Міжнародна політика 30-х років: дрейф до Другої світової війни

Размещено на http://www.allbest.ru//

Размещено на http://www.allbest.ru//

Міністерство освіти і науки України

херсонський Академічний ліцей імені О.В. Мішукова при Херсонському Державному університеті

ХЕРСОНСЬКОЇ МІСЬКОЇ РАДИ

Міжнародна політика 30-х років: дрейф до Другої світової війни

КУРСОВА РОБОТА

Херсон - 2015

ВСТУП

міжнародний політика радянський агресія

Міжнародні відносини 30-х років ХХ ст. є актуальною та важливою для вивчення темою. Саме у цей час почалося визрівання міждержавних конфліктів та суперечок, що невдовзі призвели до Другої світової війни. Вона стала найбільшою трагедією ХХ століття, переломним періодом в світовій історії. Ця війна забрала більше 50 млн. людських життів, скалічила десятки мільйонів людських доль в більшості країн світу. Тож, чи слід окремо зазначати, як важливо знати, що призвело до такого вражаючого за своїми масштабами конфлікту? У першу чергу це пов'язано з тим, що детальне опрацювання і розуміння цієї теми, пам'ять про помилки минулого допоможуть запобігти новим конфліктам у майбутньому. Неабияку актуальність ця тема має і в наш час, в контексті теперішньої політичної ситуації, коли найменші прорахунки у міжнародній політиці можуть призвести до ще масштабніших наслідків і жертв, ніж то було у часи Другої світової війни.

Об'єктом мого дослідження є міжнародні відносини провідних держав світу в 30-ті роки ХХ ст.

Предмет - процес формування воєнно-політичних блоків та стратегій поведінки провідних держав, у міжнародній політиці 30-х років.

Мета роботи: простежити еволюцію міжнародних відносин, зміни політичних курсів країн, що відігравали провідну роль на міжнародній арені в 30-ті роки.

Над цією темою працювало багато істориків. Зокрема, такі як Жигаліна О.И., Загладін Н.В., Лопухов Б.Р., Тихвинський С.Л., Ширер У.

РОЗДІЛ 1. ЄВРОПЕЙСЬКИЙ ПОГЛЯД НА СИСТЕМУ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН НАПРИКІНЦІ 20-Х, ПОЧАТКУ 30-Х РОКІВ

1.1 Пакт Бріана-Келлога

27 серпня 1928 р. 15 країн світу підписали пакт Бріана-Келлога. Міністр закордонних справ Франції Арістид Бріан та держсекретар США Френк Келлог запропонували всім державам відмовитися від війни як засобу ведення внутрішньої, а особливо, зовнішньої політики. 29 серпня до цього пакту долучився Радянський Союз, а до 1939 р. кількість учасників договору зросла до 63 країн. У 1930 році Келлогу навіть була присуджена Нобелівська премія миру «за підготовку Паризького пакту». Згодом цей документ став одним з правових підстав для Нюрнберзького процесу, на якому керівникам нацистської Німеччини було пред'явлено звинувачення в його порушенні.

1.2 Проект «пан-Європи»

У вересні 1929 р. Бріан виступив у Лізі Націй з новою політичною ініціативою. Він запропонував створити Єдину Європу («пан-Європу»), тобто об`єднати провідні європейські держави, встановивши між ними «дещо на зразок федеретавних зв`язків». Наступного року Бріан запропонував конкретний план створення «Європейського федеративного союзу», згідно якого європейські країни (крім Туреччини і СРСР) мали поступово ліквідувати митні кордони з метою створення «спільного ринку» і закріпити гарантії миру, прийняті в Локарно. Проект «батька Європи» (таке прізвисько згодом отримав Бріан) був критично зустрінутий Англією, Італією, США та іншими державами. Навіть Німеччина, на підтримку якої розраховував Бріан, зажадала попереднього політичного врегулювання в Європі, тобто повної ліквідації Версальської системи. Таким чином ідея єдиної Європи не знайшла на той час своєї підтримки. Але все ж виникає питання: чому ця політика не спрацювала? Відповідь на це питання така: міжнародна економічна криза призвела до того, що економічні відносини між країнами стали дуже напруженими. Так 1931 р. ознаменувався економічною війною між Америкою й державами Західної Європи а також тим, що американці відмінили в односторонньому порядку так званий золотовалютний баланс. Інакше кажучи, якщо раніше долар вільно обмінювався на золото, то в 1931 р. під приводом боротьби з кризою США відмовилися проводити такий вільний обмін. Зрозуміло, що економічні протиріччя не дозволили вести єдину політику відносно війни. Хоча, деякі історики вважають, що це не більше ніж просто відмовки і економічні проблеми було б легше вирішувати разом.

