Історія країн Європи (сучасна європейська історія та політика)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Контрольна робота

Історія країн Європи (сучасна європейська історія та політика)

Виконав: Жадан Володимир Володимирович

Донецьк, 2016 р.

Вступ

Характерною рисою сучасного світового соціально-економічного розвитку є бурхлива динаміка інтеграційних процесів у світі та Європі зокрема. При цьому навіть ті країни, які не входять до складу інтеграційних об'єднань, неминуче відчувають на собі їх відчутний вплив.

При розгляді питань курсу історія країн Європи застосовуються три підходи: краєзнавчий, регіональний та проблемний. Зокрема країнознавчий принцип використовується для вивчення особливостей історичного розвитку розвинених країн Європи Регіональний підхід застосовується при аналізі особливостей суспільно-політичного та соціально-економічного розвитку цих країн. Проблемний підхід обумовлений необхідністю акцентування уваги на глобальних, якісно нових чи то своєрідних явищах суспільно-політичного, соціально-економічного розвитку або культурного життя.

Особлива роль у формуванні нового світопорядку у 90-х роках XX ст. належала Європі. Саме тут після 1991 р. відбулися кардинальні зміни. Європейський порядок, що до 90-х років тримався на жорсткому дуалізмі, системному протистоянні і специфічній ядерній рівновазі, впав. Східна Європа втратила свої попередні контури і прийшла в рух, який завжди передує становленню нової моделі стабільності. Внутрішні конфлікти, що виникли в окремих державах, стали загрозою. Для безпеки всієї Європи незалежно від їх етнічного чи релігійного характеру. За допомогою наявного інструментарію, створеного як до 1991 р. (ООН, ЄС, НАТО), так і в наступні роки (ОБСЄ), Європа з честю вийшла з непростих випробувань. А підписана 19 листопада 1999 р. у Стамбулі Хартія європейської безпеки - показник того, що мир і стабільність на континенті й надалі залишаються головними пріоритетами країн Європи [1, c. 178]. Саме тому розгляду питання створення, функціювання, а також проблемам Європейського Союзу і присвячена дана робота.

Метою роботи є: розглянути та проаналізувати загальну характеристику та сучасний стан країн Європи, розглянути питання становлення та розвитку Європейського Союзу, його внутрішньої політики та проблем діяльності. дуалізм ядерний європейський

Проблему євроінтеграційних процесів досліджували безліч як вітчизняних, так і зарубіжних вчених. Серед них варто виділити таких, як: Ю. Борко, О. Буторіна, Ю. Коломієць, В.Н. Пархаєв, О. Пошедін, В. Шемятінковта інші.

Загальна характеристика країн Європи

З географічної точки зору Європа повністю лежить у Північній півкулі та омивається водами двох океанів: Північного Льодовитого й Атлантичного та їх морів. Вона не настільки велика (10 млн км 2), як Азія, не така компактна, як Австралія, менш екзотична, ніж Африка, довжина її з півночі на південь набагато менша, ніж у Америки, але її рельєф, клімат, рослинний і тваринний світ доволі різноманітні та цікаві, а народи, що населяють Європу, мають давню та цікаву історію.

Більша частина території має помірний клімат, на заході - океанічний, на сході - континентальний, зі сніжною й морозною зимою. На півночі клімат арктичний і субарктичний, на півдні - середземноморський. Тут може бути дуже спекотно, як в Іспанії, а може бути сніжно та холодно, як у Фінляндії. Найбільші річки Європи: Волга, Дунай, Дніпро, Дон, Печора, Рейн, Вісла, Ельба, Одра, Рона, Луара, Тахо, найбільші озера: Ладозьке, Онезьке, Чудське, Балатон, Женевське.

Рельєф представлений різними формами. Більшість території має середню висоту 300 метрів над рівнем моря. Разом з тим гори Альпи, Піренеї, Карпати, Апенніни, Уральські піднімаються до середніх висот.

Природні зони змінюються з арктичних пустель, тундри, лісотундри, тайги, мішаних і широколистяних лісів до лісостепів, степів, субтропічних середземноморських лісів і чагарників і навіть напівпустель.

Традиційно в Європі географи виділяють такі регіони: Західну, Центральну та Східну Європу:

· Західна Європа (Франція, Велика Британія, Ірландія, Бельгія, Німеччина та інші);

· Східна Європа (до кінця 80-х років ХХ ст. до її складу включали соціалістичні країни та європейську частину СРСР);

· Центральна Європа (Чехія, Угорщина, Польща, Румунія та інші).

Сучасна Європа прагне не до розподілу на окремі частини, а до об'єднання. Найбільш яскрава ілюстрація прагнення до цього - встановлення Шенгенської зони для більш зручного безкоштовного руху осіб і гармонізації контролю кордонів між країнами Європи [2, c. 167-168].

Сучасні дослідження свідчать, що вже 8 тис. років тому на території Європи мешкали пращури народів, які заселяють її сьогодні. Окремі народи (баски) живуть там і досі. Європою за цей довгий час прокотилося безліч хвиль міграції, що вплинули на мовний, етнічний, релігійний та расовий склад її населення.

Сьогодні в Європі переважають народи індоєвропейської мовної сім'ї: романські, що говорять на іспанській, італійській, португальській, румунській, французькій та інших мовах - на півдні та заході; німецькі (англійська, німецька з діалектами, скандинавські мови) - на півночі, північному заході та в центрі Європи; на сході й південному сході - слов'янські (білоруська, польська, російська, сербсько-хорватська, словацька, українська, чеська), сюди ж входять албанська й грецька мови. На кельтських мовах говорять ірландці, валлійці та шотландці у Великій Британії, бретонці у Франції. На мовах уральської мовної сім'ї говорять угорці, фіни, естонці. На тюркських мовах говорять турки, гагаузи й македонці, мальтійці говорять на семітських мовах.

