Поляки на Калущині в період з 19 століття по 1939 рік

Размещено на http://www.allbest.ru/

Прикарпатський національний університет

імені Василя Стефаника

Поляки на Калущині (ХІХ ст. - 1939 р.)

Івано-Франківськ 2016



План

калущина польський меншина

Вступ

1. Польське життя на Калущині в 19 - поч. 20 столітті

2. Поляки на теренах Калущини в роки Першої світової війни (1914 -1918 рр)

3. Посилення польської присутності на Калущині в 1918 -1939 рр

Висновки

Список використаних джерел



Вступ

Тисячолітнє українсько-польське сусідство залишило глибокий слід н історії двох народів, різних і водночас близьких за світосприйманням, ціннісними орієнтирами, місцем у Європі. Існування незалежних держав - України і Польщі - відкриває можливості для нового погляду на минуле та подолання упереджень. Водночас вивчення історії на мікрорівні дає змогу повніше і об'єктивніше відтворити історичне минуле регіону та загалом країни. Дослідження міжнаціональних відносин має насамперед важливе пізнавальне значення, адже змушує подивитися на себе відсторонено від національних стереотипів, сприяє плідним рефлексіям про місце народу у світовому порядку, утверджуючи ідею багатовимірності історичного процесу.

Необхідність аналізу різних аспектів спільного минулого українського та польського обумовлена потребою вивчення історичного досвіду вирішення національного питання в Україні, щоб уникнути негативних тенденцій міжетнічних відносин та виробленню у відновленій Українській державі адекватної демократичної етнонаціональної політики.

Мета дослідження - охарактеризувати розвиток польської національної меншини на теренах Калущини упродовж ХІХ - на початку ХХ ст.

Для досягнення поставленої мети необхідно вирішити такі завдання:

- з'ясувати зміни у соціально-демографічній структурі польської національної меншини краю впродовж досліджуваного періоду;

- висвітлити соціально-економічний та політичний розвиток польської спільноти Калущини у складі Австрійської й Австро-Угорської імперій;

- окреслити основні напрямки діяльності польської меншини досліджуваного терену під час Першої світової війни та між двома світовими війнами;

- дослідити взаємний культурний вплив поляків і українців на східногалицьких територіях;

Об'єкт дослідження - польська національна меншина Калущини ХІХ - 1939 рр.

Предмет дослідження - демографічні, соціально-економічні, суспільно-політичні, культурно-освітні, релігійні аспекти існування польської спільноти Калущини ХІХ - початку ХХ ст.

Хронологічно робота охоплює період від створення дуалістичної Австро-Угорської імперії та формування ієрархічної системи регулювання міжнаціональних відносин із перетворенням Галичини у польську автономію до початку Другої світової війни, яка започаткувала новий етап міжнаціональних відносин у Галичині.

Історіографічну базу проблеми становлять праці, присвячені різним аспектам галицької історії та Калущини, а також спогади видатних діячів Калущини.



1. Польське життя на Калущині в ХІХ - на початку ХХ столітті

У другій половині XIX - на початку XX ст. місцем безпосереднього зіткнення українських і польських інтересів стала австрійська провінція “Королівство Галичини та Лодомерії з Великим князівством Краківським” (далі - Галичина). Це був час трансформації не лише політичних та економічних відносин, але й ціннісно-світоглядних систем, який супроводжувався численними колізіями прагнень, стрімкою зміною ритму житія. Тогочасна Галичина, як і Австрія загалом, являли собою дивовижне сплетіння національних, партійних, світоглядних суперечностей, особистих амбіцій. Вивчення цих процесів дає багатий матеріал для осмислення розвитку міжнаціональних взаємин протягом XX ст.

Так як Калушина складова частина Галичини, то тенденції у суспільно-політичному житті та соціально-економічних відносинах характерні для краю загалом були притаманні і для Калущини. Тому при розгляді польської спільноти у межах Калущини ми, для кращого розуміння передумов тих чи інших процесів ми розглядатимемо їх контексті історії Галичини.

Уперше Калуш згадується в літопису під 1241 р.: князь Данило Галицький, почувши про наближення татар і бажаючи зміцнити свої землі, «їхав до Бакоти і Каліуша». У 1387 р. Калуш опинився під владою Польщі. Очевидно, що саме цю дату можна вважати початком активної колонізації поляками краю, хоча не виключено, що уже й до цього часу на території Калущини існували окремі польські поселення. Шляхта і духовенство прибирали до рук землі, ліси, соляні копальні, солеварні. У 1549 р. Калушу надано Магдебурзьке право, і він став «вільним містом» з власним гербом.

У 1772 р., після першого поділу Польщі, Калуш потрапив під владу Австрії. Ще до приходу австрійських військ до Калуша перші віденські чиновники разом з місцевими польськими патриціями зібрали поспільство біля магістрату, де зачитали цісарський патент про перехід влади у Калуші до Австрійської монархії. У польському костьолі на честь цієї події було відправлено Богослужіння. Калуш, як і інші міста Східної Галичини, увійшов до складу земель, що тоді називалися «Королівство Галіції і Лодомерії» з великим князівством Краківським і князівствами Освснцімським і Заторським [3, с. 104].

25 вересня 1772 року вдруге зібрано калуське міське поспільство біля костьолу і зачитано універсал цісаревої Марії Терези, виданий 11 вересня. 29 грудня 1772 року по всій Галичині, в тому числі і в Калуші, місцеві мешканці складали присягу вірності імператриці Марії Терезі.

У ХІХ столітті Калуш був подібний до інших повітових міст Галичини. У період Австро-Угорщини місто мало такий вигляд: на північний схід від Калуша лежали селища Новий Калуш і село Баня (солеварня) - окремі на той час гміни (сільські адміністративні одиниці), які спільно з містом належали до одного кадастрального управління, підлягали спільному оподаткуванню. Ці три гміни були об'єднані в одне ціле.

На північ лежали села Мостиська і Копанки, на північний схід - Долпотів, на південь - Хотінь, а на південний захід - Пійло і Сівка. На південний схід лежали передмістя Домна, на південь - Загір'я, на південний захід - Конюха, або Сладек, і присілок Баня. Територія лежала в поріччі Дністра. На південь від міста пливла Солона ріка - рамено ріки Чечви. На північ від неї протікала річка Сівка, до якої з правого берега стікав потічок. Усі ці передмістя злилися згодом в одне місто, а колишні річки і потічки з розбудовою Калуша висохли і сьогодні ледве простежуються [3, с. 111].

