Державотворчий процес у період Руїни

Размещено на http://www.allbest.ru/

Зміст

Вступ

1. Загальна характеристика періоду Руїни

2. Політичне становище України за Івана Виговського

3. Правобережний і Лівобережний гетьманати в 60-80-х роках ХVІІ ст.

4. Петро Дорошенко (1665-1676) - короткочасний успіх возз'єднання України

5. Глухівська угода Дем'яна Многогрішного

6. Гетьманування Івана Самойловича (1672-1687)

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Становлення української державності проходило досить складно і суперечливо. Науковці схильні виділяти дві основні складові цього тривалого процесу в часі. Перший великий етап формування держави і права України: від часу появи перших державних утворень на території України у Північному Причорномор'ї і Приазов'ї і закінчується часом, який передував Лютневій демократичній революції. Другий етап закінчується сьогоденням, коли у політичній боротьбі справедливу перемогу здобуло одвічне прагнення народу України -- створити незалежну суверенну Українську державу.

Отже українська державність має тривалу історію. Проте, не меншу має і історія бездержавного поневоленого існування українського етносу. Спогади про минулу державну велич, прагнення її відродити постійно спонукали до її теоретичних пошуків шляхів та форм втілення віковічної мрії.

Ці теоретичні побудови часто були в основі практичних дій і зумовлювали чи то наближення, чи то віддалення реалізації ідеї самостійного державно-політичного існування.

Адже сьогоднішній стан української нації і держави є значною мірою логічним наслідком неусвідомлення свого минулого і практики історико-політичного процесу. Тому в даній роботі ми ставимо за мету дослідити та усвідомити, як формувалася і функціонувала українська державницька ідея після смерті Богдана Хмельницького (1657 р.) і до початку правління Івана Мазепи (1687 р.).

Постає необхідність визначити основних представників боротьби за збереження державності в українській суспільно-політичній думці та проаналізувати їх погляди, дії та досягнення. Обєктом дослідження в нашій роботі є державницький напрям існування України. Тому, з метою всебічного осмислення ідеї державності, ми ставимо перед собою завдання охарактеризувати процеси збереження державності після смерті Богдана Хмельницького, дослідити їх особливості. Актуальність даної теми, вивчення державотворчих процесів у період "Руїни" покликані сприяти стратегії сучасного соціально-політичного розвитку та його державних пріоритетів. Адже, успіх нинішнього українського державотворення значною мірою залежить від того, чи зуміємо ми обєктивно і критично проаналізувати власний історичний досвід.

1. Загальна характеристика періоду Руїни

В результаті Визвольної війни 1648-1654 рр. Українська держава увійшла до складу Московської на правах автономії. Основою державної території була Наддніпрянщина від Случа до Дністра на заході, до кордонів Росії на сході, тобто Київське, Брацлавське, Чернігівське воєводства, частина Волинського і Білої Русі. Галичина та частина Волині лишалися у поляків. На підлеглих козакам землях, площею близько 150 тис. кв. км, проживало 1,2--1,5 млн. населення.

Була встановлена нова форма правління. Територія була поділена на 16 військових округів, або полків, що відповідали полкам козацького війська, де адміністративна влада була у полковників. Територія кожного полку ділилася на сотні, де сотники відігравали головну роль. На чолі держави стояли гетьман і старшинська рада (з генеральної старшини і полковників). Військова генеральна рада лише санкціювала договори і обирала гетьмана. Царський уряд управляв Україною через спеціально створену у Посольському приказі канцелярію з малоросійських справ, а з 1663 р.-- через Малоросійський приказ.

Але, через 20 років, після перемоги над спільним ворогом, всі здобутки Визвольної війни (1648-1654) були зведені нанівець нездатністю українців об'єднатися для досягнення спільної мети. В результаті було втрачено багатообіцяючу можливість політичного самовизначення, створену повстанням Хмельницького. Настав поворотний момент в історії Української національної революції, який дуже позначилася на державному становищі України. Відразу виник ряд важливих політичних проблем, що вимагали негайного розв'язання. Чи буде Україна самостійною державою? Яку займатиме територію? Яке місце в державі посідатимуть суспільні стани і верстви? Всі ці питання виникали і раніше, але сильна і владна рука гетьмана їх полагоджувала. [1;с.111] , [4].

