Історія села Яківці (Полтава)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Яківці -- колишнє село, історична місцевість в Київському районі Полтави, на північно-східній околиці міста.

Історія. В цій місцевості люди мешкали з давніх-давен. На території Яківців збереглося десять курганів скіфського періоду (V-III століття до н. е.).

Село Яківці засноване наприкінці XVII століття. Певний час Яківці були власністю полтавського полковника Павла Герцика.

Після смерті Герцика селом володіли його дружина, а також син Григорій Герцик -- з 1705 року полтавський наказний полковник.

Під час Північної війни він приєднався до гетьмана Мазепи, а після розгрому шведсько-козачого війська під Полтавою за наказом російського царя Петра І усі маєтності у Герциків були відібрані.

Пізніше Яківці входили до складу Полтавської міської сотні Полтавського полку. На час перепису 1767-1769 років в Яківцях налічувалося 160 жителів. За даними перепису 1859 року у Яківцях Полтавського повіту -- 328 жителів.

У 1929 році Яківці були включені до складу Полтави.

101 яківчанин загинули на фронтах Другої світової війни. На вулиці Спартака в 1973 році встановлено пам'ятний знак на честь воїнів-земляків -- жителів колишнього села.

Визначні місця:

· Музей історії Полтавської битви

· Сампсонівська церква

· Могила М. В. Скліфосовського

· Пам'ятник Шведам від росіян

· Дендропарк

27 червня 1709 року відбулася Полтавська битва, яка мала далекосяжні наслідки для Європи. З дня Полтавської битви, як зазначає шведський історик Петер Енглунд, «закінчився період шведського панування, Росія почала звільнятися від свого старого ворога, могутнього сусіда, який закривав вихід до Балтійського моря. Водночас, Полтавська битва стала колосальною катастрофою не тільки для Швеції, але й для Європи; вона зламала колишній баланс влади, -- могутність після Полтави переходить від Швеції до Росії, яка міцніє і перетворюється у велику державу».

1909 року з ініціативи викладача історії Полтавського кадетського корпусу І. Ф. Павловського було відкрито музей на полі Полтавської битви і комплекс пам'ятників, пов'язаних з Полтавською битвою, -- оголошено державним історико-культурним заповідником «Поле Полтавської битви» з охоронною зоною історичного поля загальною площею 771,5 га. Але на даній території: район Хрестовоздвиженського монастиря, Яківці -- Петрівка -- Семенівка -- Жуки -- Осьмачки -- Тахтаулово -- Івонченці -- Рибці -- Пушкарівка, значні події відбувалися до і після Полтавської битви. В охоронній зоні «Полтавської битви» розташовано чотири старих поселення та понад 30 курганів, які археологи датують 1 тис. до н.е. та 1 тис. н.е.

У північно-східній частині поля Полтавської битви, у Яківцях, з 1871 року щоліта, а з 1900 року постійно жив і працював, творив добро людям Микола Васильович Скліфосовський, вчений-хірург, один із засновників черевної хірургії в Росії. Садибу видатного лікаря називали «Полтавською Швейцарією». 1884 року на території поля Полтавської битви створено Полтавське дослідне поле, а з 1910 року -- полтавська сільськогосподарська дослідна станція, в її науковій діяльності брали активну участь українські та російські вчені: А. Є. Зайкевич, О. О. Ізмаїльський, М. І. Вавилов, В. І. Вернадський, В. В. Докучаєв.

На сьогоднішній день державний історико-культурний заповідник «Поле Полтавської битви» став значним культурним науково-методичним центром по вивченню історії України періоду XVII-XVIII століть в контексті європейської історії; 1994 року в музеї створено постійно діючу виставку «Козацька держава». Інтерес до державного заповідника проявляють засоби масової інформації України, Росії, Швеції та інших держав, науковці, громадськість. Заповідник «Поле Полтавської битви» єдиний в Україні входить до ІАМАМ -- міжнародної організації військово-історичних музеїв під егідою ЮНЕСКО, включений до всесвітнього туристичного маршруту. З історією Полтавської битви пов'язано ряд пам'ятників: десять гранітних обелісків на місці колишніх редутів (1939 р.), шведам від росіян (1909 р.), шведам від шведів (1909 р.), на місці переправи російської армії через Ворсклу (1959 р.), пам'ятний знак на місці командного пункту Петра І (1973 р.), Братська могила загиблих російських воїнів (1894 р.), Сампсоніївська церква (1852 -- 1856 рр., реконструйована 1895 р.), Петру І перед будинком музею історії Полтавської битви (1915 р.), захисникам фортеці Полтава і коменданту О. С. Келіну (1909 р.), пам'ятник слави (1811 р.), на місці відпочинку Петра І (1849 р.), Спаська церква (1705-1706 рр., реконструйована 1845 р.), Хрестовоздвиженський монастир (1650 р., де була штаб-квартира Карла XII), українським загиблим козакам (1994 р.).

