Карпато-Причорноморські землі включають в себе території розташовані між Східними Карпатами, Дністром і Нижнім Дунаєм. Земля ця надзвичайно унікальна. У боротьбі за право володіти нею тут століттями зіштовхувалися величезні культурні світи: середземноморський, західний, східноєвропейський, близькосхідний, кочовий. Це - класична зона інтенсивних етнокультурних контактів, конфліктів і взаємодії між зазначеними світами. Такі види взаємовідносин цілком відповідають специфіці сформованої тут на багато століть "контактної історико-географічної зони".

Актуальність теми. Раніше Карпато-Причорноморські землі не розглядалися як самостійна історико-культурна територія, а їхня історія - як складова частина середньовічної історії України. Так само, уся етнополітична історія цього краю в середні віки видається зовсім не вивченою з точки зору взаємодії народів, що тут проживали. Вона вивчалася лише як периферійна частина історії східнослов'янського світу, а саме: Київської і Галицької Русі, а також Угорщини, Болгарії, Візантії або ж кочового світу. У такої, контактної зони, були і свої контактні епохи. Однією з таких епох і став час української колонізації краю, яка розпочалася з кінця ХІ ст., досягнувши піку своєї активності в другій половині ХІІ ст. і, в середині ХІІІ ст. була перервана монголо-татарською навалою. В наукових джерелах з XII ст. ці землі одержали найменування Галицького Пониззя. Тому актуальним видається виявлення ролі і значення української колонізації краю, встановлення місця українського населення на тлі динамічно змінюючих тут один одного осілих і кочових народів.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Тема дисертаційного дослідження узгоджена з плановою тематикою кафедри історії України Південноукраїнського державного педагогічного університету (м. Одеса) ім. К.Д. Ушинського "Етнонаціональний та соціокультурний розвиток Півдня України" (затверджена на засіданні вченої ради університету 30.09.2004 р., протокол №2) і є одним з напрямків дослідження етногенетичної і політичної історії народів в Карпато-Причорноморських землях в середньовічну добу.

Мета і завдання дослідження. Вивчення етнополітичної історії Карпато-Причорноморських земель у другій половині ХІ - першій половині ХІІІ ст., з'ясування в них місця і ролі українського населення.

Мета дослідження визначила конкретні наукові завдання:

1) Розгляд Карпато-Причорноморських земель як особливого, історико-культурного контактного регіону Євразії і встановлення властивих йому закономірностей історичного розвитку. Узагальнення відомостей писемних джерел по темі і співвідношення їх з археологічними даними. Історіографічна обробка отриманої джерелознавчої інформації і приведення її у відповідність з концептуальною постановкою про вивчення Карпато-Причорномор'я як природної історико-географічної структури.

2) Встановлення основних етнокультурних компонентів, що визначали характер і динаміку політичних процесів у Карпато-Причорномор'ї в зв'язку з періодичною мінливістю ролі кожного з цих компонентів як історико-культурного тла української колонізації краю.

3) Виявлення місця, значення й історичної обумовленості української колонізації Карпато-Причорноморських земель, складу українського населення і його політичної активності. Встановлення факту утворення Берладської "Січі" на Дунаї, як історичного попередника Запорізької і Задунайської Січей.

Об'єктом дослідження є населення Карпато-Причорноморських земель у другій половині ХІ - першій половині ХІІІ ст.

Предметом дослідження є етнополітична історія Карпато-Причорноморських земель і українська колонізація цієї території в досліджуваний час.

етнополітична історія карпатський причорноморський

Методи дослідження: - порівняльно-джерелознавчі і порівняльно-історіографічні, ретроспективний, системний і описовий. Вони передбачають можливості порівняння відомостей писемних джерел з археологічними висновками і спрямованість на їх компаративне вивчення і порівняння позицій різних наукових, історико-національних шкіл та вироблених ними історіографічних традицій, встановлення протиріч між ними і можливостей наукової взаємодії.

Методологічною основою роботи є підхід до історичних явищ і процесів із позицій вивчення взаємозв'язків між ними, а також принцип наукової всебічності й об'єктивності. Ці принципи узгоджуються з загальним концептуальним уявленням про нерозривний зв'язок історичного процесу з тією конкретною територією, на якій він здійснюється. Теоретичною основою дослідження є концепція школи "Анналів" про "природну історико-географічну структуру" [Ф. Бродель] і теорія "генераторів народів" [Л. Клейн]. Застосування цих установок до досліджуваної теми дозволяє бачити в території між Карпатами і Чорним морем особливу історичну зону контакту різних культур і цивілізацій [А. Добролюбський]. Теоретична модель утворення козацтва і козацьких січей, що вироблена в українській історіографії [Д. Яворницький], дозволяє вивчати українську колонізацію розглянутого регіону в руслі "модерної концепції української історії".

Територіальні рамки дослідження - землі між Серетом і Дністром, а також пониззя Дунаю. У політико-адміністративному відношенні ці землі нині розділені між Румунією, Молдовою й Україною.

Хронологічні рамки дослідження: друга половина Х1 - перша половина ХІІІ ст. Кінцевий рубіж відповідає початку татаро-монгольської навали, яка кардинально змінила етнополітичну ситуацію в регіоні. Такі хронологічні рамки історично обумовлені. Друга половина ХІ ст. - це період підвищеної активності й демографічної насиченості кочівників у регіоні. До кінця ХІ ст. степ затихає, території між Карпатами, Дністром і Дунаєм звільняються від кочівників і на півтора століття стають зоною приваблення населення з галицьких земель.

Кінець ХІ - перша половина ХІІ ст. - це також і початок періоду розвинутого феодалізму в історії Київської Русі, період об'єднання західних українських земель навколо Галича й утворення Галицького князівства з могутнім демографічним потенціалом, що забезпечував успішну українську колонізацію Пониззя в другій половині ХІІ ст. і в першій половині ХІІІ ст.

