Освітні заклади міста Умані в ХІХ - на початку ХХ ст.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Зміст

Вступ

І. Структура формування системи освіти м. Умані у XIX -- на початку XX століття

ІІ. Відкриття гімназій міста, їх роль у освітньому процесі

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Реформування сучасної системи національної освіти висуває перед педагогічною наукою завдання пошуку шляхів подальшого вдосконалення вітчизняного шкільництва, винайдення шляхів піднесення його на рівень сучасних вимог. Одне із стратегічних завдань у цьому аспекті, як зазначено в Національній програмі «Освіта (Україна ХХІ століття)», полягає в подоланні монопольного становища держави в освітній сфері через створення на рівноправній основі недержавних навчально-виховних закладів та формування багатоваріантної інвестиційної політики в галузі освіти”.

До початку ХХ століття освітня галузь пройшла складний шлях становлення та розвитку. Зрушення, що відбулися в системі освіти протягом ХІХ - початку ХХ століття знайшли своє відображення в дослідженнях з історії освіти. Проаналізуємо, яким чином у цих працях знайшло висвітлення питання становлення та розвитку освітніх закладів міста Умані.

Історична місія школи зумовлена особливостями суспільно-політичного, економічного, культурного і духовного життя народу у відповідні періоди.

Українська школа - найважливіший елемент держави у формуванні інтелектуального потенціалу нації - має свої давні витоки і традиції. Адже вона є невід'ємним атрибутом формування модерної української нації й за належним їй правом стоїть поряд із святими для кожного українця поняттями незалежності і державності.

Звернення до історії розвитку освіти і шкільництва дає можливість проаналізувати здобутки сучасності, досягнення освіти з викликами цивілізаційних зрушень. Школа впродовж своєї історичної ретроспективи стала живильним середовищем для формування національної ідеї та усвідомлення національної ідентичності. Академік В. Кремень зазначає: «Особливість втілення національної ідеї в освіті полягає в тому, що вона «оживляє» прагматизм сталого, догматизм знання та існування. Результатом такого впливу є ідеалізація окультурення світу людини, що робить духовним виробництво, яким займається освіта - виробництво людської душі».

Роблячи структуру та зміст основних періодів розвитку педагогічної науки та шкільництва сучасні науковці (Я. Бурлака, В. Кремень, О. Сухомлинська та інші) свої міркування ґрунтували на науково-методологічних підходах: культурологічному, культурно-антропологічному, цивілізаційному, які окреслюють не тільки історичну, а й соціально культурну основу педагогічних ідей. І та II періоди розвитку педагогічної думки в Україні охоплюють IX - середину XVII ст. ІІІ період: друга половина XVII - XVIII ст. (українське бароко). Педагогічна думка і школа козацької доби.

На кінець XVIII ст. освіта і шкільництво досягли високого рівня: існувала розгалужена мережа початкових шкіл, в яких викладався Закон Божий, письмо, лічба. На Правобережній Україні (у складі Польщі) діяли уніатські школи з шестирічним терміном навчання. На цей час припадає початок розвитку освіти на Уманщині.

Дана тема «Освітні заклади міста Умані в ХІХ - на початку ХХ ст.» є актуальна на сьогодні, тому що освіта, яка припадає на ХІХ - початок ХХ століття» - є досить цікавою, а саме її розвиток та становлення. Фактично, ця освіта послугувала фундаментом нинішньої освіти, якою користуємося ми.

Об'єктом дослідження послугували всі навчальні заклади м. Умані, які функціонували і розвивалися на межі ХІХ - початку ХХ століття і які залишились працювати сьогодні.

Предмет дослідження - розвиток освітньої науки та освітян, які працювали на благо учнів і використовували різні матеріали, які час від часу стимулювали розвиток самої освіти від ХІХ століття до сьогодні.

Метою дослідження виступили навчальні заклади м. Умані, які попри всі незгоди, лишалися функціонувати і боролися за своє існування, залишаючись так і працювати до сьогодення.

Завдання дослідження:

- проаналізувати теоретичну, методичну, історичну літературу та стан досліджуваної проблеми в наш час;

- визначити зміст освіти в навчальних закладах ХІХ - ХХ ст.

І. Структура формування системи освіти м. Умані у XIX -- на початку XX століття

Освіта в м. Умані почала формуватися дуже давно і швидкоплинно, але її переломний момент, де вона якраз набрала обертів припав на ХІХ - початок ХХ століття.

Звертаючись до спогадів священика о. Никифора Хмелевського, який був сином уніатського приходського священика с. Розсішок і з 1821 по 1831 рік виховувався в Уманському базиліанському училищі. Тобто цікаво буде дізнатися про цей навчальний заклад не лише з офіційних даних, а увійти до нього зсередини, тобто побачити його очима одного із учнів. [9, с. 20]

Никифор Хмелевський згадував, що викладачами в училищі були ієромонахи. Латинь викладав Дашкевич, географію - Козловський, музику - Куфинський і т. д., всіх було 8 осіб, 9-й префект, 10-й ректор і 2 прокурора в селах, що належали Базиліанському монастирю.