Матеріали, нагромаджені у фондах музею історії Полтавської битви, давно вийшли за межі не тільки історії Полтавської битви, а й 21-річної Північної війни, у вир якої були втягнуті Московією Польща, Данія, Швеція, Україна, Туреччина. В дев'яти експозиційних залах представлені безцінні історичні реліквії: холодна і вогнепальна зброя, медалі, монети, живописні полотна, портрети, ікони, гравюри, бойові прапори, обмундирування, старовинні книги, карти, грамоти та інші історичні документи 1-ї половини XVIII століття.

Сампсоніївська церква на полі Полтавської битви у Полтаві

Сампсоніївська церква була збудована на полі Полтавської битви на честь перемоги російської армії над шведським військом короля Карла XII 27 червня 1709 року. У цей день православна церква поминає преподобного Сампсонія Странноприїмця. Храм був закладений 27 червня 1852 року за проектом петербурзького архітектора Адольфа Шарлеманя і освячений 15 липня 1856 року. Храм був виконаний у візантійському стилі, прямокутний у плані, з п'ятьма банями.

Кошти на будівництво Сампсоніївської церкви пожертвував багатий чернігівський поміщик та відомий благодійник кінця XVIII -- початку XIX століть Осип Степанович Судієнко. За гроші Осипа Судієнка був також збудований пам'ятник на братській могилі російських воїнів, загиблим на полі Полтавської битви.

Після реконструкції Сампсоніївської церкви у 1895 році храм був розширений за проектом архітектора Миколи Ніконова. Були прибудовані бокові вівтарі, і храм набув у плані форми хреста. Іконостас для нього виготовили у майстерні московського купця Астаф'єва, а ікони написав художник Малишев. Був також виконаний розпис стін і купола. Єпископ Полтавський Іларіон освятив храм 1 жовтня 1895 року.

Під час реставрації 1909 року до Сампсоніївської церкви була добудована вхідна частина церкви з дзвіницею та виконаний розпис стін і склепінь. Спеціалісти з Москви виготовили для Сампсоніївської церкви мармуровий іконостас з різьбленими орнаментами і кольоровими мозаїками. На зовнішній стіні храму зі східного боку була встановлена картина, яка зображувала звернення Петра I до російської армії напередодні битви, а нижче укріплено мармурову дошку з текстом наказу військам. У храмі було багато ікон, подарованих полками, які брали участь у Полтавській битві.

У 1929 році Сампсоніївську церкву закрили, а через рік зруйнували її дзвіницю. Під час німецьої окупації Полтави храм знову відкрили. У 1949 році церкву остаточно закрили і передали музею Полтавської битви. Після проголошення незалежності України в 1991 році Сампсоніївську цервку повернули православній громаді і в ній відновилися богослужіння.

Скліфософський і «Отрада». Величезна, надзвичайно напружена робота, яку проводив Скліфосовський, вимагала певної розрядки. І він її знаходив в Україні, безпосередньо на Полтавщині, де став бувати постійно з родиною влітку після 1871 року. Тут, у тодішньому приміському селі Яківцях під Полтавою, був маєток його другої дружини Софії Олександрівни, з якою Микола Васильович одружився, овдовівши. Маєток «Яківці», який до трагічної смерті сина Бориса Скліфосовські ще називали «Отрада», на початок XX століття займав площу в 600 десятин. Господарство в повному розумінні слова було взірцевим. Тут вживалася восьмипільна сівозміна, запільні ділянки засівалися люцерною. В господарстві заслуговувала уваги худоба. Коні утримувалися та вирощувалися арденеські і датські, велика рогата худоба -- симентальська, свині -- йоркшири. Кури теж були високих порід -- палеві кохинхини, гудани, лагшани. У маєтку був промисловий сад з численними односортними насадженнями, невеликий виноградник із сортами маделяйне, ізабелла, шасла та іншими, плантація тутових дерев, промисловий город, пасіка на 15 вуликів, зразковий хмільник із проволочною підв'язкою хмелю. По косогорах і ярах проводилися насадження дуба, клена, берези, сосни, ялини, акації, шовковиці. За виняткову красу й доглянутість цей мальовничий куточок називали «Полтавською Швейцарією».

