На етапі розгортання активного наступу більшовиків на позиції УНР, німці стали заручниками різних політичних спекуляцій та були втягнуті в громадський конфлікт. У період гетьманату П.Скоропадського спостерігалася деяка активізація громадського життя німців у напрямку намагання довести діючій владі наявність проблем та засвідчити бажання повернутися до Німеччини. У квітні 1918 р. відбулося дві важливі події - регіональні з'їзди німців-колоністів (Одеса, Пришиб), на яких були створені органи, уповноважені вести переговори з урядом Німеччини. Головнокомандування німецької армії в Україні досить стримано поставилося до намірів німців і проголошувало розв'язання їх проблем шляхом створення державності в Криму. Але уряд Німеччини, не бажаючи загострювати стосунки з Австро-Угорщиною, відхилив цю пропозицію.

Простежено ставлення німців до подій громадянської війни. Будучи селянами за укладом життя та досягнувши високого рівня життєзабезпечення, вони, на відміну від інших етносів, були налаштовані менш радикально в соціальному плані і виступах за обов'язковий переділ землі і сільськогосподарського реманенту, а тому не могли бути ні застрільниками, ні активними учасниками соціалізаторських процесів. У більшості своїй німці були за те, щоб залишити все як є, а це, у свою чергу, не влаштовувало значну частину українського селянства. Єдиною політичною силою, до якої більшість німців поставилася нелояльно, були більшовики.

У другому підрозділі “Етнополітичні аспекти суспільних трансформацій” з'ясовуються загальні підходи державної політики до проблем етнічних німців.

Радянське державне керівництво, розуміючи неприйняття німцями в переважній своїй більшості змін політичного ладу, намагалося послідовно брати під контроль ситуацію в їх середовищі. Для цього створено спеціальну систему директивно-розпорядчих органів, розроблено відповідні законодавчо-нормативні засади. Причому, влада приймала такі рішення, які мали досить гуманний характер і окреслювали контури розвитку національного середовища, де б панувала толерантність міжетнічних стосунків, зберігалась етнічна самобутність. Насправді створювалася досить жорстка централізована вертикаль управління етнонаціональними процесами. Практична робота органів державної влади серед німців спрямовувалася на виявлення реального ставлення їх до форм і методів радянського будівництва. Крім того, постійно вишукувались механізми регулювання процесів, що відбувалися в середовищі спільноти. До них належали: вивчення спеціальними органами соціально-господарської структури, особливостей побуту, рівня соціального розшарування, політичних настроїв та релігійної орієнтації. Відповідно до вимог більшовицької ідеології розвивалась і система освіти в німецьких селах. Це означало, що піддавалася руйнації колишня освітня інфраструктура. Саме нестерпні умови життя, що склалися в перші роки радянської влади, спонукали німців вдаватися до спроб виїзду з країни. Слід зазначити, що питання еміграції для багатьох німців було дуже болісним. Масові емігрантські настрої викликали серйозне занепокоєння влади. Більшовицьке керівництво, виходячи передусім із політичних та ідеологічних міркувань, намагалося за будь-яку ціну зупинити процес еміграції. Чинилися перешкоди адміністративно-примусового характеру. Політику коренізації державою партійно-господарського апарату передусім потрібно розглядати як спосіб уникнення непорозумінь з етносами та своєрідну поступку правлячої партії. І справді, початковий етап діяльності німецьких районів характеризувався зростанням довіри німців до основних заходів держави. Вони були втягнуті в орбіту політичного життя. Водночас на тій основі, що німці займали на селі потужні економічні позиції, влада, крім того що вважала їх куркулями, намагалася принизити їх громадські почуття, зокрема й за допомогою обмеження виборчих прав. Зрозуміло, що, захищаючи свої соціальні інтереси, німці вдавалися і до критичних оцінок політики влади, висловлювали невдоволення повільними темпами землеустрою, відсутністю агродопомоги з боку держави, дешевих кредитів тощо. Німці, втягнені владою в соціалістичний експеримент, змушені були долучатися до радянських форм громадського життя. Натомість селянські національні утворення кваліфіковано як ворожі, клерикально-контрреволюційні, куркульські спілки, що не мали права на існування. Феноменом кооперативного життя республіки стала діяльність німецької менонітської організації “Союз голландських вихідців в Україні”, яка належала до кооперативної організації замкнутого типу. Інші спілки були вкрай непопулярними в середовищі німецького селянства.

У третьому підрозділі “Участь у соціально-економічних експериментах влади” розглянуто місце й роль німців у нових реаліях соціально-економічного життя республіки, що склалися під впливом політики більшовизму.

З'ясовано, що невиважена економічна політика держави в першій половині 20-х років негативно позначилася на майновому становищі німецьких господарств, виникла низка труднощів, які стримували розвиток земельних відносин. Державою свідомо утверджувався стереотип у визначенні рівня землезабезпеченості як критерію сукупного соціального обличчя етносу, німці автоматично зараховувалися до дрібнобуржуазних суспільних прошарків. На цій ниві досить активно діяли органи НКВС. Граючи на емоційних почуттях німців, вони намагалися спровокувати протестні настрої з метою звинувачення німців у контрреволюційній діяльності. Крім того, вони звинувачувалися також у належності до так званого експлуататорського класу, який розглядався як причина невдач господарських перетворень. Було сфабриковано сотні кримінальних справ.

