Поїздка волинського князя Володимира Васильковича до Ногая у 1286 р.

Размещено на http://www.allbest.ru

Київська Старовина. - 2007. - №2 (374). - С.3-16.

Сергій Панишко

Поїздка волинського князя Володимира Васильковича

до Ногая у 1286 р.

Дослідження характеру Галицько-Волинської державності потребує встановлення ступеня її залежності від Золотої Орди, зокрема у останній чверті ХІІІ ст., коли там наростали деструктивні процеси. Їх відображенням було посилення темника Ногая, що володів західною частиною Орди і в певні періоди ставав практично правителем всієї держави. Ці процеси не могли не позначитись на русько-татарських відносинах вцілому і, зокрема, на орієнтації окремих князів на певні ординські угрупування. При цьому найкраще фіксованою у писемних джерелах ознакою такої орієнтації були візити руських князів у Орду до своїх зверхників. Для розуміння положення Галицько-Волинських земель у політичній структурі Золотої Орди у складний для неї період останньої чверті XIV ст. великий інтерес являють обставини поїздки волинського князя Володимира Васильковича у 1286 р. до Ногая. орда волинський князь канонізація

Маргіналії, що повідомляють про цю поїздку опубліковані давно, однак, до останнього часу їх зміст не ставав предметом окремого дослідження. На повідомлення про поїздку Володимира Васильковича до Ногая автор звернув увагу, аналізуючи Волинську Кормчу книгу 1286 р. як історичне джерело, де спробував пояснити відсутність цієї інформації у літописі. У подальшому була дана загальна характеристика поїздки. Однак, причини та наслідки візиту залишаються нез'ясованими, що і стане предметом даного дослідження.

На сьогоднішній день відомо чотири списки Волинської Кормчої книги 1286 р., що були виконані у XIV-XV ст. (Арадський, Харківський (за С.Юшковим - Володимирського древньосховища), Погодінський і Румянцевський). Їх автентичність не піддається сумніву. Всі вони містять примітку переписувача про закінчення роботи, що співпала з поїздкою князя Володимира Васильковича до Ногая. Наводимо два з цих текстів нижче.

У Арадському списку: “В лето (1286) списан бысть сеі монаканон боголюбивым князем владимирским сином Васильковим, внуком Романовым и боголюбивою княгинею его Ольгою Романовною. Аминь, рекше конец. Богу нашему слава во веки. Аминь. Пишущим же нам сии книгы. Поеха господин наш к Ногаеви, а госпожа наша остала у Володимири”. У Харківському списку по-суті той же текст, але додатково вказано на хворобу княгині: “Пищущим же нам сиа книги поеха господин наш к Ногаеви, а спожа наша остала ву Владимере, за неже беше немощью угонила люто зело. Того ради немощна бысть ей проводити его”.

За своїм змістом ці примітки є новим репрезентативним історичним джерелом. На думку Я.Запаска вони є точною копією протографа, причому, не тільки за змістом, а і за іншими ознаками - оформленням, примітками тощо. Власне, зміст повідомлень зводиться до того, що у 1286 р., коли переписувач завершив роботу над Кормчою, князь Володимир поїхав до Ногая, а його дружина Олена залишилась у Володимирі, оскільки була хворою. Відзначимо, що на відміну від Арадського списку, Харківський містить додаткову інформацію про хворобу княгині. Виходячи з тези Я.Запаска про точність копіювання протографа можемо припустити, що самих оригіналів Кормчої 1286 р. було кілька, тобто їх одночасно писала не одна особа, і, відповідно, повідомлення про завершення роботи в кожному з них могли різнитись в деталях. Зокрема, один із писців додатково вказав на хворобу як причину того, що Ольга Романівна залишилась у Володимирі.

Візит Володимира Васильковича в Орду сам по собі є цілком зрозумілим - васал їхав до сюзерена. Поїздки руських князів в Орду тривали впродовж майже 200 років - з 1239 по 1434 р., за цей час джерела фіксують біля 90 таких візитів. В цілому вони були характерними для князів Північно-Східної Русі. Так, московські князі їздили в Орду 33 рази, тверські - 23, ростовські - 12, ярославські - 8 разів. Натомість літопис повідомляє тільки про дві поїздки князів Південно-Західної Русі - Данила Романовича до хана у 1246 р. та Лева Даниловича до Ногая у 1280 р.. Такі відмінності обумовлені, насамперед, тим, що Галичина і Волинь з середини XIV ст. практично вийшли з політичної структури Золотої Орди. Не виключено, що такі суттєві відмінності у інтенсивності поїздок можуть пояснюватися станом джерельної бази, адже нам невідомі літописи Південно-Західної Русі кінця ХІІІ - початку XIV ст. Але і в раніший період, що добре висвітлений галицько-волинським літописанням, вони згадуються рідко. Тому, встановлення обставин кожного такого візиту князів Південно-Західної Русі в Орду є важливим.

