Історія держави і права Стародавнього Риму

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Міністерство освіти та науки України

НТУУ «КПІ»

Факультет соціології і права

РЕФЕРАТ

з курсу «Історія держави і права зарубіжних країн»

на тему: «Історія держави і права Стародавнього Риму»

Київ 2014

Зміст

Вступ

Розділ I. Державний лад Стародавнього Риму

1.1 Державний лад Стародавнього Риму в царський період

1.2 Реформи Сервія Туллія (VI ст. до н.е)

1.3 Державний лад в період республіки

1.4 Державний лад в період імперії

1.4.1 Період принципату. Реформи Октавіана Августа

1.4.2 Період домінанту. Реформи Діоклетіана і Костянтина

Розділ ІІ. Суспільний лад Стародавнього Риму

Розділ ІІІ. Римське право

Висновки

Список використаних джерел

Вступ

Першою в історії була рабовласницька держава, що являла собою диктатуру класу рабовласників. Виникнення рабовласницьких держав відноситься до 4-3-го тисячоліття до н.е. В рамках цього типу держави виділяють держави Стародавнього Сходу (Єгипет, Вавілон, Асірія), в яких зберігались пережитки первісного ладу. Особливості розвитку виробничих відносин обумовили економічну роль держави в цих країнах, де характерною формою правління була деспотія. Найбільшого розвитку система рабовласницьких держав досягла в античних державах стародавньої Греції та стародавнього Риму.

Римська рабовласницька державність виникла пізніше східних деспотій. Рим використав їх державницький досвід, досягнення науки і техніки, правової думки і практики. Рабовласницька суспільно-економічна формація досягла тут найвищого ступеня свого розвитку, сприяла зародженню у своїх надрах феодалізму, християнства, яке згодом перетворилося на державну релігію багатьох країн. Рим створив найдосконалішу правову систему, яка стала основою сучасного цивільного права, сформував могутній державний механізм, здатний управляти імперією світового масштабу.

Заснування міста Рим відносять до 753 р. до н. е. і пов'язують з іменами легендарних Ромула і Рема. На цей час припадає доба розкладу первіснообщинного ладу у племен, які проживали на узбережжі ріки Тібр. Об'єднання трьох племен (латинів, сабинів та етрусків) призвело до утворення в Римі общини найдавніших римських родів - патриціїв.

З майновою диференціацією соціальна структура общини ускладнюється. У родах вирізняються окремі багаті аристократичні сім'ї. До них переходять найкращі ділянки землі, яка ще вважалася колективною власністю общини. Вони отримують і більшу частину воєнної здобичі. Водночас з'являється і відокремлена соціальна група клієнтів. Вона складалася із збіднілих общинників, прийнятих до складу родів прибульців, а іноді -- із відпущених на волю рабів. Будучи особисто вільними, але обмеженими в правах, вони перебували під протегуванням патронів з патриціїв, за що повинні були надавати їм майнові та особисті послуги.

Сприятливі для скотарства і землеробства кліматичні умови, вигідне з погляду обміну і торгівлі географічне положення приваблювали у Рим прибуле населення із сусідніх племен. Однак обмеженість земельного фонду в цих умовах поставила під загрозу добробут самої общини. Природним результатом, який би дозволив хоча б тимчасово вирішити протиріччя, яке виникло, було перетворення общини в замкнену організацію, яка не допускала до свого складу нових родів чи осіб і захищала права лише своїх членів. Прибуле населення, яке опинилося поза римською родовою общиною, отримало назву плебсу. Плебеї залишалися вільними, але були обмежені в майнових і особистих правах. Вони могли іноді отримувати земельні наділи із вільної частини общинного земельного фонду, але права на участь у його поділі не мали. Не мали вони й права укладати шлюб з членами общини і брати участь в управлінні її справами.

Розвиток землеробства і тваринництва, численні війни мали своїм наслідком майнове розшарування і порушення рівності общинників, появу приватної власності і багатства. Виникає патріархальне рабовласництво, джерелом якого стають військовополонені. Формуються політичні структури суспільства, які стали першоосновою рабовласницької державності.

«В історії Римської рабовласницької держави виділяють три періоди:

- царський (VIII ст. до н. е. - 509 р. до н. е.);

- республіканський (509 р. до н. е. - 27 р. до н. е.);

- монархічний (27 р. до н. е. - 476 р. н. е.).

Останній поділяється на два етапи:

а) принципат (27 р. до н. е. - 284 р. н. е.);

б) домінат - абсолютна монархія (284-476 р. н. е.).» [4, ст..116]

Розділ I. Державний лад Стародавнього Риму

1.1 Державний лад Стародавнього Риму в царський період

Царський період в історії Риму - це 753-509 рр. до Р. X. Названий він так тому, що в цей час тут правило сім царів (Ромул, Нума Помлілій, Тулл Гостілій, Анк Марцій, Тарквіній Пріск, Сервій Туллій, Тарквіній Гордий).

Характеризувався цей період розпадом родового ладу та перетворенням примітивної варварської громади на місто-державу. Основною ланкою суспільства були роди, котрих налічувалося 300. Роди об'єднувалися в 30 курій. Десять курій утворювали одну трибу, кожна з яких відповідала одному з трьох племен (латини, сабіни, етруски), що об'єдналися в римський народ (квірити). Управління мало характер військової демократії: Народні збори, Сенат (рада старійшин), рекс (цар).

Верховна влада належала Народним зборам (куріатним коміціям), де кожна курія мала один голос. Збори обговорювали питання та приймали рішення з проблем, які стосувалися всього суспільства: війни й миру, обрання посадових осіб, прийняття до складу римського народу нових общин. Участь в куріатних комісіях брали лише чоловіки-квірити.

З часу заснування Риму тут діяв сенат, що складався з 300 осіб. Це був упливовий орган, який попередньо обговорював питання, що виносилися на народні збори, а також міг самостійно вирішувати багато різних справ, які стосувалися управління, фінансів, зовнішньої політики тощо.

Рекс (цар) обирався на Народних зборах і був, передовсім, воєначальником і верховним суддею (у справах про зраду, заколот інші злочини, що вважалися публічними) та жерцем. Атрибутами його влади була пурпурова мантія, золота діадема, скіпетр з орлом, крісло із слонової кості. Межі повноважень рекса визначалися звичаями.