1.3 Пацифістський рух

У 30-х роках прагнення до миру набуло загальнопланетарного характеру. В багатьох країнах світу були створені десятки різноманітних пацифістських організацій, товариств та об'єднань. В цілому рух не відзначався однорідністю. Зокрема, прихильники ліберального пацифізму намагалися створити міжнародний механізм безпеки, який зміг би регулювати міжнародні відносини і відвернути війну за допомогою політичних і моральних методів. Ця течія підтримувала Лігу Націй і висувала на перший план дипломатію “морального принципу” і ненасильницькі методи вирішення міжнародних конфліктів.

Іншим помітним відгалуженням пацифістського руху став соціалістичний напрямок, який об'єднував строкаті за соціальним складом суспільні сили, що групувалися навколо Робітничого Соцінтерну, Міжнародної федерації профспілок і національних соцпартій. Ідейною основою цієї течії, що проголосила себе «реальним» пацифістським рухом, слугували теорії «ультраімперіалізму» К.Каутського та «організованого капіталізму» Р.Гільфердінга. Лідери цього руху вважали пацифізм частиною класової боротьби пролетаріату і покладали всю відповідальність за війну на капіталізм. Разом з тим вони також орієнтувались на Лігу Націй як на інструмент примирення імперіалістичних протиріч. Помітну роль у розколі миротворчих рухів зіграло також існування СРСР з його ідеологією світової революції і насильницького розповсюдження комуністичного режиму. У зв'язку з цим в Європі та Америці багато хто сприймав фашизм як своєрідний захист від “комуністичної загрози”, що в свою чергу сприяло розколу антифашистського руху.

Всередині пацифістського руху існувала і така течія, яка вимагала не заважати Гітлеру «відновлювати справедливість», порушену Версальським мирним договором. Реакцією на такий рух була стаття Р.Ролана «Пацифізм і революція», де пацифізм звинувачувався у капітуляції перед злом, а тому результатом стала його відставка з посади голови Міжнародної Ліги борців за мир.

Якщо на початку 30-х років пацифістський рух в цілому можна охарактеризувати як антивоєнний, то в середині 30-х в ньому відбувається процес усвідомлення боротьби з конкретним агресором - фашизмом. У травні 1935 р. А. Барбюс висунув ідею формування широкого фронту миру, який зміг би об'єднати комуністичні та пацифістські сили на антифашистській основі. У свою чергу курс на створення широкого фронту миру і загальної антифашистської єдності проголосив VII Конгрес Комінтерну.

Брюссельський Конгрес миру (3-6 вересня 1936 р.) спробував об'єднати пацифістський і антифашистський рухи і пройшов під гаслом: “Світ в небезпеці. Ми повинні його врятувати!”. Демократичні, пацифістські і комуністичні делегати Конгресу (всього близько 600 осіб) заявили про готовність спільно боротися за відвернення війни і утворити Всесвітнє об'єднання за мир (ВОМ).

Така політика була властива Європейським державам і частково Америці у передвоєнний період. В цілому, офіційний пацифізм досить швидко продемонстрував свою неспроможність протистояти війнам і конфліктам, головним чином через те, що представники офіційних кіл розглядали свої мирні ідеї і проекти як засіб отримання певних політичних переваг за рахунок інших держав, а також як частину офіційної політики. Ці явища, а також вихід Японії з Ліги Націй знаменували собою новий етап в історії миротворчості. Він характеризується передусім розколом між прихильниками безумовного пацифізму з визнанням ними тільки методів ненасильницького впливу і опорою на Лігу Націй і тими, хто вважав за необхідне зупинити агресора, навіть за допомогою насильства.