Біля будинку Скліфосовський сам посадив фруктовий сад, сам доглядав за ним. Тут росли яблуні, груші, абрикоси, персики, грецькі горіхи і шовковиця. Микола Васильович любив робити досліди з плодами. Він досяг неабияких успіхів в схрещуванні між собою двох різних сортів яблунь і груш. В результаті одержав надзвичайно соковиті й ароматні сорти.

Наприкінці XIX століття коштом Скліфосовського в Яківцях споруджено школу в пам'ять про сина Бориса, де селянські діти навчалися грамоті, сільському господарству, городництву, садівництву.

Маєток був розташований на високому правому березі річки Ворскли під Полтавою. На схилі берега Микола Васильович розбив виноградник, сам підв'язував і підрізав лозу. Після багатолітньої праці він одержав перший урожай винограду, чим і довів можливість дозрівання винограду в Полтавській губернії і до того ж хорошого сорту. Він був також одним із перших хмелеводів в нашій країні. Для вивчення хмелеводства М. В. Скліфосовський їздив до Баварії. Хмільник у нього завжди був зразковим. З метою вивчення роботи по догляду за хмелем він спеціально їздив до Чехії і, повернувшись звідти, блискуче налагодив цю справу в себе. Він був одним із засновників 1-го Російського товариства хмільництва.

У своїй садибі Микола Скліфосовський і помер у 1904 році. Могила вченого нині знаходиться за адресою Виборзький провулок, 10. Дружина і дочка Скліфосовського були вбиті у 1919 році радянськими партизанами із загону Бібіка, який наступав на Полтаву. Зайнята денікінцями садиба більшовики поруйнували. Зберігся тільки будинок, де жив вчений.

Пам'ятник шведам від росіян. На історичному полі Полтавської битви встановлено два пам'ятники шведським воїнам, які зазнали тут нищівної поразки. Один з них -- це пам'ятник шведам від росіян -- стоїть на тому місці, де під час другого етапу битви розміщувався лівий фланг шведської армії. Другий пам'ятник -- шведам від шведів -- знаходиться неподалік від села Побиванка, куди доходив лівий фланг шведських військ.

Пам'ятник шведам, що полягли у Полтавській битві встановлений урядом Російської імперії у 1909 році. Автор проекту пам'ятника -- барон Олександр Олександрович Більдерлінг.

Пам'ятник має форму усіченої чотиригранної гранітної піраміди, яка увінчана масивним гранітним хрестом на постаменті. Загальна висота пам'ятника близько 9 метрів. На головному фасаді пам'ятника закріплена бронзова дошка з написами російською та шведською мовами*. Пам'ятник встановлений на невисокому чотирисхилому земляному пагорбі у вигляді усіченої піраміди. По краю пагорба встановлена огорожа з 12 чавунних стовпчиків, з'єднаних ланцюгами.

Напис російською мовою: «В?чная память храбрымъ шведскимъ воинамъ, павшимъ въ бою подъ Полтавой 27 Іюня 1709г.»

Полтавський дендропарк. За часів Полтавської битви територія, на якій розташований сучасний дендропарк, являла собою густий незайманий ліс -- Яківчанський ліс переходив у діброву на Монастирській горі. Під час німецької окупації цей ліс був знищений загарбниками з тактичних міркувань. Після цього майже голі схили балок на північних околицях Полтави поступово почала вражати ерозія.

Закладення дендропарку розпочалося весною 1962 року. Головним ініціатором створення дендропарку була дендролог Яніна Яківна Яценко. У перший день у закладенні парку взяли участь три тисячі полтавців, а протягом місяця -- вже майже десять тисяч. Дерева висадили на площі 17 гектарів.