Значний уплив на управління справляли жрецькі колегії- авгури (на підставі всіляких знаків та гадань давали свої висновки про діяльність посадових осіб), понтифіки (трактували закони, слідкували за дотримуванням звичаїв і могли за їх порушення засуджувати навіть до страти), феціали (кидаючи закривавлений спис на територію ворога, здійснювали акт проголошення війни).

Розвиток приватної власності, поглиблення майнової нерівності та соціальної диференціації дедалі більше розхитували родоплемінний устрій. Успішні війни з сусідніми общинами давали змогу збільшити кількість рабів, захопити нові землі, трофеї. Однак, найбільше розпаду родовій римській общині сприяла безперервна і все гостріша боротьба плебеїв з патриціями.

Плебеї, які на той час становили основну масу трудового населення, завдяки військовій виучці, озброєнню становили серйозну силу. До того ж серед них було немало заможних людей, впливових сімей. У плебеїв зосереджувалась майже вся римська торгівля, ремесла. Постійні конфлікти з приводу політичного безправ'я плебеїв, неможливість користуватися привілеями воєнної демократії (хоча й вони несли тягар повинностей і військової служби) нерідко призводили майже до громадянської війни. Поступово полісна організація суспільного життя поступилася місцем рабовласницькій державі. Чи не найвагомішу роль в цьому відіграли реформи рекса Сервія Туллія (VI ст. до н. е.).

1.2 Реформи Сервія Туллія (VI ст. до н. е.)

«Важливим етапом на шляху римської державності була реформа, яку римська традиція пов'язує з іменем шостого рекса Сервія Туллія (578 - 534 рр. до н.е.). При ньому плебеї були введені до складу римської общини, а територіальні триби дещо потіснили родоплемінні. За реформою всі патриції та плебеї чоловічої статі у військових і політичних цілях були поділені на шість розрядів. До першого увійшли найбагатші, так звані вершники, а також ті, хто мав багатства не менше ніж 100 тисяч мідних ассів (1 асс - мідна монета масою 327,5 г), до другого - ті, чиє майно оцінювалося не менше ніж у 75 тис., до третього - 50 тис., до четвертого - 25 тис., до п'ятого - 12,5 тис. ассів. Усі бідняки зараховувалися до шостого розря-ду (пролетарів). Усі військовозобов'язані залежно від майнового становища об'єднувалися у військові підрозділи - центурії (сотні). Із вершників було утворено 18 центурій кінноти, громадяни першого розряду входили до важкоозброєної піхоти (80 центурій). З другого, третього і четвертого розрядів формувалось по 20 центурій, а з п'ятого - 30. Таким чином, із 193 центурій найбагатші становили 98, тобто більшість. Це мало важливе значення, оскільки на центуріальних народних зборах кожна центурія мала один голос і при прийнятті законів та виборах посадових осіб тільки одностайність призводила до прийняття рішення. Таким чином, було покладено початок пануванню багатих і знатних, незалежно від того, були вони патриціями, чи плебеями. Складовою частиною реформи Сервія Туллія був поділ громадян (патриціїв, плебеїв, клієнтів) за територіальною ознакою. Рим був розбитий на чотири територіальні триби, до яких пізніше приєднали 16 сільських. Один раз на 5 років проводився загальний перепис громадян для визначення май-нового цензу і набору ополчення. Було запроваджено постійний податок на утримання війська. Лад військової демократії вичерпав себе. Рим набув усіх ознак держави: публічну владу, територіальний поділ жителів, військо, суд, поліцію, податки.»[1, ст. 34].

Реформи намітили головні напрями процесу утворення республіканського ладу. Органи родового устрою поступово модифікуються і стають органами державної влади; царська влада занепадає, і в Римі встановлюється республіка.

1.3 Державний лад Стародавнього Риму в період республіки

Останнім римським царем вважають Тарквінія Гордого, який правив Римом після смерті Сервія Туллія ще близько 25 років. Історична традиція змальовує його дуже самовпевненим і жорстоким, що викликало загальну неприязнь до нього. Безчинства і свавілля Тарквінія стали приводом до загального повстання (приблизно в 510--507 рр. до н.е.). Тарквіній і вся його родина були вигнані з Риму і повернулися до Етрусії, звідки й походили родом. Так закінчується у Римі царський період.

«Замість царя вища світська влада у сфері управління була вручена двом магістратам -- консулам, котрих щорічно обирали на Народних зборах тільки із середовища патриціїв. До них перейшли основні функції царів, за винятком жрецьких обов'язків. Свою владу вони ще тривалий час використовували в інтересах родової аристократії.»[3, c. 248].

Римська республіка була аристократичною, вона забезпечувала привілейоване становище знатної багатої верхівки рабовласників, що відобразилося на повноваженнях і взаємовідносинах державних органів. Ними були насамперед народні збори, сенат і магістратура. Хоча народні збори вважалися органами влади римського народу і були втіленням притаманної полісу демократії, фактично управляли державою не вони. Це робили сенат і магістрати -- органи реальної влади нобілітету.

Згідно реформ Сервія Туллія в Римській республіці існували і розрізнялися три види народних зборів -- центуріатні, трибутні, куріатні.

Куріатні комісії - найдавніший вид Народних зборів, які існували ще до виникнення держави. В нових умовах вони зберігаються як пережиток старого ладу, не відіграючи жодної політичної ролі. Основні їхні функції -- затвердження усиновлень (удочерінь) і релігійний обряд надання магістратам, обраним на центуріатних та трибутних коміціях, владних функцій. З часом ці збори взагалі зникли. Остання з названих функцій перейшла до представників курій -- 30 лікторів (за кількістю курій) і трьох авгурів (жерців).

Центуріатні комісії виникли внаслідок реформ Сервія Туллія і були, по суті, зборами війська. Вони збиралися за межами міста (вважалося, що військо не може диктувати свою волю у священному місті Римі) на так званому Марсовому полі. Всі присутні на зборах воїни шикувалися за центуріями, яких налічувалося 193. Кожна центурія мала один голос (голосував її командир -- центуріон, попередньо обговоривши питання на зборах центурії). Невдовзі стали основним, найважливішим видом Народних зборів у Римі, оскільки саме воїни вирішували долю народу, країни загалом, захищаючи її від ворогів, оберігаючи свій край, його населення від поневолення, захоплюючи нові землі, рабів тощо.