Таким чином, після смерті Богдана Хмельницького у 1657 році, настали часи суспільного розбрату, чужоземної інтервенції, дальшого спустошення вже сплюндрованого краю. В українській історіографії трагічний спектакль, в якому українці марнували величезну енергію й рішучість в самогубних сутичках, яким, здавалося, не буде кінця, часто називають Руїною.

Руїмна -- період історії України другої половини XVII століття, що відзначився розпадом української державності та загальним занепадом. Це поняття «Руїна» започаткував Самійло Величко.

Дехто з публіцистів (наприклад, Микола Костомаров) пов'язують її з правлінням трьох гетьманів -- ставлеників Москви (Івана Брюховецького, Дем'яна Многогрішного та Івана Самойловича) й обмежують хронологічно1663-1687 та територіально -- Лівобережною Україною.

Історики також трактують час по різному :

-від Чуднівської угоди та послідуючого розколу серед козацтва, у зв'язку з невизнанням лівобережними полками польського патронату -- 1660-1687.

-Борис Крупницький вважав, що Руїна тривала від смерті Богдана Хмельницького, зокрема Пушкарівського повстання, й до початку правління Івана Мазепи -- 1657-1687. [2]

Гетьмани епохи Руїни:

-Іван Виговський (1657-1659);

-Юрій Хмельницький (1659-1663);

-Іван Самойлович (1672-1687);

Правобережні:

-Павло Тетеря (1663-1665);

-Петро Дорошенко (1665-1676);

Лівобережні:

-Іван Брюховецький (1663-1668);

-Дем'ян Многогрішний (1669-1672);

Термін Руїна історики взяли із численних народних переказів та дум, у яких ідеться про те, що Україна доборолася до краю, "до Руїни". Ось що пише про ці роки історик Олександра Єфименко: "Через якісь чверть віку, які минули з дня смерті Богдана, "руїна" Правобережної України досягла свого апогею. Подільська, Брацлавська й більша частина Київського воєводства - ці перлини польської корони - перетворилися на пустелю... Далі в глибину краю пустеля робилась зовсім безлюдною. Розкішні ниви заростали бур'яном: ніде житла людського, ні ознаки стад, якими ще так недавно славилася Україна; здичавілі собаки вели жорстоку боротьбу за виживання з вовками... Припинився торговельний рух, заросли дороги..." В українській історії то був один із найчорніших і найстрашніших періодів.

2. Політичне становище України за Івана Виговського

Початком доби Руїни стало усунення восени 1657 р. Ю. Хмельницького від влади. І. Виговський та його прибічники фактично здійснили державний переворот. Іван Виговський -- талановитий та енергійний діяч -- але він не спромігся об'єднати навколо себе, як Богдан Хмельницький, усе українство. В його особі народ убачав не всенародного вождя, а передусім провідника і ставленика козацької старшини. [1; с.113]

Негативну роль відіграв і сам факт перевороту. Будь-який переворот у будь-якій державі (навіть давній і міцній) завжди спричинюється, хоча б на певний час, до негативних наслідків у її зовнішній політиці, міжнародному престижі тощо. У молодій державі, що тільки-тільки стала на шлях незалежності, якою була Україна, усунення Юрія Хмельницького й обрання гетьманом Івана Виговського призвело в підсумку до втрати здобутої незалежності. Адже гетьман Іван Виговський, щоб зміцнити своє становище, поспішив запевнити московський уряд, що визнає свою залежність від царя. Щоправда, незабаром, він розірвав стосунки з Москвою, сповістивши про це європейські країни, і відновив союз із Кримом, домігся офіційного визнання України Швецією та іншими державами, але зберегти незалежність України Іванові Виговському не вдалося.