В училищі у всіх семи класах з підготовчими навчалося до 800 і більше учнів. Всі вони були римо-католиками, греко-уніатів Н. Хмелевський пам'ятає 6, а православних - 13 учнів. І останні у Великий піст сповідалися в уманському Миколаївському соборі православним священикам. При монастирі був конвікт (загальні квартири, пансіон), тобто на утриманні монастирському були діти і з більш багатих і знатних сімей (переважно поміщиків, що володіли більше 100 кріпаками). Такі учні вивчали іноземні мови, музику, танці, фехтування і для цього наймалися світські заграничні викладачі. По закінченню курсу Базиліанського училища такі вихованці продовжували навчання за кордоном. [9, с. 21]

Середнього стану учням, що закінчили сім класів училища і показали себе з хорошого морального боку, не видавали свідоцтва для продовження навчання чи отримання посади, а залишали при училищі як репетиторів для молодших учнів. їх розміщували по квартирах і зобов'язували слідувати за моральністю і релігійністю, здоров'ям, сном, майном, навчальним обладнанням молодших учнів. Вони змушені були пояснювати урок молодшим, примушували їх вчити предмети і навіть могли два рази вдарити учня, або дати п'ять ударів батогом. Репетитори були присутні на вранішніх і вечірніх молитвах, які викладалися польською мовою одним із учнів, а рештою слухалися. Якщо учень виходив в місто, то репетитор оглядав його одержу і видавав на руки записку, в якій вказувалась причина і час виходу в місто та повернення.

Виправленню моральної поведінки учнів, покращанню їх навчання слугувала в училищній практиці марка (книжечка із записами випадків непослуху, неохайності, порушення порядку за столом в час обіду і вечері). Якщо така книжка буде в учня більше години, то, крім класних уроків, він повинен вивчити напам'ять 10 вокабулів французькою, латинською або німецькою мовою і розібрати ці слова за відмінками. У випадку ж, коли учень передає таку книжечку до години часу, то карається по мірі вини. [9, с. 22]

Але історія Уманського повітового базиліанського училища на цьому не закінчилась, бо продовжувала жити в його вихованцях. В різні роки в стінах училища навчалися польський поет і публіцист Северин Гощинський, польський письменник і літературний критик Міхал Грабовський, російський мовознавець та історик-славіст Віктор Григорович, польський поет і драматург Олександр Гроза, польський письменник і публіцист Сильвестр Гроза, польський поет Юзеф Залеський, архімандрит і професор богослов'я Анатолій Ставицький, відомий етнограф Духинський, відомі згодом Ромуальд і Антоній Рильські, Ян Креховецький та інші. [10, с. 9]

В 1822 році за клопотанням перед урядом відомого письменника і педагога, одного з піонерів організації освіти серед євреїв Росії Германа Бернарда (Гурвича, Горовіца, Гїрша-Бері), уродженця Умані, в місті була відкрита єврейська школа для дітей із заможних сімей. Однак через вороже відношення рабинів і реакційних елементів до неї, школа проіснувала недовго. На 1825 рік в Умані було чотири навчальних заклади: школа при Базиліанському монастирі, духовне училище, пансіон благородних дівиць та єврейське училище Германа Бернарда.

В 1838-1857 рр. Умань була центром військових поселень Київської та Подільської губерній. З архівного документу про військові поселення в Бабанці дізнаємося, що військовим поселенцям жилося тяжко. Для них існував суворий режим - на роботу вони ходили за військовими сигналами, обробляли не тільки землю, яка їм належала, а й урядову, заготовляли корм для кавалерійської частини, що була розміщена в селі, виконували ще різні повинності. В цей час навіть церковнопарафіяльних шкіл на Уманщині не було. Бо коли в 1847 році Київська консисторія збирала відомості про них, то Уманське духовне правління доповідало, що «дети не имея книг, в особенности же будучи отрываемы родителями и помещиками, оставили учение, и все школы, бывшие в уезде, числом 37, закрыты». [11, с. 147]

За 1854 рік «Киевские губернские ведомости» видрукували статтю, в якій йшлося про «способность к образованию Уманцев». В ній писалось, що «в короткое время, из Уманцев образовались искусные кондуктора, отличные писари, хорошие каретники, слесаря, кузнецы, столяры, красильщики, садовники и другие мастера. Конечно тарих молодцев можно встречать только в военном поселении; а в помещичьей Уманщине - также прежняя старина и тут считается диковинкой, если кто из крестьян умеет писать, читать, слепить бричку и т. д. хотя народ также понятливый и сметливый». [13, с. 48] Тільки після ліквідації військових поселень на Уманщині, на Івангородському передмісті в приміщенні волосної управи в 1859 році відкрито початкову школу, де навчалось 20 хлопчиків. Того ж року з Одеси було переведено Головне училище садівництва, що було відкрите на базі Одеського ботанічного саду 1844 році.

Освітні заклади розвиваються стрімко і несуть за собою освітянську культуру, та виховують мораль в дітях.

З 1864 року царський уряд здійснив реформу народної освіти. Згідно неї всі типи початкових шкіл, які існували раніше, оголошувалися загальностановими і дістали назву початкових народних училищ. Вони стали працювати за єдиним планом і програмою. Тут дітям давали елементарні знання: вчили Закону Божого, читати, писати, перших чотирьох дій арифметики. Керівництво училищами зосередилось у новостворених повітових і губернських училищних радах, а контроль за ними у межах кожної губернії стали здійснювати попечителі народних училищ. В Умані, крім церковнопарафіяльної школи, відкритої в 1859 році, відкрито ще таких самих три заклади та чотири приватні єврейські початкові школи.

Наприкінці 60-х років відкрилися двокласні початкові училища з п'ятирічними строком навчання, в яких викладали також історію, географію, малювання тощо.

