Війна СРСР в Афганістані

Размещено на http://www.allbest.ru/

Реферат на тему:

«Війна СРСР в Афганістані»

ЗМІСТ

ВСТУП

1. ВТОРГНЕННЯ СРСР В ДЕМОКРАТИЧНУ РЕСПУБЛІКУ АФГАНІСТАН: ПОЛІТИЧНА СИТУАЦІЯ ТА СИСТЕМА НОВОГО ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ.

2. ЗБРОЙНА ІНТЕРВЕНЦІЯ ТА ОСНОВНІ ЕТАПИ ВІЙНИ

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

ВСТУП

Друга половина XX ст. була позначена в житті афганського суспільства і держави буремними змінами та величезними зворушеннями. Вони були наслідком нестерпної капіталістичної еволюції Афганістану, яка загострила до меж, особливо починаючи з 60-х років, давно назрілі в країні соціально-економічні, політичні, ідеологічні, релігійні, етнонаціональні та інші протиріччя. В такій непростій внутрішньополітичній ситуації на арену суспільно-політичної боротьби вийшли численні опозиційні течії та угруповання, кожне з них пропонувало свою програму заходів і дій, щоб вивести країну із глибокої соціально-економічної та політичної кризи, покінчити з кричущою віковою відсталістю, убозтвом і невіглаством більшості населення і прилучити його до плодів світової цивілізації.

Серед різношерстої опозиції найбільшою активністю, організованістю та впливом у політизованих колах афганського суспільства користувалися ліві сили та їх угруповання. Всі суспільно-політичні рухи та угруповання, які діяли в країні, не були (і не могли бути) вільними від зовнішнього впливу. Перш за все вони відчували на собі великий вплив змін, які відбулися в світі і регіоні після закінчення другої світової війни.

Війна в Афганістані -- збройний конфлікт, у якому брали учать урядові війська Афганістану і Радянського Союзу проти повстанських груп моджахедів. Розпочалась у грудні 1979 році нападом спецпідрозділів КДБ СРСР на президентський палац у Кабулі і вбивством президента країни Хафізулли Аміна і його оточення та введенням у країну «обмеженого контингенту» Радянської Армії. Війна за офіційними радянськими даними тривала до виводу основної маси радянських військ 15 лютого 1989 року. В результаті цієї війни загинуло (за міжнародними даними, прийнятими також і СРСР) близько 1,5 млн або 10% з числа тодішнього населення країни. Радянські втрати, за офіційними даними СРСР, становили близько 15 тисяч військовослужбовців.

Актуальність дослідження теми визначається перш за все тим, що ліві сили Афганістану, вийшовши на арену суспільно-політичної боротьби, залишили помітний слід в історії цієї давньої країни.

1. РАДЯНСЬКЕ ЗБРОЙНЕ ВТОРГНЕННЯ В ДЕМОКРАТИЧНУ РЕСПУБЛІКУ АФГАНІСТАН: ПОЛІТИЧНА СИТУАЦІЯ ТА СИСТЕМА НОВОГО ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ

Король Захір-Шах наприкінці 50-х років дозволив великій групі офіцерів афганської армії навчатись у радянських академіях. Саме офіцери, які повернулись із СРСР, були першими марксистами, що прагнули захопити владу і здійснити соціальні перетворення. Поряд із військовиками на політичну арену вийшла університетська молодь, яка щиро прагнула вирвати країну з лабет відсталості та бідності.

В державі утворилося два угруповання -- комуністів та ісламістів, які поставили собі за мету збройним шляхом захопити владу. Комуністам із допомогою радянських спецслужб вдалося в 1978 році здійснити військовий переворот. Відразу потуга їхніх радикальних перетворень зіштовхнулась із запеклим спротивом афганського селянства, що не бажало коритися кабульським "реформаторам". Особливе роздратування викликали нововведення в галузі землеволодіння, звичаєвого права і примусової ліквідації неписьменності. Скориставшись непродуманими й різкими кроками комуністичного уряду, ісламісти оголосили себе істинними захисниками мусульманських цінностей. Саме іслам об'єднав різні племена та народності в боротьбі проти кабульського режиму[1, c. 16-17].