Наукова новизна одержаних результатів. У ХІХ-ХХ ст. з історії регіону накопичено значний фонд писемних і археологічних джерел. Однак цей фонд не узагальнений по темі і не пов'язаний з поставленою проблематикою. Історія краю в середні віки вивчалася в руслі двох історико-культурних полярних тенденцій: як складова частина історії імперської Росії, або - як така ж частина історії Румунії і Молдови, з відповідною національно-патріотичною акцентуацією. Виняток становили вчені-історики, зайняті спеціальними і вузько професійними дослідженнями в галузі візантієзнавства, балканістики, славістики, археології.

Ці обставини визначили калейдоскопічний характер історіографії теми. Всі вони були з різних не пересічних вузько професійних або історико-національних напрямків і полярних настанов. Джерела по темі відбиралися, групувалися та інтерпретувалися винятково у відповідності з цими настановами. "Незручні" джерела замовчувалися. Це призвело до повної неузгодженості позицій дослідників, довільності і декларативності в історико-культурній термінології та етнічній номенклатурі, а також у тлумаченні фактів.

Кожна з двох протиставлених одна одній національно-патріотичних шкіл - російська, "східнослов'янська" і румунська, "східнороманська" - зібрали на свою користь значний потенціал аргументації і величезний витончено-спекулятивний досвід при інтерпретації джерел. Прямі дискусії по темі між цими історичними школами практично не ведуться, аргументи сторін взаємно ігноруються.

В українській історіографії питання про вивчення історії Карпато-Причорноморських земель як органічної і складової частини історії України було поставлене М.С. Грушевським і його школою в кінці ХІХ - початку ХХ ст. Між тим, у радянську епоху ця проблематика вивчалася, переважно, лише в напрямку російсько-радянської історичної школи. Тільки українські історики діаспори зберігали важливість питання М.С. Грушевського. У радянській українській історіографії територія земель між Чорним морем і Карпатами не розглядалася як самостійна зона української народної колонізації краю. Лише з другої половини 1980-х років, "доби іншого інтелектуального ренесансу", така постановка питання виявилася можливою. Вона дозволяє встановити, що в другій половині ХІ - першій половині ХІІІ ст. даний край населяло численне населення галицько-українського походження: галицькі вигнанці, бродники і берладники.

Однак, сучасна українська історична наука ще не накопичила достатнього полемічного досвіду і фактичної аргументації про населення цих територій у досліджувану епоху і реальне виявлення в його складі українського і козацького "компонентів".

Уперше застосована до вивчення Карпато-Причорноморських земель комплексна методологія "природної історико-географічної структури" дозволила знайти систему взаємопов'язаних "етнополітичних персонажів", у якій галицько-український компонент відігравав домінуючу роль. Встановлені і переосмислені наявні в джерелах відомості про етнополітичну історію Карпато-Причорномор'я, виявлені в них факти, що свідчать не тільки про строкатий етнічний склад населення краю, але й про могутній потік української колонізації в уособленні галицьких вигнанців, бродників, і берладників. Визначено, що в ХІІ - першій половині ХІІІ ст. це населення в краї було переважаючим і включало до свого складу частину тюркських кочівників - "диких половців", ізгоїв з Половецького степу. Галицьких вигнанців і диких половців удалося знайти археологічно. Нові археологічні дані вперше співвіднесені з відомостями писемних джерел. Визначені основні передумови і етапи української колонізації Карпато-Причорномор'я, пропонується нова періодизація цієї колонізації.

Наукова новизна роботи полягає і в тому, що вперше історико-типологічна схема утворення козацтва, яка розроблена в українській національній історіографії, застосовується для вивчення процесу утворення Берладі і Берладської Січі.

Практичне значення одержаних результатів дослідження полягає у тому, що воно суттєво доповнює і розширює спектр наших знань з етнополітичної історії народів Карпато-Причорномор'я, насамперед української колонізації Галицького Пониззя в другій половині ХІ - першій половині ХІІІ ст. Матеріали, спостереження, висновки роботи можуть бути використані в узагальнюючих працях з історії племен і народів, що перебували на цих землях у середньовічну добу, у читанні загальних курсів і спецкурсів на історичних факультетах вищих навчальних закладів України, Молдови, Росії, при розробці навчальних програм з джерелознавства та історіографії, а також у краєзнавчій роботі.

Апробація результатів дисертації. Результати дослідження неодноразово обговорювались на засіданнях кафедр історії України і всесвітньої історії Південноукраїнського державного педагогічного університету ім. К.Д. Ушинського. Фактичний матеріал і теоретичні узагальнення знайшли відображення в авторських публікаціях та доповідях на наукових конференціях Південноукраїнського державного педагогічного університету "Історичний досвід і сучасність" (2002, 2004), Миколаївського державного гуманітарного університету ім. Петра Могили "Могилянські читання - 2005", Криворізького державного педагогічного університету "Україна і світ" (Кривий Ріг, 2005), Черкаського національного університету ім. Богдана Хмельницького "Соборна Україна: історична ретроспектива" (Черкаси, 2005). Рукопис дисертації обговорено на засіданні кафедри історії України історичного факультету Одеського національного університету ім. І.І. Мечникова.

Публікації. Результати дослідження відображені у чотирьох статтях, які опубліковані у фахових виданнях (загальним обсягом 2,7 др. арк.), а також в збірниках матеріалів конференцій.

Структура дисертації. Робота структурована у відповідності з поставленими групами наукових завдань. Вона складається зі вступу, трьох розділів, висновків, списку використаних джерел та літератури. Обсяг дисертації 201 с., з яких список використаних джерел та літератури - 20 с. (227 найменувань).

Основний зміст дисертації

У вступі обґрунтовано актуальність теми, визначено предмет та об'єкт вивчення, методологічні і теоретичні засади, хронологічні та територіальні межі наукового пошуку, мету і завдання дослідження, доводиться наукова новизна та можливість практичного запровадження результатів роботи.

У першому розділі "Концептуально-теоретичні основи роботи. Огляд джерел і історіографія проблеми" Карпато-Причорноморські землі розглядаються як "природна історико-географічна структура", яка утворює стабільну, як природне явище, "конфігурацію поширення цивілізацій" [Ф. Бродель]. Тут перетиналися євразійська степова (кочова) цивілізація, середньодунайська (центрально-європейська), нижньодунайськая (балкано-дунайська), цивілізаційно-ойкуменична (Південні Балкани і Мала Азія), північно-східна лісостепова і лісова. Взаємодія несхожих світів тут стала постійно діючим фактором, що обумовив багаторазову зміну культурно-історичної орієнтації цих земель, черезсмужний розвиток процесів інтеграції і дезінтеграції.

