Історія Задунайської Січі як невід'ємна сторінка української історії

Размещено на http://www.allbest.ru/

МІНІСТЕРСТВО ОСВТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

ДВНЗ «ПЕРЕЯСЛАВ-ХМЕЛЬНИЦЬКИЙ ПЕДАГОГІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ ГРИГОРІЯ СКОВОРОДИ»

Кафедра історія України

РЕФЕРАТ на тему:

«Історія Задунайської Січі як невід'ємна сторінка української історії»

Виконала: студентка ІІ курсу

історичного факультету групи І-21

Мельник О.О.

Викладач:

Ігнатенко М. М.

Переяслав-Хмельницький - 2016

Зміст

Вступ

1. Історіографія Задунайської Січі

2. Задунайська Січ крізь призму часу: від створення і до ліквідації

3. Й. Гладкий як винуватець ліквідації Задунайської Січі

Висновки

Джерела та література

Вступ

За останнi п'ять рокiв з'явилось чимало праць щодо iсторiї запорозького козацтва. Частина праць була нацiлена на дослiдження маловивчених епiзодiв i побудування загальної адекватної схеми iсторiї українського козацтва. В результатi стало зрозумiлим, що однiєю iз маловiдомих та науково нерозроблених тем є iсторiя Козаччини в останнi роки свого iснування. Низка статей, що з'явилися на сторiнках перiодичних видань в останнi роки i були присвяченi саме цiй проблемi, в кращому випадку побудованi на етнографiчних дослiдженнях XIX ст. (як-то Ф.Кондратовича, П.Короленка, М.Чайковського й iнших) та окремих iсторичних фактах, якi давно вiдомi в лiтературi. Україна протягом своєї багатотисячолітньої історії завжди знаходилася на рубежі світового соціоцивілізаційного розвитку: кочівники і землероби, мусульмани і християни, азіати і європейці. З одного боку, наша Батьківщина не завжди виходила переможцем у цій кривавій боротьбі за існування, з іншого - це загартувало український народ і дозволило йому зайняти в світовому цивілізаційному процесі своє місце під сонцем. Події кінця 2004 року, коли Помаранчева революція відкрила світові Україну та українців як європейський народ, вселили в нас віру і надію, що і в майбутньому ми не розчинимося в глобалізаційному океані третього тисячоліття, а станемо як єдине співтовариство, згуртована нація, правова держава і потенційний регіональний східноєвропейський лідер.

На сучасному ж етапі знову розпочалася національно-визвольна боротьба за визволення українського народу проти споконвічного ворога - Росії, циніка за своєю природою, завойовника за своєю внутрішньою суттю, яка віками, неначе гангрена розповзалася на чималу територію, як знавіснілий загарбник, зазіхач на державну територію і суверенітет інших держав. І знову, черговий раз, ми повинні довести, що горді називатись волелюбними українцями, для яких слово і честь вище свавілля і тиранії.

1. Історіографія Задунайської Січі

задунайський січ козацький історіографія

Історіографія з історії Задунайської Січі дуже невелика. Перш за все треба виділити наступні дослідження: Кондратович Ф. (псевдонім Федора Вовка) «Задунайська Січ (по Місцевим спогади і розповіді)» (1885); Короленка П. «Азовці» (1891); Лазаревського А. «Відомості про Задунайського запорожця в 1826 році» (1891), Рябініна-Скляревського А. «З життя Задунайської Січі» (1929), «Кінець Задунайської Січі» (1929); Голобуцького В. «Про соціальні відносини в Задунайській Січі» (1949); Бачинського А. «Січ Задунайська 1775-1828» (1994), його ж «Задунайська Січ в оповідях козаків сучасників» (1996), «Задунайська Січ» (1998).

Праця Бачинського А. є продовженням iсторiографiчних традицiй, що склалися в галузі вiдображення багатьох аспектiв української iсторiї взагалi та запорозького козацтва, зокрема. Можна припустити, що автор належить до романтичної школи української iсторiографiї, для якої iсторiя Козаччини - є центральна тема всiєї iсторiї України, класичний приклад найбiльш розвинутих рис українцiв. Звiдси таке «високе» ставлення до запорожцiв i звiдси зображення iсторiї Задунайської Сiчi в традицiйних (для української iсторiографiї) рамках.

