Передумови заснування Київського університету

Размещено на http://www.allbest.ru/

Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України

Київський національний університет імені Тараса Шевченка

РЕФЕРАТ

Зі вступу до університетських студій

на тему: «Передумови заснування Київського університету»

Виконала:

Остапенко Н.В.

Науковий керівник:

Набока С.В.

Київ - 2015



План

Вступ

1. Спроби створення університету за часів Кирила Розумовського

2. Ідея створення вищого навчального закладу після ліквідації Гетьманщини

3. Питання про університет за часів Олександра І

4. Волинський (Кременецький) ліцей

5. Польське повстання 1830-1831 рр. та ліквідація Волинського ліцею

6. Указ Миколи І про заснування університету

7. Відкриття Київського університету

Висновок

Список використаної літератури



Вступ

Київський національний університет імені Тараса Шевченка сьогодні - це класичний університет дослідницького типу, провідний сучасний науково-навчальний центр України.

Історія Київського національного університету імені Тараса Шевченка бере свій початок від 8 листопада 1833 р., коли було підтримано подання міністра освіти С. Уварова про заснування Імператорського Університету Св. Володимира на базі перенесеного до Києва польського Кременецького ліцею. 15 липня 1834 р., у день пам'яті святого рівноапостольного князя Володимира, відбулося урочисте відкриття університету. 28 серпня 1834 року Київський університет прийняв перших 62 студентів. Початково діяв лише один філософський факультет з двома відділеннями -- історико-філологічним та фізико-математичним. 1835 року відкрився юридичний факультет, а 1847 року -- медичний. Філософський згодом розділився на два самостійні факультети. З такою структурою університет працював до 1917 року.

Це був другий вищий навчальний заклад на території підросійської України після Харківського Імператорського університету. Початковою метою, що ставилася перед Київським університетом була боротьба із полонофільською київською інтелігенцією, яка була вороже налаштована до влади в ході Польського повстання 1830--1831 років. Апеляція до імені князя Володимира символізувала саме цей напрямок діяльності.

Проте, з часу свого створення і до сьогодні він залишається освітнім, культурним центром України.

Ще з середини 19 ст. університет став одним із осередків науки і передової громадської думки в Україні. Тут вчилися члени Кирило-Мефодіївського товариства -- В. М. Білозерський, Г. А. Андрузький; Т. Г. Шевченко працював в 1845-47 рр. в Археографічній комісії при університеті.

1. Спроби створення університету за часів Кирила Розумовського

Взагалі, варто зазначити, що відкриттю Київського університету, створенню передумов для його успішної діяльності передувала двохсотлітня історія Києво-Могилянської академії, заснованої 1632 р. Це був перший вищий навчальний заклад в Україні, де навчалися й працювали видатні діячі українського просвітительства - Григорій Сковорода, Феофан Прокопович, Мелетій Смотрицький та ін. Проте у 1817 році Києво-Могилянську академію закрили, а в її приміщеннях та на її основі була створена Київська духовна академія (цю назву заклад отримав в 1819).

Проте, характеризуючи загалом стан тогочасної освіти на території України, слід зазначити, що у другій половині 18 ст. відсутність в Україні класичного університету європейського типу відчувалася доволі гостро.

Варто зауважити, що Київська духовна академія й інші освітні осередки духовного спрямування уже не задовольняли зростаючих потреб козацької старшини та українського дворянства у навчанні, зайняті наукою, підготовці кадрів для владних установ. Навіть самі вихованці Академії на вирішальному етапі навчання надавали перевагу Москві і Петербургу, де прагнули закінчити курс університету, або ж інших навчальних закладів.

У 1750 р. у Глухові при підтримці імператриці Росії Катерини II було обрано останнього гетьмана України - Кирила Розумовського.

Від початку правління Розумовський подбав, щоб Гетьманщині було повернено відібраний раніше політичний «дах», що гарантував її окремішний статус в імперії. Усі стосунки із Козацькою державою були переведено до відання Колегії з іноземних справ, що фактично ставило відносини між Петербургом і Глуховом на рівень мало не міждержавних стосунків.

Із кінця 50-х рр. 18 ст. Кирило Розумовський розпочинає низку модернізаційних реформ. При дворі та в Генеральній військовій канцелярії розробляють проекти реформування владної вертикалі - інститут генеральної старшини мав бути перетворений на аналог ради міністрів, у полковників було вилучено частину функцій, аби чіткіше виділити військову владу від адміністративної, фінансової та судової, що цілком узгоджувалося із принципом європейської бюрократії.

У 1760-1763 рр. за гетьманським указом реформують судову систему. Малочисельні та перевантажені справами судові установи поділяють на три типи: земські, гродські та підкоморські.

Розуміючи важливість забезпечення впроваджуваних новацій у державному управлінні компетентними чиновниками, гетьман великі надії покладав на реорганізацію вищої освіти. Найближчим взірцем для наслідування стали Сухопутний шляхетський корпус, Московський університет і низка західних університетів, у яких уже навчалися представники козацтва та просто обдаровані самоуки. Саме тому козацька старшина починає порушувати перед гетьманами й імперською владою питання про відкриття власного університету.

Тут варто нагадати, що від травня 1746 року, за рік після повернення з освітньої подорожі європейськими університетами, Розумовського було призначено президентом Імператорської академії наук. Він виявився напрочуд ефективним адміністратором, завдяки дипломатичному хисту якого залагоджувалися бурхливі сварки поміж академіками. У справі відкриття університету в Батурині Розумовський листувався з відомим істориком, географом і мовознавцем професором Г. Міллером, а під час інспекційних відвідин Московського університету в 1761 р. детально знайомився з його побутом й академічними традиціями.