Зазначимо, що московський уряд довго зволікав з визнанням гетьманства І. Виговського, вимагаючи від нього чималих поступок, спрямованих на ліквідацію української держави. Прагнучи послабити владу гетьмана і сильніше прив'язати Україну до Росії, царський уряд підтримав внутрішню опозицію проти І. Виговського, яку очолили кошовий отаман Яків Барабаш та полтавський полковник Мартин Пушкар. У червні 1658 р. І. Виговський придушив цей виступ, але тодішня братовбивча війна коштувала Україні 50 тис. життів.

Саме ці обставини змусили Виговського, частину старшини і шляхти, активізувати зусилля, щоб налагодити порозуміння з поляками. У вересні 1658р. в м. Гадячі було підписано трактат. За ним Київщина, Брацлавщина та Чернігівщина утворювали Велике Князівство Руське, котре, поряд із Польщею та Литвою, ставало третім рівноправним членом Речі Посполитої з повним збереженням гетьманського правління, прав і звичаїв українського народу. Велике князівство Руське, яке одержало автономію, повинно було мати єдиного для Польщі, Литви й України короля, спільний сейм, а Україна -- власних міністрів, фінансову систему, військо, обраного усіма станами гетьмана. Отже, Гадяцький договір де-юре не знищував Українську державу, а тільки об'єднував її з Польсько-Литовською державою. Передбачалося народження Польсько-Литовсько-Української держави, в якій перевагу мала б, як і у Литві, польська шляхта. На перший погляд, договір одягав Україну у блискучі шати: Велике князівство Руське одержувало рівні з Королівством Польським права, високо піднімалося становище української шляхти й української православної церкви. Але за зовнішнім блиском та прихильністю таїлося прагнення Польщі поневолити Україну, ігнорувалися інтереси українського народу й майбутнє української державності.

Гадяцький договір викликав велике обурення серед широких народних мас України і тому не набув реальної сили. Фактично, це була спроба пристосувати козацький устрій до політичної системи шляхетської держави. Але ця угода завдавала удару по козацькій Україні, як самостійній державі, істотно змінювала засади її політичного і державного устрою, а також передбачала ліквідацію соціальних завоювань селянства, міщанства і нереєсторовго козацтва. Порівняно з Березневими статтями 1654 р. для України це був крок назад. [9; с.156]

Гадяцький договір Москва сприйняла як відверте оголошення війни. Саме тепер московський цар виявив себе противником самостійної України, пішовши на ліквідацію її автономії. Щоб домогтися цього, він спішно посилає в Україну 150-тисячну армію, яка в липні 1658 р. в битві під Конотопом зазнала однієї з найстрашніших у своїй історії поразок. Зрозумівши, що силою зброї подолати Виговського важко, Москва вирішила організувати проти нього заколоти промосковських старшин, котрі звинуватили гетьмана в тому, що він продає Україну полякам. Унаслідок шаленої агітації та підступних дій прихильників Москви І. Виговського було усунуто від гетьманства він змушений був 1659 р. зректися влади. Внутрішніми заворушеннями в Україні скористалася Москва, війська якої окупували Лівобережну Україну. На основі Переяславської угоди 1659 р. Україна знову змушена була визнати зверхність московського царя.

Нова російсько-українська Переяславська угода 1659 р. значно розширювала владу царя в Україні, фактично визначала шляхи ліквідації української державності Москвою. Проте вона не була втілена у життя, оскільки в оголошеній Польщі війні Росія зазнала поразки. У цих умовах Україна мала змогу звільнитися від царської залежності. Союзником тепер їй уявлялася Польща, і 1660 р. у Гадячі був підписаний договір з Польщею, який деякі історичні джерела вважають повторенням Гадяцького договору 1658 р. Проте це не так. За новим договором Україна потрапляла в залежність від Польсько-Литовської держави. Історик Вячеслав Заїкин вбачав у цьому навіть певну користь, бо "при нових умовах українські суспільні стани не зливалися із суспільними станами польсько-литовськими, зберігалася загальнокраєва влада гетьмана (який залишався таким чином главою країни, а не самого війська), зберігалася окрема українська державність".