З 1869 року в Умані почало працювати міське двокласне училище для хлопчиків та дівчаток, з якого наприкінці XIX ст. виділилось окреме жіноче. З дня його відкриття наплив бажаючих вчитися в ньому був дуже великим. Як повідомляла газета «Жизнь и искусство» «уже с первых дней существования училища стали принимать детей в первую группу по экзамену, и двери, таким образом, с самого начала оказались закрытыми для беднейших жителей Умани, которые не в состоянии держать домашнего учителя и подготовлять ребенка к экзамену». [5, с. 62]

У 1872 році більшість початкових училищ реорганізували у шестирічні міські училища. Тут вивчали геометрію, креслення, природничі дисципліни.

Основними середньо освітніми закладами залишалися гімназії. Згідно з новим статутом 1864 р. засновувалися повні (семикласні) гімназії та неповні (чотирикласні) прогімназії. Формально вони вважалися безстановими, однак, навчалися в них переважно діти поміщиків, чиновників, духовенства, буржуазії. Гімназії поділялися на класичні та реальні. У перших перевага віддавалась гуманітарним дисциплінам, особливо грецькій та латинській мовам. їх випускники могли без іспитів вступати до університетів. У реальних гімназіях вивчали здебільшого природознавство, фізику, математику, європейські мови тощо. Закінчення їх давало право вступу лише до вищих технічних учбових закладів. У 1871 році строк навчання в класичних гімназіях був подовжений до восьми років. Замість реальних гімназій створювалися шестирічні реальні училища з сьомим додатковим класом для бажаючих вступити до вищих спеціальних закладів. Жінки одержували середню освіту в жіночих гімназіях і прогімназіях, єпархіальних школах. Продовжували діяти середні навчальні заклади закритого типу (інститути шляхетних дівчат приватні пансіони тощо), де навчалися виключно діти дворян. [9, с. 24]

Гарною ілюстрацією до системи освіти в Умані тих років є сторінки звіту повітового військового начальника підполковника Демочані, датованого січнем 1882 року. Наведемо деякі статистичні дані з цього документу. Населення Умані тоді складало 26495 чол.,25 з них: православних 6250, поляків-католиків 346, євреїв19812, інших віросповідань 87. [9, с. 24]

Майновий стан жителів вважався задовільним бо з відзиву уманського міського голови видно, що з загальної кількості жителів близько 5% бідних і біля 2% ницих. Але в місті немає ні одного загальноосвітнього середнього навчального закладу, що відображаєтьсяна стані освіти жителів.

В Умані на той час були такі навчальні заклади:

- Уманські двокласні міські (чоловіче і жіноче) училища, відкриті 12 жовтня 1869 року. Як чоловіче, так і жіноче училища мають 1 і 2 загальні і один підготовчий клас. Всіх учнів в чоловічому училищі 134, серед них:

православного віросповідання - 89;

римо-католицького - 18;

іудейського - 27.

Всіх учнів в жіночому училищі 100, серед них:

православного віросповідання - 45;

римо-католицького - 10;

іудейського - 45.

- Духовне училище. [9, с. 25]

З 1824 по 1878 роки в ньому було три класи - нижчий, середній і вищий. З 1878 року воно реорганізовувалось відповідно до нового статуту і в ньому діють п'ять класів: підготовчий, 1, 2, 3 і 4. Всіх учнів в училищі 181. Майже всі вони віросповідання православного. Також у своєму звіті підполковник Демочані не може визначити час відкриття цього училища. Він посилається на те, що документи училищного архіву датуються 1824 роком, а воно існувало раніше. А інші джерела вказують, що для дітей духовенства в Умані було відкрите духовне училище 4 листопада 1823 р.

«Киевские епархиальные ведомости» також повідомляють про відкриття духовного училища 4 листопада 1823 р. У цьому ж повід-омленні зазначається і таке: «большинство духовенства Украины в конце XVIII в. никаких училищ не знают, а ограничивают свою под¬готовку учением у священников и дьячков. Так, из 43-х заявлений, поданных в 1794 году в Уманское духовное правление униатскими (бывшими, конечно, прежде православными) священниками о приня¬тии православия, видно, что только 15 из них были в училищах, а 28 учились дома или были дьячками». [5, с. 65]

Приватне жіноче училище ІІ-го розряду пані Саленцової. В ньому учнів - 27 (11 у пансіонаті і 16 приходять). З них:

· православного віросповідання - 12;

· римо- католицького - 5;

· іудейського - 10.

Середня плата за навчання в рік складає: за пансіон -- 240 крб., за тих, що приходять - 60 крб.

- Приватне жіноче училище ІІ-го розряду пані Венгравіус. Учнів у ньому 15 (у пансіоні - 14, приходить - 1). З них:

· православного віросповідання - 4;

· римо-католицького - 11.

Середня плата за навчання в рік складає: пансіонат - 200 крб., за ту, що приходить - 100 крб.32

-Училище землеробства і садівництва.

В 1859 році воно переведене з Одеси до Умані (в Царицин сад - “Софіївку”). В 1880/81 академічному році в училищі навчалося 89 учнів. З них:

· на казенному утриманні - 26;

· за власний кошт- 28;

· тих, що приходять - 35.

За походженням:

· дітей дворян - 35;

· духовенства- 8;

· почесних громадян - 4;

· купців - 7;

· міщан - 14;

· селян- 12;

· нижчих чинів - 6;

· іноземців - 3.

За віросповіданням:

· православних - 53;

· римо-католиків - 15;

· армяно-григоріан - 2;

· лютеран - 4;

· іудеїв - 15.