Отже, можна сказати, що Бачинський А. став одним iз перших iсторикiв, який спробував науково, на пiдставi широкого кола джерел, вiдобразити основнi вiхи iсторiї Задунайської Сiчi, її культуру та традицiї. В той же час в історико-документальному нарисі «Січ Задунайська» він дає можливiсть вiдчути всю суперечнiсть епохи кiнця XVIII століття, коли на тлi остаточного нiвелювання особливостей iсторичного розвитку та своєрiдного становища українських земель, що були поглиненi Росiйською iмперiєю, вiдбувалися спроби українцiв зберегти свою самобутнiсть, уникнути тотальної унiфiкацiї та, навiть вiдродити колишню автономiю.

Значною перевагою дослiдження є широка джерельна база. Автор знайшов i вперше ввiв до наукового обiгу значну кiлькiсть документальних джерел, серед яких такi унiкальнi, як бiографiї та описи майна задунайських запорожцiв. Саме матерiали такого типу дозволили автору окреслити нацiональний та соцiальний склад Задунайської Сiчi, особливостi її матерiальної культури, якi з'явилися внаслiдок синтезу старих побутових тра-дицiй запорожцiв та навколишнього середовища. Тим бiльше, що кiлькiсний склад цiєї джерельної вибiрки говорить про її репрезентативнiсть та про наукову можливiсть автора робити певнi висновки щодо змiни зовнiшнього вигляду турецьких запорожцiв, їх основних занять та побутових особливостей [5].

Найбiльш цiкавою та дискусiйною темою, до якої часто зверталися дослiдники, як спецiалiсти - iсторики, так i аматори української старовини, є перехiд задунайців до Росiйської iмперiї в 1828 р. А. Бачинський спробував всебiчно висвiтлити цю подiю, вказати на рiзнi причини, що iснували як всерединi самої Задунайської Сiчi, так i в навколишнiх умовах (постiйно напруженi вiдносини мiж Росiєю та Туреччиною, вплив обох держав на життя запорожцiв, перебування козакiв на територiї, яка часто ставала театром вiйськових дiй).

В цiлому ж можна стверджувати, що А. Бачинський з своїм достатньо складним завданням успiшно впорався. Вiн заповнив маловiдому сторiнку iсторiї запорозького козацтва, i в той же час вiдкрив новi сфери, що чекають своїх дослiдникiв. А той художнiй стиль, яким написано цей нарис, який є вмiлим поєднанням наукового пiдгрунття з популярним викладом, дозволяє сподiватися, що книга ця знайде широку аудиторiю читачiв.

2. Задунайська Січ крізь призму часу: від створення і до ліквідації

Задунайська Січ -- осередок козацької вольниці за Дунаєм, дев'ята і остання Січ українського козацтва. Її основу становили запорозькі козаки, які протягом 70-х років XVIII століття втікали за Дунай, у межі Османської імперії. Початок історії Задунайського коша поклали запорозькі козаки, які брали участь у дунайських експедиціях часів російсько-турецької війни 1768-1774 років. Після перемир'я Росії з Туреччиною частина козаків, потерпаючи від утисків російського офіцерства, не повернулася на Січ, а осіла в дунайських і дністровських гирлах. Потік козацтва в межі Османської імперії збільшився після ліквідації Нової Січі в 1775 році, продовжувався декілька років і досяг свого апогею в 1777-1778 роках.

