Прозова творчість Лесі Українки

Размещено на http://allbest.ru

Прозова творчість Лесі Українки

Окреме місце в літературній спадщині Лесі Українки має мистецька проза. Перші оповідання із сільського життя («Така її доля», «Святий вечір», «Весняні співи») змістом і мовою пов'язані з народними піснями. У жанрі казки написані «Три перлини», «Чотири казки зеленого шуму», «Лелія», «Біда навчить», «Метелик». Гострим драматизмом відзначаються повісті «Жаль» і «Приязнь». Залишилася не закінченою передсмертна повість Українки «Екбаль Ганем», в якій вона хотіла змалювати психологію арабської жінки.

Проза Лесі Українки («Метелик», «Над морем», «Приязнь», «Помилка»). проза приязнь леся українка

Окреме місце в літературній спадщині Лесі Українки має мистецька проза. Перші оповідання із сільського життя («Така її доля», «Святий вечір», «Весняні співи» ) змістом і мовою пов'язані з народними піснями. У жанрі казки написані «Три перлини», «Чотири казки зеленого шуму», «Лелія», «Біда навчить», «Метелик». Гострим драматизмом відзначаються повісті «Жаль» і «Приязнь». Залишилася не закінченою передсмертна повість Українки « Екбаль Ганем », у якій вона хотіла змалювати психологію арабської жінки. Всебічно обдарована, з тонким відчуттям музики й образотворчого мистецтва, з нахилом до засвоєння мов, Леся Українка виявила свій хист у різноманітних жанрах художньої літератури.

Вона писала короткі прозові твори. Здебільшого це казки, оповідання, розповіді з сільського життя серед них оповідання “Приязнь”, “Над морем”, “Помилка”, “Розмова”.

Прозова мініатюра “Метелик”, символічна проекція якої надає творові філософічности. У доступній для дитячого сприймання формі авторка майбутніх філософських драм веде мову про такі контрастні начала, як темрява і світло. Мотив світла проходить не лише через першу поетичну збірку авторки “Досвітніх вогнів”, у якій у якнайширшому вияві сублімується такий характерний для Лесі Українки мотив прометеїзму. Та все це - надто високі матерії. Але як про них розказати малечі? Тут допомагає нашій авторці ота поетична конкретика, зачерпнена з повсякденного життя. Філософічна оповідка - парабола “Метелик” починається приземлено-побутовою фразою: “Бідний нічний сірий метелик сидів в темному льоху за бочкою з капустою”. Не просто за бочкою, але й за наповненою капустою. У льоху мешкав і лилик.

Але яка несподівана проекція образів мешканців льоху - метелика і лилика! Вони, як і птахи в казці “Біда навчить”, персоніфіковані. Це характери! Лилик - характер самозадоволеного, тупого й обмеженого та ще й пихато-бундючного філістера-міщанина. Він “неговіркий, понурий собі, та до того ще з якимсь презирством дивився на бідного метелика, - сказано, “нерівня!” Лилика цілком влаштовує його темний спокійний куток, у нього нема ніяких поривів, ніяких мрій, йому ніколи не сняться жодні сни. “Та й нічого не бажав, хіба тільки кутка ще темнішого, щоб міг сидіти там спокійно і ніколи того прикрого, разливого світла не бачити”.

Метелик має іншу вдачу - це вогнепоклонник, опанований жагою світла, того світла, яке його понурий неговіркий сусіда-лилик, коли б сила, крилами згасив би навіки. Не думаючи про загибель, метелик летить у саме полум'я. Краще згоріти на яскравому вогні, ніж скніти у темряві. “Хто ж бачить смерть у сяєві?” Через два десятки років пізніше цей мотив краси і повабу вогню з неперевершеною мистецькою силою заяскравіє у “Лісовій пісні”, де головні герої виступлять в ореолі “вогненного дива” чи спрагнені його. Так поженеться Лукаш за світляками, які таять принаду і красу, водночас небезпеку і смерть. Чи ж не таїть вогонь як начало, як явище, водночас життя і смерти! Сонце - гігантський вогонь - джерело життя і смерти (про можливість його руйнівної сили, про те, що сонце може все спалити, писали Шевченко, Грінченко, звичайно, в алегоричному плані).

Талант письменниці-модерніста виявляється у поглибленні психологізму характерів, витонченості художньої деталі та семіотичній щільності тексту.

Одним з кращих оповідань Лесі Українки вважається «Над морем», що було написане за мотивами кримських спогадів. Серед його персонажів образ Анатоля скоріше є епізодичним і маркується як типовий гульвіса, Дон-жуан. Насправді не лише він полює за легковажними панночками, але і вони задивляються на помітних франтів, шукаючи «пошлого романсу з бульварним французьким романом». Письменниця ретельно змальовує зовнішній вигляд Анатоля, що є цілком промовистим: «Оддалік показався панич у ясному англійському костюмі, в жокейській шапочці і з хлистом у руці. Він ішов тією самою модною походою, що паничі в готелі «Росія».

