У цій ситуації перед Б. Хмельницьким постає проблема пошуку зовнішньої військово-політичної допомоги. Вибір був невеликим - Порта або Московія. Трагедія України у XVII столітті полягала в тому,що як соборна держава вона могла виникнути й зміцніти лише під протекторатом одного з прихильників - сусідів. Багатовікове межування з розбійницьким степом не давало можливості здійснити перехід до незалежної держави без попереднього періоду. Більшість старшин надавала перевагу московському варіантом. Зумовлювалося це дією кількох чинників: приналежністю до православного віросповідання, наявністю в історичній пам'яті українського народу ідеї спільної політичної долі за часів княжої Русі, відсутністю в етнопсихології українців антиросійських настроїв, близькістю мови й культури, військово-політичного слабкістю Росії у порівнянні з Османською імперією,що давало надію на збереження Україною повнішої державної самостійності. Історія України / Під ред. В.А. Смолія. - К.: Альтернативи, 1997. 91с.

У середині XVIIст. Україна, знекровлена і виснажена тривалою боротьбою з Польщею, оточена з усіх боків економічно та військово потужнішими ворогами, змушена була шукати союзників. Влітку 1653р. Польща утворила антиукраїнську коаліцію з Валахією. Молдавією і Трансільванією. Союз України з татарами вичерпав себе. З впливових сусідів лишилася лише Московська держава. Б Хмельницький зрозумів, що Україна опинилася у пастці: якби їй навіть вдалося дати відсіч Польщі, ситуацією негайно скористалася б Порта чи те ж саме Московське царство. Україна була би ними загарбана. В цій ситуації було вирішено спробувати домовитись з Москвою про спільні дії проти Польщі, а відтак й інших вороже налаштованих сусідів. З цією метою й було укладено угоду 1654 року, умови якої містилися в "Березневих статтях" та трьох "Жалуваних грамотах" того ж року. Переяславська угода 1654 року: історичні уроки для українського народу. Аналітичні оцінки Національного інституту стратегічних досліджень/ А. Гальчинський та ін. - К.: НІСД, 2004. - 10-11с.

Ускладнення геополітичної ситуації в регіоні, воєнні невдачі, формальна підтримка Отаманської Порти підштовхнули до відмови від про турецької орієнтації та союзницьких відносин з Кримом і визначили проросійський вектор зовнішньої політики Війська Запорізького.

Ще починаючи з 1648 року, Б. Хмельницький неодноразово звертався до Москви з проханням допомогти в анти польській боротьбі. Але Москва не хотіла розривати миру з Польщею і зайняла вичікувальну позицію. Проте геополітичні інтереси Московського царства сприяли тому,що російський цар після деяких вагань "в ім'я спасіння віри православної" погодився взяти Військо Запорозьке під свою опіку.

B результаті тривалих переговорів 11 жовтня 1653 року Земський собор прийняв відповідну ухвалу про прийняття Війська Запорізькому "під свою государеву високу руку" та початок війни проти Речі Посполитої. Юридично цей акт оформлено під час російсько-українських переговорів у січні-березні 1654 року Козацька Україна нарешті отримала протектора.

18 січня 1654 року у Переяславі відбулася розширена старшинська рада, яка ухвалила прийняття протекції московського царя. Переговори ледь не зірвались через відмову російської делегації присягнути від імені Олексія Михайловича,що той не порушуватиме прав і свобод українського населення й не поверне його підданство короля. І тільки усвідомлення неспроможності власними силами обстояти незалежність, довести до переможного кінця війну з Польщею й домогтися про воз'єднання українських земель у межах єдиної держави змусило гетьмана і старшину скласти односторонню присягу. Історія українського козацтва Нариси У2т. /Редкол.В.А. Смолій (відп. ред. ) та ін. - К. Вид. дім «Києво-Могилянська академія»,2006. - Т. 1. 364с.

