Роль М. Грушевського у національно-культурному відродженні України

Размещено на http://www.allbest.ru/

[Введите текст]

Міністерство освіти та науки

Тернопільський національний економічний університет

Факультет економіки та управління

Кафедра документознавства українознавства

та інформаційної діяльності

Комплексне практичне індивідуальне завдання

з дисципліни «Історія української культури»

на тему «Роль Михайла Грушевського у національно-культурному відродженні України»

Виконала: студентка групи МОА-11

Ілечко Аліна

Перевірив: Доц. кафедри: Щербяк Ю.А.

Тернопіль-2015

1. Актуальність проблеми

Важливе місце в історії українського національного відродження кінця ХІХ - початку ХХ ст. належить Михайлові Грушевському. Завдяки невтомній праці та невсипущій енергії він став одним із найвизначніших діячів українського руху відродження, провідним ідеологом української соборності, неперевершеним координатором науково-культурного життя. Мета життя історика полягала в тому, щоб прислужитись українському національному відродженню. Грушевський обґрунтував концепцію українського культурно-духовного відродження української нації, що дала змогу науково й по-новаторськи підійти до розгляду та вирішення таких важливих національних проблем, як формування національної самосвідомості, поширення видавничої справи, засвоєння мови, створення національної школи, розвиток літератури та літературного процесу в Україні. Ці питання, котрі майже сто років тому розробляв учений, зараз також актуальні. Адже й тепер, йдеться про ідейну основу національно-культурної розбудови України, роль ідеології в сучасному житті українського суспільства. Створенню цілісної об'єктивної картини впливу М. Грушевського на національне самоусвідомлення широких верств українського суспільства, осмисленню місця та ролі діяча в національно-культурному відродженні протягом означеного періоду сприятиме дане дослідження.

Дослідники: Валіон О. П., Антонович Д.В., Винар Л., Дашкевич Я. М, Закович М.М., Кордуба М., Крип'якевич І.В., Павлюк С.П., Полонська-Василенко Н.Д., Сличищин М.Р., Сухобрук Г.С., Турченко Ф. Г., Черепанова С.О., Швидько Г.К.,Шип Н.А., Шульгин О. ,Якимович Б.

Мета: Об'єктивно висвітлити життя й діяльність М. Грушевського в контексті українського культурно-духовного відродження у згаданий період, з'ясувати значення цього діяча в історії вітчизняної культури, розкрити найцінніші елементи багатої духовної спадщини історика. Об'єктом дослідження є історичні, суспільно-політичні та культурно-освітні процеси українського національно-культурного відродження у кінці ХІХ - на початку ХХ ст. відродження грушевський духовний культура

Предмет дослідження - діяльність М. Грушевського в контексті культурно-духовного відродження, вклад вченого у ці процеси та вплив на них, форми і методи втілення його ідей у культурно-освітню сферу діяльності українців протягом досліджуваного періоду.

2. Завдання дослідження

1) З'ясувати характерні риси українського національного відродження згідно з періодизацією М. Грушевського;

2) Проаналізувати науково-методологічні основи українського культурно-духовного відродження, які обґрунтував вчений;

3) Простежити зв'язки М. Грушевського з Галичиною;

4) Висвітлити науково-організаційну діяльність історика в Науковому товаристві ім. Шевченка у Львові та Українському науковому товаристві у Києві;

5) Дослідити основні напрямки культурно-освітньої діяльності М. Грушевського;

6) Визначити місце та роль М. Грушевського у національно-культурному житті України наприкінці ХІХ - на початку ХХ ст.

Загальні висновки

Найсприятливіші умови для реалізації ідеї творення національної держави з'явилися в зв'язку з розпадом Російської імперії в лютому 1917 р. Використавши свій шанс, свідома частина української інтелігенції вступила на шлях боротьби за втілення ідей української державності. Михайло Грушевський після Лютневої революції 1917 р. в Росії повертається до Києва і стає головою Центральної Ради. У 1917 р. Грушевський і його співробітники обстоювали федеративний постулат кириломефодіївців, як постулат побудови і відродження української державності, що не суперечив політичній незалежності народу [3, c. 54].

Свою концепцію федералізму М.Грушевський, в основному, сформував уже наприкінці ХІХ ст., а пізніше лише поглиблював і розвивав її. Спроба практичної реалізації її мала місце під час революційних подій 1905-1907 рр. Як відомо, в складі І і ІІ Державної Думи існували українські фракції. Грушевський уклав декларацію про автономію України, яка мала бути проголошена в Думі, але проіснувавши 72 дні Дума, як відомо, була розпущена. Завершеного вигляду автономістично-федералістична концепція Грушевського набула в період української революції 1917-1918 рр. Саме в цей час були написані і видані книги: “На порозі нової України”, “Самостійна Україна”, ряд статей, в яких дослідник і політик Грушевський виклав своє бачення сучасного майбутнього України.

