Размещено на http://www.allbest.ru/

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ ТА НАУКИ УКРАЇНИ

ЧЕРНІВЕЦЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМ. Ю. ФЕДЬКОВИЧА

ФАКУЛЬТЕТ ІСТОРІЇ, ПОЛІТОЛОГІЇ ТА МІЖ. ВІДНОСИН

Кафедра історії України

Реферат

Війна УНР з Радянською Росією, Польщею та Денікіним

Виконала:

Студентка 301 групи

Бурлака А.М.

Науковий керівник:

Добржанський С. О.

Чернівці -2015

Вступ

Взагалі ситуація в західному регіоні тоді була складною. Там змагалися чотири сили, які воювали між собою не на життя, а на смерть. Це були Директорія, Червона армія (російська й українська), біла гвардія генерала Денікіна і, нарешті, поляки, Чи не в найневигіднішому становищі перебувала саме Директорія, змушена боротися відразу з трьома силами. Денікін воював з червоними й Директорією, оцінюючи поляків як можливих тимчасових союзників, хоч і вважав їх ворогами «єдиної неділимої». Червоні боролися з Директорією та Денікіним, залишаючи поляків на потім. Поляків же насамперед цікавили Східна Галичина та Правобережжя України, а тому вони були згодні й здатні воювати за це будь з ким.

Війна УНР з Рядянською Росією, Польщею та Денікіним

директорія денікін червоний армія

У такій ситуації Антанта діяла за старим випробуваним методом «поділяй і володарюй». Тепер від неї залежала стабільність тієї чи іншої країни. Одним лише польсько-українським конфліктом хто тільки не займався. То укладалися перемир'я між Польщею та УНР за посередництвом представників Антанти. То Верховна рада Паризької мирної конференції висувала вимогу про припинення воєнних дій між УНР і Польщею. То польсько-українські переговори велися під головуванням представників США. То уряд Директорії звертався до президента США Вільсона та представників Антанти в Парижі, опротестовуючи дії Польщі, яка продовжувала вести наступ у Галичині, в той час як війська Директорії зосередили всі зусилля на боротьбі з Червоною армією. Але ефективність такого широкого, здавалося б, посередництва часто дорівнювала нулю.  Поляки використовували будь-яку нагоду для того, аби довести Антанті, нібито українці нічого не мають проти приєднання Галичини до Польщі. Класичним прикладом цього був відомий договір, підписаний у квітні 1919 року польським урядом з одним з урядовців Міністерства закордонних справ уряду УНР Курдиновським, який, перебуваючи у Варшаві, погодився на те, щоб віддати всю Україну під державну зверхність Польщі. Поляки знали, що Курдиновський не має жодних повноважень для підписання такого документа. Проте договір із цим авантурником вони підписали й потім використали під час Мирної конференції в Парижі. Нарешті, після численних спроб помирити УНР з Польщею в липні 1919 року Верховна рада держав Антанти ухвалила передати управління Східною Галичиною Польщі, аби згодом населення регіону скористалося правом вирішувати питання про свою територіальну приналежність. Проте таке рішення не зняло напруження довкола Східної Галичини.

Не зникло воно й у відносинах тих чотирьох сил, про які вже йшлося. Переплетіння інтересів та боротьби за їхнє досягнення було різноплановим. Весна й літо 1919 року ознаменувалися переможним ходом двох із згаданих сил на Київ. Під натиском військ Директорії та генерала Денікіна 30 серпня червоні без бою залишили місто. І тут трапився інцидент, про який згадували потім в еміграції тодішні політичні лідери (але по-різному).

Справа в тому, що першими увійшли до Києва війська УНР. Але вони захопилися парадами й молебнями, забувши про необхідність перекрити мости через Дніпро. А на лівий берег слідом за ними підійшли білогвардійські сили під командуванням денікінського генерала Бредова. Пройшовши через мости, які не охоронялися, вони раптом постали перед вельми здивованими військами Директорії, що вишикувалися для параду на Думській площі Києва. Стався інцидент з денікінським прапором, скинутим з балкона Думи. Почалася стрілянина, яка завершилася відступом військ УНР, хоча їх було 3 корпуси, а денікінців -- лише 3 полки. Командування військ Директорії пішло до генерала Бредова залагоджувати конфлікт. Там його заарештували, протримали під домашнім арештом до ранку й примусили підписати ганебний договір з денікінцями про відступ військ УНР на лінію Василькова.

