Введення християнства на Русі

спеціальності 6.020302 - історія

Кособлик Дарини Юріївни

Науковий керівник - доцент Михайлюк Ю. М.

Черкаси - 2015

ЗМІСТ

ВСТУП

РОЗДІЛ 1. Передумови прийняття християнства

РОЗДІЛ 2. Введення християнства на Русі

2.1 Опір язичників

2.2 Хрещення Русі

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ

ВСТУП

Актуальність теми. Актуальність обраної теми є найважливішим моментом цієї роботи, так як саме Володимирове хрещення подарувало Київській Русі нові тенденції розвитку, впевнене утвердження та світове визнання величезної могутньої держави, розквіт дивовижної культури у всіх її проявах. Важливість даної теми, безперечно, велика, тому що релігія як надбудовне явище є одною з форм суспільної свідомості, що протягом тисячоліть відігравала величезну (часом вирішальну) роль в ході історичного процесу.

Мета: полягає в детальному розгляді суспільних рухів на етапі переходу країни від поліїстичної релігійної системи до моноїстичної світової релігії.

Основою вивчення даної теми вбачається джерельна база. [1] Субтельний О. Україна. Історія. - К., 1991. - 84 с., [7] Рибаков Б.А. Древняя Русь. Сказания, былины, летописи. - М., 1963. - С. 59-83., [5] Іпатіївський літопис // ПСРЛ. - 1962. - Т.2. - 93 с., [2] Брайчевський М.Ю. Затвердження Християнства на Русі. - К., 1989. - С. 35-56., [3] Голубинський Є. Історія руської церкви. - М., 1901. - Т.1. - Ч.1. - 126 с., [6] Татіщєв В.Н. Історія Російська. - М.; Л., 1962. - Т.1. Т.2., [4] Левченко М.В. Нариси по історії русько з візантійських відносин. - М., 1956. - С. 148-162., [8] Рибаков Б.А. Киевская Русь и русские княжества. - М., 1982. - 216 с., [9] Історія України. Під загальною редакцією В. Смолія. - К., 1997., [10] . М. Грушевський. Ілюстрована історія України. - К., 1921 - С. 76-79.

Хронологічні межі роботи охоплюють період IX - X ст.

Робота складається зі вступу, двох розділів, висновків, списку використаних джерел та літератури (10 найменувань). Загальний обсяг роботи становить 15 сторінок.

РОЗДІЛ 1. передумови прийняття християнства

Для прийняття християнства на Русі було кілька причин. Одним з головних чинників, які спонукали її стати більш цивілізованою і відмовитися від язичництва, було бажання Володимира зробити Русь єдиною державою і з'єднати народи, що живуть у ньому. У той час створення сильного духом князівства було необхідним. Язичництво не дозволяло об'єднати племена і викликало низку конфліктів між ними. Разом з цим і влада князя була незначною. Для згуртування народу і посилення власної ваги, князь Володимир домігся прийняття християнства.

Але це не єдиний фактор, що спровокував дану подію. Причини прийняття християнства на Русі були різні. Необхідно було і зближення з іншими країнами, зокрема з Європою. В ті часи язичництво не віталося багатьма країнами, які прийняли християнство. Тому воно було причиною відчуження і ворожості, що проявлялася по відношенню до російської держави. Це були міжнародні причини прийняття Руссю християнства.

Не можна забувати і про можливі особисті мотиви князя Володимира. Він не хотів жити в гріху, і намагався звільнитися від свого язичницького способу життя. За весь час правління він здійснив досить вчинків, які уособлювали його не з кращого боку. Йому було необхідне очищення, і досягти його можна було шляхом прийняття християнства. Гарним прикладом служило минуле його бабки Ольги. Вона уособлювала собою образ княгині, яка залишила по собі добру пам'ять. Були у князя Володимира і ще особисті причини прийняття християнства на Русі. Це його майбутня весілля з сестрою князя Візантії. Таке спорідненість було необхідним для зміцнення авторитету князя Володимира і більш твердого становлення князівської влади.