РОЗДІЛ 2. ПРАГНЕННЯ СТВОРИТИ СИСТЕМУ «КОЛЕКТИВНОЇ БЕЗПЕКИ»

2.1 Впровадження політики «колективної безпеки» Францією

Країни, що розуміли безплідність надій на мирний розвиток переходили до політики колективної безпеки. Першою таку політику почала проводити Франція, яка ще в 1920-1921 рр. ініціювала створення воєнного блоку під назвою «Мала Антанта в країнах Західної Європи». Реально, цей блок використовувався французами для проведення власної політики в західноєвропейських державах. Але згодом виявилося, що між учасниками Малої Антанти теж є свої серйозні протиріччя як територіальні, так і економічні. Саме тому Франція дуже швидко перейшла до політики підписання двосторонніх договорів. Такі договори про військове співробітництво були з Чехословаччиною, Румунією, з Югославією.

2.2 Радянсько-французькі відносини у першій половині 30-х років

Франція в 30-ті роки знайшла в своїй політиці «колективної безпеки» додатковий козир і цим козирем був Радянський Союз. Відносини між СРСР та Францією складалися у цей період по-різному, але в першій половині 30-х років назріло явне потепління, пов'язане не в останню чергу з тим, що у Франції до влади у 1934 р. прийшов Народний Фронт. Саме тому пройшли перемовини між комісаром закордонних справ СРСР М. Литвиновим і французьким міністром закордонних справ Л. Барту. Перемовини, що пройшли в Парижі призвели до того, що між СРСР та Францією було досягнуто взаєморозуміння в питанні колективної безпеки. Очікувалось підписання масштабного договору про військове співробітництво та створення блоку проти Гітлера, але в тому самому 1934 р. Л. Барту був вбитий. Сталося це в Марселі, куди він приїхав на перемовини з королем Югославії, якого також намагалися вмовити на створення військового антифашистського блоку. Неважко здогадатися, що фашистські організації Європи були причетні до цього вбивства.

Наступником Барту став П. Лаваль, який, не дивлячись на те, що у Франції сприймався як талановитий дипломат, проводив явну пронімецьку політику, що не могла не сказатися на відносинах країни з Радянським Союзом. Втім, підписання договору вже було складно зупинити і в травні 1935 р. між Францією і Росією було підписано договір про військове співробітництво. Подібні договори тоді ж у травні 1935 р., Радянський Союз підписав з Чехословаччиною, французьким союзником у Східній Європі. Цікаво, що Лавалю все ж вдалося виправити тексти договорів і як результат, СРСР мав право допомагати Чехословаччині тільки за згодою французького керівництва. Не дивно, що в епоху Лаваля, який згодом став прем'єр-міністром Франції, французька держава почала поступово зближатися з Німеччиною. Втім, в 1941 р. це ніяк не врятувало її від німецької окупації.

Ставлення країн Заходу до створення системи колективної безпеки було прохолодним. Радянсько-французький договір був ратифікований Францією лише через рік. Сумніви викликало насамперед те, що СРСР не має спільного кордону з Німеччиною і щоб виконати свої зобов'язання, радянським військам довелося б перетинати територію Польщі та Румунії. А ці держави боялись СРСР більше, ніж Німеччини, і категорично відмовлялись пропускати радянські війська. У французів складалось враження, що СРСР хоче втягнути Францію у конфлікт з Німеччиною, а самому залишитись осторонь. Коли на Заході стали відомі наслідки репресій у радянській армії, то військовий союз з СРСР розцінювався як малозначний.

2.3 СРСР у системі міжнародних відносин 30-х років

У Радянському Союзі добре розуміли загрозу війни. Намагаючись вийти з міжнародної ізоляції, і досягши певних результатів у 20-ті роки, у 1933 р. Радянський Союз встановлює дипломатичні відносини з Америкою, а у 1934 р. навіть вступає до Ліги Націй. Це був час найбільшого розширення цієї організації.

Втім, дуже швидко виявилося, що ні Сполучені Штати Америки, ані Ліга Націй не могли слугувати гарантами того, що війна все ж не розпочнеться. Саме тому, СРСР на рубежі 20-30-х років починає перебудову економіки, а в середині 30-х років встановлює її на воєнні рейки. СРСР намагався уникнути війни, чи, хоча б, відтягнути її початок. Мюнхенський арбітраж 1939 р. у повній мірі показав радянському керівництву неможливість створити систему колективної безпеки. Радянсько-французький і радянсько-чехословацький договори виявились простими клаптиками паперу. Для радянського керівництва Мюнхен став сигналом, що його хочуть усунути від участі у європейських справах. Незабаром Франція і Німеччина уклали угоду, рівноцінну пакту про ненапад. СРСР розцінив це як спробу Заходу направити агресію Німеччини на Схід. Поразка СРСР на європейському дипломатичному фронті проходила на тлі загострення відносин з Японією, що вилилось у конфлікт біля озера Хасан у липні 1938 р. На думку радянського керівництва, СРСР опинився перед перспективою агресії зі Сходу і Заходу. Втративши надію на можливість створення системи колективної безпеки, опинившись у політичній ізоляції, пройнявшись недовірою до Англії і Франції, радянське керівництво починає пошуки шляхів зближення з Німеччиною. Важливою ознакою зміни зовнішньополітичної орієнтації СРСР стала заміна Литвинова на посаді наркома закордонних справ. Новим наркомом став В. Молотов, а це означало, що сам Сталін береться за керівництво зовнішньою політикою.