Більш однорідним є населення Європи з точки зору його релігійної приналежності. До ХІІІ ст. християнство поширилося практично всім регіоном. Пізніше воно розкололося на католицизм і православ'я, в ході Реформації XIV ст. від католицизму відокремилося протестантство. Сьогодні католиків більше всього в Італії, Іспанії, Португалії, Франції, Ірландії, Бельгії, Австрії, Польщі, Литві.

Розміщення населення територією Європи досить нерівномірне. Західна й Центральна Європа - найбільш густо заселені регіони світу, тоді як на півдні в Італії, Іспанії, країнах Балканського півострова щільність населення подекуди зменшується до 2-3 чоловік на км 2.

За останні 20-30 років змінилася і структура зайнятості населення. Частка зайнятих збільшується насамперед у галузях невиробничої сфери, здебільшого у сфері обслуговування, і зменшується в галузях матеріального виробництва, особливо у сільському господарстві. Це також впливає на розміщення населення. Зростає кількість мешканців великих міст, створюються приміські зони, зменшується кількість населення у сільській місцевості.

Регіон має один з найвищих у світі рівень урбанізації. Сьогодні він сягає в окремих країнах 90 %. Характерною рисою урбанізації в Європі є те, що більша частка населення мешкає у великих містах та міських агломераціях, дедалі більшою тут стає концентрація населення. Найбільшими в Європі та одними з найбільших у світі є Рурска (5 млн осіб), Лондонська (13 млн осіб), Паризька (11 млн осіб) міські агломерації [3, c. 189-190].

В регіоні утворилися великі мегалополіси: Англійський або Лон-Лів, до складу якого входять 30 міських агломерацій, найбільші з яких - Лондон, Бірмінгем, Лідс, Манчестер, Ліверпуль із загальною чисельністю населення 40 млн осіб. Довжина осі мегалополіса складає 400 км, а середня густота населення - 500 осіб на км 2. Рейнській мегалополіс Рейн-Рур-Рандстадт простягнувся на 500 км від Роттердама до Майна. Його загальна площа 60 тис. км 2, чисельність населення понад 40 млн осіб. Мегалополіс охоплює території Німеччини, Бельгії, Нідерландів і Франції. До його складу входять Рандстадт, що сформувався на території країн Бенілюкс, в його межах розташовані міста Амстердам, Роттердам, Гаага, Бюссель, Антверпен, Гент, Брюгге та французьке місто Лілль. Рурштадт як складова частина мегалополісу сформувався в межах території Німеччини, найбільші його міста: Дуйсбург, Ессен, Бохум, Дортмунд, Дюссельдорф, Кельн, Франкфурт-на-Майні, Мангейм, Карлсруе.

Після Другої світової війни, коли економіка Європи являла собою майже суцільні руїни, в США було розроблено план Маршалла. Головною метою плану, висунутого держсекретарем Дж. Маршаллом 5 червня 1947 р., було поліпшення важкого економічного стану післявоєнної Європи та недопущення переходу європейських країн в соціалістичний табір. Згоду на участь в плані Маршалла дали 16 західноєвропейських держав: Велика Британія, Франція, Італія, Бельгія, Нідерланди, Люксембург, Швеція, Норвегія, Данія, Ірландія, Ісландія, Португалія, Австрія, Швейцарія, Греція, Туреччина. Допомога надавалася з федерального бюджету США у вигляді безвідплатних субсидій і позик. З 1948 р. по 1951 р. США витратили за планом Маршалла близько 17 млрд доларів. Основну долю (близько 60 %) отримали Велика Британія, Франція, Італія та Західна Німеччина. 30 грудня 1951 р. план Маршалла офіційно припинив свою дію.

Країни-учасники були зобов'язані сприяти розвитку "вільного підприємництва", заохочувати приватні американські інвестиції, співробітничати в зниженні митних тарифів, поставляти в США деякі дефіцитні товари, забезпечити фінансову стабільність, створити спеціальні фонди в національній валюті, що вивільняється в результаті здобуття американської допомоги, витрачання яких контролювалося б США, регулярно звітувати про використання отримуваних коштів Адміністрації економічного співробітництва, яку очолили американські фінансисти та політичні діячі [1, c. 188].

Сьогодні економіка в регіоні розвивається найбільш динамічно та високотехнологічно. Її основу складають чорна й кольорова металургія, машинобудування та металообробка, нафто-, вугле- і газохімія, нафтопереробка, цементна, хімічна, фармацевтична галузі, космічна промисловість, виробництво приладів і устаткування, пасажирського та комерційного транспортних засобів, індустріального устаткування, суднобудування, енергетика, електроапаратура, інструменти й автоматичні виробничі системи, електроніка й телекомунікаційне устаткування, рибна, продовольча та переробна промисловість, виробництво меблів, паперу, тканин, туризм тощо.

Економіка регіону представлена трьома основними секторами: приватним і державним, а також іноземним, частка якого зросла в останні роки з 25 до 30 %. В міжнародному географічному поділі праці економіка Європи представлена високоякісною продукцією машинобудування, на долю якого приходиться майже 2/3 експортної продукції. Наукова база, міські агломерації, розгалужена транспортна система, наявність висококваліфікованих освічених кадрів - все це стало основними факторами розвитку галузі.

Енергетика орієнтується на використання енергії атома та гідроресурсів. Найбільші гідроелектростанції споруджено на річках Дунай ("Залізні Ворота"), Тахо, Дору (Португалія та Іспанія), Дордонь (Франція). Найбільші атомні електростанції працюють у Франції, Великій Британії, Німеччині, Бельгії, Чехії, Угорщині, Болгарії. Теплові електростанції орієнтуються на родовища бурого (Німеччина в районі Кельну та Котбуса, Чехія в районі Хомутова та Тепліце) та кам'яного вугілля (Польща - Верхня Сілезія).