До компетенції центуріатних зборів належали такі питання:

а) обрання вищих магістратів (консулів, преторів, цензорів);

б) розв'язання питань про оголошення війни, укладення миру;

в) прийняття нових общин, племен чи народів до складу Риму, надання громадянства;

г) прийняття законів, обговорення законодавчих пропозицій магістратів і прийняття з цього приводу рішень;

д) розгляд скарг на вироки про смертну кару;

є) інші справи.

У IV--III ст. до н.е. центуріатна система була реформована. У IV ст. згідно з реформою, запропонованою цензором Аппієм Клавдієм, до розрядів і центуріїв введено не тільки землевласників, а й інших громадян, котрі мали будь-яке майно зазначеної вартості (100, 75, 50, 25 і 11 тис. асів). VIII ст. була проведена ще одна реформа. Кількість центурій у розрядах змінили: кожному розряду надано по 70 центурій. Збережено 18 центурій вершників, 2 -- музикантів і 2 -- ремісників та 1 -- пролетарів. Отже, кількість центурій зросла до 373. Ця реформа ліквідувала домінанту вершників і І розряду. Тепер для розв'язання питання потрібно було 187 голосів. Вершники позбавлялися права голосувати першими, оскільки порядок голосування визначався жеребом.

Ще більше зросло значення центуріатних зборів після видання в III ст. до н.е. закону Менія, згідно з яким сенат позбавлено права затверджувати рішення зборів.

«Трибутні збори виникли внаслідок реформ Сервія Туллія. На відміну від центуріатних зборів -- зборів війська, трибутні були зборами всіх громадян триб, тобто зборами за територіальним принципом. Розрізнялись два види трибутних зборів -- спільні (патриціїв і плебеїв) і суто плебейські. Залежало це від того магістрату, який скликав збори. Якщо це був консул, претор чи цензор, то збори зазвичай скликали спільні; якщо плебейські магістрати -- плебейські трибуни чи едили, то збори були плебейськими. У практику увійшло, що трибутні збори здебільшого були плебейськими.

Спочатку трибутні збори порівняно з центуріатними вважалися другорядними. На них ухвалювали менш важливі рішення, обирали середнього рангу і нижчих магістратів (квесторів, курульних едилів та ін.), плебейських магістратів (плебейських, або народних трибунів та плебейських едилів), обговорювали й ухвалювали проекти законів, внесені преторами, розглядали скарги громадян на вироки про стягнення штрафів.»[2, c. 271-273]. Згодом, згідно зі законом Гортензія (287 р. до н.е.), рішення цих зборів стали обов'язковими для всього римського народу, всієї держави. Вони не потребували схвалення сенату. До трибутних зборів після закону Гортензія перейшла майже вся законодавча діяльність. Тільки питання війни і миру завжди вирішувалося центуріатними зборами.

Найважливішу роль у державному механізмі Римської республіки відігравав сенат. Сенатори (спочатку їх було 300, за кількістю патриціанських родів, а у І ст. до н. е. кількість сенаторів була збільшена спочатку до 600, а потім до 900) не обиралися. Спеціальні посадові особи -- цензори, які розподіляли громадян по центуріях і трибах, раз на п'ять років складали списки сенаторів з представників знатних і багатих сімей, які, як правило, вже обіймали вищі державні посади. Це робило сенат органом верхівки рабовласників, який фактично не залежав від волі більшості вільних громадян.

Скликати сенат і головувати у ньому могли диктатори, консули, претори і, пізніше, можливо, також і народні трибуни. Оскільки сенат вважався формально дорадчою установою при вищих магістратах, то його рішення не було для них обов'язковим. Проте фактично рідко який магістрат наважувався виступати проти або не виконувати рішення органу, де засідали найвпливовіші знатні та заслужені представники римського суспільства. Отож, сенат почав швидко і неухильно набувати авторитету, його рішення щораз більше впливають на хід державних справ, на розвиток римської історії загалом. Компетенція сенату -- певне коло справ, які він розглядав у обов'язковому порядку. Прийняті рішення стали обов'язковими до виконання.

По-перше, це були повноваження у законодавчій сфері, зокрема в VI-V ст. до н.е. закони, прийняті центуріатними і трибутними Народними зборами, а також рішення плебісцитів і проведені зборами вибори службових осіб потребували затвердження сенату. Однак у III ст. до н.е. затвердження сенатом законів центуріатних зборів і результатів виборів було скасовано і замінено попереднім (до внесення у Народні збори) затвердженням проектів законів і списку кандидатів на посади. Очевидно, ці заходи мали на меті уникнути конфліктів сенату з Народними зборами, оскільки тепер вони виражали свою волю лише з питань, уже схвалених сенатом. У 287 р. до н.е., як зазначалось, була також скасована вимога щодо схвалення сенатом постанов плебейських зборів і законів, прийнятих трибутними коміціями. Але й після цієї реформи сенат, якщо були порушені формальні обставини під час скликання і проведення Народних зборів, міг анулювати їхні рішення.

По-друге, повноваження в адміністративній сфері. Сенат видавав розпорядження стосовно благоустрою, громадської безпеки. Зрештою, стало звичаєм, що кожен більш-менш важливий захід обговорювався спочатку в сенаті, від думки якого залежало його здійснення.

По-третє -- це повноваження у фінансовій сфері. Сенат складав п'ятирічний бюджет внутрішніх державних видатків і річний бюджет військових витрат. Від сенату залежало надання дозволу на понадбюджетні витрати. Він же розпоряджався встановленням деяких податків і додаткових джерел прибутків, зокрема неодноразово звертався до громадян з проханням віддати на потреби держави особисті збереження -- золото, срібло, прикраси тощо. розпорядженні сенату знаходилась державна скарбниця, під його наглядом -- недоторканний запас золота і срібла, який зберігався у храмі Юпітера.

По-четверте, повноваження у галузі зовнішньої політики. Сенат вів переговори з іншими державами й народами, приймав і відправляв посольства, укладав мирні угоди (які ухвалювалися центуріатними зборами).

