Росіяни в Донбасі (20-30 рр. ХХ ст.)

Размещено на http://www.allbest.ru/

ДОНЕЦЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

УДК 94 (477.6)

Росіяни в Донбасі (20-30 рр. ХХ ст.)

07.00.01 - Історія України

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата історичних наук

Малярчук Наталя Григорівна

Донецьк 2006

Дисертацією є рукопис

Робота виконана на кафедрі історії України Донецького національного університету Міністерства освіти і науки України

Науковий керівник доктор історичних наук, професор

Нікольський Володимир Миколайович, професор кафедри історії України Донецького національного університету

Офіційні опоненти доктор історичних наук, професор Кульчицький Станіслав Владиславович, завідувач відділом історії України 20-30 рр. ХХ ст.,

заступник директора Інституту історії України НАН України, заслужений діяч науки і техніки України

доктор історичних наук, професор Безпалов Микола Єгорович, завідувач кафедри історії слов'ян Донецького національного університету

Провідна установа Харківський національний університет ім. В. Каразіна Міністерства освіти і науки України (кафедра історії України)

Захист відбудеться “_23_” червня 2006 року о _13__ годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 11.051.02 у Донецькому національному університеті Міністерства освіти і науки України за адресою: 83055, м. Донецьк, вул. Університетська, 24, II навч. корп., ауд. 32.

З дисертацією можна ознайомитися у науковій бібліотеці Донецького національного університету (83055, м. Донецьк - 55, вул. Університетська, 24).

Автореферат розісланий “__19__” травня 2006 р.

АНОТАЦІЯ

Малярчук Н.Г. Росіяни в Донбасі (20 - 30 рр. ХХ ст.) - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук за спеціальністю 07.00.01 - Історія України. - Донецький національний університет, Донецьк, 2006.

Дисертація є комплексним історичним дослідженням розвитку російського населення Донбасу в 1920 1930 - ті рр. У ній аналізується динаміка чисельності та зясовуються особливості розміщення росіян у регіоні, а також зміни, які відбувалися у їх соціальному складі та представництві у державних, господарських і партійних структурах регіону протягом міжвоєнного періоду. Автор досліджує історію створення російських національних адміністративно - територіальних одиниць, визначає особливості цього процесу та труднощі, які виникали в ході його здійснення. У роботі розглядається політико - правовий статус росіян в Україні на різних етапах реалізації політики українізації, визначається яким було ставлення до неї різних верств російського населення Донбасу, зясовується рівень задоволення їхніх національно - культурних потреб. Автор відзначає значний внесок росіян у розвиток промисловості регіону, простежує перебіг радянських соціально - економічних перетворень в російських селах, встановлює масштаби та спрямованість політичних репресій органів НК - ДПУ проти російського населення Донеччини.

Ключові слова: національна меншина, репресії, національні райони, українізація, росіяни, Донбас, національна політика.

АННОТАЦИЯ

Малярчук Н.Г. Русские в Донбассе (20 - 30 гг. ХХ в.). Рукопись.

Диссертация на соискание научной степени кандидата исторических наук по специальности 07.00.01 - История Украины. - Донецкий национальный университет, Донецк, 2006.

Диссертация является попыткой комплексного исследования истории русского населения Донбасса в 20 30 - е гг. ХХ в. На основе широкого круга источников в работе проанализирован его количественный и социальный состав, география локализации, структура занятости, особенности политико - правового статуса, место и роль в социально - экономической и культурной жизни региона.

Установлено, что на протяжении всего исследуемого периода русские в Донбассе были вторым по численности этносом после украинцев. Если в начале 20 - х гг. большинство русского населения было сосредоточено на востоке региона, то в конце 30 - х гг. в более промышленно развитых центральной и западной частях Донбасса. Выяснено, что вопреки общепринятому мнению о количественном преимуществе горожан в поселенческой структуре русского этноса, в начале 20 - х гг. русское население Донбасса не имело четко выраженного сельского или городского характера, почти равномерно распределяясь между городом и селом. Но в конце исследуемого периода русские превратились в один из наиболее урбанизированных этносов региона. С середины 20 - х гг. вследствие массового притока украинцев в города Донецкого бассейна наметилась тенденция к уменьшению удельного веса русских среди городского населения, и в конце 30 - х гг. они уже не составляли большинства в городах, уступив количественно украинцам. В 1920 1930 гг. Донбасс выделялся среди других регионов УССР высокой концентрацией русского населения, особенно городского, самыми высокими темпами его прироста, наибольшим удельным весом русских среди населения края. Это было обусловлено такими факторами, как потребность промышленных предприятий региона в рабочей силе, близость границы с РСФСР, миграционная политика советского правительства.

На основе анализа материалов статистики была изучена социальная структура русского населения Донбасса, в результате чего выяснено, что ее особенностью было преимущество промышленных рабочих, тогда как в целом по УССР среди русских преобладали крестьяне. Русские составляли основу профессиональных кадров в текстильной, кожевенной, горнодобывающей, металлургической, строительной отраслях промышленности Донецкого бассейна, что выделяло их среди остальных, в большинстве своем крестьянских, этнических групп региона. Было выяснено, что в первой половине 20 - х гг. русские составляли абсолютное большинство среди коммунистов Донбасса, что обуславливало их количественное преобладание в аппаратах партийных, советских и хозяйственных организаций и учреждений. Однако в начале 30 - х гг. вследствие осуществления украинизации кадров, а также притока украинцев в города русские количественно уступили им в партийных и советских органах. Что касается хозяйственной сферы, то и в 30 - х гг. они продолжали составлять основу ее руководящих кадров, особенно в промышленности.

Изучив процесс выделения национальных районов, поселковых и сельских советов в Донбассе 20 30 - х гг., автор пришел к выводу, что национально - административное строительство среди русского населения региона началось позже чем среди других национальных меньшинств, прежде всего вследствие неопределенности его политико - правового статуса в первой половине 20 - х гг., а также в связи с более высоким уровнем обеспечения его национально - культурных потребностей. Усиление украинизации стало основным фактором, повлиявшим на начало процесса выделения и юридического оформления русских национальных административно - территориальных единиц.