Чорна металургія отримала достатньо високий рівень в країнах, які мають власну сировинну базу - Німеччина, Велика Британія, Франція, Бельгія, Люксембург, Іспанія, Польща, Чехія. Портові металургійні комбінати, що споруджені після Другої світової війни, орієнтуються на імпортну більш дешеву та якісну залізну руду (з Бразилії, Ліберії, Південної Африки, Канади, Австралії) або металобрухт. Останнім часом поширення набуло будівництво металургійних міні-заводів (Франція - Фос).

Підприємства кольорової металургії орієнтуються на імпортну сировину з країн, що розвиваються (Гвінея, Ямайка, Гана, Венесуела, Сурінам - боксити, Мексика, Чилі, Намібія, Замбія, Заїр - мідні руди). Територіально вони або орієнтуються на джерела енергії за умови відсутності рудної сировини (ФРН, Австрія, Норвегія, Швейцарія) або на власні рудні родовища (Франція, Італія, Угорщина, Румунія, Греція - боксити). Спеціалізується Європа на виплавлянні алюмінію та міді.

Легка промисловість, яка донедавна була галуззю спеціалізації багатьох країн Західної Європи, перемістилася в країни Східної Європи: країни Балтії, Білорусь, Польщу та на південь Європи - де ще є вільні трудові ресурси.

На півночі Європи у Фінляндії, Швеції та інших яскраво виражених лісонадмірних районах отримав розвиток лісоенергохімічний комплекс. Він включає в себе заготівлю деревини, виробництво пиломатеріалів, будівельних деталей, деревно-волокнуватих та деревно-стружкових плит, виробництво целюлози, картону, паперу; хіміко-механічну переробку деревини - отримання спирту, фурфуролу, кормових дріжджів; гідролізу деревної сировини - виробництво скіпідару, каніфолі, оцтової кислоти. Разом з цим розвивається машинобудівний комплекс, який забезпечує всі ці виробництва необхідним обладнанням і механізмами.

Найбільшим у світі портово-промисловим комплексом є ППК, що сформувався на базі Європорту в Роттердамі. Він має вантажообіг близько 300 млн т. на рік і обслуговує понад 300 тис. морських та 250 тис. річкових суден. Його гінтерланд поширюється не тільки на Нідерланди, а й на Бельгію, ФРН, Люксембург, Швейцарію та Австрію [3, c. 201 - 202].

Після будівництва каналу Рейн - Майн - Дунай зона економічного впливу ППК поширилася і на придунайські країни Dін має свою спеціалізацію: припортова чорна металургія, прийом та переробка значних обсягів нафти, судноремонт та суднобудування.

Останнім часом, з подальшим розвитком науки в Країнах Західної та Центральної Європи набуває все більшого поширення створення науково-технологічних парків (технопарків). Так, у Франції їх вже налічують понад 40, в Німеччині - понад 20. Вони сприяють розробці нових технологій, подальшому економічному підйому країн.

Більшість країн Європи практично повністю задовольняють власні потреби з виробництва продукції сільського господарства, окремі з них зацікавлені в експорті продукції рослинництва (Іспанія, Італія, Румунія, Болгарія, Україна) та тваринництва (Велика Британія, Норвегія, Фінляндія) в інші країни. Значні зміни в розвитку сільського господарства відбулися в країнах Європи після Другої світової війни. Від дрібного селянського господарства в більшості країн Західної Європи (окрім країн півдня Європи, де ще залишилися дрібні фермерські господарства та орендарі) перейшли до високопродуктивного товарного фермерського господарства з високим рівнем механізації, автоматизації та хімізації.

Історичні та природно-кліматичні умови зумовили формування такої спеціалізації у сільському господарстві Європи: північноєвропейська, середньоєвропейська та південно-європейська.

Північноєвропейський тип сільського господарства (Велика Британія, Норвегія, Фінляндія, Швеція, Ісландія) спеціалізується на високотоварному молочному тваринництві, птахівництві, свинарстві й вівчарстві та галузях рослинництва, що забезпечують їх кормову базу. Серед основних рослинних культур слід виділити незначні посіви технічних культур (льон, цукрові буряки), із зернових - овес та пшениця, здебільшого кормова.

Середньоєвропейський тип характеризується переважанням молочно-м'ясного скотарства, свинарства, птахівництва, вівчарства та достатньо високорозвиненого рослинництва: зернові культури - пшениця, ячмінь, жито; технічні культури - цукрові буряки, картопля, кукурудза; овочівництво, садівництво.

Південно-європейський тип відрізняє переважання галузі рослинництва над виробництвом продукції тваринництва. Це пов'язано передусім з середземноморським типом клімату (Іспанія, Італія, Греція), який дозволяє вирощувати субтропічні та тропічні культури: цитрусові, маслини, тютюн, мигдаль, горіхи, виноград, ефіроолійні культури, що використовуються у парфумерній, фармакологічній та харчовій промисловості.

В гірських районах (Австрії, Швейцарії, Іспанії, Франції, Румунії, Греції) розвинено пасовищне тваринництво, в районах великих міст - сільське господарство приміського типу, що забезпечує міських мешканців м'ясо-молочною продукцією, овочами, фруктами. Найбільш потужно воно працює в Німеччині, Нідерландах, Франції, Великій Британії, Бельгії, Польщі [1, c. 198].