У 1760 р. колишній наставник й управитель особистої канцелярії гетьмана Кирила Розумовського Григорій Теплов уклав проект заснування світського університету в стародавній гетьманській столиці - Батурині. Документ підкреслював особливе тяжіння «малоросів» до навчання та наук: «У схильності народу малоросійського до навчання немає жодного сумніву, оскільки в Малій Росії віддавна влаштовані школи; не маючи жодного для себе утримання, а учні, у тому числі й ті, що закінчили курс, не маючи собі жодного заохочення, не тільки і по сей час не зменшуються, а й у числі прибавляються, й охочі навчатися далі…виходять в польські школи, німецькі університети, а іноді й до Риму дістаються, почитаючи його за старожитній Коринф»

Проект докладно висвітлював статус університету, його внутрішній устрій, права ректора і директора, що мав керувати господарськими справами, правила прийому студентів, внутрішньо університетську дисципліну, друкарню, бібліотеку, лабораторія, шпиталь і навіть шинок. Загалом внутрішня структура та сам статут Батуринського університету рівнялися на німецькі аналоги із властивою тамтешнім вищим школам широкою автономією, правами самоврядування тощо.

Проте задуми К. Розумовського не справдилися: імператриця своїм указом від 10 листопада 1764 р. скасувала гетьманство в Україні, у 1775 р. було зруйновано Запорізьку Січ, а невдовзі у 1783 р. було введено кріпосне право.

2. Ідея створення вищого навчального закладу після ліквідації Гетьманщини

Навіть після скасування гетьманства, коли українська політична еліта втратила лідерство, ідея реформування вищої освіти шляхом прищеплення університетської моделі не сходила з порядку денного. Думками про необхідність упровадження саме світської вищої освіти переймалися не лише українці. 1764 р. професор Московського університету Ф. Дільтей у своєму проекті системи освіти в Російській імперії зауважував про необхідність відкриття університету в Україні. Того ж року українська шляхта та старшина вперше подала на ім'я імператриці Катерини ІІ петицію щодо заснування університетів у Києві та Батурині.

У «Проханні малоросійського шляхетства та старшини, разом із гетьманом про відновлення всіляких старовинних прав» ішлося про необхідність « і в Малій Росії завести два університети та кілька гімназій; перший із цих університетів, у складі чотирьох факультетів, може бути в Києві, на тому ж місці, де нині Києво-Братський училищний монастир, з якого монахів потрібно вивести, й на тому місці побудувати будинки для вчителів та учнів. Другий університет пропонували відкрити в Батурині.

Удруге про необхідність заснування в Україні університетів, у тому числі й у Києві, заговорили під час Уложеної комісії, скликаної Катериною ІІ у 1767 році для розробки проекту редакції «Нового уложення». Згадка про це містилася практично у всіх наказах, що привезли із собою до Петербурга депутати різних станів. У «Наказі київського шляхетства» йшлося: « уклінно і піддано просимо, за прикладом інших міст, у яких засновані університети пожалувати й нас Височайшою милість - заснуванням в Малій Росії університету в місті Києві або там, де за краще буде визначено шефом нашим, його сіятельством графом Петром Олександровичам Румянцевим.

Також у 1786 році князь Г. Потьомкін звернувся до Катерини ІІ з проектом будівництва Катеринослава, де було передбачено відкриття університету з академією музики і мистецтв. Того ж року Сенат видав офіційний дозвіл на заснування в маєтностях князя поблизу Катеринослава грецької гімназії та кількох шкіл, що в перспективі мали належати до Катеринославського університету. Тоді ж в уряді обговорювали плани відкриття університету в Чернігові.

Утім, усім цим петиціям та проектам так і не судилося бути втіленими в життя. Київ на той час посідаючи роль одного з найбільших культурних центрів України, був, однак прикордонним містом, у якому відкриття великого навчального закладу було не зовсім доречним. Однак найбільшу роль відігравало небажання імперського уряду потурати інтересам козацкої старшини та українського дворянства у збереженні їхньої «малоросійської» ідентичності, окремішності від російського дворянства, зрештою намаганням повернути колишні автономні права Гетьманщини. Університет для цієї частини української еліти міг стати кузнею кадрів для нових поколінь «автономістів», чого не збирався допустити Петербург.

Після розпуску Уложеної комісії уряд узяв розробку планів найважливіших галузей внутрішньої політики у свої руки. Його ініціативи торкнулися і освіти. У вересні 1752 року сенатору П. Завадському було доручено створити «Комісію про заснування шкіл». Фактично комісія стала праобразом міністерства освіти, розробивши у 1786 р. нову систему початкових шкіл. Внаслідок проведення цієї реформи у Києві було створено головні школу, директором якої став відомий український історик і публіцист П. Симоновський. Довгий час головна школа була єдиним подібним закладом на Київщині.

Тим часом криза Київської академії, що перетворювалася з освітнього лідера на провінційне духовне училище ставала дедалі помітнішою. Київський губернатор П. Панкратьєв, колишній випускний академії, із жалем зазначав на початку ХІХ ст. , що вона перетворилася із центра або джерела освіти всієї Росії на звичайне училище для єпархіальних архієреїв, і тепер зберігає одну лише назву колишньої академії».

3. Питання про університет за часів Олександра І

ХІХ ст. розпочалося для Російської імперії низкою реформ, ініційованих молодим і освіченим імператором Олександром І, який планував запровадити конституційну монархію, парламентарні та інші громадянські свободи. Ватро зазначити, що проблеми освіти були для реформаторів одними з найактуальніших. У контексті розробки нової системи народної освіти було вкотре порушено питання і про відкриття університету в Києві.

Перші три десятиліття позаминулого століття можна вважати найбільш сприятливими для розвитку освіти. Видатну роль у цьому процесі відіграв так званий Неофіційний комітет, який збирався два-три рази на тиждень і вирішував різні державні справи. Великий вплив, зокрема, на освітні справи мав учитель і наставник Олександра І - Фредерик Сезар Лагарп з ініціативи якого 8 вересня 1802 р. було утворено Міністерство Народної освіти, що ознаменувало початок нової епохи розвитку шкільництва, коли держава вперше подбала про централізацію своєї освітньої політики в масштабах всієї країни.