Гадяцький договір 1660 р., як і договір 1658 р., був наслідком політики козацької старшини, тому він також викликав незадоволення народних мас. Сприяла цьому й політика Москви, яка намагалася не допустити впровадження договору 1660 р. Усі ці чинники призвели до внутрішньої боротьби в Україні між прихильниками польської і московської орієнтації.

Прорахунки Виговського в соціально-економічній сфері призвели до поновлення кріпацьких порядків в України, що викликало невдоволення в широких верствах населення. Внутрішньою нестабільністю скористались як окремі у групування української шляхти, так і сусідні держави, що прагнули поширити свій вплив в Україні. Так розпочалася довготривала громадянська війна, яка обернулася для України національною трагедією.

Після падіння Виговського в Україні продовжували наростати внутрішні суперечності, анархія й руїна. У 1659 р., сподіваючись, що авторитет роду Хмельницьких допоможе подолати ці негативні явища, промосковська старшина обирає гетьманом Юрія Хмельницького (1659-1663 рр.). Слабкий і безвольний політик, він став пішаком у руках старшинських угруповань. Користуючись цим, російські та польські війська, турецько-татарські орди безперешкодно грабували Україну.

Новий гетьман під тиском московського війська 27 жовтня 1659 р. підписав Переяславський договір, за яким Україна мала обмежену автономію. Переяславські статті ставили козацьку Україну під жорсткий контроль Росії, вони політично послаблювали гетьманстку владу. Спираючись на ці статті, царський урід у подальшому повів наступ на Українську державність. [9; с. 160]

Розчарувавшись у промосковській орієнтації Ю. Хмельницький перейшов на польський бік, підписавши 18 жовтня 1660 р. Слободишенський трактат, який був погіршеним варіантом Гадяцького договору. Намагаючись об'єднати Україну, Ю. Хмельницький виступив проти Москви, завдавши поразки московському війську 1661 р. під Бужином на Дніпрі. Однак супротив лівобережної старшини призвів до нового спалаху громадянської війни внаслідок чого новим лівобережним гетьманом 1662 р. був обраний Я. Сомко. У 1663 р. Ю. Хмельницький зрікся булави.

Отже, Переяславсько-Московський договір 1654 р. було фактично перекреслено. Почала знищуватися й українська козацька держава. Вже на початку 1663 р., відчуваючи свою неспроможність, Ю. Хмельницький удруге склав булаву і пішов у ченці.

3. Правобережний і Лівобережний гетьманати в 60-80-х роках ХVІІ ст.

Після зречення у 1663 р. Юрієм Хмельницьким гетьманства Лівобережна Україна обрала гетьмана окремо від Правобережної. На Правобережжі козаки також обрали гетьмана. Такий поділ для України був катастрофічним. Гетьманом Правобережної України обрали Павло Тетерю (1663- 1665 рр.), якого підтримували поляки. Він проводив пропольську політику, і в цьому зайшов так далеко, що Україну називав польською провінцією, а польського короля "природним і власним паном".

Лівобережжя під впливом Москви обрало гетьманом запорозького кошового Івана Брюховецького (1663-1668 рр.), який вороже ставився до Польщі й орієнтувався на союз із Росією. Це був перший поділ України між Польщею і Росією, що започаткував розкол України, поділ її на сфери впливу - польську і московську. Значну провину в цьому поділяють Брюховецький і Тетеря. Саме ці кар'єристи, відкинувши широкі державні плани, вели народ під чужу владу - один під царя, другий під короля. Незабаром між ними почалася війна, яка закінчилася для поляків і Тетері поразкою. Відчувши загальну ненависть до себе, Тетеря 1665 р. зрікся гетьманування і втік до Польщі.

Відкрита промосковська орієнтація, занедбання власних інтересів призвели до втрати популярності І. Брюховецького на Лівобережжі. Не додало авторитету гетьманові й Андрусівське перемир'я, підписане між Польщею і Московією 1667 р., про територіальний розподіл українських земель. За договором, Лівобережна Україна залишалася під Москвою, Правобережна переходила до Польщі. Київ повинен був перебувати в московських руках два роки, але залишився в постійному володінні. Запорізька Січ потрапляла під спільний контроль Москви і Польщі.

