Селянська реформа в Наддніпрянській Україні

Размещено на http://www.allbest.ru/

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

ПЕРЕЯСЛАВ-ХМЕЛЬНИЦЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ ПЕДАГОГІЧНИЙ

УНІВЕРСИТЕТ ІМ.Г.СКОВОРОДИ

РЕФЕРАТ

на тему: «Селянська реформа в Наддніпрянській Україні»

Підготувала:

Чечель А.А.

Викладач:

Лукашевич О.М.

Переяслав-Хмельницький 2016

На українських землях кріпацтво існувало з часів Київської Русі

Поняття «кріпацтво» запроваджене українською та російською публіцистикою в 19 столітті, походить від слова «кріпость», що вживано в Великому князівстві Московському з кінця 15 століття для позначення документів, що встановлювали право необмеженої приватної власності (прикріплення): так звана «купча кріпость». За феодально-кріпосницького ладу знаряддям експлуатації є прикріплення робітника до землі, наділення його землею. Наділений землею селянин повинен бути особисто залежний від пана («поміщика»). Кріпаки -- це люди, що не мають своєї хати, нічого свого. Вони повинні все життя працювати на свого хазяїна. Покріпачення селян відбувалося поступово в тісному зв'язку з розвитком великого землеволодіння. Першими кріпаками були «посаджені на землю» холопи. «Руська Правда» законодавчо визначила їхнє безправне становище, як і становище кабальних людей: закупів, рядовичів,закладників та інших, що ставали кріпаками. Протягом 11 -- 13 століття експлуатація всіх категорій феодально залежних селян була формою кріпосництва в Русі.

Селянсько-козацькі повстання й особливо Хмельниччина значно послабили феодально-кріпосницьку систему в Україні, але не знищили її. Маєтки вигнаних польських магнатів і католицької церкви перейшли під оруду «Скарбу Війська Запорозького». Чимало колишніх кріпаків було, зокрема, перетворені на посполитих селян тощо.

Царський уряд після 1654 всіляко сприяв старшині, шляхті та вищому духівництву в покріпаченні селян. На прохання старшини, гетьман К.Розумовський 22 квітня (3 травня) 1760 видав універсал, що його підтвердив 1763 царський уряд. За ним селянам було заборонено переселятися на нові місця без письмового дозволу поміщиків.З 1667 гетьманська влада примушувала селян, що були в залежності від православних монастирів, шляхти й козацької старшини, до «звиклого послушенства».

Наддніпрянська Україна напередодні реформи 1861 р.

Кріпосне право було атавізмом суспільно-політичного та економічного життя Російської імперії. Кріпосна система стала перепоною для подальшого соціально-економічного розвитку, аморальність кріпосництва на той час була вже загальновизнаною. Усі суспільні верстви населення (інтелігенція, селяни, підприємці і навіть поміщики) розуміли і вимагали скасування кріпосного права, яке спотворювало всі сторони життя. Останньою краплею, яка показала всю неспроможність кріпосницької системи, була поразка російського царизму в Кримській війні.

У середині XIX ст. Російська імперія, до складу якої входило 80% українських земель, переживала глибоку кризу, суть якої полягала у невідповідності існуючих феодальних структур та відносин провідним світовим тенденціям розвитку, що утверджували нове буржуазне суспільство. Характерними рисами кризи у цей час були: занепад поміщицьких маєтків; посилення експлуатації селян; панування екстенсивних методів господарювання; гальмування розвитку капіталістичних процесів стримування формування ринку вільної робочої сили, розвитку підприємництва тощо; наростання соціального напруження у суспільстві; глухе бродіння у народі, що таїло в собі загрозу широкомасштабного «селянського бунту»; посилення процесу відставання Росії від європейських держав-лідерів. 1860 р. продуктивність праці кріпака в Російській імперії була такою, як у країнах Європи 1800 p., коли там ще панували різні форми кріпацтва. Кримська війна (1853-1856), поразка в ній Російської імперії, могутнє піднесення селянського руху (насамперед в Україні) змусили царський уряд замислитись над селянським питанням. На західноукраїнських землях внаслідок революції 1848-1849 pp. кріпацтво було скасовано імперським законом. У Наддніпрянській Україні в цей час воно залишалось недоторканим. Із 13,5 млн. всього населення 5,3 млн. становили поміщицькі селяни, а 5,2 млн. - державні. Вони не мали ні коштів, щоб поліпшити способи ведення своїх господарств, ні жодних громадянських прав. Малопродуктивна кріпацька праця давалася взнаки і в поміщицьких економіях та промислових мануфактурах.