Перші тривожні симптоми кризи влади різко виявилися на початку 60-х років. На той час Афганістан залишався землеробсько-скотарською країною. Промисловість була розвинута слабо. Хоча в аграрній сфері все ще зберігалися пережитки середньовічних виробничих відносин, однак афганське суспільство вже перестало бути феодальним. У процесі капіталістичної еволюції в багатоукладній економіці афганської держави провідними визначилися державні капіталістичний, приватно капіталістичний і дрібнотоварний уклади. В країні в міру її капіталізації появилися і ставали дедалі гострішими проблеми пауперизації широких верств населення, зайнятості і масової міграції сільських мешканців у міста і, як результат цих процесів, посилення соціальної напруженості в суспільстві. Вона доповнювалась міжнаціональною, міжплемінною та міжконфесійною ворожнечею, що постійно давала про себе знати, а також боротьбою за владу між різними кланами двірцевої та придворної аристократії.

Правляча монархічна верхівка, намагаючись усунути соціально-політичну напруженість у суспільстві пішла на введення в 1964 році нової конституції та допущення на її засадах широких демократичних прав і свобод для своїх громадян. Ці заходи відкрили в країні період так званого “демократичного експерименту”. Його наслідком, всупереч сподіванням династії, стали активізація діяльності антиурядової опозиції та масовї страйкові виступи різних верств населення, що відбувалися, як правило, під гаслами лівих сил і за активної участі радикально настоєних представників інтелігенції, державних службовців, студентської та учнівської молоді.

Тільки за перші п'ять місяців республіканського режиму вони організували дві великі антиурядові змови, а влітку 1975 року - антидаудівське збройне повстання, що охопило ряд районів в 11-ти провінціях центру, північного сходу і сходу країни[2, c. 36-38].

Народно-демократична партія Афганістану розпочала репресії проти власного населення. Жертвами служби безпеки (ХАД) стали тисячі селян, купців, вождів племен і релігійних об'єднань. У самій партії комуністів точилися гострі суперечки щодо обраної стратегії і тактики побудови суспільства нового типу.

На кінець 70-х років Афганістан за рівнем економічного розвитку займав 108 місце серед країн, що розвиваються. Країна ніби завмерла на стадії феодалізму з глибокими пережитками родоплемінного ладу і общинно-патріархального укладу життя. Понад 90% населення проживало у сільській місцевості і знаходилось під владою феодалів, племінних вождів, мулл і т.д. Близько 3 млн. афганців вело кочовий спосіб життя. У духовному житті країни в найбільш консервативних формах панував іслам. В Афганістані не склалася єдина нація і країну роздирали національно-етнічні й феодальні міжусобиці. Центральна влада ніколи не контролювала всієї території країни. Більшість населення була неписьменна.

До 1973 р. в Афганістані існувала монархія. Останнім королем був Захір Шах. 17 липня 1973 р. принц Мухаммед Дауд здійснив державний переворот, скинувши свого двоюрідного брата з престолу. Дауд ліквідував монархію і проголосив себе президентом республіки Афганістан.

У 60-ті роки в Афганістані зародився опозиційний рух, рушійною силою якого стала інтелігенція. 1 січня 1965 р. була створена Народно-демократична партія Афганістану (НДПА), яка поставила перед собою завдання здійснити народно-демократичну революцію, провести соціальні перетворення і ліквідувати відсталість країни. Кінцевою метою проголошувалась побудова соціалізму. Партія існувала напівлегально. У 1966 р. в НДПА намітився розкол, викликаний суперництвом між лідерами, а також розбіжностями в тактиці боротьби. 1977 р. лідери фракцій підписали Заяву про єдність НДПА, але об'єднання було неповним: військові організації існували окремо. Крім НДПА, таємно діяв Об'єднаний фронт комуністів Афганістану (ОФКА), створений 1974 р. полковником А.Кадиром.