На основі статуту землеробських училищ, плата за навчання складає: для приватних - 150 крб., на пів-приватних - 100 крб. і для тих, що приходять - 20 крб. На утримання училища виділяється 18 650 крб. і Царицина саду - 15 135 крб. [9, с. 27]

В бібліотеці училища землеробства на 1 січня 1882 року було 5709 книг. До того ж, діють фізичний кабінет, хімічна лабораторія, колекція для викладання мінералогії, колекції для викладання ботаніки, настінні ботанічні карти та інші навчальні посібники. Як видно з наведеного документу, в м. Умані незначна частина учнів була охоплена системою освіти, і тому справедливими видаються клопотання про відкриття в місті гімназії.

В 1883 році питання про відкриття прогімназії було вирішено. Хоч на народну освіту в цьому році було виділено 500 крб., що складало лиш 0,9 відсотки від загальної суми міських витрат. Все ж справу про відкриття в м. Умані гімназії розглядала Державна Рада, яка ухвалила її відкрити з 1 червня 1883 р., як чотирьох класну чоловічу прогімназію. Зразу до прогімназії були заповнені всі чотири класи. 6 червня 1886 р. прогімназію перетворено на шестикласну, а 5 липня 1895 р. дозволено поступово реорганізувати її у восьмикласну гімназію.

У 1896 р. відкривається сьомий, а у 1897 р. - восьмий класи. На 1 січня 1908 р. в гімназії навчалось 421 учень, з них в підготовчому класі - 40, першому - 43, другому - 57, третьому - 68, четвертому - 66, п'ятому - 45, шостому - 31, сьомому - 41, восьмому - 30. В 1906-1910 рр. викладачем історії в гімназії працював пізніше відомий український історик і музейний діяч Данило Михайлович Щербаківський. [9, с. 28]

В 70-х роках XIX ст. в Умані відкрита приватна жіноча прогімназія Розалії Семенцової, а в 1880 р. розпочала діяльність приватна жіноча прогімназія А. В. Левицької, пізніше перетворена в гімназію.

Для навчання хлопчиків-євреїв в Умані діяла відкрита в другій половині XIX ст. так звана Талмуд-Тора з ремісничим відділенням, а для навчання дівчат існувало жіноче єврейське училище ІІІ-го розряду.

В 1895 році газета «Жизнь и искусство» надрукувала таку корес¬понденцію з Умані: «Наша Талмуд-Тора процветает в санитарном и гигиеническом и педагогическом отношении. Средства училища однако весьма скудны и главным их источником, к сожалению, пока служат только частные пожертвования».

В кінці XIX - на початку XX ст. кількість навчальних закладів в Умані зростала.

В 1904 році в Умані було тільки одне «Городское двукласное училище» яке містилося в приміщенні нинішнього педколеджа. Цей учбовий заклад мав 2 класи, але вчитись в ньому потрібно 5 років, бо його перший клас мав три групи, а другий - два відділення. У 1910 році в Умані працювало 3 гімназії, 5 середніх училищ. В них налічувалось близько 2,3 тисячі учнів, переважно юнаків. Діяло також 8 початкових шкіл на 700 дітей і 3 вищих початкових школи на 474 учнів.

В 1908 році в царській Росії Міністерство освіти почало відкривати чотирикласні міські училища. Щоб потрапити в перший клас цього навчального закладу, потрібно було закінчити однокласну початкову школу (трирічну). Чотирикласне міське училище було відкрите і в Умані 4 листопада 1908 року. [15] Воно містилося у приватному будинку по вул.. Шевченка (дод. 1), по іншим джерелам - у будинку, де знаходилася школа № 13 (дод. 2).

В 1914 році в місті не було жодного робітничого клубу. Було 4 клуби: для офіцерів, верхівки, купців, промисловців і торговців. Зате працювали такі «культурні заклади» 7 церков, 19 синагог і молитовних будинків, 1 костьол, 1 кірха, 7 казенних винних лавок, 18 трактирів. З закладів освіти - на майже 60 тис. чоловік населення міста - 1 чоловіча гімназія, 1 училище землеробства, 1 міське двокласне жіноче училище, пансіон Левицької, 4 церковно-приходських училища.

У 1913 - 1914 роках знову відбулася реорганізація початкової освіти в містах: Міністерства освіти реорганізувало дво- і чотирикласні міські училища під назвою «высшее начальное училище» (скорочено ВНУ). В Умані з 1913 року двокласне училище стало ВНУ - 1, а чотирикласне «ВНУ усіх дисциплін, навіть з тих, які вивчалися у двокласному училищі. Вищі початкові училища давали освіту за семирічку». [15]

Початкове училище №1 працювало до 1918р. Потім було реорганізоване у трудову школу №4. З 1906 року учителям рос. мови та літератури в ньому працювала Волянська Зінаїда Іванівна, яка в 1941 році після захоплення міста німецько-фашистськими загарбниками заховала і зберегла до визволення міста більшість книг міської бібліотеки.

Після Жовтневої революції 1917 року під час громадянської війни (період національно-визвольних змагань українського народу) повсюди на Україні і в Умані зокрема, розвиток освіти тимчасово призупинився. 14 березня 1918 року розпочав свою діяльність Комісаріат освіти м. Умані.

Першим народним комісаром освіти міста був Євген Максимович Григорук. Народився в 1899 року. Відомий на Україні, як поет, партійний і громадський діяч, учасник багатьох боїв, за встановлення Радянської влади на Україні, зокрема, на Уманщині, пізніше - один з організаторів видавничої справи на Україні та в Росії (РЄФСР). У 1918 - 19 роках, працюючи наркомом освіти в Умані, багато сил віддав справі організації народної освіти, налагодження нового життя школах, роботі учнівських організацій, створено позашкільних дитячих закладів, організації культурного дозвілля трудящих.