В історії Калуша, як і інших міст Прикарпаття, викликає зацікавленість динамічне зростання населення протягом століть. З невеличкої оселі Калуш поступово виріс у містечко і протягом середньовіччя відповідно до соціального і економічного розвитку збільшувалося число його мешканців.

Через брак джерел визначити демографічний стан міста в XVI-XVII століттях важко. Зі становленням міста і окупацією прикарпатського краю Польщею до Калуша почали прибувати польські колоністи. Вони захопили ключові позиції в управлінні. 5 квітня 1469 року королівський уряд надав окупантам право на створення римо-католицького приходства у Калуші. Цю дату можна вважати вихідною у колонізації міста польськими пришельцями.

Дуже скоро в місті був побудований католицький костьол, з'явилися польські ксьондзи. Завдяки привілеям польських королів, зокрема Стефана Баторія - від 3 грудня 1478 року, упривілейовані верстви польського поспільства міцно укріпилося в місцевому магістраті, а згодом старостинському замку. Вони осіли в середмісті Калуша і здійснювали всі адміністративно-судові функції [3, с. 132].

У XVI-XVIII ст. представників польської народності в Калуші було не так уже й багато - до трьохсот осіб. Професор Степан Копчак на основі середньовічних актів і австрійської статистики XIX століття подає загальну кількість населення Калуша XVI-XIX століть. За його даними, у 1578 році в місті налічувалося 210 осіб. Це, здається, заменшене число. За даними королівської люстрації 1565- 1566 рр., у місті і на передмістях існувало приблизно 100 будинків. Якщо в той час на сім'ю припадало 5-6 осіб, то це дає підставу говорити, що в Калуші в середині XVI століття проживало 500-600 мешканців. За даними С Копчака, у 1781 році в місті мешкало 1403 жителів, у 1843 році - 4959, а 1851 року вже налічувалося 6174 осіб. Через 6 років кількість мешканців зросла до 6690 осіб, а в 1869 р. у Калуші проживало 8326 осіб [9, с. 95].

В австрійський час, із статистичним переписом від кінця XVIII і особливо в XIX - на початку XX століття, ми можливість більш-менш точно визначити загальну кількість населення Калуша за віровизнаннями.

На 1854 рік Калуський повіт з центром у Калуші, як згадано раніше, належав до Стрийського округу. Його населення складало 38 801 особу із загальними земельними посілостями . У 1880 році до складу Калуського повіту входило 67 сільських гмін, 49 двірських територій (разом 97 адміністративних одиниць). Існували два міста - Войнилів і Калуш. 65 сільських управ підлягали окружному повітовому судові.

За статистичним переписом 1880 року, на території Калуського повіту проживало 62 545 осіб. За віровизнанням у повіті в 1881 р. налічувалось греко-католиків 52 072, римо-католиків - 4227, євангелистів - 989, юдеїв - 7 704, віруючих інших віровизнань - 95. Основне населення становили українці [3, с. 130-131]. Таким чином, виходячи зі вказаної статистики, можна стверджувати, що частка польського населення на 1880 р. у Калуському повіті складала 8 %.

Водночас якщо розглядатимемо демографічні процеси у самому Калуші, то вони будуть дещо відрізнятися від повітових. Так, якщо у 1838 р. за загальної чисельності населення 5935 греко-католики складали 1660, а римо-католики 254. Тоді як у 1900 за загальної чисельності 7829 чоловік греко-католики становили 2861, а римо-католики 1040. Так їх чисельність складала 13,2 % населення. Обумовлювалося це різними факторами: специфікою соціальної структури місцевого населення. Поляки переважно були зайняти у галузях промислового виробництва, яке розміщувалося у містах. В австрійський період поляки зберігали свій вплив у міській і повітовій адміністрації, промислах, зокрема в солеварнях, калійних і поташових управліннях. Крім того польське населення меншою мірою охопили еміграційні процес, притаманні у цей період для українського населення.

Демографія Калуша в 1880 і 1892 роках виглядала так: калуська громада складала 7 200 мешканців, з них греко-католиків було 2 012, римо-католиків - понад вісімсот, інших віровизнань - 37, жидів - 4 266 осіб .

На початку XX століття, у 1900 р., із 7 829 мешканців Калуша було 3 789 чоловіків і 4 140 жінок. Цікаво, що із цієї кількості населення 5 259 осіб уважали рідною мовою польську, а 2 394 мешканців визнавали за рідну українську мову.

Напередодні першої світової війни в місті налічувалося 8 657 мешканців, з них українців було 2 790, жидів - 4 363, інших віровизнань - 2 особи .

Згадаємо про населення всього Калуського повіту, який був створений в середині XIX ст. Якщо за статистичними да­ними, в 1869 р. всього населення у повіті налічувалося 62 545 осіб, то у 1880 році тут проживало 65 083 особи. З них чоловічої статі - 32 283, жіночої - 32 800. Щодо віровиз­нання, то греко-католиків, тобто українців, було 52 072, римо-католиків - 4 227, юдейської віри - 7 704, євангелистів - 989, інших вірувань - 95 осіб . Із статистичних даних можна зробити висновок, що основне населення повіту складали українці, менше було людей інших національностей. Зрозуміло, що в Калуші іншомовного населення було більше, перевага українського населення в повіті створюва­лася за рахунок українських селян. Традиційно Калуш заселяло місцеве автохтонне населен­ня. Українські селяни проживали тут від початку виникнен­ня поселення.

Цікаво виглядає демографія Калуша в другій половині XIX - на початку XX століття. Статистичні дані урядових переписів населення і цифрові дані шематизмів дають повне уявлення про зростання міського населення. Якщо на 1858 рік у Калуші проживало 5 935 осіб , то перед першою світовою війною населення міста складало 8 675 осіб. За віровизнанням переважало жидівське населення - воно із 3 700 у 1858 році зросло у 1914 році до 4 363 осіб. Греко-католиків у Калуші проживало від 1 660 осіб (1858 р.) до 2 790 осіб в 1914 році. Значно менше було представників римо-католицького та інших віровизнань. Хоча кількість їх зростала, але все ж була порівняно невелика - не перевищувала півтори тисячі осіб. Це були поляки, німці [3, с. 131].