По-п'яте, повноваження у галузі військовій. Сенат затверджував розподіл провінцій (вони розділялися за жеребкуванням) і армій між воєначальниками.

По-шосте, повноваження у галузі культів. Сенат керував будовою храмів, призначав проведення релігійних церемоній, вводив культи нових богів тощо.

По-сьоме, при необхідності сенат був уповноважений вживати надзвичайні заходи стосовно управління чи порятунку держави. Отже, сенат у випадку особливої воєнної загрози Риму або виникненні внутрішніх масових конфліктів міг: 1) давати консулам розпорядження про призначення диктатора; 2) надавати магістратам надзвичайну і необмежену владу (це почало практикуватися з кінця II ст. до н.е., тобто в період різкого зростання соціально-економічних і політичних суперечностей у суспільстві).

Важливою установою була магістратура -- сукупність службових осіб, які виконували різноманітні функції управління. Найважливішими загальними принципами магістратури були: виборність, колегіальність, недовгочасність служби (обирались, як правило, на один рік центуріатними або трибутними коміціями), відповідальність перед народними зборами, безоплатність. Підрозділялися магістрати на ординарні (звичайні) й екстраординарні (надзвичайні). До ординарних магістратур належали посади консулів, преторів, цензорів, квесторів, едилів та ін.

Влада магістратів поділялася на вищу (imperium) і загальну (potestas). До imperium включалися вища військова влада і право укладати перемир'я, право скликати сенат і народні збори і головувати на них, право видавати накази і примушувати до їх виконання, право суду і призначення покарання. Ця влада належала диктатору, консулам і преторам. Диктатор мав «найвищий імперіум» (summum imperium), який включав право засуджувати до страти. Вирок не підлягав оскарженню. Консулу належав великий імперіум (majus imperium) -- з правом виносити смертний вирок, який міг бути оскаржений до центуріатних зборів, якщо він був винесений у Римі, і не підлягав оскарженню, якщо він був винесений за межами міста. У претора був обмежений імперіум (imperium minus) -- без права засуджувати до страти. Влада potestas належала усім магістратам і включала в себе право віддавати розпорядження і накладати штрафи за їх невиконання.

Консули (в Римі обиралося два консули) були вищими магістратами і очолювали всю систему магістрату. Особливо велике значення мали військові повноваження консулів: набір до армії і командування нею, призначення воєначальників, право укладати перемир'я і розпоряджатися воєнною здобиччю. Претори з'явилися у середині IV ст. до н. е. як помічники консулів. З огляду на те, що останні, командуючи арміями, часто були відсутніми в Римі, до преторів перейшло управління містом і, що особливо важливо, судочинством. Це дозволяло їм завдяки наявності у них імперіуму видавати загальнообов'язкові настанови і тим створювати нові норми права. Спочатку обирався один претор, потім два, один з яких розглядав справи римських громадян (міський претор), а другий -- справи щодо іноземців (претор перегринів). Поступово кількість преторів зросла до восьми.

Два цензори обиралися раз на п'ять років для складення списків римських громадян, розподілення їх за трибами і розрядами і для складення списку сенаторів. Крім того, до їх компетенції належало спостереження за моральністю та видання відповідних едиктів. Квестори, які спочатку були помічниками консулів без спеціальної компетенції, з часом стали відати (під контролем сенату) фінансовими витратами і розслідуванням кримінальних справ. Едили наглядали за громадським порядком в місті, торгівлею на ринку, організовували свята і видовища.

Особливе місце серед магістрів посідали плебейські трибуни, які мали право вето на будь-яке рішення магістрату чи сенату і навіть на ухвалене судове рішення. Це право вето відігравало значну роль в період завершення боротьби плебеїв за рівноправність. Потім у міру зростання ролі сенату активність плебейських трибунів почала зменшуватися, а спроба Гая Гракха у II ст. до н. е. посилити її закінчилася крахом.

Одноманітності в управлінні Римом не було. Мешканці його територій, що повністю отримували права римських громадян, включалися до однієї з територіальних триб і користувалися самоврядуванням. У територіях, що не отримували повністю прав римського громадянства, було організовано так звані муніципії (від слова "muсera" - повинність), які мали обмежену автономію. Судочинство в них було доручено особливим посадовим особам із Риму (praefecti jure dicundo), тому ці території іменувалися префектурами.

1.4 Державний лад Риму в період імперії

Необхідність вийти з гострої політичної кризи, викликаної надзвичайним загостренням класової боротьби, непристосованість старої державної форми до нових історичних умов і перехід до найманої армії були основними причинами падіння полісно-республіканського устрою в Римі і встановлення військово-диктаторського режиму.

Через короткий проміжок часу після диктатури Сулли владу захоплює перший тріумвірат (Помней, Красс, Цезар), після нього встановлюється диктатура Цезаря, який у 45 р. до н. е. отримав титул імператора (який до цього давався іноді як нагорода полководцю). Потім утворюється другий тріумвірат (Антоній, Лепід, Октавіан) з необмеженими повноваженнями «для улаштування держави». Після розпаду тріумвірату і перемоги над Антонієм Октавіан отримує звання імператора і довічні права народного трибуна, а в 27 р. до н. е. повноваження на управління державою і почесний титул августа, який раніше застосовувався як звернення до богів. Ця дата і вважається початком нового періоду історії Римської держави -- періоду імперії.

Історію імператорського Рима прийнято ділити на два періоди: перший період - принципату, другий - період домінанту. Границею між ними служить III в. н.е.

1.4.1 Період принципату. Реформа Октавіана Августа

«Перехід керування державою до принцепсу відбувся завдяки наділенню його вищою владою, обранню на найважливіші посади, створенню ним окремого від магістратур чиновницького апарата, забезпечуваного утворенням власної скарбниці принцепса, і командуванню всіма арміями.»[4, ст. 132]

Принцепси обираються в порушення республіканських традицій одночасно консулами, цензорами й народними трибунами. Як консул він міг, скориставшись правом інтерцесії, скасувати рішення будь-якого магістрату, як цензор - формувати сенат зі своїх прихильників, як трибун - накласти вето на постанову сенату або рішення магістрату.