Выяснено, что политика коренизации имела для русских совсем иной смысл и значение, чем для остальных национальных меньшинств, поскольку предусматривала сужение русскоязычной среды, утрату русскими приоритета в удовлетворении своих национально - культурных потребностей. Анализ отношения разных слоев русского населения Донбасса к украинизации показал, что в большинстве своем русские не были готовы к интеграции в украинскую культуру и неприязненно, а в отдельных случаях и откровенно враждебно воспринимали мероприятия по украинизации. Особенно это было характерно для тех, кто недавно прибыл из России.

На основе изучения материалов “Всесоюзной переписи населения 1926 г.” было выяснено, что на момент его проведения русский язык в Донбассе был вторым по распространенности после украинского. Однако городское население было преимущественно русскоязычное. Поскольку города были административными, промышленными и культурными центрами, то русский язык преобладал в делопроизводстве, образовании, на производстве и т.д. Результатом украинизации стала частичная дерусификация отдельных сфер общественной жизни Донбасса. Но русский язык как язык межнационального общения, использовался в переписке с союзными республиками, изучался в школах, параллельно с украинским продолжал функционировать в делопроизводстве местных партийных, советских и хозяйственных органов, а так же в средствах массовой информации.

В первой пол. 20 - х гг. ХХ ст. уровень обеспечения национально - культурных прав русского населения Донбасса был наиболее высоким. Украинизация не создала серьезных проблем для развития в регионе русского языка и культуры.

В диссертации подчеркивается большой вклад русского населения в индустриализацию региона. Акцентируется внимание на том, что, осуществляя жесткую политику по отношению к крестьянству, советская власть не делала никаких исключений для русских. В результате чего русское население Донбасса не избежало коллективизации и сполна ощутило на себе ужасы голодовок 20 - х и голодомора 1932 - 1933 гг. Как и представители других этносов, проживавших на Донетчине в межвоенный период, русские стали жертвами политических репрессий. Но в отличие от других национальных меньшинств, русское население не преследовалось по национальному признаку. В целом репрессии против него не выходили за рамки основных направлений деятельности органов госбезопасности.

Ключевые слова: национальное меньшинство, репрессии, национальные районы, украинизация, русские, Донбасс, национальная политика.

SUMMARY

Maljarchyk N.G. Russians in Donbass (20 - 30 s. ХХ century). - Manuscript.

The dissertation on searching of a scientific degree of the candidate of historical sciences on a speciality 07.00.01 - History of Ukraine. - Donetsk National university, Donetsk, 2006.

This dissertation deals with the history of Russian population of Donbass in 1920-1930 for the first time in the Ukrainian historiography. On the basis of a wide range of sources, its quantitative and social structure, geography of localization, the structure of employment, the peculiarities of political-legal status, place and role of socio-economic and cultural region's life are analysed in this work.

The author makes research of the history of Russian creation, national administrative territorial units, and defines the peculiarities of this process and difficulties which have been appeared during its realization. The political-legal status of Russians in Ukraine at a different stage of its realization, the policy of ukrainization is examined. The attitude of different sections of Russian population of Donbass towards it is examined and the question of the level of satisfaction of their national cultural needs is defined in this work.

The great contribution of Russians in the development of region's industry is marked in the research. The way of the Soviet socio-economic transformation in the Russian villages is traced. The scales and orientation of political repression of the State security organs against Russian population of Donbass are established.

Key words: national minority, repressions, national districts, Russians, Donbass, national policy.

партійний донбас російський

1. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. З проголошенням незалежності України розпочався процес формування української етнонаціональної політики, спрямованої на врахування, поєднання та реалізацію національних інтересів представників понад 130 етносів, що мешкають на її теренах. Однак на сьогодні ще зарано говорити про повне розвязання етнічних проблем в Україні та утвердження в українському суспільстві атмосфери міжнаціональної толерантності та злагоди. Великою мірою це обумовлено наявністю “білих плям” в етнічній історії України, оскільки більшість суперечностей у міжнаціональних відносинах мають історичне походження. Отже, вивчення історії окремих етносів, безперечно, є однією з актуальних проблем вітчизняної історичної науки.

Етнічна історія України не буде повною без висвітлення минулого росіян другого за чисельністю етносу нашої держави, з яким упродовж останніх трьох з половиною століть була тісно повязана доля українського народу. Недостатня наукова розробленість історії цієї етнічної групи в Україні та її окремих регіонах є підґрунтям для свідомого чи несвідомого викривлення минулого. В умовах надзвичайної політизації та загострення “російського питання”, яке спостерігається сьогодні, це може спричинити конфліктні ситуації, призвести до погіршення міжнаціональних взаємин у державі. Тому ґрунтовне й усебічне дослідження історії російської етнічної спільноти є актуальним та важливим завданням вітчизняної історичної науки.

Необхідність вивчення історії росіян в Донбасі, як у регіоні зі значною концентрацією російського населення, обумовила регіональний аспект нашого дослідження.

Своєчасність та важливість вивчення досвіду вирішення російського питання державою у 20 - 30 - ті рр. ХХ ст. також не викликає сумнівів, бо у міжвоєнний період перед російською етнічною спільнотою України постали проблеми, які й сьогодні є актуальними для її представників: зміна політичного статусу і, як наслідок, необхідність інтегруватися в українську культуру. Отже, врахування здобутків та прорахунків уряду в цьому питанні надасть можливість запобігти повторенню помилок.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Обраний напрямок дослідження пов'язаний з науковою темою, що опрацьовується колективом кафедри історії України Донецького національного університету “Актуальні проблеми історії України: регіональні аспекти” ( Г - 05 / 18 № 0105 U 004466).

Об'єктом дослідження є російське населення Донбасу.