Причини прийняття християнства слідували з тісних відносин російської держави з візантійським державою. З Руссю його пов'язували економічні та культурні фактори. Крім того, в російській державі вже була громада християн, що з'явилася задовго до початку правління князя Володимира.

Отже, становлення християнства на Русі відбувалося довго і болісно. Київ прийняв цю релігію відразу, але деякі міста не бажали розлучатися з язичництвом. Тому для впровадження християнства доводилося застосовувати насильницькі заходи. Язичництво до кінця так і не пішло з життя жителів Русі. Сталося переплетення цих двох напрямків. Це є особливістю християнської релігії в русській державі. Причини прийняття християнства на Русі були лише силою, яка прискорила цей процес. Рано чи пізно, це повинно було трапитися.

РОЗДІЛ 2. Введення християнства на Русі

2.1 Опір язичників

Основна частина населення Русі чинила активний або пасивний опір новій релігії. Саме загальне неприйняття її в умовах нехай навіть обмеженого народовладдя зірвало плани київської знаті і перетворило введення християнства у тривалий процес. У більшості відкрито повсталих проти насадження християнства міст виступила помісна світська і стара духовна еліта.

Так, відомо про повстання князя Могути, що тривало з 988 по 1008 р. Багаторічна боротьба Могути завершилася його полоненням, а потім помилуванням із подальшим висланням у монастир. Повсталі повсюдно руйнували храми, убивали священників і місіонерів. Повстання в різних регіонах були схожі за своїм характером з повстаннями у Суздалі, Києві, Новгороді, у них злилися воєдино антихристиянські й антифеодальні мотиви [1, 84].

Необхідно звернути увагу на два моменти:

· Перший полягає в тому, що повстання відбувалися в основному в неслов'янських землях, де до зазначених мотивів приєдналася і боротьба за самостійність. Саме з цього часу на Русі почали проявлятися одночасно три процеси: християнізація, феодалізація і колонізація сусідніх земель.

· Для другого моменту характерний надзвичайний збіг дат повстань із смертю князів або з їхньою відсутністю, викликаною феодальними чварами, тобто в періоди відносного безвладдя.

Причини повстань у XI в. уже глибші. Їхній початок, як правило, пов'язаний з погіршенням економічного положення народних мас, періодичним неврожаєм і багаторічним голодом. Тим часом, центральний київський уряд, не звертаючи уваги на труднощі північно-східних земель, продовжував побори з населення. Положення ускладнювалося міжусобними війнами, що супроводжувались здирствами. У цей важкий час провісниками народного гніву виступили волхви.

В міру зміцнення християнства вони втрачали свої права, а водночас і джерела існування, знаходивши собі нові заняття, частіше від усього - лікування. Щоб знищити цю соціальну групу - своїх ідейних ворогів, церковники звинуватили їх у "чаклунстві", у застосуванні шкідливої "землі", настроювали проти них віруючих і державу. Без суду і слідства були знищені і блазні, що досаджали церкві лише гумором, іграми та піснями.

Повстання 1024 р. у Суздалі відбувалося під час війни між Київським і Тмутараканським князями, у результаті якої в місті була ослаблена київська влада. На чолі повстання також стояли волхви. Не "смерди" а волхви обрали вдалий час для повстання. Ця соціальна група була і матеріально зацікавленою стороною у збереженні старої релігії. Відстоюючи старовину, вони боролися і за свої економічні інтереси.

Але варто звернути увагу на те, що призов служителів культу старої національної релігії був підтриманий усім народом. Це говорить про вкрай незначний вплив православ'я на городян. Літопис повідомляє: "Услихав про волхвів, Ярослав прийшов у Суздаль; захопивши волхвів, одних відправив у вигнання, а інших страчував" [7,60]. Кривава розправа над повсталими була звичайним явищем, і літописець не вважав потрібним говорити про неї.

Повстання 1071 р. у Ростовській землі і Новгороді було викликано тими ж причинами. Більшість народу йшло за волхвами, а не за духівництвом, що захищало інтереси знаті. Обидва повстання мали глибокі соціальні причини, носили антифеодальний і антицерковний характер. Безумовно, що соціальною основою цієї боротьби стали класові протиріччя, але вони завдавали удари по процесу християнізації, стримували її хід, змушували церкву пристосовуватися. Боротьба проти православної ідеології неодноразово приймала форму єресей.