Питання оцінки поїздок руських князів в Орду, і їх поведінки там виглядає непростим. Як васали хана вони змушені були їздити до сюзерена, засвідчуючи свою адміністративну залежність. Однак в питаннях віри не всі поводились однаково. Так, наприклад у 1246 р. до ханської ставки прибули Михайло Чернігівський, а потім Данило Галицький. Останній прожив славне життя, однак в питаннях віри перед ханом твердості не проявив. Натомість, князь Михайло не вирізнявся праведністю, навіть по відношенню до монголів (згадаємо хоча б про те, що у 1239 р. за його наказом кияни вбили татарських послів), однак не побоявся постати перед ханом і не поступився християнськими переконаннями, за що і був вбитий разом із своїм боярином Федором.

Ми не можемо судити князя Данила і сумніватись у його достоїнствах. Зауважимо тільки, що в літературі можна зустріти тезу, що пояснює поведінку князя турботою про свою землю. Тобто, якби князь не принизився, то Галицько-Волинська Русь була б піддана черговому спустошенню. Очевидно, що цю думку слід скорегувати, оскільки хана в першу чергу цікавили не глибина релігійних переконань князя, а те, наскільки міцно його володіння були включені в структуру Орди і регулярно сплачували “вихід”. Відмова Михайла Чернігівського виконувати поганські обряди і його вбивство не привели до розорення Чернігівської землі. Хан взагалі толерантно ставився до церкви, зберігши за нею широкі імунітетні права. Узбек, будучи вже не язичником, а мусульманином, видав свою сестру Кончаку заміж за руського князя Юрія Даниловича, не дивлячись на те, що умовою цього шлюбу було її хрещення (хрестилась під іменем Агафія).

Поведінка Данила Галицького в Орді є питанням не тільки його моральності, а, перш за все, політичної доцільності. Дещо пізніше, очевидно зробивши якісь аванси папі в питаннях віри, Данило отримав королівську корону. В тодішніх умовах гнучкість князя дозволяла йому заручитись підтримкою впливових союзників і покровителів. Згадаємо хоча б московського князя Івана Калиту, який заклав основи могутності майбутнього царства завдяки щедрим дарункам в Орді.

Не дивлячись на різну поведінку князів, всі повідомлення про їх поїздки до хана в 40-60-х роках ХІІІ ст. об'єднує одна спільна риса - вони їхали з нехіттю. Такий візит сприймався сучасниками як героїчний вчинок, оскільки невідомо було коли князь повернеться додому (бували випадки затримки в Орді на 10 років), і чи повернеться взагалі. За підрахунками М.Д.Полубояринової за перші 100 років іга в Орді було вбито понад 10 князів.

До 70-х років ХІІІ ст. завдяки регулярним поїздкам в Орду та сплаті “виходу” князям вдавалось забезпечити відносний спокій для практично всіх земель Русі. Однак ситуація кардинально змінилась в останній чверті ХІІІ ст., коли відродження могутності руських князівств разом з початком усобиць в Орді привели до серії спустошливих походів татар на Північно-Східну Русь. В цей час вони з'являлись і у Південно-Західній Русі, однак, підкреслимо, їх дії були спрямовані не проти Галицько-Волинської держави, а проти її сусідів - Польщі, Угорщини, Литви. Саме в цей час і їздив до Ногая Володимир Василькович. Так що ж було причиною його поїздки? Логічним буде і з'ясування другого питання - наскільки його поїздка була схожою на візит Лева до Ногая у 1280 р.?

Судячи з літописного повідомлення, Лев їздив до Ногая з метою отримання військової допомоги для війни проти Польщі. Така допомога була отримана і спільне русько-татарське військо здійснило похід на Судомир. З руського боку в поході, окрім Лева та його сина Юрія, взяли участь луцький князь Мстислав Данилович і Володимир Василькович. Отже поїздка Лева мала за мету не тільки засвідчення своєї вірності сюзерену, а і вирішення зовнішньополітичних проблем князівства. Це повідомлення також вказує на залежність всіх галицько-волинських князів, в тому числі і Володимира Васильковича, саме від Ногая. Те, що Лев звернувся за допомогою до темника є зрозумілим, оскільки тодішній хан Тудаменгу (1280-1287 рр.) був фактично неправоздатним.

Ногай - трагічна фігура в історії Орди. Впродовж 40 років він був ключовою особою, що визначала внутрішню і зовнішню політику монгольської держави. Будучи темником він зумів проявити себе у війнах хана Берке з Хулагу за Азербайджан, що розпочалися з 1262 р. Політична вага Ногая зростала в період правління Менгу-Тимура (1266-1280 рр.) і досягла зеніту в часи Тудаменгу (1280-1287 рр.), який не відзначався інтересом до державних справ, та Телебуги (1287-1290 рр.). Тільки хан Токта зумів приборкати непокірного васала, в результаті чого той загинув.