У квітні 1978 р. лідери НДПА прийняли рішення про повстання. ЗО квітня 1978 р. країна була проголошена Демократичною Республікою Афганістан. Очолив державу Н.М.Таракі, його заступниками стали Б.Кармаль і Х.Амін. У травні 1978 р. було оголошено програму соціально-економічних реформ: знищення феодальних і дофеодальних відносин, демократизацію суспільного життя; ліквідацію національного гноблення і дискримінації; проголошення рівноправності жінок; ліквідацію неписьменності і безробіття; укріплення державного сектору економіки; дотримання принципів неприєднання і нейтралітету. При проведенні цих реформ не враховувались національно-культурні традиції, було взято високі темпи і застосовувались адміністративні заходи. У середині НДПА розгорілась міжфракційна боротьба і насаджувався культ особи Таракі. У грудні 1978 р. між СРСР і ДРА був укладений договір про дружбу і співробітництво[1, c. 115-117].

Така політика нового керівництва викликала збройний опір загонів самооборони і розгортання партизанської боротьби опозиційними партіями (Ісламська партія Афганістану- керівник Г.Хекматіяр, Ісламське товариство Афганістану на чолі з Б.Раббані та ін.). На території сусідніх Ірану й Пакистану з'явилися афганські біженці, які стали джерелом поповнення збройної опозиції.

На початку січня 1979 р. становище в країні внаслідок помилок афганського керівництва, репресій, внутріфракційної боротьби в НДПА, розвалу армії, діяльності збройної опозиції погіршилося. Починаючи з березня-квітня 1979 р. афганське керівництво неодноразово зверталось до СРСР за збройною допомогою. У березні 1979 р. Х.Амін здійснив переворот, усунувши від влади Таракі. 8 жовтня 1979 р. Таракі був задушений прихильниками Аміна. Після перевороту Амін насаджує в країні диктаторський режим. Фізичному знищенню піддавалися всі, хто був незгодний з його політикою. Репресивні методи не дали результату: більша половина країни була охоплена партизанським рухом; Амін втрачав контроль над ситуацією[1, c. 120].

Початок створенню в країні нової державної влади й управління та здійсненню перетворень і реформ у різних сферах - економіці, політиці, правовій системі, культурі, побуті і т.д. - було покладено декретами № 1 і № 2 Революційної ради ДРА та оприлюдненням “Основних напрямів революційних завдань уряду ДРА”. Названими декретами в Афганістані фактично встановлювалась однопартійна система в особі Народно-демократичної партії. Склад Революційної ради, вищого органу влади, майже повністю співпадав зі складом ЦК партії. Відмовившись від свого ключового програмного гасла і численних колишніх заяв з приводу насущної необхідності союзу демократичних і національно-патріотичних сил, НДПА і лівий режим стали на шлях політичної самоізоляції і тим самим буквально на старті значно звузили свою соціальну опору в суспільстві, поставили під сумнів щирість своїх намірів демократизувати суспільне життя.

В утвердженні всевладдя партії чимала “заслуга” належала радянському радницькому апаратові, який з літа 1978 року заполонив буквально всі партійні та державні структури ДРА. Діючи відповідно до одержаних з Москви інструкцій, він наполегливо насаджував в Афганістані елементи радянської однопартійної моделі влади та управління. Режим швидко почав набувати тоталітарних рис, що прикривалися демократичними декораціями. Декретами № 4 і № 5 було відповідно узаконено нову державну символіку - герб і прапор країни та вирішено долю членів колишньої королівської сім'ї, що жили у той час в еміграції. Всіх їх оголосили національними зрадниками і позбавили афганського громадянства та всіх прав.