Ще у 1926 р. один з учнів М. Грушевського М. Кордуба правильно підмітив, що праці його учителя відіграли в історії українського національного відродження таку саму роль, як твори Паїсія Хілендарського для болгарського. У пошуках своєї самоідентичності українці отримали міцну підпору у подвижницькій спадщині М. Грушевського [1, c. 83-85]. Можна лиш погодитись з твердженням Любомира Винара, що «починаючи від Богдана Хмельницького, творця Козацько-гетьманської держави, протягом понад 270-літнього історичного розвитку українського народу, Михайло Грушевський був єдиний, допровадив державний постулат української нації до його реалізації, проголосивши повну самостійність і незалежність України в 1918 р.». До доби М.Грушевського і Центральної Ради нікому з державних і політичних діячів, жодній українській політичній течії або партії реалізовувати цього не вдалося. У Михайла Сергійовича Грушевського вистачило сили, відваги й натхненності збудувати й покликати до дії український народ. Ніхто в більшій мірі не мав права на титул фундатора Української Народної Республіки, як Михайло. Він поставив державне завдання перед ще непідготовленими народними масами і самою інтелігенцією. Зробив все можливе, щоб довести до проголошення державної суверенності, а потім і незалежності України [2, c. 30].

Національне відродження, що розпочалося в Лівобережній Україні, мало значний вплив на пробудження національної свідомості українців у Галичині.

Галицьке двадцятиліття - один з найплідніших та найдинамічніших періодів життєдіяльності Грушевського, в рамках якого він успішно поєднав наукову роботу з суспільно-політичного та культурно-освітньою працею. Власне, кожен з цих напрямів прикладання активності М.Грушевського мав політичне забарвлення. Наукова спадщина вченого фактично стала історичною метрикою українського народу, одним з основоположних компонентів формування національної ідеології. Політика не була для М.Грушевського самоціллю, а громадський інтерес у галицький період явно домінував над суто політичним.

В умовах відсутності національної інтелігенції роль ініціатора національного відродження в Галичині взяло на себе греко-католицьке духовенство. Досліджуючи історію Греко-католицької церкви в Україні, М.Грушевський наголошував, що ця церква "...стала для Західної України такою ж національною церквою, якою перед тим була церква православна". Громадсько-політична діяльність М.Грушевського 1894-1914 рр. мала широкий всеукраїнський характер. [3, c. 38-49] Саме у галицький період, користуючись водночас статусами російського підданого та австрійського професора, М.Грушевський мав можливість значно ефективніше, ніж в інші періоди свого життя, впливати на громадсько-політичне життя порізнених державними кордонами українських земель. В цей період у діяльності передових діячів української культури спостерігалося поєднання культурно-просвітницьких та політичних ідей. З-поміж них провідне місце належало українській національній ідеї. Вона все глибше проникала у народні маси, руйнувала стіну, яка раніше розділяла інтелігентів-патріотів і народ. [21, c. 45]

М.Грушевський переконливо показав, що український народ пройшов довгий, складний і самобутній історичний шлях, вистраждав право на свою мову, національну культуру, власну державність. Творча спадщина вченого вражає не лише глибиною висвітлення історичного процесу, а й надзвичайною актуальністю та повчальністю для сьогодення. Понад 15 років М.Грушевський очолював Наукове товариство ім. Т.Г.Шевченка, яке після реорганізації (1892 р.) фактично виконувало функції Академії наук [16, c. 5]. Товариство об'єднало майже всіх провідних східно- і західноукраїнських, а також багатьох європейських вчених. В організації історії Наукового товариства ім. Шевченка є ствердження, що роки 1897-1913, на які припадає час головування М.Грушевського, - це найкращий період розвитку Товариства. Водночас із М.Грушевським плідно працювали А.Кримський, В.Грінченко, В.Гнатюк, I.Франко, М.Павлик, Ф.Вовк, Ф.Колеса. їхні наукові праці публікувалися у "Записках Наукового товариства ім.Т.Г.Шевченка", "Збірнику математично-природничої і лікарської секції", "Етнографічному збірнику", "Пам'ятках українсько-руської мови і літератури" й інших виданнях товариства.