Предмет дослідження соціально - економічне та культурне життя росіян Донбасу в 20 30 - ті рр. ХХ ст.

Мета дисертації полягає у здійсненні комплексного аналізу історії російської національної меншини Донбасу в 20 - 30 - ті рр. ХХ ст., дослідженні особливостей соціально - економічного та культурного життя її представників, а також виявленні загальних засад державної політики щодо них.

Для досягнення поставленої мети в дисертації передбачається розв'язати такі завдання:

зясувати ступінь наукової розробки проблеми, охарактеризувати джерельну базу та визначити методологічні засади дослідження;

проаналізувати динаміку чисельності російського населення в регіоні, виявити особливості його розміщення;

визначити характерні риси соціальної структури росіян Донбасу, їх місце та роль у місцевих партійних, радянських, господарських організаціях і установах;

розкрити особливості процесу створення у регіоні російських національних адміністративних одиниць;

зясувати, яким було ставлення російської національної меншини Донбасу до політики українізації;

визначити рівень забезпечення національно - культурних потреб російського населення Донбасу;

простежити зміни у політико - правовому статусі росіян, які відбувалися протягом міжвоєнного періоду;

дослідити роль і місце росіян у відбудові та індустріалізації регіону;

розглянути становище російського сільського населення Донбасу під час колективізації та голодувань 20 - х поч. 30 - х рр. ХХ ст.;

зясувати масштаби та спрямованість політичних репресій щодо російського населення Донеччини.

Хронологічні межі дослідження охоплюють міжвоєнний період: 1920 - 1930 рр. Визначення нижньої межі обумовлене встановленням радянської влади в Україні та початком політики коренізації, яка спричинила суттєві зміни в політико - правовому статусі росіян. Верхня межа зумовлена згортанням політики коренізації, завершенням формування основних принципів радянської етнонаціональної політики й остаточним визначенням статусу росіян як домінуючої панівної нації.

Географічні рамки дисертаційного дослідження окреслені історико -географічною назвою Донбас, а саме його українською частиною (сучасні Донецька та Луганська області). У 20 30 - ті рр. ХХ ст. ця територія входила спочатку до складу Донецької губернії (1920 1925 рр.), а потім пяти округ (1925 - 1930 рр.): Артемівської (до 1924 р. Бахмутська), Луганської, Маріупольської, Сталінської (до 1924 р. Юзівська) та Старобільської; 17 районів (1930 1932 рр.), Донецької області (1932 - 1938 рр.), Сталінської та Ворошиловградської областей (з 1938 р.). Російське населення тих районів Таганрозької та Шахтинської округ, котрі у 1924 р. були передані Північно - Кавказькому краю РСФРР, досліджується лише у період з 1920 р. по 1924 р., тобто коли вони перебували у складі Донецької губернії.

Наукова новизна дисертаційного дослідження полягає у здійсненні всебічного та комплексного аналізу життєдіяльності російського населення Донбасу на основі критичного узагальнення досягнень вітчизняної і зарубіжної історіографії та систематизації широкого кола джерел, як опублікованих, так і вперше залучених до наукового обігу. Зроблено спробу зясувати місце та роль російської етнічної групи у суспільно - економічному житті регіону, визначити її питому вагу в державних, партійних та господарських структурах Донбасу, рівень забезпечення національно - культурних потреб російської громади, дослідити перебіг колективізації у російських національних районах, а також становище російських сіл регіону під час голоду 1921 1922 рр., 1924 1925 рр. та 1932 1933 рр. Дістали подальшого вивчення різні аспекти впровадження політики українізації в Донбасі, а також національного адміністративно - територіального районування. Було досліджено масштаби та спрямованість політичних репресій щодо російського населення Донеччини.

Практичне значення дослідження полягає в тому, що фактичний матеріал дисертації та її висновки до певної міри компенсують відсутність узагальнюючих досліджень з історії росіян Донбасу. Вони можуть бути використані при подальшому дослідженні російської етнічної спільноти, але вже в межах всієї України, а також при написанні узагальнюючих праць з вітчизняної історії, посібників та підручників з краєзнавства, у викладанні вузівських курсів та спецкурсів з історії України та національних відносин 1920 - 1930 рр. в УСРР.

Апробація результатів дисертації. Основні положення дисертації обговорювалися на засіданнях кафедри історії України історичного факультету Донецького національного університету, доповідалися на ІV Міжнародній науковій конференції молодих вчених та студентів “Нації та міжнаціональні відносини в історії людства очима молодих дослідників” (Донецьк, березень 2003 р.) та науковій конференції професорсько - викладацького складу Донецького національного університету за підсумками науково - дослідної роботи за період 2003 2004 рр. (Донецьк, 2005 р.).

Публікації. За матеріалами дисертації автором опубліковано пять наукових робіт (з них чотири було опубліковано у наукових фахових виданнях) загальним обсягом 3 друкованих аркуші.

Обсяг і структура дисертації. Дисертація складається із вступу, чотирьох розділів (одинадцяти підрозділів), висновків, списку використаних джерел і літератури, додатків. Повний обсяг дослідження становить 183 сторінки.

2. ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовано актуальність теми, сформульовано мету та завдання роботи, визначено предмет і об'єкт дослідження, його хронологічні межі, окреслено наукову новизну, практичне значення та методологічне підґрунтя дисертації.

У першому розділі “Історіографія проблеми, характеристика джерел та методологія дослідження” висвітлено ступінь наукової розробки теми, охарактеризовано джерельну базу, а також визначено методологічну основу дослідження.