Край між передгір'ями Карпат на заході та Середнім і Нижнім Дністром на сході, Нижнім Дунаєм і Чорним морем на півдні, з півночі обмежується Бельцьким степом і лісовими областями Передкарпаття. Він здавна розглядається дослідниками як своєрідний географічний регіон з характерними лише для нього особливостями історико-культурного розвитку. Ці особливості в останні три тисячоліття були обумовлені, насамперед, "демографічними викидами" із основних "генераторів народів" Євразії: східного (монгольський), північного (балтійський) і південного (східно-середземноморський), а також балканського і північнокавказького [Л. Клейн], які безпосередньо перетиналися саме в Південно-Східному Прикарпатті, Подністров'ї і Нижньому Подунав'ї. Модель історико-культурної взаємодії цих "демографічних потоків" у Південно-Західній Україні була запропонована українськими і молдавськими вченими [В. Королюк, В. Дергачов, А. Добролюбський]. Так, східний "генератор" періодично "викидав" іранських, тюркських, мадярських, монгольських, ногайських кочівників на захід степової України з глибинних районів Євразії. Тут, у "тупиковій", "кутовій" частині євразійських степів, вони утворювали "демографічний казан", обмежений "осіло-землеробським бар'єром". Цей "бар'єр" постійно підтримувався північним "генератором" (балтійським), який "викидав" сюди землеробів - гетів, слов'ян, готів, норманів, литовських і українських колоністів. Південні "генератори", балканський і східно-середземноморський, обумовили фінікійську, грецьку, візантійську, генуезьку, волосько-молдавську і турецьку колонізацію Карпато-Причорноморських земель. Постійна взаємодія скотарського й осіло-землеробського типів господарства в сполученні з причорноморською колонізацією з півдня утворило тут специфічну, динамічну культурно-історичну систему. Ландшафтно-географічна маргінальність краю сприяла і маргінальності історичній - тісним контактам кочівників з хліборобами, що заселяли великі річкові долини, просуваючись з півночі. Наявність екологічних анклавів у районах Дністровського лиману, пониззя Дунаю й інших сприяло заселенню краю і з боку Чорного моря.

В хронологічних рамках нашої роботи ми можемо бачити поперемінну домінуючу дію всіх трьох генераторів. Друга половина ХI ст. - це сплеск активності східних кочівників, маси яких заполоняють Карпато-Причорномор'я. Активність їх вичерпала себе до кінця XI ст. і почала різко змінюватися "сплеском" північного генератора, що забезпечував осіло-землеробську колонізацію степів до Дунаю і Чорного моря на півтора століття поспіль. Саме тоді ці землі одержують назву "Галицького Пониззя". Українська колонізація Пониззя (бродники, берладники, галицькі вигнанці) йшла по зростаючій протягом усього ХII ст. і, після виникнення в 1199 р. Галицько-Волинського князівства, посилюється ще більше. Галицька колонізація Пониззя в ХІІ - першій половині ХІІІ ст. зіткнулася з дією південного, балкано-середземноморського "генератора" в представленні Візантією і волоською колонізацією Східного Прикарпаття. Дія південного генератора виявилася в цей період досить слабкою. А новий сплеск кочового "генератора" - монголо-татарська навала - спостерігається з 1240-х рр.

Зазначені нами думки, покладені в основу періодизації етнополітичної історії Карпато-Причорноморських земель. В І-й період, з 1040 до початку 1090-х рр. тут панують кочівники. ІІ-й період (кінець ХІ - кінець ХІІ ст.) характеризується поступовим спадом активності кочівників, землі до Дунаю спочатку входять до складу Теребовельського князівства, а потім - Галицького. На 1140-1160 рр. припадає пік міжусобиць в Галицьких землях епохи Івана Берладника й утворення Берладської Січі поряд з наступною політичною стабілізацією в Пониззі в епоху Ярослава Осмомисла і Володимира ІІ (1153-1199 рр.). ІІІ-й період (початок ХІІІ ст. - 1240-і рр.) характеризується поступовим демографічним наростанням галицького населення в Пониззі і його політичним відокремленням від Галицько-Волинського князівства. Дисертація структурована у відповідності до цієї періодизації.

Нами залучені писемні джерела: а) грецькі (твори візантійських авторів); б) слов'яномовні ("Повість Минулих Літ", руські літописи, "Слово о полку Игореве", грамота Івана Берладника 1134 р.); в) латиномовні (польські, німецькі, угорські, англійські і скандинавські й інші); г) східні (твори арабських, перських, вірменських, єврейських, сірійських авторів).

У дисертації достеменно і послідовно розглянуті відомості візантійських авторів (Костянтин Багрянородний, Михайло Пселл, Михайло Атталіат, Анна Комніна, Микита Хоніат і Іоанн Кіннам), що мають певне відношення до нашого регіону. Вони часто носять мало визначений характер. Проблема співвідношення згаданих в джерелах етнонімів з тими чи іншими народами, а також туманність географічних описів породила численні дискусії при тлумаченні етнонімів для XI-XIII ст. Самоназви народів чи актуальна термінологія - швидше виключення, ніж правило. Основна маса етнонімів - архаїчні найменування, що загубили свій дійсний етнічний зміст: "таври", "скіфи", "кіммерійці", "гіпербореї" і т.п. Угорці називаються "уграми", "пеонцями", "гепідами", "гунами", "місійцями", "скіфами", "паннонцями". Населення земель на північ від Дунаю, а також і самого Подунав'я іменується "герами", "даками", "скіфами", "влахами". Етнічний зміст вжитих назв рідко відповідає прийнятому етноніму. Термін "північний" може означати росів, "західні" племена - тюркських кочівників, болгар, влахів, "міксоварвари" - населення Нижнього Дунаю і т.п. Тому етнокультурні і географічні співвідношення в роботі вирішуються конкретно в кожному випадку. Термін "Русь" у всіх візантійських джерелах ХІІ - першої половини ХІІІ ст. зустрічається лише більше десятка разів. Найбільша кількість відомостей візантійських джерел відноситься до Галицьких земель, які розглядаються і як одна з "топархій" Русі, і як до самостійного князівства. Так, Микита Хоніат протиставляє галицького князя "властителю Києва".