Наступною економічною проблемою для німців була податкова політика, що мала суперечливий характер і стримувала економічне піднесення господарств. Оподаткування на кілька категорій вище, ніж у сусідніх українських і російських селах, було типовим явищем для німецьких господарств. Німцям довелося пережити господарський шок і від землевпорядної кампанії, яка реалізовувалася за принципом перерозподілу землі з урахуванням середньої норми землекористування для певного регіону та відбору “лишків” на користь російських і українських селян. У другій половині 20-х років кооперування німців суттєво розширилося й було вищим ніж середньоукраїнський показник. Створені німцями кооперативи мали специфічні напрями й форми, що було пов'язано з господарською культурою та традицією, рівнем розвитку виробництва.

Радянська практика розвитку економічного життя вносила зміни й у соціальне середовище німців: відбувалася інтенсивна економічна міграція між містом і селом. Водночас досить болючим процесом виявилася “пролетаризація”. Німці складали ту масу пролетаризованої людності, яка була протестно налаштована проти дій держави. Економічні труднощі викликали в німців цілком природне бажання емігрувати. В кінці 20-х років набули розмаху депортаційні заходи. Особливо погіршувалося ставлення держави до німців - іноземних підданих, у яких вбачали шкідників в економіці. Було сфабриковано кілька судових процесів (справа “Консул”, “Промпартії”, “Шахтинська справа”), у яких фігурувало значне коло німців. На думку влади, вони мали викликати міжнародний резонанс, сприяти виявленню реакційної суті німецького фашизму.

У четвертому підрозділі “Культурно-освітнє середовище: ідеологічні впливи” з'ясовано способи, методи державної ідеологізації закладів освіти, культури німецького села.

Виявлено, що в 20-ті роки у німецькому суспільному середовищі склались й функціонували дві культури: традиційна, яка зберегла історичні традиції, звичаї, обряди, норми поведінки, та соціалістична, яка утверджувала нові світоглядні орієнтири, руйнуючи усталені форми господарського й духовного життя. Водночас німці становили соціально-господарську цілісність, що вирізнялася з-поміж іншого населення культурно-побутовою й духовною самобутністю.

Підпорядковуючи діючу систему освіти ідеологічним цілям і завданням, держава домоглася розширення мережі національних освітніх установ. Водночас ставлячи освіту на службу справі радянського будівництва, держава порушувала сформовані протягом попередніх століть освітньо-виховні традиції, що було антиприродним явищем і часто сприймалося німцями як шкідливий і нелогічний крок. Збільшення державних видатків для потреб освіти сприяло зміцненню навчально-матеріальної бази закладів, забезпеченню їх кадрами спеціалістів. Ліквідація неписьменності в німецьких селах проходила досить успішно. Компанія з лікнепу мала організований характер, а також відзначалась особливим ентузіазмом. Німці мали найвищий відсоток освіченості. Це пояснювалося наявністю меншого бідняцького прошарку у німецьких селах. Тут успішніше налагоджувалася робота загальноосвітніх шкіл. У кінці 20-х років майже 100% німецьких дітей були охоплені початковою освітою.

Влада, щоб усунути будь-які форми національного самовияву, особливо опікувалась насадженням у німецькому середовищі діяльності профспілкових курсів, семінарів, гуртків політграмоти, які передбачали такі форми роботи, як пропаганда ідейних засад профспілкового руху, заснованого на принципах класової боротьби і непримиренного ставлення до небільшовицької ідеології. З метою забезпечення кадрами найбільш розгалуженої мережі німецьких загальноосвітніх шкіл, було відкрито кілька навчальних закладів для підготовки вчителів. Активно працювали німецьке відділення Одеського ІНО, Хортицька німецька педагогічна школа, Пришибське та Молочанське німецькі педучилища, кілька професійно-технічних навчальних закладів.

У третьому розділі “Німці в реаліях сталінської реконструкції” розкрито складні суспільно-політичні процеси, які відбувалися в Україні, та їх вплив на самопочуття німців. Він складається з чотирьох підрозділів.

У першому підрозділі “Німецький аспект національної політики” показано основні структурні елементи сталінської національної політики, а також відтворений їх вплив на німецький етнос.

Встановлено, що на поч. 30-х років, коли остаточно сформувався тоталітарний сталінський режим, змінилися державно-політичні підходи до роботи з етносами. Керівники більшовиків вважали кінцевою метою політики у національному питанні “злиття націй” і створення єдиної спільноти - радянського народу. За умов дії сформованого тоталітарного режиму, самопочуття німців суттєво погіршилось. Сформувалася низка нових політичних, соціально-економічних тенденцій, умов і чинників, які стали домінуючими і змінили ставлення держави до німців. Зокрема, долаючи опір німців політиці національного нігілізму, партійне керівництво України посилювало утиск німецького населення. Тактична відмова більшовиків від гасла світового будівництва соціалізму, що дедалі виразніше набував казарменого характеру, виводила на авансцену політичного життя підфарбований інтернаціональною риторикою великодержавний шовінізм, ще більше посилювався наступ на національну самобутність німців. У республіці було розгорнуто внутрішньопартійну боротьбу проти різних ухилів та антипартійних груп, партійні чистки торкнулися і комуністів серед німців, які чи не найчастіше підозрювалися у зв'язках із закордонними підривними центрами, звинувачувалися у шпигунстві на користь іноземних розвідок. У 1933 р. розпочалась кампанія з пошуку серед нацменшин “ворогів народу”. Саме на середину 30-х років у вищих ешелонах влади визріла думка про необхідність виселити німців за межі республіки. Таким чином, німці вперше одержали від влади політичну характеристику - невигідного, непотрібного, а то і шкідливого соціального елемента. 20 грудня 1934 р. політбюро ЦК КП/б/У прийняло постанову “Про переселення з прикордонних районів”, яка започаткувала масову депортацію німців. Держава розглядала цю акцію як один із заходів національної й соціальної політики, що мали сприяти ліквідації малоземелля та надлишку робочої сили. Наступним актом переселення стала постанова ЦК КП/б/У від 23 січня 1935 р. “Про переселення з прикордонної смуги 8300 господарств у зв'язку з оборонними міркуваннями і про переселення в прикордонні райони 4000 кращих колгоспників Київської та Чернігівської областей”. Одною із форм боротьби проти “антирадянської” діяльності німців стала ліквідація німецьких національних районів і сільрад. Натиск колективізації спричинив різке зростання еміграційних настроїв у середовищі німців.