Перші володіння Ногая знаходились у пониззі Дунаю та межиріччі Пруту і Дністра. Після успішного походу на Константинополь у 1264 р. він отримав Крим. У залежності від Ногая знаходилась Болгарія, а з 1292 р. і Сербія. На думку ряду вчених, зокрема, Л.Войтовича, до початку 70-х років він підпорядкував собі Правобережну Україну, а Лев Данилович став данником Ногая ( до 1280 р.) і використовував монголів для розширення своїх володінь.

На думку І.Б.Грекова і Ф.Ф.Шахмагонова в останній чверті ХІІІ ст. визначальним чинником міжкнязівських відносин на Русі стає боротьба між ординськими угрупуваннями, а руські князі виступають вже не як звичайні “улусники”-вассали, а як привабливі фігури на роль союзників в ординській міжусобиці. Очевидно, Лев Данилович та пізніше Володимир Василькович і розглядалися Ногаєм як такі союзники. Виходячи з цього, темник, звичайно, не доводив прийом князів до крайнощів з їх приниженням. У той же час, волинський літописець негативно ставився до особи Ногая, називаючи його “окаянним, проклятим”.

Їдучи до Ногая Володимир Василькович був обізнаний не тільки з необхідністю приниження, але і з можливістю власної смерті. Причому цей досвід був родинним. Мученицька смерть Михайла Чернігівського стояла в нього перед очима. Рідна тітка Володимира Васильковича була дружиною Михайла, а його дружина Ольга - онукою чернігівського князя.

Говорячи про причини поїздки князя до могутнього темника слід звернути увагу на характер таких візитів в цілому. Насамперед, звертає на себе увагу регулярність поїздок князів Північно-Східної Русі, про що згадувалося вище. У всякому разі вони, як правило, з'являлись перед своїм новим зверхником у випадку зміни хана, так би мовити представляючись. І ця система цілком зрозуміла, вона відображала характер відносин між васалом і сюзереном. Натомість, з відомих трьох поїздок князів Південно-Західної Русі тільки одна, а саме візит Данила до Батия повністю вкладалась у цю схему. Поїздка Льва Даниловича до Ногая у 1280 р. мала дещо екстраординарний характер - її метою було отримання військової допомоги проти ворога, причому зовнішнього - поляків. У принципі подібні цілі міг мати і візит Володимира Васильковича, однак на особливий його характер, на думку автора, вказує іще одна обставина, а саме - відсутність повідомлення про цю подію у літописі.

Для з'ясування причин поїздки Володимира Васильковича до Ногая важливою уявляється вказівка примітки на те, що княгиня Ольга Романівна залишилась у Володимирі через важку хворобу. Традиція поїздок князів в Орду разом із своїми дружинами була досить поширеною. Причому такі візити носили, так би мовити, найбільш офіційний і урочистий характер, підтверджуючи залежність не тільки власне князя, а і князівства вцілому.

Оскільки переписувач Кормчої 1286 р. спеціально вказав на хворобу княгині, як причину її затримки у Володимирі, можна з великою ступінню вірогідності стверджувати, що вона також мала їхати із князем в Орду. Дослідники вже звертали увагу на такі поїздки, зокрема А.М.Насонов, посилаючись на Никонівський літопис, виділив поїздку князя Дмитрія Олександровича перед 1284 р. (причому, саме до Ногая - С.П.): “з дружиною своєю и со княгинею и з детьми и со всеим двором своим”. На думку дослідника в ході цієї поїздки князь залишив у Ногая закладником свого сина Олександра, що і помер там у 1292 р.. У 1295 р. великий князь Андрій також з княгинею їздив в Орду. Інколи такі поїздки закінчувались трагічно і для жінок - так у 1327 р. в Орді разом з рязанським князем Іваном Ярославичем була вбита його дружина Василина.

Сімейний характер поїздок князів в Орду був покликаний підтвердити тісну залежність руських земель від татар. Це класичний державний візит. Окрім цього, інститут закладництва мав зблизити самих закладників з татарами, виховати в них почуття залежності від Орди, показати її могутність і міць. Володимир Василькович дітей не мав, тому в закладники йому було залишати нікого. Однак, це не виключає можливість вирішення інших державних проблем, в тому числі і спадкоємства його володінь.

У випадку поїздки з княгинею князь мав явитись перед своїм татарським зверхником як васал, підтверджуючи не тільки свою власну, а і державну відданість сюзерену. Безумовно, в ході таких поїздок обговорювалось, так би мовити, “широке коло питань” (був тут присутній і відпочинок - полювання). Спробуємо окреслити деякі з них, виходячи із розвитку подій у Південно-Західній Русі у 80-х роках ХІІІ ст., їх можливого причинно-наслідкового зв'язку.