Один з перших наказів комісара Народної освіти, 8 квітня 1918 року: «Сим приказываю: 1. Занатия во всех учебных заведениях начинаються с 10 с половиной часов утра по новому времени (8 часов по старому). Занимающимся во вторую смену занятия начинаються с 3-х с половиной часов по новому времени (1 час по старому). 2. Преподавание ведёться только в классах; задание обезательных работ надом воспрещаються. Комиссар Нар. просвещения Е. Григорук.» [4]

У 1920 року міський відділ освіти очолював Іван Опаносович Соколянський. У народному університеті ім.. Т.Г. Шевченка був лектором по психології і педагогіці. Відділ освіти тоді містився по Садовій вулиці на 2-ому поверсі чудового будинку.

У 1925 році відбулися І Всеукраїнський та І Всесоюзний з'їзди вчителів.

Делегатами від уманських освітян були: Галай і Оникій Якович - завідуючий трудової школи №2, Кошебська Марія Василівна - вчитель географії трудшколи №2, Фінкельштейн О.О. - вчителька початкової освіти школи №12. [1]

Відповідно до Декрету Всеросійського Центрального виконавчого Комітету Рад від 16 жовтня 1918р. «Положения про единую трудовую школу»:

«Стаття 1. Всем школам, состоящим в ведении Народного Комиссариата Просвещения за исключением высших учебных заведений, присваеваеться наименование «Единая трудовая школа».

Примечание 2. Разделение школ на начальные училища, гимназии, реальучилище, ремеслённые комтехнические, коммерчиские училище и все другие виды низших и средних школ упраздыяется».

Таким чином в нашому місті з'явились 1,2,3,7,4, і ін. трудові школи. [1]

У 1922 р. завідуючим трудової школи №5 був призначений Коцюба Лука Кирилович - один з відомих педагогів Уманщини. Коцюба Л.К. народився у 1878 р., педагогічну діяльність розпочав у 1898 р. вчителем початкових класів.

Завідуючим трудшколи №5 Лука Кирилович працював до 1931 р., потім - вчителем математики школи №7. У 1951 р. за довголітню педагогічну діяльність нагороджений Орденом Леніна. [8]

Втілюючи в життя рішення перших з'їздів вчителів, в місті проводиться велика культурно-освітня робота. В 1926 році в Умані працювали 6 клубів, 4 хати-читальні, 2 кінотеатри, 4 драматичні колективи, стадіон, 5 бібліотек. А у серпні 1930 р. вийшла Постанова Раднаркому СРСР «Про запровадження загального обов'язкового 7-річного навчання в містах і робітничих селищах і чотирирічного в сільських місцевостях:

1.Ввести з 1930-31 р. повсемістно в Союзі РСР загальне обов'язкове навчання дітей (хлопчиків і дівчат) в віці 8, 9, 10 років в обсамі не менше 4х річного курсу початкової школи.

2.Ввести з 1930-31 року загальне обов'язкове навчання дітей (хлопчиків і дівчат) в віці від 11 до 15 років, які не пройшли перших чотирьох груп трудової школи.

Для них організовуються прискорені спеціальні дворічні і однорічні школи-курси і групи при школах.

3.Ввести з 1930-31 р. загальне обов'язкове навчання дітей в обсязі 7-річки в промислових містах, фабрично-заводських районах і робітничих селищах, постановивши обов'язкове проходження всього курсу семирічної школи для всіх дітей, які закінчили школу 1-2 ступеня, починаючи з тих, що закінчили школу у 1929 - 1930 році.». [8]

Щороку збільшувались асигнування на школах СРСР :

· 1928 - 1929 - 267 тис. крб..

· 1935 - 1936 - 4,5 тис. крб.. [11, с. 250]

Загалом, у 1920 - 30х роках в народній освіті в м. Умані було досягнуто великих успіхів.

До 1931 року було здійснене загальне обов'язкове навчання дітей віком 8-15 років, які навчались в 13 семирічних середніх загальноосвітніх школах.

У 1924 р. ВУ ЦВК ухвалив Закон про загальне навчання в Україні. В Умані відкрились додаткові навчальні заклади. Н абазі двокласного вищого початкового училища була відкрита школа №1. Відкрито інтернат для дітей незаможних селян, що навчались в школах міста, на 50 чоловік. В цьому ж році відбувся учительський з'їзд, Уманського округу.

У 1925р. в місті було 19 шкіл, з них 9 семирічних , в яких навчали лось 4899 учнів; школи: 2 індустріально-технічні, 2 - сільськогосподарські, 2 соціально-економічні і художня.

В цих школах та на кооперативних та індустріально-технічних курсах навчалось близько 1500 чоловік.

В 7 дитсадках виховувались 203 дитини (4 д/с українські; 2 єврейські; 1 російська). Кількість профшкіл було доведено до 11-ти. На то й час в місті проживало 43 821 чоловік. Місто Умань з квітня 1923р. по жовтень 1930р. було центром Уманського округу, а з жовтня 1930 р. стало районним центром, який підпорядковувався безпосередньо уряду України.

У 1928 - 29 р. збудовано приміщення 3 загальноосвітніх шкіл (серед них школа №8 по вул.. Садовій 22 (дод. 3), і школа №21 (дод. 4).