Маловиразним залишається обличчя чоловіка: спочатку оповідачка його не змогла розгледіти, а пізніше воно справляє на неї таке враження: «Звичайне прилизане обличчя… Коли ми бачимо на картинах такі обличчя, то кажемо, що вони намальовані погано, по-ремісницькому, немов з картону вирізані і лаком наведені».

Почувши з вуст кавалера репліки типового ловеласа, оповідачка остаточно збайдужіла до нього. Незабаром «картонно-лакованого» Анатоля біля шукачки розваг Алли Михайлівні замінює молодий офіцер, що також звертає на себе увагу лише «ясними ґудзиками та еполетами». Він також, очевидно, належав до дон-жуанівського списку курортної Ялти; про його перемогу над Аллою Михайлівною свідчить «біла пелеринка» у його руці. Отже, в оповіданні «Над морем» авторка обмежується поверховим зображенням чоловіків, які є лише узагальненими емблематичними типами. Порядзі схематичними образами молодих ловеласів запам'ятовується також робітник звідром зеленої фарби, якого відкрито зневажає багата курортна публіка.

Слід зазначити, що героїня оповідання «Помилка» Галя має виразну чоловічу структуру характеру, в той час як герой, від імені якого ведеться розповідь, «відзначається певною фемінністю, яка проявляється як здатність до саморефлексії, емоційність, тонкість нервової будови. Він стоїть вище будь-яких ґендерних стереотипів, бо він людина іншого складу - він митець-письменник». Нерідко герой «Помилки» ловить себе на тому, що він одягає маску, маскує він і своє по-жіночому вразливе єство: «Як я заздрю жінкам, що в них завжди сльози готові!.. А ще ся вічна комедія перед самим собою, сей страз «сентиментальності», «бабство», як се безглуздо! Епічні герої плакали, не соромлячись, і проте були справжніми, щирим героями, а ми? тілько над сльозами і маємо владу, більш ні над чим…».

Природжений талановитий лірик, закохавшись у Галину, людину дії зі сформованими переконаннями, поет перестає писати вірші. А згодом задля коханої береться за громадянські теми і навіть принизливі для нього обов'язки коректора пропагандистської літератури. Наступним кроком його гри стає участь у ризикованих справах підпільників, що і приводить його до в'язниці, «камінної скрині». Саме там арештований піддає жорсткому аналізу передісторію свого абсурдного героїзму. На жаль, оповідання «Помилка» залишилось незавершеним, логічний хід думок обривається, тому робити остаточний висновок щодо характеру чоловіка досить складно. Водночас, це найбільший за обсягом твір, де в центрі уваги письменниці опиняється власне чоловіча душа.

Таким чином, в прозі Лесі Українки чоловіки виконують переважно маргінальні ролі. Однак письменниці вдалось проникнути у таїни чоловічої психології та створити низку оригінальних характерів, причому в останніх творах вони стають дедалі виразнішими та змістовнішими. Умовно прозовий доробок Лесі Українки можна назвати тренувальним майданчиком, де вона тільки почала розробляти образи, що увічнені в драматургії авторки. З певністю можна стверджувати, що саме з оповідань письменниці постали амбівалентні чоловічі характери Короля Брюса, Руфіна, Мохаммеда, Дон Жуана та інших.

Окреме місце в літературній спадщині Лесі Українки має мистецька проза. Перші оповідання із сільського життя ("Така її доля", "Святий вечір", "Весняні співи") змістом і мовою пов'язані з народними піснями. У жанрі казки написані "Три перлини", "Чотири казки зеленого шуму", "Лелія", "Біда навчить", "Метелик". Гострим драматизмом відзначаються повісті "Жаль" і "Приязнь". Леся Українка активно друкувалася в періодиці ("Літературно-науковий вісник", "Нова громада", "Народ", "Дзвін", "Рідний край", "Киевская старина" та ін.). Спільно з Ф. Колессою була організатором фольклорної експедиції для запису на фонограф українського героїчного епосу (1908 р.). Цікавилась тогочасним українським і європейським літературним процесом, написала літературно-критичні й філософсько-публіцистичні статті, зокрема, "Малоросійські письменники на Буковині", "Два напрями в новітній італійській літературі", "Замітки про новітню польську літературу", "Новітня суспільна драма", "Утопія в белетристиці" та ін. Винятково велике значення творчості Лесі Українки в історії української літератури полягає в тому, що вона збагатила українську поезію новими темами й мотивами, використовуючи мандрівні сюжети світової літератури, стала в авангарді творчих сил, що виводили українську літературу на широку арену світової літератури. Поетеса померла 19 липня 1913 р.