СРСР рухався від Англії і Франції до Німеччини, а західні демократії шукали зближення з СРСР. У березні 1939 р. Великобританія запропонувала СРСР підписати спільно з Францією і Польщею загальну декларацію про взаємодію. У квітні 1939 р. західні держави звернулись до Радянського Союзу з пропозицією дати гарантії Польщі і Румунії. У відповідь СРСР запропонував пакт про взаємодопомогу між Англією, Францією і СРСР з одночасним наданням гарантій всім прикордонним з СРСР державам. Однак переговори, що почались з цього питання, виявились непростими через взаємну недовіру між учасниками і небажання сторін йти на компроміс. Сторонам не вдалося подолати суперечку з питання про непряму агресію. Англія і Франція вбачали у радянському формулюванні загрозу для суверенітету сусідніх з ним держав, тому що будь-які зміни у прикордонних з СРСР державах могли бути кваліфіковані радянським керівництвом як агресія і туди б вводились радянські війська. До того ж Англія розглядала ці переговори як засіб тиску на Німеччину і не бажала укладення угоди. Поряд з політичними переговорами Англія, Франція і СРСР домовились розпочати переговори військових місій для укладення спільної конвенції. Вони теж виявились малоефективними. Формальною перешкодою для підписання конвенції стало небажання Польщі та Румунії пропустити через свою територію радянські війська. Радянське керівництво вивчало питання про зближення з Німеччиною.

У серпні 1939 р. СРСР опинився у центрі світової політики. Його прихильності домагались як Англія з Францією, так і Німеччина. Перед радянським керівництвом стала проблема остаточного вибору орієнтира, від якого залежала доля світу. На думку Сталіна, союз з Англією і Францією, у кращому випадку, міг принести напружені відносини з Німеччиною, а в гіршому, війну з нею. Союз же з Німеччиною залишав би СРСР осторонь світового конфлікту. Можна було розраховувати на припинення бойових дій з Японією на річці Халхін-Гол (точились з травня по серпень 1939 р. на території МНР), на яку могла вплинути лише Німеччина, і на територіальні надбання за рахунок Польщі, Прибалтики, Фінляндії і Румунії. Німеччина була згодна на це, аби тільки вивести СРСР з гри і розв'язати собі руки для агресії проти Польщі, яка була призначена на 26 серпня, а згодом на 1 вересня. 21 серпня Сталін отримав від Гітлера телеграму, в якій той заявляв, що прагне до укладення пакту про ненапад з СРСР і готовий підписати будь-яку додаткову угоду, яка стосується всіх суперечливих питань. Гітлер просив прийняти міністра закордонних справ Німеччини Ріббентропа для підписання відповідних документів. Того ж дня Сталін дав розпорядження перервати переговори з Англією та Францією і направив Гітлеру телеграму з висловленням надії на суттєвий поворот у радянсько-німецьких відносинах. Він погоджувався прийняти Ріббентропа у визначений термін. Після нетривалих переговорів Ріббентроп і Молотов підписали у Кремлі 23 серпня 1939 р. договір про ненапад і таємний протокол до нього. У протоколі сторони домовлялись про розмежування "сфер інтересів" у Східній Європі. Німеччина визнавала сферою інтересів СРСР Фінляндію, Латвію, Естонію і Бессарабію. Литва визнавалась сферою інтересів Німеччини. Протокол передбачав розподіл Польщі. Лінія, розподілу повинна була проходити приблизно по річках Нарев, Вісла, Сян. Зміст підписаних у Москві документів чітко виявив характер переорієнтації зовнішньої політики СРСР. Суть цього повороту полягала не просто у зміні зовнішньополітичних орієнтирів і не зводилася тільки до спроби забезпечити безпеку через безпосередні відносини з Німеччиною.

