Засади економічної політики в програмних документах українських націоналістичних партій та організацій 1990-х рр.

Размещено на http://allbest.ru

Засади економічної політики в програмних документах українських націоналістичних партій та організацій 1990-х рр.

Значне пожвавлення суспільно-політичного життя в Україні наприкінці 1980-х рр., що стало наслідком процесів демократизації та дезінтеграції в СРСР, спричинило появу і формування різноманітних політичних і громадських об'єднань та організацій. Причому на хвилі отримання країною незалежності на початку 1990-х рр. особливо бурхливо розвивалося націоналістичне середовище, представлене як переважно діаспорними силами, так і суспільно-політичними об'єднаннями місцевого походження.

Як відомо, український націоналізм, який ще до кінця 1950-х рр. силами ОУН-УПА продовжував у Західній Україні збройну боротьбу проти радянського режиму, займав серед еміграційних політичних течій найбільш активну позицію протягом повоєнної доби. Разом з тим, націоналістичний рух не уникнув процесів подальшого розділення на окремі осередки та угруповання, будучи представленим наприкінці 1980-х рр. трьома основними напрямами - ОУН бандерівців (або ж революційна), ОУН мельниківців та ОУН «за кордоном» (або ж «двійкарі» - від головних критиків С. Бандери - З. Матли та Л. Ребета) [1, с. 466]. Причому стосунки між зазначеними течіями складалися традиційно непросто і нерідко конфронтаційно. Бандерівці звинувачували мельниківців у колабораціонізмі, мельниківці бандерівців - у братовбивствах, а разом вони критикували «двійкарів» і таврували їх як самозванців, опортуністів, ревізіоністів тощо.

Отже, початок кардинальних змін суспільно-політичного життя на українських землях націоналістичний рух зустрів розпорошеним на три окремі організації. Причому кожна з них в підсумку по своєму відповіла на виклики нової доби та появу незалежної української держави. Так, ОУН (з) фактично відмовилася від розгортання активної діяльності в Україні, надалі зосередившись на культурно-просвітницькій роботі в країнах перебування української діаспори [2]. Ідеологія «двійкарів» трансформувалася в ідеологію так званого ліберального націоналізму, який є дуже близьким до ідеології мельниківців. Часто ці організації виступають як союзники. Одним з небагатьох проявів діяльності ОУН (з) в Україні стало продовження видання часопису «Сучасність» в Києві (з 1991 р.), співредакторами якого виступили Т. Гунчак та І. Дзюба.

Що ж до мельниківців, то їхня організація ще на початку 1970-х рр. остаточно перейшла на демократичні позиції, тісно зблизившись з колишніми ідеологічними опонентами - республіканським осередком та Державним центром УНР в екзилі. Більше того, голова ОУН (м) М. Плав'юк (з 1979 р.) обійняв посаду Президента Української Народної Республіки в екзилі (1989 р.), урочисто склавши свої повноваження перед керівником незалежної української держави Л. Кравчуком у серпні 1992 р.

У травні 1993 р. мельниківська ОУН провела ХІІ-й великий збір - перший в Україні (м. Ірпінь Київської обл.), який засвідчив, що організація, зберігаючи традиційну назву, остаточно перетворилась на громадську організацію національно-демократичного характеру. У програмі, ухваленій збором, наголошувалося на тому, що український націоналізм є засобом боротьби за універсальні права найширших верств, що це - демократичний рух, який не претендує на винятковість та ідеологічну монополію. З ідеологічних настанов початкового періоду існування ОУН залишився хіба що постулат органічності націоналізму, його укоріненості у «внутрішній природі і потребах нації» [3, с. 285]. Фактично ОУН (м), зберігаючи традиційну назву і надалі заперечуючи принцип партійності для націоналізму (24 вересня 1993 р. її під традиційною назвою «ОУН» зареєстровано в Україні як «громадську організацію» [4]), перетворилася на громадсько-політичне утворення національно-демократичної орієнтації.