У другому підрозділі “Економічний терор” розглянуто масштаби, форми й методи утисків німців з боку держави, політичне тло, яке визначало їх господарську діяльність.

З'ясовано, що ментальність німецьких селян не сприйняла нав'язуваних у примусовому порядку нових форм господарювання - колгоспів і радгоспів. У своїй більшості вони не бажали відмовлятися від власного дрібного господарства. Ціною жорстокого адміністративного тиску забезпечувалися необхідні державі темпи колективізації німецького села. Причому особливістю суцільної колективізації у них було те, що одночасно поєднувалися “боротьба” за насаджування колгоспного ладу й очищення від “ворожих елементів” радянських і господарських органів, якими нібито виступали німці. Діяльність такого типу проводилася досить послідовно, мала активний наступальний характер і супроводжувалася жорстким адміністративним тиском. Аби подолати приватновласницькі прагнення німців, режим застосував до них економічні примусові акції, однією з найрадикальніших серед яких було запровадження податкового пресу. Ці обставини спричинили серед німців черговий сплеск емігрантських настроїв, які влада намагалась досить ретельно затушувати. Занепокоєння влади цими обставинами спонукало її до прийняття рішення на початку 1930 р. про прискорення колективізації в німецьких селах, що вилилось у черговий репресивний наступ на німецьке заможне селянство. Політика ліквідації куркульства як класу передбачала низку заходів, у тому числі й депортаційний механізм. Практично було оголошено соціальну війну.

Німецькі господарства виявились більш підготовленими до економічного наступу держави, виконували плани хлібозаготівель та в основній своїй масі могли уникнути санкцій і штрафів. У 1932-1933 рр. німці виявили почуття солідарності та надавали підтримку як голодуючим односельцям, так і українським селянам. Вони не йшли на сліпе виконання планів хлібозаготівель, а намагались донести до світової громадськості факти зловживань більшовицької влади, зверталися за допомогою до німецького уряду тощо. Їх громадська позиція була чітко окреслена й висловлена всупереч офіційним настановам політичного керівництва радянської держави. Силові органи республіки, перекручуючи факти в дусі “пошуку ворогів”, намагалися довести, що звернення за допомогою продиктовані не тяжким становищем людей, а симпатіями до гітлеризму й бажанням скомпрометувати радянський лад. Державні керманичі, випереджаючи один одного, намагалися гіперболізувати реальні показники того господарського хаосу, що насувався на німецьке село, а також прикрити наругу над селянством. На початку 30-х років уже було очевидним, що вони втратили здатність реагувати на потреби селянства, а натомість суцільно вдавалися до ігнорування викликаних колективізацією проблем у німецьких селах. Колективізація негативно позначилася на продуктивних силах німецького села, змінила його соціальну структуру. Спочатку пришвидшила нівелювання соціальних розбіжностей між його прошарками, а згодом насильницькими методами забезпечила соціальну однорідність селянства, яке з класу дрібних товаровиробників перетворилося на клас найманих працівників, позбавлених засобів виробництва.

У третьому підрозділі “Політичні репресії: форми й методи” виявлений масштаб морально-психологічних, фізичних втрат німців від існуючої практики політичних репресій. Встановлено, що німці України виявилися практично в центрі роботи репресивної машини держави щодо придушення щонайменших виявів інакомислення. Саме вони розглядалися політичним режимом як потенційні шпигуни й зрадники, шкідницьку діяльність яких треба викорінювати у будь-який спосіб. Діапазон цієї боротьби був величезним - від звільнення з роботи за національною ознакою до арешту та ув'язнення. Наявність їх у керівництві підприємств, установ розцінювалась як “засміченість“, яка потребувала усунення. Було сфабриковано сотні справ проти “шпигунів“ та ?шпигунсько-диверсійних організацій“. Особливою результативністю відзначалася робота каральних органів у місцях компактного проживання етносу - німецьких національних районах. Варто додати, що паралельно з політичними переслідуваннями, ідеологічного відтінку набули й інші акції, зокрема так зване зміцнення прикордонної смуги.

На січневому (1936 р.) пленумі ЦК КП/б/У, ХІІІ з'їзді ЦК КП/б/У (1937р.) було сформульовано ідейне підґрунтя для діяльності репресивно-каральної машини щодо виявлення шкідників та формування суспільної думки, що німці є потенційними шпигунами й зрадниками. Владні інстанції розробляли форми й методи такої боротьби, знаходячи найбільш цинічні й жорстокі. У 1935 р. під виглядом перевірки партійних документів німці звільнялися з роботи на великих промислових підприємствах, особливо оборонного характеру. “Справи” фабрикувалися з особливим розмахом, і хоча формулювання бували різними - належність до куркульства, німецька національність або родинні зв'язки з Німеччиною - мета переслідувалась одна й та сама. До таких сфабрикованих НКВС справ належали, зокрема, матеріали про Національний Союз німців на Україні. Основний удар каральних органів спрямовувався на німців, які негативно ставилися до створення колективних форм управління сільським господарством. Після сумнозвісних політичних рішень 1937 р. розширився соціальний склад тих, хто потрапляв у жорна НКВС: духівництво, вчителі, лікарі, працівники культурно-освітніх установ. У місцях компактного проживання німців проводилися масові операції, які ставили за мету фізичного знищення значної їх частини. В липні 1937 р. була проведена так звана “німецька операція” з арешту всіх німців, що працюють на оборонних заводах. Були сфабриковані справи, за якими німці звинувачувалися у шпигунстві, підсобництві фашизму, контрреволюційній діяльності (щодо співробітників Держплану УРСР, представництва фірми “Контроль-КО”, робітників заводу ім. Марті). Досить масштабні арешти проводилися за справою “Фашистської партії України”.