У середині XIX ст. на Україні відбувався стрімкий розпад кріпосницьких відносин, формувалися нові ринкові відносини, поглиблювалася спеціалізація сільськогосподарських районів. На Лівобережній Україні розширювалися посіви тютюну і конопель для продажу, Правобережна Україна спеціалізувалася на вирощуванні пшениці і цукрових буряків, Південь України перетворювався на район вирощування товарної пшениці й розведення овець тонкорунної породи.

Заснування портів на Чорному морі сприяло розвитку товарних відносин у сільському господарстві, що в свою чергу сприяло розвитку промисловості. Це також позначилося на розвитку міст. Зміни в сільському господарстві й промисловості викликали зміни в соціальній структурі суспільства. У цей час поглиблюється соціальна диференціація селян, зароджується робітничий клас і буржуазія. Було очевидним, що подальший розвиток господарства при збереженні кріпацтва стає неможливим. Можливості поміщицьких господарств були вичерпані, гостро відчувалась нестача вільної кваліфікованої робочої сили, але поміщики не мали коштів для придбання високопродуктивної сільськогосподарської техніки і найму робітників. Політика визиску кріпаків себе вичерпала. Поміщики вдавалися до зменшення селянських наділів і збільшення панщини, що призводило до соціальної напруги в суспільстві.

Ринкові відносини наполегливо вимагали ліквідації кріпосного права, яке стало гальмом для подальшого економічного розвитку. Праця кріпаків стала економічно невигідною, а наявність мільйонів закріпачених селян не давала можливості створити ринок найманої робочої сили.

Особливості економічного і політичного розвитку українських земель напередодні селянської реформи 1861 p.:

· низька продуктивність праці кріпаків та, як результат, неспроможність задовольнити потреби власних і поміщицьких господарств;

· зубожіння великої частини поміщиків і більшості кріпосних селян;

· зменшення кількості кріпаків;

· відставання Росії у військовій справі від передових європейських держав;

· наростаючий опір з боку прогресивних кіл суспільства проти кріпосницьких порядків;

· осуд передовими європейськими країнами станового устрою Російської імперії

У другій половині 50-х pp. XIX ст. активізувався суспільний рух за проведення реформ. У ньому взяли участь різні верстви населення: селяни, студентство, інтелігенція, самі поміщики.

Кримська війна призвела до активізації протестів селянства. «Київська козаччина», «Похід у Таврію за волею» показали, що селяни більше не бажають миритися зі своїм принизливим становищем.

Кризу феодально-кріпосницької системи ще більше загострила поразка Росії у Кримській війні, яка виявила економічну, політичну і військово-технічну відсталість Росії.

Антикріпосницькі настрої наростали і в середовищі студентства, інтелігенції. У 1856 р. у Харкові, а потім і в Києві, діяло таємне політичне товариство. Членами товариства були, в основному, студенти університету (М. Муравський, П. Завадський). Товариство ставило за мету, визволення селян від кріпосної залежності, встановлення республіканського правління (меншість була за встановленняконституційної монархії). Члени товариства вели пропагандистську діяльність, розповсюджували твори Герцена. У 1860 р. до рук жандармів потрапили матеріали про діяльність товариства. Уряд заборонив діяльність товариства, частину його членів було заарештовано і відправлено на заслання [43, с. 102].

Українська інтелігенція не була готова до відкритої політичної боротьби, проявляла себе, в основному, у літературно-публіцистичній діяльності, у рамках загальноросійського демократичного табору. У російських журналах публікувалися антикріпосницькі поезії Т. Шевченка, перекладені І. Тургенєвим російською мовою «Народні оповідання» Марка Вовчка, які були суцільним звинуваченням кріпацької неволі. Російський революціонер-емігрант О. Герцен у журналі «Колокол» надрукував статтю «Россия и Польша», де визнавалося право України на державну незалежність, хоча перевага надавалася федерації з Росією.