Спочатку влада принцепса не була спадкоємною. Юридично він одержував владу за рішенням сенату й римського народу, але він міг указати свого спадкоємця (звичайно сина або всиновленого), якого сенат і обирав принцепсом. Разом з тим все частіше бували випадки скинення принцепсів і призначення нових у результаті двірських переворотів, чинених за допомогою армії.

У період з 27 по 23 р. до н.е. Октавіан з'єднав у своїх руках повноваження консула, народного трибуна, він був поставлений на чолі сенатського списку й став як би головою вищого органу Риму, постійний титул імператора закріплював його права як головнокомандуючого.

Новий характер у процесі формування імператорської влади придбали відносини між правителем Октавіаном і головними органами колишнього республіканського ладу: народними зборами, Сенатом і системою магістратур.

З народних зборів збереглися тільки трибунні, але вони також збиралися й приймали закони, у тому числі багато законів про владу самого правителя, продовжували обирати магістратів (консулів, преторів, квесторів), однак втратили яку або самостійну роль і перетворилися в слухняне знаряддя Октавіана. Між Октавіаном - носієм нової влади й Сенатом - органом традиційної республіки, була встановлено як би юридична рівноправність (після складення повноважень тріумвіра в 27 р. до н.е.). Однак право принцепса призначати сенаторів і періодичні "чищення" сенату привели до того, що з II ст. сенат практично тільки затверджував пропозиції принцепса. Обмежуються права сенату щодо розпорядження державними фінансами та управління провінціями. Повністю втрачається його компетенція у військовій та зовнішньополітичній галузях.

Паралельно з республіканською магістратурою створюється імператорський чиновницький апарат, на чолі якого стояли рада і канцелярія принцепса. До останньої входили кілька відомств зі штатом чиновників. Члени ради, яка виконувала дорадчі функції, і начальники відомств призначалися принцепсом із його прибічників. Чиновницькі посади почали отримувати і вільновідпущеники імператора, і навіть його раби. До вищих чиновників, призначуваних із сенаторів та вершників, належали префект Преторія, який командував імператорською гвардією, префект міста Рима, який розпоряджався поліцейськими когортами, префект Єгипту, префект, відповідальний за постачання продовольством, та ін.

Відбулася реорганізація управління провінціями, які стали частинами Римської держави. Вони були поділені на імператорські і сенатські (перші управлялися призначуваними принцепсом легатами, які здійснювали військову і цивільну владу за допомогою власної ради та канцелярії, другі -- призначуваними сенатом проконсулами і пропреторами, які обиралися із сенаторів за жеребом і перебували у подвійному підпорядкуванні -- сенату і принцепса). Поступово влада принцепса поширилася і на сенатські провінції, і на III ст. н. е. вони усі стали імператорськими.

Створюваний чиновницький апарат не мав стрункої системи і був, особливо в перші століття імперії, малочисельним. Але порівняно з республіканським він забезпечував більш ефективне управління державою з огляду на розвиток централізації та ієрархії чиновництва.

Починають проводитися й реформи у військовій сфері. Право командування армією й можливість утримувати її за рахунок не тільки державної, але й власної скарбниці дозволили принцепсам перетворити її в потужну опору особистої й державної влади. Більше того, армія перетворюється у впливову політичну силу, від якої залежала часом і доля самого принцепса. Після переходу до професійної армії вона перетворюється на корпоративну організацію. Октавіан здійснив її реорганізацію, поділивши на три частини: преторіанська гвардія, легіонери і допоміжні війська. У Римі виникає єдина військово-бюрократична організація керування.

1.4.2 Період домінанту. Реформи Діоклетіана і Костянтина

Принципат придушив дух громадянськості у римлян, республіканські традиції відійшли тепер у далеке минуле, останній оплот республіканських установ -- сенат -- остаточно був підпорядкований принцепсу. З кінця III ст. починається новий етап історії імперії -- домінат, етап, на якому Рим перетворився на монархічну державу з необмеженою владою імператора. Найбільшу роль відіграли в цьому реформи імператорів Діоклетіана і Костянтина.

Реформи Діоклетіана.

1. Новий адміністративний поділ імперії. Вся імперія була розділена на 12 діоцез, границі, яких не завжди збігалися із границями колишніх провінцій. Діоцези у свою чергу ділилися на провінції.

2. Військова реформа. Створення сильної армії, що була б здатна захистити границі імперії від «варварів» і разом з тим була б дійсною опорою імператорської влади. Діоклетіан зобов'язав великих землевласників доставляти державі певна кількість рекрутів згідно з кількістю рабів, що перебували в їхніх маєтках, і колонів. Зобов'язані були служити в армії й лети - полонені «варвари», поселені на римській території. Нарешті, на військову службу за особливу винагороду приймалися загони «варварів», що переходили під владу Римської імперії.

3. Податкова реформа. Уводилася нова система обкладання населення податками. У системі Діоклетіана велике значення придбали прямі податки й, насамперед поземельна подать.

4. Фінансова(монетна) реформа. Встановлювала повноцінну золоту монету, що важила офіційно 1/60 римського фунта; крім того, була випущена срібна й бронзова монета. Реформа ця не мала особливого успіху.

5. Едикт про ціни. З метою боротьби зі зростаючою дорожнечею в 301 р. був виданий едикт, що встановлює максимальні ціни на різні товари, а також максимальні ставки для оплати праці.

6. Судова реформа. Судова реформа Діоклетіана зробила корінні зміни в судоустрої. Розбір кримінальних справ від постійних комісій перейшов спочатку до Сенату, а потім до імператора і його чиновників.

7. Відношення до традиційної римської релігії. Діоклетіан подібно Августу виступив у якості встановлення старої римської релігії, але разом з тим, подібно тому, як це було в східних монархіях, було підкреслене божественне походження імператорської влади.

Реформи Костянтина.

1. Відділення цивільної влади від військової.

2. Покріпачення куріалів. Вищому стану міського населення - куріалам - заборонялося залишати те місто, де вони народилися.

3. Покріпачення колонів і ремісників.

4. Заснування нової столиці (Константинополя).

5. Відношення до релігії. Визнання за християнством і християнською церквою рівноправності з державним язичним культом. При приємниках Костянтина християнство ставало державною релігією.