Таємний протокол свідчив про відмову СРСР від визнання пріоритету міжнародного права. СРСР неначе повернувся до політики, яку проводив царський уряд: її рисами були таємна дипломатія і територіальна експансія. Підписавши протокол, СРСР фактично опинився серед держав - "підпалювачів війни". Безпосереднім підсумком підписання цих документів стало те, що німецькі війська вранці 1 вересня 1939 р. здійснили напад на Польщу. З вересня Англія і Франція оголосили війну Німеччині. Спалахнула Друга світова війна.

РОЗДІЛ 3. ПОЛІТИКА «УМИРОТВОРЕННЯ» АГРЕСОРА ТА ВІДВЕРТИХ ПРОВОКАЦІЙ

3.1 Бажання Заходу домогтися зіткнення Німеччини та Радянського Союзу

Ті країни, що не хотіли приймати участь у політиці колективної безпеки, обрали для себе іншу тактику. Вона отримала назву тактики умиротворення агресора. Існує версія, згідно з якою, деякі європейські країни, або навіть США, намагалися домогтися зіткнення між Німеччиною і Радянським Союзом. Не дивлячись на те, що офіційного підтвердження цьому начебто немає, деякі вислови європейських політиків 30-х років, все ж можуть слугувати тому доказом. Зокрема, прем'єр-міністр Великобританії Невіл Чемберлен, відомий підписанням Мюнхенських угод з Німеччиною, казав: «Для нас, звісно, це було б найкращим варіантом, коли б ці скажені пси, Гітлер і Сталін зчепилися та розірвали один одного». Але, мало того, що європейські політики робили відповідні заяви, вони надавали кошти Німеччині. Зокрема, розмір позик, що були надані Німеччині у перші 4 роки знаходження Гітлера при владі, становив, не багато ні мало, 27 млрд. золотих марок. Це була величезна сума.

3.2 Провокативна політика Німеччини на початку 30-х років

Політика умиротворення агресора призвела лише до того, що Німеччина зрештою розпочала свою повзучу експансію. Інакше кажучи, влада цієї держави стала робити необхідні кроки щоб повернути собі колишні політичні та економічні позиції в Європі. Це почалося ще до появи при владі Гітлера. Так у 1931 р. уряд Г. Брюнінга виступив з ініціативою створення митного союзу між Німеччиною та Австрією. Це рішення, звісно, викликало протести у інших європейських країн: не для того вони громили Німеччину на Парижській конференції, щоб вона відновлювала свій економічний вплив. Довелося звернутися до міжнародного суду, який в жовтні 1931р. заборонив створення цього митного союзу, згідно з Сен-Жерменським та Версальським договорами, підписаними з Австрією та Німеччиною у 1919.

Але на цьому Німеччина не зупинилась і в 1932 р. на Женевській конференції з роззброєння відмовилася від подальшої виплати репарацій. Не можна сказати, що до цього часу Німеччина виплатила більшу частину з них. Англія та США її у цьому підтримали. В умовах міжнародної економічної кризи це був зрозумілий крок, адже нищити Німеччину, що постачає сировину, є значним ринком збуту та взагалі відіграє не останню роль у міжнародній економіці було б навряд чи розумно. Але ця відмова визвала зрозумілу реакцію з боку Франції, адже вона розраховувала на ці кошти. На цій конференції сталася ще одна важлива подія. Річ у тім, що канцлер Брюнінг, а згодом і Гітлер, настояв на тому, щоб Німеччині були надані рівні з іншими європейськими державами права у сфері озброєння. Брюнінг висунув ультиматум: або усі країни повинні роззброїтися до рівня Німеччини, адже за умовами Версальського мирного договору, Німеччина фактично втрачала і флот і армію, або надати Німеччині можливість доозброїтися до рівня, на якому знаходилися французькі збройні сили. Країни Європи прихильно поставилися до цієї ініціативи. Гітлер отримав можливість вільно озброюватись всупереч умовам Версальських домовленостей, тож не дивно, що надалі він ігнорував і інші статті цього договору. Втім це не врятувало конференцію від розпуску. У 1933 р. гітлерівське представництво знайшло формальний привід залишити цю конференцію і проголосити навіть про вихід Німеччини з Ліги Націй. Нечуваний демарш. Але учасники цих зборів в Женеві намагались просто не звертати на це уваги. Можливо, що вони дійсно прагнули зіткнення Німеччини та СРСР. Тож, якщо це було можливо на дипломатичному рівні, чому б не спробувати відновити й армію?

