України».

Референдум на підтвердження Акта проголошення незалежності України мав відбутися 1 грудня 1991 р. одночасно з виборами Президента України.

КПРС як державна партія поділялася на дві принципово різні щодо держави структури: керівну номенклатуру й рядову членську масу - «передавальний пас» від населення до партійного керівництва. Переважна частина номенклатури в 1990 - першій половині 1991 р. - уже зрозуміла, що владу можна утримати, лише повернувшись обличчям до власного народу. Криза влади у Москві поглиблювалась, і апаратники відверталися від загальносоюзного центру. «Коли відбулись перші вільні вибори в республіці й партійні діячі зазнали на них поразки, я зрозумів, - пояснював Л. Кравчук заступникові головного редактора газети «Московские новости» Л. Телень свою позицію, - що система похитнулася». КПРС перестала бути потрібною цим партапаратникам, тому що вони перейшли до радянських владних структур й не збиралися більше коритися партійним комітетам.

Прагнення центрального керівництва КПРС за всяку ціну врятувати Радянський Союз остаточно підірвали позиції республіканських компартійних організацій у тих республіках, де з особливою силою розвивався національно-визвольний рух. Путч, у якому взяли участь секретарі ЦК КПРС, перетворив цю партію на «п'яту колону» в очах мільйонів громадян України. Залишатися в ній для «суверен-комуністів» було небезпечно. І вони з легким серцем пішли на заборону КПРС.

26 серпня 1991 р. президія Верховної Ради ухвалила указ про тимчасове припинення діяльності компартії України. 26 серпня відбувся останній пленум ЦК Компартії України, на якому було прийнято рішення «про повну самостійність Компартії України». На період тимчасового припинення діяльності партійних структур компартії пленум доручив репрезентувати її інтереси народним депутатам України Є. Мармазову, С. Дорогунцову, В. Петренку, В. Курашику, І. Бойку, В. Тризні, С. Камінчуку, Г. Харченку, В.Лісовенку, К. Продану. У засобах масової інформації цей пленум назвали напівлегальним, або ж підпільним, представники низки партій звинуватили комуністів у порушенні законів України. І це дійсно було так, якщо не брати до уваги такої деталі: Л. Кравчук сам запропонував секретареві ЦК компартії України В.Лісовенку якнайшвидше провести пленум, повідомивши, що до цього він утримається від підписання зазначеного указу, а зробить це по закінченні пленуму. Виходить, що жодних юридичних перепон для його проведення не було.

30 серпня президія Верховної Ради України ухвалила указ про заборону діяльності компартії України, внаслідок чого значна група людей була виведена за межі політичної й соціальної гри, а це призвело до зміни розстановки політичних сил у суспільстві. Розслідування, проведене правоохоронними органами, не встановило складу злочину в діях КПУ та її керівників усіх рангів, про що свідчить постанова про відмову в порушенні кримінальної справи щодо посадових осіб ЦК компартії України, обкомів, міськкомів та райкомів партії. Повторна перевірка підтвердила цю постанову. Рішення про заборону компартії України було зустрінуто неоднозначно, зокрема юристами. Наприклад, голова комісії Верховної Ради України з питань законодавства й законності О. Коцюба вніс пропозицію скасувати це, з його погляду, незаконне рішення. Міністр юстиції України В. Бойко заявив, що заборона діяльності компартії України суперечить правовим нормам і створює небезпечний прецедент, який «дозволить надалі забороняти в такий же спосіб діяльність інших партій або громадських об'єднань». Він позбувся посади, натомість ті, хто доводив зворотне, маніпулюючи при цьому законами, зробили блискавичні кар'єри.

Заборона компартії України, як і заява компартійної групи депутатів Верховної Ради про саморозпуск, не означала, що комуністи зникли з політичного життя України. 26 жовтня 1991 р. кілька колишніх партійних діячів і рядові члени компартії України організували у Києві установчий з'їзд нової партії. Вона залишалася на комуністичній платформі, хоч була названа Соціалістичною партією України. Лідером СПУ став О. Мороз.

14 травня 1993 р. президія Верховної Ради України ухвалила постанову такого змісту: «Розглянувши питання про Укази Президії Верховної Ради України від 26 і 30 серпня 1991 р. «Про тимчасове припинення діяльності Компартії України», «Про заборону діяльності Компартії України», президія постановила:

1. Громадяни України, які були членами Компартії України (КПРС), не можуть без рішення суду визнаватись причетними до державного перевороту 19-21 серпня 1991 р. і зазнавати будь-яких обмежень через свою колишню належність до КПРС.

2. Громадяни України, які поділяють комуністичні ідеї, можуть утворювати партійні організації відповідно до чинного законодавства України».