Усі "північні" народи ("роси", "таври", а також половці) пов'язуються візантійцями зі "скіфською" спільністю. Населення Галичини йменується "тавроскіфами", іноді "галатами". Галицькі землі позначаються як "Галиця", "галатські долини" (з варіантами), згадуються і "галати", що живуть по сусідству зі скіфами-куманами.

"Зашифрованість" реальних етнонімів і самоназв народів давнішніми етнічними термінами, а також топонімів спостерігається і в латиномовних джерелах: англійських (Гервазій Тільберійський, Бартоломій Англійський, Роджер Бекон), скандинавських, польських (Галл Анонім, Вінцентій Кадлубк, Великопольська хроніка, Ян Длугош),. угорських (Gesta Ungarorum, грамоти угорських королів), німецьких (Бруно Кверфуртський) Адам Бременський, Гельмгольд, Оттон Фрейзінгенський, Готфрід Вітербоський), мандрівників Плано Карпіні і Гильома Рубрука, а також в східних, арабомовних (ал-Ідрісі, Ібн Са'ід, Абу-л-Фіді, Ібн Батута, єгипетські енциклопедисти, тощо). Невиразність, узагальненість і розмаїтість етнічної, топографічної і географічної термінології в більшості цих джерел дозволяє сучасним вченим тлумачити їхні відомості досить довільно. Навпаки, дані слов'яномовних джерел, що містять самоназви племен, народів і земель, можуть бути, орієнтиром при вирішенні проблем етнічної, політичної і географічної номенклатури. В них згадуються берладники, Берладь, галицькі вигнанці, князь Іван Берладник, а також волохи, печеніги, торки, половці, події в Галицькій землі.

Проблема інтерпретації писемних відомостей ускладнюється і проблемою їхнього співвідношення археологічними даними. В роботі надається археологічна експозиція регіону в Х-ХIV ст. Етнічна атрибуція всіх осіло-землеробських археологічних культур в регіоні: балкано-дунайської (друга половина VIII - перша половина XI ст.), синхронних їй Лука-Райковецької і культури Дріду, "давньоруської" (Х-ХII ст.) і синхронній їй культурі Редукенень тлумачиться дослідниками протилежно: всі "автохтоністи" [В. Спіней, І. Хинку та ін.] вважають їх "східнороманськими", а "міграціоністи" - слов'янськими [С. Плетньова, Г. Федоров, Г. Чеботаренко, П. Бирня, Р. Рафалович]. Деталі дискусії грунтовно характеризуються в дисертації. Лише так звані "змішані" пам'ятники (ХІІ-ХІІІ ст.) у центральній частині Дністровсько-Прутського межиріччя (Лукашевка, Петруха, Скок, Бранешти ХІІІ, Ханськ, Молешти, Дурлешти, могильники Бранешти, Лимбарь і Кепреріє) одностайно зв'язуються з українським населенням - галицькими вигнанцями. Датування і атрибуція поховань кочівників - печенігів, гузів-торків і половців - також загальновизнані. Таким чином, лише атрибуція кочівницьких стародавностей і пам'ятників галицьких вигнанців не викликає суттєвих розбіжностей.

Всебічний характер виникаючих проблем та історіографії теми також обумовлений ізольованістю традицій історичних шкіл і напрямків (візантієзнавство, балканістика, номадизм тощо) і їхніми акцентованими національними орієнтаціями. Так, румунські і, частково, молдавські історики оголошують всі причорноморські території від Дунаю до Південного Бугу "споконвіку румунськими". Тому всі слов'яни оголошуються "східними романцями" - або ж "прийшлим населенням, чужинцями," в тому числі і галицькі вигнанці.

Українські історики Ф. Вовк (1889), а також М.С. Грушевський і його школа прямо стверджували про галицьку колонізацію Пониззя і про міста на нижньому Дунаї й у гирлі Пруту - Берладь, Текуча і Малий Галич, що вони були заселені галицько-руськими вихідцями. Історики діаспори апріорно поділяли цю думку, в протилежність своїм радянським колегам, які вважали колонізацію "загальносхіднослов'янською". Ніякої полеміки ні з російської, ні з румунської точки зору не велося. Українська археологія радянського часу, будучи "відірваною" адміністративно від основних територій Галицького Пониззя, виявилася майже не причетною до проблеми їхньої української колонізації - більшість археологічних пам'ятників знаходяться на території Молдови.

У другому розділі "Етнополітичні фактори історії Карпато-Причорноморських земель" робиться огляд історії регіону в другій половині ХІ - початку ХІІ ст. та її мінливі політичні (Болгарія, Візантія, Угорщина, Київська та Галицька Русь, Куманія) і етнодемографічні "персонажі" (тюркські кочівники, слов'яни, волохи), встановлюється несталість та розмитість політичних кордонів.