Першим очільником відомства став вихованець Києво-Могилянської академії Петро Завадовський. При міністерстві було створено комісію, яка стала своєрідним штабом із проектування подальших реформ освітньої галузі.

«Комісія училищ», створена паралельно із заснованим 1802 р. Міністерством народної освіти, на ку покладали розробку програми освітніх реформ в імперії, вже на другому своєму засідання дійшла думки про необхідність заснування ще одного університету - у Києві, або в Казані. Таку альтернативу мотивували тим, що «в першому з них здавна заснована академія, а в другом існує велика гімназія, тому і в їхніх учнях знайдеться досить таких здібностей, з якими б вони могли проходити університетське навчання».

За кілька місяців комісія заслухала проект, підготовлений її членом, відомим освітянином Ф. Янковичем де Мірієво. Документом було передбачено «заснування в Росії шести університетів, або додавання до існуючих уже в Москві, Вільно та Дерпті ще трьох: у Петербурзі, Казані та Києві». У Києві планували відкрити університет у складі трьох факультетів: філософського, юридичного, медичного.

Паралельно з ним ще один проект під назвою «Принципи для організації народного виховання в Російській імперії» подав інший член Комісії князь Адам Чарторийський. У ньому пропонували запровадити навчальні округи під юрисдикцію університетів, підпорядкувавши їм усі освітні заклади. Університетськими містами були визначені Москва, Петербург, Казань, Харків, Дерпт і Вільно. Комісія не прийняла жодних конкретних рішень, проте ухвалила прийняти записку Чарторийського за основу при складанні загального плану реорганізації шкільництва в імперії. У його проекті ішлося про збереження польської мережі освітніх закладів на українських та білоруських землях, якими відав Віленський навчальний округ, із центром у тамтешньому університеті. Відкриття ж вищої школи у Києві загрожувало відірвати від «віленської освітньої імперії», що була польською не тільки за мовою, але й духом, досить значний шматок. Цікаво, що союзника у своїх прагненнях Чарторийський знайшов в управителі справами комісії Василеві Каразіні, який мріяв про відкриття університету у Харкові.

В. Каразін за дорученням Комісії склав «Опреділення статуту громадської освіти», яке увібрало в себе подані попередньо проекти. Судячи з усього, саме його роль, як редактора цього документа, представленого згодом на височайшу резолюцію, і визначило заснування університету в Харкові. Внаслідок опрацювання всіх проектів 24 січня 1803 р. з'явився загальний статут під назвою «Попередні правила народної освіти», який був певним синтезом вищезгаданих документів. Відповідно до імператорського указу територію країни було поділено на шість навчальних округів, попечителями яких були назначені: Московського - М. Муравйов, Віленського - А. Чарторийський, Дерптського - Ф. Клінгер, Харківського - С. Потоцький, Казанського - М. Новосильцев.

«Попередні правила…» стали першим у Російській імперії законодавчим актом, який детально регламентував структуру освіти, охоплюючи практично всі ступені, запроваджував єдину загальну для всієї держави систему шкільництва - університет, гімназія, парафіяльне училище, повітове училище. Однорічні парафіяльні училища організовувалися при кожній церковній парафії. Випускники могли після завершення річного курсу продовжити навчання у дворічних повітових училищах, а згодом - у гімназіях. Випускники гімназій могли вступати до університетів. Університет у Харкові, що став першою вищою школою класичного типу в Україні, і справді було відкрито у 1805 році. У Києві ж справу заснування університету знову відклали на невизначений термін.

Певною конкретизацією запропонованих положень стали Статути університетів і Навчальних закладів, підпорядкованих університетам ( 5 листопада 1803 р.). Причому Статут Віленського університету та шкіл його округу був прийнятий дещо раніше - 18 травня 1803 р. Згідно із цими документами, гімназії здобули статус самоврядних навчальних установ. Перед ними ставили дві головні мети:

1. Підготовка юнацтва до вступу в університет

2. Викладання якомога більшої кількості наук тим, хто не мав наміру продовжувати своє навчання в університетах, але бажав здобути знання, необхідні освіченій людині.

Реформу 1804 року заслужено вважають найважливішою освітньою подією початку ХІХ ст. У роки правління Олександра І функціонувало 6 академій, 4 ліцеї, 34 семінарїї, 6 кадетських корпусів, 45 гімназій, 17 жіночих і чоловічих інститутів, до 7,600 різних училищ та шкіл.

Згідно з новою моделлю освіти, упровадженою реформою, університети були поставлені на чолі шкільних закладів навчальних округів. Київ і Київська губернія, разом з іншими губерніями Правобережжя та Білорусії, опинилися під юрисдикцією Віленського навчально округу, попечителем якого призначили князя Чарторийського. Князь узявся за облаштування і підтримку насамперед польських шкіл. Він пропонував реорганізувати Київську академію у звичайну гімназію. Так само рішуче відкидали і подальші спроби обговорення відкриття університету в Києві, як це було, наприклад, у 1805р., коли до міста із цією метою приїхав тодішній міністр освіти П. Завадовський.

Аргументи, що висувалися проти цього були такими: «Малоросія вже має свій університет у Харкові, місті центральному на відстані кількох миль від Києва; університету у Києві був би непридатним для нашого краю, тому що Київ стоїть на межі губернії і досить віддалений від двох інших; жителі трьох губерній охоче, на пропозицію імператора, збирають пожертви, але за умови, щоб у викладанні наук у цьому краї зберігалася польська мова і щоб вони відповідали релігійним переконанням місцевих жителів, між тим як це не могло б бути здійснено в Києві, як місті, що вже давно належить Росії…»

Справжні причини небажання міністерських чиновників відкривати в Києві університет відверто описав відомий польський просвітник Гуго Коллонтай:

«як поляк, князь Чарторийський не бажає відкриття університету в Києві, де можна передбачити неминучий занепад нашої мови… не бажає він відкриття й нового округу також, щоб не порушити того об'єднання краю, яке виявляється нині в єдності освіти».