Таким чином, реформи, проведені Діоклетіаном і Костянтином, привели до зміни державного ладу.

Встановлення абсолютної монархії спричинило, насамперед падіння сенату. Римський і Константинопольський сенати опустилися до ступеня простих міських рад. Від колишнього загальнодержавного значення в сенату залишається тільки одна порожня форма: а) сенату повідомляються нові закони для ознайомлення; б) сенату поручається іноді розслідування кримінальних справ; в) de jure сенату належить обрання нового імператора. Хоча, це право зводитися до санкціонування того, хто був уже або призначений як цезар, або проголошений військом.

Одночасно з падінням сенату відбувається подальше падіння старих республіканських магістратур. Вони продовжують ще існувати як почесні реліквії минулого, але вже ніякої участі в державному управлінні не приймають: консули головують у сенаті, претори завідують із доручення імператора деякими спеціальними справами (наприклад, опікунськими), інші існують тільки як почесні звання.

Все активне державне керування перебуває в руках імператорських чиновників, система яких розростається в складний бюрократичний механізм і піддається більше точної регламентації. Різко проводиться поділ посад на придворні, цивільні й військові; у кожній галузі утвориться певна ієрархічна градація. Причому кожному щаблу цих сходів відповідає особливий титул; кожному чиновникові призначається певне жалування - відповідно титулу й рангу.

При особі імператора перебуває державна рада, що називається тепер consistorium principis. За пропозицією імператора, він обговорює всякі питання законодавства й управління; у ньому ж розбираються й всі судові справи, що сходять в інстанційному порядку до імператора.

«У 476 р. командуючий імператорською гвардією германець Одоакр скинув із престолу останнього римського імператора. Західна Римська імперія припинила своє існування.» [4, ст.. 136]

рим туллій імператорський право

Розділ ІІ. Суспільний лад Стародавнього Риму

Стародавній Рим був рабовласницькою державою. Основним, навіть з погляду римських юристів, поділом людей був поділ на вільних і невільників (рабів). Вільні люди, у свою чергу, поділялись на громадян і негромадян, чужинців. Громадяни -- на повноправних і неповноправних.

Вільне населення Риму і завойованих ним територій поділялося на декілька груп, які розрізнялися за ступенем правоздатності. Правоздатність називалася сариї (буквально -- голова), суб'єкт права -- регзопа (особа). Повну правоздатність мали тільки римські громадяни, вільнонароджені. Для цього треба було відповідати трьом статусам: статусу волі, статусу громадянства і статусу сімейному.

Повна правоздатність. Це: а) право шлюбу, тобто право брати квіритський шлюб, який супроводжувався певними юридичними наслідками (батьківська влада, право дітей на спадщину батька сімейства та ін.); б) повна майнова правоздатність із правом звертатися до римського суду для захисту своїх матеріальних інтересів; в) право подання голосу, тобто право участі у Народних зборах; г) право висувати свою кандидатуру на магістратські та інші посади.

Громадянство у Римі набувалося:

1) народженням від римлянина чи римлянки (або від римлянки, яка не перебувала у шлюбі);

2) усиновленням чужоземця римським громадянином:

3) відпущенням на волю раба;

4) даруванням римського громадянства цілим народам або окремим особам.

Громадянство втрачалося: а) якщо громадянин потрапив у рабство за борги чи у полон, де став рабом; б) був засуджений за тяжкі кримінальні злочини (відданий у гладіатори чи вигнаний із держави з забороною повернення і надання йому "хліба, води й притулку").

Римське право знало повну або часткову втрату правоздатності. Повна втрата була наслідком втрати свободи. Часткової втрати зазнавали люди, позбавлені громадянства, але при збереженні свободи (наприклад, засуджені на вигнання). Відомим було ще обмеження або мінімальна втрата правоздатності-- одруження дівчини, усиновлення (коли самостійна особа потрапляла під владу домовладики).

Населення Риму поділялося на такі суспільні верстви:

1. Квірити - повноправні римські громадяни, вважалися дітьми бога Квірина. Згодом членів стародавніх римських родів стали називати патриціями. Патриціат не втратив політичного значення навіть після реформ Сервія Туллія. Його вплив ґрунтувався на великій земельній власності, розвинених клієнтських зв'язках, взаємній підтримці членів одного і того ж роду.

Римська знать була тісно пов'язана з аристократичними родами латинських і деяких інших італійських народів. У ранню епоху сабінські та деякі латинські роди увійшли до складу римського патриціату. З середини V ст. до н.е. і далі латинські, а потім інші італійські роди залічували тільки до римського плебсу.

2. Плебеї (від лат. - простолюдин) були вільним населенням, яке складалося із переселенців, що приходили під захист Риму, і жителів підкорених народів Італії (латинських общин). Вони були позбавлені політичних прав, не брали участі у перерозподілі землі. Заборонялися шлюби між ними і патриціями. У той же час вони могли вільно займатися будь-яким видом діяльності, набувати майно, рабів, захищати свої права в суді. Плебеї були зобов'язані служити у війську, сплачувати податки і виконувати деякі державні повинності.

В міру посилення впливу плебеїв поряд з патриціанськими з'являються впливові плебейські династії, політика яких нагадує політику патриціанських родів.

3. Клієнти (від лат. - слухняний) являли собою особливу суспільну верству, утворену із чужоземців, які постійно чи тимчасово проживали у Римі, відлущених на волю рабів, незаконно народжених дітей. Вони користувалися особистою свободою, але постійно перебували у різних формах залежності від патриціїв ("їхніх патронів). Система патронату набула достатнього поширення у Стародавньому Римі, оскільки, з одного боку, надавала захист неповноправному населенню засобами права і за допомогою органів держави, а з другого - була додатковим джерелом збагачення патриціїв. Патрон міг мати необмежену кількість клієнтів, наділяв своїх підопічних землею, робочою худобою, реманентом, брав їх із собою на війну тощо. Клієнти могли володіти рухомою власністю, розпоряджатися своїм майном на власний розсуд.