У 1898 р. М.Грушевський спільно з І.Франком заснував "Літературно-науковий вісник", що згуртував кращі українські літературні сили [12, c. 39]. Він був одним з організаторів "Української видавничої спілки" (1899 р.) і "Товариства прихильників української науки, літератури і штуки" (1904 p.). Будучи переконаним у тому, що культурне обличчя нації великою мірою визначається її видавничою продукцією, Михайло через свої книги та періодику намагався створити український імідж поступового та демократичного руху. Саме тому попри диференційоване цільове призначення кожного видавничого проекту вченого, всіх їх об'єднував демократичний характер [8, c.64].

Своєю багатогранною та широкомасштабною працею на видавничій ниві вчений практично створює умови формування загальноукраїнської літературної мови. Дбаючи про витворення єдиного українського культурного простору як необхідної умови формування одноцільної новітньої нації, у 1907 р. Михайло Сергійович переносить у російську Україну діяльність “Українсько-руської Видавничої Спілки” та переміщує до Києва видання “Літературно-Наукового Вістника” [14, c. 63-75]. Пропаганду ідеї єдиної соборної України Грушевський здійснює через підбір творів та авторів до своїх видань, більш-менш рівномірний розподіл публіцистичних матеріалів, що стосуються Наддніпрянщини та Наддністрянщини, свідоме уникнення у редагованих ним органах постановки проблем, які могли провокувати напруженість у взаєминах східно- та західноукраїнського громадянства. Довголітня й багатогранна творча і громадсько-політична діяльність М.Грушевського виступає нині в якості національного чинника, може скласти добру основу для сучасного українського національно-державного відродження, духовного розвою нації. В нашій пам'яті М.Грушевський назавжди залишиться як автор монументального дослідження “Історія України-Руси”, і як один з головних творців українського культурно-державного відродження [17, c. 54-78]. Глибокі знання як вітчизняної, так і загальноєвропейської і всесвітньої історії та суспільної думки, природна обдарованість і надзвичайна працездатність дали можливість М.Грушевському стати вченим, який вивів українську історичну науку на європейську арену, створив оригінальну концепцію історичного розвитку України в контексті європейської і світової історії. у цьому безперечна велич М.Грушевського і непересічне значення його творчої спадщини для українського народу.

Різні аспекти досвіду української революції, та й явище в цілому на сьогодні вивчені достатньо всебічно і грунтовно. Більше того, навіть сам термін «українська революція» надійно закріпився в науковому і політичному лексиконі лише з початку 90-років, з часу здобуття Україною державної незалежності [19, c. 73].

У його працях концентрувалися попередні досягнення суспільно-політичної думки українства, теоретичні передбачення подальших шляхів розвитку українського суспільства, вибір найперспективніших варіантів спрямування визвольного руху, його стратегії, форм і методів боротьби, лінії поведінки в конкретних ситуаціях. Тому для осягнення концепції української революції за доби Центральної Ради зайве аналізувати всі без винятку політичні документи. Вони, здебільшого, вторинні і в них лише в той чи інший спосіб оформлялися ідеї, висновки, настанови, вироблені М, Грушевським [16, c. 83-93].

3 кінця 1918 р. особливо яскраво почали виявлятися суперечності всередині українського руху, його провідних партій, розкол останніх на частини, що сповідували нерідко розбіжні підходи до української революції, до її ворогів, суперників, зовнішніх факторів.

Щонайменше під сумнів ставиться як відповідність поглядів М.Грушевського завданням історичного моменту, потребам українства, так і доцільність його обрання керманичем Центральної Ради, що було визначальним чинником української революції. Навіть сам цей факт кваліфікується як одна з головних причин майбутньої поразки української справи [4, c. 57].

Обрання Михайла Сергійовича Головою Центральної Ради було, звичайно, визнанням передусім його величезних наукових заслуг, його беззастережного авторитету серед українства.

Розмірковуючи рівно через рік над своїм життям, над новітніми подіями, Михайло Сергійович напише: «Я сам прийшов до політики через історію, і сей шлях вважаю нормальним -- тільки він мусить бути проведений відповідно широко.»[10, c.12-15]

Звичайно, цитується лише перша частина наведеної думки, хоч не менш знаменна, варта уваги, практичного застосування і друга її частина -- як досить повчальний висновок -- урок видатного вченого, мислителя, що через певні обставини змушений був стати біля державного, політичного керма країни в розбурханому океані революції. Проте, незаперечне одне: написані професором М. С. Грушевським твори стали могутньою ідейною зброєю, оснастили украінський рух конкретною програмою, лозунгами революційної боротьби, стали осередком концепції української революції. Між тим, сам Михайло Сергійович в автобіографічних спробах дуже скромно оцінював власну роль у тогочасних подіях: «Пробув я головою Центральної Ради тринадцять місяців, до кінця ії існування. Тяжке і відповідальне було те становище. Вороги українства, які і давніше пеклом на мене дихали, в своїм засліпленню вважали мене і автором українського руху, і винахідником української мови, тепер особливо всіли на мене своїми лайками й погрозами. А найтяжче ставало, коли не було згода й між своїми -- а так мусіло бути в міру того, як приходилось вирішувати різні питання дальшого життя. При тім же, хоч всяку відповідальність валили на мене, в дійсності мав я дуже обмежений вплив і то моральний тільки: юридично моя роль була чисто формальна, як голова Центральної Ради я проводив її зборами та репрезентував її.» [13, c. 21-28].