Всі дослідники, у тому числі і церковні, бачать причину їхньої появи в моральному розкладанні духівництва. Особливо виділяється серед них стригольничество. Стригольник (цирульник)Карпо і його соратники пропонували ліквідувати чернецтво, церковну ієрархію, відмовитися від треб і таїнств, заперечували догми про відродження мертвих, про потойбічний світ. Підтримка цих поглядів народними масами підтверджувала їхнє негативне відношення до Руської православної церкви навіть через три сторіччя після введення християнства.

Перші спроби насадження християнства в Північно-західній Русі наштовхнулися на опір народних мас і бояр, що групувалися навколо місцевих князів. Церковні історики вважають, що перші християнські храми тут виникнули вже в 988 р. Рогнеда, спочатку насильно завойована Володимиром, а потім покинута ним же після його шлюбу з Ганною, погодилася негайно прийняти християнство і була відправлена у спеціально побудовані для неї в м. Ізяславлі монастир і церкву. Після вибору Володимиром нової дружини вона викликнула: "Прошу, уневести мене своєму Христу і я прийму святий, ангельський, іночеський образ" [10, 76].

У Північно-західному краї не було ні тієї верховної знаті, яка була в Києві, ні таких розвинутих міжнародних зв'язків, що створювали передумови до проникнення християнства. Місцева знать ще не відчувала настійної потреби у класовій релігійній ідеології і справлялася з народними масами старими методами. Водночас вона, і не без підстав, припускала, що введення християнства спричинить за собою втрату самостійності. Тому спроби тиску згори неминуче викликали опір не тільки низів, але і місцевої знаті, чиї інтереси не міг не враховувати великокнязівський посланник, якщо він думав залишатися на чолі князівства.

2.2 Хрещення Русі

Починаючи з реформування язичницьких культів 980 року, уряд князя Володимира вів інтенсивні пошуки найбільш оптимальної для молодої Київської держави релігійної структури, яка найбільш вдало відповідала б її інтересам, що засвідчує літописна оповідь про "вибір (випробування) вірувань". Під 986 роком Повість минулих літ сповіщає про відвідини Києва болгарами "віри магометанської", "німцями з Риму" та іудеями. Володимир Святославич вислуховував промови послів, але усім їм відмовляв.

Магометанським місіонерам через те, що йому не сподобалися обряд обрізання, заборона вживати свиняче м'ясо, а особливо - необхідність відмови од вина. Він сказав: "Русі веселість - пиття, ми не можемо без сього бути". Італійцям-католикам київський князь звелів повертатися назад, "бо предки наші сього не прийняли"[2, 51]. Дискутуючи з іудеями Володимир став дорікати їм у тому, що вони Богом відкинуті й не можуть інших навчати своєї віри.

За іншими свідченнями літописців, київський князь скликав бояр і старійшин на нараду, де було вирішено більш детально вивчити переваги й недоліки існуючих у тогочасному світі віросповідань. Було обрано десять "мужів" які вирушили в далекі світи розізнати про віру і службу тамтешніх народів. Найбільше їх вразила служба, що правилася в християнських храмах Візантії. А відтак навернення Русі в християнство за візантійським взірцем і стало логічним завершенням пошуків.

У християнському віровченні втілився багатий суспільний досвід, нагромаджений в умовах такого громіздкого й етнічно різнорідного державного утворення, яким була Візантійська імперія. Київський правитель усвідомлював свою вирішальну роль у справі реорганізації системи релігійних вірувань. При всій його недостатній обізнаності в християнських догматах та обрядовості, князю, безперечно, було відомо про підпорядкованість Церкви інтересам світської влади у Візантії [4, 148].