4. Раби. Існували як класичні джерела рабства. Рабовласництво у стародавньоримську епоху мало патріархальний характер, а раби за римською традицією входили до складу патріархальної римської сім'ї. Були не суб'єктами права, а об'єктами. В часи пізньої республіки і імперії, в зв'язку з завершенням епохи успішних воїн, розвиваються інститути пекулію і колонату, що пом'якшують стан рабів і наділяють їх при цьому частковою дієздатністю.

«З найбільш багатих і знатних патриціанських та плебейських родів-династій з кінця IV і у III ст. до н.е. став формуватися так званий благородний стан, або "нобілі"(поbі1іаs). Переважно це були великі земле- і рабовласники. За деякими винятками, власне з цього стану обиралися вищі магістрати, комплектувався сенат. Саме нобілітет, ця нова (майнова) аристократія, захопила управління державою. Згодом їх стали називати сенаторським станом. Цей стан мав різні почесні звання, права (зокрема, право носити спеціальний золотий перстень, право мати почесні місця на видовищах, урочистостях, святах, право виставляти на похоронах зображення своїх предків). Для сенаторського стану згодом був встановлений майновий ценз у 1 млн сестерцій.

З II ст. до н.е. формується ще один стан -- вершники, проте це не колишні вершники, що відбували військову службу у кінноті. До нього зачисляли громадян, майно яких становило не менше ніж 400 тис. сестерцій. Це були здебільшого крупні торговці, банкіри, лихварі, землевласники. З них комплектували штат вищих і середніх магістратур (а в період імперії - служивий стан, що постачав кадри для імператорської адміністрації в Римі, провінціях і для командних посад в армії), вони брали участь у судових коміціях, мали деякі почесні права (носити золотий перстень, мати почесні місця на видовищах, у театрі тощо).

Обидві ці верстви пануючого класу рабовласників (нобілі та вершники) були наділені такою повнотою прав і привілей, які навіть важко перелічити, у розв'язанні різних соціальних і політичних проблем вони зазвичай виступали одностайно.

Категорію неповноправних громадян становили, як відомо, вільновідпущеники. Вони не мали права на шлюб з повноправними громадянами, не могли бути магістратами і мали обмеження щодо права голосування, брали участь лише у трибутних коміціях і то тільки в чотирьох міських трибах.»[3, c. 240-241].

Другою категорією вільних, які не мали прав римських громадян, були перегрини. До них належали вільні мешканці провінцій -- країн, розташованих за межами Італії і завойованих Римом. Вони мали нести податкові повинності. До перегринів належали також вільні громадяни іноземних держав. Перегрини не мали прав латин, але отримали майнову правоздатність -- можливість мати в Римі власність і укладати угоди. Для захисту своїх прав вони повинні були обирати собі покровителів -- патронів, стосовно яких перегрини перебували у становищі, яке мало відрізнялося від становища клієнтів.

Розділ ІІІ. Римське право

Римське право - величезний спадок античної цивілізації, що міцно увійшов до правового життя сучасного світу. На відміну від правових систем стародавніх аграрних деспотій, у яких домінувало адміністративне та кримінальне право, що поширювалося й на господарські стосунки, римське право було засноване на приватній власності і покликане регулювати ринкові відносини.

Джерела римського права розподілялися по кільком великим областям і способам правових відносин: право квіритске (цивільне, воно ж право римських громадян), преторское право, право народів, природне право, право звичайне, право божественне.

В історії римського права виділяють три періоди:

а) найдавніший період (VI-середина III ст. до н. е.), для якого була притаманна полісна замкнутість права, архаїзм його норм, сакральний характер інститутів і бідна джерельна база;

б) класичний період (середина НІ ст. до н. е.-кінець III ст. н. е.), який характеризується звільненням права від нашарувань патріархальності і релігійності, становленням його як світської юридичної системи. Правові інститути досягають своєї завершеності, а класична юриспруденція дає світові зразки правового аналізу складних соціальних відносин і філігранної юридичної техніки;

в) посткласичний період (IV-VI ст. н. е.). Право ніби застигає на місці, перестає розвиватися і віддзеркалює економічну і політичну кризу рабовласницького суспільства. Позитивною стороною права цієї доби є його систематизація і поступове пристосування до нових, феодальних відносин в умовах Візантійської держави як правонаступниці Римської імперії.

«Перш за все в римському полісі виробилося розуміння протилежності між інтересами і турботами держави (римської общини) та інтересами підданих (область приватної користі). Це розрізнення інтересів було згодом зафіксовано в виді двох основних галузей правового спілкування і регулювання - областях публічного і приватного права.

Публічним правом названа область регулювання справ, які відносяться до загальної користі всієї римської общини, як то дороги, водоводи, стан культових споруд і місць для звершення сакральних обрядів, а також організації діяльності служителів культа і магістратів (чиновників). Іноді римляни називали цю область правокористування і регулювання не публічним, а суспільним правом (Пліній-молодший).

Приватним правом означено область правового спілкування і регулювання, яка має ціль забезпечення користі окремих приватних осіб. Область його дії і застосування - це, насамперед, внутрішньі сімейні відносини: взаємовідносини батька сімейства та його підвладних, чоловіка та дружини, батьків і дітей, прямих і непрямих родичів. За межами сімейства це право регулювало відносини володіння і власності, зобов'язань, спадку, дарування тощо. Майнові права є об'єктом обміну, регулювання і складають мінливу приналежність господарюючих осіб.

Особисті права на відміну від майнових мають абсолютний характер: вони не можуть бути відчуженні і існують по життєво (права подружжя, батьків, дітей).»[5, ст.175]

«Джерелами римського права були Закони ХІІ таблиць, народних зборів, постанови сенату, едикти преторів, консультації юристів, а з І ст. н.е. - розпорядження імператорів. Найдавнішою пам'яткою права Стародавнього Риму є Закони ХІІ таблиць, складені за традицією в 451 - 450 р. до н.е. спеціальною комісією децемвирів (десяти мужів). Текст законів був написаний на ХІІ дерев'яних (бронзових) дошках, які були виставлені на форумі перед будинком сенату.

Закони були, здебільшого, записом панівних на той час звичаїв, оснащених юридичними санкціями.»[1, ст.37]

Прийняття Законів ХІІ таблиць повязують з боротьбою патриції і плебеїв.