Сам факт поїздки сприймався як підтвердження відданості Ногаю, це очевидно. З іншого боку виглядає сумнівною потреба Володимира Васильковича у військовій допомозі, і не тільки виходячи із його мирного характеру, а з тогочасної зовнішньополітичної ситуації. На 1286 р. зовнішніх воєн князь не вів. Натомість традиційною проблемою у тогочасних відносинах були міжкнязівські стосунки. На той час Володимир Василькович мав тісні зв'язки із багатьма князями, однак найінтенсивніше контактував із своїм шваґром - Левом Даниловичем та його сином Юрієм Львовичем. Очевидно, саме у цих взаємовідносинах, що проходили на фоні посилення деструктивних процесів у Орді, і слід шукати принаймні одну із причин поїздки князя.

Вже на початку свого княжіння Володимир був втягнутий у різноманітні комбінації, що їх складав Лев з татарами супроти своїх ворогів. Так у 1275 р. (стаття за 1274 р.) Лев попросив у хана Менгу-Тимура військової допомоги супроти Литви. Хан дав воєводу Ягурчина, і союзне військо (Лев, Мстислав, Володимир, задніпровські князі та татари) здійснили цей похід. Дещо пізніше (до 1277 р.) три князі (Лев, Мстислав, Володимир) жалілися на литовців вже Ногаєві. Наслідком цього був невдалий похід Ногаєвого воєводи Мамшія та трьох князів (Мстислава, Володимира та Юрія, замість Лева).

З цих повідомлень можна зробити два висновки. По-перше, десь між 1275 і 1277 р. князівства Південно-Західної Русі перейшли у васальну залежність від безпосередньо хана до темника Ногая. По-друге, принаймні у зовнішньополітичних акціях всі три князі виступали разом, монолітно, і, особливо відзначимо, це вони робили добровільно, а не з примусу.

Натомість, дещо відмінну ситуацію бачимо у 1280 р., коли Лев поїхав до Ногая, і попросив підтримки проти поляків. Він її отримав (аж трьох воєнначальників - Кончака, Козія і Кубатана) і разом з Володимиром та Мстиславом здійснив похід на Судомир. Однак самим важливим стосовно даного дослідження є те, що Лев пішов у цей похід з радістю, а Володимир та Мстислав - з примусу. Результати компанії у літописі оцінені стримано, натомість за Я.Длугошем він закінчився крахом - союзні війська були розбиті і втратили 8 тисяч вбитими і 2 тисячі полоненими. Не дивлячись на це, головний результат походу для Лева був позитивним - він проявив себе ініціативним політиком, чим виділився серед своїх більш стриманих братів - Володимира та Мстислава. У подальшому ця особлива дружба буде неодноразово підтверджуватися. У той же час, укріпивши відносини з Ногаєм, Лев створив собі проблеми у майбутньому з його суперниками.

Деструктивні процеси в Орді спричинили до зростання ролі не тільки Ногая, а і інших воєначальників. Одним із них був Телебуга, який почав стрімко набирати політичної ваги у середині 80-х років ХІІІ ст. У майбутньому, з 1287 р. Телебуга стає ханом, і буде вбитий за наказом Ногая у 1291 р.

У 1285 р. татари розпочали велику війну проти Угорщини. Причому у похід вирушили два окремих татарських війська на чолі з Ногаєм і Телебугою. Похід 1285 р. на Угорщину ілюструє появу у Ногая сильного супротивника у Орді - Телебуги. Хоча останній і потерпів невдачу (його військо загинуло в Карпатах) все ж він насмілився з'явитись у сфері інтересів темника.

Руські князі ходили з Ногаєм, який в період неправоздатного хана Тудаменгу (1282-1287 рр.) досяг вершини своєї могутності. При цьому, Володимир Василькович сам не пішов, оскільки мав тяжку рану на нозі, а своє військо послав із Юрієм Львовичем. Постає питання: чому саме з ним, а не з якимось іншим князем?

Те що бездітний Володимир Василькович у 1285 р. відправив свої війська у похід із своїм двоюрідним племінником (синівцем), виглядає цілком логічним навіть із суто людських міркувань. Однак, не тільки із них. Уявляється, що не останню роль у цьому відіграли тісні контакти батька Юрія - Лева з Ногаєм, зверхником Південно-Західної Русі.

Таким був політичний фон перед поїздкою князя у 1286 р. до Ногая.