4. Петро Дорошенко (1665-1676) - короткочасний успіх воз'єднання України

В умовах братовбивчої громадянської війни з'являється діяч, який зумів піднятися над особистими амбіціями та інтересами, послідовно відстоюючи загальнодержавні пріоритети. Це був гетьман Правобережної України Петро Дорошенко, який заходився рятувати Україну від того розбрату і хаосу, який виник в часи "Руїни", намагався продовжити справу Богдана Хмельницького в творенні української державності. В основі його політики була глибока переконаність в необхідності єднання та окремішності українського народу. Межами української території він визначив на заході Перемишль, Ярослав, Віслу і Німан, а на сході -- Севськ і Путивль, тобто ту територію, яку колись займала Київська княжа держава. Будівництво держави, за Петром Дорошенком, повинно спиратися на фундамент згоди й єдності всього народу. Він здобув велику популярність серед широких мас як захисник інтересів простого народу. Петро Дорошенко дбав про державні фінанси, призначені для утримання війська. Так, він налагодив митну службу на кордоні й організував карбування власної монети. Крім цього, Петро Дорошенко планомірно освоював спустошені землі Правобережжя. У зовнішній політиці він, як і Богдан Хмельницький, прагнув налагодити широкі міжнародні зв'язки. руїна козацький держава гетьманат

У державотворчій діяльності новий гетьман провів військову реформу: були набрані полки так званих сердюків - найманого війська з числа молдаван, сербів і частково місцевих жителів. Це була піхота, чисельність якої в окремі роки сягала 20 тис. Військо з найманих частин (так званих серденят, у перекладі з турецької мови -- одчайдухів), виявляло особливу хоробрість та вірність гетьманові. Цим він забезпечив собі незалежність від козацької старшини і мав можливість придушувати заколоти.

Зміцнивши своє внутрішнє становище і спираючись на допомогу татар, Дорошенко розпочав боротьбу з Польщею, що тривала з перемінним успіхом.

Андрусівський договір 1667 року викликав обурення і протести на Україні. Відверте розчленування українських земель посилило серед українців прагнення до єдності. В цих умовах Дорошенко вирішив об'єднати під своєю владою Правобережжя і Лівобережну Україну. У1668 р. він переправився на лівий берег Дніпра і вирушив проти Брюховецького. Козаки Брюховецького вбили свого гетьмана під Опішнею і перейшли на бік Дорошенка, 8 червня 1668 р. Дорошенко був проголошений гетьманом обох боків Дніпра.

Однак єдності України Дорошенкові зберегти не вдалося. На Правобережжі проти нього почали наступати поляки, а на Лівобережжя рушили російські війська. На раді 1669 р. в Глухові лівобережні полки обрали гетьманом Дем'яна Многогрішного, який знову перейшов під владу царя. Тяжке становище для Дорошенка склалося і на Правобережжі. Запорожці і татари висунули на гетьмана Петра Суховія. Зрештою Дорошенкові вдалося його розгромити, але запорожці проголосили гетьманом Михайла Ханенка. Він і був офіційно визнаний польським королем.

Того ж таки 1669 р. Дорошенко переходить під протекцію турецького султана. Туреччина обіцяла йому підтримку у встановленні влади на всіх українських землях "від Перемишля до Путивля". В результаті походу на Польщу турецького султана Мехмеда IV у 1672 р., до якого приєднався Дорошенко, турки захопили Поділля, обложили Львів і примусили поляків підписати Бучацький мир. За цим мирним договором "Україна в давніх кордонах" віддавалася Дорошенку. Але Бучацький успіх був оманливим.

Турецькі й татарські війська принесли в Україну ще більше спустошення, встановили своє панування на Поділлі, за козаками залишалося тільки Подніпров'я. Церкви перетворювали на мечеті, населення забирали в полон. Народ відвернувся від Дорошенка. Поляки не виконали умов договору і не вивели свої війська з Правобережжя.

