Літописний період історіографії в XI-XVII ст.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Літописний період історіографії в XI-XVII ст.

Яскравою пам'яткою давньоруського літописання кінця XI -- початку XII ст. є «Повість минулих літ». Вона являє собою літописний звід, який увібрав нелише весь попередній досвід історичних знань Русі, а й досягнення європейської історичної думки, традиції візантійської християнської культури. Особливо сильне враження справляє вступ до «Повісті минулих літ», в якому відображено широку картину світової історії, здійснено спробу визначити в ній місце слов'ян і Русі, стверджено прогресивну філософську ідею взаємозв'язку і взаємозумовленості історії всіх народів.

Вражає широка ерудиція укладача «Повісті минулих літ». Він постійно звертається не лише до Біблії, що була вищим авторитетом знань у середньовіччі, а й до візантійських історичних хронік. Це насамперед «Хроніка» Георгія Амартола, від якої запозичена і перша частина заголовка, «Хроніка» Іоанна Малали, «Літописець» константинопольського патріарха Никифора, житія грецьких святих, притчі Соломона, «Одкровення» Мефодія Патарського та ін..

Початково «Повість минулих літ» складалася зі вступу, літописів і літописних зводів 996, 1039, 1073, 1093--1095 рр. і датованої хроніки, доведеної до 1110 р. Згодом, очевидно в результаті редакції 1118 р., до неї було внесено «Повість про осліплення Василька», а також щорічну хроніку до 1117 р. літописання історія давньоруський

На думку С.М. Соловйова, М.І. Костомарова, Б.О. Рибакова та інших дослідників літописів, власне «Повістю минулих літ», можливо, слід вважати не весь звід, а лише розширений вступ до нього. Втім практично ніхто з літописців не намагався поставити під сумнів той факт, що автор вступу є й укладачем усього зводу.

Укладач цієї неординарної праці, що стала основою практично всіх наступних літописних зводів, виявив себе не лише як старанний продовжувач справи своїх попередників -- хроністів, а й як історик. Це добре видно вже із заголовка «Повісті минулих літ», у якому поставлено дві важливі дослідницькі проблеми: «Откуда єсть пошла Руская земля» і «Кто въ Києві, нача первіє княжити». Характерно, що на відміну від багатьох своїх сучасників (і навіть наступників) він усвідомлював органічний взаємозв'язок цих явищ, їхню обумовленість внутрішнім розвитком східнослов'янського суспільства.

Не випадково виникнення Києва літописець пов'язує з діяльністю першого слов'янського князя Кия, влада якого поширювалася на Полянську землю, а дипломатичні зв'язки сягали Константинополя. Опонентів (у тому числі й своїх більш ранніх колег -- хроністів), які не вірили в князівське походження Кия і називали його звичайним перевізником-човнярем через Дніпро, літописець називає «не свідущими». При цьому він наводить такі подробиці з життя Кия (візит до Царгорода, прийом візантійським імператором, спроба закріпитися на Дунаї), які аж ніяк не можна віднести до розряду вигаданих. На користь цього свідчить і той факт, що літописець, не знаючи імператора, який приймав київського князя, не став вигадувати його ім'я.

Вступ до «Повісті минулих літ» не має дат, однак це не означає, що літописець не орієнтувався у відносній хронології викладених ним історичних подій. Розповідь про князя Кия знаходиться у своєрідній хронологічній рамці: їй передує легенда про відвідування Русі Апостолом Андрієм, а за нею слідує повідомлення про прихід на Дунай болгар і білих угрів. Останні, як уточнює сам літописець, прийшли на слов'янські землі за імператора Іраклія («Си бо угри почата бити при Ираклии цари»), правління якого припадало на б 10--641 рр. У логічному зв'язку з розповіддю про князівське походження Кия знаходиться і повідомлення про князювання в полян, древлян, словен, дреговичів, сіверян та інших племен.