Тепер розглянемо яким було особисте положення князя на цей момент. Бездітність князя, який прожив у шлюбі 22 роки, сама по собі не була непереборною проблемою. Адже тоді йому було всього близько 37 років. Говорячи про причину такого стану речей зауважимо, що однією із можливих причин бездітності князя було його одруження на близькій родичці - двоюрідній племінниці. Тітка Володимира Васильковича була дружиною Михайла Чернігівського, внука якого, у свою чергу стала дружиною володимирського князя.

На 1286 р. основою проблемою князя було здоров'я. Ретроспективний аналіз пізніших повідомлень дозволяє стверджувати, що вже тоді чітко проявились ознаки його смертельної хвороби. Відомо, що князь помер у кінці 1289 р. від раку гортані. Літопис містить докладний опис перебігу хвороби, що дозволяє приблизно встановити стан князя у 1286 р., за три роки до смерті. Особливий інтерес становить повідомлення, що “князь же Волдимиру Василькови велико лежащу в болести четыре лета. Болезнь его си скажем нача емоу гнити исподняя оуоусина. Первого лета (1285? - С.П.) мало, на другое (1286? - С.П.) и на третее (1287? - С.П.) болма нача гнити. И еще же ему не вельми болноу но ходяше и ездяше на кони”. Отже, у 1286 р. князь мав явні зовнішні ознаки тяжкої хвороби, а вже через рік, у 1287 р. татари з походу “Володимера воротиша назад зане би жалостно зрети на нь видячи его болна суща”. Причому сучасники розуміли, що у князя була “недуга незцілима”.

Серед найближчих родичів Володимира Васильковича було три претенденти на його землі: з одного боку це Лев Данилович та його син Юрій, а з іншого - Мстислав Данилович. Автор вже раніше звертав увагу на тісні зв'язки володимирського князя з Юрієм Львовичем і висловив думку про можливість передачі його володінь не Мстиславу, а Юрію Львовичу. Їх коріння, очевидно, лежало у особливій дружбі батька Юрія - Лева з Ногаєм. У розрізі цього, припущення про формальне закріплення передачі володінь Володимира Васильковича після його смерті племіннику Юрію Львовичу в ході поїздки князя до Ногая у 1286 р. виглядає цілком прийнятним.

У літописі міститься і натяк на часткову реалізацію цього плану. Йдеться про так звану “крамолу берестян”. Остання зводилася до того, що коли князь Володимир Василькович був хворий, берестяни цілували хреста Юрію Львовичу. Це відбулося, очевидно, незадовго до смерті князя, коли він вже передав свої землі, в тому числі і Берестя, іншому наступнику - Мстиславу Даниловичу. Отже мешканці (принаймні їх частина) Берестя сприймали Юрія як законного спадкоємця Володимира і очевидно не безпідставно. Аргументом на окристь такої їх позиції могла бути передача володінь раніше. Літописна розповідь про цю “крамолу” вказує на тісні контакти Юрія з Берестям. Адже зговір стався заздалегідь і був міцним, оскільки Юрій пізніше не видав крамольників Мстиславові. На серйозність позицій Юрія у середовищі берестян вказує і те, що після придушення заколоту Мстислав наклав на них спеціальну данину, відображену у відомій уставній грамоті, причому, вписаній у текст літопису.

Не виключений і дещо інший варіант розвитку подій. Після смерті Володимира Васильковича Ногай прагнув передати Володимирське князівство безпосередньо Леву Даниловичу. Будучи практично незалежним володарем він довгий час відіграв вирішальну роль у процесах успадкування верховної ханської влади у Золотій Орді. При цьому, на думку Г.О. Федорова-Давидова, Ногай був носієм старих традицій, за якими влада успадковувалась не сином хана, а насамперед його братами. Натомість головний супротивник Ногая - Токта, що зрештою і переміг у боротьбі, був виразником прогресивної тенденції передачі влади від батька до сина. Враховуючи, що в разі передачі земель Володимира Васильковича навіть Леву, вони все одно в кінцевому рахунку мали б опинитись в руках Юрія, це картини суттєво не змінює. За задумом Ногая землі Південно-Західної Русі мали концентруватися в руках Левової гілки князівського роду. Причиною цього швидше всього було те, що у 1280 р. Лев Данилович опинився у потрібний момент у потрібному місці, а саме у Ногая.

Окрім Лева та його сина Юрія на землі Володимира Васильковича був іще один потенційний претендент - його інший двоюрідний брат Мстислав Данилович Луцький. Його володіння, як і землі Лева безпосередньо межували зі степом, навіть більше, Мстислав був одружений на половчанці, дочці хана Тігака. Тігак разом з Данилом Галицьким воювали проти литовців у 1251-1252 рр., після чого половецька орда повернулася у степ. Відомо навіть приблизне місце смерті хана - на лівому березі нижнього Дніпра, оскільки поховання у Чінгульському кургані (с.Заможне Токмакського району Запорізької обл.) пов'язується саме з ним.