З січня 1857 р. було створено Таємний комітет, який пізніше був перейменований на Головний комітет у селянських справах. Селянське питання повинні були вирішувати дворяни. Російське дворянство мало, в основному, два погляди щодо скасування кріпосного права: 1) кріпосники прагнули зберегти за собою всю землю і право на кріпосну працю; 2) ліберали відстоювали необхідність звільнення селян з наділами при обов'язковій винагороді поміщикам за землю і за втрачене право на особу кріпака.

В українських губерніях також були великі розходження в поглядах на «звільнення» селян. Волинський генерал-губернатор Назимов та ряд дворян Правобережної України висловили своє бажання звільнити селян без землі.

Поміщики Подільської губернії рекомендували уряду відібрати у селян польові наділи, а залишити у їх володінні присадибні ділянки.

Переважна більшість поміщиків Лівобережної України на чолі з полтавським поміщиком М. Позеном стояла за те, щоб селян наділити лише незначними ділянками присадибної землі. Позен пропонував перетворити селян у наймитів і підкорити їх поміщику.

Поміщики південних губерній Україні мали свій погляд на це питання. Виразником цих позицій був катеринославський предводитель дворянства Нечай. Він наполягав, щоб уся земля залишалась власністю поміщиків. А за відведену в користування громад землю селяни мали платити оброк або виконувати натуральні повинності.

Відомий землевласник і цукрозаводчик граф Бобринський рекомендував виділити селянам лише мінімум землі. Це створило б сприятливі умови для укладання вигідних угод між селянами і поміщиками.

Група членів Чернігівського губернського комітету хотіли врятувати поміщиків від розорення і прикріпити селян до своїх наділів, забезпечити поміщиків дешевою робочою силою.

Кріпосницька система стояла на перешкоді вільному розвитку торгівлі й промисловості. Тому з кожним роком опозиція кріпацтву наростала і з боку промисловців, і фабрикантів.

Таким чином, невдоволення кріпосницькою системою охопило всі верстви суспільства, це і змусило царя піти на проведення реформ.

Модернізаційні процеси в Російській імперії та Україна(д.п. XIX ст.)

У середині XIX ст. Російська імперія, до складу якої входило 80% українських земель, переживала глибоку кризу, суть якої полягала в невідповідності існуючих феодальних структур та відносин провідним світовим тенденціям розвитку, що утверджували нове буржуазне суспільство. Характерними рисами та виявами кризи були занепад поміщицьких маєтків; посилення експлуатації селян; панування екстенсивних методів господарювання; гальмування розвитку капіталістичних процесів - стримування формування ринку вільної робочої сили, розвитку підприємництва тощо; наростання соціального напруження в суспільстві; глухе бродіння в народі, що таїло в собі загрозу широкомасштабного селянського бунту; посилення процесу відставання Росії від європейських держав-лідерів.

За цих обставин необхідність модернізації в імперії ставала дедалі очевиднішою. Роль останнього переконуючого аргументу відіграла поразка Росії у Кримській війні (1853-1856), у якій гігантські людські та матеріальні ресурси імперії не подолали новітню техніку та технології передових європейських держав Англії та Франції. Це змусило передову частину російських правлячих кіл замислитися над розробкою та впровадженням реформаційного курсу, спрямованого на модернізацію економіки держави. Модернізація - це оновлення, удосконалення, надання сучасного вигляду, перетворення відповідно до сучасних вимог економіки, технічне та технологічне переобладнання економічної сфери.

Визначення типу російської модернізації надзвичайно важливе не тільки для розуміння суспільних процесів XIX ст. в українських землях, а й для усвідомлення суті тенденцій розвитку сучасної України, прогнозування її перспектив. Російська модель реформування XIX ст., калькуючи петровські реформи, значною мірою запрограмувала суспільні трансформації XX ст.