Найбільш активною в організаційно-політичному плані на українських теренах виявилася третя гілка Організації українських націоналістів - бандерівська (революційна). Прагнучи брати якомога ширшу і активнішу участь у розбудові української незалежної держави, ОУН (б) пішла на легалізацію власного становища в Україні шляхом створення політичної партії, яка мала б включитися у боротьбу за представництво у законодавчій та виконавчій владі. Причому легалізувалися бандерівці не під власним іменем, а створили нову організацію - Конгрес Українських Націоналістів (КУН), на чолі якої було обрано голову ОУН (б) С. Стецько [5, с. 1196]. Вже 26 січня 1993 р. новостворену партію було офіційно зареєстровано Міністерством юстиції. В основу програми КУН були покладені тези VІІІ-го Надзвичайного Великого Збору ОУН 1991 р., причому навіть текстуально даний документ багато в чому повторював програмні засади бандерівської ОУН.

Вже на початковій стадії діяльності КУН стало цілком очевидно, що об'єднання широких кіл націоналістів буде далеко не простою справою. Так, влітку 1993 р. критики С. Стецько з бандерівського середовища на знак протесту проти створення КУН заснували іншу політичну організацію під назвою ОУН в Україні (ОУНвУ), яку очолили М. Сливка та І. Кандиба. Вона була зареєстрована в якості політичної партії Міністерством юстиції України під тією ж назвою 17 листопада 1993 р., а офіційним рупором ОУНвУ стала газета «Нескорена Нація» (редактор - О. Салюк). Втім, помітної ролі в суспільно-політичному житті України ця нечисленна організація не відігравала і не відіграє, не спромігшись навіть жодного разу під час виборів потрапити до парламенту.

Окрім діаспорних сил, що перенесли свою діяльність на українські терени, в Україні постало також декілька так би мовити «місцевих» націоналістичних організацій - зокрема, Державна самостійність України (ДСУ) та Соціал-національна партія України (СНПУ, з 2004 р. - ВО «Свобода»), а також УНА-УНСО, ВО «Тризуб» ім. С. Бандери тощо.

Однією з перших з'явилося Всеукраїнське політичне об'єднання «Державна самостійність України», засновниками якого виступили двоє колишніх політв'язнів, членів Української Гельсінської групи (УГГ): Зеновій Красівський (1929-1991) та Іван Кандиба (1930-2002). Установчий Збір ДСУ відбувся 7-8 квітня 1990 р. у Львові, де головою організації було обрано Івана Кандибу. Під час Збору було видано декілька резолюцій, де містилися основні програмові положення, на яких базувалася діяльність ДСУ в наступні роки: боротьба за створення незалежної української національної держави на засадах українського націоналізму, засудження демократів-«угодовців», неприйняття будь-яких нових союзних договорів [6, с. 232]. 23 березня 1993 р. Міністерство юстиції України зареєструвало Всеукраїнське політичне об'єднання «Державна самостійність України».

Соціал-національна партія України постала восени 1991 р. в результаті об'єднання активістів націоналістичних громадських організацій: Варта Руху, Студентське Братство, ОУМ «Спадщина», Українські Ветерани Афганістану. За ідеологічну основу партії було взято працю керівника ОУН (б) Ярослава Стецька «Дві революції». На виборах 1998 р. СНПУ спільно з партією «Державна самостійність України» створили виборчий блок «Менше слів». Члена комітету Уповноважених СНПУ Олега Тягнибока було обрано народним депутатом України у Буському виборчому окрузі Львівської області [7]. 14 лютого 2004 р. відбувся IX З'їзд СНПУ, який ухвалив нову назву партії - «Всеукраїнське об'єднання «Свобода» та обрав народного депутата України Олега Тягнибока Головою ВО «Свобода».