Спочатку створення парку велося без проекту. Схеми окремих зон дендропарку розробили головний архітектор міста Лев Вайнгорт і ландшафтний архітектор Віктор Жихарєв. А вже через рік було затверджено проект Яніни Яценко, який вона склала з урахуванням порад завідуючого відділом дендрології ботанічного саду АН УРСР професора Леоніда Рубцова.

За участю звичайних полтавців були створені ділянки «Лісостеп» та «Українська діброва», а на схилах західної балки був висаджений бузок. Частиною парку став старий Яківчанський ліс -- єдиний живий свідок Полтавської битви. Нині цей зелений куточок Полтави має статус пам'ятки садово-паркового мистецтва загальнодержавного значення, в ньому близько 260 видів і форм рослин. Серед них ті, що вже стали рідкісними на батьківщині -- у Росії, Казахстані, Закавказзі. Окремі ділянки парку навіть отримали назви -- «Російський ліс», «Кавказ» ...

Частину саджанців, на жаль, не вдалось уберегти від морозів і суховіїв. Яніна Яценко, яка на той час була членом Ради ботанічних садів і дендропарків України, зробила все для того, щоб у Полтаві з'явилися рідкісні дерева і рослини. Садибний матеріал завозився з інших дендропарків України -- Тростянецького, Софіївського, Олександрійського. Навесні 1963 року на двох гектарах землі заклали власний розсадник, який задовольнив потреби парку. яківці полтавський швеція

Офіційно Полтавський дендропарк був відкритий у липні 1987 року, коли полтавці відзначали День міста. З того часу дендропарк є одним із найулюбленіших місць відпочинку полтавців.

У вересні 1987 року дендропарк «На полі Полтавської битви» зайняв друге місце на Всесоюзному конкурсі парків, поступившись лише Ізмайлівському парку у Москві.

Нині територія Полтавського дендропарку займає 124.5 гектари. Його межі визначені рішенням 34-ї сесії Полатвської міської ради п'ятого скликання.

Особливість парку -- його рельєф: багато видових майданчиків, з яких відкриваються цiкавi перспективи, свiтлi галявини. Основною магістраллю є стежка, що починається від входу з боку вул. Якiвчанської, проходить по захiднiй балці, через долину на схід i закінчується при вході зі сторони вулиці Лугової. Усі видові майданчики, каскад ставків, система галявин, групи декоративних рослини концентруються на цій лінії. При розбудові парку враховувалася існуюча мережа стежок, що дало свої позитивні наслідки. Дороги грейдувалися, але потім їм давали можливість заростати, що створювало природний вигляд.

Парк багатий джерелами, по усіх балках течуть річечки. Розкішний килим різнотрав'я в поєднанні з водою, заростями очерету, деревами різної форми i кольору, створюють незабутній ефект.

По дну західної балки проходить головна стежка вздовж верхнього ставка, а за його греблею відкривається краєвид на копанку і другий ставок. Стежка проходить через широкі, відкриті луки.

Ставок i копанка обсаджені вербою плакучою. На греблі другого ставка простягає свої віти до сонця тополя. Її вік -- близько 100 років.

Біля греблі другого ставка стоїть двоповерховий дерев'яний будиночок -- колишня дача першого російського нейрохірурга Миколи Васильовича Скліфосовського. У його маєтку був промисловий сад, виноградник, плантація тутових дерев, пасіка, хмільник. По косогорах i ярах проводилися насадження дуба, клена, берези, сосни, ялини, акації, шовковиці. За виняткову красу цей мальовничий куточок називали «Полтавською Швейцарією».

На схід до четвертого ставка спускається галявина постійного цвiтiння -- царство кольорів i духмяних пахощів. Біля неї -- великий став. На пологому протилежному березі розкинувся густий ялинник. Яскравою плямою виділяється група модрин: навесні -- нiжно-зеленi, восени -- яскраво-жовті.

На пiвнiч починається бузковий гай.Цей куточок тихий, затишний. У центрі -- щільна група горiхiв.

Один з декоративних майданчиків розташований високо над ставками. З нього відкривається вид на весь каскад ставків i на Хрестовоздвиженський монастир. Зі сходу галявина відокремлюється щільною стіною туї, на фоні якої виділяються блакитні ялини, сосни Веймутова.

Північна балка має невеликі схили. Південна балка межує з парком сільськогосподарської дослідної станції. По її дну протікає річечка.