Поляки проживали в основному на колоніях і тільки в незначній кількості в межах українських поселень. Прикладом може бути село Копанки, де всього кілька польських сімей проживало у селі, а основна частина «на колонії Мазурівка» (північна околиця) [5, с. 27].

Незважаючи на малочисельність, у порівнянні з іншими спільнотами, саме польська меншість керувала містом, в її руках зосереджувалася адміністративно-судова влада, вони мали вплив на всі ділянки життя міста, відали промислами, торгівлею, зосереджували у своїх руках значне майно, посідали великі, землі. З ними конкурували євреї. Хоча формально в Галичині було проголошено рівність обох народностей, проте фактично крайова влада була віддана в руки місцевої польської шляхти. В сеймі через куріальну систему виборів польським послам забезпечувалась величезна перевага. Поляки зайняли ключові місця у економічній та культурній сферах.

У першій половині XIX століття в Калуші почалась діяльність низки патріотів, які організувалися через таємні революційні зв'язки. З них виділявся Адольф Давид, урядник Калуської солеварні, член таємної спілки. За політичні переконання його було ув'язнено

У 1835 році в Калуші діяло таємне товариство польського народу (зв'язок вуглярів), відомим діячем якого став Адольф Лео. Він походив із міста, за фахом був правником. За політичну роботу Адольфа Лео засудили до смертної кари, але через вибух революції 1848 року вироку не було виконано. Тоді ж за політичну діяльність австрійське судочинство винесло вирок смерті Францішкові Смольці, польському революціонерові 1849 року, який з часом став головним проводирем польських політиків XIX століття в Східній Галичині. Щасливою долею революційного 1848 року він піднявся до становища президента Австрійської державної Ради. Уродженець с. Підгірок, що біля Калуша, він став засновником народно-демократичного товариства в Східній Галичині і одночасно був обраний послом до Галицького сейму .

«Весною народів» назвали бурхливий 1848 рік, коли революційні події у Франції перекинулися в монархічну Австрію і докотилися до багатостраждальної Галичини. Головним центром народного заворушення став Львів. Звідси відлуння дійшло до Калуша.

2 травня 1848 року у Львові було утворено постійно діючий орган - Головну Руську Раду, яка мала представляти українське населення Галичини перед центральним австрійським урядом. Відповідно до розпорядження Головної Руської Ради, у всіх 50-ти окружних і міських Радах Галичини мали обиратися до місцевих філій представники - від міщан, селян, шляхтичів. Представників мали обирати також від інтелігенції, серед яких мало бути 10 священиків, оскільки стара церковно-деканатська мережа стала основою політичної організації [1, с. 204].

5 червня 1848 року був обраний осередок - менша Калуська Руська Рада. Її головою обрано Михаїла Коблянського, а секретарем Павла Кушлика.

Калуська Руська Рада розгорнула культурно-просвітницьку діяльність. На «Радах руського народного Калуського деканату» ставилися питання про захист прав не лише міщан, але й селян, всієї Калущини, виносилися ухвали - звернення до Львівської Головної Руської Ради, ставилися питання перед Львівським намісництвом і Надвірною Віденською канцелярією та першим австрійським парламентом (райхстагом), що засідав у Відні від 23 липня до 25 серп­ня 1848 року. Про неоднозначність і конфліктність у польсько-українських стосунках свідчить третій пункт письмового звернення Калуської філії до Львівської Головної Руської Ради від 7 червня 1848 р.- лист Руської Ради в м. Калуші до Головної Руської Ради з проектом вимог і пропозицій, які повинні висунути східногалицькі депутати у Віденському парламенті: щоб пани «самовладно і ґвалтом2 не відбирали самочинно у передміщан Калуша і селян з навколишніх сіл орні грунти, лани та пасовища, як це спостерігалося в селах Вістовій, Мислові, Рип'янці, Завої, Грабівці, Пстранці, Красні, Лдзаному, Студійці, Бабині, Слобідці, Войнилові, Долпотові, Перевізці [3, c. 117].

Крім панщизняних податків, на калуських сеймах осередок Руської Ради порушував питання фінансів і шкільництва. Було постановлено організувати державні українські рідні школи, вимагати від окружних урядів грошової допомоги.

Подібні акції викликали протидію місцевої польської верхівки, а тому вона створювала перешкоди у діяльності послів від громад. Наприклад, Креховецька домінія під загрозою смертної кари заборонила послам від громади Тужилова Іоанові Ковальчукові та Михаїлові Багряновському відправлятися у Калуш на засідання народного сейму, яке мало відбутися 9 червня 1849 року [3, с. 120].

Польська шляхта знищувала не тільки культурні, економічні, а й політичні права українського народу. Провінційні сейми формувалися чотирма куріями виборців - великими землевласниками, торговими палатами, міщанами і сільськими громадами. Якщо для обрання депутата від кури землевласників достатньо було 52 виборців, то депутат від сільської громади обирався 8 тис 764 голосами. Для українців, що були переважно селянами, це було дуже невигідним їхня частка у виборах до галицького сейму обмежувалась, як правило, 15 відсотками Крім того, пропольська в Галичині порушувала виборчу процедуру, допускаючи грубі з виборами на користь поляків, маніпулювала виборами і фальсифікувала їх результати, намагаючись всіляко обмежити кількість депутатів-українців [17, с. 400].

Поляки, які проживали між українцями переважно не створювали конфліктних ситуацій і в деякій мірі переймали місцеві традиції. Інакше поводили себе польські високопосадовці. Так, під час виборів у 1897 р. у Підгірках Калуського повіту, місцевий польський дідич Собота намагався зірвати їх проведення: не повідомив місцевому населенню точну дату проведення; потім намагався перешкодити потрапити на місце голосування. У окремих селах були факти побиття селян польськими жандармами і навіть арешт [6, с. 16]. Представники одного з осередків польської партії у травні 1912 р. намагались підкупити виборця із Сівки Войнилівської. Коли їм не вдалося досягти цього, то притягли його до адміністративної відповідальності [8, с. 72].

Перевагу польського чинника забезпечувала також система місцевої влади, громадського самоврядування. У Галичині зберігалась адміністративна осібність панських маєтків і посилювався контроль повітової (пропольської) влади над громадами.