У світовій економіці відомі три типи модернізації:

· 1) піонерська модернізація, яка притаманна лідерам світового технічного та економічного прогресу. Постійна боротьба за світові ринки збуту підштовхує передові країни до вкладення значних коштів у науково-технічні розробки. Це дає змогу створити найефективніші економічні механізми, найраціональніші технології, найпродуктивнішу техніку;

· 2) органічна модернізація, яка практикується країнами, що перебувають у другому ешелоні світового економічного прогресу. Вона - наслідок природного розвитку капіталізму, її характерною рисою є оволодіння технологіями та економічними механізмами, які виробили модернізатори-піонери. Ці новинки органічно вписуються у структуру національної економіки, яка внаслідок своєї еволюції вже дозріла для їх сприйняття, засвоєння та використання;

· 3) наздоганяюча модернізація, яка теж базується на засвоєнні передових технологій та економічних механізмів. Проте це засвоєння не є природним, органічним, оскільки стимулом для такого типу модернізації є не дозрілість національної економіки, а, як правило, зовнішній виклик сусідніх економічно розвинутіших держав, що загрожує втратою позицій на міжнародній арені державі-аутсайдеру.

Не важко з'ясувати, що російська модернізація була модернізацією третього типу. Справді, як вважають сучасні фахівці, якби у Росії не було скасовано кріпосного права, вона б ще 50-70 років проіснувала і не зазнала голодного краху. Проте навіть реакціонери на кшталт майбутнього міністра П. Валуева змушені були констатувати, характеризуючи російську дійсність: «Згори блиск - знизу гниль».

Тобто з часом подальший розвиток дедалі більше перетворювався б на агонію. Характерними рисами наздоганяючої модернізації економіки були:

· поява нових прогресивних явищ та процесів не завдяки еволюції «знизу», а силовій модернізації - «революції згори»;

· вибіркове, а не системне запозичення та використання світових досягнень у галузі техніки, технології та організації виробництва;

· пріоритетність окремих галузей, яка в перспективі веде до деформацій економічної структури держави;

· збереження на тривалий час багатоукладності, паралельне існування нового, набираючого силу укладу та попередніх укладів, що не досягли піку свого розвитку та повністю не вичерпали свої можливості;

· порушення однорідності економічного простору, ускладнення соціальних та політичних проблем, зростання соціального напруження в суспільстві.

Принциповою особливістю наздоганяючої модернізації є різке зростання ролі держави, що виявляється у встановленні державного контролю за всіма сферами економіки, активному втручанні державних структур у хід реформ. Реалізація такого сценарію на практиці веде до зростання авторитарності влади, посилення централізму, збільшення ролі чиновництва, бюрократизації управління.

Як правило, наздоганяюча модернізація не створює власну гармонійну економічну модель, а повторює окремі фрагменти вже визнаних зразків, що служать своєрідними еталонами.

Як вже зазначалося, каталізатором реформаційного процесу в Росії стала Кримська війна. Вона ще рельєфніше показала занепад господарства, кризу організації праці, наростання соціальної напруженості. Спираючись на прагматично настроєну частину імперської бюрократії, Олександр II вирішив перейти до радикальних реформ. Першим його кроком було підписання 19 лютого 1861 р. маніфесту про скасування кріпосного права. Принципові риси російської моделі селянської реформи нагадують австрійську: ліквідація особистої залежності селян від поміщиків; створення органів селянського самоуправління; наділення селян землею та визначення за неї повинностей; викуп селянських наділів. козацький повстання феодальний реформа

Маючи підтримку держави та користуючись відсутністю земельного розмежування до реформи, поміщики Російської імперії не тільки захопили найкращі землі, а й відрізали в селян чимало їхньої: від 14% у Херсонській губернії до 37% - у Катеринославській. Тому після проведення реформи 220 тис. українських селян залишилися безземельними, майже 100 тис. мали наділ до однієї десятини і 1600 тис. - від однієї до трьох десятин. У цілому ж у пореформенний період майже 94% селянських господарств володіли наділами до 5 десятин, що не давало змоги ефективно вести господарство.

Зміст селянської реформи

За дорученням Олександра II підготовкою реформи про звільнення селян від кріпацтва зайнялися самі поміщики. В 1857 р. з їх представників було створено Головний та губернські комітети з вироблення проекту реформи. Царський маніфест і законодавчі акти про звільнення селян з кріпацтва були оприлюднені в Україні в березні-квітні 1861 р. Принципові риси російської моделі селянської реформи схожі з австрійською: ліквідація особистої залежності селян від поміщиків; створення органів селянського самоуправління; наділення селян землею та визначення за неї повинностей; викуп селянських наділів.