Концептуальною послідовністю характеризується опис літописцем знаменитого шляху «из Варяг в Греки». Така назва закріпилася за ним в історичній літературі, хоча належить вона не укладачеві «Повісті минулих літ», а його пізнішим редакторам і тлумачам. Насправді він описав шлях не з півночі на південь, а з півдня на північ. Відправним його пунктом виступає не Варязька земля, а Грецька. Без пізнішої редакторської вставки -- «Би путь изь Варягь вь Греки» -- початок розповіді про цей шлях виглядає логічним і послідовним;

Крім недатованого вступу, укладачу «Повісті минулих літ», згідно з історіографічною традицією, належать літописні статті з 1093(95) р. по 1110 р. Його авторська і редакторська присутність чітко простежується також у цілому ряді статей, які розповідають про події X--XI ст. Зрозуміло, що в такому випадку він користувався текстами, які збереглися в князівському і церковних архівах. Д.С. Лихачов вважав, що в руках автора «Повісті минулих літ» були тексти договорів Русі з греками, а також перекладні грецькі джерела. Згідно з О.О. Шахматовим, який виявив у першому Новгородському літописі уривки, як йому здавалося, давнішого, ніж «Повість минулих літ», літопису, розповідь про четверту помсту Ольги записана, напевно, тільки літописцем кінця XI -- початку XII ст. Стаття 1091 р., яка розповідає про розкопування і перенесення мощів Феодосія Печерського, безперечно, належить до творчості автора «По-вісті минулих літ», що добре показав Д.С. Лихачов.

Незважаючи на усталену історіографічну традицію, згідно з якою «Повість минулих літ» пов'язується з ім'ям літописця Нестора, дослідників не полишають сумніви в непорушній істинності такого висновку. В літературі неодноразово висловлювалась думка, що її автором варто вважати ігумена Михайлівського Видубицького монастиря Сильвестра.

Суперечливі висновки про авторство «Повісті минулих літ» зумовлені розбіжністю свідчень літописних зводів. У Хлєбниковському списку в заголовку «Повісті минулих літ» говориться, що літопис написаний ченцем Печерського монастиря Нестором. Літописця Нестора знає і Печерський патерик. Його кілька разів згадує чернець Полікарп як автора К «Літописця»: «Иже написа летописец». Три списки з ім'ям Нестора, як запевняв В.М. Татищев, були в його руках, коли він писав «Історію Російську». Це вже названий Хлєбниковський, а також Раскольничий і Галіцинський. В останньому збереглося ім'я не лише Нестора, а й Сильвестра. У Лаврентіївському літописі імені Нестора немає, проте в закінченні статті 1110 р. говориться, що цей літопис написаний Сильвестром. «Игумень Сильвестрь святого Михайла написах книги си Літописець» У Сильвестр як автор початкового літописання згадується в деяких зводах XV ст. північно-східної традиції. Взагалі літописання Північно- Східної Русі, яке стало продовженням переяславського, знало лише Сильвестра, у той час як літописна традиція Печерського монастиря вважала автором «Повісті минулих літ» Нестора.

Історики з часів В.М. Татищева складну проблему вибору вирішували так: Нестор був автором «Повісті минулих літ», а Сильвестр -- її продовжувачем і редактором. Саме до такого висновку схилявся М.І, Костомаров, який вважав, що «Сильвестру можуть належати лише найближчі до його часу повідомлення і розподіл за числами інших з деякими доповненнями. Справою Сильвестра було зведення окремих сказань. Цей Сильвестр вніс до свого твору Несторовий літопис Києво-Печерського монастиря, який становив лише незначну частину всього літопису».

Досліджуючи питання авторства «Повісті минулих літ», слід мати на увазі, що вона не дійшла до нашого часу в оригінальній редакції. У сучасній літописознавчій літературі переважає гіпотеза О.О. Шахматова, згідно з якою цей твір за короткий час зазнав триразового редагування: Несторового 1113 р., Сильвестрового 1116 р. і невідомого автора 1118р.* Останній, згідно з О.О. Шахматовим та О.С. Орловим, був ченцем Печерського монастиря, духівником або близькою до Мстислава Володимировича особою. Новгородські і ладозькі сюжети вказують на те, що він деякий час проживав у Новгоро- ді й у 1117 р. прибув до Києва разом із Мстиславом 3. Б.О. Рибаков не виключав можливості вбачати у цьому редакторові самого Мстислава.