Незважаючи на те, що в Галичині формально діяли австрійські конституційні закони, вони забезпечували полякам певні привілеї, а можливості національного розвитку українців максимально обмежували.

Хоча були випадки українізації польських дідичів. Як приклад можна назвати село Завадку, де у 1904 році став власником Володимир Комарніцький, який опікувався місцевою школою, а також допомагав українським селянам [11, с. 585].

Занедбаною була й українська освіта. Поляки вибороли собі домінуючі впливи на систему освіти в Галичині та швидко надали їй національного характеру. У руках поляків майже цілком перебувала шкільна справа. Політика польської адміністрації призводила до занепаду українських шкіл. У 1900 р. в Галичині було 2 тис. польських і 1519 українських шкіл. Навіть початкові школи, які раніше підпорядковувалися духовній владі, перейшли під керівництво Крайової шкільної ради, яка запроваджувала в школах польські тенденції. Такий підхід відповідав польській концепції «цивілізаційної молодшості» українців, однак не міг задовольнити останніх. І хоч на рівні початкової школи українцям вдавалося зберегти паритет, проте й тут простежувалася стала тенденція до збільшення кількості польських класів. У школі (від нижчої до університету в Галичині) польська мова дістала повні права [1, c. 298].

Переважна більшість жителів Войнилова на той час була неписьменною. Лише в 1854 році тут засновано початкову школу, яку відвідувало 25 дітей з 419. У XX ст. школа стала 4-класною з польською мовою навчання. До роботи в ній допускали тільки польських викладачів. Та ж ситуація була у с. Новиця, де в середині XIX ст. у було засновано першу початкову школу, але навчали тут польською мовою [10, c. 257].

У промисловому відношенні Калуш, як і інші міста Прикарпаття, не виділявся більшими підприємствами, що спостерігалося у Львові, Бродах чи Перемишлі. У місті продовжували існувати середньовічні ремесла, вироби ремісників збувалися переважно на місцевому ринку, а головним покупцем на ньому були місцеві міщани, передміщани та селяни Калуського повіту. Виняток у цьому відношенні становили солеварне і броварне виробництво, які, незважаючи на державні обмеження, все-таки розвивалися. Топкова сіль, калійна сіль, поташ та пивоварна продукція вироблялися у великій кількості, були досить відомі і поширювались далеко за межами Калуша. Діяли у цей час і такі дрібніші підприємства Калуша, як миловарня, фабрика хімікатів, гарбарня, 3 цегольні. В XIX - на початку XX століття почалися пошуки нафти, яку було відкрито в селі Небилові біля Калуша. В Майдані працював цинколиварний завод, званий гутою, у Войнилові була копальня вапна, в селі Середньому видобували гіпс. У 1880 році гончарну глину видобували в Медині

Зважаючи на те, що тільки близько 10% населення Калущини проживало в містах, то відповідно питома вага українців у міському центрі була дуже невелика: в 1900 р. понад 75% населення міста розмовляло польською, тільки 14% - українською, решта - німецькою.

Отже, наприкінці XIX - на початку XX ст. поляки складали відносно незначну частку населення Калущини. Їх кількість загалом не перевищувала 10% населення. Попри це спостерігається тенденція до збільшення їх приросту, що обумовлювалося як політичними, так і демографічними факторами. Попри це саме поляки займали важливу нішу в соціальній структурі калуського суспільства. Вони переважали в усіх сферах суспільного життя, використовували державні інституції для захисту своїх національних інтересів.

2. Поляки на теренах Калущини в роки Першої світової війни (1914-1918 рр)

Згубними для мешканців краю були наслідки Першої світової війни значну частину міста зруйновано і спалено під час боїв, багато жителів загинуло. Найбільших руйнувань зазнали села Новиця, Підмихайля, Добровляни, Угринів Старий, Копанки.

Уже на початку війни в Калуші було знищено 1414 будинків і 976 окремих господарств - 15 відсотків міського житла.

Російськими військами тільки в самому місті було спалено 200 жидівських будинків, загинули і їхні архіви. В липні 1917 р. російські війська, відходячи з Калуша, вдруге спалили багато будинків.

Під час російської окупації був пограбований поляк Йосиф Дроздовський - співвласник фабрики виробу цегли. Частково припинила свою діяльність пивоварня та підприємство з виробництва солі, які теж перебували у польській власності.

Під час відступу російські окупанти знищували у Галичині міста і села, насильно вивозили населення на схід, у глибину Росії.

Австро-Угорський уряд 1914 р. дав згоду на створення українського війська. У Львові створили Бойову Управу руханкового товариства «Січ», яке стало основою Легіону українських січових стрільців. Зголосилося 28000 чоловік; а прийняли лише 2500 вояків. У селах створювалися гуртки соколів - січовики. Вступали молоді сільські хлопці у «Січ». На прикріпленій до одягу стрічці був напис «Січ». Це викликало великий опір та невдоволення у польських шовіністів [15, с. 182].

У Галичі під час розпаду Австро-Угорської імперії наприкінці вересня 1918 року з числа українських старшин був створений Центральний Військовий Комітет. 18 жовтня Українська парламентська репрезентація, згідно з цісарським маніфестом від 16 жовтня 1918 року, проголосила себе Українською Національною Радою, яку очолив Євген Петрушевич. 19 жовтня Центральна Рада проголосила утворення Української Держави. Австро-Угорська імперія роз­палася швидкими темпами, виникла небезпека захоплення Галичини поляками. Зважаючи на такі обставини, Українська Національна Рада постановила взяти владу в свої руки [2].

Після відомих листопадових подій хвиля встановлення української влади в Галичині. В повітових центрах Прикарпатського краю - Коломиї, Станіславові, Снятині, Надвірні, Калуші - українці брали владу в свої руки.

Богдан Лучаківський у статті «Калуш і Калущина в листопадові дні 1918 року», яка була опублікована спочатку у книзі «Українська Галицька Армія», а пізніше в «Альманасі Станіславівської землі», докладно описав перебіг листопадового зриву у Калуші [12, c. 778-783].