Значною мірою позиція Чарторийського та його однодумців і справді збігалася з настроями самого Олександра І, який планував надати польським землям права широкої конституційної автономії. За його задумом ці терени, населені звиклими до парламентських свобод шляхтичами, мали стати ніби своєрідним «полігоном» для поширення в майбутньому ліберальних свобод цілою Російською імперією. Вилучати ж із-під впливу поляків Південно-Західний край у цій ситуації означало б умить налаштувати їх проти себе.

4. Волинський (Кременецький) ліцей

Важливою сходинкою на шляху до створення Київського університету імені св. Володимира, було утворення Волинського ліцею.

Прагнучи поширення польського шкільництва, Чацький вирішив заснувати гімназію з розширеним курсом навчання на базі колишнього єзуїтського колегіуму в Кременці, що у Волинській губернії. Власне, гімназію у Кременці відкрили в жовтні 1805 р. Пропрацювала вона в цьому статусі до січня 1819 р., доки не була реорганізована у Волинський ліцей.

Ліберальні реформи, особливо в галузі гімназійної освіти відкривали широкі можливості для якісного поступу інтелектуальних еліт імперії. Цими можливостями сповна скористалося польське шляхетство та демократична інтелігенція задля виховання освічених молодих людей, подальша діяльність яких сприяла б культурному, а отже, політичному відродженню Польської держави. Польське суспільство висунуло зі своїх лав низку видатних просвітницьких діячів, чий вплив був відчутним не лише в землях колишньої Речі Посполитої, а й у масштабах усієї Російської імперії. Зокрема, до них належав і Адам Чарторийський, який плекав надію поєднати ідею національної незалежності Польщі з інтересами Росії.

«Попередні правила…» визначали, що у кожному губернському місті має бути гімназія. Статут Віленського університету модифікував це положення таким чином, що гімназія мала бути не обов'язково у губернському місті, а одна на губернію. Зі своїми планами упорядкування освіти краю Чацький звернувся до Гуго Коллонтая - реформатора Краківського університету. Коллонтай порадив Чацькому не розпорошувати сили і замість трьох гімназій (у Житомирі, Вінниці, Києві) створити один університет. Програма, запропонована Т. Чацьким для губернський гімназій відповідала за рівнем складності університетському курсу.

Все ж, після тривалих консультацій із Коллонтаєм було вирішено заснувати гімназію університетського типу, у більших містах (Новограді-Волинському, Любечі, Овручі тощо) створити повітові школи з восьмирічним терміном навчання та програмами наближеними до гімназійних, а в невеличких містечках - елементарні школи. Головну увагу Чацький приділяв створенню гімназії, що мислилася як велика центральна школа для всієї губернії. Проте кількість курсів й організаційна структура дозволили сучасникам називати гімназію малим університетом. Згодом Т.Чацький прагнув перетворити гімназію на університет, проте з різних причин цього не сталося.

Після принципового розв'язання питання на користь заснування нового закладу закономірно постало питання про його розташування. Адміністративний центр губернії - Житомир - розміщувався на периферії краю. Луцьк не влаштовував поляків через численні громади євреїв і караїмів, що трактували як несприятливе середовище для виховання шляхетської молоді. Зрештою, вибір упав на Кременець, що розміщувався в географічному центрі губернії, був переважно польським за складом мешканців і не дорогим за рівнем витрат для проживання й до того ж мав добру матеріальну базу, успадковану від колишнього єзуїтського колегіуму.

Після визначення місцеперебування майбутньої гімназії потрібно було розв'язати проблему педагогічних кадрів. На викладацькі посади були запрошені професори та випускники Краківської академії, Віленського університету та члени варшавського Товариства приятелів науки. За участі Г. Коллонтая Чацький уклав Статут гімназії та послав його до Віленського університету та затвердження. Попечитель округу Чарторийський відредагував Статут, надіславши його до міністерства, де невдовзі був затверджений.

У серпні-вересні 1805 р. розпочалася напружена підготовка до відкриття гімназії. Коллонтай працював над концепцією проекту діяльності гімназії, програмами навчальних дисциплін, планом урочистого відкриття та промовою Чацького до вчителів. Відкриття гімназії відбулося 1 жовтня 1805 р.

Досягнувши своєї мети, Чацький вирішив звільнитися від опіки Віленського університету та в навчальному, адміністративному і господарському розуміннях перетворити гімназію у вищий навчальний заклад, якому підпорядковувалися б київські, волинську й подільські училища. Т. Чацькому не вдалося втілити цей задум у життя, проте за своїм фактичним впливом на освіту в краї Кременецька гімназія впевнено суперничала з Віленським університетом.

На першому етапі діяльності гімназії підбором кадрів займався Гуго Коллонтай. Саме за його проханням прибув до Кременця перший директор гімназії Йосип Чех, багато науковців та педагогів із Вільна, Варшави, Санкт-Петербурга. До кандидатури викладача висували низку вимог: він повинен був володіти достатньо високим обсягом знань, мати науковий ступінь доктора, або у крайньому випадку, магістра, бути людиною високої моральності.

Адміністрація давала змогу випускникам-медалістам продовжувати навчання за кордоном, після чого вони могли поповнити професорсько-викладацькі лави гімназії. Завдяки цілеспрямованій діяльності адміністрації в 1824 р. майже кожен із професорів ліцею мав свій підручник, складений за індивідуальною методикою, що спиралася на практичну реалізацію знань, набутих під час лекцій.