За даними кількісних писемних джерел, до середини ХІ ст. тут панували печеніги, з 1060-х рр. тут з'являються гузи-торки і тиснуть печенігів за Дунай, у межі Візантійської імперії. В останній чверті ХІ ст. гузів-торків тіснять половці, які з кінця ХІ ст. проникають до Нижнього Дунаю [В. Васильєвський] і здійснюють періодичний контроль над цими землями. Стосунки кочівників один з одним та з осілими сусідами носять мінливо ворожий чи мирний характер. Візантійці систематично нацьковували печенігів, торків, половців один проти одного, а також проти "русів", болгар і слов'ян. Слов'яни-руси, що перебували в придунайських візантійських межах, також використовувались імперією проти кочівників. У союзі з Візантією наприкінці ХІ ст. перебував і теребовельський князь Василько Ростиславович, який хотів "переяти болгары дунайскые и посадити я у собе" - на землі, які прилягають до Дунаю, нижнього Дністра і Південних Карпат, що були розорені набігами кочівників у другій половині ХІ ст. Від цих набігів постраждали й області в смузі між Дунаєм і Балканами. Тоді і виникло поняття "росів" подунайських міст. У ці міста вирушила "руська вольниця" а також інше багатомовне населення. Воно також використовувалось Візантією проти кочівників. Зі свого боку, в 1116 р. Володимир Мономах спробував посадити своїх намісників у подунайських містах, а Василько бажав підкорити їх Теребовлю. Німецькі та арабські джерела повідомляють про "рутенські приморські області" - особливий анклав. За "Словом о полку Игореве", галицький князь Ярослав Осмомисл "затворивъ Дунаю ворота" і "подпер горы угорские". Готфрід Витерборгський (1186) пише про сусідство візантійського і руського населення в містах на правому березі Дунаю. Тут ховався Андронік Комнін від своїх супротивників у 1164 р. [Анна Комніна]. Дунай був прикордонною річкою Візантії і Галицької Русі. Галицький анклав знаходився в районі сучасних Галацу і Рені, у місці розгалуження Дунаю на рукава. Така ситуація подібна положенню Олешшя, Тмутаракані і Білої Вежі, відірваних від основних руських і українських земель, а також і Запорізької Січі, що сформувалася на території Речі Посполитої.

Землі на північ від Дунаю - степові і лісостепові області між Карпатами і Дністром були зоною постійних набігів кочівників і вважались "нічийними". Прикордонними пунктами Галицької землі на півдні, в районі річки Ушиця, були міста і замки Васильєв, Онут, Бакота, Ушиця, Каліус і висунутий у "поле" форпост Кучелмин. Це свідчить, що Галицьке князівство на південному сході не мало постійного кордону, але галицькі князі ніколи не відмовлялися від своїх претензій на ці території. Тому "Галицьке Пониззя" - це землі між самим Галицьким князівством і його дунайським анклавом. Вони вважались "нічийними". Саме на ці землі і стала поширюватися українсько-галицька колонізація. В середині XII ст. цю колонізацію - бродників, берладників, галицьких вигнанців - стимулювала діяльність звенигородського князя-ізгоя Івана Ростиславовича Берладника. Вона проходила на яскравому етнополітичному тлі. Так, Угорщина також прагне колонізувати ці землі і для боротьби з половцями запрошує Тевтонський орден, а після 1223 р. засновує тут Половецьку єпископію. Інші основні "неслов'янські" фактори, що істотно впливали тут на характер етнополітичних процесів, - це тюркські кочівники і влахи-волохи.

Яскравість етнічного складу тюркських кочівників у регіоні була обумовлена тим, що гузи-торки, які витіснили частину печенігів на південь від Дунаю в 1040-х рр., у свою чергу, в 1060-1070-х рр. були витіснені звідти половцями. Кульмінація половецьких захоплень припадає на кінець ХІ ст. На початку ХІІ ст. половці стали проживати в степах між Дніпром і Дунаєм і з печенігами і торками. Саме це виходить із вивчення археологічних і писемних джерел [А. Добролюбський]. Спостерігається занепад кочової активності в Карпато-Причорноморських землях, а також зменшуються мирні стосунки половців з теребовельським князем Васильком Ростиславовичем. У його походах проти Угорщини і ляхів брали участь половці сумісно з візантійцями проти печенігів. Частина "диких" половців знаходилась і в складі військ Івана Берладника. Друга і третя чверть ХІІ ст. в регіоні може характеризуватися як "демографічний оптимум", який коливався в залежності від періодичної зовнішньої активності Київського і Галицького князівств на півночі, половців на сході, і відображався в таких випадках у активності кочівників на Дунаї. З кінця ХІІ - початку ХІІІ ст. західна зовнішньополітична активність половців посилюється: і у нашому регіоні вона пов'язана з Галицькою Руссю, Угорщиною і Подунав'ям.

Іншим значним етнокультурним "персонажем" в регіоні були вівчарські волохи, які були одними з етнічних компонентів населення Південно-Східного Прикарпаття. Вони складали вівчарську єдину господарсько-культурну спільність, яка розвивалась майже в однакових ландшафтно-кліматичних умовах.

У дисертації надається обґрунтована характеристика проблемі волохів в історіографії і джерелознавстві - писемному і археологічному. Доводиться, що незалежно від різних версій (автохтонних, міграційних, компромісних), історики сходяться в тому, що в Х-ХІІІ ст. волохи були носіями кочового способу життя, з пастушачим, перегінно-скотарським типом господарства. Волохи, переважно, були кочівниками. Огляд сукупності джерел свідчить, що волохи епізодично з'являються на лівобережжі Дунаю з середини ХІІ ст., а в другій половині ХІІ - першій половині ХІІІ ст. вони жили лише в межиріччі Серету і Пруту, на півдні Запрутської Молдови. На схід від Пруту, у Галицькому Пониззі, волохів не було. Археологічно волохи не виділяються.

Землі між Прутом, Дністром і Дунаєм піддавалися лише періодичним набігам тюркських кочівників із Дністровського лівобережжя. Постійних кочовищ тут не було. Це означає, що територія Галицького Пониззя в ХІІ - першій половині ХІІІ ст. виявилася досить вільною для галицько-української колонізації - галицьких вигнанців, бродників, берладників.

У третьому розділі "Українська колонізація Карпато-Причорномор'я і її соціокультурний склад. Берладники і Берладська Січ" наводяться конкретні відомості про склад, характер і форми української колонізації. Доводиться слов'янське, власне галицько-українське походження "галицьких вигнанців", кількість яких у Подністров'ї і Східному Прикарпатті досягала декількох десятків тисяч. Тут вони утворили самостійні соціальні об'єднання "козацького типу". Їх можна визначити як особливу, сформовану етнополітичну групу. Саме це визначило й історико-культурний вигляд територій і самої назви Галицького Пониззя [Г. Федоров].