У четвертому підрозділі “Освітньо-культурне життя” показано механізм політичних репресій проти німців - діячів освіти й культури, а також з'ясовано наслідки терору в духовній сфері.

Досліджено, що в умовах сталінської реконструкції процеси у сфері освіти і культури відбувалися в контексті “боротьби з буржуазно-націоналістичними проявами” і створення “пролетарської культури”, тобто культури без національних особливостей. Цим самим поглиблювалася руйнація німецької етнічної культури. Було завдано удару по кадровому складу навчальних закладів. У 1934 р. прийнято рішення оргбюро ЦК КП/б/У “Про виконання постанови листопадового пленуму ЦК КП/б/У від 13 грудня 1933 р. “Про кадри шкіл нацменшин”, яке містило вимогу до місцевих органів провести фронтальне обстеження німецьких шкіл і “переглянути” у них кадри вчителів. Постанова ЦК КП/б/У (1935 р.) “Про викладання української мови в школах німецьких національних районів” стала сигналом для згортання німецької національної освітньої мережі. Невдовзі ці акції вилилися у репресії проти професорсько-викладацького складу та студентства німецьких навчальних закладів. Досить показовою виявилися сфальсифіковані справи викладачів і студентів Одеського німецького педагогічного інституту, Хортицького німецького машинобудівного технікуму. Остаточного удару по німецькій освіті завдала постанова політбюро ЦК КП/б/У від 7 липня 1938 р. “Про реорганізацію особливих національних шкіл, технікумів, Одеського німецького педагогічного інституту та особливих національних відділень і класів у школах, технікумах та вузах УРСР”.

Посилення репресій проти німців у середині 30-х років зумовлювалося, крім загальної активізації радянських спецслужб, ще й тією обставиною, що значна частина етносу не бажала приставати до більшовизму та продовжувала залишатися на позиціях релігійності, сімейності, соціально-побутового консерватизму. Об'єктом репресій і політичного переслідування виявилися і вчителі початкової та середньої німецьких шкіл.

Поряд із “перетвореннями” у сфері освіти, сталінське керівництво застосовувало й інші засоби обмеження національно-культурного життя німецького населення: згорталася діяльність видавництв, закривалися або переводилися на українську (російську) мову німецькі газети й журнали, а ті з них, що продовжували виходити національною мовою, бралися під жорсткий контроль партійних органів. Глибокі релігійні почуття віруючих німців розглядалися владою передусім як вияв фанатизму, який полегшує куркульському й контрреволюційному елементу проводити підривну діяльність. Отже, обмеження культурного життя суттєво послабило національно-традиційний стиль господарської діяльності, було практично згорнуто розвиток німецької етнічної культури і духовних основ самобутності. Її замінила радянська за формою, пролетарська за змістом культура, яка нівелювала етнічні ознаки того розмаїття культур, яке було зосереджено в Україні. Це суттєво збіднило моральні суспільні цінності, оскільки такий підхід означав фактичний розрив із культурною спадщиною минулого і вів до ізоляції від культурних процесів, що відбувалися на історичній батьківщині німців.

У четвертому розділі “Етнос під тягарем суспільно-політичних і цивілізаційних катаклізмів 40-х-80-х років” зосереджується увага довкола особливостей боротьби німців за свої політичні й національні права в період пізнього сталінізму, лібералізації суспільно-політичного життя та загострення кризи радянської системи. Він складається з трьох підрозділів.

У першому підрозділі “Німецьке питання” у роки Другої світової війни” міститься аналіз ситуації у середовищі німців, що склалася під впливом політичних акцій та військових дій першої половини 40-х років.

Виявлено, що особливість становища німців, порівняно з іншими етносами, полягала в тому, що вони опинилися в полі політичної уваги обох диктаторів - Сталіна й Гітлера, які прагнули використати їх у своїх власних цілях. У німців Східної й Центральної України напередодні військових дій доля склалася трагічніше, порівняно з тими, хто перебував на західних землях і отримав право вільного виїзду до Німеччини. Широкомасштабна депортація розпочалася у вересні 1941 року відповідно до партійно-урядових рішень та спеціальної програми, проводилася форсованими темпами без належного матеріально-технічного, фінансового забезпечення і спрямовувалась у східні регіони СРСР. Було прийнято з десяток постанов уряду, партійних і військових органів, які регламентували переселенський процес. Плани виселення встановлювалися для семи областей України. Переселенню підлягало 65 тис. колгоспів й індивідуальних селянських господарств. Незважаючи на те що депортація мала проводитися відповідно до вимог військового часу, плани переселення не виконувалися, періодично з метою їх реанімації посилювали адміністративний тиск Ради фронтів, Відділу спецпоселень НКВС СРСР. Таким чином, до середини 1942 р. переважна більшість німецького населення, що проживало на теренах України в її сучасних кордонах, була депортована у східні регіони СРСР. Значна кількість німців-воїнів Червоної армії внаслідок етнічних чисток була вислана на спецпоселення.