У перші роки існування гімназії кількість учнів була невеликою. Сам Чацький писав у листопаді до Коллонтая: «учнів маємо поки 35, ще мало». Однак на той час це була найчисельніша гімназія в усій Російській імперії.

Після повстання 1830 - 1831 рр. і закриття ліцею багато випускників змушені були емігрувати до Парижу. Проте там вони не втратили зв'язків між собою, збираючись щороку 1 жовтня в день відкриття гімназії на так звані кременецькі бесіди в Н. Олізара.

У 1819 році Волинську гімназію у Кременці було реорганізовано в ліцей. Імператорський рескрипт, звернений до тодішнього міністра духовних справ і народної освіти князя О. Голіцина, мотивував реорганізацію Волинського ліцею так: «губернії Волинська та Подільська, за їхньою віддаленістю від Віленського університету, мають потребу у вищому училищі, яке шляхетному юнацтву могло б, у крайньому разі, певною мірою замінити університет.

На початку ХІХ ст. в Російській імперії функціонувало шість ліцеїв, половина з яких діяла в Україні: Царськосільський, Олександрівський імператорський ліцей у пам'ять цесаревича Миколи в Москві, Рішельєвський в Одесі, кременецький, князя Безбородька в Ніжині і Демидівський юридичний у Ярославлі.

Ліцеями іменували навчальні заклади середньої базової освіти для дворянської молоді, що давали грунтовну доуніверситетську підготовку, або ж освіту, достатню для початку чиновницької кар'єри. Навчання в ліцеях тривало від 6 до 11 років.

Щоправда, зміна статуту Кременецької гімназії на ліцей виявилася радше перейменуванням ніж справжньою реорганізацією: ліцей зберіг десятирічний курс навчання з поділом на чотири однорічні та три дворічні курси. Навчальні плани мали класичний характер тобто орієнтувалися на поглиблене вивчення гуманітарних наук. Також додатково впроваджували й науки університетського циклу.

Варто зауважити, що реорганізація волинського ліцею відбулася на тлі не досить сприятливих тенденцій в освітній галузі імперії. З 1811 р. політика Міністерства освіти поступово змінюється. Під впливом Санкт-Петербурзького попечителя С. Уварова вносять суттєві корективи до гімназійних навчальних планів. За його словами: « мета гімназій взагалі полягає в підготовці учнів до слухання академічних або університетських курсів наук, тому в курс гімназійних і не повинні входити предмети, що викладають винятково університети».

1813 р. було впроваджено обмеження прав вступу до гімназій поміщицьких селян. Віднині їхнім дітям дозволялося навчатися у гімназіях лише за наявності особистого дозволу міністра освіти. Цей захід, по суті, визначив подальший напрямок розвитку освіти в бік станової школи. У 1817 р. імператорським указом Міністерство освіти було реорганізовано в Міністерство духовних справ і народної освіти, що зумовило істотну клерикалізацію освітньої сфери, що відчутно загальмувало процес модернізаційний поступ освітніх реформ.

Організація навчального процесу у Волинському ліцеї мала специфічний характер, що був зумовлений освітнім завданням цього закладу, а саме - наділити своїх учнів науковими знаннями, гідними рівня розвитку тогочасної європейської науки, виховувати молоде покоління в любові до краю та повазі до праці. Відповідно до цих завдань було визначено зміст й організацію навчання. Прагнення поєднати в одному навчальному закладі три ступені освіти (початкову, середню та вищу) визначило зміст навчання й обумовлювало розподіл на класи. За планом Коллонтая гімназія мала чотири нижчих і три вищих класи.

Т. Чацький зробив багато для здобуття незалежності від Віленського університету. Він домігся прихильності шляхти Волині та Поділля, що вважала Кременецьку гімназію своїм навчальним закладом і протиставляла його Віленському університету. Чацький був упевнений, що заклад у Кременці має рівень університету. Він вважав наявними всі умови для створення в Кременці закладу, який би готував учителів для парафіяльних шкіл, школи для глухонімих, кадетського корпусу, духовної семінарії, школи малювання. Відкрилися перспективи організації теологічного відділення, кафедри цивільної та військової архітектури. Подібні плани та практична діяльність зустріли активний опір з боку Віленського університету Я. Снядецький у роботі «Зауваження до плану наук у Кременці» піддав гострій критиці теоретичні програми Чацького та результати його практичної діяльності. Він писав, що плани Чацького можуть зумовити втручання Петербурга, а це, у свою чергу викличе ревізію польської освіти. Усе це мотивувалося загальношкільними інтересами в трьох губерніях Віленського округу. гетьманщина ліцей київський університет

Говорячи про Волинський ліцей не можна не згадати про прекрасну бібліотеку, фонд якої налічував 24 379 назв у 34 378 томах і був оцінений у 56 820 руб. Бібліотеку було зібрано завдяки пожертвуванням і придбанню книг адміністрацією. Користуватися нею могли всі бажаючі.

Предметом особливої гордості ліцею став ботанічний сад, що був започаткований у 1806 р. За розпорядженням Т. Чацького садівник-ірландець Донсій Маклер розбив перший сад, побудував три оранжереї, кам'яні теплиці. У 1809 р. професор Віллібальд Бессер, який працював у гімназії вчителем ботаніки та зоології, бажаючи перетворити сад у наукову лабораторію, поступово змінив його вигляд. З 1814 по 1823 рр. він побудував нову оранжерею для молодих рослин, приміщення для садівника. На час перевезення до Києва, у 1842 р., колекція ботанічного саду нараховувала 5 629 видів рослин у 9 682 одиницях.