Цей інцидент у Києві стався під час походу Денікіна на Москву. Раптово змінивши свій генеральний план, він у вересні 1919 року оголосив війну УНР. Згодом у спогадах Денікін писав: «Добровольчим військам я дав вказівки: самостійної України не визнаю. Петлюрівці можуть бути або нейтральні -- тоді вони повинні негайно скласти зброю і розійтися по своїх домівках, або -- приєднатися до нас, визнавши наші гасла. Якщо петлюрівці не виконають цих умов, то їх належить вважати такими ж противниками, як і більшовиків. Разом з тим я вказував на необхідність приязного ставлення до галичан, щоб відтягти їх з підлеглості Петлюрі». Таку політику підтримували й Англія та Франція. Хоча англійський військовий міністр Черчілль мав власну думку, яку висловив Денікінові листовно: «Йти, скільки можливо, назустріч українським сепаратистським прагненням». Але такий підхід не збігався з інтересами більшості тодішніх політичних діячів.

Боротьбу проти українства денікінці вели в кращих традиціях колишньої імперії. Вже на другий день після окупації Києва було зірвано всі українські вивіски, навіть з Академії наук, їх замінили російськими. Нові власті закрили всі українські установи, університет, школи, а замість них відкрили знов-таки російські. Заборонялося вживати навіть назву «Україна» -- тільки «Малоросія» або «Юг России». Окупація України супроводжувалася масовими реквізиціями й жахливими єврейськими погромами.

Денікінська авантюра, його відкритий виступ проти України не міг не змінити політичну ситуацію. Цим кроком Денікін призвів до виключення будь-якого порозуміння з ним. І 24 вересня 1919 року Директорія, міністри уряду та президент ЗУНР Петрушевич підписали декларацію, якою оголошували війну Денікінові й закликали український народ до боротьби з ним.

Перед лицем такої серйозної загрози УНР вирішила замиритися з червоними. Була використана своєрідна оказія. Ще в липні 1919 року швейцарський соціаліст Ф. Платтен вилетів за дорученням більшовицького уряду до Радянської Угорщини. Але літак упав на території Румунії й румуни погодилися лише на те, щоб непроханий гість переїхав до Кам'янця-Подільського. Він погодився бути посередником між урядом УНР і Раднаркомом для укладення військової конвенції проти Денікіна. Після його від'їзду фронт Директорії проти більшовиків було ліквідовано. Січові стрільці та два корпуси УГА були перекинуті на південь проти Денікіна. Тим часом Ф, Платтен досить швидко повернувся з Москви. Він привіз відповідь Раднаркому, яка зводилася до того, що Радянська Росія погоджується на військову конвенцію проти Денікіна, готова очистити певні території для зайняття їх військами УНР, про що може негайно розпочати переговори. Проте, крім загальних декларацій, Ф. Платтен привіз і дещо істотніше. Після обміну представниками за наказом Л. Троцького.

Дванадцята червона армія мала передати військам УНР 20 тисяч рушниць з тисячею набоїв на кожну, 12 нових гармат, потрібну кількість кулеметів та амуніції. Але такими поступливими більшовики були до повної перемоги над Денікіним. Після неї вони знову почали виявляти агресивність до УНР, що змусило її змінити свої політичні орієнтири.

Складніше було порозумітися з Антантою. Тут велика надія покладалася урядом на діяльність української делегації на Паризькій мирній конференції, яка працювала в столиці Франції більше року -- з 18 січня 1919 по 21 січня 1920 року. Але брак людей, підготовлених до специфічної дипломатичної служби, незнання ними іноземних мов і відповідного етикету не сприяли надійному захистові інтересів країни, а нерідко й прямо шкодили національній справі. Головою делегації на мирній конференції був Г. Сидоренко -- колишній міністр пошт і телеграфу (за Центральної Ради), інженер шляхів, відданий справі національного відродження, але зовсім не підготовлений до виконання такої відповідальної місії. Та й члени делегації далекі були від бажаного ідеалу дипломатів. Не покращали справи, коли Сидоренка через 8 місяців роботи конференції змінив голова української надзвичайної місії у Ватикані граф М. Тишкевич. Різко й безжально пише про причини невдачі української місії в Парижі француз-українофіл Шарль Дюбрей: «1, Місія невдало складена. В склад її входить багато членів некомпетентних, що не знають французької мови, а також дипломатичних звичаїв, без певних і означених завдань. 2. Немає єдності в напрямку, ні дисципліни. Кожен член місії бажає удавати великого дипломата і провадити свою персональну політику. Панує повна незгода між членами (є три табори: сторонники цілковитої незалежності, федералісти й галичани). Боротьба всіх проти всіх. Вони не потурбувалися ввійти в порозуміння з прихильниками України в Парижі і слідувати їхнім порадам. Своїми інтригами перед представниками держав Антанти, аби принизити одне одного своїми протилежними заявами французам, американцям та англійцям, вони викликали проти себе обвинувачення в нещирості й анархічності. Вороги України поляки й москвини влучно використали ці непорозуміння, щоб доказати державам Згоди, що Україна не є центр організованості й ладу, що не можна базуватися на українській державі, що Україна є нова Мексика, захоплена анархією ще гіршою, ніж анархія Московщини і більшовицьких країн». Дуже вбивча характеристика. Антанта ж вперто дотримувалася своєї стратегічної лінії: Наддніпрянська Україна розглядалася нею як частина Росії, а Галичина як територія, що має право на незалежне існування. Тому галичани, бажаючи взяти від конференції якомога більше, стали віддалятися від УНР. А згодом пішли далі -- розпочали з Мирною конференцією сепаратні переговори, чим завдавали великої шкоди спільній українській справі. Про це свідчить такий факт. На черговому засіданні Мирної конференції один з дипломатів вніс пропозицію визнати незалежність України.