19 лютого 1861 р. цар Олександр II видав маніфест про скасування кріпосного права та «Загальне положення про селян, звільнених від кріпосної залежності». За цими документами селяни ставали особисто вільними, але за поміщиками залишалося право власності на землю.

Із загального Положення 19 лютого 1861 р. про селян, що вийшли з кріпосної залежності:

1. Кріпосне право на селян, оселених у поміщицьких маєтках, і на дворових людей скасовується назавжди.

3. Поміщики, зберігаючи право власності на всі належні їм землі, надають за встановлені повинності в постійне користування селян садибну їхню осілість і для виконання їх обов'язків перед урядом і поміщиком ту кількість польової землі й інших угідь, яка визначається місцевими положеннями.

17. Селяни, які вийшли з кріпосної залежності... утворюють у справах господарських сільські громади, а для безпосереднього управління і суду об'єднуються у волості. У кожній сільській громаді і в кожній волості громадськими справами керують громада та її виборні...

23. Селянам надається право: провадити вільну торгівлю; відкривати й утримувати фабрики, різні промислові, торгівельні, ремісничі підприємства; записуватись у цехи, займатися ремеслами; вступати у гільдії, торгівельні розряди...

59. Поки селяни залишаються зобов'язаними поміщикові: селяни повинні виконувати панщину, сплачувати оброк...

148. Поміщикові надається право вотчинної поліції у сільській громаді тимчасово зобов'язаних селян...

151. Селяни, оселені на землі поміщика, зобов'язані захищати його і його домашніх від усіляких насильницьких дій. Надавати допомогу при раптових лихах...

187. Кожна сільська громада відповідає круговою порукою за справне відбування казенних, земських і громадських повинностей кожним з її членів... [56, с. 154-156]

Отже, уряд Олександра II здійснив буквально революційний крок у реформуванні суспільних відносин, прийнявши Положення від 19 лютого 1861 р.

1. Кріпосне право скасовувалося назавжди. Це означало, що селянин ставав особисто вільною людиною. Поміщик тепер не мав права примушувати селянина працювати на панщині, сплачувати оброк, купувати, продавати, обмінювати, програвати в карти селян, | примушувати їх виконувати будь-які повинності на свою користь.

2. Селянин не уявляв особисту свободу без власної землі. Земельне питання місцевими положеннями було відрегульоване так, щоб дати селянину земельний наділ, але разом з тим, щоб і поміщик поніс найменші втрати.

3. Для безпосереднього управління селянами, які вийшли з кріпосної залежності, створювалися волості, а для вирішення господарських справ - сільські громади. Раніше ці сфери селянського життя регламентував безпосередньо поміщик разом зі своїм управляючим.

4. Особиста свобода селян означала, що селянин на власний розсуд тепер міг: займатися торгівлею, підприємництвом, стати ремісником, вступити у купецькі гільдії. Тобто феодальні обмеження, пов'язані з кріпосним станом селян, були скасовані. Це відкривало шлях до розшарування селян і розвитку капіталістичних відносин на селі.

5. Царизм фундаментально подбав, щоб реформа не впала на поміщиків як сніг на голову і тому було сформульовано положення про тимчасово зобов'язаних селян, де говорилося про те, що селяни продовжують виконувати панщину і сплачувати оброк. Тобто уряд дав поміщику час і можливість не втратити традиційні джерела прибутку і використовувати старі форми організації праці й методи експлуатації селян.

6. Приймаючи Положення, уряд поклав на сільську громаду відповідальність перед державою за виконання селянами казенних, земських і громадських повинностей. Дуже зручною формою була кругова порука, тобто громада відповідала за кожного селянина, і якщо у якогось селянина був неврожай або падіж худоби, громада повинна була сплатити його, частку податків.

Отже, скасування кріпосного права мало непересічне значення. Воно серйозно вплинуло на всі сторони життя суспільства. Селяни отримали особисту свободу. Але через те, що реформа проводилася поміщиками і з програмуванням найбільшої матеріальної вигоди для них, реформа виявилася половинчастою з тривалим збереженням кріпосницьких відносин на селі.