На раді в Переяславі Богдан Хмельницький з'явився під гетьманським бунчуком в оточенні генеральних старшин і полковників. У своїй промові, змалювавши вкрай тяжкий стан України, в якому вона опинилася після шестирічної виснажливої кривавої війни війни, продовжити яку погрожувала Польща, він вказав,що єдиний порятунок - це піддатися під захист сильної держави з тим,щоб одержати від неї військову допомогу - Туреччини, Кримського ханства чи християнського православного царя. Закінчив свою промову гетьман такими словами: "А буде хто з нами не згоден тепер, куди хоче вільна дорога". Учасники Переяславської ради - старшина усіх рангів, козаків і міщани висловилися: "Волимо під царя московського православного". Наслідки Переяславської Ради 1654 року: Збірник статей /Ред. Ігор Гирич. - К.: Смолоскип, 2004. - 14с.

У своїй промові на Переяславській раді (ретельно продуманій і адресованій "людяності", "посполитим", а не дипломатам) Б. Хмельницький жодного разу не згадує про зв'язок Московське царства з Київською Руссю чи про етнічну спорідненість двох народів. Єдиний аргумент, висунутий гетьманом на користь союзу-це віра. Натомість дипломатичне листування і тексти офіційних документів обох сторін рясніють згадками про "єдиний народ руський", "одну матір-Київську Русь", а також про те,що московський цар як "прямий нащадок Володимира Великого" повертає під свою руку загарбану Польщею "Малу Русь" "яко-древніх великих князів Руських спадщину". Ці пасажі виступають юридично-правовим обґрунтуванням. легітимацією міжнародного акту, коли один з контрагентів (Військо Запорізьке) формально ще знаходиться в підданстві іншої держави (Корони Польської). Переяславська угода 1654 року: історичні уроки для українського народу. Аналітичні оцінки Національного інституту стратегічних досліджень/ А. Гальчинський та ін. - К.: НІСД, 2004. - 13с.

Всього на вірність московському цареві 18 січня присягнуло 284 особи. Згодом представники московського посольства побували у містах і містечках України, де присягу, за їхніми даними, склали 127 328 осіб чоловічої статі. Відмовилися присягати ряд представників козацької старшини, зокрема І. Богун та І. Сірко, Брацлавський, Кропив'янський, Полтавський, Уманський козацькі полки, деякі міста, наприклад Чорнобиль, а також українське духовенство на чолі з митрополитом С. Косовим. Грушевський М.С. Історія України-Руси. Т. 9. Пол. 2. - Київ,. - 1534с.

Після Переяславської ради уряд розробив проект договору з Росією "Прохання" з 23 статей. Під час складних переговорів української делегації в Москві до змісту документа було внесено ще 11 статей, що дістав назву "Статті Богдана Хмельницького" або ("Березневі статті", конкретний зміст яких за життя Б. Хмельницького козакам був невідомий).6 квітня 1654 року українським послам вручили "Статті Богдана Хмельницького", "Жалувану грамоту" Б. Хмельницькому й Війську Запорізькому, "Жалувану грамоту" шляхті й інші документи,що і склали зміст українсько-російського договору.

Українсько-російський договір 1654 року передбачав збереження форми урядування і політичного ладу Української держави, її кордонів, адміністративно-територіального устрою, суду й судочинства, фінансової та фіскальної систем, соціальної структури суспільства й характеру соціально-економічних відносин. Підтверджувались і зберігались права і вольності Війська Запорізького, права і привілеї козацтва, шляхти, духовенства й міщан; виборність гетьмана і старшини; незалежність уряду у проведенні внутрішньої політики та невтручання царських представників у справи місцевих судів та управління. Російський воєвода з кількатисячним підрозділом, що перебували Києві, мали надавати українцям допомогу у разі зовнішньої загрози. Козацький реєстр встановлювався кількістю у 60 тис. осіб, визначалися навіть розміри платні російського уряду козакам і старшині. Росія брала на себе зобов'язання вступити у війну проти Речі Посполитої й надавати Україні допомогу у відбитті нападу татар. Зі свого боку, український уряд визнав протекцію царя, погодився виплачувати кожного року певну суму данини до російської скарбниці, втратив право на самостійні дипломатичні контакти з Річчю Посполитою і Портою. Історія українського козацтва Нариси У2т. / Редкол. В.А. Смолій (відп. ред. ) та ін. - К. Вид. дім «Києво-Могилянська академія»,2006. - Т. 1. 364-365с.