На це представник Франції Клемансо відразу ж відпарирував, що спочатку треба знати, про яку Україну йдеться, Я маю інформацію, сказав він, що Галичина й Україна -- це дві окремі справи. Галичина є спадщина Австро-Угорщини, а Україна -- спадщина Росії. Тому й говорити про ці країни треба окремо. Виявляється, що напередодні цього засідання у Клемансо побував державний секретар Галицького уряду В. Панейко, який і дезінформував представника Франції, від позиції якого багато залежало у вирішенні українських справ.

Розбіжність інтересів і позицій призвела до справжнісінької блокади України з боку Антанти. Антанта не лише сама не допомагала УНР зброєю та амуніцією, але й не дозволяла це робити іншим державам під приводом того, що це все потрапить до більшовиків і буде використане проти самої ж Антанти, Дійшло до того, що коли Директорія придбала в Американської ліквідаційної комісії на 8 мільйонів доларів амуніції, санітарних матеріалів, різної техніки, то Антанта не дозволила доставити все це в Україну. А в цей час армія УНР дуже потерпала через нестачу одягу, взуття, ліків. Тривали розходження й серед керівництва національним відродженням. Часто декларувалося представниками ЗУНР і УНР одне, а робилося зовсім інше. І сталося так, що Петрушевич запевняв наддніпрянців у приязні та прагненні до спільних дій, а зунрівський генерал Тарнавський потай від нього відрядив делегацію до денікінського командування з пропозицією підписати сепаратний договір. А зміст його був страшний: «Галицька армія переходить у повнім своїм складі з етапними установами, складами й залізничним майном на сторону російської Добровольчої армії і віддається в повне розпорядження Головного коменданта озброєних сил Півдня Росії через коменданта військ Новоросійської області. Галицький уряд припиняє тимчасово, з огляду на недостачу території, свою діяльність і переходить під опіку російської добровольчої команди. До часу визначення місця його осідку переселиться Галицький уряд в Одесу, куди негайно виїде...» Парадокс цієї змови полягав у тому, що її галицькі ініціатори не знали, що на цей час (на 6 листопада 1919 року) Денікін уже зазнав нищівної поразки від червоних, відійшов в Україну, де знемагав під ударами народних повстань.

Цей договір з обох сторін -- і ЗУНР, і УНР -- викликав велике обурення. Тарнавського навіть заарештували й судили. Але суддями були галицькі офіцери, тому його виправдали. Це поглибило тріщину між двома гілками національного відродження. Через кілька днів Петрушевич на нараді заявив: «Росія не така страшна, як Польща. Треба погодитися на автономію, бо ми ще не доросли до самостійності. Україні бракує для державного будівництва освіти, інтелігенції, тому думати сьогодні про самостійну Україну -- це просто фантазія!»

Висновок

Катастрофа Української Галицької Армії призвела до краху Директорії, 15 листопада 1919 року вона передала всі свої права Петлюрі. Петрушевич виїхав до Відня ніби з метою краще захищати інтереси Галичини. Подалися за кордон Швець та Макаренко. До Варшави виїхав Петлюра. На Поділлі залишився з деякими членами уряду Ісаак Мазепа.

Наприкінці 1919 року армія Денікіна під ударами червоних відкотилася на Дон. Більшовики захопили майже всю Україну, на початку грудня знову зайняли Київ. Тепер керівні діячі УНР стали орієнтуватися на Польщу. А Польща окупувала значну частину українських земель - Лемківщину, Холмщину, Підляшшя, Західну Волинь, всю Східну Галичину. Крім того, вона прагнула офіційно закріпити за собою ці землі. Польські дипломати тиснули на українську місію у Варшаві, доводячи необхідність підписати вигідний полякам договір. До цього ж кроку підштовхувала УНР і Антанта.

Список використаної літератури та джерел

Українсько-совєтська війна 1917-1921 рр. (Енциклопедія Українознавства)

Хронологія подій. Україна у 1917-1920х. Початок російсько-совєтської окупації (за матеріалами Енциклопедії Українознавства)

Капустянський М. Похід українських армій на Київ -- Одесу в 1919 р. короткий военно-історичний огляд, ч. І -- III. Л. 1921 -- 22, Мюнхен 1946;

Тютюнник Ю. Зимовий похід 1919 -- 22 pp. Коломия -- К. 1923.

Размещено на Allbest.ru