Важливо зазначити, що в свідомості "варварських" вождів тієї доби візантійська модель християнства пов'язувалася насамперед з уявленнями про вищу світську владу. Ця обставина зіграла чи не вирішальну роль у запровадженні на Русі християнства за візантійським зразком. Його модель як найкраще відповідала системі політичного устрою Київської Русі, що була тоді відносно єдиною ранньофеодальною монархією. Християнізація відкривала шлях до визнання за Київською державою самостійного місця в політичній структурі тогочасного світу й входження до світової християнської спільноти.

Хрещення Володимира Святославича і навернення в християнство підданих його країни пов'язувалося літописцем із військовим походом київського князя на грецьке місто Корсунь (Херсонес). Заперлися корсуняни в городі, і став Володимир з одного боку города в гавані, на віддалі одного польоту стріли од города, і боролися кріпко городяни з ними. Князь заявив непоступливим корсунянам, що має твердий намір тримати місто в облозі, якщо знадобиться, то й три роки [9].

День у день насипали київські воїни землю під міські мури, щоб оволодіти ними. Та городяни, підкопавши непомітно міську стіну, поночі вибирали той насип і носили землю до центру міста. Облога Корсуня затягувалася. Та ось до стану руських воїнів упала стріла з прикріпленим до неї посланням. У ньому корсунянин на ім'я Анастас сповіщав київського князя, як можна покласти край облозі й заволодіти містом. Він радив перепинити воду, що надходила до міста з колодязів, розташованих на східних околицях Корсуня. Скориставшись із цієї поради, Володимир негайно звелів поруйнувати труби. Приречене на спрагу, багатотисячне місто відкрило ворота [9].

Заволодівши Корсунем, Володимир посилає послів до візантійської столиці, де на імператорському престолі сиділи тоді Василій і Костянтин з погрозою знищити Корсунь, якщо вони не віддадуть свою сестру. Стурбовані василевси погоджуються на його умови, але він повинен прийняти нову віру.

На переговорах у Києві Володимир підтвердив свою готовність прийняти християнство як державну релігію Русі, а візантійські імператори-співправителі, в свою чергу, обіцяли видати за нього свою сестру Анну. Київський князь зобов'язувався надати Візантії військову допомогу, зокрема, негайно надіслати до Константинополя руський експедиційний корпус для боротьби з заколотниками [4, 153].

Сам Володимир вирушив, коли настав час, до Криму, щоб покарати корсунян, які перекинулися на бік політичних супротивників Візантійського імператора Василія ІІ та його брата Костянтина. Здобувши фортецю, Володимир передав її своєму шуринові. Отже, корсунська експедиція була наслідком візантійсько-руської союзницької угоди, реалізації якої передувало заручення Київського князя з Анною Порфірородною та хрещення влітку 988 року мешканців Києва [4, 156].

Необхідно наголосити на тому, що християнізація Київської Русі не перебувала в однобічній залежності від міжнародних зв'язків. Прийняття християнства давньоруською верхівкою було передусім результатом внутрішнього соціально-економічного, політичного і культурного розвитку східного слов'янства. Воно відповідало назрілим потребам давньоруського суспільства, яке за правління Володимира Святославича зайшло в переломний період історичного розвитку. Саме тоді відходив у минуле родоплемінний побут слов'ян, утверджувалися нові, прогресивні для того часу феодальні виробничі відносини й притаманні їм форми політичного і духовного життя [6].

Завершувалося об'єднання східнослов'янських земель у складі Київської держави, стабілізувалися її зовнішні рубежі. Країна вкривалася густою мережею міст, фортець і замків, за мурами яких велася жвава торгівля, розквітали ремесла. Послабилися впливи варязької дружинної еліти, яка внесла до політики київських князів орієнтацію на далекі військові походи, через що консервувалися процеси внутрішнього, насамперед соціально-економічного розвитку.

Відтак од грабіжницьких війн із сусідніми народами місцева знать переходить до освоєння власних земель, експлуатації своїх підданих. Так народжувався стан нової аристократії, об'єднаний матеріальною основою (землеволодіння) буття та спільними елементами соціальної психології. Пошуки ідеологічних засобів консолідації цієї еліти й поширення її влади на всі прошарки тогочасного суспільства спричинилися до того, що панівна верхівка Київської Русі наприкінці Х ст. проголосила християнство офіційною релігією.