Таким чином, постанова не знімала заборони на діяльність компартії України. Другий її пункт взагалі був зайвим: право громадян утворювати об'єднання гарантується законом.

У березні 1993 р. в Макіївці Донецької області відбулася Всеукраїнська конференція комуністів, делегати якої відкинули думку про створення нової компартії, а схвалили рішення про підготовку чергового з'їзду компартії України. Хоча у формулюванні про відновлення діяльності компартії зусиллями народного депутата України О. Коцюби було зауважено, що відновлюють свою діяльність члени компартії України. А вже 19 червня комуністи України провели свій з'їзд у Донецьку й офіційно заявили, що діяльність КПУ відновлено. Лідером комуністів з'їзд обрав колишнього другого секретаря Донецького обкому компартії України П. Симоненка.

3. Загальноукраїнський референдум 1 грудня 1991 р. Вибори Президента. Л. Кравчук

Коли 24 серпня 1991 р. депутати Верховної Ради УРСР зібралися на надзвичайну сесію, представники від громадськості внесли у приміщення парламенту величезний синьо-жовтий стяг як символ розриву з тоталітарним московським центром. А через кілька днів, 4 вересня, було ухвалено постанову про підняття над будинком Верховної Ради синьо-жовтого національного прапора. Цим започатковувалася відмова держави, що народжувалася, від радянської символіки.

Найбільшою заслугою комуністів із числа колишніх радянських керівників УРСР було встановлення контролю над розмішеними в Україні силовими структурами та загальносоюзними установами й відомствами. Не вдалося лише встановити контроль над Чорноморським флотом. Внаслідок цього флот на довгі роки став болючою проблемою в українсько-російських відносинах.

9 вересня 1991 р. була ухвалена постанова про запровадження з наступного року купонів багаторазового використання. Цим започатковувався вихід України з рубльової зони. 8 жовтня з'явився Закон України «Про громадянство України», 7 листопада - «Про державний кордон». Отже, ще до референдуму, який затверджував «Акт проголошення незалежності» були підготовлені передумови для перетворення України із союзної республіки на самостійну державу.

Після Акта проголошення державної незалежності все суспільно-політичне життя в республіці було підпорядковано Всеукраїнському референдуму, на якому 1 грудня 1991 р. виборцям належало відповісти на запитання, чи підтверджують вони Акт проголошення незалежності України. Політикам, котрі стояли на позиціях повної незалежності України, це було необхідно для того, щоб переклеслити результати референдуму 17 березня.

За підтвердження Акта проголошення незалежності України голосували 90% громадян, що брали участь у референдумі. А брали участь 84% тих, хто мав таке право. Отже, за незалежність України висловилися 76% усіх дієздатних її громадян. Проте несерйозно було б уважати, що всі вони були переконаними її прихильниками. Ніхто не спромігся ще заперечити висновків аналітиків, що ця цифра з'явилася внаслідок унікального збігу обставин. Наляканий рішучими заходами російського керівництва щодо зменшення впливу КПРС, українська номенклатурна верхівка спішно пвдтримала ідею державної незалежності й кинула на пропаганду її всі підконтрольні засоби. Вперше дістали простір для фронтального пропагандистського наступу «демократи»

Тих, хто не підтримав незалежність України, цілком достатньо, щоб спонукати далекоглядних політиків придивитися до них уважніше та проаналізувати, чим їхні соціальні характеристики й орієнтації відрізняються від характеристик і орієнтацій прихильників незалежності. Політичне значення такого аналізу актуалізує нерівномірність розподілу голосів, що були подані «за» та «проти» незалежності України в різних її регіонах. У чотирьох областях - Харківській, Луганській, Донецькій та Одеській, - де проживає понад чверть населення України, Акт підтримали загалом менше двох третин від тих, хто має право голосу (62,5%), а в Криму - більше однієї третини (35,5%).

Позитивним наслідкам референдуму сприяла передвиборча президентська кампанія, учасники якої одностайно виступали за незалежність України, хоча побічним результатом її став розкол у демократичному таборі щонайменше на три течії (відповідно на послідовників Л. Лук'яненка, В. Чорновола та І. Юхновського).

Центральною виборчою комісією було зареєстровано 7 осіб, котрі вибороли право стати кандидатами на президентську посаду. Кожного з них підтримали своїми підписами понад 100 тис. виборців.

На виборах 1 грудня голоси виборців розподілилися так: за В. Гриньова - 4,17%, Л. Кравчука - 61,59, Л. Лук'яненка - 4,49, Л. Табурянського - 0,57, В. Чорновола - 25,27, І. Юхновського - 1,74%.

Отже, в результаті більш ніж переконливої перемоги першим Президентом України став Л. Кравчук.