У березні 1935 р. Німеччина оголошує про відновлення в країні режиму загальної військової повинності (Вермахт 1935-1945 рр.). Звісно, це було не внутрішнє рішення Німеччини, а рішення, що обов'язково повинно було вплинути на політику європейських країн і вже наступного місяця в італійському місті Стрезе пройшла Стрезька конференція з питання об'єднання держав Європи проти потенційної німецької агресії. Досить дивним виявилося те, що однією з учасниць конференції виявилась Італія, хоча Муссоліні спершу розглядався як союзник Німеччини. Втім, Стрезька конференція, не дивлячись на голосні заяви, що були на ній зроблені, на попередження Німеччини, не скінчилася, за великим рахунком, нічим. У тому самому 1935 р. Муссоліні нападає на Ефіопію, а Німеччина надає йому дипломатичну підтримку, тож доволі складно боротися з німецькою агресією, коли ти сам здійснюєш її на африканському континенті.

3.3 Потурання їй західних демократій

Що ж стосується Великобританії, явної тодішньої європейської держави номер один, то мало того, що вона проігнорувала усі ці спроби приборкати Німеччину, а ще й підписала у 1935 р. договір про співробітництво з Гітлером у військовій сфері. Результатом угоди стала остаточна ліквідація всіх обмежень Версальського договору. За дозволеним тоннажем флоту Німеччина зрівнювалася з Францією і Італією - державами-переможцями у Першій світовій війні. Наскільки британці розуміли, яким небезпечним буде цей флот у 40-ві роки, можна розмовляти дуже довго. При підписанні договору Британія не поставила до відома своїх союзників по Першій світовій війні Францію та Італію про бажання укласти договір з Гітлером, тим самим погодившись в односторонньому порядку з порушенням німцями Версальського договору. Саме угодою по співвідношенню флотів Англія фактично узаконила переозброєння Німеччини в порушення основоположних договорів.

Окрім того, що Англія дозволила Німеччині мати свій великий морський флот, у тому ж самому 1935 р. англійці та французи виступили з доволі дивною миротворчою ініціативою в Ефіопії. Як вже зазначалося, війська Муссоліні, який мріяв про відновлення Римської імперії, вторглися на територію Ефіопської держави. 7 жовтня 1935 року Ліга Націй визнала Італію агресором, а 18 листопада Рада Ліги Націй ввела економічні санкції проти Італії, до яких долучились 51 держава. Однак ембарго не розповсюджувалось на нафту, вугілля й метал. Англія не наважилась закрити Суецький канал для італійських суден, США оголосили про намір не продавати зброю обом сторонам. Позиція СРСР була однозначною у засуджені окупації. Ці напівзаходи фактично віддали Ефіопію в руки агресора. Держсекретар Великої Британії з міжнародних відносин Семюель Хор та прем'єр-міністр Франції П'єр Лаваль у грудні 1935 запропонували Італії та Ефіопії план Хора-Лаваля, відповідно до якого Ефіопія мала поступитись Італії провінціями Огаден і Тігре й областю Данакіль, узяти на службу італійських радників й надати Італії виключні економічні пільги; в обмін на це Італія мала поступитись на користь Ефіопії виходом до моря в районі міста Асеб. Угода, що була підписана 8 грудня 1935 р. і передбачала, що Ефіопія повинна була просто здатися і віддати чималу частину території на користь Італії, звісно, була відкинута ефіопськими правлячими колами.

За такого явного потурання європейських держав, для Гітлера виявилось досить легко розпочати об'єднання своїх сил і укріплення своїх позицій в Європі. У 1935 р. Німеччина приєднує Саарську область. Анти-нацистські групи агітували у Саарланді, щоб залишитися під британським і французьким контролем за мандатом Ліги Націй. Проте, більшість населення, було етнічними німцями і з сильними місцевими анти-французькими настроями, і заклики залишити іноземні війська викликали підозру у зраді. Після закінчення 15-річного терміну мандата, плебісцит відбувся 13 січня, 1935, з участю виборців 98 %. 90.73 %, виборців проголосувало за приєднання до Німецького Рейху, і тільки 8.86 %, мало бажання зберегти статус-кво. Третій вибір приєднання до Франції, підтримало 0.41 % виборців.