Крім корсунської версії, літописцям були відомі й інші "адреси" Володимирового хрещення. Зокрема, називають ще Василів (сучасний Васильків Київської області). Одначе вже сама назва цього міста, збудованого на честь християнського патрона Володимира, свідчить про пізнішу літературну інтерполяцію (зміну первісного тексту). Є вагомі підстави вважати, що Володимир прилучився до християнства в Києві на початку 988 року.

За обчисленнями днем хрещення київського князя було обрано день Богоявлення Господня, який припав на 6 січня. Відповідно до церковних канонів, Володимир пройшов підготовку до хрещення - так зване «оглашення», що зазвичай тривало 40 днів. Із настанням потепління, тобто навесні 988 року, Володимир попрямував до дніпровських порогів, щоб зустріти тут свою порфіроносну наречену. Тоді ж (очевидно, 27 травня, на зелені свята) відбулося масове хрещення киян.

Хрещенню передувало знищення загальнодержавного язичницького пантеону, зовсім недавно спорудженого в центрі стольного града. Князь наказав, як повідомляє літописець, поскидати кумирів, порубати, вогню оддати. Перуна ж велів прив'язати коневі до хвоста і волочити з гори по Борисовому узвозу на ручай, а дванадцятьох мужів бити його палицями. Коли волокли його по ручаю до Дніпра, оплакували його невірні люди, бо ще не прийняли вони хрещення. Потім вкинули його у Дніпро, а як пристане до берега, то одштовхували [8, 216].

В системі морально-етичних цінностей язичницького суспільства цей акт насправді виглядав звичайнісінькім обрядовим дійством, що символізувало "вигнання" чи "поховання" кумира колишнього державного божества Перуна. Його невипадково перенесли до води, адже вода у стародавніх слов'ян віддавна пов'язувалася зі смертю, потойбічним світом. Побиття Перуна палицям також було символічним: ідола необхідно було фізично знищити. Перуна проводжали аж до дніпровських порогів, за якими відкривався світ кочового "Поля", тобто його випровадили до останньої межі розселення слов'ян. Це означало, що за межі їхньої держави випроваджувалося язичництво, буквально поступаючись місцем новій, християнській релігії.

Як сповіщає літописець, Володимир повелів "робити церкви і ставити їх на місцях, де колись стояли кумири. Володимир одержав при хрещенні ім'я Василій, ім'я свого швагра і хрещеного батька - імператора ромеїв. Відтак святий Василій став небесним покровителем і християнським патроном князя [2, 48].

Будівництво християнського храму на честь святого Василія на місці язичницького пантеону Перуна не лише унаочнювало докорінну переміну релігійної структури Київської держави, а й символізувало особисту роль Володимира Святославича в цій реформі.

Процедура навернення в християнство киян, яскраво змальована літописцем, поклала початок хрещенню всіє країни. Джерела повідомляють, що відразу після знищення чи радше "вигнання-похорону" язичницьких ідолів у Києві розпочалася насильницька християнізація населення Новгородської землі. Літопис сповіщає про те, що архієпископом до Новгорода було поставлено Якима Корсунянина, пов'язуючи з його приходом зруйнування язичницького капища. Поваленого ідола Перуна тут, як і в Києві, було побито залізними палицями й кинуто у води річки Волхов. Християнізацію Новгорода проводили київські урядовці Добриня та Путята. Велику активність їх у цьому засвідчують скупі, але дуже промовисті слова новгородського книжника: "Хрестив нас Путята мечем, а Добриня вогнем" [5, 93].

Восени 990 року розпочалася християнізація населення Суздальщини. Тут, на березі річки Клязьма, було тоді, очевидно, й закладено місто Володимир, яке в майбутньому стало важливим церковним центром. У сфері його політичного та ідеологічного впливу опинилися племена словен, кривичів, в'ятичів і мері. Згодом тут почалося жваве церковне будівництво.