Отже, в географії Європи виділяють такі регіони: Західну, Центральну та Східну Європу: Західна Європа (Франція, Велика Британія, Ірландія, Бельгія, Німеччина та інші);Східна Європа (до кінця 80-х років ХХ ст. до її складу включали соціалістичні країни та європейську частину СРСР);Центральна Європа (Чехія, Угорщина, Польща, Румунія та інші). Основу економіки складають чорна й кольорова металургія, машинобудування та металообробка, нафто-, вугле- і газохімія, нафтопереробка, цементна, хімічна, фармацевтична галузі, космічна промисловість, виробництво приладів і устаткування, пасажирського та комерційного транспортних засобів, індустріального устаткування, суднобудування, енергетика, електроапаратура, інструменти й автоматичні виробничі системи, електроніка й телекомунікаційне устаткування, рибна, продовольча та переробна промисловість, виробництво меблів, паперу, тканин, туризм тощо.

Становлення та розвиток Європейського Союзу

Характерною рисою сучасного світового соціально-економічного розвитку є бурхлива динаміка інтеграційних процесів у світі та Європі зокрема. При цьому навіть ті країни, які не входять до складу інтеграційних об'єднань, неминуче відчувають на собі їх відчутний вплив. На європейському континенті таким інтеграційним угрупованням є Європейський Союз.

Вперше ідея створення єдиної Європи була висловлена ще на Паризькій Валютній конференції 1867р. Як відомо результатом цієї конференції стало визнання золота як єдиної форми міжнародних грошей та прийняття золотомонетного стандарту.

Наступним кроком в просуванні ідеї об'єднаної Європи стала знаменита промова видатного британського державного діяча Уїнстона Черчіля в Цюрихському університеті, 1946 р. Своєю промовою Черчіль закликав народи Європи об'єднуватись, створювати, так звані, Сполучені Штати Європи. Він наголосив на тому, що на момент 1946р., Європа, скалічена і розбита, повинна знайти в собі сили для відновлення.

5 червня 1947р., виступаючи в Гарвардському університеті, державний секретар США Джордж Кетлетт Маршал представив публіці план відновлення економіки європейських країн, постраждалих в результаті Другої світової війни, а також в результаті надзвичайно холодної зими, що мала місце на європейському континенті в 1946-1947 рр., про який було згадано вище. Згідно цього плану, уряд США брав на себе зобов'язання виділити до 20 мільярдів доларів економічної допомоги збіднілим країнам Європи, які в свою чергу мали скоординувати свої зусилля та розробити план розумного використання наданих коштів [4].

Сьомого ж лютого 1992р. в місті Маастрихт було підписано документ, що поклав початок Європейському союзу. Договір про Європейський Союз офіційно вступив в силу 1 листопада 1993р. Необхідно усвідомити те, що Договір про Європейський Союз не був доповненням чи продовженням Римських договорів 1957р., а був окремим самодостатнім документом.

Маастрихтським договором передбачалась заміна назви Європейської економічної спільноти на Європейський Союз (ЄС). Стаття 2 Договору про ЄС виділяє такі основні завдання ЄС, як: встановлення спільного ринку, економічний та валютний союз, сприяння гармонічному і збалансованому, стійкому розвитку економічної діяльності на всій території Союзу, контроль над охороною навколишнього середовища, високий ступінь конвергенції економічних показників, підвищення рівня і якості життя, сприяння економічній та соціальній згуртованості та солідарності між державами-членами.

Стаття 3 містить повний перелік цілей Європейського Союзу, головними з яких є:

- ліквідація митних зборів та кількісних обмежень на імпорт та експорт товарів та всіх інших заходів, що мають еквівалентний ефект;

- спільна торгівельна політика;

- внутрішній ринок, що характеризується скасуванням перешкод при вільному русі товарів, послуг та осіб в рамках території Європейського Союзу;

- загальні політики в сферах сільського господарства, рибальства, транспорту тощо;

- спільна політика в соціальній сфері;

- зміцнення економічної та соціальної згуртованості;

- спільна політика в галузі охорони навколишнього середовища;

- сприяння науковим дослідженням та технологічному розвитку,

- внесок в розвиток освітньої системи та підготовка висококваліфікованих фахівців;

- розвиток політики співробітництва;

- внесок у зміцнення захисту прав споживачів.

Маастрихтський договір створив систему трьох "опор". В першу опору входили три Спільноти (ЄОВУ, ЄЕС та Євратом), в другу - Спільна зовнішня політика та політика безпеки, в третю - внутрішні справи та юстиції. Перша опора включала в себе всі традиційні області інтеграції, в основному економічної, де Союз добре розвинувся, та де значна частина компетенції вже була передана на наднаціональний рівень. Тому в першій опорі рішення приймаються інститутами Союзів та знаходяться під контролем Європейського Суду. В другій та третій опорах рішення приймаються країнами ЄС на основі міжурядового співробітництва, а відповідальність за прийняття цих рішень несуть самі держави [5, c. 287-288].

Велика увага Договору приділена питанням регулювання імміграції та надання притулку. Для боротьби з організованою злочинністю та наркоторгівлею створювалось європейське поліцейське відомство - Європол. Також вперше вводилось громадянство ЄС, яке давало змогу кожному громадянину Союзу проживати в будь-якій його країні. Громадянам держав-членів незалежно від того, де на території ЄС вони знаходились, було надана право вибирати та бути обраним в місцеві органи влади та в Європарламент.

Маастрихтський договір зіграв величезну роль в сучасній історії ЄС та усієї Європи. Проте і в ньому був присутній важливий недолік. В текст повинно було бути включено розділ про глибоку реформу усієї системи органів ЄС - з врахуванням нових задач інтеграції та збільшеної кількості учасників. Проте домовитись про цю реформу так і не вдалось. Ряд держав сильно заперечували проти подальшого розширення повноважень органів ЄС та коли питань, які вирішуються більшістю голосів.