У історіографії обраної теми виокремлено три періоди. У перший період (1920 поч. 1930 рр.) вивчення окремих аспектів життєдіяльності російського населення України та Донбасу відбувалося в межах досліджень, присвячених особливостям здійснення радянської національної політики й національно-культурного будівництва етнічних меншин. Особливістю історіографії цього періоду є те, що авторами згаданих робіт здебільшого були не науковці, а радянські державні та партійні діячі, безпосередньо повязані з реалізацією політики українізації. Тому більшість з праць мали прикладний агітаційно - пропагандистський характер і були спрямовані на розяснення та популяризування різних нормативних документів з національної політики, аналіз роботи відповідних органів, змалювання досягнень в національно - культурному будівництві. Важливе місце у дослідженнях того часу посідала розробка питань повязаних з аналізом національного складу населення а також джерел формування пролетаріату в УСРР загалом та Донбасі зокрема.

Звертає на себе увагу майже повна відсутність у історіографії даного періоду спеціальних праць, присвячених розвиткові російської етнічної групи. Можна згадати лише декілька публікацій, що побачили світ у другій пол. 1920 поч. 1930 рр., в яких було розглянуто проблему забезпечення національно - культурних прав росіян у звязку з поглибленням українізації.

Початок другого періоду (серед. 1930 перша пол. 1980 рр.) характеризується поступовим припиненням досліджень з національної проблематики, зумовленим згортанням політики коренізації та зміцненням тоталітарного ладу. У цей час етнічна історія досліджувалася лише у рамках концепції про єдину історичну спільноту радянський народ. Дослідники намагалися показати, що в процесі соціалістичних перетворень відбувається поступове зближення народів УРСР, яке має завершитися створенням цієї нової історичної спільності. У історіографії даного періоду російський етнос розглядався як “старший брат” у сімї народів СРСР, заслуги якого перед іншими є винятковими. Починаючи з 50 - х рр. відбувається певне пожвавлення в дослідженнях національної проблематики. Зокрема, у межах вивчення пролетаріату УСРР та Донбасу, активно розроблялося питання щодо співвідношення на різних історичних етапах росіян та українців серед робітничого класу, національного складу пролетаріату в окремих галузях промисловості, джерел його поповнення. Продовжувалося вивчення динаміки національного складу населення України.

Третій період (друга пол. 1980 рр. й до теперішнього часу) характеризується зростанням зацікавленості етнічною історією України як науковців, так і широкого загалу громадськості. Гласність та ідеологічний плюралізм, що запанували в суспільстві у другій половині 1980 на поч. 1990 рр., сприяли появі значної кількості досліджень з національної проблематики. У цей час побачили світ праці В. Лозицького, В. Панібудьласки, С. Бритченка, присвячені політиці коренізації (українізації), її причинам, методам реалізації, досягненням і наслідкам. Але якщо в зазначених роботах коренізація розглядалася як прагнення радянського уряду до якомога кращого задоволення національно - культурних запитів різних етнічних груп в СРСР, як взірець справжньої ленінської національної політики, то у більш пізніх дослідженнях, наприклад, у статті В. Даниленка, коренізація трактувалася як тимчасовий тактичний відступ більшовиків, покликаний зняти напруженість в стосунках між національними республіками та Москвою.

В наступні роки дослідники С. Кульчицький, В. Даниленко, П. Бондарчук, Д. Бачинський, Г. Єфіменко, Л. Якубова продовжили вивчення різноманітних аспектів радянської національної політики. У їхніх роботах знайшли відображення політичні дискусії з приводу національної політики та різних проблем національно - культурного життя, зокрема статусу російської мови та культури в УСРР, а також необхідності або шкідливості українізації робітників - росіян, що тривали в 20 - х рр. минулого століття. Розглядалося також питання щодо змін в радянській національній політиці й відповідно у політико - правовому статусі росіян, що відбулися у другій половині 30 - х рр.

Історія російських національних районів, сільських та селищних рад вивчалася як у межах загальних праць з цієї проблематики, так і в спеціально присвяченій цьому питанню статті дослідників О. Калакури та Л. Гуцало, проте, слід відзначити, що ця проблема досліджувалася в цілому без безпосереднього розгляду історії формування кожного з російських районів, часових рамок їх функціонування, перейменувань тощо.

Національний аспект репресій вивчався Б.Чирком, О.Рубльовим, В. Репринцевим та ін. Значний внесок у дослідження політичних репресій в Донбасі зробили З. Лихолобова та В. Нікольський.

Тема голодоморів в Україні та Донбасі знайшла своє висвітлення в роботах С. Кульчицького, О. Задніпровського, В. Нікольського. Проте питання щодо голоду в російських селах та національних районах Донбасу є мало дослідженим. Було продовжено вивчення історії заселення Південно - Східної України та формування поліетнічного населення цього регіону. Значний внесок у розробку цієї проблеми зробив В. Пірко. Як і в радянські часи в центрі уваги сучасних дослідників історії Донбасу перебуває проблема національного складу пролетаріату. Крім етнічної структури робітників, вивчається також національний склад інших соціальних груп.

Одним з провідних напрямків історичних досліджень у 90 - х рр. ХХ ст. на поч. ХХІ ст. стало вивчення історії національних меншин України, у тому числі й у міжвоєнний період. Зявилися праці з історії німців, греків, молдаван, поляків, болгар. Розпочалося дослідження минулого представників різних національних груп на регіональному рівні. Комплексне дослідження історії національних меншин Донбасу в 20 30 - х рр. ХХ ст. було здійснене О. Обидьоновою. Але, зосередившись на дослідженні історії інших етнічних меншин регіону, дослідниця лише намітила напрямки майбутніх досліджень російського етносу Донбасу.

На сторінках зарубіжної історіографії, яка складається з праць представників української діаспори та західних дослідників, етнічна історія України міжвоєнного періоду розглядалася переважно в межах вивчення національної політики СРСР. Росіяни не були обєктом спеціального дослідження, а згадувалися лише побіжно, здебільшого як знаряддя русифікації Донбасу.

Сучасна історіографія найчисленнішої етнічної меншини України обмежується статтями, які здебільшого стосуються її теперішнього стану та перспектив подальшого розвитку російської мови та культури в незалежній Українській державі. Іноді в них містяться короткі нариси, які в загальних рисах змальовують історію росіян в Україні. Стислу історію російського етносу в Україні подано в тематичних етнічних довідниках, а також в монографії В. Наулка.