Ще драматичніше склалася доля німецького населення, яке потрапило у фашистську окупацію. Окупаційна влада стосовно 200 тис. етнічних німців проводила спеціальну політику, засади якої були вироблені ще до нападу на СРСР. Гітлерівці мали переконання, що німці, скривджені радянською владою, не будуть її підтримувати, а тому приділяли увагу тому, аби якомога ефективніше використати їх в інтересах рейху. Як результат ставлення до німців було двоїстим: по-перше, як до решти підкореного населення; по-друге, як до етносу, що займає окреме місце в системі окупаційного режиму. Планувалося надати їм статусу привілейованого стану й своєрідної опори режиму на окупованій території. Діяла система заходів щодо надання фольксдойче німецького громадянства, участі в німецькій співдружності, виховання їх в дусі відданості ідеям націонал-соціалізму. Велика кількість німецьких чиновників була задіяна до складання списків осіб німецької національності. Фольксдойче разом з одержанням громадянства підпадали під юрисдикцію законів рейху, їм суворо заборонялося мати зв'язки з представниками інших національностей. Але невдовзі, із початком наступу Червоної Армії, заходи щодо реалізації названих вище постанов почали згортатися, було припинено складання списків осіб німецької національності. Невдовзі фашисти змушені були визнати, що фольксдойче, не лідируючи серед населення, не можуть задіюватися до адміністративного й економічного управління.

З визволенням радянськими військами території України у більшості німців стосовно свого майбутнього облаштування були суперечливі погляди. Найтрагічніше склалась доля тих, хто залишився на визвольній території. Чимало етнічних німців брали активну участь у військових діях, підпільній і партизанській боротьбі, зміцнювали тил тощо.

У другому підрозділі “Рееміграція 40-х - поч. 60-х років” виявлено основні чинники, що стримували повернення німців із місць депортацій, та показано межі використання репресивних механізмів влади стосовно німців.

Встановлено, що по закінченню Другої світової війни депортовані німці почали активно домагатися повернення на терени України, що відверто суперечило справжнім планам державно-політичного керівництва. Була започаткована нова хвиля репресій, які ґрунтувалися на звинуваченнях у пособництві нацистам. Й.Сталін та його оточення намагалося виправдати в очах світової громадськості свою передвоєнну репресивну політику, а тому всілякими засобами старалися закріпити депортоване німецьке населення у віддалених від Європи, слаборозвинутих регіонах держави. Німців, які перебували в більшості своїй у статусі спецпоселенців, зобов'язувались владою займатися суспільно-корисною працею і не порушувати встановленого режиму і громадського порядку. Ці обставини відрізняли їх від інших громадян країни. В Україні питання про умови життя німецьких депортантів офіційно не піднімалося. Місцеве партійно-державне керівництво, патологічно боячись звинувачень “у націоналізмі”, за який Москва безжалісно карала, не торкалося цієї проблеми. На кінець 40-х років жахливі умови проживання та безробіття спричинюють масові втечі депортованих із спецпоселень. Влада, крім того, що посилила кримінальну відповідальність за такі дії, намагалася робити все, аби в суспільстві постійно панувала атмосфера страху й покори. Знешкоджувалися всі, хто явно або потенційно не вписувався в створену державну систему, мав не ті погляди чи навіть смаки й звички. Водночас було активізовано роботу щодо виявлення та “знешкодження” воєнних злочинців і особливо заплямованих співробітництвом з окупаційною владою та фашистськими спецслужбами. Безумовно, що під неї потрапили німці, які належали свого часу до “фольксдойче”, працівників окупаційної адміністрації, а також ті, хто не залишав, з огляду на різні обставини, території України. Пік арештів припав на 1946-1947 рр.

Ці обставини не могли не викликати занепокоєння світової громадськості. Уряд Німеччини намагався дипломатично впливати на радянське керівництво з тим, аби домогтися покращення долі радянських німців. Новому керівництву партії й держави, очолюваному М. Хрущовим, довелося приступити до вирішення проблем німців. Після ХХ з'їзду розпочато звільнення їх із таборів і спецпоселень, було знято обмеження в правовому становищі. Наприкінці 50-х - поч. 60-х років склалися непогані передумови для відродження національного життя німців України.

У третьому підрозділі “Громадянський протест 60-80-х років” розкритий державний механізм пригнічення громадського життя, виявлені досягнення національного руху.

Німці продовжували жити в умовах подвійного морально-психологічного тиску з боку державних ідеологічних інституцій, коли останні намагалися представити їх як особливий етнос, відмінний від західних німців, та сформувати образ Німеччини як ворога. У 1964 році держава офіційно визнала непричетність більшості німців до антирадянської діяльності і високо оцінила їхній внесок у державне будівництво, але не зняла обмежень із вибору місць проживання. Протягом другої половини 60-х років німці зробили кілька спроб “переконання“ влади у задоволенні їх прагнення, розпочалося їх входження в суспільно-політичне життя. Легалізація становища німців у 1972 році дещо активізувала їх переселення в Україну. У 70-і роки вони, зайняті матеріальним облаштуванням, відчуваючи ідеологічний тиск держави, не могли брати активної участі в громадсько-протестному русі. Державна лінія стосовно німців полягала в тому, аби за будь-яку ціну примусити їх бути громадянами СРСР і локалізувати еміграційні настрої. У 70-80-і роки розселення німців мало специфіку, яка зумовлювалася процесом урбанізації, еміграцією до Німеччини. У другій половині 80-х років національний рух пожвавився, що пояснювалося загальним піднесенням суспільно-політичного життя. Дещо активізували свою діяльність державні органи влади, які опікувались етнонаціональними проблемами. В 1989 році зі створенням громадсько-політичного й культурно-освітнього товариства “Відродження“ громадський рух німців набув більш організованого і масового характеру. У 1991 році з розпадом СРСР було підірвано національний рух німців, а їх доля залежала від урядів нових держав.