В цей час розпочав свою педагогічну роботу Храбан Григорій Юхимович. Він працював у відділі наросвіти міста, потім директором педучилища. Був репресований у 1938 році і відбув 8 років виправно-трудових робіт, повернувся до міста і написав багато історичних нарисів про розвиток Умані - як один з найвизначніших місцевих краєзнавців написав історіографію Умані до книги «Історія міст і сіл УРСР. Черкаська область».

Серед відомих випускників - Микола Платонович Бажан. Він закінчив міську українську гімназію. Його спогади про місто свого дитинства вилились у поетичні рядки збірки «Уманські спогади».

На початку XX століття зросли потреби в підготовлених кадрах, які зумовили прискорення професійної освіти, як в Україні, так і на Уманщині, з'являються ремісничі, нижчі промислові, комерційні, технічні, сільськогосподарські та інші училища, а також учительські семінарії.

Загалом формування освіти у ХІХ - на початку ХХ століття в місті Умань, розвивалося, то стрімко, то досить повільно і саме це дало змогу збудувати не тільки стійкий фундамент освітянської роботи, але й виховати повагу учнів до тяжкої праці вчителів.

ІІ. Відкриття гімназій міста, їх роль у освітньому процесі

Історична місія школи зумовлена особливостями суспільно-політичного, екологічного, культурного і духовного життя народу у відповідні періоди. Українська школа - найважливіший елемент держави у формуванні інтелектуального потенціалу нації - має свої давні витоки і традиції. Адже вона є невід'ємним атрибутом формування модерної української нації й за належним їй правом стоїть поряд із святими для кожного українця поняттями незалежності і державності.

Звернення до історії розвитку освіти і шкільництва дає можливість проаналізувати здобутки сучасності, досягнення освіти з викликами цивілізаційних зрушень. Школа впродовж своєї історичної ретроспективи стала живильним середовищем для формування національної ідеї та усвідомлення національної ідентичності. Академік Кремень В. зазначає : «Особливість втілення національної ідеї в світі полягає в тому, що вона «оживає» прагматизм сталого, догматизм знання та існування. Результатом такого впливу є ідеалізація окультурення світу людини, що робить духовним виробництво, яким займається освіта, - виробництво людської душі». [14, с. 1]

У 1900 році в місті Умань відкрилась державна жіноча гімназія ім. Княгині Євдокії Суздальської. Перша згадка про жіночу гімназію надрукована в газеті «Киевское слово» 5 жовтня 1895 року - про необхідність в м. Умані побудувати гімназію. Подібні замітки ще тричі друкувались в газеті в 1897 році. І ось у 1900 році надруковано оголошення наступного змісту: «Уманська (Київської губернії) міська управа цим оголошує, що за дозволом Міністра народної освіти в м. Умані відкривається жіноча гімназія.» Щоб зібрати потрібні кошти для її побудови, за вказівкою міської думи, вирубували і продавали майже весь Греків ліс - 60 десятин. Побудоване приміщення для жіночої гімназії розміщене поряд з чоловічою гімназією. Директором жіночої гімназії вважався директор чоловічої гімназії. В жіночій гімназії виконавцями його вказівок були наглядачка та викладачі. За своїми переконаннями реакціонери та монархісти неприязно відносились до учениць. Гарні спогади в учениць гімназії залишились тільки про вчителів Куриндіна Григорія Миколайовича та Данилова Геннадія Михайловича - викладачів російської мови та літератури.

Плата за навчання в гімназії була 75 крб. за основні дисципліни, 2 крб. за малювання, 8 крб. за німецьку та французьку мови - всього 85 крб. за рік. Для порівняння - зарплата вчителя була 15 крб. за місяць. Викладання велось тільки російською мовою, українською мовою навіть розмовляти не дозволялось.

З початку 1900 - 1901 навчального року в гімназії було відкрито перший, другий, третій основні і підготовчі класи. Всього в гімназії працювало 25 вчителів і 2 священики (обов'язковим предметом був Закон Божий). [14, с. 4]

У 1904 році гімназія (жіноча) мала повний склад учнів - всі сім класів і один підготовчий. В гімназію приймали дівчаток 9-10 років. Вступити до гімназії було досить важко. «Прошения» на ім'я начальника жіночої гімназії приймалися в основному від жителів міста. (дод. 5)

Для вступу вимагали такі документи :

1. Метрическая выпись (утверждение).

2. Документ о звании (паспорт или свидетельство о дворянском происхождении или послужного списка).

3. Свидетельство о получении образования.

4. 2 фотокарточки.

5. Автобиографию и десять рублей.

Для лиц, достигших 16-летного возраста, ходайство перед губернатором о сообщении в гимназию, о политической благонадежности».

За кожним класом була закріплена класна дама (класна наглядачка), в обов'язок якої входило стежити за поведінкою гімназисток, контролювати навчання, прищеплювати правила «хорошого тону», знати все про свою вихованку не тільки в гімназії, але й на вулиці та вдома. Гімназистки з інших населених пунктів жили в пансіонаті - триповерховому будинку по вул. Суворовській (тепер вул. Коломенська). В інших навчальних закладах викладання велись російською, польською, єврейською мовами, українська мова була заборонена для викладання, спілкування, написання та друкування підручників, книг.

У 1914 році учениці жіночої гімназії за станом своїх батьків розподідядись так :

- потомствених і особистих дворян 194;

- духовенства 39;

- купців 32;

- буржуазії та чиновників 309;

- заможних селян (куркулів) 62;

- з трудових низів (дочка сторожа) 1.