Жодна з урядових постанов не викликала в афганському суспільстві, передусім на консервативно настроєній сільській периферії, такого неприйняття і прихованого протесту, як прийнятий у жовтні 1978 року декрет № 7, яким скасовувались калим та ряд інших одіозних норм сімейно-побутових відносин, а також встановлювалися суворі покарання за порушення нововведень аж до позбавлення волі. Положення і заходи даного декрету, зрозумілі й логічні з точки зору менталітету західного суспільства, були сприйняті серед значної частини населення країни як замах на історичні, національні та релігійні цінності, як намір нових властей комунізувати країну і суспільство. Цим скористалася озброєна ісламська опозиція. Відтоді гасло “Іслам в небезпеці!” став її найсильнішим пропагандистським козирем у боротьбі проти “кабульського комуністичного уряду”.

Здійснення земельної реформи почалося в січні, а в липні 1979 року було оголошено про її завершення. За офіційними даними землю безплатно одержали майже 296 тис. селянських сімей(Achievements of the April Revolution in Afghanistan. - Kabul: Information and Press Department. DRA Ministry of Foreign Affairs, 1984. - P.15). Фактично земельна реформа залишилася невиконаною. Вона не тільки не розв'язала гостру в країні продовольчу проблему, а ще більше загострила її. Багато селян не могли (та й не хотіли) скористатися наданою їм землею через втрату Кабулом контролю над периферією в умовах, коли розгорялася громадянська війна. Провал у здійсненні земельної реформи став значною мірою наслідком хибності самої аграрної політики ДРА, помилок і прорахунків партійного і державного керівництва ДРА, а саме: перехльостування в оцінці суті квітневої революції як пролетарської; перебільшення міри зрілості соціальних суперечностей на селі та суб'єктивної готовності афганського селянства до глибоких аграрних перетворень; посягання властей на приватну земельну власність, освячену в свідомості населення країни релігією та віковими традиціями; безплатного вилучення земель в дрібних поміщиків-малеків, заможних селян і навіть середняків; дробіння продуктивних господарств на дрібні; невиправданої поквапливості під час проведення земельної реформи; недооцінки специфіки країни і суспільства - багатонаціонального складу, різноманітності форм господарювання на селі, величезного впливу на людей місцевих духовних і світських авторитетів, глибокої прихильності населення до традиційних морально-етичних норм і патріархального способу життя й побуту, особливо в зоні розселення афганських племен; відмови властей від політичних і правових компромісів з опозицією та сільською елітою; актів сваволі, беззаконня, насильства, терору і зловживань владою службових осіб на місцях, в тому числі при розподілі земель.

Все це, разом узяте, призвело до дискредитації в очах населення земельної реформи, прогресуючої втрати довір'я села до “кабульського комуністичного режиму”, деморалізації частини армійських кіл і державного апарату, дезорганізації сільськогосподарського виробництва та подальшого загострення продовольчої проблеми в країні.

Не мали успіху й інші реформи та перетворення.

Так само суперечливо і з великими втратами вирішувалося національне питання. В цілому керівники НДПА і ДРА не змогли висунути якусь всеосяжну й конструктивну програму вирішення складного і вкрай хворобливого в країні національного питання. Насправді його вирішення було зведено до культурно-мовної сфери. Тож курс афганського керівництва знайшов яскраве втілення в реорганізації держапарату, в армійській кадровій політиці, у створенні нової політичної системи суспільства, в політиці щодо релігії та духовенства.

Становище в країні серйозно погіршилося також жорстокою боротьбою в керівництві партії та держави, масовими репресіями, розгорянням громадянської війни і втручанням зовнішніх сил у внутрішньоафганські справи.

Не менш суперечливим і складним виявилося й міжнародне становище ДРА. Упродовж короткого часу після її проголошення вона дістала широке міжнародне визнання. Першими це зробили СРСР та його партнери по соціалістичній співдружності. Вже під кінець травня 1978 року про визнання ДРА заявило близько 50 держав світу, в тому числі країни Заходу та регіону[5, c. 178].