У п'ятому розділі “Німці у контексті українського націотворення 1990-2000 рр.” простежено якісні зміни в життєдіяльності німців: розвиток форм громадської самоорганізації, інтеграції у господарські структури, відродження етнічної самобутності. Складається із трьох підрозділів.

У першому з них “Самоорганізаційні формування: утвердження форм роботи” досліджено процес створення громадських форм самоорганізації німців в умовах утвердження української державності на початку 90-х років.

Показано, що з проголошенням державної незалежності склалися реальні перспективи етнонаціонального відродження німців. Цьому сприяли такі чинники: вироблення ефективної етнонаціональної політики, яка включала рівноправні стосунки всіх громадян незалежно від їх етнічного походження; створення правових передумов для самореалізації життя етносів, в тому числі й німців; згуртування їх навколо корінного етносу та просування на шляху формування української нації. З початку 90-х років німці розпочали створювати та розширювати діяльність громадських органів самоорганізації. Ключова роль у цій справі належала всеукраїнському товариству німців “Відергебурт”, яке об'єднало найактивніших, етнічно свідомих представників німецької меншини. Товариство мало центральні структури та регіональні ланки. Перші німецькі товариства було сформовано на Київщині, Івано-Франківщині, в Одесі, Криму, Миколаєві, Херсоні, Сумах. “Відергебурт” розпочало роботу з інформування органів державної виконавчої влади про свою діяльність, представило реальні прагнення німців України. Важливою віхою громадського життя став Указ Президента України “Про створення Українсько-німецького фонду”, в якому засуджувалися депортації 30-50-х років та підтверджувалися кроки сприяння держави щодо реабілітації й поновлення в правах німців, облаштуванні 400 тис. осіб, які повертатимуться. На основі архівних джерел встановлено, що українська влада виявилася непідготовленою до розв'язання проблем німців, діяла не завжди послідовно. З кінця 1993 р., коли в Україні різко загострилася соціально-економічна ситуація, робота органів влади почала згасати. Активізувалася лише з 1996 р., з прийняттям Конституції України. Товариство “Відергебурт” проводило такі форми й методи роботи: запрошення до участі у своїх засіданнях народних депутатів, членів уряду, дипломатів. Потенційні можливості осередків відзначалися розмаїттям за насиченістю й різноплановістю діяльності. Іноді через матеріальні й організаційні труднощі стримувалося створення їх в областях і районах. Найбільш потужно організації діяли на Одещині, Київщині, Запоріжжі, Дніпропетровську. Досить насичено, різнопланово й результативно працювало німецьке товариство Києва та області. Його організаційна структура була побудована за тематично-функціональним принципом, що дозволяло успішно розв'язувати в регіоні економічні проблеми, духовні потреби німців.

У другому підрозділі „Громадське життя: основні шляхи розвитку” зосереджена увага довкола спрямування зусиль німців щодо колективного вирішення проблем облаштування громадського життя.

Встановлено, що з 1996 р. розпочався практичний процес розширення змісту та удосконалення форм громадського життя німців. Визначною подією став Перший Всеукраїнський з'їзд німців України (листопад 1996 р.). Він проходив на належному організаційному рівні. Делегатами було схвалено завдання етнонаціонального руху, обрано персональний склад Фольксрату, затверджено концепцію Програми етносоціального відродження й розвитку німецької меншини в Україні. У післяз'їздівський період центр організаційно-координаційної роботи перемістився з “Відергебурт“ до Фольксрату, який працював згідно з Положенням і уповноважувався забезпечувати виконання рішень з'їзду, встановлювати й зміцнювати контакти з органами державної влади України й Німеччини, неурядовими організаціями, забезпечувати й організовувати роботу чергових з'їздів, здійснювати керівництво місцевими відділеннями, опікуватися інтересами етносу у період між з'їздами. 28 лютого - 1 березня 1997 року відбулося його перше засідання, на якому схвалені тези політичної платформи. Діяльність цього органу була досить різноманітною. Водночас через нерозведення повноважень між ним і “Відергебурт“ почалася неузгодженість в їх діях, дублювання один одного. В 1998-1999 рр. відбувся спад у діяльності, що спричинило політичне протиборство між лідерами та керівною верхівкою. В жовтні 2000 р. у Чернівцях опозицією був проведений семінар, на якому відхилені проекти документів майбутнього з'їзду та схвалений власний план підготовки. Було представлено альтернативний варіант розв'язання ситуації у національному русі. Поміркована частина громадського руху вбачала єдиним шляхом налагодження роботи організацій - проведення Другого з'їзду німців України. У складних умовах ідейної боротьби й протистояння лідерів вдалося організувати й провести перший етап з'їзду, який не зміг об'єднати всіх учасників німецької громади (листопад 2000 р.). Разом з тим, делегати з'їзду, виявляли громадську мужність і зрілість, схильність до альтернативності в підходах і програмах, уміння знаходити компромісні рішення. З метою об'єднання інтересів молодих громадян німецької національності у квітні 2000 року почала роботу Всеукраїнська громадська організація “Німецька молодь в Україні “. Проводячи роботу за територіальним принципом та об'єднуючи 14 регіональних осередків, вона засвідчила високу результативність своєї діяльності.

У третьому підрозділі „Програмні засади діяльності етноформувань” окреслено основні тенденції, напрямки, цілі розвитку організаційних громадських структур на початку ХХІ ст.