Слід зазначити, що існування Волинських Афін після смерті їх організатора стало більш залежним від політичних пріоритетів царського уряду. Насамперед усе це виявилося у зміні акцентів у ставленні Російського уряду до Віленського шкільного округу. Уже в 1814 р., бажаючи внести корективи до навчальних планів, міністерство освіти звернуло увагу на посередні показники у вивченні російської мови. Це пояснювали тим, що більшість учителів були поляками, а тому надійшли рекомендації замінити їх учителями-росіянами. У 1818 р. від кураторського відділу Віленського університету було відокремлено Київську губернію та приєднано до Харківського округу. Як наслідок, усі школи цієї губернії були реорганізовані на російські.

Тоді як Волинський ліцей разом із приватними пансіонами став осередком польського шкільництва «Південно-Західного краю», українське та російське дворянство, за винятком кількох приватних закладів, практично не мало подібних аналогів для навчання своїх дітей. Після остаточного занепаду Київської академії її було закрито, й у 1819 р. на її базу створено Київську духовну академію - заклад, що надавав лише вузькоспрямовану освіту, що була непрестижною для дворянина.

У січні 1812 р. в Києві було відкрито першу гімназію, реорганізовану на основі головного народного училища, заснованого ще у 1789 р. Справою його перетворення на заклад доуніверситетської підготовки, подібний Волинському ліцею, спробували опікуватися польські чиновники, заручившись підтримкою Міністерства народної освіти. Однак їхні ініціативи наштовхнулися на спротив київського губернатора Панкратьєва та міністра внутрішніх справ графа Кочубея. Протистояння між ними, зрештою, й увінчалося відкриттям у Києві вищої гімназії. Її програма, поряд із традиційними для середнього класичного закладу переліком предметів, містила й дисципліни університетського курсу.



5. Польське повстання 1830-1831 рр. та ліквідація Волинського ліцею

17 лютого 1830 р. у Варшаві вибухнуло повстання проти російського панування в Польщі. Нагадуючи про недавнє існування незалежної польської держави, повстанці опиралися на широкі верстви населення. Царський намісник та його війська змушені були залишити Польщу. Повстання перемогло. Проте серед повстанців, що мали різні політичні переконання, не було єдності. Революційна частина їх, об'єднана навколо «Патріотичного товариства», виступала за продовження боротьби, з тим щоб здобути повну незалежність і провести соціальні реформи в Польщі; консервативна -- прагнула до угоди з царизмом при умові додержання ним конституції 1815 р. Незрілість польської буржуазії зумовила гегемонію шляхти у повстанні. 23 листопада 1830 р. ставленик шляхетсько-аристократичних верств генерал Ю. Хлопіцький став головнокомандуючим повсталих військ, а 5 грудня оголосив себе диктатором і заборонив діяльність «Патріотичного товариства». Однак диктатура існувала недовго. Під тиском повстанців Хлопіцький змушений був 5 січня 1831 р. піти у відставку. Відновилася діяльність «Патріотичного товариства». У ці дні народився знаменитий лозунг польських демократів, звернений до населення правобережної України: «За нашу і вашу свободу!». 17 січня польський сейм утворив Національний уряд (Жонд Народовий), що висунув програму боротьби за відновлення Польщі в межах 1772 р. (тобто Польщі, до складу якої входила б і частина українських, литовські та білоруські землі). Керівники повстання зробили спробу поширити його за межі Польщі -- на територію Литви, Білорусі і Правобережної України. Проте, все ж, повстання було жорстоко придушено владою.

Придушення польського повстання (1830-1831) сигналізувало про радикальну зміну політики уряду на цих територіях. Пріоритетним напрямом імперської політики у правобережжі стала політика тотальної русифікації краю й цілеспрямоване подолання польських впливів.

Репресії, що розгорнулися після його придушення, були спрямовані, головним чином, проти дрібної та середньої польської шляхти, як основного ідеолога та рушійної сили антиросійського руху. Окрім люстрації шляхетського статуту, з'ясування прав на володіння нерухомістю, уряд подбав про закриття низки католицьких монастирів і польських шкіл, у яких справедливо вбачав ідеологічну загрозу своєму режиму.

У 1830 р. на Волині був неврожай, панували голод і холера. Багато вихованців і викладачів захворіли на цю страшну хворобу. З огляду на це в березні 1831 р. навчання було припинено, а ліцей закрито. Тобто, одночасно було припинено діяльність навчальних закладів, більшість з яких з'явилася з ініціативи Чацького. Натомість були відкриті російські школи та гімназії, що підтверджував указ 27 серпня 1832 р. Останню крапку у процесі знищення польської освіти було поставлено указом царя від 27 січня 1833 р.: « з училищ губерній: Київської, Чернігівської, Волинської і Подільської велю створити новий навчальний округ під найменуванням Київського». Першим його куратором став Єгор фон Брадке.

Ліцей у цей час опинився в дуже непевному становищі. 1 травня 1832 р. перестав існувати Віленського університету у зв'язку з реорганізацією в медико-хірургічну академію, а матеріальна база інших відділів університету повинна була стати основою ліцею в Орші. Тобто, було практично знищено цілий навчальний округ. Постало питання і про Волинський ліцей, його фундуш, зібрання, бібліотеку. Рішення перенести ліцей до Києва було ухвалено ще 12 квітня 1832 р. Збереглися відомості про те, що мешканці Кременця зверталися до уряду з проханням залишити ліцей у місті, яке, однак, не було задоволене.

Масштабна реорганізація розгорнулася й у вищих освітніх сферах. Після закриття Віленського університету, однойменний навчальний округ було розформовано, а на його місці створено Білоруський. В Орші планували відкрити новий ліцей, який із часом міг би замінити Віленський університет.