За свідченнями очаківського паші, якому в цей час підлягали козаки, їх було на кінець 1778 року вже 12 тисяч чоловік. Організованого компактного переходу запорожців до Туреччини не було. Козаки невеликими групами суходолом і водними шляхами добиралися в дунайські гирла, у пониззя Дністра, на Березань, Тилігул, в Очаківську округу, у Буджак. Турецький уряд не чинив перешкод запорозькому козацтву, бо був зацікавлений у них як у засобі тиску на Росію. Приймаючи козаків на свої землі, Османська імперія послаблювала позиції російської держави на півдні і завдавала удару по її міжнародному авторитету. 30 серпня 1778 року запорозькі козаки офіційно були прийняті в турецьке підданство і присягнули на вірність султану Османської імперії. Для поселення їм були надані землі в пониззі Дністра в Кучурганах. Перемістившись до Туреччини, запорожці сподівалися зберегти свій традиційний спосіб життя, який передусім ототожнювався із степом і вольницею [2].

В середині XVII століття Україна завоювала «шаблю» як писав Іван Мазепа - власну державність - Гетьманщину, головними творцями якої стали козаки. Саме вітчизняне козацтво з окремих, роз'єднаних і некерованих загонів з часом перетворилося на потужну силу, яка стала головним двигуном українського етнонаціонального державно процесу не тільки в XVII- XVIII століттях, але і в XIX-XX століттях, коли чорноморські, задунайські, азовські козаки самим фактом свого існування підтримували українство в боротьбі за власну державність і незалежність.

Але в 1785 році відбулися зіткнення між задунайцями і некрасовцями (російськими козаками - нащадками колишніх донських козаків, які після поразки повстання під керівництвом К. Булавіна (1707-1708) оселилися спочатку на Кубані, а потім на Дунаї). За наказом султана 7 тисяч українських козаків змушені були переселитися на лінію Силистрія-Рущуком і заснували там Сейменську Задунайську Січ. Але більшість, козаків проігнорувала султанський наказ і на заклик імператора Австрії - Йосипа II оселилася на імперської території Банату (землі між річками Тиса та Дунай), де вони несли прикордонну службу на австро-угорському кордоні. Однак українські козаки через бюрократизм і найжорстокіший контроль австрійських чиновників на початку XIX століття повернулися знову в турецьке підданство в Сеймен. У 1812-1814 роках між задунайцями і некрасовцями знову спалахнула справжня війна за володіння кращими землями і рибальськими угіддями, але на цей раз перемога вже була на боці українців. Так, навесні 1813 року задунайці перенесли місце розташування Задунайської Січі з Сеймену в місцевість Катерлез (Катерлезька Січ). А в 1814 році відвоювали у некрасовців селище Великий Дунавець, що на Георгіївському гирлі Дунаю і заснували там Дунавецьку Січ (1814-1828) [7].

Внутрішній устрій Задунайської січі був таким же, як і на Запорізькій Січі. На її території знаходилося 38 куренів, які мали аналогічні назви як і в останній Новій Січі. Вищим органом була військова рада, що обирала старшин - кошового отамана, військового суддю, писаря, осавула, перекладача. Старшина зосередила в своїх руках всю повноту адміністративної, військової та судової влади на Задунайській Січі. Задунайці займалися рибальством, полюванням, скотарством і землеробством. На Січі була своя церква, школа і бібліотека. Турецький уряд не втручався у внутрішні справи задунайців і вимагав від них тільки військової служби. Задунайські козаки повинні були охороняти кордони Туреччини, брати участь у військових операціях османської армії проти православних сербів, румунів, греків.

Російський царизм протягом всього часу існування Задунайської Січі постійно намагався розколоти задунайців і знищити Січ, що йому врешті-решт і вдалося, коли в травні 1828 року під час чергової російсько-турецької війни кошовий Осип Гладкий з невеликою групою задунайців, прихопивши з собою військову канцелярію, похідну церкву, скарбницю, прапори, бунчук і булаву перейшов на бік росіян. Цар Микола I добре віддячив перебіжчикам, сформувавши з них через деякий час Азовське козацьке військо. А тим задунайцям, які залишилися вірними присязі, довелося нелегко. Турки повністю знищили Дунавецьку Січ, тим самим остаточно ліквідувавши Задунайську Січ [7].

Через зраду Й. Гладкого турецький уряд жорстоко розправився з задунайцями. Близько 2 тис. козаків за наказним гетьманом з І. Баланом було заарештовано і ув'язнено. Козаків, що перебували на Січі було вбито, а січові укріплення та церкву зруйновано і спалено [4].

