Петлюра Симон Васильович

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Петлюра Симон Васильович

петлюра націоналістичний політичний

Петлюра Симон Васильович (10 травня 1879, Полтава - 25 травня 1926, Париж) - український державний, військовий та політичний діяч, публіцист, літературний і театральний критик. Організатор українських збройних сил. Член Генерального секретаріату Української Центральної Ради (від 28 червня - 31 грудня 1917) на посаді Генерального секретаря з військових справ. Головний отаман військ УНР (з листопада 1918 р.). Голова Директорії УНР (9 травня 1919 - 10 листопада 1920). Дядько патріарха Мстислава.

Життєпис

Народився у передмісті Полтави, був 3-м сином в родині, мав 3 братів, 5 сестер, батько - Василь Павлович Петлюра, міщанин; маючи 3 екіпажі, займався візницькою справою. Мати - Ольга Олексіївна, з давнього полтавського роду Марченків. Її батько був співзасновником Київського Йонівського скиту, ієромонах.

Навчання. Початок націоналістичної діяльності

У віці 13-ти років розпочав навчання - спочатку в церковнопарафіяльній школі, згодом у Полтавській духовній семінарії (1895-1901). 1900 р., під враженням виступу, на організованій Петлюрою в Полтаві річниці Шевченка, Миколи Міхновського, вступає до лав РУП. 1901 року брав участь у Всеукраїнському студентському з'їзді, репрезентуючи громаду духовної семінарії, хоч на той час вже був виключений з навчального закладу за свою політичну діяльність.

Навесні 1902 року став одним із організаторів виступу семінаристів, які вимагали скасувати систему шпигунства, звільнити наглядачів, увести до програми українознавчі предмети. Їх домагання були сформульовані в спеціальній «петиції», під котрою було зібрано близько 200 підписів. За цей протест з закладу спершу було звільнено головних призвідців, а коли вся семінарія збунтувалася проти такого вчинку властей і учні почали чинну обструкцію викладів, то додатково ще коло пів сотні семінаристів були також виключені та закрито середні класи. Незабаром ці активісти взяли участь у селянських виступах 1902 року. С. Петлюра на чолі групи семінаристів, виключених із семінарії за заворушення, 17 квітня 1902 року прибув до Решетилівки Полтавського повіту, де влаштував мітинг. Після придушення руху жандармерія порушила кримінальну справу проти «підмовників». Рятуючись від неминучого арешту, Симон разом із приятелем та ідейним однодумцем П. Понятенком восени 1902 року виїхав на Кубань.

На Кубані

На новому місці взяв участь в організації у Катеринодарі осередку РУП - «Чорноморської вільної громади». Того ж року розпочав журналістську діяльність, дописував до періодичних видань. Перша його стаття була опублікована в 1902 р. у львівському «Літературно-науковому віснику», котрий редагував Михайло Грушевський. Працював учителем у початковій школі в станиці Смоленській, згодом - у Катеринодарському початковому міському училищі. У 1903 р. влаштувався в археографічну експедицію член-кореспондента РАН Федіра Щербини, котрий впорядковував архіви Кубанського козацтва за дорученням наказного отамана Кубані Якова Малами. Невдовзі царська охранка вийшла на слід «полтавських біженців». С. Петлюру було ув'язнено в Катеринодарській в'язниці. Друзі добилися звільнення заарештованого під грошову заставу, котру за сина вніс батько.

Повернення в Україну

Звільнившись, С. Петлюра вирішив не випробовувати долю, а тікати за кордон. Восени 1904 р., змінивши ім'я та прізвище на Святослав Таґон, разом з Понятенком перебували в районі Крем'янця, потім були нелегально переправлені через кордон. Згодом виїхав до Львова, де на той час розміщувався Закордонний комітет РУП. Із березня по жовтень 1905 р. редаґував партійний часопис «Селянин», співпрацював у «Літературно-науковому віснику», «Записках НТШ», «Волі». У грудні 1904 р. на конференції РУП у Львові виступив проти об'єднання з РСДРП. Декілька місяців навчався на університетських курсах українознавства. Налагодив контакти з Іваном Франком, Володимиром Гнатюком та провідниками місцевих українських партій.

Після оголошення в жовтні 1905 р. політичної амністії в РІ повернувся додому. Працював в «Громадській думці», після її заборони - в газеті «Рада». На II з'їзді РУП-УСДРП був обраний до ЦК УСДРП. Тоді увійшов у конфлікт з одним із лідерів партії В. Винниченком, переконавши з'їзд не обирати того на посаду редактора центрального друкованого органу через «нестійкість», «богемність» і «політичні хитання». Зрештою Винниченко не був обраний делегатами. Від цього моменту між ними починається тривала боротьба.

В січні 1906 р. Петлюра разом із М. Поршем та П. Понятенком виїхав до Петербурга редагувати центральний орган партії місячник «Вільна Україна». Після випуску шести чисел видання припинилося, а Симон влітку 1906 р. повернувся до Києва. З липня 1906 р. - секретар київського щоденника «Рада», від літа 1907 р. до 1908 р. - співредактор легального соціал-демократичного часопису «Слово».

Російський період

Мітинг під час проведення III Військового з'їзду. Київ. 2 листопада 1917 р.

У 1908-1910 роках проживав у Петербурзі. Під час життя у місті брав активну участь в українському русі, зумів домовитись про запровадження в журналі «Мир» українського відділу. Виступав під час відзначення 50-річчя роковин смерті Т.Г. Шевченка в залі «Дворянского собрания» на Михайлівському плаці.