3.4 Німецька експансія в Європі. Мюнхенський арбітраж

У 1936 р. відбувається ремілітаризація Рейнської зони, коли німецькі війська входять до західної частини власної країни. Спочатку Гітлер планував провести її в 1937 році. Деякі обставини, насамперед, ратифікація франко-радянського пакту 1935, дозволили йому прискорити події. Гітлер зумів видати свою провокацію за захисну ініціативу проти «оточення» ворожими державами. На світанку 7 березня 1936 19 піхотних батальйонів німецької армії і кілька військових літаків були перекинуті в Рейнську область. Німецькі розвідувальні літаки відзначили концентрацію тисяч французьких солдатів на кордоні, але вони так і не наважилися перейти кордон.

Французький уряд побоювався, що мобілізація і повномасштабна війна приведуть до економічного краху. Уряд Франції видав декларацію, в якій в найсильніших виразах засудив введення німецьких військ. Декларація також містила натяк на можливу відповідну військову акцію. Оскільки Франція вже прийняла рішення про те, що мобілізації не буде, то Рейнську провокацію Гітлера було вирішено використовувати для отримання від Британії «континентального зобов'язання» (тобто зобов'язання Британії послати великі сухопутні сили на континент у разі серйозного збройного конфлікту). Британські реакції характеризуються як «змішані» . Під час Рейнського кризи в Британії не відбулося жодного ралі або демонстрації протесту. Навпаки, були організовані кілька демонстрацій, які вимагали «підтримання миру» і «недопущення застосування військової сили на континенті». Британці не були дуже нещасливі від того, що Німеччина позбавила їх можливості піти на поступки, обравши односторонню акцію, і від того, що вони були змушені піти на зустріч французам і погодитися на переговори генштабів.

В 1938 р. відбувається аншлюс з Австрією. У лютому Гітлер запросив австрійського канцлера Курта фон Шушніґа до Німеччини, де змусив його погодитися на допущення до влади австрійських нацистів. Невдовзі Шушніґ відрікся від цих домовленостей і анонсував плебісцит щодо аншлюсу, бо мав надію, що більшість австрійців не підтримає втрату незалежності. Проте 11 березня Гітлер направив австрійському канцлеру ультиматум, де вимагав, щоб той передав усю повноту влати австрійським нацистам, інакше німецька армія розпочне вторгнення. Термін ультиматуму спливав у південь, але був подовжений на дві години. Не чекаючи на відповідь, Гітлер уже віддав наказав ввести війська до Австрії о першій годині дня.[2] Фактично стався державний переворот, і Шушніґа змусили скасувати плебісцит. Розуміючи, що ані Франція, ані Велика Британія не налаштовані допомогти Австрії зберегти самостійність, канцлер пішов у відставку, наказавши австрійській армії не чинити опору можливому німецькому вторгненню. Незважаючи на брутальне порушення Версальського та Сен-Жерменського договорів, Британія та Франція майже ніяк не відреагували на ліквідацію Австрійської Республіки. Загалом міжнародна реакція на подію коливалася від нейтральної до позитивної, і лише (часто замовчується) Радянський Союз (у ноті до західних держав) та Мексика (у посланні до Ліги Націй) висловили протест проти очевидного акту анексії.