У законах є ряд статей, що зберігали пережитки римської патріархальної общини. Так, в її руках залишалося розпорядження землею. Земельний наділ не можна було заповісти храмам і навіть богам. Земля не повинна була виходити з-під контролю общини, вона мала залишатися її власністю. Таким чином, приватна власність на земельні ділянки була обмеженою.

Право власності. Володіти землею і розпоряджатися нею на території Риму міг лише римський громадянин. У законах детально йшлося про межі земельних наділів, давність володіння ними і порядок успадкування. Захист прав власника за-безпечувався суворими покараннями.

Шлюбно-сімейне право. Як пережиток минулого і турботу про міцність общини слід розцінювати фіксацію в законах охорони римської сім'ї і величезної влади домовласника, глави сімейства. Він мав виняткове право розпорядження майном сім'ї, а також майже необмежену владу над дружиною і всіма нащадками, включаючи внуків.

Спадкове право. Після смерті домовласника майно сім'ї переходило агнатам за законом, а якщо небіжчик залишав за-повіт, то його слід було суворо дотримуватись. Заповіт мав затверджуватись куріатною або навіть центуріатною коміцією (якщо батько позбавляв сина права на його частину спадщини).

Зобов'язальне право. Особливо детально регламентується в Законах ХІІ таблиць договір позики. Крім звичайних позичкових операцій, пов'язаних з процентами, заставою та ін., відомий був і так званий нексум, або самозастава боржника.

Кримінальне право. Кримінально-правові постанови Законів ХІІ таблиць були дуже суворі. Закони ХІІ таблиць розглядають крадіжку чужого майна не стільки як злочин, що посягав на інтереси держави, скільки дію, що завдавала приватну майнову шкоду.Про державні злочини Закони ХІІ таблиць говорять небагато: встановлюється неправомірність і караність нічних зібрань, підмова ворога до нападу на Рим, порушення постанов, що стосувались громадського порядку, хабарництва суддів. Про навмисні вбивства не згадується взагалі.

Закони XII Таблиць формально продовжували діяти і в класичну добу і були офіційно скасовані аж у VI ст. н. е. в ході законодавчих реформ візантійського імператора Юстиніана. Глибока повага римлян до своїх правових традицій не давала їм змоги відкрито відмовитися від цього джерела, незважаючи на його архаїзм і суперечливість норм.

В добу республіки найхарактернішим джерелом римського права стають едикти преторів, на основі яких поряд з квіритським правом (його уособлювали Закони XII Таблиць) з'являються і дістають значного поширення дві самостійні правові системи - "преторське право" (jus praetorium) і "право народів" (jus gentium). Обидві системи були результатом правотворчості преторів. Вступаючи на посаду, претор обнародував свій едикт (програму дій в галузі судочинства), у якому містилися юридичні формули, з допомогою яких претор мав намір підтримувати правопорядок в державі і вершити суд. Нерідко преторські формули суттєво відхилялися від діючих норм квіритського (цивільного) права, але зважаючи на архаїзм останніх, це сприймалося як належне. Положення, котрі містилися в едиктах, самі по собі сили закону не мали, але вони ставали загальнообов'язковими, оскільки підтримувалися авторитетом преторської влади. Преторські едикти діяли один рік (термін перебування претора при владі). Його наступник, як правило, лише трохи удосконалював едикт свого попередника, вносив свої зміни, які відповідали новим суспільним відносинам, відкидав застаріле. Так виникло і поширилося власне "преторське право", тобто діяльність преторів квіритів, регулюючи відносини лише в середовищі римських громадян (квіритів).

У 242 р. до н. е. була запроваджена посада претора перегринів (згодом їх стало декілька). Цей посадовець теж видавав свої едикти, які регулювали відносини серед перегринів і між перегринами і квіритами. Претор перегринів не був пов'язаний з нормами квіритського права, у своїх едиктах використовував національне право інших народів (греків, фінікійців, єгиптян тощо). Завдяки діяльності преторів перегринів, римське право збагачувалося надбаннями правової думки і практики інших народів.

Із становленням монархічної форми правління змінилося і становище преторів у системі управління і судочинства. Їх активна правотворчість суперечила зростаючому самовладдю правителів. Тому вже в перші століття нашої ери претори просто копіювали едикти своїх попередників, не вносячи туди нічого нового. А за дорученням імператора Адріана відомий юрист Юліан у 125-138 рр. н. е. кодифікував преторське право і склав едикт (едикт Юліана), який отримав офіційне схвалення. Під назвою "вічного едикту" він став обов'язковим для всіх наступних магістратів. З цього часу преторський едикт ніби застигає на місці, перестаючи бути "живим джерелом" римського права.

Виключно важливим джерелом розвитку римського права в класичний період стала діяльність юристів, яка сприяла розвитку стрункості і цілісності всієї правової системи Стародавнього Риму. На той час було складено численні праці, одні з яких призначалися для навчання, інші - для практичного застосування. Найвідомішими були Інституції Гая (середина ІІ ст.), що складалися з чотирьох книг: про осіб, про речі, про зобов'язання, про позови.

Книга перша. Про особисті права - про осіб, як учасників правового відносин з їх правовим статусом, про право як владу, про основні способи виникнення, визнання та оформлення правових норм, тобто про джерела права.

Книга друга. Про речі - майнове право і спадкове право по заповітам, про речі власні і чужі, людські та божі.

Книга третя. Про зобов'язання - спадкування за законом, про зобов'язання із договорів та деліктів, зобов'язання майнові, з образи честі.

Книга четверта. Про позови - історія цивільного процесу, права на позов, перелік прийомів і процедур ведення справ та захисту в суді, про діяльність судді та поведінці сторін у суді.

На початок імперії народні збори (коміції) скликалися рідко, вони перестали приймати нові закони. Натомість посилилася законодавча функція сенату, а імператор Адріан повністю передав йому законодавчі повноваження. На той час склад сенату фактично формувався правителем і був повністю керованим. Сенатус-консульти (тлумачення законів, інших нормативних актів сенатом) набули сили закону і стали вагомим джерелом права. їх роль зросла внаслідок того, що нормативні акти перш ніж потрапити в сенат санкціонувалися правителем і нерідко навіть називалися його іменем.

...