Підсумовуючи дослідження «Повісті минулих літ», можна із впевненістю стверджувати, що цей літописний звід, безперечно, належить ченцю Печерського монастиря Несторові. Його пізніша редакція 1118 р., виконана літописцем Мстислава Володимировича, хоч і привнесла в літопис нові історичні сюжети і навіть тексти («Повість про осліплення Василька Теребовльського»), не змогла докорінно змінити його зміст і стиль.

Виявлення окремих внелетопісних джерел ПВЛ здійснювалося декількома поколіннями вчених. Підсумкової роботою, глибокої і грунтовної, по цій темі є дослідження А.А. Шахматова «Повість временних літ і її джерела» де дається огляд і характеристика 12 поза літописними джерелами. Це такі пам'ятки і твори:

1) Книги «св. Письма », де крім згадуваного Паремійніка, відзначаються всі цитати з Псалтиря, Євангелій, Послань апостольських;

2) Хроніка Георгія Амартола і його продовжувачів;

3) «Летописец вскоре» патріарха Никифора (пом. 829 р), що представляє собою хронологічний перелік основних подій всесвітньої історії від Адама до смерті автора. На латинську мову цю пам'ятку було перевели в 870 р, а на слов'янський (в Болгарії) в кінці ІХ-початку X ст. З «Летописца вскоре» в літопис булла взята перша дата російської історії - 6360 (852) р, а також перейшли деякі дані для літописних статей 6366 р, 6377 р, 6410 р.;

4) Житіє Василя Нового. На це джерело вперше вказав А.Н. Веселовський в 1889 р Запозичення зроблено в статті 6449 (941) р.;

5) Хронограф особливого складу - гіпотетична пам'ятка російській історіографії XI ст., Що містив розповідь про всесвітній історії;

6) Стаття Єпіфанія Кіпрського про 12 каменів на ризах Єрусалимського первосвященика. З цього твору взято вислів «Велика Скіфія» (у введенні і в статті 6415 (907) р);

7) «Сказание о преложении книг на славянский язык», запозичення з нього є у введенні і в статті 6409 (896) р.;

8) «Одкровення» Мефодія Патарського, на нього двічі посилається літописець в оповіданні про Югрі під 6604 (1096) р Це той літописець, який їздив в Ладогу в 6622 г. ;

9) «Повчання про страти Божі» - таку назву дано А.А. Шахматова повчання, що знаходиться в статті 6576 (1068) р В основу літописного повчання було покладено «Слово про відро і про страти Божі» (воно знаходиться в Сімеоновская Златоструя і в інших списках Златоструя - збірці творів різних авторів, в тому числі і Іоанна Златоуста). Вставка Повчання розриває єдиний літописний оповідання про нашестя половців і про виступ проти них Ярославичів.

11) «Мова філософа» під 6494 (986) р.;

12) Легенда про апостола Андрія (вона знаходиться у веденні). Робота по виявленню цитат з внелетопісних джерел була продовжена і після А. А. Шахматова (Г. М. Барац, Н. А. Мещерський).

Більшість літописних центрів, виникнувши в XII в., припинили свою діяльність у зв'язку з навалою татаро-монгол, що розорили багато міст дощенту. Вони виникають замість знищеним центрам літописання півдня Русі на півночі і північному сході: Псков, Твер, Рязань, Москва. Ці міста як би прийняли естафету і продовжили рух порічних записів. Новгород і Русь північно-східна стали наступниками спадщини Київської Русі, хранителями всього культурного її спадщини (майже всі давньоруські рукописи, в тому числі літописі, збереглися на північному сході). Після падіння Галицько-Волинського князівства на південноруських землях не залишилося жодного центру літописання. Але пам'ять про велич Давньоруської держави завжди жила в літописах північно-східній Русі, кожна з яких починалася ПВЛ.

Період XII-XV ст. в історії російського літописання повністю відповідає загальнополітичних процесів (татаро-монгольська навала і питома роздробленість): деякі літописні центри, виникнувши в XII в., проіснували до XIII в., інші центри продовжували діяти і до XV ст., треті, виникнувши в XIII в., також припинили свою діяльність в XV в.