1 січня 1993 р. був встановлений єдиний ринок з його "чотирма свободами": вільний рух товарів, послуг, осіб та грошей. З 1986р. було узгоджено більше 200 регулюючих законів, що охоплювали податкову політику, регулювання підприємницької діяльності, професійної кваліфікації та інших перешкод на шляху до відкритих кордонів. Вільний рух деякий послуг був відхилений.

1 січня 1995р. відбулось іще одне розширення ЄС: до його складу ввійшли Австрія, Фінляндія та Швеція. Тепер 15 держав-членів ЄС заполонили майже всю Західну Європу. Оскільки в жовтні 1990р. Німеччина об'єдналась, то і Східна її частина теж ввійшла до Європейського Союзу.

26 березня 1995р. Шенгенська угода набуває чинності в семи країнах - Бельгії, Німеччині, Іспанії, Франції, Люксембурзі, Нідерландах та Португалії. Це означає, що мандрівники будь-якої національності з вищеперерахованих країн можуть вільно подорожувати між ними без паспортного контролю на кордонах. Взагалі, перша Шенгенська угода була підписана ще 14 червня 1985 р. між 5 початковими членами групи; ще одна була складена 19 червня 1990 р. Проте саме ця угода, підписана 1995 р. скасувала контроль на внутрішніх кордонах, створила єдиний зовнішній кордон. Були прийняті загальні правила відносно віз, прав на притулок та контролю на зовнішніх кордонах. Ці правила передбачали вільне пересування людей всередині тих держав, що підписали угоду, не порушуючи закону і порядку [6, c. 153 - 154].

Підписуючи Маастрихтський договір, його розробники не ставили крапку в процесі інтеграції. Міжурядова конференція почала свою роботу на засідання Європейського Парламенту 29 березня 1996р. Розроблений під час його роботи документ був прийнятий на засіданні Європейської Ради в Амстердамі 17 червня 1997р. Він отримав назву "Амстердамського договору" і, по суті, був зміненим Договором про ЄС. Найбільш важливі зміни стосувались питань внутрішньої політики та юстиції. Питання візового контролю, надання притулку, імміграції, охорони зовнішніх кордонів, а також правове співробітництво по громадянським справам (наприклад, шлюби, розлучення, аліменти, батьківські права) були переведені зі сфери міжурядового співробітництва в сферу компетенції Союзу, тоді як в сфері міжурядового співробітництва залишились кримінально-правове співробітництво, поліцейське співробітництво та співпраця митних служб країн-членів ЄС.

Амстердамський договір приймає особливе значення в проблемі розширення ЄС. Вважається, що в результаті прийняття цього договору 15 держав-членів ЄС наче зарезервували можливість реалізації більш тісного співробітництва в умовах, коли ЄС буде вирішувати питання прийняття нових країн, які можуть виявитись неготовими до повного виконання всіх необхідних обов'язків, які несе із собою членство в Союзі. Крім того, стаття 2 цього договору підкреслює значення захисту навколишнього середовища та вдосконалення якості навколишнього середовища як завдань Європейського Союзу [33].

13 грудня 1997 р. лідери ЄС погодились почати переговори про вступ до Союзу 10 країн центральної та східної Європи: Болгарії, Чеської Республіки, Естонії, Латвії, Литви, Польщі, Румунії, Словаччини та Словенії. Також включались Середземноморські острови Мальта та Кіпр.

Нова редакція Договору про Європейський Союз і Договору про заснування Європейського співтовариства, розглядалася на саміті Європейського Союзу в Ніцці в грудні 2000 р. Підписання узгодженого варіанту тексту договору відбулося 26 лютого 2001 р., і ще кілька місяців знадобилося для його ратифікації. Ніццький договір набув чинності 1 лютого 2003р.

Вступ договору в силу деякий час був під сумнівом після його відхилення громадянами Ірландії, на референдумі в червні 2001. У результаті договір був прийнятий лише після повторного референдуму, що відбувся трохи більше року потому.

Згідно з офіційним визначенням, головною метою Договору є завершення процесу підготовки до функціонування інститутів в рамках Європейського Союзу, розпочатого Амстердамським договором.

Реформуються практично всі інститути Євросоюзу. Змінюється чисельний склад і повноваження Європейського парламенту. Переглядається і суворо фіксується кількість голосів, яку має кожна держава-член в Раді ЄС. Одночасно вносяться зміни в процедуру голосування, визначається квотум і поріг чисельної більшості, необхідної для прийняття рішень (обов'язкова сума голосів встановлюється не тільки для держав-членів, але й для всіх держав-кандидатів на вступ до ЄС). Таким чином, за "четвіркою" європейських "важковаговиків" (ФРН, Великобританією, Францією та Італією) було закріплено однакову кількість голосів - по 29. Польщі та Іспанії дісталося по 27; Румунії - 14; Нідерландам - 13; Бельгії, Греції, Португалії, Угорщини та Чехії - по 12; Швеції, Австрії та Болгарії - по 10; Данії, Фінляндії, Ірландії, Словаччині та Литві - по 7; Люксембургу, Естонії, Латвії, Словенії та Кіпру - по 4; Мальті - 3. Такий розподіл було визнано відносно справедливим, але цілком не влаштувало жодного з європейських лідерів. Франція побоювалася утворення пронімецько налаштованої коаліції всередині Євросоюзу, а ФРН вимагала більш чітко враховувати пропорції населення країн-учасниць, звертаючи увагу й на той факт, що за "новачками" виявилося зарезервовано 108 голосів з 333 (тобто 27%), тоді як їх внесок у сукупний ВВП Євросоюзу поки міг скласти лише 6% [6, c. 287 - 288].