На початку ХІХ століття на Січі поширюються явища, які свідчать як про її кризове становище так і про певну еволюцію. Катастрофічних масштабів набуває зубожіння сіроми, поширюються пияцтво, хвороби серед «голоколінчиків», розбійництво серед найбідніших козаків. Саме криза Задунайської Січі, про наявність якої свідчать вкрай загострені економічні, соціальні, політичні протиріччя серед задунайців, породила новий тип козаків-робітників, для яких тиск з боку Росії та Туреччини в умовах підготовки війни став вирішальним. На початку російсько-турецької війни 1828-1829 років, 218 січових козаків на чолі з кошовим отаманом Й.Гладким повернулися на батьківщину.

Головними причинами переходу задунайського населення в межі Російської імперії були причини соціально-економічного характеру, які визначили кризу Задунайської Січі, що проявилася в еволюції козацьких традицій та звичаїв. Водночас причини соціально-економічного характеру тісно перепліталися із політичними причинами повернення задунайського населення на батьківщину. Дві держави -- Росія та Туреччина, в умовах підготовки війни між собою намагалися різними засобами (мирними і немирними) підпорядкувати собі козаків. Не витримавши політичного тиску великих імперій, частина задунайців схилялася до союзу з російською державою. Поява на політичній арені Й.Гладкого підштовхнула хід подій на Січі і сприяла швидкому переходу задунайського населення в межі Російської імперії. Вихідці із турецьких володінь принесли із собою військову канцелярію, похідну церкву, скарбницю, прапори, атрибути влади - бунчук та булаву. З цим перехід набував силу повернення козацького коша в межі Російської імперії. Подія, що сталася, поклала край Задунайської Січі і водночас наразила на смертельну небезпеку українське населення, що залишилося в Подунав'ї. Вжиті за наказом турецького султана заходи мали жахливі насідки для населення та козаків. На Січ було послане турецьке військо. Воно вчинило погром всього населення Добруджі, яке було під захистом Задунайської Січі. Сама ж Січ була повністю зруйнована і після того вже не відродилася [3].

3. Й. Гладкий як винуватець ліквідації Задунайської Січі

Йосип (Осип) Михайлович Гладкий (біля 1789, Мельники -- 5 (17) липня 1866, Олександрівськ) -- останній кошовий отаман Задунайської Січі (з 1827), наказний отаман Азовського козацького війська, генерал-майор.

Саме за Йосипа Гладкого (1789-1866), роль якого в історії українського козацтва оцінюється дуже неоднозначно, відбувався завершальний акт трагедії тієї гілки запорізького товариства, яка опинилась у вигнанні на Дунай, і яка, власне, вважала себе спадкоємницею Запорізької Січі, зберігши й відповідну назву [1].

Походив Йосип Гладкий (Бондар) з давнього козацького роду, що на Полтавщині. На 31-ому році життя він залишив свою багатодітну родину в селі Мельників (Золотоноського повіту), де його батько М. Гладкий був сільським головою, і подався до Одеси. Та оскільки із заробітками йому тут не щастило, до того ж, як припускають, він зайшов у конфлікт із владою, то незабаром, мабуть, найнявшись на який корабель, він опиняється у Керчі, а звідти, теж на кораблі, перебирається на Дунай.

Як з'ясувалося, козацьке лицарство було саме тим товариством, якого прагнула його шабельна душа, і він став рядовим козаком Платнирівського куреня. За часів кошового Г. Головатого воював, підтримуючи дії турецької армії. Мабуть, показав себе непоганим вояком, оскільки незабаром товариство обрало його курінним отаманом. «Йосип Михайлович Гладкий, - пише А. Скальковський в своїй «Історії Нової Січі» - 1818 року був обраний отаманом курінним у Задунайській Січі. Вирізняючись у своїй громаді і хоробрістю, і розумом, він заслужив собі в товаристві велику повагу…».