Подністровське населення спускалося на своїх пристосуваннях для плавання в морі на суднах для заняття рибальством біля морських берегів. Іпатіївський і Воскресенський літописи під 1213 і 1222 рр. повідомляють про рух по Дністру руських купецьких караванів. У середині ХІІ ст. українські судна плавали Дністром і по Дунаю. Галицьке Пониззя внаслідок діяльності Романа, було зв'язано торговельними шляхами з Галичиною та Києвом [Н. Полонська-Василенко]. Галицькі вигнанці брали участь у битві на Калці в 1223 р. Вони також відзначені в джерелах як союзники болгарського царя Івана Асеня II (1218-1241), який повернув з їхньою допомогою престол.

Вигнанці жили на території Галицького Пониззя, по Дністру на південь від Галицького князівства, і в Придунав'ї. Археологи вважають приналежними галицьким вигнанцям ряд пам'ятників (Бранешти III, XIII, Іванча II і ін.) у центральній частині Пруто-Дністров'я - осілі поселення з розвинутим гончарним виробництвом.

У складі вигнанців були знатні боярські роди Домажиричів і Кормиличичів, а також інші боярські роди, вигнані галицьким князем із країни. Але основну їхню масу складали простолюдини - "смерди і холопи", з типово "козацьким способом життя". Вони активно підтримували Івана Берладника в період його походів на Галич та інші міста Галицької землі. Це була масова, народна українська колонізація Галицького Пониззя, яку, з точки зору історичної типології, повинні були очолити князі-ізгої, як і у випадку з утворенням запорізького козацтва. Це був перший історичний досвід масової української колонізації причорноморських степів - могутньої, інтенсивної і численної - у другій половині ХІІ - першій половині ХІІІ ст. Вона була перервана монголо-татарською навалою.

Перші відомості про походження "бродників" стосуються Подоння (1146 р.), продовжуються в другій половині ХІІ ст. і переходять у ХІІІ ст. (Липецька битва, битва на Калці). Всі спогади про бродників зв'язані з військовими діями. Підкреслюється їх надзвичайна войовничість. Бродники селилися на руському прикордонні зі степом, так як і "дикі половці" - вигнанці з половецьких кочовищ. Етнічний склад бродників був неоднорідним - алано-болгари, половці.

Для першої половини ХІІІ ст. бродники епізодично згадуються й серед населення Галицького Пониззя. З бродниками Подоння вони збігаються за основними історико-типологічними показниками і способом життя. Це - поліетнічна, напівкочова войовнича вольниця, праобраз козацтва. Процес "викиду" бродників у Галицьке Пониззя і на Дунай у ХІІ-ХІІІ ст. з територій Галицького князівства, а також з тюрксько-кочівницького середовища типологічно подібний із процесами утворення придніпровського козацтва і Запорізької Січі. Дослідники [П. Голубовський, Д. Яворницький] вважають терміни "бродник" і "козак" практично синонімічними.

Відомості про бродників у Карпато-Дністровських землях (Brodnici) містяться в угорських і папських грамотах 1220-1250 рр. Сам факт їх мешкання на схід від Карпат не викликає сумнівів. Західними кордонами землі бродників у Карпатах була ріка Серет. Російські і українські вчені вважають бродників вихідцями, переважно, із слов'янського середовища. В румунській літературі, навпаки, панує думка про східнороманське походження бродників.

Версія слов'янського походження бродників підкріплюється самою етимологією терміну "бродники" (від "бродити").Ф. Успенський вважав мешканців місцевості "Вордони" бродниками.А. Пашуто співвідносить бродників зі слов'янським плем'ям "ободритів", що проживають по сусідству з болгарами в Дакії, яка прилягає до Дунаю". Лише В. Васильєвський і деякі молдавські історики вказують на можливість походження бродників від німецького племені "броднингів". Це плем'я з'явилося в Східному Прикарпатті в кінці XII - початку ХІІІ ст. при активізації тут Угорщини.

Згідно з тюрксько-романо-слов'янською версією етногенезу бродників [В. Спіней], у межиріччі Пруту, Серету і в Подунав'ї утворилася особлива зона, куди "викидалися" "ізгої" з кочового степу. Ці "ізгої" приймали у своє середовище волохів і втікачів з нинішнього українського Прикарпаття. Вони одержали сукупне найменування бродників і утворювали окремі військові чи розбійницькі групи. Це було рухливе й мобільне населення, що наймалося на будь-яку військову службу й брало участь у будь-яких конфліктах. Подібний процес відбувався й в Пороссі, де з кінця ХІ ст. залишки печенігів і гузів-торків, що були витіснені половцями з південноукраїнських степів, утворюють племінний союз "чорних клобуків" [С. Плетньова]. А у Галицьке Пониззя виганялись із степу "дикі половці" - ізгої із половецьких орд.

"Дикі половці" у 1146 р., як союзники київського князя, ходили на Галич, в 1159 р. - у Галицьке Пониззя, на землі Івана Берладника, в 1162 р. брали участь у спільному поході князів західних князівств (у тому числі і Галицького) і чорних клобуків на Київ. Вони займали північ Галицького Пониззя, і межиріччя верхів'я Південного Бугу і Дністра, переміщалися й у центральну частину Галицького Пониззя і інкорпорували у своє середовище біженців з Галицьких земель. У сукупності вони й одержали найменування бродників, які населяли Галицьке Пониззя в ХІІ - початку ХІІІ ст.

З бродниками у Карпато-Дністровських землях можуть бути пов'язані археологічні пам'ятники типу Петруха-Лукашевка, могильник у с. Каменка на лівому березі Дністра (ХІІ ст.), похоронні комплекси того ж часу на лівобережжі Нижнього Дунаю й у межиріччі Серету і Пруту [А. Добролюбський]. Тут наявні і "бродницькі" топоніми.

Бродники Галицького Пониззя в ХІІ-ХІІІ ст. були змішаним маргінальним населенням, утвореним вихідцями з половецького степу ("дикими половцями") з Галицького князівства, а також, можливо, з волохів. За складом і способом життя, вони, як і галицькі вигнанці, були подібні з більш пізнім козацтвом Наддніпрянщини у процесі утворення Запорізької Січі. На землях же між Карпатами і Дністром процес утворення такої Січі з бродників і галицьких вигнанців був перерваний монголо-татарською навалою.