Невдачі Петра Дорошенка у зовнішній політиці призвели до значних втрат для України, а також втрати його власного авторитету. Зрештою він зрікся булави на користь лівобережного гетьмана Івана Самойловича, а сам на вимогу царя поїхав до Москви, де й помер 1698 р. Дорошенко вдалося відновити гетьманську владу над возєднанною козацькою Україною. Однак цей успіх був короткочасним. Сусідні держави не були зацікавлені у сильній Українській державі. До того ж її єдність підточували боротьба старшинських угруповань за владу та проросійські настрої частини населення Лівобережжя. [9;с.171] Проте деякі автори вважають, що возєднання козацької України стало тріумфом політики Петра Дорошенка, великою перемогою національно-патріотичних сил. [3; с. 200]

Після Петра Дорошенка турки поставили гетьманом знову Юрія Хмельницького. Незважаючи на великі претензії (він іменував себе "князь сарматський Малої Русі-України і вождь'війська Запорозького"), його влада обмежувалася тільки Поділлям, де столицею було містечко Немирів. Він встановив тут деспотичне правління, накладав непомірні податки на населення. В істориків навіть виникає сумнів щодо душевного стану Юрія Хмельницького. Врешті-решт турки 1681 р. стратили його у Кам'янці.

З того часу Правобережна Україна втратила рештки своєї політичної самостійності. Ці землі і надалі залишалися плацдармом війн для Польщі, Москви, Криму, Молдови, Туреччини, що в підсумку спричинилося до повної руйнації цієї території. Лівобережна Україна, як і Правобережна, постійно терпіла утиски від своїх сусідів, особливо від Московської держави. [4]

5. Глухівська угода Дем'яна Многогрішного

Відразу після обрання у 1663 р. гетьманом Івана Брюховецького і відокремлення Лівобережної України від Правобережжя Москва зробила спробу підпорядкувати ці землі собі, зокрема доручила своїм воєводам збирати податки в Україні. Проте задуми Москви не здійснилися. Гетьман Іван Брюховсцький, який спочатку проводив промосковську політику, побачивши загальне обурення українського народу такими діями, проголосив незалежність від Москви. Він зробив спробу об'єднатися з Правобережжям під владою гетьмана Петра Дорошенка, але під натиском московських військ Лівобережна Україна змушена була відокремитися й обрати іншого гетьмана -- Дем'яна Многогрішного, а також визнати зверхність московського царя. З цією метою між Україною і Москвою 1669 р. у Глухові була підписана нова угода, змістом дуже близька до Переяславської угоди 1659 р.

За Глухівськими статтями зберігалися різні обмеження державної самостійності Лівобережного гетьманату, в тому числі заборонялися зовнішньополітичні зносини. Водночас, наляканий антиросійським повстанням Івана Брюховецького, царський уряд пішов на певні поступки українській стороні. Російські воєводи залишалися тільки у пяти містах: Києві, Переяславі, Ніжині, Чернігові та Острі. Їм заборонялося порушувати козацькі права і втручатися у місцеве управління. Збір податків з місцевого населення переходив до гетьманського уряду. Попри обмежений характер глухівських статей 1669 р. вони сприяли зміцненню політичних і правових позицій Української держави. Порівняно з Московськими статтями 1665р. це був політичний крок уперед у справі збереження державниї устоїв Лівобережного гетьманату. Але поряд з цим його політичному зміцненню дуже шкодили проросійські позиції частини козацької старшини Лівобережжя, представники якої переслідували корисливі інтереси. [9; с.172]

6. Гетьманування Івана Самойловича (1672-1687)

У 1672 р. лівобережна старшина скинула з гетьманства Многогрішного і вибрала на конотопській раді гетьманом Івана Самойловича (1672-1687). Його гетьманування на Лівобережній Україні було найтривалішим у тогочасній історії Гетьманату - продовжувалося аж 15 років. По суті воно склало певну епоху в історії розвитку української козацької держави, характерними рисами якої стали повна стабілізація суспільно-політичної ситуації на Лівобережжі та формування тих державних форм гетьманщини, що залишалися в головних своїх рисах майже сто наступних років. [3; с. 206]