За звичаями задунайського козацтва, кошового мали право обирати не тільки ті козаки, що перебували на Січі, а й ті, що жили по селах. Узявши це до уваги, Й. Гладкий повів досить активну агітаційну роботу серед цих, осілих. Причому тактика його була такою: розмовляючи з селянами, він намагався звинувачувати в усіх недоліках старих січових козаків, які прийшли із Запоріжжя. Вони, мовляв, не зважають на потреби та проблеми осілого козацтва: самі не вміють господарювати й іншим не дають, їм аби лиш воювати та дбати про запорізькі січові традиції, а нам, он, із бідності-нужденності виходити треба. Може, такими словами переконував козаків, може, іншими, але аргумент виявився незаперечним. І коли в 1827 році В. Незамаївський відмовився висувати свою кандидатуру в кошові, щоб отаманувати ще один термін, саме осілі козаки висунули на отамана Й. Гладкого [1].

Те, як повівся Гладкий далі, для багатьох із них виявилося несподіванкою. Передусім, він негайно усунув від старшинства козаків, які ще пам'ятали Запорізьку Січ, а отже, намагалися дотримуватись січових звичаїв. Посади ж їх повіддавав молодим козакам, для яких Запоріжжя та зруйнування Січі стали атрибутами давньої історії. У такий спосіб він готував козацтво до переходу на бік Росії, з представниками військового командування якої вже підтримував таємні контакти. Тобто можна з цілковитим правом говорити, що ще не маючи в руці булави задунайського кошового, Й. Гладкий уже по суті перебував на службі у росіян, тобто був їх агентом. І це з подачі росіян він посилено розпускав серед козаків чутки, що нібито турецький уряд має намір переселити все задунайське козацтво до Єгипту, що було цілковитою брехнею: козаки потрібні були туркам саме тут, на кордонному Дунаї, як військова сила, котра здатна протистояти росіянам.

Ще очевиднішими стали наміри Й. Гладкого, коли, за наказом візира Силістрії, він привів (навесні 1828 року) до цього міста двотисячний полк козаків, які мали воювати на боці Туреччини проти Росії. Але було помічено, що до полку він звів здебільшого тих, хто виступав проти переходу під протекторат Росії. Тут він обдурив турків, сказавши, що повертається на Січ за новим полком. Насправді ж Й. Гладкий зібрав близько півтисячі козаків, причому значна частина з них не знала про наміри кошового, на човнах перейшов Георгіївським гирлом Дунаю до моря, звідти зайшов у Кілійське гирло, і в такий спосіб постав (9 травня 1828 р.) перед генералом Тучковим: «Заданіє випалнєна, ваше бродієї!».

Звичайно, дехто з дослідників готовий припускати, що Й. Гладкий прибув до Ізмаїла в власної ініціативи, а не виконував завдання російського командування. Та є один факт, якого дуже нелегко вписати в цю версію. Саме тоді, коли Й. Гладкий прибув до Ізмаїла, там перебував російський імператор Микола І. Поява петербурзького володаря в цьому віддаленому, прикордонному місті -- явище настільки рідкісне й неординарне, що припустити, ніби приїзд царя, і прихід до міста кошового запорожців, ворогів Росії, - звичайний збіг обставин, просто неможливо. Швидше можна припустити інше: прибуття Й. Гладкого, на догоду цареві, було заздалегідь заплановане військовим командуванням [1].

Серед багатотисячного задунайського козацтва вчинок кошового дістав оцінку однозначну: підлотна, огидна зрада! Покласти клейноди - тобто військові святині запорізького козацтва, які пощастило вивезти ще із зруйнованої Січі - до ніг російського царя - це акт холуйства, акт не знаної за всю історію існування українського козацтва ганьби. По суті, викравши клейноди, він позбавив військо святинь, до яких у козаків було просто-таки побожне ставлення. І передавати клейноди правителеві будь-якої держави кошовий міг лише за рішенням Великої козацької Ради, а не потай від коша, сяк-так збивши собі п'ять сотень спільників.