Нажаль, точна дата смерті Тігака нам не відома, що не дозволяє встановити його відносини (якщо такі були) з Ногаєм чи його супротивником. Важливо інше - орда Тігака в момент його смерті кочувала на західній окраїні володінь Ногая, ближче до ханської столиці, що опосередковано може вказувати на більшу міру залежності його від хана, у порівнянні з темником. Зважаючи на це припущення, а також на родинні зв'язки Мстислава з родом Тігака можна припустити порівняно кращі контакти луцького князя із ханами та супротивниками Ногая завдяки лобіюванню його інтересів у Орді Тігаком або його наступниками. На тісні контакти Мстислава із степом вказує також і та обставина, що він єдиний із князів Південно-Західної Русі погрожував використати татар у внутрішніх конфліктах, зокрема у 1289 р., лякав Лева та Юрія приведенням татар, якщо ті не повернуть неправдиво захопленого Берестя.

У 1287 р. Володимир Василькович передав свої землі Мстиславу Даниловичу, але до того ми не маємо свідчень про їх особливу дружбу. Відносини цих князів були рівними, вони разом із Левом та Ногаєм (або його воєводами) ходили в походи, однак Мстислав серед всіх князів Південно-Західної Русі під зверхністю Ногая був найбільш непомітним. До 1287 р. його час іще не настав.

Наближення смерті тяжко хворого Володимира Васильковича ставило на порядок денний проблему успадкування його володінь, оскільки рідних дітей-нащадків князь не мав. Адаптована дочка Ізяслава не могла успадкувати володіння тим більше, як особа жіночої статі. У такій ситуації в реаліях другої половини ХІІІ ст., коли володіння остаточно закріпились за представниками різних гілок династії найбільш законним способом успадкування володінь був заповіт князя, що мав беззаперечний авторитет.

Це було загальним правилом, хоча тогочасна історія знає і інші приклади. У третій чверті ХІІІ ст. траплялись навіть неординарні ситуації. У тому ж 1286 р. ростовські князі Дмитрій і Костянтин Борисовичі поділили свою отчину по жеребу.

Отже, проаналізовані свідчення вказують на те, що на 1286 р. Володимир Василькович мав найбільш тісні контакти з Юрієм Львовичем, і, очевидно, саме йому планував передати свої володіння, остаточно погодивши цей акт в ході поїздки до Ногая. Однак сталось не так. Спадок володимирського князя дістався Мстиславу Даниловичу Луцькому, причому вже через рік після поїздки Володимира до Ногая. Процес передачі володінь добре відображений у літописі, тому можемо його простежити. Не виключено, що, власне, такий докладний опис передачі землі Мстиславу та вписання заповіту князя у літопис і був викликаний його не повною логічністю (законністю) в очах сучасників.

Причиною такої різкої зміни позиції Володимира Васильковича був похід Телебуги з Ногаєм на Польщу 1287 р. через землі Волині і їх повернення через Галичину. Як і у поході 1285 р. на Угорщину вони рухались двома окремими дорогами, побоюючись один одного. Князі, як васали змушені були йти з татарами, але, підкреслимо, вперше за час могутності Ногая вони пішли не з ним, а з його супротивником Телебугою. Причому в літописі прямо вказано, що саме Телебуга наказав князям вирушати у похід. На війну пішли всі три князі. У цьому відношенні показовим є підкорення Лева, вірного васала Ногая, новому сюзерену - Телебузі та те, що в похід татари повели тяжко хворого Володимира Васильковича. Згадаємо, що у 1285 р. Володимир, у якого ознаки раку тільки з'являлись, на війну не пішов, бо кульгав на ногу, а послав свої війська з Юрієм Львовичем і це сприймалось цілком нормально. Отже причина, що змусила його піти на війну у 1287 р. була дуже вагомою.

Опис походу 1287 р. вказує на різне відношення Телебуги до руських князів. Володіння Мстислава татари пройшли швидко, не завдаючи їм шкоди. У землі Володимира Васильковича вони зупинилися біля Володимира, розоривши його околиці. Але найбільших збитків татари разом із Мстиславом Даниловичем завдали Львівській землі Лева Даниловича вже на зворотньому шляху із Польщі. Літопис подає число людських втрат цього князівства від перебування в ньому татар - 12,5 тис. осіб. При цьому дії Телебуги не носили характеру прямої каральної експедиції щодо Південно-Західної Русі, зокрема, у жодного із князів, навіть у Лева, він не вимагав знищувати міські укріплення, як це робив раніше Бурундай.