Берладниками прийнято вважати прихильників (дружину) князя-ізгоя Івана Ростиславовича, що зайняв у 1144 р. галицький престол. Він був вигнаний Володимирком Володаревичем і ховався в Пониззі, на Дунаї, де заснував самостійне "князівство" з центром у Берладі. Сам факт існування в пониззях Дунаю слов'янського етнічного масиву - Галицького анклаву, допускав можливість створення там особливого українського князівства, відрізаного кочівниками від основних українських земель.

Російські вчені вважали берладників слов'янами, а румунські і молдавські - східними романцями. Українські вчені вважають берладників українцями - як вихідцями, переважно, з Галицької і Київської Русі [М. Грушевський]. Ніким не заперечувалась наявність в їх складі кочівників. Це поліетнічне населення за своїм способом життя і соціальним статусом нагадувало більш пізніх козаків.

Одні історики вважають Берладь незалежним політичним об'єднанням, типологічно подібним із Запорізькою Січчю. Інші вбачають у Берладі удільне князівство, залежне чи незалежне від Галицького князівства. Російські історики одностайно зв'язують Берладь із середньовічним містом Бирладом, на однойменній річці. Румунські дослідники таку локалізацію відкидають, посилаючись на відсутність тут археологічних шарів ХІІ-ХІІІ ст.

Відомості про берладників містяться в руських літописах і Грамоті Івана Берладника, автентичність якої викликає сумніви. Берладники в літописах згадані двічі: вперше - із князем Іваном Ростиславовичем, вдруге - без нього. Берладь згадується лише один раз. Сам князь Іван Берладник згадується з 1145 р., коли, після невдалої спроби захопити Галицький престол, утік на Дунай, а звідти до київського князя Всеволода ІІ Ольговича. Після смерті Всеволода у 1146 р., Іван Ростиславович перейшов на службу разом зі своєю дружиною до свого брата Святослава Ольговича, на початку 1147 р. - до смоленського князя Ростислава Мстиславича, у 1149 р., на вісім років - до Юрія Долгорукого в Суздалі. Коли Юрій став київським князем, він спробував видати Берладника в Галич, але його визволив чернігівський князь Ізяслав Давидович. У 1159 р. до князя Ізяслава звернувся Ярослав Галицький з вимогою видати Івана, і він, разом із своїми прихильниками - "берладниками" - тікає до половців. При осаді Ушиці він посварився з половцями, заволодів Берладом, а потім - Пониззям [Н. Полонська-Василенко]. У його війську було 6 тисяч берладників. З ними він знову вирушає до Києва назустріч з князем Ізяславом Давидовичем, разом з ним здійснює похід на Ярослава Галицького. У 1160 р. берладники пограбували Олешшя, а в 1162 р. Іван Берладник гине в Солуні від отрути.

Тлумачення Грамоти Івана Берладника 1134 р., в якій він називає себе удільним галицьким князем, супроводжується суперечливою історіографією. Більшість українських і російських дослідників вважають її автохтонною, а румунські і молдавські - фальсифікованою. В дисертації достеменно розглядаються і порівнюються всі резони опонуючих сторін. Ми вважаємо, що грамота Берладника була складена в XIV-XV ст., на підставі більш ранніх подібних грамот і тому відбиває "історичні реалії" ХІІ ст.: Іван Берладник вважав себе вправі зайняти галицький стіл і міг видавати документи, називаючи себе навіть галицьким князем.

У 1144 р. Іван Ростиславич тікає на Дунай, де, в Галицькому анклаві, він міг зібрати військові сили. Цей слов'янський анклав, відзначений джерелами ще в ХІ ст., продовжував існувати і далі і постійно поповнювався "утікачами" з кочового степу і з осіло-землеробських областей. Його мешканцями могли бути болгари, волохи, бродники і галицькі вигнанці. Строкатий соціально-етнічний склад швидко зростаючого населення обумовив його організацію за зразком козацької Січі. Така, Берладська Січ, що була утворена прихильниками Івана Ростиславича, берладниками, могла надати князю Іванові достатні військові сили для ведення самостійної війни. Вона і вела непримиренну боротьбу з Галичем.

Сказане може означати, що літописна Берладь знаходилася на нижньому Дунаї і, по суті, була дунайською галицькою січчю.

Існування Берладського князівства з центром на місці сучасного міста Бирлада не підтверджується ні історично, ні археологічно. Навпаки, комплексні дані топоніміки, лінгвістики, писемних і археологічних джерел свідчать про населений пункт "Ески-Бирлат" ("Старий Бирлад") в Добруджі, що розташувався поблизу сучасного міста Хіршово, біля дунайського берега, у міст Мачин (Дичин), Галац (Малий Галич) і Переяславець (Малий Переяслав) - на Дунаї. А сучасне місто Бирлад йменувалося "Новим Бирладом" і виникло не раніше ХІІІ ст. [Р. Рабінович].

Термін "Берладь" означає в різних слов'янських мовах "лігвище, притулок, багнисте місто", тобто "притулок у багнистому місці". Поблизу Гіршова, де русло Дунаю розгалужується на дрібні рукави, місця багнисті і заболочені. Гіршово розташоване між місцевостями "Балта Яловиця" і "Балта-Брэиле" ("балта" - бруд, болото). У цьому ідеальному місці для Січі можна сховатися від будь-кого. А саме слово "берладник" означає "авантюрист, грабіжник з Берладі" [М. Фасмер]. У буковинських грамотах XVII-XVIII ст. "берладським" називається "злодійський", "розбійницький" шлях.

Розміщення центру Берладі на правому березі Дунаю в районі Гіршова відповідає контексту поняття "подунайські міста": вони були розташовані, як правило, на правому березі Дунаю. Тому Берладь знаходилась у Добруджі, на території, що у середині ХІІ ст. належала Візантійській імперії. Тоді існувала практика "дарування руським князям земель від візантійського імператора" [В. Васильєвський]. Серед тих князів, яким "дарувалися" придунайські області, був і Іван Ростиславович. Дійсно, на "сюзеренітет" Візантії по відношенню до Берладі вказує те, що Іван Ростиславович і берладники ходили походом на галицькі міста, грабували галицькі купецькі кораблі і рибаків, ходили на Олешшя, проте не грабували візантійців і не мали конфліктів з візантійською владою. Берладники - декласовані розбійники і пірати, які плавали по Дунаю і Чорному морю, - не "помічали" у Візантії багатої здобичі.