Поява у творчому доробку Лесі Українки низки прозових творів не була випадковою. Уже наприкінці 80-х років ХІХ століття письменниця розпочала досить активний пошук нових для себе художніх форм і засобів від­творення оточуючої дійсності. “На самих ліричних віршах вже не втриматись! - тісно робиться, хоч се не зна­чить, ніби їх зовсім покинути маю, того, певне, ніколи не буде”[1:10:91], - відверто зізнається вона у листі до відомого українського письменника, критика і публіциста Михайла Павлика від 22 червня 1891 року.

Звичайно, Леся Українка не збиралася залишити поезію і зосередитися виключно на прозі. Розширення тво­рчого діапазону свідчить, мабуть, про її намагання більш повніше і глибше розкрити власну особистість, яскра­віше реалізувати своє багатогранне художнє обдарування. Прозові твори письменниці умовно поділяються на дві групи. Першу складають твори для дітей, другу - твори актуальної соціальної і морально-етичної проблема­тики.

Усі вони в переважній більшості належать до так званих ”коротких жанрів” (оповідання, новела, нарис). Ці жанри завжди відзначалися особливим динамізмом, вони дозволяли Лесі Українці, по-перше, миттєво фіксува­ти “власні душевні порухи”, відчуття і переживання, викликані подіями особистого і суспільно-політичного життя, і, по-друге, швидко реагувати на самі події.

При житті великої поетеси її прозові твори друкувалися лише у періодичних виданнях. Потрібно у першу чергу відзначити такі часописи, як “Зоря”, “Народ”, “Літературно-науковий вісник”, “Дзвінок”, що виходили у Львові; “Ілюстрована бібліотека для молодіжі, міщан і селян”, який видавався у Чернівцях; харківський літера­турний альманах “Складка”; одеський літературний журнал “Южные записки”; журнал “Киевская старина” та інші.

Ставлення як критики, так і самої письменниці до власної прози не було однозначним. З одного боку, Леся Українка ніколи не ідеалізувала свої оповідання, не вважала їх досконалими, але, з іншого, завжди вимагала сприймати їх як її “рідних дітей”, а не щось прохідне і другорядне. Прозові твори поетеси - це результат не тільки її активного творчого росту, а й внутрішнього розвитку, духовного зростання, результат напружених і болючих роздумів над проблемами людського буття.

Із усіх своїх оповідань і нарисів особливої ваги і значення Леся Українка надавала оповіданню “Жаль”. Це найбільший за обсягом прозовий твір письменниці. Не випадково вона часто називала його маленькою повістю. “Жаль”, можливо, з'явився в результаті домашнього літературного конкурсу, який проводили між собою члени сім'ї Косачів у 1888 або 1889 році. Очевидно, кожен із учасників цього творчого змагання мав представити на суд родини власний літературний твір під назвою “Канапка” чи “Кушетка”. Про це може свідчити той факт, що оповідання під назвою “Кушетка” є у брата Лесі Українки Михайла Косача, потрібно зазначити також, що но­вела з аналогічною назвою зустрічається і серед недрукованих творів Олени Пчілки.

Робота над оповіданням була закінчена у 1890 році, але лише восени 1894 року на сторінках львівського жу­рналу “Зоря” воно побачило світ. Такий довгий шлях до читачів можна пояснити невизначеністю стосунків між Лесею Українкою і редколегією журналу, до якого оповідання було надіслане, очевидно, одразу після написан­ня. “Що ж до моєї повісті, то, далебі, не знаю, як з нею буде, бо не розумію, як маю думати про відносини “Зо­рі” до мене; “Зоря” має чимало моїх віршів і дещо з прози, але ніщо не друкує, хоч і назад не вертає і не каже, що їй моє писання непридатне, отже, не знаю, як з нею бути” [1: 7 : 539], - з гіркотою писала Леся в одному із своїх листів з Відня.