Можна з впевненістю сказати, що на цей крок Богдан Хмельницький пішов тому, що, мабуть, більше інших розумів, що в разі відмови Україні загрожувала війна на два фронти проти Речі Посполитої та Криму, яка привела б до подальшої катастрофи та розчленування українських земель, або й до цілковитого знищення українського етносу.

Що ж до змісту "Березневих статей" Б. Хмельницького: Цей документ датується 21 березня 1654 р. Він є свідченням збереження Росією за Україною основ її державності, витворених нею форм правління й устрою інституцій політичної влади, території, суду і судочинства, армії (60 тис. реєстрових козаків), фінансової системи, територіально-адміністративного поділу тощо. Вимоги Б. Хмельницкого викладені в 11 статях, в кінці кожної з яких канцеляристами записане ставлення до цих вимог Олексія Михайловича.

Залишається відкритим питання оригіналу статей гетьмана. Те, що збереглося для нащадків, нагадує відомчу компіляцію. Та не дивлячись на його форму, документ свідчив про конфедеративний союз Росії й України. В ньому, як у дзеркалі, відображена юридична форма відокремлення України від Польщі.

Оригінал тексту Переяславської угоди не зберігся і російські та українські історики по-різному тлумачать її значення. Перші розглядають її як просте приєднання України до Московії, тоді як останні не погоджуються визнати, що вона передбачала щось більше, ніж васалітет або особисту чи справжню унію двох незалежних держав. Іноземці про Україну. Польща, смутний час Московії та народження України. // Історія України. - 2002. - №15. с. 6.

За своїми формальними правовими ознаками договір передбачав встановлення відносин номінальної васальної залежності або протекторату. Він юридично оформив факт виходу Української держави зі складу Речі Посполитої, слугував правовим визнанням її внутрішнього суверенітету й відкривав перспективу досягнення перемоги над Річчю Посполитою, а відтак об'єднання українських земель у межах соборної держави.

Проте, правова невизначеність характеру відносин між обома державами, різне бачення політичного смислу договору їхніми урядами слугували підґрунтям майбутніх непорозумінь. Якщо для української сторони Переяславський договір 1654 року був звичайною угодою про військову допомогу в боротьбі проти Польщі, то для російської сторони він був актом включення козацької України до складу своїх володінь, реалізацією імперської ідеї "збирання руських земель", концепції "Третього Риму". Власне, Україна намагалась цим договором юридично закріпити свої права та вольності і не допустити їх порушень і обмежень царизмом в майбутньому. Але воєнно-політичні обставини складалися для Б. Хмельницького несприятливо. Постійний тиск на Україну чинили Литва, Туреччина, Молдавія, поступово і послідовно здійснювала тиск на автономію України абсолютистська і кріпосницька Московська держава.

В історичній науці вчені по-різному оцінювали договір між Україною і Росією 1654 р. Одні вбачали у ньому унію двох держав (В. Сергеєвич), другі - угоду характеру васальної залежності (М. Грушевський), треті - інкорпорацію (входження) України до Московської держави (В. М'якотін, І. Розенфельд), четверті - військовий союз (В. Липинський), п'яті - акт возз'єднання (абсолютна більшість радянських вчених). Існували й точки зору про об'єднання двох держав, входження України до складу Російської держави на засадах автономії тощо.

Сучасні українські історики здебільшого схиляються до думки, що за своїми формально-правовими ознаками договір нагадував акт про встановлення відносин номінальної протекції, але за змістом передбачав створення під верховенством корони Романових конфедеративного союзу, спрямованого проти зовнішнього ворога. Історія України / Під ред. В.А. Смолія. - К.: Альтернативи, 1997. 92с.