Тільки в першій половині ХІ ст. завершився процес навернення в християнство мешканців Муромської землі, яка за своїм етнічним складом була вельми строкатою. Тут жили переважно народи угро-фінської групи та частково слов'яни, що з'являються в цих краях, як засвідчують дані археології з другої половини Х ст.

За правління Володимира Святославича не всі давньоруські землі було цілком християнізовано, але є вагомі підстави вважати, що більшість населення країни навернулася, принаймні формально, в нову віру. Було закладено основи церковної організації. Розростаючись у глиб і в широчінь, вона об'єктивно визначала єдину для всього населення, Київської держави приналежність. Церква сприяла зміцненню територіально-адміністративного поділу, засновуючи єпископії в адміністративно-політичних центрах давньоруських земель-князівств, що формувалися. Все це безумовно відповідало потребам об'єднавчої політики київського уряду та згуртування країни.

Однак процес християнізації держави йшов повільно, а не зрідка й хворобливо (надто у віддалених од київського центру областях). Населення Київської Русі гостро реагувало на нові ідеологічні віяння, що розповсюджувалися по всіх градах, погостах і селах. Християнські проповідники наштовхувалися на глухе чи пряме незадоволення народу, яке іноді перехлюпнула через край і виявлялося у формі фізичної розправи над ними. Достатньо сказати, що протягом лише одного десятиліття в Новгородській землі, наприклад, було забито трьох єпископів (йдеться про середину ХІ ст.).

Перші поставлені в Ростові єпископи Федір і Ларіон, зустрівшись із невдоволенням тамтешнього люду, змушені були покинути цей край. Не більшого успіху в справі навернення населення Ростовської землі в нону віру досяг і їх наступник - чернець Києво-Печерського монастиря Леонтій. "Житіє" цього святителя, згодом проголошеного Церквою святим, повідомляє про те, що Леонтій, узявшись навіювати християнське віровчення дітям, був скараний їх батьками на смерть. Тільки єпископу Ісайї, котрий заступив Леонтія, вдалося винищить геть кумирів язичницьких богів, шанованих тамтешніми поселянами [3, 126].

Є вагомі підстави взяти під сумнів і поширену у вітчизняній історіографії точку зору, згідно з якою церква в тогочасному суспільстві виключно допомагала експлуататорським класам тримати народ у покорі й сама була гнобителькою. Церковна організація провадила гнучку соціальну політику, спрямовану на захист найбільш знедолених категорій населення давньоруського суспільства. Доступними їй методами вона виступала проти свавілля феодалів, жорстоких утисків народу та інших крайнощів суспільного життя того часу. Ця її діяльність (хоч і не завжди результативна) об'єктивно сприяла пом'якшенню класових суперечностей і збереженню соціального спокою, певна річ, відносного.

Церква як надрегіональний інститут підтримувала в населення різних земель Русі усвідомлення спільної релігійної приналежності та політичного підданства, розчиняючи тим самим рудименти родоплемінних принципів, що зберігалися в повсякденному житті тогочасного суспільства. Вона сприяла утвердженню єдиних для всього населення Давньоруської держави морально-етичних норм, християнської обрядовості та культури. Із запровадженням християнства руська культура через контакти з Візантією знайшла точки дотику з біблійними й елліністичними витоками, подолавши відтак локальну обмеженість, і набула свого універсального виміру. Християнство підняло планку морально-етичних вимог, суттєво змінивши їхню соціальну природу в давньоруському суспільстві, що сприяло його вдосконаленню та подальшому розвиткові.

Устремління київської влади до константинопольської моделі та спроби перейняти її символіку засвідчують, зокрема, дані нумізматики. На златниках і срібляниках Володимира князь зображувався в імператорських регаліях, з короною на голові та з хрестом у правиці. Зображення Христа й напис "Володимир на столі" надавали владі київського князя сакрального характеру. В середньовічній символіці влади хрест наділявся синтезуючою силою, що поєднувала земне і небесне.