Договір передбачав масштабну реформу судової системи ЄС. Вводиться така структура судових інстанцій як Суд ЄС, Суд першої інстанції (СПІ) та спеціалізовані судові палати. СПІ фактично набув статусу суду загальної юрисдикції та був наділений відповідною компетенцією.

1 травня 2004 р. стало визначним днем, адже тоді офіційно відбулось найбільш масштабне по сьогоднішній день розширення ЄС. Було прийнято 8 країн центральної та східної Європи: Чеська республіка, Естонія, Латвія, Литва, Угорщина, Польща, Словенія та Словаччина. Кіпр та Мальта теж стали членами ЄС.

29 жовтня 2004 25 країн ЄС підписали Договір про створення Європейської Конституції. Він був розроблений для вдосконалення процесу прийняття рішень демократичним способом з врахуванням наявних 25 членів ЄС та можливістю нових кандидатів. Також цей договір ввів нову посаду - європейський міністр закордонних справ. Перед тим, як набути чинності, він мав бути ратифікований усіма 25 країнами. Проте під час референдумів у 2005 р. громадяни Франції та Нідерландів не прийняли конституцію, тому через їхнє "ні", лідери ЄС проголосили "період роздумів" [5, c. 167].

1 січня 2007р. теж було датою поповнення ЄС: до 25 наявних членів приєдналось ще 2 країни - Болгарія та Румунія. Також були визначені майбутні кандидати на вступ - Македонія, Хорватія та Туреччина.

13 грудня 2007р. 27 країн підписали договір, який набув чинності 1 грудня 2009 р. Він вносить поправки в попередні угоди і призначений замінити собою так і не прийняту Конституцію. Лісабонський договір ризикував повторити історію Конституції ЄС, тому що референдум в Ірландії дав негативний результат, а деякі країни-члени заявили, що ратифікують договір лише після прийняття його Ірландією. Великими зусиллями Євросоюзу все ж таки вдалось продовжити його ратифікацію. Повторний референдум в Ірландії, що відбувся 2 жовтня, дав довгоочікуваний позитивний результат. На позитивне рішення вплинуло те, що ЄС гарантував Ірландії збереження суверенітету в певних сферах (нейтралітет, оподаткування, соціально-етичні норми), а також активна участь Європейського Союзу в подоланні наслідків глобальної економічної кризи. Проте, виникла ще одна перешкода в набранні чинності Договору - Чехія відмовилась його ратифіковувати через свої внутрішньополітичні проблеми. Та після довгих переговорів, консенсусів та компромісів, 3 листопада 2009 року Чехія все-таки підписала Лісабонський договір.

Згідно із цим договором ЄС набуває власної правосуб'єктності. Тепер він може від свого імені укладати міжнародні договори у всіх сферах своєї компетенції. Держави-члени мають право укладати будь-який міжнародний договір при умові, що він не суперечить угодам, підписаним ЄС або не відноситься до сфери компетенції ЄС.

Лісабонський договір вносить зміни в цілі та цінності ЄС. Його основними політичними та соціальними завданнями стають захист громадян ЄС по всьому світу, економічна, соціальна та територіальна єдність, культурне різноманіття тощо. Також завданнями ЄС стає досягнення таких цілей, як: повна зайнятість, соціальний прогрес, високий рівень захисту навколишнього середовища, боротьба проти дискримінації, соціальна справедливість, захист прав дітей тощо.

Була заснована посада Верховного представника ЄС із питань зовнішньої політики та політики безпеки. Європарламент отримує більшу повноту влади. Змінюється система голосування в Європейській Раді; відтепер кваліфікованою більшістю вважаються як мінімум 55% голосів членів Ради, які представляють щонайменше 65% населення ЄС.

Уперше запроваджується принцип спільної солідарності в разі терористичного нападу на одну з країн ЄС чи природної або технологічної катастрофи в ній.

Окремої згадки заслуговує Європейська валютна система (ЄВС)- це визначені правила розрахунків між групою країн - членів ЄС. Це замкнуте валютне угрупування, до складу якого у 1979 р. увійшли: ФРН, Франція, Італія, Бельгія, Нідерланди, Люксембург, Данія, Ірландія, Великобританія, Іспанія, а пізніше - Ісландія, Португалія, Греція [7, c. 90].

ЄВС базується на трьох основних елементах: спеціальній європейській валютній одиниці; механізмі валютних курсів та інтервенцій; механізмі кредитування.

З моменту створення і до 1 січня 1999р. спеціальною європейською розрахунковою одиницею було визнано ЕКЮ - спеціальний запис на рахунках Європейського фонду валютного співробітництва. Він використовувався як розрахункова база для визначення бюджету ЄС, для розрахунку центральних валютних курсів, як розрахункова і кредитна одиниця між центральними банками, а також як база для розрахунку відхилень різних валютних курсів. Квота національних валют в структурі ЕКЮ визначалася економічним потенціалом країн (їхньою часткою у сукупному ВНП та товарообігом країни).

З 1 січня 1999р. із введенням в обіг єдиної для Євросоюзу валюти - євро - в Європі почав діяти Економічний і валютний союз. Остаточний список держав, які готові до впровадження євро, було затверджено главами держав і урядів країн на саміті 2 травня 1998 р. у Брюсселі. Згідно з цим списком до монетарного союзу у січні 1999р. приєдналися 11 з 15 країн Європейського Союзу - Бельгія, Німеччина, Іспанія, Франція, Ірландія, Італія, Люксембург, Нідерланди, Австрія, Португалія і Фінляндія. Утрималися від вступу Англія, Швеція, Данія, а Греція не пройшла за макроекономічними показниками.