Після закінчення гімназії дівчата не могли продовжити навчання в університетах або інститутах - жінок туди не приймали, а для навчання на вищих жіночих курсах потрібно було заплатити, що могли зробити не всі. З освітою за жіночу гімназію не можна було влаштуватись учителькою початкової школи. За рішенням Уманської міської думи з 1914-1915 pp. при жіночій гімназії почав роботу педагогічний клас, по закінченні якого випускниці гімназії мали право вчителювати. [14, с. 5]

Отже, перша жіноча гімназія міста Умані була розвинена, досить яскраво на фоні інших гімназій того періоду. Як бачимо, дівчата в ній здобували не тільки освіту, а й навчалися суто жіночу ремеслу.

На одній ліній розвивалася і чоловіча гімназія, яка навчала хлопців науки.

Її було створено у 1908 р. справу про відкриття в м. Умані гімназії розглядала Державна Рада, яка ухвалила її відкрити з 1 червня 1883р., але спочатку як чотирьох класну чоловічу прогімназію (дод.6). 6 червня 1886 р. прогімназію перетворено на шестикласну, а 5 липня 1895 р. дозволено поступово реорганізувати її у восьмикласну гімназію. [7, с. 90]

У 1896 р. відкривається сьомий, а у 1897 р. - восьмий класи. На 1 січня 1908 р. в гімназії навчалось 421 учень, з них у підготовчому класі - 40, в першому - 43, другому - 57, третьому - 68, четвертому - 66 , п'ятому - 45. шостому - 31, сьомому - 41, восьмому - 30. [7, с. 93]

У 1884 р. в прогімназії навчалось лише 148 учнів.

Станом на 1908 рік, в чоловічій гімназії навчалося вже більше 250 учнів. (дод. 7)

Проіснувала чоловіча гімназія до 1920 року. (дод. 8) Нове держава поставила першочергове завдання перебудувати стару систему освіти. На базі, що вціліла від пограбувань в дні громадянської війни, колишньої чоловічої гімназії була відкрита Єврейська 3 річна професійно-технічну школа, потім професійно-технічне училище. В даний час в його приміщенні розташований агротехнічний коледж.

У 1886 році розпочала діяльність приватна жіноча прогімназія О.В. Левицької (дод. 9), яка 30 травня 1906 року була перейменована в гімназію. У цей період гімназія ще не мала свого приміщення і тому наймала будинок, площею 120 кв. сажень (сажень - 2, 134 м). На його утримання витрачалося до 20000 крб. В гімназії було 7 основних класів і один підготовчий. Плата за навчання у підготовчому класі складала - 50 крб., а в основних - 100 крб. на рік. [6, с. 2]

У 1909 - 1910 роках коштом О.В. Левицької було побудовано цегляний, двоповерховий будинок, який розташовувався у Штабному провулку (зараз вулиця Червоногвардійська). Кожен поверх мав внутрішній коридор шириною 3 аршини (аршин - 0, 711 м), висотою 6 аршин. На першому поверсі розміщувалось шість великих кімнат і дві малих - канцелярія і службова, на другому поверсі шість великих кімнат і три малих - кабінет лікаря, кабінет начальниці і буфет. Будинок було обладнано водогоном, гасовим освітленням. Вентиляція залу і класів проводилася через вентилятори в стінах і кватирки. Біля гімназії знаходилося просторе подвір'я і невеликий садок. Садиба гімназії мала форму прямокутника площею 630 кв. саж. Будівельні роботи були виконані не якісно, тому через два роки виникла потреба замінити підлогу на першому поверсі, через ураження деревини грибком.[12, с. 52]

У різні роки педагогічний колектив жіночої гімназії мав різний склад викладачів. Наприклад у 1911 році він складав 19 осіб, у 1912 році - 22 особи, а у 1913році - 21 особу.

Загальне уявлення про склад учениць гімназії можна скласти з відомості на 1 січня 1913 року. Загальна кількість учениць складала - 233 особи. З них: православних- 60, римо-католиків-19, інших християнських віросповідань-3, іудеїв- 151.

За станом:

- чиновників - 22;

- із духовного звання - 6;

- почесних громадян і купців - 5;

- міщан і цехових - 176;

- селян - 24;

Крім загальноосвітніх предметів в гімназії викладали малювання, співи, музику та виразне читання.

Для розширення кругозору учениць, організовувалися екскурсії. Так у 1911 році для учениць 1 і 2 класів під керівництвом вчительки географії організовано було дві екскурсії. Одну в Софіївку, де оглядали оранжерею, молочну ферму та пасіку. Другу в с. Піківець. Вчителька показувала ученицям різні породи дерев, каменів. [12, с. 185]

Проіснувала гімназія до 1920 року. У деяких публікаціях стверджується, що гімназія була закрита у 1917 році. Для спростування цієї інформації наводжу текст рекламного оголошення, яке подала в газету «Известия исполнительного комитета Совета Рабочих и Крестьянских Депутатов Уманщины» від 12 липня 1919 року О.В. Левицька: « Гимназия А.В. Левицкой - в виду распространившихся ложных слухов о закрытии моей гимназии, считаю долгом осведомить родителей учащихся, что гимназия будет существовать, как и существует уже 33 года». Нова держава поставила першочергове завдання перебудувати стару освіту. На базі колишньої жіночої гімназії, що уціліла від пограбувань в дні громадянської війни, було відкрито у 1921 році трудову школу, яку у 1932 році реорганізували в десятирічну школу №7, зараз це загальноосвітня школа І-ІІІ ст. №7 - колегіум (дод. 10)