6. Указ Миколи І про заснування університету

В умовах достатньо бюрократизованої системи управління Російської імперії все це створювало сприятливі передумови для відкриття в Києві власного університету, що міг би виконувати функції координатора освітніх програм, кадрових призначень для середніх закладів округу. З такою пропозицією наприкінці 1831 р. до Миколи І звернувся Комітет у справах губерній, повернених від Польщі. Утім, імператор не поспішав із відповідним рішенням, взагалі підозріло ставлячись до освітніх закладів, як до вогнищ вільнодумства. Замість заснування університету, він висловився за те, щоб перевести із Кременця до Києва Волинський ліцей і «на перший раз обмежитися відкриттям цього училища», що і було зроблено у квітні 1832 р.

Однак «університетське питання» відтепер перестало бути суто освітньо-культурною справою місцевого дворянства. Брак чиновництва, особливо ж освічених управлінців, уже давно був хронічною проблемою Російської імперії, гальмуючи не лише реалізацію будь-яких реформ, але й розвиток країни загалом. Тому й пропозиція тодішнього київського генерал-губернатора Лєвашова про створення в Києві юридичного інституту св. Володимира, який готував би кадри для державної служби, зустріла схвальний відгук імператора. Проект було затверджено травні 1833 р. Микола І підписав положення про інститут, розпорядившись відвести для цього відповідні кошти.

Таким чином, ліцей і новостворений інститут разом мали замінити собою університет. Для вироблення положення про ліцей у серпні 1833 р. в Петербурзі було створено спеціальну комісію у складі віце-адмірала Ф. Крузенштерна, статс-секретаря Балугянського, графа Вієлбгорського і князя Ширинського-Шихматова. За розпорядженням імператора, ліцей мав називатися іменем св. Рівноапостольного князя Володимира.

На першому ж засіданні, яке відбулося 27 жовтня 1833 р., комісія дійшла висновку, що в Києві необхідно відкрити ліцей, який давав би своїм учням освіту університетського типу. У записці йшлося: «Дворянство, а надто вище, охоче віддаватиме своїх дітей у ліцей тоді, коли обсяг наук, що викладають у ньому, буде відповідати їхнім потребам у повній освіті юнацтва. Для цього потрібно аби обсяг навчання в ліцеї не був менший за той, до якого вже дворянство звикло під час бутності ліцею в Кременці, і наближався до університетського плану». Ліцей передбачали організувати « із двох повних відділів: філософічного і юридично-політичного, з поділом філософічного на два підрозділи… В обох підрозділах філософічного відділу допустити той же самий розпис кафедр, як в проекті статуту Санкт-Петербурзького університету…». На думку членів комісії, ліцею треба було надати право присуджувати вчені ступені магістра і доктора. «Надавши Ліцею св. Володимира університетський обсяг навчання, комісія вважає справедливим дарувати йому і право надавати вені ступені не лише магістрів і кандидатів, як вважає попечитель, але також і докторів по двох вищезгаданих відділеннях». При ліцеї також планували відкрити гімназію з інститутом казеннокоштних слухачів і спеціальним пансіоном.

Неважко помітити, що планований до відкриття ліцей, за своєю структурою та наповненням, практично не відрізнявся від справжнього університету. На цій підставі уряд вирішив реорганізувати ліцей у повноцінний університет, водночас відмовившись від відкриття юридичного інституту та ліцею в Орші. У доцільності саме такого рішення збіглися думки як місцевих влад, так і чиновників у Петербурзі. Управляючий Міністерством народної освіти граф С. Уваров у жовтні 1833 р. звернувся до імператора з поданням, у якому прямо йшлося про необхідність заснування університету в Києві. «Вимовити слово «університет», - ішлося в ньому, - означає покласти кінець усім непорозумінням як з боку міністерства, так і з боку мешканців того краю, для якого він переважно призначається». Далі С. Уваров зауважував, що в разі позитивного рішення імператора, «міністерство могло б, поклавши міцні підвалини цій справі, приступити до відкриття університету із двома факультетами: філософським і юридичним, що включають усі університетські науки, окрім богословських і медичних, оскільки на це майже достатньо власних коштів міністерства». Так само, як і запланований раніше ліцей, нововідкритий університет повинен був би, на думку С. Уварова, носити ім'я св. Володимира.

Заснування університету у Києві стало своєрідним підсумком багаторічних вагань і роздумів щодо доцільності такого кроку. Зрештою, їх позитивне рішення на користь думки, висловленої багатьма - «так, він є необхідний» - допоміг прийняти не лише здоровий глузд, але й задавлений конфлікт інтересів щодо політичної та культурної приналежності «Південно-Західного краю».

Рішення, досягнення якого чекали впродовж кількох десятиліть, було ухвалено: 8 листопада 1833 р. Микола І підписав указ «Про заснування в Києві університету, шостого в імперії, з найменуванням Імператорського Університету Св. Володимира», відповідно до якого визначалося доцільним переведення Волинського ліцею до Києва перетворити його на вищий навчальний заклад, найменувавши відповідним чином.

До новозаснованого університету мали входити два факультети - філософський і юридичний, заснування медичного поки-що відкладали до ухвалення відповідного рішення царем. Оскільки майбутній навчальний заклад постав фактично, з Волинського ліцею, то, крім сум на заснування Юридичного інституту та низки інших фінансових джерел, передбачали, що всі фундуші ліцею перейдуть у його розпорядження.

Сама по собі подія заснування університету викликала неоднозначне ставлення місцевого населення, зокрема польського, яке вбачало в цьому наступ на залишки польського устрою краю, натомість переведення йому шляхетських фундушів колишнього ліцею сприймали як порушення прав власності та зневага до їхніх умов, що передбачали заклад польського викладання.