1672р. було підписано Батуринські статті, які передбачали певне обмеження гетьманської влади. Однак на практиці Самойлович міцно утвердився на Лівобережжі. Гетьман рішуче виступав проти намірів Запорізької Січі відігравати самостійну політичну роль. У своїй внутрішній політиці він намагався продовжувати традиції зміцнення гетьманської влади, що своїми витоками сягали часів Богдана Хмельницького. Його спроби возєднати козацьку Україну силою зброї зазнали невдачі, оскільки у боротьбі за првобережні українські землі зіткнулися інтереси Росії, Речі Посполитої і Туреччини. [9;с.173] Прийшовши до влади за допомогою Москви, Самойлович швидко змінив свої політичні симпатії і відкрито виявляв своє незадоволення цареві, чим поклав початок ліквідації автономії України. [7; с. 127]

Однією з причин стало підписання між Москвою і Польщею "Трактату про Вічний мир" (6 травня 1686 р.) і союзу проти Туреччини. Польща визнавала Київ російським, за що Росія сплачувала 146 тис. карбованців. Запорожжя переходило повністю в підданство царя. Поділ, встановлений Андрусівським перемир'ям, за яким Лівобережна Україна була під Росією, а Правобережжя (Північна Київщина, Волинь і Західноукраїнські землі) під Польщею, закріплювався.

Правобережні землі Подніпровя повинні були залишатися незаселеними. Цей договір на міжнародному рівні узаконював поділ України на дві частини [9; с.180]

Туреччина утримувала лише Поділля, яке в 1699 р. було передано до Польщі. Але Туреччина не захотіла примиритися із втратою Правобережної України. У1677 і 1678 рр. велика турецько-татарська армія двічі брала в облогу Чигирин, який обороняли царські війська і козаки. Коли стало зрозуміло, що фортецю втримати не вдасться, гарнізон підірвав укріплення і відступив на Лівобережжя. Гетьманська столиця перетворилась на руїну. У 1681 р. між Росією і Туреччиною було укладено Бахчисарайське перемир'я, за яким область між Дніпром і Південним Бугом мала залишатись нейтральною і незаселеною.

Таким чином, протягом надзвичайно важкого для України періоду - "руїни ", здобутки часів Хмельниччини були в значній мірі втрачені. Україна була поділена між могутніми сусідами на частини. Лише на Лівобережній Україні зберігся значно обмежений царизмом автономний устрій. В подальшому, правління Івана Степановича Мазепи (1687-1709), відкриє нову сторінку в історії українського народу. [7; с. 127]

Висновки

Аналізуючи в своїй роботі період історії України після смерті Богдана Хмельницького і до початку гетьманування Івана Мазепи, тобто 1657 - 1687 рр., та боротьбу за збереження державності України в цей час, ми виділяємо різке загострення соціально-політичної боротьби й посилене втручання сусідніх держав у внутрішні справи України. Період Руїни можна охарактеризувати розпадом української державності і загальним занепадом.

Щодо хронології цього періоду, то деякі історики (наприклад, М. Костомаров) пов'язують її з правлінням трьох гетьманів - ставлеників Москви (І. Брюховецького, Д. Многогрішного та І. Самойловича) й обмежують хронологічно 1663-1687 та територіально-Лівобережною Україною. Інші історики (наприклад, Б. Крупницький) вважали, що Руїна відносилась як до Лівобережжя, так і до Правобережжя, і тривала від смерті Б. Хмельницького до початку правління І. Мазепи - 1658- 1687.

Під час Руїни, через внутрішню боротьбу козацьких кланів різних претендентів на єдиноправ'я в її межах, 1667-го року, внаслідок Андрусівського перемир'я, Україна була поділена по Дніпру на Лівобережну та Правобережну поміж Річчю Посполитою та Московським царством, і ці дві половини ворогували між собою. Сусідні держави (Польща, Московія, Османська імперія) втручалися у внутрішні справи України, й українська політика характеризувалась намаганням підтримувати приязні стосунки з тією чи іншою окупаційною силою. Українську Православну Церкву в 1686 було підпорядковано Московському Патріархатові. Українські лідери цього періоду були, в основному, людьми вузьких поглядів, котрі не могли здобути широкої народної підтримки своїй політиці (І. Брюховецький, М. Ханенко, Ю. Хмельницький, Д. Многогрішний, С. Опара, І. Сірко, Я. Сомко. П. Суховій, П. Тетеря). На мою думку, І. Виговський і П. Дорошенко були саме тими гетьманами, які доклали багато зусиль, щоб вивести Україну із занепаду і намагалися зберегти державність.