Ф. Кондратович писав: «Але ми знаємо, що в умовах існування Задунайської Січі був один фактор, якого було достатньо для того, щоб порушити весь хід природного розвитку, - це є фальшивим положенням в політичних відносинах. Ми бачимо, що починаючи з моменту, коли Калнишевський не дозволив своїм запорожцям «на башті стати», щоб чинити опір руйнуванню Січі, і закінчуючи переходом Гладкого в 1828 році, ця фальш, виражена словами народної пісні, в необхідності «на віру» чи «брат брата бити», як червона нитка проходить крізь всю історію Задунайської Січі» [6; с. 771].

Та найжахливіше полягало в іншому: вдавшись до цього акту, Гладкий прирік на винищення всіх козаків, яких він у складі полку привів до Силістрії, усіх тих українських поселенців, які залишилися на турецькому березі Дунаю. Адже реакція турецького уряду була миттєвою: усі ті дві тисячі козаків, котрих Й. Гладкий підступом привів до турецького міста, негайно були роззброєні, заарештовані й засуджені до смертної кари. Це вже згодом султан помилував їх, замінивши смертну кару на в'язницю. Недарма цей полк Й. Гладкий сформував винятково з тих козаків, які не бажали служити російському цареві, а отже, були в опозиції до нього як кошового. Отаман чудово розумів, що на них перших впаде кара розлюченого зрадою султана.

Втеча кошового з усіма клейнодами дала також турецькому уряду підставу й собі ліквідувати Січ, та позбавити козаків усіх привілеїв. Це перетворило козацтво із союзника на ворога, але ворога вже беззбройного, знесиленого, адже кращі воїни виявлялися або заарештованими турками, або ж у стані росіян; дезорганізованого, якого турки дуже просто могли знищити.

«Трагічна доля спіткала тих, - підсумовує наслідки цього вчинку кошового дослідник В.Бойко, - хто зостався на Січі та поселеннях, після того, як отаман Й. Гладкий 1828 року на човнах, з церковним, січовим майном пішов до Катирлеза, щоб звідти Кілійським гирлом дістатися до Ізмаїла на російську територію. Старі запорожці вже не могли, та й не хотіли, повертатися на батьківщину, і турки, розлючені звісткою про перехід частини козаків на бік Росії, порубали їх. Смертельна небезпека загрожувала жінкам і дітям від молдаван і некрасівців. В 1828 році Січ у Верхньому Дунаївці знищено. По тому тут оселилися турки…».

Зрештою, кепсько повелося і тим запорожцям, що пішли з Й. Гладким до Росії. Чимало з них шукали потім будь-якого способу повернутися на Дунай, до волі, і до останніх днів своїх тяжко кляли Й. Гладкого за його зраду, і за те, що занапастив таку могутню козацьку силу - Задунайську Запорізьку Січ.

Втім, як уже мовилося, не всі задунайці йшли з власної волі. Цікава і характерна для Й. Гладкого деталь: тільки підпливаючи до Ізмаїла, кошовий оголосив 500 козакам, які були з ним на човнах, що вони прибули, щоб здаватися росіянам, з якими, разом із Туреччиною, були у стані війни. Тобто значна частина козаків не була посвячена в задуми кошового. Ці «непосвячені» козаки зрозуміли, що їх обдурили, обурилися, запротестували, але вдіяти вже нічого не могли: як і куди повернеш тепер?

Констатуючи, в наступному етапі цієї драми справдилося все те, чого так побоювалися, що передбачали і про що попереджали отамана козаки, які не відгукнулися на заклик Гладкого переходити на бік росіян. За два роки до смерті Гладкого, в 1864 році, цар Микола І своїм Указом скасував Азовське військо, - занадто вже живучим видався в ньому дух запорозького козацтва, - і частину, справді, перетворив на залежних від поміщиків селян, яких дозволено було брати у солдати, а частину звелів переселити на Кубань, подалі від України, щоб там, між Анапою та Новоросійськом, вони могли гинути у постійних сутичках з північнокавказькими народами, які боролися проти російських колонізаторів.

Ось такою виявилася завершальна сцена трагедії спадкоємців славного запорізького козацтва, останньої подніпровської Січі його.