Реформа була найбільшим прогресивним подією в російській історії. Вона поклала початок прискореної модернізації країни, тобто переходу, до того ж високими темпами, від аграрного до індустріального суспільства.

Велика реформа дала свободу мільйонам людей. При цьому її проведення довело можливість і плідність мирних перетворень в Росії, що робляться з ініціативи влади. Показово, що в Сполучених Штатах Америки ліквідація рабства, що пройшла приблизно в той же час, стала можливою лише в результаті ГромадянськоїВійни

Правовий статус особисто вільного селянина і пережитки кріпацтва в правовому статусі селян пореформеної доби

Отже, незважаючи на очевидні переваги особистої свободи, більшість селян не могли їх одразу збагнути. Традиції рабського життя настільки глибоко в'їлися в людські душі, що у деяких селян оголошення Маніфесту 19 лютого 1861 р. супроводжувалося сценами розпачу і вигуками: «На кого нас залишаєш, барин!» Цих селян лякала свобода, яка не лише відкрила перед ними нові можливості, а й вимагала ініціативи і відповідальності за кожний свій крок.

У цілому внаслідок земельної реформи 1861 р. 94 % колишніх поміщицьких селян одержали наділи менше 5 десятин, тобто менше норми середнього прожиткового мінімуму. Та й ці мізерні наділи селяни повинні були протягом 49 року викуповувати у поміщиків на основі встановлених реформою цін, які значно перевищували тодішні ринкові ціни на землю (див. статистичну таблицю). Так, в Україні до 1906р., коли «викупні платежі» припинилися, поміщики одержали за землю, передану селянам, 382 млн. крб., у той час як її ринкова вартість становила 128 млн. крб.

Розміри викупних платежів, нарахованих на селян українських губерній

Отже, аграрна реформа 1861 р. була проведена в інтересах поміщиків, що відобразилося на її змісті та шляхах здійснення. Незважаючи на свій буржуазний характер, вона була фіскальною щодо селянства.

Державні селяни в Україні складали 1/3 від усього селянства. Частина з них, козаки Чернігівської і Полтавської губерній, колоністи Степової України, були власниками своєї землі, користувались низкою економічних пільг, що дозволяло їм ще до 1861 р. утримувати господарства фермерського типу. Згідно з реформою 1866 р. у власність державних селян перейшли значні земельні масиви. Наділи державних селян були вдвічі більші за середні наділи кріпаків, а платежі - порівняно меншими.

Ще однією категорією населення, яка отримала сприятливі умови для господарської діяльності, були колоністи. Після реформи у користуванні колоністів Степової України перебувало понад 20 % усієї надільної землі, хоч вони й становили лише 11,7 % загальної кількості селян.

1) частина державних селян були власниками своєї землі;

2) користувалися низкою економічних пільг;

3) державні селяни ще до 1861 р. утримували господарства фермерського типу;

4) після реформи 1861 р. земельні наділи державних селян були вдвічі більшими, ніж селян-кріпаків;

5) державні селяни сплачували менші платежі.

Наслідки селянської реформи

· зміна форми землеволодіння - земля стала в центрі куплі-продажу;

· скорочення поміщицького землеволодіння і зростання кількості господарств з ринковою орієнтацією;

· Інтенсивний розвиток галузей харчової і переробної промисловості;

· активніше відбувалося технічне переоснащення сільського господарства;

· широко запроваджувались нові агротехнічні заходи (сівозміни з посівами кормових культур, штучні добрива, перехід до багатопільної системи землеробства);

· поглиблювалася сільськогосподарська спеціалізація районів;

· селяни залишалися обтяжені непомірними викупними платежами, подушною податтю, поземельним податком;

· зберігалися натуральні повинності (дорожня, візницька).