На основі архівних даних поточного громадського архіву Асоціації німців України встановлено, що перший етап підготовки Другого з'їзду німців України реанімував дискусії з питань механізму вироблення оптимальної моделі загального управління діючих організаційних структур. Водночас виділилися лідери, які запропонували вихід з організаційної кризи, забезпечили умови для проведення у жовні 2001 року другого етапу Другого з'їзду німців, створили нову організаційну структуру - Асоціація німців України, розгорнули роботу, яка відзначалася прагматизмом, послідовністю та конструктивізмом. До нових лідерів прийшло розуміння того, що етнос зможе гідно вжитися в українське суспільство лише тоді, коли на громадському рівні буде відкинуто популізм і політиканство. Серед них: В.Кайгер, В.Райзер, В.Лебтаг, О.Гетц, В.Самойленко, В.Безлер, В.Вергелес. З'їзд досить критично оцінив попередню громадську роботу. У доповіді В.Кайгера “Основні напрямки подальшого етносоціального розвитку німецької меншини в Україні” до здобутків віднесено відкриття в Україні 65 німецьких культурних центрів та місць зустрічей, активну роботу “Всеукраїнського німецького дому”, об'єднання „Німецька молодь”, освітнього та інформаційного центру у Мамонтівці, Гете-інституту. Серед недоліків названо невміння протягом останнього періоду “Відергебурт” очолити етнонаціональний рух. Схвалені постанови носили досить узагальнений характер, повторювали пункти, які закладено в попередніх рішеннях, досить у загальних рисах констатувалися цілі та завдання. Зокрема, програмувалося забезпечення цілеспрямованого й послідовного руху на шляху поліпшення життєвого рівня, відродження рідної мови, культури, традицій. Мало що говорилося про конкретні послідовні програми, які б забезпечили виконання стратегічних планів.

У післяз'їздівський період виняткового значення набувало утвердження в повноважному статусі “Асоціації німців України” як всеукраїнської спілки громадських організацій. Своєю метою Асоціація вбачала: об'єднання громадських організацій для розвитку й забезпечення їх національної та культурної самобутності. Завдання полягали в сприянні залученню німців до активної діяльності в усіх сферах економічного й громадського життя, участі у реалізації програм відродження духовної спадщини тощо. Як бачимо, в цілому вони мали активізувати громадський рух, закласти в його основу здорові початки етнічного життя, сформувати мотивацію участі у формуванні української нації. Встановлено, що діяльність Асоціації була більш прогресивною ніж програма, яку реалізовував до цього Фольксрат, і, що найсуттєвіше, вона відображала реальні прагнення пересічних німців.

У шостому розділі “Чинники етнічної ідентифікації” показано засоби, форми й методи відродження своєрідності німецького етнічного середовища, утвердження його місця в українській нації. Він містить три підрозділи.

У першому підрозділі “Соціально-демографічні зміни” встановлена динаміка чисельності німців, з'ясовані проблеми повернення в Україну, розселення та виїзду до Німеччини.

Досліджено, що в першій половині 90-х у німецькому середовищі відбувалися два полярні міграційні процеси: повернення на постійне місце проживання в Україну та еміграція до Німеччини. Протягом цього часу в окремих регіонах України чисельність німців подвоїлася. В 2000 р. 30031 німців проживали в 24 областях. Переважна кількість (70%) сконцентрована в шести областях - Дніпропетровській, Донецькій, Закарпатській, Запорізькій, Луганській, Одеській, а також в АР Крим. Особливістю етнічного стану німців був високий рівень асиміляції. Виявлено, що Україна найперша з держав, що утворилася після розпаду СРСР, заявила про готовність відновити історичну справедливість, зобов'язалася прийняти, облаштувати й створити належні умови проживання для депортованих свого часу радянською державою німців. У 1992 р. почали діяти регіональні спеціальні програми з переселення, які передбачали виділення земельних ділянок, сприяння в процесі створення підприємств, допомогу будматеріалами тощо. При окремих облвиконкомах створювалися робочі групи з розселення німців. Водночас, на шляху реалізації програми виникало чимало проблем і перешкод. Економічна криза, болючі інфляційні процеси 1992-1993 рр. змусили керівництво держави скорочувати фінансування цих робіт. Німецький уряд, прагнучи зберігати солідарність та відповідальність перед діаспорою, не відступав від намічених цілей і пробував розв'язати проблеми переселення в односторонньому порядку. В 1993 р. німецьке Товариство технічного співробітництва розпочало будівництво селища Кудрявка - першого населеного пункту для німців-переселенців. З ініціативою Українсько-німецького фонду створювалися селища з тимчасовим видом житла - блок-контейнерами. Протягом 1993-1995 рр. у південних областях України за рахунок коштів держбюджету було зведено 170 житлових будинків-котеджів, 140 - перебували у стадії будівництва, чого було замало. Завершення влітку будівництва с. Кудрявки додало німцям краю впевненості у майбутньому, вселило оптимізм та віру у власні сили, посилило прагнення до національного відродження. Наприкінці 90-х років Україна збільшила витрати на розселення. З'ясовано, що проблема переїзду до Німеччини постала відразу після зриву перших програм із переселення. Обидві країни, Німеччина й Україна виявились непідготовленими до такого масового напливу прохань на дозвіл про виїзд. Чиновниками, замість того щоб створювати умови для переїзду, вишукувалися різні формально-бюрократичні перешкоди. Підраховано, що протягом 1992-1996 рр. з України до Німеччини виїхало 15 тис. німців. Причин, які спонукали зростання прагнення виїхати за кордон, було декілька: налагодження більш тісних контактів з етнічною Батьківщиною, економічна криза, що мала досить затяжний характер, повільний розвиток підприємництва та політична нестабільність в Україні тощо.

У другому підрозділі “Етнокультура: тенденції й пріоритети” зосереджена увага на виявленні нових ефективних форм організації культурного життя німців.