У 2004 р. побачила світ ґрунтовна тритомна праця “Україна і Росія в історичній ретроспективі”, присвячена особливостям україно - російських відносин на різних історичних етапах. Проблеми взаємин України та Росії радянського періоду висвітлено у другому томі “Радянський проект для України”. Хоча росіяни не були безпосереднім обєктом цього дослідження, проте, досліджуючи особливості радянської національної політики 20 30 - х рр. ХХ ст., С. Кульчицький, який є автором відповідного нарису, проаналізував особливості становища російської етнічної групи в СРСР та УСРР в міжвоєнний період, відзначив негативне ставлення росіян до статусу національної меншини, який вони мали в УСРР протягом 20 - х на поч. 30 - х рр. О. Лисенком та В. Гриневичем розглянуто механізм формування наприкінці 30 - х рр. ієрархічної схеми радянських народів, в якій росіянам було відведено місце “старшого брата”, “першого серед рівних”.

Отже, незважаючи на те, що деякі аспекти життєдіяльності російської етнічної групи на теренах України знайшли певне висвітлення в сучасній українській історіографії, необхідність та важливість комплексного дослідження історії росіян в Україні є очевидною.

Джерельна база дослідження складається з комплексу різних за змістом, характером та походженням джерел, як архівних, так і опублікованих. Головними джерелами даної роботи стали архівні документи з 26 фондів чотирьох архівів України. Насамперед це фонди ЦДАВО України, де зберігаються протоколи засідань, матеріали обстежень, листування з окремими державними органами, плани роботи Центральної комісії у справах національних меншин (Ф. 413), а також циркуляри Центральної адміністративно - територіальної комісії та матеріали щодо утворення російських національних районів, які містяться у фонді Всеукраїнського Центрального виконавчого комітету (Ф. 1).

Фонд Центрального комітету КП(б)У (Ф.1) ЦДАГО України надав цікаві документи, які відображають основні принципи радянської національної політики та особливості її здійснення щодо певних національних меншин, зокрема росіян, містять статистичні дані щодо співвідношення росіян та українців у державних та партійних органах як в центрі, так і на місцях, окреслюють проблеми у сфері задоволення національно - культурних потреб російської спільноти тощо.

Матеріали Державних архівів Донецької та Луганської областей дозволяють зясувати особливості реалізації радянської національної політики в Донбасі, місце та роль росіян у соціально - економічному та культурному житті регіону. Особливо інформативним виявився фонд Сталінського обласного комітету КП(б)У (Ф.326 ДАДО).

Цінним джерелом щодо політичних репресій проти росіян Донеччини є картотека реабілітованих, підготовлена науково - редакційною групою "Реабілітовані історією" при Донецькій облдержадміністрації на матеріалах архіву Управління Служби безпеки в Донецькій області. Нами було опрацьовано та вперше залучено до наукового обігу дані більш як 5000 карток.

При роботі над дисертаційним дослідженням широко використовувалися статистичні матеріали. Це підсумки різноманітних переписів та обстежень, які особливо активно проводилися в 20 - ті рр. Завдяки добре налагодженій у 1920 рр. роботі статистичних установ вони є досить репрезентативними.

Значну частину джерельної бази дослідження складають опубліковані документи. Важливими для нас були урядові декрети та постанови, а також резолюції та рішення партійних пленумів та зїздів, згідно з якими визначалися та запроваджувалися в дію основні напрямки національної політики в УСРР.

Опрацювання матеріалів періодичних видань 1920 1930 рр. дало можливість краще зрозуміти, в яких історичних умовах жили та діяли представники російської етнічної меншини Донбасу. Але використання матеріалів періодики вимагає критичного підходу з огляду на її заідеологізованість.

Таким чином, джерельна база дослідження є достатньою й різнобічною. Вона дає змогу відтворити обєктивну картину соціально - економічного та культурного життя російської національної меншини в Донбасі 20 30 - х рр. ХХ ст.

Методологічними засадами дисертації стали системний та комплексний підходи, принципи історизму та наукової обєктивності. Вони дали можливість цілісного та всебічного дослідження проблеми. Комплексний підхід дозволив виявити взаємозвязки всіх чинників, що впливали на розвиток російської етнічної групи в 1920 - 1930 рр. Використанням системного підходу обумовлене вивчення росіян як складної системи, що має свою структуру й, водночас, є одним з компонентів системи вищого порядку народу України. Принцип історизму вимагає досліджувати життя та діяльність російської етнічної спільноти Донбасу в міжвоєнний період, враховуючи історію її виникнення та формування у цьому регіоні, а також особливості розвитку на попередніх історичних етапах. Принцип наукової обєктивності зобовязує до зясування обєктивної істини щодо російської етнічної спільноти з суворим урахуванням всіх фактів незалежно від світоглядних та соціально - політичних орієнтирів дослідника, уникаючи ідеологічних штампів та стереотипів, що сформувалися у суспільній свідомості. Розв'язанню поставлених завдань сприяло використання генетичного, порівняльного (компаративного), проблемно - хронологічного, кількісно - статистичного, графічного методів, а також методів формалізації, типологізації та екстраполяції.

У другому розділі “Чисельність, територіальне розташування та соціальна структура російської етнічної групи регіону” проаналізовано динаміку чисельності та особливості географічної локалізації російського населення Донбасу, а також соціальний склад та рівень представництва росіян у державних, господарських і партійних структурах регіону протягом міжвоєнного періоду.