Процедура вінчання на царство візантійського імператора передбачала передачу йому хреста, якого він мав тримати в правій руці, з рук патріарха. Проте не варто перебільшувати вплив візантійської моделі влади на київську. Спроби імітації візантійської імперіальності не принесли, як гадають дослідники, докорінних змін у місцеву традицію князівської влади, сакралізація якої мала інше обґрунтування: князівська гідність легітимізувалася (узаконювалася) тут виключно приналежністю до роду. Східно-християнська концепція державної влади засвоювалася на Русі повільно, модифікувавшись в офіційну державну доктрину не раніше середини ХІ ст.

Для Київської Русі доби Володимира актуальним було не суперництво її з Візантійською імперією, а забезпечення автономності нової християнської держави в рамках церковної супрематії (зверхності) василевса, який стояв над усім східним християнським світом. Невипадково в пам'ятках давньоруської писемності наполегливо підкреслюється самостійна роль київського князя в запровадженні християнства на Русі, усвідомлення ним цього вибору [2, 54].

Слід також відзначити намагання майже всіх слов'янських правителів забезпечити церковну самостійність своїх держав шляхом створення осібної церковної єпархії чи навіть окремої автокефальної (самостійної, незалежної) Церкви. Остерігаючись опинитися спершу в церковно-релігійній, а відтак і в політичній залежності від Візантії, київський князь також ужив відповідних запобіжних заходів. Уряд князя Володимира відводить митрополитові другорядну роль, визначивши місцем його перебування окраїнний Переяслав.

Боротьба за почесне місце Київської Русі в ієрархії християнської ойкумени тривала і по смерті Володимира, очолювана, зокрема, його сином Ярославом Мудрим. Надзвичайно важливою за цих обставин акцією Ярослава та його пресвітерів було посмертне хрещення князів язичницької епохи. 1044 року в Десятинній церкві відбулися урочистості, пов'язані з хрещенням останків загиблих під час усобиць князів Ярополка і Олега Святославичів (канонізація цих язичників 13 правлячої династії, схоже, відбулася всупереч волі митрополита та константинопольського патріархату) В такий спосіб прославлявся князівський рід, Русь християнська пов'язувалася з язичницькою в одне ціле, християнізувалася вся її історія. Це мало засвідчити сусідам Русі силу і міць нової релігії.

Варто звернути увагу, що Володимир одружившись з Анною практично став імператором Русі, та й загалом після запровадження християнства починається така собі конкуренція, або навіть, зверхність над Візантією. І це зрозуміло, як доречно зазначив Лев Любимов, руському народу притаманна велич, як духовна так і матеріальна. Прояви можна побачити як у архітектурі, літературному та співочому, образотворчому мистецтві так і в контамінації християнства та язичництва, що багате розмаїттям звичаїв, обрядів та свят обох релігійних систем.

Отже, запровадження християнства на Русі за Володимира Святославича мало багатогранні й далекосяжні наслідки. В некролозі на смерть князя, вміщеному в "Повісті минулих літ" під 1015 роком, його автор чітко усвідомлював, що Володимир не просто охрестив Русь, а привів увесь народ до бога.

І справді, Володимиру Святославичу належала вирішальна роль у справі запровадження християнського віровчення. Він розумів, що християнізація підданих його країни відкриває шлях до визнання за Київською державою самостійного місця в тогочасному християнському світі, уможливлює закріплення за її володарем нових знаків влади та титулатури.

Висновки

київський християнство візантійський культ

Відхід поганства й прийняття християнства Руссю були важливими і прогресивними на той час явищами.

Християнство змогло прийняти форму національної релігії - руського православ'я, бо цілком використало соціокультурні підстави, цінності матеріальної й духовної культури, успіхи соціально-політичного розвитку народу. «Хрещення» Русі було одноразовим актом і результатом впливу «божественного промислу». Це була політична реформа, яка б зміцнила феодальні відносини, тому й носила характер політичних змагань. Проникнення і розповсюдження християнства - багатовіковий ідеологічний процес, у якому ініціатива завжди належала феодальній знаті Київської Русі.