Під час листопадових подій у Львові, у Калуші, як і в інших повітах Галичини, був створений повітовий Народний Комітет, очолений адвокатом Миколою Желехівським. До Комітету входили найбільш активні українські патріоти Калуша і Калуського повіту. Це були міщани і передміщани, вчителі, греко-католицькі священики: адвокат Микола Желехівський, о. Павло Джулинський, начальник повітової торговельної спілки Осип Ткачук, робітник із солеварні Семен Захней, суддя Юліан Білинський, міщанин Добрянський, учитель Дометій Попович, отці Андрій Бандера (батько Степана Банд ери) з Угринова, Наконечний з Рівні, Микола Янович з Хотиня, директор Підмихайлівської школи Гладзінський. Ця група ентузіастів створювала українські уряди.

21 жовтня 1918 року отець П. Джулинський прибув до Калуша, де був створений Комітет для підготовки листопадового зриву. До нього увійшли той же о. П. Джулинський, Осип Ткачук і Степан Захней. До Львова виїхав голова Калуського Комітету Микола Желехівський, що брав участь у листопадовому зриві у Львові 1 листопада [16, с. 47].

Із приголошенням Західно-Української Народної Республіки із Львова роз'їхалися посланці по містах створювати провінційні військові осередки, щоб перебрати владу. Такий кур'єр - студент Львівської Богословської семінарії Яців, родом з с. Тужилова, прибув 1 листопада до Калуша. Він привіз письмовий наказ сотника Українського Січового Стрілецтва Дмитра Вітовського, військового коменданта м. Львова, взяти владу у місті Калуші в руки українців.

З першого на друге листопада почалася акція підготовки. Було дано наказ навколишнім селянам збиратися під Калушем. Місцеві українці активізували свої дії. У с. Голині було роззброєно місцевий жандармський пост, який був полським і призначений для усунення неспокою у даній місцевості, і за сигналом місцеві селяни рушили на допомогу калушанам.

У порозумінні з о. Джулинським команду перебрав О. Ткачук. Спочатку роззброїли станицю державної жандармерії у Калуші. Операція була детально продумана. Спочатку роззброїли польського коменданта станиці, а потім і всю залогу. Забезпечившись зброєю, патріоти пішли на військову станційну Команду. Роззброєння станиці прискорилося тим, що о. П. Джулинський ще до цього акту встиг переконати канцеляриста фельдфобеля із цієї команди, що цісар Карл вирішив передати владу в Галичині українцям, а тому немає потреби чинити опір. Пізніш Семен Захней з міщанами зайняв поштовий і телеграфний уряди [19, с. 2].

Отець П. Джулинський зайняв повітовий центр державної адміністрації Калуського староства. Йому допомагав у цьому гімназійний вчитель Дометій Попович.

На той час інші учасники виступу заарештували старосту Калуського повіту поляка Струсінського і відвезли його на станцію жандармерії. На вимогу о. П. Джулинського без опору здав свої уповноваження і підписав формальний документ, у якому йшлося, що він передає свій уряд в руки української влади. Після того старосту було відпущено додому.

Отець П. Джулинський за допомогою озброєних калушан захопив на віддалі 2 км від міста залізничний двірець, де була військова залога із мадярських вояків [12, с. 780].

Дещо складнішим виявилося зайняття копальні солі, т. зв. «Саліни», на якій працювало тисяча робітників у своїй більшості поляки за національністю. Активісти очікували опору поляків, але організатори, зненацька наступили і зайняли солеварню безкровно. Легко було зайняті податковий уряд, повітовий суд, міський магістрат, шпиталь та інші міські установи.

На всіх вулицях Калуша, що вели до центру міста, було розставлено варту.

Кур'єри від українського калуського уряду роз'їжджали на конях і повідомляли села, де були станиці державної жандармерії, які необхідно було негайно роззброювати. Це було селянами здійснено.

2 листопада 1918 року, в суботу, зранку до Калуша підійшли селяни навколишніх сіл, із своїми провідниками, священиками, отцями Миколою Яковичем, Андрієм Бандерою, Каролем та ін. Перед будинком староства розпочалося всенародне віче.

Із взяттям влади негайно почали функціонувати всі урядові установи, якими керували українці Калуша. Головою повітової адміністрації став о. Павло Джулинський, згодом д-р Микола Желехівський.

Староство було перейменовано в Повітовий Державний Секретаріат, який очолив колишній урядовець староства, секретар Сторож. Начальником поштового і телеграфного уряду призначався Теодозій Левицький, який до того часу був поштовим урядовцем у Калуші. Керівниками повітового суду призначено суддю Юліяна Білинського, скарбового суду - Мартинця, його заступником став Ортинський. Всі вони раніше урядували у вказаних установах, Харчовим уря­дом (установа створена ще австріяками на час війни) керував колишній директор повітової шадниці і кооперативний довоєнний діяч Тимко Бариш. Директором повітової кооперації Централі став колишній управитель повітової Будівельної Спілки Осип Ткачук [16, с. 48].

Управління калуською солеварнею тимчасово здіснював активний діяч перевороту Семен Захней - колишній старший робітник цього промислу. Згодом його замінив гірничий інженер Мар'ян Козакевич. Директором Виділової школи в Калуші було призначено Івана Сандуроького, вчителя цієї школи. Приватну гімназію, що діяла в Калуші, очолив вчитель гімназії Дометій Попович. Уряд державного землеміра залишився в руках українця інженера М. Чорніти, який виконував цю функцію і за австрійських часів.

Нотаріальну канцелярію провадив Мирон Мосора. Санітарну опіку над містом і повітом передано лікареві, підполковникові австрійської воєнної флотилії д-рові Маркілеві Рожанковському, який одночасно ніс лікарську службу і для місцевої залоги. Він також перебрав управу повітового шпиталя.

Посадником міста обрано міщанина Михайла Дідошова, що заступив поляка - лікаря Вурста. Військові посади обійняли ті старшини - українці, які повернулися з фронту. Командантом створеної повітової військової команди призначено хорунжого австрійської армії юриста д-ра Осипа Дудикевича, який вже першого дня після повернення добровільно зголосився на службу Української Держави.

Робота військових команд у Калуші координувалася Централею ЗУНР. У військовому відношенні територію ЗУНР була поділена на три військові області: Львівську, Тернопільську, Станіславську. Кожна з цих областей ділилась на 4 військові округи. Таким чином, вся територія ЗУНР була поділена на 12 військових округів. Одним із них був Стрийський округ, куди входило і місто Калуш. Військову команду Стрийського округу обійняв Гриць Коссак.

До організації в Калуші державної жандармерії тут була ще Військова Вартівня для військово-поліційних потреб. Комендантом призначено підхорунжого Романа Бариша.