Отже, з 1 січня 1999р. євро замінив національні валюти держав у безготівкових розрахунках, а банкноти і монети введено в обіг з 1 січня 2000 р.

З 1 січня 1999 р. Міжнародний валютний фонд у своєму кошику резервних валют замінив німецьку марку і французький франк на євро.

Механізм валютних курсів та інтервенцій базується на двосторонніх центральних курсах, щодо яких встановлюються допустимі межі коливання. Країни - члени ЄС зобов'язані підтримувати коливання валютних курсів у межах ±2,25%, за винятком італійської ліри, коливання якої можуть досягти +6%. Після кризи 1993 р. межі коливання розширилися до 15% для усіх валют, крім німецької марки і гульдена, для яких зберігся рівень ±2,25%. Підтримують валюти в цих межах за допомогою валютних інтервенцій центральних банків.

Інтервенції центральних банків для підтримання двосторонніх валютних курсів в межах допустимих коливань повинні проводитись у валютах-учасницях. Проте оскільки центральні банки не тримають у своїх портфелях валюти країн ЄС, то вони змушені в рамках ЄВС погоджувати взаємні найкороткостроковіші кредитні лінії без обмеження сум. Залік зустрічних вимог проходить через Європейський фонд валютного співробітництва. Центральні банки зобов'язані депонувати в цьому Фонді 20% своїх золотовалютних запасів і їм надається еквівалентна вартість в ЕКЮ. Якщо під інтервенції є залишки, то про це повідомляється Фонду, який проводить кліринг цих сальдо.

Механізм кредитування визначає умови надання кредиту фінансової допомоги тим урядам, котрі відчувають фінансові труднощі у підтримуванні ринкового курсу своєї валюти в межах узгодженого діапазону відхилень.

Таким чином, Європейський Союз -- економічний та політичний союз 28 держав-членів, що розташовані здебільшого у Європі. Веде свій початок від утворення Європейської спільноти з вугілля та сталі і Європейської економічної спільноти, що були засновані шістьма країнами в 1951 та 1958 роках відповідно. В сучасному вигляді існує на основі Договору про Європейський Союз, підписаному 7 лютого 1992 року і чинному з 1 листопада 1993.Європейський Союз є повноправним членом Світової організації торгівлі, має представництва в ООН, "Великій Сімці", "Великій двадцятці"та постійні дипломатичні місії по всьому світу. ЄС не має власних збройних сил але сприяє військовому співробітництві його країн-членів більшість яких є членами НАТО. Через великий політичний і економічний глобальний вплив, Європейський Союз розглядають однією з потенційних наддержав.

Особливості внутрішньої політики та сучасні проблеми в Євросоюзі

Особливості нинішньої ситуації в ЄС характеризуються ослабленням евроінтеграційних прагнень, триваючою фінансово-економічною кризою в державах-членах ЄС, яка стає причиною росту безробіття, що супроводжується посиленням євроскептичних і ультраправих настроїв, а також радикально-екстремістських та джихадистських рухів серед європейців.

На сьогоднішній день Євросоюз є піонером в області інтеграційних процесів, демонструючи здатність до розвитку за рахунок як зовнішніх, так і внутрішніх факторів. Однак деякі з них, які на ранніх етапах європейської інтеграції виступали каталізатором розвитку, нині перешкоджають йому. Ці фактори можна розділити на внутрішні, викликані самою інтеграцією, і зовнішні, обумовлені глобалізацією світової економіки.

До перших відносяться протиріччя, що виникли в результаті реформування наднаціональних інститутів ЄС у зв'язку з новим розширенням 2004 р., а також протиріччя між багатими й бідними, що проявляються в зростаючій поляризації між країнами й регіонами за рівнем життя.

До групи зовнішніх факторів відносяться розбіжності між країнами-членами з питань зовнішньої й оборонної політики й тісно пов'язане із цим питання про подальшу передачу функцій з національного рівня до наднаціонального; наростання із введенням євро конкуренції між ЄС, з одного боку, і США/Японією - з іншого; складності з доступом іноземних товарів на ринок ЄС. Єдина аграрна політика має у своїй основі суперечливі зовнішню (між США/ВТО і ЄС) і внутрішню складові, тому може бути віднесена як до першої, так і до другої групи.

Одна з найголовніших проблем, викликана самою інтеграцією, її розвитком углиб і вшир, реформування наднаціональних інститутів. Особливо актуальна ця проблема у світлі розширення 2004 - 2007 р. З кожним наступним розширенням організація й координування вироблення спільних рішень усе більше ускладнювалися.

Лобіювання інтересів і система прийняття рішень в інститутах Євросоюзу також сильно ускладнюють процес реформування останніх і поглиблення інтеграції. Лобіювання інтересів особливо актуально у зв'язку з перерозподілом фінансових ресурсів через бюджет ЄС. Більш бідні країни ЦВЄ із сукупним населенням в 110 млн. зможуть, захищаючи свої інтереси, блокувати багато важливих рішень і тим самим сприяти неефективному розподілу матеріальних і фінансових ресурсів. Нове розширення робить також більш складним вироблення спільних рішень. Крім того, по найбільш складних питаннях у наднаціональних інститутах ЄС прийнята система тільки одностайного голосування. Іншими словами, кожна країна має право накласти вето. Тому не виключено, що в розширеному ЄС дуже важко буде домогтися "одностайного голосування".

На міри соціального захисту країни ЄС витрачають щорічно в середньому 28% ВВП. Вироблення спільної політики в цій сфері ускладнюється різними історично сформованими моделями в європейських країнах, що по-різному трактують співвідношення між економічною ефективністю й соціальною справедливістю.