У 1917 році в місті відкрилися нові гімназії. 15 жовтня 1917 року в урочистій обстановці, з проведенням молебня було відкрито 1-шу Селянську Українську гімназію ім. Б. Грінченка. Директором гімназії був Іван Миколайович Олексієв. Відомо декілька прізвищ вчителів: П.К. Дерещук, І.І. Кучеренко. Вчителем історії, географії, російської, української та латинської мови з 1917 по 1920 роки був П.П. Курінний - відомий археолог, краєзнавець, засновник і перший директор Уманського краєзнавчого музею. У листопаді 1917 року у приміщенні гімназії П.П. Курінним було відкрито невеликий музей. Цей музей знаходився спочатку в приміщенні гімназії по вул. Садовій, 16. У серпні 1918 року між гімназією і приватним повіреним П.Ф. Курінним було укладено договір, про оренду на 2 роки чайної для інтернату гімназії. З 1921 року гімназію перейменували в 1-шу Трудову Селянську школу. Їй було надано нове приміщення - колишній арештний будинок , зараз старий корпус загальноосвітньої школи І-ІІІ ст. №11. Туди ж перемістили і музей. 980 експонатів було розміщено у п'яти відділах: археологічному, церковному, історичному, етнографічному, нумізматичному. З 1921 по 1924 роки директором школи був П.П. Курінний. В місті відкрилося 2 єврейські гімназії.

Таким чином, гімназії, які існували в місті Умань дали можливість населенню вивчити та осяйнути знання великих вчених. Зрозуміти не тільки саму науки, але й її важливість у майбутньому житті.

освіта поведінка гімназія

Висновки

Проаналізувавши теоретичну, методичну та історичну літературу ми довідались що багатовікова історія народної освіти тісно пов'язана із загальною історією українського народу. Як відомо, освіта в Україні на кінець XVIII ст. досягла високого рівня. Але на той час тільки діти заможної верхівки навчались в уніатських школах (де викладання велось польською мовою і на навчання приймали тільки дітей католиків), а для дітей кріпосних селян шкіл взагалі не було.

У другій половині XIX ст. розвиток освіти відбувався в умовах відміни кріпосного права, проведення різних реформ, зокрема і шкільних. Дошкільної освіти не існувало. Відкриття початкової школи дало змогу навчатися дітям державних селян. У початкових школах вивчали Закон Божий, вчили читати, писати, виконували пісні церковного змісту. З'являються земські школи, двохкласні школи з п'ятирічним навчанням, реальні комерційні та ремісничі училища.

Отже, в цей час освіта для більшості дітей із народу була лише мрією. Проте ті освітянські заклади, що існували, відігравали значну роль в здобутті певного кола знань, в умінні читати, писати, рахувати.

Список використаної літератури

1. Архів музею історії освіти міста Умань

2. Бевз Г.П. Історія Уманщини. - К, 1994. - С. 61.

3. Бевз Г.П. Історія Уманщини. - К, 1997. - С. 39.

4. Газета «Известия военно-революционного комитета». - № 22. - 11. 04. 1919 г.

5. Гущина С.О. Освітні заклади Умані (Історичний аспект) [Текст] // Краєзнавство Черкащини [Текст] : спецвипуск / Черкаська обласна Всеукраїнська спілка краєзнавців; УДПУ ім. П. Тичини, [ред. кол. В.М. Мельниченко та ін.] - К.: Новий світ, - 2004. - № 7. - С. 62 - 73.

6. Давидюк В.М. Жіночий учбовий заклад в Умані 70-х роках ХІХ століття // В.М. Давидюк / Вид-цтво Ранок. - К. : - 28 квітня 2013 рік. - С. 3

7. Драч О.О. Народна освіта на Черкащині в контексті загальноукраїнських тенденцій (друга половина ХІХ - початок ХХ ст.) / О. О. Драч // Національна ідентичність у контексті політичного процесу: історія і сучасність. Деякі аспекти національного розвитку і національного виховання : матеріали науково-практичної конференції, (Черкаси, 29 січня 2004 р.) / [за ред. Ж. В. Деркач]. - Черкаси, 2004. - С. 90-96.

8. Журнал «Советская педагогика» // из-во Москва. - 1947 год.

9. Кузнець Т.В. До історії освіти на Уманщині (XVIII - початок XX століття), - К. : Науковий світ, 2000 - 35 с.

10. Кривошея І.І., Близнюк І.В. Уманський Базиліянський монастир (1765-1833 рр.) // Кривошея І.I., Кривошея В.В., Близнюк I.В. Уманщина в етнополітичній історії України (кінець XVIII - перша половина XIX ст.) - К., 1998. - С. 9

11. Монка С., Петренко А.І., Кузнець Т.В., Карасевич А.О. та інші. Нарис історії Уманщини (з найдавніших часів до 60-х років ХХ століття): Монографія. - К.: Вид-пед. центр «Київський університет» 2001, - 266 с.

12. Отчёт попечителя Киевского Учебного округа о состоянии женских гимназий и прогимназий за 1911 г. - К., 1912, - 250 с.

13. Побірченко Н.С. Питання національної освіти та виховання в діяльності українських громад (друга половина ХІХ - початок ХХ століття): Монографія. - К.: Науковий світ, 2000. - 104 с.

14. Роєнко С.В. Історичні факти та події у освітянській діяльності Уманщини: відкриття перших жіночих гімназій міста / С.В. Роєнко// К.: Науковий світ, 2001. - 5 с.

15. Храбан Г.Ю. : історик - краєзнавець // Уманська зоря, - № 26 від 1872 р.

Размещено на Allbest.ru

...