Причини виступу в похід тяжкохворого Володимира Васильковича очевидно крились у бажанні Телебуги остаточно натиснути на нього з вимогою передачі своїх володінь не близьким до Ногая Юрію або Леву, а своєму ставленику - Мстиславу. В тій ситуації володимирському князю діватись було нікуди, і над Сяном він згодився передати свою землю луцькому князю. Очевидно, це було головним завданням Телебуги, бо хворий князь зразу ж був відпущений додому. Хоча над Сяном відбулася усна передача землі (грамота-заповіт була написана тільки через три місяці) Мстислав Данилович був настільки впевнений у результативності цього акту (і близькій смерті володимирського князя), що зразу ж почав роздавати його володіння.

Таким чином похід Телебуги у 1287 р. вирішив ряд завдань. По-перше, він примусив Володимира Васильковича передати свої володіння Мстиславу, а не лінії Лева. По-друге, в результаті походу Мстислав був посварений із Левом як через те, що останній, або його син не дістав Володимирського князівства, так і внаслідок участі Мстислава у розоренні Львівської землі. Телебуга практично вивів всіх князів Південно-Західної Русі з-під впливу Ногая і підкорив їх своїй, у майбутньому ханській владі. Зважаючи на те, що у Польщі союзні татарсько-руські війська у 1287 р. практично ніяких успіхів не досягли (навіть не взяли Судомира) цей похід можна розглядати як фактичну війну проти Ногая. І Ногай у 1287 р. у Південно-Західній Русі програв повністю, практично втративши ці землі.

У кінці ХІІІ ст. щось подібне із залежними від Ногая землями відбувалось і в інших князівствах, зокрема Брянськ (чернігівське володіння) був захоплений смоленськими князями. Яким шляхом це відбулось - невідомо, однак існує думка, що такий перехід був складовою частиною наступу наступника Телебуги - Токти на сферу впливу Ногая. Зауважимо, що і в цьому випадку, який не стосувався Волині, Ногай був гарантом збереження старих традицій у землеволодінні, принаймні у збереженні територіальної цілісності земель, а, його супротивник Токта їх руйнівником.

У кінцевому рахунку, після смерті Мстислава Даниловича Володимирське князівство разом з Луцьким таки дісталося Юрію Львовичу. Не виключено, що якусь роль в цьому знову відіграв Ногай, який черговий раз посилився після ліквідації Телебуги у 1290 р. У особі короля Юрія І Ногай очевидно вбачав сильного союзника із своїм новим і останнім ворогом - ханом Токтою. Нажаль в цьому протиборстві у 1300 р. він загинув і Південно-Західна Русь остаточно втратила підтримку впливових сил у Золотій Орді.

Розвиток подій у останній чверті ХІІІ ст. вказує на те, що Ногай мав чіткий план консолідації земель Південно-Західної Русі в руках Левової гілки династії Романовичів. Відновлена єдина Галицько-Волинська держава, очевидно, мислилась їм як потужний союзник у боротьбі за верховну владу в Орді. Вихідною точкою його був візит Лева Даниловича у 1280 р. до темника. Теоретична реалізація цього плану відноситься до 1286 р., коли смертельно хворий Володимир Василькович в ході своєї поїздки до Ногая, очевидно, пообіцяв передати свої землі Юрію Львовичу або Леву Даниловичу. Однак, похід Телебуги у 1287 р. завадив практичній реалізації в той час. Не дивлячись на це землі Південно-Західної Русі все ж об'єднались під зверхністю короля Юрія І, якому Ногай продовжував протегувати.

Окремого пояснення вимагає відсутність повідомлення про поїздку в літописі. Можливо, тут ми маємо справу з свідомим замовчуванням літописцем цієї події , оскільки мета поїздки так і не була реалізована, більше того, після походу Телебуги Володимир Василькович був вимушений кардинально змінити позицію щодо спадкоємця своїх володінь. Літописець (або редактор), що закінчував Волинський літопис при Мстиславові, також не був зацікавлений згадувати про цю поїздку, оскільки її метою була передача землі не його патрону, а іншій особі. Разом з цим не виключено, що відсутність згадки про візит Володимира Васильковича до Ногая у 1286 р. на сторінках літопису зумовлена іще однією обставиною, а саме з існуванням планів канонізації Володимира Васильковича.

Обґрунтування таких планів вимагало акцентування уваги на позитивних сторонах діяльності князя і замовчування негативу. Щодо першого, то особливих проблем тут не було. Загальновідомою є широка будівельна діяльність Володимира Васильковича. При цьому основну увагу він звертав на культове монументальне будівництво. У другій половині ХІІІ ст. на Волині велась робота у напрямку кодифікації права - тут виникла особлива редакція Уставу князя Володимира, що розмежовувала державну і церковну юрисдикцію. У Володимирі діяв скрипторій, продукцією якого були, в першу чергу, книги релігійного змісту. Зрештою, із цього скрипторію походить Волинська Кормча книга 1286 р., на полях якої зроблена примітка, що є об'єктом даного дослідження. Сама по собі ця книга є цінним історичним джерелом, оскільки зміни, що були внесені на Волині у її зміст, вказують на прагнення церковної та світської влади покращити норми внутрішнього становища церкви та підвищення канонічності творів, якими регулювалось її внутрішнє життя.