Висновки

Задунайська Січ, як це стверджує історик Володимир Голобуцький, є першим паростком зрубленого дерева -- Дніпровської (Нової) Січі. Другим паростком останньої слід вважати Чорноморське Козацьке військо, або "Чорноморську Січ", як це говорили в XVIII ст. Гладкого цар Микола І щедро винагородив й надав йому ранг генерала. По закінченні Російсько-турецької війни 1828 р. козаки, що разом із Гладким перейшли до москалів, бажали полупитися з запорожцями-чорноморцями на Кубані, але Гладкий, щоб не підпорядковуватися нікому, вибрав землі на західному побережжі Азовського моря. Внаслідок того козаків поселено між Маріуполем і Бердянкою, а Гладкого цар призначив наказним отаманом. Центром Азовського війська було місто Кальчик.

Задунайська Січ поступово стала впливовим суб'єктом міжнародного життя. З нею змушені були рахуватись не тільки в самій Туреччині, а й в інших державах: Франції, Австрії, Росії. Особливо велике занепокоєння сила й авторитет задунайських запорожців викликали в Росії, уряд якої не був зацікавлений в існуванні на своїх південно-західних рубежах непідконтрольної йому військово-політичної організації запорожців. Задунайська Січ мала небажаний з погляду уряду Росії вплив на тих козаків, які залишились у межах Російської імперії та перебували у штучно створених Бузькому, Усть-Дунайському, Чорноморському козацьких військах. Крім того, що Задунайська Січ була осередком розповсюдження національної та державницької ідеології, вона являла собою оазис свободи, що вабив до себе всіх тих, хто не бажав миритися з політикою Росії щодо України. Сюди втікали закріпачені селяни з усієї України. Посланці Задунайської Січі таємно приїздили на українські землі й виводили за Дунай великі групи втікачів. Уряд Росії, з огляду на все це, неодноразово намагався ліквідувати Задунайську Січ. Для досягнення цієї мети використовувались найрізноманітніші методи: дипломатичний тиск на Туреччину, запрошувальні листи, адресовані запорожцям, маніфести про амністію щодо них. Деякі з задунайців піддавалися на цю агітацію й переходили на бік Росії, але більша частина козаків розуміла справжні цілі царизму й відмовлялась це робити.

А після ліквідації Задунайської Січі, остаточно було знищено державність, політичну і військову могутність, значення у міжнародному житті, остаточне покріпачення вільного населення.

Джерела та література

1. Б. Сушинський. Йосип Гладкий: останній кошовий Задунайської Січі [Електронний ресурс] / Б. Сушинський - Режим доступу: http://cossackland.org.ua/2012/07/10/josyp-hladkyj-ostannij-koshovyj-zadunajskoji-sichi/.

2. Задунайська Січ [Електоронний ресурс]. - Режим доступу: http://ukrhistory.com.ua/referaty/72.html.

3. Л. Маленко. Задунайська Січ [Електронний ресурс] / Л. Маленко. - Режим доступу: http://archive.is/UdwoZ#selection-79.0-79.2088.

4. Н. Бедікян. Задунайська Січ [Електронний ресурс] / Н. Бедікян. - Режим доступу: http://kalnysh.at.ua/publ/9-1-0-17.

5. С. Могульова-Касюк. Рецензія: А.Бачинський Січ Задунайська. 1775-1828. Історико-документальний нарис [Електронний ресурс] / С. Могульова - Касюк. - Режим доступу: http://www.cossackdom.com/rechenzii/moguliova_naris.htm.

6. Ф. Кондратович. Задунайская Сечь // Сведения о задунайських запорожцях. - К., «Киевская старина», 1883. - с. 773.

7. Ю. Фігурний. Задунайська Січ і її видатний дослідник Ф. Вовк [Електронний ресурс] / Ю. Фігурний. - Режим доступу: http://www.info-library.com.ua/libs/stattya/3629-zadunajska-sich-ta-yiyi-vidatnij-doslidnik-hvedir-fedir-vovk-u-konteksti-ukrayinskogo-etnonatsiederzhavotvorchogo-protsesu.html#_ftnref15.

Размещено на Allbest.ru