Таким чином населення Калущини, незалежно від національної належності, стало активними учасниками воєнних дій під час Першої світової війни. Водночас будь-які ініціативи українців із створення збройних формувань викликали опір польського населення. Воєнні руйнування зумовили припинення діяльності ряду підприємств Калущини, які перебували у польській власності. Листопадові події у Львові, стали каталізатором для посилення українського руху на Калущині. Водночас перебрання влади у поляків та встановлення власних органів відбувалося без суттєвих конфліктів з польським населення.



3. Посилення польської присутності на Калущині в 1918 -1939 рр

1 листопада 1918 р. на руїнах Австро-Угорської імперії у Львові постала українська держава - Західно-Українська Народна Республіка, котра у свій день народження розпочала війну проти поляків, які хотіли взяти під контроль Галичину.

Польське повстання у Львові одержало підтримку від уряду новоствореної Другої Речі Посполитої Польської та переросло у міждержавну війну.

Ця війна тривала до літа 1919 р. та завершилася поразкою Української Галицької Армії від Армії Галлера (польське військо чисельністю біля 80 тисяч солдат, сформоване на території Франції зусиллями Антанти та США для війни проти більшовицької Росії ).

Після цього уряд ЗУНР виїхав за кордон, УГА відступила за Збруч на допомогу Дієвій армії УНР у війні з більшовиками, а польські війська окупували Західну Україну.

Після радянсько-польської війни в 1921 р. Ліга Націй, слідуючи пунктам прем'єр-міністра Великобританії Девіда Ллойд Джорджа, пішла на поступки голові Комітету політичної еміграції Костю Левицькому (колишньому очільникові уряду ЗУНР) та погодилася визначити міжнародно-правовий статус Галичини в 1922 році [4, с. 126].

Мова йшла про проведення референдуму в регіоні з питання його статусу та надання політичної автономії краю у складі Польщі. Проте в 1923 р. Рада послів (амбасадорів) затвердила східний кордон Польщі без референдуму з пропозицією польському урядові надати автономію Галичині, яку останній відкинув.

Попри те, що статус Західної України у складі Польщі до 1923 р. не був визначений, а сам край перебував під протекторатом Ліги Націй, польська влада почувала себе тут господарем.

Про те як поводилися польські легіонери у 1919 р. на Калущині дізнаємося зі спогадів О.Мегаса «Трагедія Галицької України»: «Де лише перейшло польське військо, забирало за собою худобу, збіжжя та гроші. Били немилосердно селян, жінок і, навіть, малих дітей. В одному із сіл коло Калуша, у Копанках, забрали поляки в однієї селянки корову. Коли бідна селянка вчинила опір, її застрілили…У Добровлянах без приводу застрілили хлопця…У Грабівці наказали здерти із даху бляху, бо вона була власністю «Просвіти»» [13, с. 117].

Польська влада вживала різних заходів, щоб витіснити українців і з промисловості, торгівлі, з усіх галузей суспільно-політичного життя.

Окупаційна адміністрація з дозволу уряду вела політику окатоличення і ополячення українського населення. Ще до Першої світової війни ініціатором окатоличення в селі Боднарові був римо-католицький священик Ян Непомуцин, який похований на сільському цвинтарі. Політика окатоличення і полонізації викликала в українського народу недовіру до поляків [15, с. 118].

Інкорпораційні процеси зростали та супроводжувалися утисками у всіх сферах діяльності. У 1918 р. була ліквідована політична автономія краю - Галицький крайовий сейм та Крайовий Виділ (місцевий бюджет) були скасовані. З березня 1920 року в офіційному діловодстві було запроваджено термін «Малопольска Всходня» і заборонено вживання назви Західна Україна.

Також замість етноніму «українець» ввели стародавнє визначення часів Речі Посполитої - «русін», «рускі» та «русинські». У системі виконавчих органів державної влади керівні посади займали виключно поляки, а в законодавчих органах польської влади (сейм і сенат) участь українців ускладнювала нова конституція Польщі від 1935 р

Найменшою адміністративною одиницею в часи Польщі у повітах були гміни, що нараховувала 5-6 сіл. На чолі гміни стояв війт; в кожному селі був солтис, відповідальний за населений пункт. В Калуському повіті на 1923 рік було вісім гмін. Шість із восьми гмін очолював війт польської національності. Так у гміні Томашівці поляками були Павел Смірніцкі (1928-1932 рр.), Броніслав Сапіжек (1932-1936 рр.), Бернард Петруш (1936-1939 рр.) [5, с. 34].

У сфері освіти від 16 серпня 1919 р. впроваджена заборона навчатися в університетах Львова українській молоді, яка не прийняла польського громадянства та не відбула військової служби у польському війську.

У 1920 р. польської владою було проведено нелегітимний перепис населення Західної України з метою призову українців в 1921 р. до служби у Війську Польському. За даними перепису у м. Калуші проживало 6619 жителів, з яких 2175 греко-католиків (українців) і 1311 римо-католиків (поляків).

Водночас місцеве населення 3 травня 1920 р. змусили взяти участь у відзначенні річниці польської конституції [8, с. 87]. Подібні заходи загострювали польсько-українські стосунки. Так газета «Український прапор» фіксує факт вбивства на Калущині польського комісара у справах перепису, а також замах на замах на старосту Мадуровича в Калуші. У його приватне помешкання було підкладено бомбу. Вибух завдав тільки матеріальної шкоди. Однак місцеві поляки надали події політичного характеру [18, с. 178, 190]. Місяць вересень 1922 р. був місяцем палення польських дворів і стирт збіжа на польських фільварках. На основі звідомлень польської преси в тім місяці горіло 77 фільварків. Зачіпила ця подія й повіт Калуш, де було спалено збіжжя на фільварку.

За інформацією уповноваженого уряду ЗУНР для зв'язку з краєм Романа Перфецького про хід колонізації Галичини за час від 14 вересня 1919 р. до 30 вересня 1921 р. Калуський повіт був включений до переліку повітів, що мали стати головним тереном урядової Польської колонізації Східної Галичини і її інтенсивність було вп'ятеро сильніша в порівнянню з іншими повітами [18, с. 148].