Відверте втручання церкви у справи держави створювало видимість єдності церкви та народу, хоча церква не грала жодної ролі в боротьбі за соціальну справедливість. Вона ніколи не висловлювала інтереси народних мас. Лише деякі діячі церкви займали прогресивні позиції в рішенні окремих політичних, соціальних і наукових проблем.

Прийняття християнства зміцнювало державну владу й територіальну єдність Київської Русі. Воно мало велике міжнародне значення, яке полягало у тому, що Русь, відкинувши «примітивне» язичництво, ставала тепер рівною іншим християнським країнам.

Прийняття християнства - найбільша подія історії Київської Русі.

Історичне значення прийняття християнства полягає у наступному:

1) Утвердження християнської віри завершило процес створення давньоруської народності. Колишня племінна ворожнеча минала. Єдність віри, мови, культури витісняло минулі відмінності. Поняття спільності народу, його минулого, сьогодення й майбутнього позначилася на літописі.

2) Християнська релігія була найважливішим чинником зміцнення Київської держави. З прийняттям християнства встановилося централізоване церковне управління на чолі з митрополитом, якого спочатку надсилали з Константинополя. Потім константинопольський патріарх став призначати на цю посаду місцевого священнослужителя. Збудовані на місцях церкви та монастирі підпорядковувалися єпископу, а єпископ - митрополиту. Суворо організована церковна ієрархія сприяла централізації світської влади. Це прискорило кодифікацію громадянського правничий та створення в першій половині XI століття громадянського кодексу «Руської правди».

Встановлення єдиної віри, єдиного законодавства, єдиної влади київського князя - такий результат розвитку Давньоруської держави у кінці X - початку XI ст.

3) Християнська релігія надала нового статусу княжої влади. Церква внесла переконання в божественному походженні й божественному призначенні світської влади. Це підвищило авторитет князя, і навіть його відповідальність.

4) Хрещення Русі стало поворотним етапом розвитку. Болгарські ченці Кирило та Мефодій розробили слов'янський алфавіт (кирилиця), почали переклад церковні книжки на слов'янську мову. Почало розвиватися книжкове просвітництво, література, з'явилися історичні розповіді (літописи). Будівництво церков та монастирів сприяло розвитку архітектури, будівельного мистецтва, живописі.

5) З хрещенням Русі в житті людей затверджувалися морально-етичні норми християнської релігії. Церква проголошувала доброчинність і милосердя серед віруючих, піклування про жебраків і беззахисних. При монастирях влаштовувалися притулки для бездомних і підстаркуватих (богадільні), надавали допомогу хворим. Церква брала під свій захист вдів і сиріт, якщо вони виявлялися без сторонньої допомоги. Християнська мораль і втручання церкви серйозно впливали на їхні стосунки - укладання шлюбу, несхвалення розлучення, заборона багатоженства, взаємовідносини подружжя та всіх членів сім'ї. Під впливом християнства поступово було скасовано кревна помста, пом'якшені жорсткі звичаї, властиві язичництву [10,79].

Прийняття християнства стало найбільшим поворотом у житті всього давньоруського суспільства та кожної сучасної людини.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ

1. Субтельний О. Україна. Історія. - К., 1991. - 84 с.

2. Брайчевський М.Ю. Затвердження Християнства на Русі. - К., 1989. - С. 35-56.

3. Голубинський Є. Історія руської церкви. - М., 1901. - Т.1. - Ч.1. - 126 с.

4. Левченко М.В. Нариси по історії русько з візантійських відносин. - М., 1956. - С. 148-162.

5. Іпатіївський літопис // ПСРЛ. - 1962. - Т.2. - 93 с.

6. Татіщєв В.Н. Історія Російська. - М.; Л., 1962. - Т.1. Т.2.

7. Рибаков Б.А. Древняя Русь. Сказания, былины, летописи. - М., 1963. - С. 59- 83.

8. Рибаков Б.А. Киевская Русь и русские княжества. - М., 1982. - 216 с.

9. Історія України. Під загальною редакцією В. Смолія. - К., 1997.

10. М. Грушевський. Ілюстрована історія України. - К., 1921 - С. 76-79.

Размещено на Allbest.ru