За весь час існування Центральної Ради жодного разу не виникало питання про можливість заміни М. Грушевського на посту голови. Михайлові Сергійовичу навіть не дозволили залишити посаду за власним бажанням. Сам він про це писав так: «В серпні по піврічній роботі, дуже я просив мене звільнити з того обов'язку, але різні партії настоювали на тім, що моє уступлення збентежить громадянство, яке й так непокоїться трудною ситуацією. Я через те зіставсь і вже більше не підіймав сього питання, щоб «не бентежити» людей, хоч був дуже знесилений» [17, c. 73-83]. Можна зрозуміти, чому в 1926 році вже радянський академік, член президії Академії Наук Радянської України, Михайло Сергійович свідомо «приглушував» питання про свою політичну діяльність у 1917--1918 рр., натомість наголошував начебто на науково-публіцистичній роботі. Однак для справи революції, для української справи ця робота була аж ніяк не другорядною. Ці питання, які становили інтерес для широкого загалу самі-собою, несли досить високе смислове, а в той час -- і ідейно-політичне навантаження. Саме через ті чи інші відповіді на них зумовлювались підходи до тогочасного стану суспільного розвитку, до формулювання конкретних завдань перед рухом, який, як будь-яке масштабне явище в історії, включав в себе поряд з елементом усвідомленої дії і величезний відсоток стихійності. Її намагались ввести в певне ідейне і організаційне русло, дати їй чітку платформу, програму боротьби. [18, c. 7-15]Досить детально Михайло Сергійович окреслив і основні риси ладу, до якого мають прагнути українці.

М. Грушевський вважав надзвичайно важливим розвивати національну свідомість народу, одним з вирішальних чинників якої була історична пам'ять. І він, не покладаючи рук, працював над тим, щоб випускати нові й нові книги і брошури з популярним викладом і принциповою політичною оцінкою минулого українського народу [20, c. 192] Підготовку, видання, перевидання, поширення таких творів Голова Центральної Ради розглядав як політичне завдання першочергової ваги. У 1917 він випустив книгу «3 полі тичного життя старої України, Розвідки, статті, промови». До неї ввійшли праці вченого з української історії ХІІ--ХУІІ століть, видруковані свого часу в «3аписках наукового товариства ім. Т.Шевченка» і «Літературно-науковому віснику. Звертає на себе увагу проблематика відібраних розвідок. Поряд з двома статтями про ранні періоди українства автор вмістив у книгу матеріали про ті політичні моменти, які в попередні часи та й в 1917 р. поставали в громадській свідомості як найбільш суперечливі: «Хмельницький і Хмельнищина», «250 літ», «Богданові роковини», «Виговський і Мазепа», «Шведсько-український союз 1708 р.», «Мазепинство» і «Богданівство» [3, c. 17-20]. У грудні 1917 р, друкувалася збірка «3 старого й нового. Статті, промови, замітки», до якої ввійшли матеріали «Байда Вишневецький в поезіі й історії», «Український рух на схід», «Вихрест Олександр», «Барська шляхта», «Капнист в Берліні», «Мазепинець 1820 років», «Про що мріяли наші діти» та ін. Невдовзі мала вийти в світ книга «Під хмарою стоячою. 3 українського життя». Тоді ж автор готував до друку ще дві книги. Нарешті, М.Грушевський планував видати брошуру «Новий лад України», в якій хотів показати «як має уложитися нове життя України й її відносини до центральних органів Російської республіки». У 1918 р. М. Грушевський підготував до нового видання і «Ілюстровану історію України», доповнивши її аналізом подій аж до кінця квітня 1918 р. Можна, очевидно, помітити, що останні відтинки україської історії відтворено дещо схематично, але цьому є й цілком зрозумілі пояснення: над науковим підходом превалював політичний, а історичнмй матеріал ще раз слугував аргументам для продовження ідеологічної полеміки. 3 цього погляду і «Ілюстрована історія України») теж дуже важлива для розуміння ряду важливих аспектів концепції украінської революції, особливо таких, як її причини, розстановка сил, тощо [6, c. 62].