Очевидно, членів редколегії журналу насторожила “несподіваність теми”, яку підняла письменниця в опо­віданні. У ньому розповідається про високий злет і стрімке падіння молодої самолюбивої дівчини Софії Турковської з не титулованої родини, котра увійшла у вищий світ завдяки шлюбу з уже немолодим князем. Власне, невміння вести фінансові і господарські справи, а також нерозважливість і марнотратство молодої дружини призводять князя до банкрутства і несподіваної смерті. Залишившись без будь-якої матеріальної підтримки, молода удова, яка надзвичайно швидко звикла до свого нового стану, раз і назавжди засвоївши закони життя аристократичного світу, мріє про нове одруження. Не нажилась за князем, то, може, наживеться за графом! Во­на не хоче повертатися у село до батьків, а воліє поступити “у компаньйонки”, точніше - у прислуги до старої вередливої баронеси. Баронеса, родичка померлого чоловіка, постійно дорікає Софії, замучує її дрібними про­ханнями і лайками. Під час чергової словесної перепалки, знаходячись у стані надзвичайного нервового збу­дження, героїня убиває баронесу бронзовою статуеткою…

Роль надзвичайно важливої художньої деталі у творі відіграє рожева канапка, яку привезли у дім Турковських у той самий день, коли героїня познайомилась із князем. Цей предмет хатньої обстановки спочатку став причиною жвавого сімейного обговорення, а потім - сварки між Софією і молодшою сестрою Надією. На ка­напці відбулася і перша розмова головних персонажів оповідання, тому зрозуміло, чому Софія вирішила після весілля забрати її з хати батьків у свою нову господу.

По смерті князя канапка дісталася старій баронесі як компенсація за борги родича, і кожна зустріч з нею пробуджувала у Софії щасливі спогади. Рожева канапка стала для неї символом веселого і безтурботного життя, про яке вона завжди мріяла, якого постійно прагнула і яке так несподівано для себе втратила. Не випадково саме після того, як Софія без дозволу баронеси лягла на канапку, відбулася їхня остання трагічна розмова.

Леся Українка ніколи не погоджувалася з твердженням деяких критиків, що тема твору є “далекою для ав­тора... бо таких людей, як героїня повісті, він знає чимало і бачить дуже зблизька…”[1:10:91]. Останній відчай­душний вчинок Софії свідчить, що письменниця “не зовсім розчарувалася в своїй нещасливій, хоч і дурній” героїні [1:10:91]. Молода жінка, можливо, вперше і лише на мить гостро відчула необхідність захистити власну людську гідність, протидіяти знущанням і образам. Але чого варта ця єдина мить…

Письменницю завжди цікавила проблема відповідального вчинку, проблема творчого діяння. Велика поете­са власним життям і творчістю завжди активно стверджувала думку про те, що будь-яка людина - не ”страж­даючий свідок”, не просто учасник випадкових подій, не іграшка в руках вищих сил, а творець власної долі. Краса людських душ проявляється лише у дії і через дію, лише у діянні в ім'я високої і благородної мети роз­кривається уся сила справжньої любові.

Головна героїня оповідання Софія достойна не тільки і не стільки осуду, скільки співчуття. Адже поруч з нею вирувало справжнє життя, життя, сповнене тривог і відкриттів, пристрастей і боротьби. Але героїня в силу ряду обставин і причин цього не знає і не хоче знати, вона обмежила світ канапкою, обтягнутою рожевим атла­сом.

Причина розчарованості і непристосованості до життя багатьох молодих українських інтелігентів, вважає Леся Українка, полягає у підміні цінностей духовних цінностями матеріальними, у відсутності високої внутрі­шньої культури, у втраті чи деформації морально-етичного ідеалу. Сама ж поетеса увійшла у вітчизняну літера­туру не тільки як творець нової суспільної ідеї, а й нового громадсько-етичного ідеалу, нового поняття прекра­сного. Звеличуючи боротьбу за кращу долю, оспівуючи подвиг і самозречення заради інших, показуючи їх бла­городний вплив на людину, Леся Українка постійно підкреслювала також важливу роль художньої літератури у формуванні кращих рис людського характеру. “Наші слова стають нашими ділами” [2:1: 333],- писала поетеса.

В оповіданні “Жаль” письменниця залишилася вірною собі, але, на відміну від більшості своїх поезій, вона утверджувала основні риси нового суспільно-етичного ідеалу, на цей раз ідучи від протилежного, тобто через засудження громадянської пасивності, бездуховності, втрати будь-яких зв'язків з народними традиціями.

Леся Українка сама бачила деякі недоліки свого прозового твору, та виправити їх уже не мала можливості. Вона часто любила повторювати вислів французького письменника Віктора Гюго: “Виправляти художній твір потрібно лише своїм наступним твором”. І дійсно, кожен наступний твір безсмертної дочки Прометея збагачу­вав духовну скарбницю нашого народу, активно сприяв росту авторитету української літератури.

Використана література

1. Українка Леся. Зібрання творів у 12 т. - К.: Наукова думка, 1975 - 1979 ( цит. у тексті за цим виданням, вказуючи том і сторінку).

2. Леся Українка. Публікації, статті, дослідження. - К.: Видавництво АН УРСР, 1956.- 496 с.

Размещено на Allbest.ru