Показано, що в умовах незалежної України склалися необхідні передумови відродження й розвитку німецької етнокультури, що сприяло духовному оздоровленню німців. Одними з перших серед етносів України вони включилися в цей процес. Робота була плановою і системною. На початку 90-х років “Відергебурт” було розроблено програму відродження та розвитку німецької культури. Ці питання регулярно обговорювалися на конференціях “Відергебурт”, а з 1996 р. - і на засіданнях Фольксрату. Під час розбудови культурної інфраструктури увага зосереджувалася передусім на створенні в регіонах центрів німецької культури. Вони ефективно почали діяти в Києві, Львові, Миколаєві, Кіровограді, Донецьку, Житомирі, Луганську. З другої половини 90-х років традиційними стали Дні німецької культури, які, з одного боку, дозволяли привернути увагу громадськості до культурних набутків українських німців, а з іншого - сприяли зростанню виконавчої майстерності, сценічної культури, збагаченню репертуару аматорських колективів. Вони діяли за розробленими планами, затвердженими регіональними осередками “Відергебурт”. Діяльність Київського культурного центру “Відерштраль”, завдяки особистому ентузіазму його керівника - Л. Мариненко-Германн, стала відомою на всій території України.

У культурному житті німців важливою подією ставали заходи щодо збереження історико-культурної спадщини. Протягом 1995-1997 рр. була створена комп'ютерна база даних німецьких історико-культурних та історико-релігійних пам'яток, підготовлено понад 100 описів найважливіших із них. У розпорядження німців передавалися: кірха в м. Києві, інші молитовні та релігійно-освітні заклади. Налагоджувався обмін досвідом у сфері культури між німецькими діаспорами України, Росії, Білорусі, країн Прибалтики. Створювалися навчальні заклади національного типу. У 1997 р. з ініціативи Фольксрату почала діяти Програма створення й розвитку системи німецької безперервної освіти в Україні. Важливими осередками ставали створені з ініціативи центрів культури та релігійних громад недільні школи. З травня 1996р. почала діяти комплексна програма історико-архівних досліджень, у рамках якої підготовлено перший систематичний виклад історії етносу. Значним внеском у відродження історичної пам'яті німців стала діяльність Інституту українсько-німецьких досліджень Дніпропетровського держуніверситету. Важливим елементом виявлення історичної правди стали Дні національної пам'яті. Розвивалася літературна діяльність, представлена поетами: Е.Лазаркевичем, А.Шельгорном, Е.Молчановою, О. Ноллендорфом. Виставки німецьких художників (І.Сеймука, Н.Бреша, Г.Руффа, В.Бауера, О.Чамлай, С.Келя) стали помітним явищем культурного життя України.

У третьому підрозділі “Конфесійна належність та духовні орієнтири” показано основні напрямки діяльності релігійних громад, виявлено найпоширеніші форми конфесійних уподобань серед німців.

Розкриті основні тенденції у розвитку релігійно-церковного життя незалежної України. Виявлено їх вплив на відновлення та активізацію діяльності громад. На кінець 90-х років функціонувала 41 громада німецької євангелійно-лютеранської церкви. Організаційно серед них першою оформилася Київська громада. Установлені посланцями громади контакти з віруючими Литви та Німеччини сприяли вирішенню багатьох організаційних питань щодо налагодження богослужіння. Крім етнічних німців, серед прихожан було і чимало українців та росіян, які цікавилися теорією Лютера, шанували церковну музику. Громада діяла за конфесійними правилами. Крім традиційних проповідей, раз у тиждень проводились окремі богослужіння з компонентами вивчення на уроках релігії Біблії. На семінарах серед дорослих прочитано лекції з актуальних проблем релігійного й церковного життя. Відновлена традиція конфірмації підлітків 14-17 років. З 1992 р. регулярними стали зустрічі жінок і літніх людей. Цього року був проведений Всесвітній день молитви жінок України. Важливу роль у громаді відігравав церковний хор, очолюваний Г.Сорокопудом. Одним із напрямків роботи була дияконія - соціальна допомога. Окрім Києва, найбільш чисельні євангелійно-лютерантські громади діяли в Дніпропетровську, Одесі, Луцьку, Миколаєві, Сімферополі. Проте налагодженню повноцінного релігійного життя німців перешкоджали і численні труднощі. Одна з них полягала у відсутності церковних споруд та молитовних будинків. Як правило на зведення нових не вистачало коштів, а щоб повернути приміщення, які належали німецьким громадам у минулому, треба було домагатися від органів влади відповідних рішень і часто така боротьба затягувалася на роки.

ВИСНОВКИ

У висновках сформульовано загальні підсумки проведеного дослідження, практичні рекомендації стосовно можливості використання його результатів та напрямки подальшої розробки проблеми. Дослідження життєдіяльності німців України в суспільному й національному аспекті виявило нові характерні особливості, дозволило розглянути її комплексно і зробити такі висновки:

Загальний аналіз літератури з проблем буття німецького етносу на теренах України засвідчив наявність певного наукового доробку. Разом із тим, питання залишалось малодослідженим. В дорадянський період деякі аспекти розглядались передусім у контексті таких ключових подій, як: відміна кріпосництва, революційні події початку ХХ ст., господарські реформи, які певним чином викликали або реанімували громадський чи науковий інтерес. У наступні роки згадувана проблематика не знаходила адекватного висвітлення. Переломним моментом стало проголошення державної незалежності. В істориків з'явилася можливість об'єктивного відтворення суспільної ролі німців, їх участі й внеску у формування української нації. Цілковитою достовірністю й розмаїттям характеризується джерельна база проблеми. Разом з тим більш прискіпливого опрацювання вимагають архівні фонди державних органів безпеки та правопорядку.