Отже, уже наведений короткий огляд зробленого М. Грушевським у 1917--1918 рр. дає змогу дійти цілком певного висновку про те, що передусім у його уяві оформилася та модель розвитку подій, реалізація якої мала привести до бажаної стратегічної мети. Ще більшою мірою у цьому переконує грунтовний, змістовний аналіз праць М. Грушевського, які в сумі дають досить чіткі й виважені висновки про причини української революції, її масовість, глибинність, про характер і мету революції, шляхи і засоби досягнення запрограмованих завдань, про розстановку сил, рушіїв, суперників і ворогів революції. Для Грушевського безкласовість української нації зумовлювала висновки щодо обов'язкозої необхідності об'єднати зусилля різних, незалежно від національних ознак, верств населення для досягнення стратегічної мети ук-раїнської революції -- всеосяжного національного відродження. Українська ж революція уявлялась достоту демократичною, понад те -- соціалістичною і за змістом і за орієнтаціями та ідеалами. [21, c. 35-39].

Отож, є всі підстави стверджувати, що справжнім ідеологом української революції, творцем її концепції став Михайло Сергійович Грушевський. Саме його праці містять найголовніші, найвагоміші елементи платформи українського національно-визвольного руху, національного державотворення, національного відродження в цілому. Вироблена М.Грушевським концепція, сформульовані на її основі підходи і лозунги ідейно наповнювали український рух, сприяли визначенню політичних орієнтирів, перетворенню їх у суспільну практику.

Список використаної літератури

1. Размещено на http://www.allbest.ru/

[Введите текст]

Антонович Д.В. Українська культура: лекції. - К.: Либідь, 1995. - 592 с.

2. Винар Л. Михайло Грушевський історик і будівничий нації. - Нью-Йорк - Київ - Торонто, 1995. - с.304

3. Грушевський М.Якої ми хочемо автономії // Великий українець. - К., 1991.-с.280

4. Дашкевич Я. Михайло Грушевський - організатор української національної науки // Михайло Грушевський. Збірник наукових праць і матеріалів Міжнародної ювілейної конференції, присвяченої 125-й річниці від дня народження М.Грушевського. --Львів, 1994. - 487с.

5. Закович М.М. Культурологія: Україна та зарубіжна культура. - К.: Знання, 2004. - 567 с.

6. Історія української літератури у 2 т. - К., 1987, т. 1. - 543 с.

7. Кордуба М. Академік Михайло Грушевський як історик // Літературно-науковий вістник. Львів, 1926. Т. 91. Кн. 12. С. 347.

8. Крип'якевич І.В. Історія української культури. - К.: Либідь, 1994. - 656 с.

9. Павлюк С.П. Українське народознавство: Навчальний посібник. - Львів: Фелікс, 1994. - 608 с.

10. Полонська-Василенко Н.Д. Історія України. У 2 т. Т. 2. - К.: Либідь, 1993. - 640 с.

11. Сличищин М.Р. Тисячоліття української культури. - К.: Довіра, 1993. - 377 с.

12. Субтельний О.Д. Україна: історія. - К.: Либідь, 1991. - 512 с.

13. Сухобрук Г.С. Українсько-російські фольклорні зв'язки в освітленні вітчизняноїнауки першої половини ХІХ ст. - К.: Просвіта, 1963. - 493 с.

14. Турченко Ф. Г. Історія України (кінець ХVIII - початок ХІХ ст.). - Запоріжжя: Просвіта, К.: Генеза, 1999. - 424 с.

15. Українські драми, театри: Нариси історії: у 2 т. - К.: Просвіта, 1967. т. 7 - 623 с.Українська художня культура: Навчальний посібник. - К.: Довіра, 1995. - 427 с.

16. Черепанова С.О. Українська культура: історія і сучасність. - Львів: Світ, 1994. - 456 с.

17. Швидько Г.К. Історія України. - К.: Генеза, 1997. - 383 с.

18. Шип Н.А. Русско-украинское культурное сотрудничество в XVIII в. - первой половине XIX в. - К.: Исскуство, 1988. - 417 с.

19. Шульгин О. Михайло Сергійович Грушевський - як політик і людина // Збірник на пошану Олександра Шульгина. - Париж - Мюнхен: Записки НТШ, 1969. - Т.186. - С.146.

20. Шульгин О. Політика (Державне будівництво України і міжнародні справи). Статті, промови, документи. - К., 1918. - 185 с.

21. Якимович Б. Михайло Грушевський: начерк політичного портрета // Ратуша. - 1991. - 14 січня. - С.3

Размещено на Allbest.ru