Було встановлено, що на початку періоду, що досліджується, росіяни були другою за чисельністю етнічною групою Донбасу після українців, які становили тут абсолютну більшість 64 % від всього населення, тоді як росіяни 26 % від загалу. Протягом 20 30 - х рр. відбувалося швидке зростання російського населення, переважно за рахунок механічного приросту, оскільки Донбас був на той час одним з найпривабливіших регіонів трудової міграції в СРСР. За тринадцять років, що минули між переписами 1923 р. та 1939 р., кількість росіян тут збільшилася на 105 %, тоді як українців лише на 60 %. Відповідно змінилося й співвідношення росіян та українців в етнічній структурі населення регіону. Так у 1939 р. питома вага росіян дорівнювала вже 32 %, тоді як частка українців зменшилася й становила 61 % від загалу. Попри це, протягом усього міжвоєнного періоду росіяни залишалися другою за чисельністю етнічною групою Донбасу після українців, а відтак найчисельнішою національною меншиною.

Протягом 20 - 30 - х рр. змінився й характер розселення російського етносу в регіоні. На початку 20 - х рр. майже половина російського населення Донецької губернії зосереджувалася у її східній частині: Шахтинській (28 %) та Луганській (21%) округах. Найменше росіян мешкало на півночі та на південному - заході Донбасу, а саме в Старобільській (5 %) та Маріупольській (6 %) округах, які мали переважно аграрно - ремісничий характер. Наприкінці 30 - х рр. більшість росіян 62 %, проживала у центрі та на заході Донбасу у Сталінській області, тоді як на сході, у Ворошиловградській області, лише 38 %. Це пояснюється, вищим рівнем індустріалізації Сталінської області, а також відходом до РСФРР у середині 20 - х рр. Шахтинської округи, де мешкала більш як чверть росіян регіону.

Урбанізаційні процеси, посилення яких в Донбасі було зумовлене індустріалізацією, змінили поселенську структуру російського населення шахтарського краю. Якщо у першій пол. 20 - х рр. росіяни були майже рівномірно розподілені між містом та селом, то наприкінці міжвоєнного періоду цей етнос набув яскраво вираженого міського характеру, оскільки на той час 86 % росіян регіону проживали у містах і лише 14 % на селі.

Протягом шістнадцяти років, що минули між переписами 1923 р. та 1939 р., змінилося й співвідношення росіян та українців у містах та поселеннях міського типу Донбасу. Якщо у 1923 р. росіяни становили в них абсолютну більшість - 53 % населення, то у 1926 р. ця більшість була вже відносною 48 %, а в 1939 р. частка росіян у містах зменшилася до 37 %, а абсолютну більшість утворили українці, питома вага яких досягла на той час 56 % від загалу. Зміни в етнічній структурі міського населення Донбасу значною мірою були викликані непопулярною та жорстокою політикою радянської влади на селі, яка спричинила масовий відхід українських селян в міста.

Сільське російське населення Донбасу було сконцентровано переважно на сході регіону. У першій пол. 20 - х рр. більшість його мешкала в Шахтинській (36%) та Луганській (23%) округах. У цих округах були цілі райони де компактно проживали донські козаки, російський субетнос. У Шахтинській окрузі нараховувалося вісім таких районів, у Луганській три. У Маріупольській окрузі, розташованій у південно - західній частині Донбасу, був лише один район з абсолютною більшістю російського населення. Таким чином, лише у дванадцяти, з сімдесяти восьми районів Донецької губернії, більшість серед сільських жителів становили росіяни. Крім того, у Донецькій губернії було 481 (15% від загалу) сільське поселення, серед жителів яких росіяни становили абсолютну більшість У них мешкав 91% сільського російського населення Донбасу.

На початку 20 - х рр. питома вага росіян серед населення сіл Донбасу становила 17%, в 1926 р. вона склала 15%, а в 1939 р. знову зросла до 17%. Щодо абсолютних показників кількості російського сільського населення, то протягом досліджуваного періоду вони неухильно зменшувалися. У середині 20 - х р. воно було спричинене передачею до складу РСФРР Шахтинської та Таганрозької округ, які відрізнялися значною кількістю російського сільського населення, а у 30 - х рр. унаслідок голодомору, а також відпливу селян до міст, зменшення кількості сільського населення відбулося по всіх етнічних групах Донбасу. Значне скорочення кількості українців в селах регіону наприкінці 30 - х рр. призвело до збільшення питомої ваги росіян серед його сільських жителів. У 1939 р. 63 % сільського російського населення проживало на сході Донбасу, у Ворошиловградській області.

Загалом Донбас міжвоєнного періоду відрізнявся від інших регіонів УСРР великою концентрацією російського населення, особливо міського, найвищими темпами приросту російського етносу та найбільшою питомою вагою росіян серед населення краю.

Високий рівень урбанізації російського населення Донбасу, господарська специфіка регіону вплинули на його соціальну структуру, обумовивши перевагу серед росіян робітників, що працювали у фабрично - заводській промисловості, тоді як загалом по УСРР росіяни, як і українці, у більшості своїй були зайняті у сільському господарстві.

Існували й певні відмінності між місцем, яке посідали росіяни у соціально-професійній структурі Донбасу та України. Так у Донецькому регіоні росіяни кількісно переважали по двох соціальних категоріях: робітників та безробітних, у той час як загалом по республіці вони не становили більшості по жодній з категорій. Знов таки, якщо по УСРР росіяни чисельно домінували лише в профспілці гірників, то в Донбасі вони складали більшість по спілках текстильників, шкіряників, гірників, металургів, будівельників, радянських працівників, медсанпраці та нарзвязку.

Особливістю російської етнічної групи Донбасу на початку 20 - х рр. була велика питома вага її представників у лавах КП(б)У, а також серед відповідальних та керівних осіб усіх рівнів, яка значно перевищувала частку росіян серед населення Донецького регіону. Внаслідок кадрової політики, спрямованої на українізацію партійного, радянського й господарського апаратів, а також припливу українців у міста, який розпочався у другій пол. 20 - х рр., та їх пролетаризації, вже на початку 30-х рр. росіяни поступилися українцям на перших двох напрямках. Щодо останнього, то росіяни продовжували переважати серед керівних кадрів промислових підприємств.