Далі -- царство беріз. Біле мереживо кори, свіжий прохолодний подих -- це Російський ліс.

У дендропарку є дерева, вирощені з одного живця «верби Тараса», отриманого в Київському ботанічному саду Академії наук. Цю цікаву історію розповіла Яніна Яківна Яценко. Перебуваючи на засланні в Мангишлацькому степу, Т. Г. Шевченко сам збудував собі справжню українську хату, викопав криницю. В Оренбурзі на ринку він знайшов вербовий кілок, який привіз i посадив біля криниці у своєму дворі.

«Тепер у мене є українська верба», -- пише Шевченко в листі до своїх друзів. До речі, вид цієї верби, раніше невідомий ботанікам, зараз названий Sаliх Тагаs (Верба Тараса). Спiвробiтник Київського ботанічного саду, професор Сергій Іванович Івченко, в I964 р. побувавши у Мангишлацi на святкуванні 150-рiчницi з дня народження Т. Г. Шевченка, побачив вербу, яка збереглася з Тарасових часів. Посланцю з України дозволили зрізати невелику гілочку. Та треба було так статися, що невдовзі на кафедру до С.І. Івченка приїздить Яніна Яківна. Дізнавшись про походження гілочки, вона попросила невеликий живець з чотирма бруньками, обережно обгорнула релiквiю мокрою тканиною i привезла до Полтави.

«Будинок з химерами». Оздобленню будинку в селі Яківці (Київський район Полтави. -- ”ГПУ”) понад 40 років. Місцеві називають його «будинок з химерами». Звів його покійний скульптор-самоучка Віктор Комісаренко. Стіни прикрасив ліпленням. Біля будинку фотографуються туристи.

Дім на п'ять кімнат зроблений із ракушняка. Фасад оздоблений об'ємними кам'яними деревами. Поряд виліплена церква з трьома куполами, селянські хати і воли. Біля металевої хвіртки зліва -- фігура кобзаря, праворуч -- гусляра. Хвіртка прикрашена квітами і жайворонками. На заборі виліплений соняшник із руками і ногами. Фігури розмальовані різними кольорами. Рецепт фарби та матеріалу скульптор тримав у секреті.

На подвір'ї стоїть статуя батька митця заввишки 1 м. Тепер напівзруйнована. Остання робота господаря -- троїсті музики. Вони розміщені під вікнами, грають на народних інструментах.

Будинок у півтора поверхи знаходиться на схилі. Учителі водять сюди дітей на екскурсію. З вулиці видно лише задню частину дому, поріг іще цікавіший - схожий на ґанок палацу. На вхідних дверях можна бачити, що майстер не лише ліпив скульптури та орнамент, а й займався різьбою по дереву, чеканкою.

Повністю усі роботи по зведенню та оздобленню дому робив Віктор Комісаренко, потомствений жерстяник.

Оточуючі по-різному ставились до рукотворної краси: дивувались, захоплювались, навіть руйнували із заздрощів, чоловік відновлював, поки сил ставало - практично до смерті. Про це розповів син художника.

Нині фарби, яким 35 років і які готував за книжками Віктор Комісаренко, не вицвіли і не вигоріли повністю на домі.

Віктор Михайлович усі навички опановував самотужки, за книжками, практикуючи у власному дворі та домі. До Комісаренка не раз приїздили телевізійники та газетярі, почувши про талановитого самоука з Полтави, робили сюжети, публікації. До речі, дід Віктора Комісаренка також був жерстяником, відновлював церкви на Сумщині, звідки родом Комісаренки.

У будинку нині живе син Віктора Михайловича, Олександр.Господаря вже 10 років як немає на світі, а господиня Ніна Федорівна, померла цьогоріч у січні. Тож хазяйнує в обійсті лише Олександр Вікторович.

Сам дім добротний, у ньому також цікаво від самого входу, оскільки покійний Віктор Михайлович усе робив власними руками. В усе в будинку: різьблені двері, ліплення на стелі, пейзажі, чеканки, що прикрашають стіни, - вкладений талант і праця Віктора Комісаренка.

Самотужки син художника не може відновити дім, а от допомоги міста чекати навряд чи можна, адже це приватна власність.

Нині уся надія зберегти красу одного з найцікавіших будинків Полтави хіба що на мецената.

Размещено на Allbest.ru