радянський війна афганістан військо

2. ЗБРОЙНА ІНТЕРВЕНЦІЯ ТА ОСНОВНІ ЕТАПИ ВІЙНИ

Афганська збройна опозиція у складі шести найбільших угруповань (Ісламської партії Афганістану на чолі з Г.Хекматьяром, Ісламського товариства Афганістану, Руху ісламської революції Афганістану, Національного ісламського фронту Афганістану, Національного фронту порятунку Афганістану та Ісламської партії Афганістану на чолі з М.Ю.Халесом) організаційно склалася в 1976-1979 роках, тобто ще до введення радянських військ в Афганістан. Трохи пізніше появився “Ісламський союз за визволення Афганістану”, очолюваний А.Р.Сайяфом. Всі вони були де-факто визнані урядом Пакистану й отримали право при його щедрій підтримці й допомозі мати не тільки свої штаб-квартири в м.Пешаварі, а й їх відділення, навчальні центри, бази, табори і загони бойовиків у різних містах та районах Пакистану.

На плацдарм “війни” проти ДРА було перетворено й Іран. Перші озброєні групи афганської опозиції для ведення партизанської війни проти кабульського режиму було закинуто в Афганістан з пакистанської території у травні 1978 року, тобто через місяць після приходу лівого режиму до влади. Наприкінці 1979 року вони діяли в більшості провінцій ДРА. Отже, факти свідчать про те, що громадянська війна в Афганістані почалась ніяк не з моменту введення радянських військ у цю країну, як нерідко твердять деякі видання, а значно раніше і була зв'язана з внутрішньоафганськими чинниками, і з глобальною ідеологічною конфронтацією двох світових систем того часу, намірами певних зовнішніх сил повернути розвиток суто внутріафганських подій в потрібне для ідеологічних та геополітичних інтересів цих країн русло[4, c. 224-225].

Так, з огляду на такі міжнародно-політичну ситуацію, західній, а пізніше і у вітчизняній пресі з легкої руки журналістів ця війна часто називалася "радянським В'єтнамом". Ніхто не сумнівався, що "росіяни" на своїх бойових вертольотах могли досягти навіть найвіддаленіших районів цієї ізольованої від усього світу країни. Але навіть самі об'єктивні прогнози зводилися до одного: якщо радянські війська хочуть отримати вигідні для себе довгострокові наслідки, їм треба "зійти на землю". Інакше їм ніколи не впоратися з озброєними повстанцями у себе в тилу. Моджахеди не були єдині у своїй боротьбі. Але, як це не може здатися парадоксальним, досвід не тільки радянсько-афганської війни показує, що сила не завжди в єдності.

27 квітня 1978 р. військові, члени ліворадикальної Народної демократичної партії Афганістану (НДПА), здійснили переворот. Цю акцію вони назвали «Квітневою революцією» Нова влада проголосила курс на соціалізм, видала декреті про наділення селян конфіскованою у поміщиків землею про ліквідацію лихварських заборгованостей, скасування калиму при одруженні та ін. У мусульманській країні так закони були приречені на провал, оскільки суперечили нормам ісламу. Відмовитися від сплати боргу, посилаючись на декрет, означало відступитися від клятви Аллахові, що вело до громадського осуду. Взяти землю, якою не володіли твої предки, означало порушити традицію. Нова влада почала репресії проти духовенства, мали місце закриття руйнування мечетей.

Кабульський уряд не визнали племінні та етнічні вожді, яким в Афганістані належить реальна влада на місцях. Почали формуватися збройні загони «моджахедів» («борців за віру»). У країні спалахнула громадянська війна. Мільйони людей із 17-мільйонного населення втекли до сусідніх країн - Ірану та Пакистану.

У внутрішні справи Афганістану грубо втрутився СРСР. У грудні 1979 р. радянські війська вторглися в Афганістан для підтримки режиму. Спочатку вони розташувалися гарнізонами у великих містах країни, а згодом повели бойові дії по всій території. Присутність чужоземних військ викликала стихійний опір народу. Пік війни припав на 1984-1985 pp.