Зокрема, Л. Мельник зазначає, що незважаючи на форму "пожалування", це був договір між двома державами. Оскільки Україна не була завойована Російською державою, то єдиним способом приєднання міг бути лише договір. Мельник Л.Г. Боротьба за українську державність (ХVІІ ст.). - К.: Освіта, 1995. - 100с.

В. Борисенко підкреслює невизначеність державного статусу України в нових умовах. "…Багатовікова відсутність національної держави, досвіду державотворення й тяжкі обставини штовхнули Україну на об'єднання з державою, в складі якої вона не мала перспектив для самостійного розвитку. Надто різними були внутрішні суспільні устрої та економічне становище обох країн", - зазначає вчений. Борисенко В.Й. Курс української історії: З найдавніших часів до ХХ століття. 2-ге вид.: Навч. посібник. - К.: Либідь, 1998. - 209с.

Аналізуючи значення українсько-російського договору, В. Степанко в вважає, що в конкретно-історичній обстановці, що склалася в середині ХVІІ століття, коли уряди Кримського ханства, Порти, Росії і Речі Посполитої не визнавали права створеної української держави на самостійне, незалежне існування, а власних сил, щоб його відстояти не вистачало, даний крок гетьманського уряду був політично вірним.

Підтвердженням тому є те, що, по - перше, вдалося майже повністю зберегти самостійність національної держави; по - друге, внаслідок зобов'язань Росії не втручатися у внутрішні справи козацької України, її населення позбавлялося національно-релігійного гноблення; по-третє, в України ще залишалась можливість довести до переможного кінця війну з Річчю Посполитою і таким чином об'єднати усі українські землі у межах національної держави.

Об'єктивно, договір засвідчив повну незалежність України від Польщі, для війни з якою Україна знайшла сильного союзника. Ми поділяємо точку зору О. Апанович, що російсько-український договір 1654 р., укладений у критичний період боротьби за незалежність, був для України одним з варіантів, який надавав шанси реалізувати поставлену мету і він не став для України ні трагедією, ні ганьбою. Степанков В.С. Антифеодальна боротьба в роки Визвольної війни та її вплив на формування української держави (1648-1654). - Львів: Світ, 1991. - 140с.

В. Липинський у книзі "Україна на переломі" висловив думку,що Переяславська "умова з Москвою в р.1654-ім була таким самим випадковим союзом, зверненим проти Польщі й заключеним для визволення України з-під Польщі, якими були всі його попередні такі ж самі союзи з Кримом, а перш за все з Туреччиною". Це був "мілітарний союз проти Польщі й татар, забезпечений формою протекторату", - робить висновок Липинський. Рибалка І.К. Історія України. частина I: Від найдавніших часів до кінця XYII століття: Х.: Основа,1995. 239с.

Отже, попри полярність підходів щодо оцінки українсько-російського договору 1654 р., його історичне значення полягало у наступному: договір засвідчував юридичну форму відокремлення й незалежності Української держави від Речі Посполитої; він служив правовим визнанням Росією внутрішньополітичної суверенності козацької України, недоторканості державних інституцій і новоутвореної системи соціально-економічних відносин і не перекреслював досягнень української нації у державотворенні; договір відкривав перспективу в союзі з Московським царством довести до переможного кінця війну з Річчю Посполитою й завершити об'єднання земель у кордонах національної держави.