Юридичне буття університету розпочинається із 25 грудня 1833 р., коли було затверджено штат і статут закладу. Причому статут він мав особливий, відмінний від іншого по імперії; на думку деяких дослідників, Микола І відчував своєрідну прихильність до Києва загалом, і до новоутвореного закладу, зокрема, тому в документі в першому пункті зазначалося, що він перебуватиме під особливою опікою глави держави; насправді ж університет мав менше самоврядування, ніж в інших подібних закладах, що обумовлювалося як змінами в системі освіти в часи Миколи І, так й особливостями політичної ситуації саму Правобережної України. Микола І розглядав університет не як навчальне товариство і корпорацію, а лише як навчальний та адміністративний заклад для управління округом і засіб здійснення покладених на нього завдань. Фактичне відкриття університету мало відбутися 15 липня 1834 р., хоча спершу планували 1 серпня того ж року.

До того часу із Кременця було перевезено більшість майна. Серед нього: архів і скарбниця ліцею, костьольне начиння, бібліотека, зоологічний, мінералогічний, фізичний, механічний кабінети, кабінет живопису і землемірних інструментів, майно школи механіки, колекція ботанічного саду тощо. Проте, окрім майне і «подібно до майна», тобто за наказом, не запитуючи згоди, переводили людей. Як зауважував Є. Брадке, для університету він «отримав» багато професорів із Кременця, особливо, для фізико-математичного факультету, юристів силоміць забрав із вихованців М. Сперанського, підготовлених ним для роботи законодавчої комісії, з викладацького складу інших університетів, а для приведення представників різних національностей, поглядів і прагнень до одного знаменника заради почуття «сердечної прихильності» до новозаснованого закладу доклав безмежну кількість зусиль і терпіння.

8 березня 1834 р. всіх учителів ліцею було запрошено на засідання Ради університету. Єгор фон Брадке зачитав наказ про заснування університету, оголосив учителів ліцею професорами університету і подав відомості про призначення нових професорів і чиновників, не турбуючись про те, що практично жоден із них не володів російською мовою настільки вільно, щоб нею викладати. На несміливі ремствування із цього приводу кременецької професури було дано відповідь: викладайте, якою хочете, лише не польською, а там буде видно.

7. Відкриття Київського університету

Відкриття нового вищого навчально закладу могло відбутися дещо згодом, оскільки його облаштування вимагало великої кількості зусиль, проте саме завдяки діяльній участі місцевої адміністрації й особистому втручанню міністра освіти С. Уварова, планована подія сталася саме 1834 р. На відміну від практики попередніх років, С. Уваров здійснював політику ліквідації польського сепаратизму не через злиття та примирення між російським і польським народами, а шляхом поглинання його через розповсюдження російської освіти та виховання.

Незадовго до цього були опубліковані повідомлення про відкриття навчального закладу, про предмети, що мали викладатися, та правила вступу. Відповідно до правил, університет єдиний в усій країні вимагав складати вступні іспити всім абітурієнтам, у тому числі й тим, які закінчили гімназію з хорошими оцінками.

Подія, призначена на 15 липня - день святого Володимира, розпочалася о 9-й ранку з урочистого богослужіння в Києво-Печерській Лаврі. Згодом торжества перемістилися до будівлі університету на Печерську. За спогадами сучасників, людей на святкування приїхало більше, ніж на січневий Контрактовий ярмарок. «Журнал Министерства народного просвещения» так описував цю подію: «15-й день июля 1834 г. ознаменован достопамятнейшим в летописях Отечества и Наук событием. Там, где некогда Равноапостольньый Владимир, озарив свой народ Святым крещением, указал ему путь к вечному спасению, ньше, спустя восемь столетий, открыт под его именем и покровительством храм высших человеческих знаний в пользу жителей Западной России». Було виголошено кілька промов із словами вдячності Миколі І. Тоді ж було вручено шпаги трьом першим студентам університету, лише один із яких був католиком, проте не поляком. Це стало цілком закономірним наслідком політики, що передбачала головну функцію новоствореного університету як нівелятора польських впливів на Правобережжі.



Висновок

Споконвічне прагнення українців до розвитку освіти не вдалося зруйнувати ні полякам, ні росіянам. Шлях до заснування університету виявився довгим та тернистим. Ідея заснування університету в Києві виникла в правлячих колах Російської імперії ще на початку XIX ст. Однак втілювати в життя плани створення університету влада розпочала лише 1833 р., після закриття Кременецького ліцею на Волині (що було наслідком Польського повстання 1830 - 1831 рр.). Університет в значній мірі було створено на матеріальній базі Кременецького ліцею. Викладачами Університету також стало багато викладачів колишнього ліцею (проф. О. Міцкевич та ін.). Варто зазначити, що спочатку університет св. Володимира мав виконувати функції русифікації краю та подолання польських впливів. Проте згодом цей навчальний заклад став одним із осередків виникнення ідеї відродження Української держави.

Отже, довготривала боротьба українців за власний вищий навчальний заклад завершилася перемогою, коли 8 листопада 1833 р. імператор Микола І підтримав подання міністра народної освіти графа C. Уварова про заснування Імператорського університету Святого Володимира. 25 грудня 1833 р. імператор затвердив проект Тимчасового статуту й штатний розпис Університету. 28 (16 за ст. ст.) липня 1834 р. (в день пам'яті рівноапостольного князя Володимира) відбулося урочисте відкриття закладу. 28 серпня 1834 р. в Університеті розпочалися заняття.



Список використаної літератури

1. І. В. Верба, О. В. Вербовий, Т. Ю. Горбань та інші монографія «Історія Київського університету» - Видавничо-поліграфічний центр «Київський університет» - С. 24-46

2. Проект об учреждении университета Батуринского 1760 г. // Чтения в Обществе истории древностей российских. - М., 1863. - Т.2. - С. 67.

3. Сірополко С. Історія освіти в Україні. - С. 213 - 214.

4. Подзігун А. М. Становлення та історичний розвиток ліцеїв в Україні

5. Коляденко С. Кременецький ліцей у системі освіти Волині ( ХІХ - 30-ті рр. ХХ ст.) - С. 50 - 63.

Размещено на Allbest.ru

...