Таким чином, на початок 1990-х рр. в українському політичному спектрі з'явилося ціле націоналістичне крило, представлене як офіційно зареєстрованими партіями (КУН, ОУНвУ, ДСУ, СНПУ), так і громадсько-політичними організаціями, що вели пропаганду націоналістичних цінностей у суспільстві (ОУН (б), ОУН (м), ВО «Тризуб» ім. С. Бандери). Причому пік популярності цих об'єднань серед населення припадає саме на першу половину 1990-х рр., коли ще залишалася певною мірою ейфорія та оптимізм щодо отримання Україною незалежності та очікуваного в недалекому майбутньому заможного життя. Так, на парламентських виборах 1994 р. кандидати від КУН отримали 7 депутатських місць, а члени Української Національної Асамблеї вибороли 3 мандати народних обранців.

Ідеологічно націоналістичні партії та організації залишалися на позиціях українського інтегрального націоналізму, сформульованого ще у передвоєнні роки. Першочергова увага в доктринах і програмних документах зазначених сил традиційно відводилася питанням незалежності та соборності Української держави, збереженню національних історико-культурних цінностей, захисту і розвитку української мови, відстоювання національних інтересів у самому широкому сенсі. Разом з тим, економічний блок в подібних документах, як правило, виглядав більш програшно і мляво, адже головна увага тут за інерцією приділялася проблемі здобуття і розбудови «Української Самостійної Соборної Держави». Про це говорить і той факт, що, зокрема, програмні положення еміграційної ОУН (б) були практично повністю перенесені у програму КУН - політичної партії, що діяла вже у зовсім якісно нових умовах і на власне українському ґрунті.

Разом з тим, сумні соціально-економічні реалії України першої половини 1990-х р. засвідчили, що питання економічного розвитку (зокрема подолання гострої економічної кризи та різкого зубожіння народу) посідають для пересічного громадянина все більш вагоме місце. Тому поступово в часописах різних напрямків націоналістичного руху («Визвольний шлях», «Розбудова держави», «Нескорена нація») соціально-економічній проблематиці почали приділяти значно більше уваги. Та саме аналіз офіційних програмних документів дає змогу зрозуміти засадничі ідеї українських націоналістичних сил щодо подальшого економічного ладу в Україні.

Як уже зазначалося, однією з перших перенесла свою діяльність в Україну «бандерівська» ОУН. На останньому еміграційному VIII Надзвичайному Великому Зборі ОУН влітку 1991 р. була ухвалена низка «Постанов в ділянці соціяльно-економічних питань», в якій наголошувалося на неможливості перебудувати шкідливу радянську командно-адміністративну економічну систему. Натомість єдиний ефективний шлях виходу України з глибокої кризи, спричиненої внаслідок горбачовської «перебудови», діячі ОУН (б) вбачали в невідкладному переході до «соціяльної ринкової економіки на базі економічної самостійності України» [8, с. 1305]. Причому така самостійність мала означати не режим економічної автаркії, а навпаки - всебічну інтеграцію українського народного господарства в світову економічну систему.

На переконання авторів постанов, рушійною силою становлення і розвитку ринкової економіки в Україні має бути вільна конкуренція та приватна підприємницька діяльність, при цьому роль держави в економічній площині зводилася до необхідного мінімуму - встановлення умов для існування рівних можливостей, запобігання виникненню монополій та субсидіювання неприбуткових, але загальнонаціонально значимих підприємств. Пріоритет надавався приватній та кооперативній формам власності, державна ж припускалася лише у виключних випадках. Іншим принциповим положенням Постанов VIII Надзвичайного Великого Збору ОУН є обов'язкове поєднання в економічному устрої країни економічної складової (ринкової економіки) з соціальною компонентою - політикою солідарності та соціальної справедливості [9, с. 1306]. Рушійною силою успішного розвитку вказаної соціальної ринкової економіки має виступити сильний і багато чисельний середній клас з економічно активних і вільних громадян.