Реальність планів канонізації Володимира Васильковича як місцевого святого на Волині у кінці ХІІІ - на початку XIV ст. полегшувалась і тодішнім церковно-інтелектуальним середовищем Володимира. Після погрому Києва татарами столиця Волині стала значним осередком церковного життя всієї Південної Русі. Не випадково після смерті князя участь у його відспівуванні брав печерський ігумен Агапіт, що в цей час перебував у Володимирі.

На початку XIV ст. релігійний центр перемістився у Північно-Східну Русь, пізніше у Москву, яка швидко набувала політичної ваги, але його тісні зв'язки з Волинню зберігалися. Цьому маємо кілька яскравих прикладів. Насамперед, згадаємо митрополита Петра Ратенського, першого місцевого московського святого, що походив з Волині. У 1326 р. у його похованні брав участь Луцький єпископ Феодосій. У 1331 р. московський митрополит Феогност перебував у Володимирі (Волинському), де разом з іншими єпископами в Успенському соборі хіротонували Новгородського архієпископа Василя (Каліку). У 1353 р. Володимирський (Волинський) єпископ Афанасій переселився у Переяслав-Заліський, пізніше він був управителем Московської єпархії, поставив в ігумени Троїцького монастиря Сергія Радоніжського.

Цікаво розглянути плани канонізації Володимира Васильковича в контексті загальноруських канонізаційних процесів кінця XIII ст. Собор руських ієрархів 1273 р. був покликаний підняти престиж церкви після монголо-татарської навали. Після нього розпочалася канонізація князів-мучеників, що загинули в Орді. Зустрічалися випадки канонізації й інших осіб, але їх було значно менше. В цей час актуальним завданням було показати протидію руських князів татарам. Підкреслимо, протидію духовну, а не політичну, яка тоді фактично була неможливою. Православна церква підносила особистості, які не поступилися християнськими цінностями перед язичниками-татарами. При цьому за влучним висловом П.П.Толочка “не обов'язково праведно і з користю для людей прожити своє життя, іноді для цього достатньо красиво вмерти”.

Наприклад, чернігівський князь Михайло Всеволодович, який не вирізнявся за життя особливими чеснотами, але відмовився виконувати язичницькі обряди перед ханом, тобто твердо стояв у вірі, за що і був убитий, вже невдовзі був канонізований як святий.

Судячи з літописних повідомлень, Володимир Васильковим не зовсім підходив під ці критерії. Він тяжко страждав від хвороби ("же бы вторы Иев"), прославився покровительством церкві, але не пережив "істому" від татар-язичників. Окремі антитатарські вислови князя, наприклад, "зане дела ми поганьси" носили, швидше всього, емоційний характер.

Відсутність повідомлення про поїздку в літописі, який носив офіційний характер, підтверджує існування планів канонізації князя. Ця інформація в літописі, очевидно, була випущена свідомо, оскільки вказувала на наявність позитивних контактів князя з татарами, його слухняність. У тексті Кормчої вона збереглася випадково, оскільки після виходу із скрипторію цей екземпляр книги став недосяжним для редакторської правки.

Вище вже відзначалась різна інтенсивність поїздок князів Північно-Східної і Південно-Західної Русі в Орду, що, очевидно, вказує на певні особливості положення цих регіонів. У даній статті автор, аналізуючи обставини поїздки Володимира Васильковича до Ногая, спробував охарактеризувати політику могутнього темника як таку, що сприяла консолідації Галицько-Волинської держави, відновленню її могутності. У якійсь мірі це повинно знайти відображення і у археологічних матеріалах. С.Терський звернув увагу на те що, на відміну від міст Північної Русі культурний шар галицьких та волинських міст містить значну кількість декоративної кераміки східного походження. Ця кераміка виготовлялась із щільної червоної глини і прикрашалась різнокольоровим розписом поверх білого ангобу та гравіюванням, покритим прозорою поливою. Місцем виготовлення цієї кераміки він вважає міста Північного Причорномор'я. Не виключено, що масова поява цієї кераміки у Галицько-Волинських землях припадає на час панування Ногая у Північному Причорномор'ї та його активної політики щодо Південно-Західної Русі. Причому, політики «покровительства», адже джерела не містять згадок про розорення міст Галичини і Волині військами Ногая в цей час. Зважаючи на обмеженість писемних джерел про відносини Південно-Західної Русі з татарами у другій половині ХІІІ ст. та суперечності у їх трактуванні, саме археологія може дати матеріали щодо встановлення ступеня залежності Південно-Західної Русі від Золотої Орди.

Размещено на Allbest.ru