Рішення про введення радянських військ до Афганістану було ухвалене 12 грудня 1979 року на засіданні Політбюро ЦК КПРС і оформлено секретною ухвалою ЦК КПРС. Офіційною метою введення було запобігання загрозі іноземного військового втручання. Як формальна підстава Політбюро ЦК КПРС використовувало неодноразові прохання тодішнього керівництва Афганістану[6, c. 22-23].

Військове угруповання, яке офіційна радянська пропаганда називала виключно Обмежений контингент радянських військ, опинилося безпосередньо втягнутим у громадянську війну, що розгоралася в Афганістані, і став її активним учасником та головним збудником.

У конфлікті брали участь збройні сили уряду Демократичної Республіки Афганістан (ДРА) з одного боку і озброєна опозиція (моджахеди, або душмани) -- з іншою. Боротьба велася за повний політичний контроль над територією Афганістану. Душманам в ході конфлікту підтримку подавали військові фахівці США, ряду європейських країн - членів НАТО, а також пакистанські спецслужби.

25 грудня 1979 року почалося введення радянських військ в ДРА по трьох напрямках.

До складу радянського контингенту входили: управління 40?ї армії з частинами забезпечення і обслуговування, чотири дивізії, п'ять окремих бригад, чотири окремі полки, чотири полки бойової авіації, три вертолітні полки, одна трубопровідна бригада, одна бригада матеріального забезпечення і деякі інші частини і установи.

Афганська війна тривала від 25 грудня 1979 до 15 лютого 1989 року, тобто 2238 днів.

Перебування радянських військ в Афганістані і їх бойову діяльність військові історики умовно розділяють на чотири етапи.

1?й етап: грудень 1979 р. -- лютий 1980 р. Введення радянських військ до Афганістану, розміщення їх по гарнізонах, організація охорони пунктів дислокації і різних об'єктів.

2?й етап: березень 1980 р. -- квітень 1985 р. Ведення активних бойових дій, зокрема широкомасштабних, спільно з афганськими з'єднаннями і частинами. Робота з реорганізації і зміцненню збройних сил ДРА.

3?й етап: травень 1985 р. -- грудень 1986 р. Перехід від активних бойових дій переважно до підтримки дій афганських військ радянською авіацією, артилерією і саперними підрозділами. Підрозділи спецпризначення вели боротьбу з припинення доставки зброї і боєприпасів із-за кордону. Відбувся вивід 6 радянських полків на Батьківщину.

4?й етап: січень 1987 р. -- лютий 1989 р. Участь радянських військ в проведенні афганським керівництвом політики національного примирення. Продовження підтримки бойової діяльності афганських військ. Підготовка радянських військ до повернення на Батьківщину і здійснення повного їх виводу[3, c. 176-178].

14 квітня 1988 року за посередництва ООН в Швейцарії міністрами закордонних справ Афганістану і Пакистану підписані Женевські угоди про політичне врегулювання ситуації в ДРА. Радянський Союз зобов'язався вивести свій контингент в 9?місячний термін, починаючи з 15 травня; США і Пакистан, зі свого боку, повинні були припинити підтримувати моджахедів. Відповідно до угод, виведення радянських військ з території Афганістану почалося 15 травня 1988 року. 15 лютого 1989 року з Афганістану повністю виведені радянські війська. Виведенням військ 40?ї армії керував останній командувач контингентом генерал-лейтенант Борис Громов.

Нове радянське керівництво на чолі з М. Горбачовим визнало помилковим рішення попередників, і з кінця 1986 р. пішло на поетапне виведення військ. 15 лютого 1989 р. останній радянський вояк залишив афганську землю[4, c. 283].

ВИСНОВКИ

Афганістан був приречений на соціальні зміни.Серед багатоликого опозиційного руху Афганістану напередодні і після повалення монархії велику популярність та вплив у колах політизованої міської громадськості, особливо у молодшого та середнього офіцерства армії, мали ліві організації та угруповання. Саме вони забезпечили М.Дауду і зв'язаним з ним ліберально-буржуазним колам країни повалення монархії та запровадження республіканського ладу. Однак цей союз виявився неміцним. Конфлікт між ними призвів до антидаудівського збройного повстання у квітні 1978 р. та приходу до влади лівих радикалів.