Навесні наступного 1992 р. всі основні положення VIII Надзвичайного Великого Збору ОУН були майже повністю перенесені в текст Постанов Конференції Українських Націоналістів [10, с. 687-692], що відбулася вже на території України, і під час якої було прийнято рішення про створення партійного втілення ОУН (б) - Конгресу Українських Націоналістів. Тож не дивно, що в першій програмі КУН (жовтень 1992 р.) соціально-економічний розділ також фактично дублює зміст та ідейні принципи, викладені в постановах VIII Великого Збору [11, с. 136-140].

Натомість помітні зміни спостерігаємо в економічному блоці передвиборчої платформі КУН 1994 р. Соціальна ринкова економіка й надалі залишалася для націоналістів основним взірцем економічного устрою країни, разом з тим вперше детально були розкриті завдання щодо провідних галузей народного господарства - аграрного сектора (він визнається пріоритетним), промисловості та енергетики. Зокрема, передбачалися земельна реформа з передачею землі в приватну чи кооперативну власність селянам, приватизація державних підприємств та виробництв, уникнення енергетичної залежності від інших країн (в першу чергу, Росії). Що ж до ролі держави в економічній сфері, то тут, як і в попередніх програмних документах, також домінує теза про доцільність зведення її до таких «допоміжних регулюючих функцій: через податкову систему та бюджет розподіляти національний прибуток для забезпечення духовного й матеріального добробуту населення і державних потреб» [12, с. 264].

Показовою є реакція ОУН (б) на реалії складних економічних перетворень середини 1990-х рр., коли різка лібералізація та непродумані реформи привели до різкого зубожіння переважної українців. Вона викладена в «Постановах щодо соціяльно-економічної політики», прийнятих під час ІХ Великого Збору Організації Українських націоналістів у 1996 р. Тут відзначається першочергова потреба не в різких змінах та інтенсивному переході до ринкової економіки (як пропагувалося на початку 1990-х рр.), а послідовна низка запланованих логічних перетворень. Крім того, в документі спостерігається певне збільшення ролі держави в економічній сфері: «…новий соціяльно-економічний лад у своєму розвитку спирається на механізм ринкового саморегулювання в поєднанні з посереднім державним регулюванням» [13, с. 1059]. Натомість в соціальній сфері ОУН (б) сповідує такий суспільний лад, в якому «патерналістична функція спадає, а кожен громадянин функціонує на принципах самовідповідальності та солідарності» [14, с. 1061]. В цьому контексті окремо наголошувалося на новій функції професійних спілок, що мали реалізовувати цивілізовану модель соціального партнерства між найманими працівниками та працедавцями.

В 2000 р. відбувся ювілейний Х Великий Збір ОУН, який в цілому підтвердив актуальність та правильність принципів і положень, прийнятих на двох попередніх загальних зібраннях - VIIІ та ІХ зборів. Втім, не можна не відмітити певні нові акценти, що з'являються у відповідних документах Х Великого Збору. По-перше, економічним питанням приділено значно менше уваги, ніж це було зроблено у постановах попередніх років. Основний наголос тут робиться на різноманітні аспекти суспільно-політичного життя, внутрішньополітичну боротьбу та ін. Скоріш за все, це пояснювалося поступовим зменшенням популярності та впливовості націоналістичних організацій в Україні у порівнянні з початком та серединою 1990-х рр. По-друге, разом з тим, що ОУН (б) і надалі виступала за соціальну ринкову економіку на засадах українського солідаризму, знаходимо в офіційних постановах також дещо новий заклик до «створення самодостатнього і самопідтримуючого народного господарства» [15, с. 24] - тобто до проведення політики протекціонізму в руслі економічного націоналізму. При цьому ще на початку 1990-х рр., зокрема в постановах VIIІ Великого Збору, спостерігається ідея необхідності якомога активної інтеграції до світового господарства, економічної кооперації з іншими країнами та повноцінної участі в міжнародному поділі праці.