Але річ утім, що кандидати, як правило, свідомо кажуть неправду. Малоймовірно, що для Л. Кравчука президентство стало можливим завдяки його програмі з п'яти «Д»: Державність, Демократія, Добробут, Духовність, Довіра.

Відомий литовський політик А. Бразаускас вважає, що «тут нічого дивного немає. Люди голосують не за колишнього комуніста чи антикомуніста, а за нинішню особистість, живу людину. Зважають, як він поводиться, як діє, як відповідає опонентові… Чому він так упевнено переміг на виборах? А тому, що народ України не побачив йому альтернативи. Альтернативи його досвіду,

знанням, виваженості, політичній мудрості. Адже робота в ЦК - це велика школа. А коли ще політичний діяч є патріотом, вміє аналізувати, враховувати реалії, робити правильні висновки - успіх йому забезпечено. Сьогодні люди вже не вірять ні затяганим гаслам комуністів, ні істеричним закликам націонал-радикалів. Вони йдуть за тими, хто зрозумів, що часи ідеології, політичної балаканини давно минули… і я, і Кравчук давно вже переступили через комуністичні догми. Ми - політики-реалісти, політики-прагматики».

5 грудня 1991 р. на урочистому засіданні Верховної Ради України Л. Кравчук склав присягу Президента України, висловив програмні орієнтири своєї політики в новій якості. «Президент, - наголосив він, - одержавши владу від народу, має служити йому і забезпечити його достаток, права і свободи кожної людини».

Відразу ж після присяги Президент приголомшив народних депутатів пропозицією обрати Голову Верховної Ради, а заодно запропонував, щоб ним став І. Плющ. Цей блискавичний натиск забезпечив бажаний для нього результат: практично без обговорення І. Плющ піднявся на вищий щабель у парламенті, здобувши 261 голос «за».

Висновки

Акт проголошення незалежності України був підтверджений волею українського народу на всеукраїнському референдумі 1 грудня 1991 року. Його результати виявилися настільки переконливими, що світове співтовариство одразу повірило в існування незалежної України. За лічені тижні десятки країн оголосили про дипломатичне визнання нової держави.

Довідково: Під час всеукраїнського референдуму на запитання “Чи підтверджуєте ви Акт проголошення незалежності України” “так” відповіли 28.804.071 громадян, або 90,32%; “ні, не підтверджую” - 2.417.554 громадянина, або 7,58%.

Своїм вибором 1 грудня 1991 року український народ підтвердив відданість ідеалам демократії, свободи, побудови власної держави. Результати всеукраїнського референдуму засвідчили, що комуністична доба закінчилася, і не було вже такої сили, яка могла б повернути колесо історії назад. Перед керівництвом України постало стратегічне завдання - відновлення державності, закладення і зміцнення її основ. Суверенітет України передбачав створення власної системи органів державної влади, визначення концептуальних підходів до питань організації державної влади та конституційного статусу вищих ланок державного управління, влади, формування правових засад державного механізму.

Однак розв'язанню цих складних завдань заважала застаріла правова система України, що нашвидкоруч кроїлася із успадкованих від колишнього СРСР законів, які вступали в протиріччя з політичною та економічною реальністю. Протиріччями характеризувалась і конституційна база державної влади. Зокрема, Конституція Української РСР 1978 року не закріплювала демократичні принципи конституціоналізму. Адже радянська правова доктрина відводила державі і праву роль основних засобів побудови соціалізму і комунізму, не визнаючи концепції “правової держави”. Відповідно механізм державної влади практично ігнорував принцип поділу влад, оскільки закріплена в Конституції керівна роль КПРС слугувала базисом однопартійного диктату в усіх сферах державного і суспільного життя. При цьому не визнавався принцип політичного плюралізму, а правове регулювання прав і свобод громадян підпорядковувалося єдиній кінцевій меті - побудові комунізму, відкидаючи стандарти міжнародного гуманітарного права. Основою економічної системи України визнавалася соціалістична власність на засоби виробництва у формі державної (загальнонародної) і колгоспно-кооперативної власності.

Список використаної літератури та джерел

1. Акт проголошення незалежності України. Заборона діяльності Компартії України.// Литвин В. Політична арена України. - К.: Абрис, 1994. - С. 258-296.

2. Литвин В. Проголошення незалежності України/ Декларація про державний суверенітет України. Союзний договір. Путч 19 - 21 серпня 1991 року. Акт проголошення незалежності України. Референдум 1 грудня 1991 року. Утворення СНД // Історія України. - 2001. - №31-32. - С. 2-6.

3. Кравчук Л.Є така держава - Україна. - К.: Глобус, 1992. -223 с.

Размещено на Allbest.ru