Маючи підтримку держави та користуючись відсутністю земельного розмежування до реформи, поміщики Російської імперії не тільки захопили найкращі землі, а й відрізали у селян чимало їхньої: від 14% у Херсонській губернії до 37% у Катеринославській. Тому після реформи 220 тис. українських селян залишилися безземельними, майже 100 тис. мали наділ до однієї десятини і 1600 тис. - від однієї до трьох десятин. Загалом у пореформений період майже 94% селянських господарств володіли наділами до 5 десятин, що не давало змоги ефективно вести господарство. До того ж внаслідок реформи українські селяни втратили 1 млн. десятин, тобто понад 15% загальної площі земель, які раніше перебували в їхньому користуванні. Реформа проводилася за рахунок селян, які мусили сплатити поміщикам викуп. Формально цей викуп призначався за землю, а за суттю він був компенсацією за скасування феодальних повинностей. Оскільки селяни не могли одразу сплатити всю суму, яка становила 11 річних податків з селянського двору, то посередником між селянами та поміщиками виступала держава. Вона сплатила поміщикам викупні платежі, а селянам надала позику на 49 років. Внаслідок цього царська казна на кожний виданий селянам карбованець отримала 63 копійки чистого прибутку. Скасування кріпосного права стало своєрідним ключем до модернізації Російської імперії. Таке радикальне перетворення в аграрному секторі вимагало термінових змін та зрушень в інших сферах суспільного життя, які б дали можливість гармонізувати та стабілізувати ситуацію.

Утворення буржуазної земельної власності, , впровадження машин і агротехніки, поліпшення структури господарства сприяли підвищенню врожайності, розширенню посівних площ та збільшенню товарного виробництва, зростанню внутрішньої та зовнішньої торгівлі.

Висновок

Середина XIX ст. показала різке загострення кризи кріпосницької системи. Вона більше не могла забезпечити не лише ріст виробництва, а навіть збереження досягнутого рівня. На території Російської імперії продовжувало розвиватися ручне виробництво, примітивні знаряддя праці. Стояти на місці означало відставати. На це відставання були приречені національні регіони, у тому числі й Україна.

Кримська війна продемонструвала гнилість і безсилля імперії. Десятки тисяч українців у складі російської армії і флоту воювали проти Туреччини та її союзників. Україна була найближчим тилом російської армії; на плечі її населення були покладені обов'язки постачання фронту всього необхідного.

Україні довелося годувати чужу армію і віддавати своїх синів на війну за чужі інтереси. Спроба М. Чайковського організувати боротьбу проти царизму під гаслами відновлення української і польської державності не мала успіхів.

Війна викликала посилення селянського руху. Селянство прагнуло до волі.

Питання про необхідність реформ у середині 50-х pp. XIX ст. опинилося в центрі суспільно-політичного руху, у якому брали участь представники всіх станів суспільства. Царизм опинився перед вибором або скасувати кріпосне право «зверху», або воно буде зметене масовим селянським бунтом «знизу». Царизм обрав реформи.

Скасування кріпосного права стало однією з найважливіших подій другої половини XIX ст. Держава змушена була піти на ліквідацію кріпосницької системи, яка проіснувала сотні років. Реформу готували кріпосники, тому зробити її радикальною не вдалося. Вона була половинчастою, непослідовною, з орієнтацією, у першу чергу, на інтереси дворянства. Найбільшим досягненням цієї реформи було те, що селяни отримали особисту свободу. У селах залишалася селянська община, що обмежувала особисту свободу селян і регламентувала їх господарську діяльність, зберігала архаїчні відносини на селі.

Викупна операція стала справжнім грабунком селян. За свою землю селяни заплатили втричі більше ЇЇ вартості. Особливо несправедливим селяни вважали зменшення їх землекористування.

У селянських виступах другої половини XIX ст. однією з найважливіших вимог стало повернення «відрізків». Об'єктивно селянська реформа привела до покращення життя селянства і сприяла економічному та суспільно-політичному розвитку українського суспільства. Вона була важливим кроком у капіталістичній трансформації суспільства.

Література

1. Гайдай Л. Історія України в особах, термінах, назвах і поняттях. -- Луцьк: Вежа, 2000

2. Довідник з історії України. За ред. І. Підкови та Р. Шуста. -- К.: Генеза, 1993.

3. Рад. енциклопедія історії України. -- К., 1969. -- Т. 2.

4. «Полное собрание законов», тт. XXI, XXIV. (рос.)

5. Матеріали з сайту «історичний портал»

Размещено на Allbest.ru