За даними перепису 1931 року польськомовне населення у Калуському повіті складало 18,2%. У 20-30-х рр. ХХ ст. промисловість Галичини розвивалася слабкими темпами. Тому кількість жителів у містах збільшувалася дуже повільно. Тільки в 1928 р. обсяги промислового виробництва в регіоні перевершили довоєнний рівень. Чисельність населення міст збільшувалася завдяки приєднанню приміських громад (Княгинин у Станиславові, до Львова - Голоско-Мале, Замарстинів, Знесіння, Клепарів, Кульпарків, Сигнівка). Таким же чином збільшилася кількість населення таких міст: Болехів, Борислав, Калуш, Чортків. Це відповідно вплинуло на національний склад населення цих міст - сприяло зростанню частки українського та польського населення і зниженню єврейського (Калуш, Броди, Станиславів). Переважно розвивались ті міста, що розміщувались неподалік від видобутку корисних копалин (Борислав і Калуш) і зростали завдяки припливу кваліфікованої робочої сили, яка здебільшого була неукраїнського походження. Зростання частки українського населення в міському відбувалось завдяки низькокваліфікованим українським робітникам [9, c. 118, 119].

На весну 1938 р. в руках польської держави, дідичів і «осадників» знаходилося 53,8% земельної площі на теренах Калуського повіту. В селі Копанки, на північній околиці села, існувала «колонія Мазурівка». Тут проживали сім'ї поляків-«мазурів», що багато років тому переселились у Копанки з центральних областей Польщі із Мазовша. Поява колоністів була зумовлена політикою «осадницької» колонізації, розпочатої польськими урядами з метою збільшення чисельності польського елемента на українських етнічних землях. Її метою з одного боку було засвідчити перед світовою громадськістю польський характер Галичини, а з іншого асимілювати місцеве українське населення. Для задоволення своїх релігійних потреб полякам в центрі Копанок був збудований костел. Інший Костел та школа були на Мазурівці. Тобто для задоволення релігійних потреб досить невеликої за чисельності польської спільноти діяло аж дві культові споруди, тоді як для переважаючого у кількісному відношенні українського населення діяла тільки одна греко-католицька церква. Даний захід теж був цілеспрямований, оскільки передбачав така звану «крадіжку душ», тобто релігійну асиміляцію українську населення.

Частина чоловіків з Копанок Калуського повіту, які за віком і станом здоров'я підходили для військової служби, проходили її в рядах польського війська. За спогадами Кирила Павлишина (1928 р.н.) у польське військо брали не всіх, а виходили насамперед фізіологічних даних. Однак армія теж ставала місцем полонізації українців. Для цієї ж мети було створено у с. Копанках двомовна «утраквістична школа», директором якої був поляк М.Вішумірський, а вчителями - п. Вішумірська та п. Старкова [5, с. 48].

Подібна ситуація була з правоохоронними органами. Так у 1924 р. у Мислові було створено постерунок польської поліції, який крім Мислова, обслуговував Ріпянка і Яворівку. За кожним із сіл був закріплений поліцай. У Ріпянці постерунковими були поляки: Вацлав Каменський, Казімеж Волек, Ніколай-Броніслав Конь [7, с. 38].

Полонізаційні процеси зачепили й освітню сферу. У 1922 р. у Калуші було закрито українську гімназію, після чого в місті діяла тільки польська гімназія. Станом на 1922-1923 рр. у 17 школах навчання велося польською мовою [8, с. 88]. В одній початковій школі, яку залишили польська окупаційна власті в Новиці, дітей вчили польською мовою. Селян змушували приймати католицьку релігію або уніатство. Навіть багачі віддавали землі в оренду тим селянам, хто ставав католиком. Польський уряд виділив 150 га землі, яку передбачалося продавати на пільгових умовах лише тим, хто приймав католицьку віру і польське громадянство. Оскільки з українських селян на це ніхто не пішов, то ці землі продали польським осадникам [14, c. 265].

В 1933 р. в Боднарові утворена 3-х класна школа. Директором школи була Божеслава Ляуруківна. В тому ж році заснована 1-класна польська школа. Після смерті Б. Ляуруківної директору школи в 1936 р. став В. Пенцак. По його смерті директором був М. Сороканюк. 27 січня 1937 року помер перший голова сільської «Просвіти» Григорій Луцький. Після цього особливо активізувала свою діяльність пропольсько налаштована група мешканців Боднарова «Гняздо шляхти загродовей» і 27 травня 1937 року зробили провокаційний напад на читальню «Просвіти», тяжко побивши Михайла Дяченка. Про цей випадок сповістила газета «Станиславівські вісті» за 30.05.1937 р. [15, с. 112].

У 1928 р. у Калуші спалено солеварню, причиною чого стало те, що сіль солеварні поляка Велічки не могла конкурувати на ринку з калуською.

В органах місцевого самоврядування шляхом ускладнення процедури виборів згідно закону від 23 березня 1933 р. була збільшена кількість поляків.

Накладено заборону та обмеження на діяльність українських громадсько-політичних, культурно-освітніх та спортивних організацій і товариств: «Пласт» заборонили в 1928 р. на Волині, а в 1930 р. - в Галичині, товариство «Січ» - в 1924 р., діяльність «Сокола» - обмежили лише територією Галичини.

Відбулися чисельні погроми «Просвіти» під час політики пацифікації («умиротворення») 1930 р., встановлено жорсткий контроль за діяльністю освітнього товариства «Рідна школа». Надалі відбувається посилення наступу на українську національну ідентичність. 27 травня 1937 року група поляків з Боднарова із організації «Гняздо шляхти загродовей» вчинила провокаційний напад на читальню «Просвіти» [8, с. 99]. 19 вересня 1939 року Калуш зайняли радянські війська, розпочавши таким чином новий період у житті польської спільноти Калущини.

Таким чином, польська спільнота на Калущині, в умовах панування Другої Речі Посполитої отримала преференції практично у всіх сферах суспільного життя. Це відбувалося на фоні дискримінації та асиміляції корінного українського населення і стало наслідком загострення польсько-української конфронтації. Тому, незважаючи на створені умови, польська етнічна група не отримала значного розвитку на Калущині, оскільки її діяльність зустрічала протидію чисельно переважаючого українського населення.