В початковій програмі за 1992 р. іншої націоналістичної партії - СНПУ, яку Міністерство юстиції зареєструвало лише в 1995 р., - з 31 пункту лише 5 присвячені питанням розвитку економіки. В них соціал-націоналісти закликають до деполітизації економіки, її багатоукладності та різних форм власності, визнають прийнятним вплив держави на економічні процеси тільки шляхом податкового регулювання [16]. Також у програмі партії підкреслюється недоторканість приватної власності та максимум економічних свобод. Але в цілому програма СНПУ зразка 1992 р. має досить поверховий, тезовий та «лозунговий» характер.

Значно серйозніше і детальніше виглядає програма, підготовлена Соціал-національною партією України пізніше і затверджена Міністерством юстиції як офіційний документ. Згодом ця ж програма з невеликими доповненнями стала в 2004 р. офіційною програмою новоназваної партії - ВО «Свобода». Вона значно ширша за обсягом і охоплює практично все коло проблем і питань, що турбували тогочасне українське суспільство. Економічним та соціальним питанням тут уже присвячено окремий розділ програми з 48 пунктів. Причому показово, що на початку розділу «Народне господарство. Економічна незалежність та соціальна справедливість» основна увага приділяється енергетичній незалежності України від Росії, розвитку альтернативних джерел енергії, більш жорсткій позиції нашої держави як країни-транзитера. Серед інших ключових моментів - заборона приватизації стратегічних підприємств і повернення у державну власність незаконно приватизованих, переваги громадян України перед іноземними інвесторами у приватизації державних підприємств [17].

Окреме важливе місце в програмі СНПУ - ВО «Свобода» посідає одне з найболючіших в українській історії питання - щодо власності на землю. Тут пропонується: «заборонити в Україні продаж землі сільськогосподарського призначення. Надавати її у довгострокове володіння українським громадянам із правом родинного успадкування. Визначити законом підстави припинення такого володіння в разі використання землі за нецільовим призначенням чи в разі погіршення її продуктивності» [18]. При цьому особам, які законним способом набули право власності на сільськогосподарські угіддя (під час розпаювання), продавати ці земельні наділи дозволяється лише державі. Отже, зазначена націоналістична партія стоїть на засадах жорсткого контролю в аграрному секторі з боку держави.

Крім того, регулювати розвиток економічних відносин у державі ВО «Свобода» пропонує шляхом здійснення ефективної податкової політики: усунення сплати ПДВ, введення замість численних податків і платежів єдиного соціального податку у розмірі 20 % від прибутків людини, а також запровадити прогресивну шкалу оподаткування за принципом: малий бізнес - малі податки, великий бізнес - великі податки [19]. Таким чином, очевидно, що з часом СНПУ пішла на серйозне поглиблення економічного блоку в своїй програмі розбудови Української держави, пропонуючи більш-менш конкретні кроки та заходи для забезпечення її економічного зростання та добробуту її громадян.

Досить схожими є ідеї, на яких будувала засади своєї економічної ідеології інша «недіаспорна» націоналістична партія 1990-х рр. - Всеукраїнське політичне об'єднання «Державна самостійність України». В економічній сфері головними тезами ДСУ були ринкові відносини, протекціоністська політика держави, спрямована на підтримку економічної незалежності держави, націоналізація приватизованих стратегічних підприємств, заборона продажу землі іноземцям [20, с. 7-8]. Але разом з тим, економічний блок в програмі ДСУ не посідає значного місця - основна увага приділена проблемі позбавлення України та суспільства від залишків тоталітарної радянської системи, розбудові нової політичної системи, домінанті національних інтересів та національної складової в суспільному житті.