У третьому розділі “Росіяни в контексті національної політики радянської влади” досліджено історію створення російських національних адміністративно - територіальних одиниць, встановлено особливості цього процесу та труднощі, які виникали в ході його здійснення. Зясовано, яким був політико - правовий статус росіян в УСРР на різних етапах реалізації політики українізації, встановлено ставлення до неї різних верств російського населення Донбасу, вплив росіян на перебіг українізації, а також визначено рівень задоволення його національно - культурних потреб.

Встановлено, що національно - адміністративне будівництво серед російського населення регіону розпочалося пізніше, ніж серед інших національних меншин. Це було зумовлене наступними чинниками: 1) значно вищим рівнем задоволення національно - культурних потреб росіян на початку українізації; 2) невизначеністю їхнього політико - правового статусу; 3) забороною на укрупнення та виділення в окремі адміністративно - територіальні одиниці територій компактного проживання козацтва.

Головною причиною, яка спонукала до виділення російських національних районів, селищних та сільських рад, було успішне просування українізації, наслідком якого стала поступова дерусифікація освіти, преси, діловодства тощо. Це викликало протести серед російського населення Донбасу, які знайшли підтримку серед вищого партійного керівництва. Як наслідок, у квітні 1927 р. у резолюції ЦК КП(б)У “Про підсумки українізації” росіян в УСРР було визнано національною меншиною, яка має рівні з іншими права на забезпечення своїх мовних та культурних потреб. Це створило підстави для початку роботи з виділення та юридичного оформлення російських національних адміністративно - територіальних одиниць

З девяти російських національних районів, що були створені в УСРР у 1927 р., три знаходилися в Донбасі. Це Петровський, Сорокинський та Станично - Луганський райони Луганської округи. Одночасно відбувалося виділення російських національних сільських та селищних рад. Процес виділення російських селищних рад відбувався з певними труднощами, оскільки серед партійного керівництва не було одностайності, в тому чи варто українізувати населення робітничих селищ, значну частину яких становили етнічні росіяни. Щодо міст було вирішено не виділяти їх у національні адміністративно - територіальні одиниці, оскільки вони були центрами округ з переважно українським населенням, а отже, підлягали українізації. Російські національні адміністративно - територіальні одиниці припинили своє існування у 1938 р., коли внаслідок змін у радянській національній політиці всі національні райони УРСР було реформовано у звичайні.

В ході дослідження було зясовано, що на початку 20 - х рр. російська громада Донбасу мала найкращі умови для задоволення своїх національно - культурних потреб. Російська мова панувала практично в усіх важливих сферах суспільного життя, незважаючи на те, що для більшості населення Донбасу рідною мовою була українська. Зміни в національній політиці мали для росіян Донбасу зовсім інше значення, ніж для інших етнічних груп. По - перше, змінювався політико - правовий статус росіян з титульної нації вони перетворювалися на національну меншину. По - друге, українізація передбачала сприяння розвиткові україномовного середовища в регіоні, відродженню мови та культури національних меншин, а отже її неминучим наслідком повинно було стати звуження сфери функціонування російської мови.

Перспектива поступитися статусом провідної нації, втратити пріоритетність у задоволенні своїх національно - культурних потреб викликали негативне сприйняття українізації майже серед усіх верств російського населення регіону незалежно від їхнього освітнього рівня, суспільного становища та політичних уподобань. Українізацію росіяни сприймали як наступ на свої права, не бажаючи інтегруватися в українську культуру. Не рідкими були прояви російського великодержавного шовінізму, а також конфлікти на мовному ґрунті між росіянами та українцями.

Незважаючи на труднощі, з якими здійснювалася українізація Донбасу, вже у другій половині 1920 - х рр. стали наочними її перші здобутки, які полягали у частковій дерусифікації освіти, преси, видавничої справи. Але це не зашкодило інтересам російської громади Донбасу, а лише дещо виправило диспропорцію між питомою вагою росіян серед населення регіону та кількістю російськомовних шкіл, літератури, газет та журналів. До того ж у багатьох сферах життя регіону, таких наприклад, як професійна освіта, культмасова робота, театр, російська мова продовжувала домінувати. Відносною була й українізація преси, оскільки офіційно двомовні газети більшу частину матеріалів подавали російською мовою. У Донбас з РСФРР регулярно надходила російська література та преса, по радіо транслювалися передачі з Москви, відбувалися гастролі провідних російських мистецьких колективів. Отже, рівень задоволення національно - культурних потреб росіян залишався значно вищим, ніж у решти національних меншин Донбасу, а де в чому інтереси росіян були більш враховані, ніж титульної української нації. У 30 - ті рр. з початком згортання українізації та повернення до імперських принципів у національній політиці росіяни фактично відновили статус титульної державницької нації й повернули всі переваги у культурно - освітній сфері Донбасу, які мали на початку 20 - х років.

У четвертому розділі “Місце та роль російського населення Донбасу в соціально - політичних та економічних процесах міжвоєнного періоду” аналізується внесок росіян у розвиток промисловості регіону, а також перебіг радянських соціально - економічних перетворень в російських селах. Зясовуються масштаби та спрямованість політичних репресій органів НК - ДПУ - НКВС проти російського населення Донеччини.

Встановлено, що в 20 - ті на початку 30 - х рр. ХХ ст. серед пролетаріату Донбасу абсолютну більшість становили росіяни, що зумовлювалося наявністю кваліфікованих робітничих кадрів в старих промислових центрах Росії, географічним розташуванням регіону, яке робило його зручним місцем відходу на заробітки для селян з центральних російських губерній, а також більш прихильним ставленням росіян до роботи в промисловості, ніж українців, зайнятих переважно хліборобською працею. Тому у відбудовчий період та на початку індустріалізації саме РСФРР стала головним джерелом поповнення кадрів промисловості Донбасу. Російські робітники потрапляли на шахти та заводи Донбасу як самопливом так і внаслідок мобілізацій, вербувань, організованих наборів та “громадських закликів”.