XV ст. в історії російського літописання займає особливе місце: до кінця століття сформувався головний центр в державі - Москва, де будуть створені грандіозні літописні пам'ятки.

Троїцький літопис - один з трьох російських літописів, написаних на пергаменті. Він згорів під час пожежі в Москві в 1812 р. Його зміст відомо нам досить повно. Первісна його частина була опублікована до пожежі; і, головне, текст його схожий з текстами Симеоновским літописом (з 1177 г.) і Літописця Рогожского (з 1328 по 1375 г.). Використовуючи ці джерела, текст Троїцького літописіу відновив М. Д. Приселков (опублікований в 1950 р). І Троїцькому літописі (на телячої шкіри, 371 лист) виклад подій доведено до 1408 р тому в літературі його текст іноді називають літописним зведенням 1408 р. Пам'ятник цей був складений на початку XV ст. при митрополичому дворі на основі попередніх літописів, один з яких згадано в тексті - «Літописець великий російський» (доведений до -князь нинішнього », тобто до Василя I - 1389-1425 рр.).

Троїцький літопис відкриває нову сторінку в історії московського літописання. Його створення зафіксувало політичну реальність, що склалася на Русі до початку XV ст. - Москва стає центром політичного життя країни, об'єднує зусилля зі звільнення від татаро-монгольського ярма, пробуджує національну самосвідомість російського народа. Троїцький літопис був покладена в основу всього подальшого літописання XV-XVI ст., як московського, гак і загальноросійського.

Никонівський літопис, перша редакція якого була складена в 20-і рр. при митрополиті Данила (1522-1539 рр.). Літопис назвали по імені патріарха Никона, якому належав один з його списків. Найбільша з усіх відомих літописів Никонівський літопис - є унікальним пам'ятником російського літописання; в його склад були включені різноманітні твори: літописи, оповіді, повісті, житія святих, архівні документи. Літописними джерелами Никонівському літописі були наступні літописі: Симеоновская, Іоасафовская, Новгородська хронографіческая і ін. При складанні пам'ятника всі складові матеріали зазнали одноразової літературної і ідеологічній обробці, що характерно для багатьох творів XVI ст. Багато актуальні для початку XVI ст. питання отримали відображення в тексті цього літопису, наприклад, право володіння землею монастирями, союз духовної і світської влади, боротьба з єресями і т.д. Передбачається, що митрополит Данило був не тільки ініціатором створення літопису, але і її редактором-укладачем. У другій половині 50-х рр. XVI ст. Никонівський літопис була доповнена текстами Воскресенської літописі (друга після Никонівському за своїм обсягом і значенням літопис XVI ст.). Літописця початку царства (викладені звістки 1533,1 552 рр.),

У 60-і рр. XVI ст. на основі Патріаршого списку створювалася Степенна книга - оригінальний пам'ятка російській історіографії (відомо 136 списків). передбачуваним автором був митрополит Атанасій (в миру Андрій), який очолював російську церкву з 1564 р 1566 р Текст його, написаний в єдиній літературній манері, доводить виклад подій до 7068 (1560) р. Розповідь про російську історію ведеться за ступенями. Слід зазначити, що характерно для літописів порічний виклад подій відсутній, текст його розділений на ступеня, межі і глави (всього 17 ступенів). Ядром кожної ступеня є біографія правлячого князя, супроводжується творами про митрополитів і святих.

Одним з історичних творів, у створенні якого брав участь Іван Грозний, був Лицьовий літописний звід, який дослідники називають «найбільшим літописно-хронографіческая твором середньовічної Русі». Цей пам'ятка дійшов до нас в 10-и томах, кожен аркуш кожного тому прикрашений мініатюрою, загальне конічество мініатюр - більше 16 000. Цей унікальний пам'ятник російської письмовій культури створювався протягом декількох років з 1568 р 1576 року в Олександрівській слободі. Передбачається, що цар брав участь у редагуванні його тексту. У Особовому літописному зводі, подібно Російському Хронографу, розповідь про загальної історії завершують російські події, тим самим Росія є спадкоємицею всесвітньої історії. Виклад подій доведено до 1568 р робота над останнім, десятим томом з нез'ясованих причин була раптово перервана (малюнки цього томи НЕ розфарбовані). Основними джерелами Лицьового зводу були Гелленських і Римський літописець 2-ий редакції (російське хронографіческая твір другої половини XV ст.), «Історія іудейської війни» Йосифа Флавія, Никонівський літопис, доповнена матеріалами Російського Хронографа і Воскресенської літопису. Одним з джерел останньої частини був Літописець початку царства, де докладно викладені події російської історії 1533-1552 рр. Ця остання частина Лицьового літописного зводу називається царственої книгою, в ній викладені події 1533-1568 рр.