Чи існували перспективи для розвитку Української держави і суспільства після 1654 року? Юридичні реалії давали надію на виконання сторонами своїх зобов'язань. Однак юридична реальність не завжди буває адекватною реальності історичній, що виразно підтверджують події суспільного життя другої половини ХVІІ - ХVІІІ ст. Симбіоз республіканських і монархічних структур був протиприродній, і відносний паритет, який виник на гребені екстремальної ситуації ХVІІ ст., з часом було порушено, причому, природно, в бік сильнішого. Державні інститути Гетьманщини з часом розчинилися в загальноімперських органах управління. Наступні (після 1654 р) десятиріччя працювали проти Української держави. "Йшов поступовий, але невблаганний процес втрати нею своїх етнічних рис, ліквідації окремих, а згодом усіх суспільних інститутів… Поступово загальноімперська стихія почала заповнювати весь суспільно-політичний організм козацької України". Апанович О. Українсько-російський договір 1654 р. Міфи і реальність. - К., 1994. - 92с.

З усього сказаного можна дійти висновку,що Переяславська угода з юридичного погляду найближче підходить до поняття васальної залежності чи протекторату. Це був договір що забезпечував, при його дотриманні, державну самостійність України і допомогу Росії в боротьбі проти зовнішніх ворогів. Рибалка І.К. Історія України. частина I: Від найдавніших часів до кінця XYII століття: Х.: Основа,1995. - 240 с.

На початку 1655 р., об'єднавшись з татарами, польське командування продовжило наступ до Умані. Упродовж кількох місяців Б. Хмельницький добивався від Москви обіцяної в договорі допомоги, але коли допомога надійшла, час було вже втрачено. Внаслідок вторгнення польсько-татарських військ на Брацлавщину було спустошено і зруйновано 270 поселень, убито майже 10 тис. немовлят, взято в неволю 200 тис. осіб. Цей жахливий фінал осінньо-зимової кампанії 1654-1655 рр. став важким ударом для гетьмана, котрий починає втрачати надію на можливість отримання від Московії ефективної допомоги.

Загалом, значення постаті Б. Хмельницького у вітчизняній історії важко переоцінити. Історики порівнюють його здобутки з досягненнями таких велетнів XVII ст., як Олівер Кромвель в Англії та Валенідтайн у Богемії. В дослідженнях, присвячених гетьманові та його добі, часто наголошується на його вмінні здобувати так багато, маючи зовсім мало. Смолій В., Степанков В. Українська національна революція ХVІІ ст. (1648-1676 р.). - К.: Вид. дім "Києво-Могилянська академія”, 2009. - 266с.

Україна й після 1654 року залишилася окремо, самостійною державою, з власним головою держави-гетьманом, обираним посмертно, й навіть з виразною тенденцією спадковості та династичності його звання та влади, з власним урядом, власним військом (до речі, одним з найкращих в Європі), власною зовнішньою політикою (обмеження Переяславської угоди щодо відносин з Польщею, й Туреччиною не були запровадженні в життя)., власним суспільним та економічним устроєм, власним законодавством і судівництвом, власними фінансами (обов'язок, доходи, з міст передавати в "государеву казну" залишалось тільки на папері), нарешті, з власним церковним і культурним життям. Головною ознакою суверенності Української держави була особа гетьмана як голови держави та її уряду. В його руках уся повнота державної влади і щодо внутрішніх спроб держави,і щодо зовнішньої політики, яку він проводить самостійно і незалежно. Влада гетьмана ще більш зрoстає після 1654 року. Він і надалі залишається "государем і гетьманом" Української (Руської) держави. Переяславська Рада 1654 року (Історіографія та дослідження). Ред. кол. П. Сохань, Я. Дашкевич, І. Гирич та ін. - К. Смолоскип, 2003. - 205 с.

Самостійність України визнавалася і в аспекті міжнародних відносин. Передусім Польща у своїх дипломатичних стосунках трактувала Україну як самостійну державу. Посол польського короля в Криму Доводив хану, що" осібна держава" яку робить з України Богдан Хмельницький, буде небезпечною для сусідів.

Сусідні країни оцінювали Україну періоду Богдана Хмельницького як самостійну державу. Гетьман проводив розгалужену міжнародну діяльність, мав дипломатичні відносини зі Швецією, Пруссією, Австрією, Угорщиною, Молдавією, листувався з ними, укладав договори, обмінювався посольствами. Отже, чужоземні монархи, не зважаючи на договір 1654 року, трактували Україну як окрему від Москви державу, а гетьмана) - як самостійного государя.