Висновки

Політична ситуація у Галичині і на Калущині у межах Австро-Угорської держави створила сприятливіші умови для розвитку польської етнічної групи. Водночас вона спрямувала українсько-польські контакти в русло суперництва за вигідніше становище в ієрархії національних рухів імперії та контроль краєм. Деклароване австрійською конституцією право на національну рівноправність на практиці було поставлене у пряму залежність від політичної сили національних рухів.

Чисельно польська спільнота становила невелику часту населення Калущини, складаючи не більше 10% населення. При цьому поляки поселялися як безпосередньо в українських селах Калущини, так і в окремих поселеннях. Однак ситуація дещо змінювалася у територіальному розміщенні. Безпосередньо у Калуші їх частка була значно більшою. Зважаючи на те, що основними економічними функціями міст були торгівля і промисловість. То саме поляки і євреї повністю домінували у цьому секторі. Це сприяло у тому, що поляки отримали можливість подолання соціально-економічних проблем, а отже не мали гострої потреби у еміграції, яка охопила українське населення. Тому на фоні відносно середнього приросту українського населення, у міжвоєнний період відбувається чисельне збільшення польської групи. Переселення поляків на Калуські терени зумовлена передусім політичними причинами. На першому місці з них стояла осадницька і асиміляційна політика польської держави щодо корінного населення.

Розвитку польської спільноти на Калущині у ХІХ - на початку ХХ століття сприяло існуванні широкої мережі національних початкових шкіл, церковних і доброчинних інституцій. Незважаючи на це асиміляційна політика польської влади та її представників у місцевих органах державної влади на Калущині, зумовлювала посилення польсько-української конфронтації, що не давало можливості для повноцінного національно-культурного та соціально-економічного розвитку польської етнічної групи на території краю. Особливо гостро це проявилося у період між двома світовими війнами.



Список використаних джерел

1. Верига В. Нариси з історії України (кінець XVIII- початок ХХ ст.) / В. Верига. - Львів : Світ, 1996. - 447 с.

2. Вітенко М. Українська парламентська репрезентація / М.Вітенко [Електронний ресурс]. - Режим диспуту : http://uahistory.info/2012/04/14/ukranska_parlamentska_reprezentacja.html

3. Грабовецький В. Історія Калуша з найдавніших часів до початку ХХ ст. / В.Грабовецький. - Дрогобич : Відродження, 1997. - 224 с.

4. Дерев'яний І. До проблеми окупаційного характеру польського режиму на західноукраїнських землях у 1918-1939 рр. / І.Дерев'яний // Волинська трагедія: через історію до порозуміння. - Луцьк, 2013. - С. 126-132.

5. Когут М. Копанки : історія села, долі людей / Микола Когут, Павліна Каблак. - Калуш : Копі-центр, 2010. - 148 с.

6. Когут М. Підгірки: минуле і сучасне / М.Когут. - Дрогобич : відродження, 2000. - 163 с.

7. Когут М. Ріпянка: село на берегах Лукви-ріки (історична хроніка) / М.Когут, Б.Струтинський, І.Артемович. - Калуш: Місто-НВ, 2012. - 128 с.

8. Коломиєць М. Історія Калуша та Калущини у датах, цифрах і цікавих фактах / М.Коломиєць. - Брошнів: Брошнівська друкарня приватної фірми «Таля», 1996. - 268 с.

9. Копчак С.І. Етнічна структура та міграції населення українського Прикарпаття [Текст] : (Статистико-демографічне дослідження) / С. І. Копчак [та ін.] ; Прикарпатський ун-т ім. Василя Стефаника, Науково-методичний центр «Українська етнопедагогіка та українознавство». - Львів : Світ, 1996. - 283 с.

10. Кравченко В. Г. Войнилів / Кравченко В. Г., Мельничук Я. С., Тарасенко М. Д. // Історія міст і сіл Української РСР в 26 томах. - Івано-Франківська область / Голова редколегії О. О. Чернов. - К.: Інститут Історії Академії Наук УРСР, 1971. - С. 255 - 262

11. Луців В. Історичне минуле села Завадки в Калущині / П. Белей // Альманах Станиславівської землі : зб. матеріялів до історії Станиславова і Станиславівщини. Т. 2 / ред.кол. : Д. Бойчук, О. Бойчук, Р. Крохмалюк та ін. ; ред.-упоряд. М. Климишин. - Нью-Йорк ; Торонто ; Мюнхен, 1985. - С. 584-587.

12. Лучаковський Б. Калуш і Калущина в листопадові дні 1918 року // Альманах Станиславівської землі / Збірник матеріялів до історії Станиславова і Станиславівщини. Т.1. / Ред. - упоряд. Б.Кравців. - Нью-Йорк - Торонто - Мюнхен , 1975. - С. 778-783

13. Мегас О. Трагедія Галицької України / О. Мегас. - Вінніпег : Друкарня «Канадийського Фармера», 1920. - 253 с. [Електронний ресурс]. - Режим доступу : http://diasporiana.org.ua/istoriya/8009-megas-o-tragediya-galitskoyi-ukrayini/

14. Партола О. В. Новиця / О. В. Партола, В. В. Савчук, М. П. Хвостін // Історія міст і сіл Української РСР : в 26 томах. - Івано-Франківська область / Голова редколегії О. О. Чернов. - К. : Інститут Історії Академії Наук УРСР, 1971.-С. 262 - 268.

15. Попадюк Ф. А. Бондарів : історія розвитку села від найдавніших часів до наших днів / Ф. А. Попадюк ; Івано-Франківська обласна організація Всеукраїнської спілки краєзнавців. - Івано-Франківськ : Тіповіт, 2004. - 155 с.

16. Стебельський І. Листопадовий переворот 1918 р. у Калуші / І.Стебельський // Гомін України: альманах на 1978 рік. - Торонто - Онтаріо : Гомін України, 1978. - С. 43-50.

17. Субтельний О. Історія України / О. Субтельний. - 3-тє вид., перероб.і доп. - Київ : Либідь, 1993. - 720 с.

18. Український національно-визвольний рух на Прикарпатті в ХХ столітті . Документи і матеріали / Відповідальний редактор професор Микола Кугутяк. - Том 1. - Книга 1 (1919 - 1929). - Івано-Франківськ : КПФ «ЛІК», 2012. - 600 с.

19. Цюпяк Р. Калущина у листопаді 1918 року / Р.Цюпяк // Дзвони Підгіря. - 2003. - 1 листопада. - С. 2.

Размещено на Allbest.ru

...