Розвиток історичних знань в XVII століття.

А) нові форми історичних творів і літописи 17 ст.

Б) історичні твори діячів Посольського і Записного приказів

В) «Скіфська історія» А.І. Лизлова

Андрій Іванович Лизлов (бл. 1655 - не раніше тисячі шістсот дев'яносто-сім) - російський історик, перекладач, автор «Скіфської історії». походив з роду службових дворян. З 1677 року - стольник. Брав участь у Чигиринському поході 1677. У 1678-1679 роках був товаришем полкового і осадного воєводи у Верхньому і Нижньому Ломова в Пензенському краї. У 1682 році Лизлов перевів фрагменти з «Хроніки» М. Стрийковського, в 1686 році - твір С. Старовольського «Двір цісаря турецького». У 1687-1688 роках брав участь у Кримських походах. У 1692 році Лизлов закінчив роботу над «Скіфської історією». У ній він описав боротьбу російського народу і його західних сусідів з монголо-татарськими та турецькими завойовниками (до кінця XVI століття). Автор гаряче закликав до єднання сил європейських народів для боротьби з татаро-турецькими завоюваннями. У зв'язку з підготовкою до Азовського походу 1695 р Лизлов був призначений в Коротояк до хлібного прийому, потім його перевели до Воронежа, де він повинен був брати запаси з заокскіх, українських та рязанських міст. Коли Азовські походи успішно завершилися, Лизлов повернувся до Москви і, мабуть, незабаром помер.

При створенні «Скіфської історії» Лизлов використав широке коло російських та іноземних джерел та історичні твори (літописи, хронографи, розрядні книги, варіанти Казанської історії, українські історичні праці, польсько-литовські хроніки, твори латино-італійських та інших авторів). «Скіфська історія» вже в рукописі набула широкого поширення в Росії. У друкованому ж вигляді до кінця XX століття з'являлася всього тричі - в 1776 році в Санкт-Петербурзі вийшло перше видання, в 1787 році в Москві - другий, обидва видання були випущені просвітителем Н. І. Новіковим (1744-1818). Третє, наукове комментированное видання з'явилося після двохсотлітньої перерви лише в 1990 році в книжковій серії «Пам'ятки історичної думки» невеликим тиражем в 5000 екземплярів.

Скімфська істомрія (рос. Ски?ская исторiя) -- історичний твір нового часу, присвячений Північній Євразії, що названа Скіфією. Написаний 1692 року староросійською мовою. Автор -- московський дворянин і військовий Андрій Лизлов. У праці описується історія народів, що походять від скіфів; історія монголів (татар) та їхнє нашестя на Русь; історія взаємин татарських орд з сусідніми європейськими державами, насамперед, Московією; історія Казанського ханства та приєднання його до Московії; історія Кримського ханства, а також османських завоювань на Балканах до кінця XVI століття. Складена на основі руських і московських літописів, хронографів, розрядних книг, списків «Казанської історії», польських хронік, «Опису Сарматії Європейської» Алессандро Гваньїні [1] та інших історичних праць. Була популярна на теренах Росії у письмовому варіанті. Вперше видана малим накладом 1776 року в Санкт-Петербурзі видавцем Миколаєм Новіковим. Вдруге видана ним же 1787 року у Москві, так само малим накладом. Після впровадження цензури Катериною ІІ не видавалася. Третє, наукове і коментоване видання вийшло 1990 року в Москві накладом у 5 тисяч примірників.

Размещено на Allbest.ru