Усі ці події європейські держави намагаються не помічати. Звісно, щодо фактично добровільного аншлюсу, то тут ще можна було промовчати. Але коли влітку 1939 р. Німеччина оголосила про свої претензії на прикордонні регіони Чехії, Судетську область, населену здебільшого німцями, європейські країни залишатися осторонь вже не могли. Судети відносилися до найбільш промислово розвинених районів Чехословаччини. У цьому регіоні діяла профашистська судето-німецька партія, яка вимагала спочатку національної автономії Судетів, а потім безпосереднього включення цієї області в рейх. Гітлер, який із самого початку своєї політичної діяльності вимагав возз'єднання з Німеччиною «трьох з половиною мільйонів німців, відрізаних від своїх співвітчизників групою божевільних політиків у 1919 p.», неодноразово робив спроби здійснити цю вимогу. 30 травня 1938 р. він оголосив наказ про захоплення Чехословаччини не пізніше 1 жовтня 1938 р. (операція «Грюн»), а у вересні на з'їзді НСДАП в промовах Гітлера і Геббельса прозвучали недвозначні попередження про «звільнення німців», що пригноблюються, і ліквідацію чехословацької держави. У цій ситуації уряди Великобританії і Франції вважали, що тільки політика «заспокоєння», тобто задоволення домагань Гітлера, може врятувати Європу від нової війни. Дійсно, якщо Чехословаччина відмовляється передати ці області, а Гітлер наполягає, можна звернутися до міжнародного арбітражу. І арбітраж відбувся, але рішення його виявилося досить несподіваним. 18 вересня Англія і Франція пред'явили президенту Чехословаччини Е. Бенешу ультиматум про передачу Німеччині заселених німцями територій, який був прийнятий ним 21 вересня. У Чехословаччині це призвело до зміни уряду, був оголошений загальний страйк, проведені демонстрації протесту. 22 вересня відбулася зустріч Чемберлена з Гітлером у Бад-Годесберзі (Годесберзькі переговори), де Гітлер висунув нові вимоги до Чехословаччини. Скориставшись моментом, свої територіальні домагання висловили Польща (р-н Ользе) та Угорщина (Закарпатська Україна). Це дозволило Гітлеру прикрити анексію Судетів «міжнародним» характером вимог до Чехословаччини. У цій ситуації з ініціативи Муссоліні була скликана нарада представників Англії, Франції, Німеччини та Італії в Мюнхені, де 30 вересня 1938 р. було підписано Мюнхенську угоду. За цією угодою Німеччина діставала право на анексію Судетської області, а також тих районів, де німецьке населення перевищувало 50%. Додатково була прийнята декларація, в якій Великобританією і Францією давалися гарантії новим кордонам Чехословаччини. Уряд Чехословаччини підкорився прийнятій у Мюнхені угоді, і 1 жовтня 1938 р. німецькі війська окупували Судети. Представників Чехословаччини на цьому Мюнхенському суді відверто ігнорували.

3.5 Наростання агресії Японії

Європейський конфлікт у той час почав доповнюватися конфліктом в Азії. Якщо Гітлер претендував на владу в Європі, а Японія на владу в Азії, то цілком зрозуміло, що світова війна повинна була рано чи пізно розпочатися. Вже у 1931 р. Японія використавши Мукденський інцидент, вторгається до Північно-Східного Китаю, до Манчжурії. Встановлення японського режиму в цьому регіоні супроводжується створенням там маріонеткової держави Мачжоу-Го. Радянському Союзу довелося реагувати на ситуацію, що склалася. Побоюючись війни з Японією, СРСР вимушений був навіть встановити дипломатичні відносини з цією країною. Що ж до європейських держав, то вони продовжували не звертали уваги на ці агресивні вияви Японії та протести Китаю. Адже вона була союзником Антанти у Першій світовій війні й сваритися з потенційним союзником ніхто не збирався. Навіть коли почалася японо-китайська війна, що продовжувалася до 1945 р., реакція європейських країн залишалася незмінною.

ВИСНОВКИ

Узагальнення результатів дослідження дає змогу простежити певні особливості міжнародних відносин напередодні Другої світової війни.

1) В 30-ті роки сформувалися 3 групи держав: майбутній антигітлерівський блок (колишні держави Антанти: США, Британія, Франція), країни Вісі (Німеччина, Італія, Японія) та СРСР, який не можна було віднести ані до першої коаліції, через вороже ставлення західних демократій до тоталітарного радянського режиму, ані до другої, через напружені відносини радянської держави з Німеччиною.

2) Усі ці країни усвідомлювали наближення нового масштабного конфлікту. З цим усвідомленням виникають 4 різні стратегії : заперечення війни як такої, політика колективної безпеки, політика умиротворення агресора та відверте провокування військових дій.

3) Світова економічна криза загострила міжнародні відносини і призвела до появи вогнищ нової війни. На відміну від передодня Першої світової війни‚ у 30-ті роки лише незначна кількість держав прагнула до війни. Таке становище робило реальною можливість усунути загрозу війни за умов спільних дій усього міжнародного співтовариства. Але, по мірі посилення і поглиблення конфліктів, які щоразу спалахували у 30-ті роки, зростало прагнення учасників вирішувати їх не шляхом компромісів, а нав`язуванням силою своєї волі. Отже, до Другої світової війни призвело різке загострення суперечностей між великими державами через глибоку економічну кризу, угруповання і коаліції яких протистояли одна одній і потурали агресорам.

Размещено на Allbest.ru