Ми визначили, що характерною рисою Руїни стала боротьба між різними формами політичного управління: монархічною, започаткованою ще за життя Б. Хмельницького через введення інституту спадкового гетьманату, і республіканською, яка була відновлена генеральним писарем І. Виговським, який намагався зміцнити державу, обравши для цього модель республіканського розвитку.

Причини цієї трагедії були як зовнішні, так і внутрішні. До зовнішніх слід віднести те, що українська земля на той час стала ареною боротьби геополітичних інтересів Російської держави, Турецької імперії і Речі Посполитої. Внаслідок внутрішньої міжусобної боротьби українські терени фактично перетворилися на об'єкт загарбницьких зазіхань.

Внутрішніми причинами були:

-відсутність загальнонаціонального лідера, який би міг продовжити справу Богдана Хмельницького після його смерті;

-глибокий розкол серед української політичної еліти з питань внутрішньої та зовнішньої політики;

-егоїстичність козацької старшини, її нездатність поставити державні інтереси вище від кланових та особистих;

-розкол серед козацької старшини - правлячої верстви українського суспільства, посилення антагонізму між різними станами українського населення, слабкість гетьманської влади, не здатної консолідувати народ на основі розбудови української державності.

Наслідки боротьби за збереження української державності в період Руїни для України були жахливими. Вона втратила територіальну цілісність і державну незалежність. Національно-державна ідея поступилися регіональним інтересам. Назва держави Військо Запорозьке почало розмиватися і дедалі активніше замінюватися на Малоросію на Лівобережжі та Україну на Правобережжі. Внаслідок кровопролитної громадянської війни та іноземної агресії українські землі зазнали страшних матеріальних втрат, масового знищення культурних пам'яток і саме найстрашніше - значних людських жертв. Та найтяжчим випробуванням стала духовна руїна, яка виявилася в деградації особистості, закріпленні в національному менталітеті ідеології провінційності та маловартості, що негативно вплинуло на подальший перебіг подій української історії.

Список використаної літератури

1. Дещинський Л.Є. Міжнародні відносини України: історія і сучасність: Ч.І. Навчальний посібник/ Л.Є. Дещинський, Панюк А.В . - Львів: Видавництво "Бескид Біт", 2002. - 224 с.

2. Крип'якевич І. П. Історія України. -- Львів, 1992.

3. Литвин В.М. Навчальне видання Історія України Підручник Київ, Науково-виробниче підприємство "Видавництво "Наукова думка" НАН України, 2010 р. - 828с.

4. Малик Я., Вол Б., Чуприна В.. Історія української державності. Львів: Світ, 1995. - 248 с.

5. Наливайко Д.С. Козацька християнська республіка (Запорозька Січ у західноєвропейських літературних пам`ятках) / Д.С. Наливайко . - К. : Дніпро, 1992 . - 495 с.

6. Історія України. Частина 1: Від найдавніших часів до кінця XVIII століття: [Підр. для іст. фак. вищих навч. закладів]. -- X.: Основа, 1994. -- 448 с.

7. Історія України та її державності/ [Гаврилів І.О., Зінкевич Р.Д., Денісов Я.Я. та ін.]; під ред. Л.Є. Дещинського. - 3 вид., перероблене і доповнене навчальний посібник. - Львів: Видавництво "Бескид Біт", 2005. - 368 с.

8. Історія держави і права України. В 2-х частинах. - К., 2000.

9. Сас П.М. Історія України. ХVІ - ХVІІІ століття: Навчальний посібник. - Л.: Дивосвіт, 2001. - 292с.

Размещено на Allbest.ru