На початку 1911 р. переїхав до Москви, де його чекала Ольга Більська - полтавка, студентка Московського університету. Їхнє знайомство відбулося на вечірці українського земляцтва наприкінці 1908 р. і переросло у роман, який закінчився шлюбом (цивільним у 1910 р. і зареєстрованим у 1915 р.). 1911 року в подружжя народилась донька - Леся Петлюра (1911-1941). 1910 року приїхав на похорони друга - авіатора Лева Мацієвича - до нової столиці, поклав вінок з україномовним написом на синьо-жовтій стрічці. С. Петлюра влаштувався бухгалтером у страховому товаристві «Россия». Незабаром на кошти українських громад заходився видавати журнал «Украинская Жизнь» (1912-1914 pp.). Поступово із пересічного бухгалтера і журналіста перетворився на відомого громадського діяча. Ф. Є. Корш передрікав йому світову славу:

«Українці самі не знають, кого вони мають серед себе. Вони гадають, що Петлюра - видатний редактор, патріот, громадський діяч тощо. Це все правда, але не ціла правда. Петлюра - безмірно вищий за те, що про нього думають. Він - з породи вождів, людина із того тіста, що колись, у старовину, закладали династії, а за нашого демократичного часу стають національними героями… Буде він вождем народу українського. Така його доля.»

Під час I СВ своє ставлення до війни виклав у статті-відозві «Війна і українці». У цій публікації доводив, що українці лояльно виконують свій обов'язок перед Російською державою і висловлював надію, що в майбутньому ставлення влади до українського питання зміниться.

На початку 1916-го, добровільно вступив на службу до Всеросійського Союзу Земств, перебуває на посаді Уповноваженого Головного Всеросійського Земського З'їзду, Голови Контрольної Колегії Земського Союзу на Західному фронті. Того ж року з сім'єю поселився у Мінську, де перебував штаб Західного фронту. Після падіння самодержавства Петлюра виступив ініціатором та організатором проведення в Мінську українського з'їзду фронту (квітень 1917 р.), на котрому він був обраний головою української фронтової ради, а та, в свою чергу, делегувала його на І Всеукраїнський військовий з'їзд (5-8.V. 1917 р.) у Києві.

1917-1918

На з'їзді С. Петлюра був обраний до складу УГВК, з 21 травня обраний головою цієї організації. Водночас увійшов до складу Центральної Ради. 28 червня обраний до складу Генерального Секретаріату на посаду Генерального секретаря з військових справ. Головним завданням С. Петлюри як військового діяча була українізація армії. Працюючи над створенням української армії, зустрів спротив частини членів УЦР - зокрема вкрай пацифістську позицію займав Винниченко. Втім рішенням Тимчасового уряду посада генсека з військових справ не була затверджена. Офіційно поновлений на посаді 13 листопада, в той же час віддав наказ українським військам зайняти всі найважливіші урядові об'єкти Києва. 15 листопада було розіслано відозву С. Петлюри до війська:

«Я, яко генеральний секретар по військових справах в Українській Народній Республіці, закликаю всіх вас, мої товариші й друзі, в теперішній час до загальної дружньої роботи. Будьте організовані та з'єдинені - всі за одного і один за всіх. Наше військо молоде, воно тільки становиться на ноги, і ви своєю дисциплінованістю доведете, що являєтесь славними потомками великих предків.»

Під час подій кінця 1917 - початку 1918 рр., безжально припинивши спроби більшовицьких переворотів у Києві в листопаді, грудні 1917 р. та січні 1918 р, довів, що з усього керівництва республіки один лише він був здатен на рішучі дії. Натомість В. Винниченко назвав С. Петлюру головним винуватцем конфлікту з РНК і добився його відставки за «перевищення повноважень». На знак протесту проти пробільшовицької орієнтації голови секретаріату 18 грудня 1917 р. Петлюра подає у відставку.

Полишивши ГВК, на початку січня, очолив Гайдамацький Кіш Слобідської України. В Києві гайдамаки стали широковідомі ще після вбивства «головного більшовика міста» Л. Пятакова. Бойове хрещення формації відбулося на Полтавщині в боях за Гребінку. Згодом ГКСУ, взяв активну участь у придушенні січневого більшовицького заколоту. С. Петлюра особисто керував штурмом «Арсеналу» та боями за Київ. Гайдамаки першими увійшли до міста, після звільнення столиці від більшовиків, влаштувавши 1 березня дефіляду на честь перемоги. Домінуючі в уряді соціалісти, зважаючи на зростаючий вплив та популярність отамана в армії, знову приписали С. Петлюрі «військову змову з метою встановлення правої диктатури». Як наслідок від 12 березня 1918 р. його було усунуто від командування Гайдамацьким кошем.

Кіш став однією з найбоєздатніших українських частин, а вояки та організатори частини, з котрими Симон пліч-о-пліч в баталіях відстоював Україну - О. Удовиченко, М. Чеботарів, С. Дельвіг та О. Волох надалі залишались сподвижниками та довіреними особами Петлюри, хоч як засвідчив приклад останнього не всі вони виправдали його довір'я.

Наприкінці березня 1918 р. С. Петлюра очолив Київське губернське земство, а за місяць на його базі створив та очолив Всеукраїнську спілку земств.

Размещено на Allbest.ru