Значення цього договору вони оцінювали тільки як "протекцію", чисто номінальну, і договір не стояв на перешкоді їх дипломатичних зносин з Україною на високому державному рівні. Наслідки Переяславської Ради 1654 року: Збірник статей /Ред. Ігор Гирич. - К.: Смолоскип, 2004. - 27с.

Визвольна війна точилося довгі роки, і народні маси жили у постійній воєнній готовності, то виходячи назустріч ворогові, то відбиваючи його насупи. У цій обстановці створювалася і набували досвіду військові сили України, вироблялася своєрідна стратегія і тактика.

Ще до 1648 р. Хмельницький був відомий як знавець військової справи, основу якої склав багатий бойовий досвід Запорізького війська - швидкі погони кінноти за татарами, майстерна боротьба піхоти і будування шанців та інших земляних укріплень, захист війська табором, вміле використання артилерії. Як сотник і писар реєстрового війська, Хмельницький обізнаний з питань комплектування, мобілізації, озброєння і навчання, постачання війська, з підготовкою полків до воєнного походу, знав російське військове мистецтво.

Хмельницький став керівником Визвольної війни завдяки тому, що здобув довір'я мас. Він ріс і жив серед козацтва,розумів його прагнення й інтереси. Народні маси зустріли Хмельницького з цілковитим довір'ям, розуміючи, що він є справжнім захисником їх інтересів. Блискучі перемоги над шляхетськими військами ще більше піднесли й зміцнили його авторитет. Крип'якевич І.П. Богдан Хмельницький/ (Пам'ятки історичної думки України) - 2-е вид., випр. і доп. - Львів: Світ, 1990. - 128с.

Отже: Б. Хмельницькому вдалося об'єднати всі патріотичні сили навколо великої ідеї національного визволення і спрямувати енергію народних мас на розбудову соборної держави та виборення нею незалежності. Він першим виробив наріжні принципи національної державної ідеї, відновив український політичний організм там, створив могутнє високоорганізоване військо з юрби некерованого селянства і козаків. Гнучка соціально-економічна політика гетьмана унеможливила соціальне протистояння та вибух громадянської війни, які б зруйнували державу.Б. Хмельницькому вдалося приборкати анархічну охлократію та взяти курс на встановлення спадкового гетьманства. Гетьман проявив себе як мудрий політик, гнучкий дипломат, ефективний управлінець, блискучий полководець. І, що найважливіше, у суспільстві, позбавленому впевненості в собі й виразного відчуття самобутності, він відродив гідність і рішучість боронити свої інтереси. У свідомості переважної більшості українців Б. Хмельницький залишається великим визволителем, героїчною постаттю, яка силою своєї індивідуальності й розуму підняла їх із багатовікового паралічу бездіяльності та безнадії й вивела на шлях національного та соціально-економічного звільнення.

Складність геополітичного становища Гетьманщини зумовлена небажанням більшості країн визнавати її як незалежну державу і рівноправного суб'єкта міжнародних відносин. До того ж, негативну роль у становленні української державності зіграв глибокий розкол всередині українського суспільства. Зовнішньополітична стратегія уряду Б. Хмельницького в цей період була різновекторною, що пояснюється як еволюцією поглядів на процес державотворення, так і пошуками надійного протектора. Невдачі зовнішньополітичного курсу гетьмана у Придунайському регіоні, негативний вплив " кримського ” чинника у зовнішній політиці стимулювали встановлення нової системи міжнародних відносин, що склалася після 1654 р. та зумовила масштабні геополітичні зрушення в центральноєвропейському регіоні. Укладання українсько-російського договору 1654 р. у критичний період боротьби за незалежність було для України одним з варіантів, який уможливлював реалізацію поставлених перед державою і суспільством завдань.

Розділ 2. Пошук союзників у 1655-1657 рр.