Значною питомою вагою росіян серед робітників особливо вирізнялася гірничовидобувна галузь. У ній росіяни традиційно становили абсолютну більшість. Колискою вибійників Донбасу вважався Центрально - Чорноземний район Росії. Російські шахтарі були здебільшого сезонниками і працювали на шахтах Донбасу лише у осінньо - зимовий період, повертаючись навесні у рідні села для польових робіт. Цим була зумовлена надзвичайна плинність шахтарських кадрів. Але процеси колективізації на селі та її негативні наслідки для селян змушували дедалі більше російських гірників поривати з селом та осідати в Донбасі.

За наказом партії на підприємства Донбасу з Росії прибували також вищі керівні кадри: директори та головні інженери заводів та шахт. Але внаслідок “перекинень” відповідальних кадрів з регіону в регіон, з підприємства на підприємство, які практикувалися керівництвом ВКП(б), серед них також спостерігалася плинність.

Масовий приплив українців у міста, що розпочався у другій пол. 20 - х рр. і особливо посилився у 30 - ті рр., сприяв українізації пролетаріату. А переорієнтація вугільної промисловості Донбасу у другій пол. 30 - х рр. на місцеві кадри, а також на трудові ресурси найближчих областей України призвели до того, що росіяни втратили свою чисельну перевагу серед донецького пролетаріату, поступившись українцям, які склали його абсолютну більшість. Проте вони продовжували відігравати значну роль у розбудові промисловості Донецького басейну, оскільки їх відсоток серед робітників регіону значно перевищував питому вагу будь - якої іншої етнічної групи Донбасу, за винятком українців.

Було зясовано, що господарства російських селян Донбасу, як, до речі, й українських, були здебільшого малоземельними, а отже належали до категорії незаможних. Саме тому протягом 20 - х рр. серед російського сільського населення були надзвичайно поширені “чорнопередільські” настрої, які ставали підґрунтям для антагонізму між росіянами та німецькими й грецькими колоністами, у яких і так було вже вилучено частину земель на користь російських та українських селян.

Незважаючи на те, що серед німців та греків існувала думка, що радянська влада надає російським селянам певні привілеї, насправді, у здійснені своєї політики на селі вона послуговувалася швидше класовим принципом, аніж національним. Росіяни, на рівні з іншими етнічними групами, зазнали колективізації, насильницьких хлібозаготівель, голодувань та переселень. Так Донбас вирізнявся поміж інших регіонів республіки більш високими темпами колективізації російських господарств, а також вищим рівнем усуспільнення землі. На початку 30 -х рр. російські райони Донбасу випередили решту національних районів УСРР за питомою вагою артілей серед колективних господарств.

Голодування 1921 - 1922 р., 1925 р., 1932 - 1933 рр. не оминули райони Донбасу, де компактно проживали росіяни. Особливо постраждали Станично - Луганський та Петровський райони Луганської округи. А здійснення у 1934 р. переселення російських колгоспників з Іванівської області у спустошені голодом села Донбасу, свідчить про відсутність будь - яких преференцій у ставленні радянської влади до російських селян. Приховавши реальний стан речей, влада змусила їх покинути насиджені місця й переселитися в українські села, які ще не оговталися від страшного голодомору. Не подбавши про забезпечення переселенців їжею, житлом та роботою, представники місцевої влади намагалися силою утримати їх від повернення на батьківщину.

У 20 - 30 рр. ХХ ст. росіяни, як і інші етнічні групи Донеччини, стали жертвами репресивної діяльності органів держбезпеки, склавши 14 % репресованих. Сплески арештів в середині російської етнічної спільноти припадали на такі складні періоди вітчизняної історії, як 1920 р. - кінець громадянської війни, 1929 р. - початок суцільної колективізації та 1937 - 1938 рр. - період “великої чистки”. У 1930 - ті рр. питома вага росіян серед жертв репресій на Донеччині зменшилася за рахунок посилення репресій щодо представників інших етнічних меншин, частка яких серед репресованих в 1937 - 1938 рр. у декілька разів перевищувала їхню питому вагу серед населення регіону. Отже, під час “великої чистки”, коли репресивно - каральні органи проводили цілеспрямовані переслідування за національною ознакою, репресії щодо росіян були позбавлені “національного забарвлення”. Соціально - фаховий склад репресованих росіян загалом відображував особливості соціальної структури російської спільноти на Донеччині переважну зайнятість її представників у промисловому виробництві. Загалом політичні репресії щодо осіб російської національності на Донеччині у визначений період не виходили за рамки загальних напрямків діяльності органів державної безпеки України.

У висновках узагальнено результати дослідження:

- Дослідниками було здійснено значну роботу з вивчення проблем, пов'язаних з історичним минулим різних етносів, що мешкають в Україні, але праць, в яких би комплексно та послідовно досліджувалася історія російської етнічної групи в Донбасі у 1920 1930 рр., досі створено не було.

- У 20 30 - ті росіяни в Донбасі були найчисленнішою етнічною меншиною. І хоча протягом міжвоєнного періоду кількість росіян в регіоні швидко зростала, вони залишалися другою за чисельністю етнічною групою регіону після українців.

- На початку періоду, що досліджується, переважну частину російського населення Донбасу було зосереджено на сході регіону, тоді як наприкінці 30 - х рр. в його центральній та західній частинах.

- На відміну від інших етносів Донбасу, росіяни на початку 20 - х рр. не мали чітко вираженого сільського або міського характеру, майже рівномірно розподіляючись між містом та селом. Але наприкінці періоду, що досліджується, вони перетворилися на один з найбільш урбанізованих етносів регіону. Якщо у першій половині 20 - х рр. росіяни становили абсолютну більшість серед міського населення регіону, то вже у другій їх половині вони склали лише відносну більшість, а наприкінці 30 - х рр. поступилися кількісно українцям, які склали абсолютну більшість в містах та поселеннях міського типу Донбасу.