Залежність від Візантії носила, мабуть, такий же характер, як і залежність Запорізької Січі від Речі Посполитої, а згодом - від Росії. Також була залежна від Туреччини і Задунайська Січ у кінці XVIII ст. Зрозуміло, що Берладська земля була незалежною від Галицької Русі, зокрема, з 1144 р., наче "козацька вільна республіка". У неї були і незалежні, меркантильні, відносини з половцями.

Локалізацію Берладі в Добруджі підтверджує масове поширення тут речей давньоруського походження. Насамперед, це шиферні прясельця, виготовлені в Овручі. Вони зустрічаються на поселеннях навіть у скарбах із прикрасами і візантійськими монетами. Вони могли використовуватися як обмінний еквівалент [I. Коновалова, В. Перхавко]. За зразком привізних овруцьких пряселець на поселеннях майстрували прясельця з місцевого сірого шиферу. На поселеннях Диногеція і Ісакча знайдені металеві лунниці - місцева імітація давньоруських лунниць, привезені з Русі скляні браслети і персні, конічні і багатогранні бурштинові намиста, енколпіони, виготовлені в Києві і Галичі. Численні знахідки шийних і нагрудних бронзових хрестиків ХІ-ХІІ ст., аналогічних волинським, бронзовий хрестик, аналогічний новгородським, поліхромні поливні яйця-писанки, виготовлені в Києві і Бєлгороді тощо.

Кількість і розмаїтість речей давньоруського походження в Добруджі, на поселеннях, розташованих на березі Дунаю в Північній і Західній Добруджі можна пояснити як широко розвиненою торгівлею цього регіону з Руссю, так і наявністю великого руського етнічного масиву на правобережжі Дунаю в другій половині ХІ - ХІІ ст. Абсолютна більшість предметів давньоруського походження з'явилася тут у ХІ-ХІІ ст. і пізніше. Але на кінець Х ст. до давньоруських речей подунайських поселень Добруджі відносяться тільки овруцькі прясельця. Їхня чисельність зростає до ХІ ст. Згадані луниці відносяться також до ХІ ст. Багато з названих предметів були знайдені в тогочасних похованнях.

Велика кількість речей давньоруського походження на придунайських правобережних пам'ятниках Добруджі, які ототожнюються з "подунайськими містами" візантійських і руських джерел, зв'язана з наявністю серед населення подунайських міст значного слов'янського, галицько-українського масиву. У наявності вагомі археологічні докази локалізації центру літописної Берладі в Добруджі. Це ж дозволяє вважати, що саме тут, на правобережжі Нижнього Дунаю, здійснювався перший історичний досвід створення української Січі - попередниці Запорізької і Задунайської Січей.

У висновках підсумовано наслідки дослідження, згідно з метою і науковими завданнями дисертації:

1) Обґрунтовано, що територія Карпато-Причорномор'я є "природною історико-географічною структурою", особливою зоною контакту різних цивілізацій з властивими їй закономірностями історико-культурного розвитку. Стійкі особливості характеру регіонального розвитку обумовлені тут взаємним перетинанням різних соціально-економічних типів і етнічних груп протягом тисячоліть своєрідного історичного розвитку регіону.

2) З'ясовано, що на тлі взаємодії основних факторів етнополітичної історії Карпато-Причорноморських земель у другій половині ХІ - першій половині ХIII ст. - кочового, візантійсько-болгарського, волоського і галицько-українського, - місце і роль українського населення були переважними. Частково це позначалося на колонізації Галицького Пониззя, Нижнього Подунав'я й утворенні Берладської Січі на правобережжі Дунаю. Відзначено, що в другій половині ХІ ст. домінуючим демографічним фактором був кочовий. З початку ХІІ ст. активність кочівників знижується, межиріччя Пруту і Дністра переходять під владу теребовельських, а потім галицьких князів. У першій половині ХII ст. сюди поступово проникає українське населення, колонізаційна хвиля досягає Дунаю, де утворюється "галицький дунайський анклав". Виникає і поняття історичної території - "Галицьке Пониззя", - яке на Дунаї межувалося з Візантією. Встановлено, що волоське населення не проникало в Пониззя східніше Пруту. З другої половини ХII ст. політична влада галицьких князів у Пониззі змінюється - майже до монголо-татарської навали. Доведено, що основними демографічними компонентами української колонізації були галицькі вигнанці і бродники. Інтенсивність колонізації була в тісній залежності від активності кочівників. До складу бродників входили також і "дикі половці". Ці групи населення ідентифікуються археологічно. Галицькі вигнанці займали центральну частину Пруто-Дністров'я, а бродники - Подністров'я і Подунав'я.

3) Установлені періоди процесу української колонізації Карпато-Причорноморських земель: в І період (друга половина ХІ ст.) українська колонізація дуже утруднена в зв'язку з підвищеною активністю кочівників, що "відрізають" придунайський слов'янський анклав від основних територій Київської Русі; в ІІ період (кінець ХІ - кінець ХII ст.) половці відступають на схід від Дністра, у межиріччі Пруту і Дністра утворюються "нічийні землі", тут з'являються бродники і берладники, а на півночі - "дикі половці". Галицькі вигнанці займають центральну частину Пруто-Дністров'я. В 1140-1150-рр. виникає Берладська Січ на Дунаї. В часи Ярослава Осмомисла і Володимира ІІ колонізація Пониззя і Подунав'я інтенсифікується; в III період поступове наростання української колонізації було перервано монголо-татарським завоюванням у 1240-х рр. Аргументована локалізація Берладі і Берладської Січі в Добруджі. Перша українська Січ існувала в другій половині ХII - першій половині ХIII ст. на правобережжі нижнього Дунаю, на основі "галицького придунайського анклаву". Умотивовано, що з позицій історичної типології поява "вигнанців", бродників, берладників та "диких половців" в Галицькому Пониззі і Подунав'ї подібна до процесів, що пізніше сприяли виникненню запорізького козацтва, а також Запорізької і Задунайської Січей.

Основні положення та висновки дисертації в наукових публікаціях автора