НДПА, прийшовши до влади у квітні 1978 року, висунула широку програму реформ і перетворень в країні та суспільстві. Серед них передбачалися: перебудова основ влади та управління, оновлення державного апарату, створення нової політичної системи суспільства, реорганізація та зміцнення збройних сил, проведення земельної реформи, впорядкування сімейно-побутових стосунків та усунення з життя суспільства найбільш архаїчних норм та звичаїв, ліквідація неписьменності в країні, вирішення національного питання. Було вжито заходів щодо коригування основ зовнішньополітичного курсу ДРА відповідно до нової політичної та ідеологічної орієнтації кабульського режиму і нової міжнародної обстановки, що склалася навколо Афганістану.

Однак правління Таракі-Аміна призвело до трагедії для багатостраждального Афганістану і для самих лідерів. Їхньому режимові, що називав себе “народно-демократичним” і спочатку дістав підтримку широких верств населення, не вдалося, незважаючи на добрі наміри, здійснити більшість з проголошених ним гасел як через об'єктивні внутрішні та зовнішні чинники, так і в результаті його грубих соціально-політичних та економічних прорахунків і помилок, некомпетентності і поспіху, волюнтаризму і суб'єктивізму.

Здійснюючи об'єктивно назрілі реформи і перетворення, вона сліпо дотримувала радянських стереотипів їх здійснення без будь-якого врахування специфіки своєї країни, рівня її соціально-економічного і політичного розвитку і менталітету народу. Найбільш згубними для долі країни і суспільства стали бездумна політика і практика “забігання наперед”, висування явно нереальних завдань з соціалізації афганського суспільства, яке ще не позбулося пережитків феодальних і дофеодальних відносин та родо-племінної організації. Партійно-номенклатурна еліта привласнила собі верховні повноваження в управлінні країною і суспільством, а партійні органи, створені на всіх рівнях адміністративної системи і в усіх відомствах, були наділені державними функціями. Підміна партійними функціонерами органів державної влади в центрі і на місцях призвела до дезорганізації управління країною.

НДПА позбавила себе підтримки з боку широкої демократичної і патріотично настроєної громадськості країни і таким чином поставила себе в становище самоізоляції. Відповідальність за трагедію Афганістану, яка розтяглась на десятиріччя і призвела до втрати афганською державою територіальної цілісності і вже коштувала її народові величезних людських та матеріальних втрат, лежить як на лівому кабульському режимові та афганській збройній опозиції, так і на Радянському Союзі, країнах Заходу, Китаї та консервативних режимах регіону, які зробили Афганістан полігоном, а афганський народ заложником ідеологічної конфронтації двох світових систем і своїх корисливих геополітичних інтересів.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Народно-демократическая партия Афганистана у власти. Время Тараки-Амина (1978-1979 гг.). Симферополь: Издательство Симферопольского государственного университета, 1999. 359 с.

2. Афганистан: страна, люди, общество. Симферополь: Издательство Международного Таврического эколого-политологического университета, 1995. 120 с.

3. Алексєєв Ю. Всесвітня історія: Навчальний посібник/ Юрій Алексєєв, Андрій Вертегел, Олександр Казаков,; За ред. Юрія Алексєєва,. К.: Каравела, 2006. 239 с.

4. Всесвітня історія: Навчальний посібник/ Б.М. Гончар, М. Ю. Козицький, В. М. Мордвінцев, А. Г. Слюсаренко,. К.: Знання, 2002. 565 с.

5. Вооруженные силы Афганистана в 1919-1977 гг. // История вооруженных сил Афганистана. 1747-1977 / Ю.В.Ганковский, А.И.Полищук, М.Ф.Слинкин, В.В.Луков / Под ред. Ю.В.Ганковского. М.: Наука, 1985. Глава 4, с.86-169; глава 5, с.170-178; послесловие, с.179-191, 200-204.

Размещено на Allbest.ru