Ще за часів існування ДСУ при СРСР (фактично трохи більше року) було визначено тактичні та стратегічні цілі руху, програмні положення щодо різних сфер життя, але чіткої концепції їх виконання вироблено не було. Сам Акт проголошення незалежності України ДСУ прийняла скептично: «Самостійність України, проголошена 24 серпня 1991 року, є примарною...» [21, с. 5]. В цей час ДСУ висуває власну формулу, на якій стояло всі наступні роки: шляхом для побудови національної держави може бути тільки національна диктатура. Тож не дивною, що економічна проблематика у ідеологічних документах означена поверхово і глибоко не розроблялася.

На другу половину 1990-х рр. припадає занепад переважної кількості радикальних націоналістичних організацій, утворених на початку десятиліття. Відсутність конкретного результату багаторічної діяльності (до влади прийти так і не вдається) сприяє розчаруванню людей у радикальних ідеях та рухах. «Революційна романтика» перших років незалежності поступово зникає. Стабілізація державних інститутів призводить до посилення тиску на радикальні організації з боку правоохоронних органів та Служби безпеки України. Таким чином, українські націоналістичні партії та організації, які так органічно увійшли в політичне життя України на початку карколомних 1990-х рр., поступово втратили свою привабливість серед суспільного загалу, так як не змогли вчасно перелаштуватися і запропонувати виборцям не тільки красномовні і запальні націоналістичні гасла, але й просту і зрозумілу програму виходу з економічної кризи та зростання матеріального добробуту.

Аналіз програмних документів основних націоналістичних об'єднань України протягом 1990-х рр. свідчить про значну схожість економічних засад в їхній ідеології. Це і соціально орієнтована ринкова економіка, і економічна незалежність (перш за все, від Росії) та самодостатність, і регулятивна функція з боку держави (завдяки антимонопольному законодавству та податковій системі), і домінуюче значення аграрного сектору господарства. Разом з тим, не можна не відзначити, що попри яскраво виражену націоналістичну ідеологію в цілому, в економічній площині як ОУН (м) в першу чергу, так і ОУН (б) - КУН, ДСУ та СНПУ - ВО «Свобода» все більше тяжіли від економічного націоналізму до все більш ліберальних підходів та принципів управління народногосподарським комплексом. Частково, напевно, це можна пояснити відразою до існуючої довгий час перед цим в Україні командно-планової державної економіки. А частково - політичними та соціально-економічними реаліями української дійсності 1990-х рр., які засвідчили не надто високу популярність націоналістичних ідей та слабку пристосованість до життя програм зазначених організацій на території новоствореної незалежної Української держави.

Бібліографічні посилання

український націоналізм політичний партія

1. Касьянов Г. В. Ідеологія Організації Українських Націоналістів // Організація українських націоналістів і Українська повстанська армія: Історичні нариси / НАН України; Інститут історії України / С. В. Кульчицький (відп. ред.). - К.: Наукова думка, 2005. - С. 445-478.

2. Олеськів В. Діяльність Організації Українських Націоналістів (ОУН) 1945-1993 // Визвольний шлях. - 1993. - № 10. - С. 1192-1197.

3. Андрющенко Е. С. Об'єднання «Державна самостійність України» в політичному житті 1989-2003 рр. // Наукові праці історичного факультету Запорізького національного університету. - 2010. - Вип. 29. - С. 232-238.

4. Постанови VІІІ НВЗ ОУН в ділянці соціально-економічних питань // Визвольний шлях. - 1991. - № 11. - С. 1305-1310.

5. Там само. - С. 1306.

6. Постанови Конференції Українських Націоналістів // Визвольний шлях. - 1992. - № 6. - С. 687-695.

7. Програма Конгресу Українських Націоналістів // Визвольний шлях. - 1993. - № 2. - С. 131-141.

8. Передвиборча платформа Конгресу Українських Націоналістів // Визвольний шлях. - 1994. - № 3. - С. 259-267.

9. Постанови ІХ ВЗ ОУН щодо соціяльно-економічної політики // Визвольний шлях. - 1996. - № 9. - С. 1058-1062.

Размещено на Allbest.ru