Одна з важливих проблем - функціонування єдиної аграрної політики (ЄАП) Євросоюзу в умовах розширення. Незважаючи на те, що частка сільського господарства в ВВП ЄС не перевищує 2.5%, ЄАП є найдорожчим напрямком діяльності Союзу, поглинаючи майже половину всіх коштів видаткової частини його бюджету. Значні субсидії фермерам, істотно завищені ціни для споживачів і надлишки сільськогосподарських продуктів традиційно викликають критику як усередині ЄС, так і з боку його основних торговельних партнерів.

Одне з головних протиріч, викликаних інтеграцією - поляризація, що збільшується, між країнами й регіонами за рівнем життя. Значення даної проблеми особливо зросло з розширенням 2004 - 2007 рр. Проблема перерозподілу фінансових коштів через євросоюзний бюджет від багатих до бідних є одним з наріжних каменів формування бюджету, виділення регіонів-бенефіціарів і лобіювання національних інтересів в євросоюзних інститутах.

Одним з основних конфліктів, що гальмують перехід Євросоюзу на нову ступінь інтеграції - політичний союз, - є розбіжності між країнами-членами з питань зовнішньої й оборонної політики й тісно пов'язана із цим подальша передача функцій з національного рівня до наднаціонального. Можна виділити кілька перешкод, що гальмують вироблення погодженої зовнішньої політики й політики безпеки по основних питаннях і, таким чином, що сильно ускладнюють перехід до політичного союзу. По-перше, Євросоюз не є державою, не має єдиний національної території, щоб відстоювати свої національні, політичні, соціальні й культурні інтереси. По-друге найбільш великі країни (особливо Великобританія, Німеччина й Франція) не готові втратити свій вплив на світовій арені на користь єдиного "євросоюзного" голосу [6, c. 256-257].

Високий обмінний курс євро є головним чинником, що робить негативний вплив на стан експорту європейських товарів на зовнішні ринки.

Можна зробити висновок, що розвиток інтеграції вшир і вглиб не можна однозначно оцінювати тільки з позитивної сторони. З кожним новим розширенням і переходом на більш просунутий ступінь інтеграції зростає число труднощів, подолання яких ускладнюється проблемами інституціонального, економічного, соціального, культурного характеру.

Висновки

В ході виконання дослідження були отримані наступні висновки:

В географії Європи виділяють такі регіони: Західна Європа (Франція, Велика Британія, Ірландія, Бельгія, Німеччина та інші);Східна Європа (до кінця 80-х років ХХ ст. до її складу включали соціалістичні країни та європейську частину СРСР);Центральна Європа (Чехія, Угорщина, Польща, Румунія та інші). Основу економіки складають чорна й кольорова металургія, машинобудування та металообробка, нафто-, вугле- і газохімія, нафтопереробка, цементна, хімічна, фармацевтична галузі, космічна промисловість, виробництво приладів і устаткування, пасажирського та комерційного транспортних засобів, індустріального устаткування, суднобудування, енергетика, електроніка й телекомунікаційне устаткування, рибна, продовольча та переробна промисловість, виробництво меблів, паперу, тканин, туризм тощо.

Європейський Союз -- економічний та політичний союз 28 держав-членів, що розташовані здебільшого у Європі. Веде свій початок від утворення Європейської спільноти з вугілля та сталі і Європейської економічної спільноти, що були засновані шістьма країнами в 1951 та 1958 роках відповідно. В сучасному вигляді існує на основі Договору про Європейський Союз, підписаному 7 лютого 1992 року і чинному з 1 листопада 1993. Європейський Союз є повноправним членом Світової організації торгівлі, має представництва в ООН, "Великій Сімці", "Великій двадцятці"та постійні дипломатичні місії по всьому світу. ЄС не має власних збройних сил але сприяє військовому співробітництві його країн-членів більшість яких є членами НАТО. Через великий політичний і економічний глобальний вплив, Європейський Союз розглядають однією з потенційних наддержав.

Розвиток інтеграції ЄС вшир і вглиб не можна однозначно оцінювати тільки з позитивної сторони. З кожним новим розширенням і переходом на більш просунутий ступінь інтеграції зростає число труднощів, подолання яких ускладнюється проблемами інституціонального, економічного, соціального, культурного характеру.

Список використаних джерел

1. Газін В.П., Копилов С.А. Новітня історія країн Європи та Америки (1945-2002 роки): Навч. посібник / В.П. Газін, С.А. Копилов. - К.: Либідь, 2004.- 624 с.

2. Яновая С.И. Международное право в вопросах и ответах / С.И. Яновая. - М.: Юристъ, 2005. - 232 с.

3. Ващенко А.В. Новітня історія країн Європи та Америки (1945 - 2012 роки) : Навч. курс / А.В. Ващенко. - Ч. : Місто, 2011. - 425 с.

4. Політика оновлених інституцій ЄС: сучасні підходи і пріоритети, дії в українському напрямку [Електронний ресурс]. - Незалежний аналітичний центр геополітичних досліджень. - Режим доступу: http://bintel.com.ua/uk/article/politika-es/.

5. Грицяк І.А. Право та інституції Європейського Союзу: навч. посіб. / І.А. Грицяк; Нац. акад. держ. упр. при Президентові України; Центр правових та підприємницьких дослідж. - 2-ге вид., допов. - К. : К.І.С., 2006. - 300 с.

6. Мурав'йов В. І. Право Європейського союзу: підручник / В.І. Мурав'йов. - К. : Юрінком Інтер, 2011. - 704 с.

7. Европейское сообщество: перспективы единого рынка: Реферативный сборник / Под ред. В.Г. Головнина. - М.: Институт научной информации РАН. - 2012. - С. 90 - 92.

Размещено на Allbest.ru