Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

МІНІСТРЕСТОВ ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

НАЦІОНАЛЬНИЙ ПЕДАГОГІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ М.П.ДРГОМАНОВА

ІНТИТУТ ІСТОРИЧНОЇ ОСВІТИ

Реферат з дисципліни

«Історія України»

На тему: «Політичні портрети В.Винниченка і С.Петлюри»

Виконала: Студентка 4 - го курсу

48 - ІСЛ групи

Хшанович Катерина

Київ - 2015

Зміст

• Вступ
• 1. Короткі відомості про В.Винниченка
• 2. Політична кар'єра
• 3. Біографічні відомості про С.Петлюру
• 4. Політичний шлях
• Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Для України 1918 - 1920рр.виявились тяжкими. Ці роки припадають на діяльність Директорії і захоплення значної території України більшовиками. У початковий етап існування Директорії у виробленні її політичного курсу активну роль відіграв Володимир Винниченко. Але після відставки В.Винниченка у 1919 році, практично одноосібним правителем країни став С.Петлюра. Нам чимало відомо про цих обох політичних діячів Української революції. І. Срібняк вважає, що С. Петлюра «був і залишається центральною постаттю для дослідників новітньої історії України та історії української політичної думки. І це не перебільшення. С. Петлюра став символом збройної боротьби України за власну державність»17. В.Солдатенко [1] у своїй праці говорить, що це люди однієї епохи і майже одного віку. Рано заявили про себе «бунтарями». Спробую описати політичний портрет кожного з них і провести паралелі наскільки це можливо. Тому почну з В.Винниченка.

винниченко петлюра політичний війна

1. Короткі відомості про В.Винниченка

Довго зупинятись на біографічних відомостях не варто, адже це все відоме. Народився В.Винниченко 18 липня (хоча тут дослідники дають не точну оцінку. Є кілька дат народження Винниченка) 1880 року на хуторі Веселий Кут. Після закінчення гімназії пішов вчитись до Київського Університету на юридичний факультет. В роки вступу Винниченка утворюється Українська Радикальна Партія (РУП), учасниками якої були молоді люди. Головні ідеї були викладені у праці М.Міхновського про самостійну Україну. Проте, такі радикальні думки не усім були до вподоби. Після лютневої революції в Росії, більшість перебували під ідеями соціалізму. Погляди М.Міхновського та В.Винниченка не завжди в усьому збігалися. Тому можна сказати, що саме в університеті почав проявляти свою політичну спрямованість. На першому курсі, у лютому 1902 р., за участь у діяльності Революційної української партії (РУП) В. Винниченка заарештовують і кидають до Лук'янівської тюрми [5, c.8]. Після звільнення з кількамісячного ув'язнення колишньому студентові забороняють навчатися в університеті й проживати у Києві та на його околицях. Навесні 1902 р. за завданням РУП він вирушає на Полтавщину, де займається агітаційною роботою серед селян, а восени того ж року його призивають на військову службу. Він використовує цю обставину для підпільної революційної діяльності[2]. Та йому не вдалося приховати свою провідну роль в студентських заворушеннях, які мали місце в Києві наприкінці січня і на початку лютого 1902 р. “За участие в безпорядках, направленных к насильственному прекращению лекций” рішенням правління Університету Св.Володимира від 17 (4) лютого В.Винниченко був виключений з числа студентів без права вступу до вищих навчальних закладів імперії15. 22 (9) лютого його взяли під варту. Почалися допити у справі студентських заворушень 1901-1902 рр. в університеті і політехнічному інституті. Понад місяць його протримали у Лук'янівській в'язниці,як вже згадувалось, але слідство не дало конкретних результатів. Тому жандарми змушені були звільнити юнака. У березні 1902 р. циркуляром по Департаменту поліції В.Винниченку було заборонено жити у Києві та інших університетських містах. Він поїхав на Поділля і оселився в містечку Кодима під негласним наглядом поліції. Жив у сім'ї поміщика Хомянтовського і навчав грамоті його дітей. У службовій записці на ім'я начальника Могильов- Подільського жандармського управління вказувалося, що В.Винниченко “знайомств не заводить, а життя веде замкнуте і одиноке”[6]. У наступному В. Винниченко неодноразово дуже негативно висловлюватиметься про політику взагалі, про свою причетність до неї, зокрема, пориватиметься «виплутатися» з тієї «невдячної, брудної справи», самореалізуватися у мистецтві, до чого мав такий гігантський хист - і не знаходитиме в собі сил залишатися осторонь рево- люційних процесів, які без нього, здається, просто не могли розвиватися ефективно. А коли все ж і зосереджуватиметься на художній творчості, його вистачатиме ненадовго, і політичний, революційний вир затягуватиме знову й знову в епіцентр українського життя і неодмінно закінчуватиметься невиліковними моральними травмами [ 1, c.55]. Зрештою, поїхавши за кордон до Галичини, В.Винниченко спілкується з молодими людьми, видає свої роботи і намагається вести агітаційну політику. Невдалою була спроба перевезти свої роботи до України, на кордоні в липні 1903 року його арештували і вилучили всю літературу.

2. Політична кар'єра

Як політик, Володимир Винниченко дедалі міцніше стає на ґрунт ідей соціалізму. 24-27 грудня 1904 року він бере участь у з'їзді Революційної української партії у Львові, підтримує тодішнього лідера партії М. Порша, відстоюючи потребу самостійної організації українського пролетаріату25. Загалом це співпадало і з напрямом розвитку РУП. У запропонованій ЦК партії доповіді Амстердамському конгресу II Інтернаціоналу (1904 р.) РУП чітко визначалася як організація української соціал- демократії, а сама участь у конгресі - визнання міжнародним соціалістичним рухом партії як соціал-демократичної. В. Винниченка разом з Д. Антоновичем, А. Гуком і М. Поршем обирають до Центрального Комітету РУП, що посилює його ліве, радикальне крило. Такі ж тенденції намічаються і в Львівському (закордонному) комітеті партії, де Володимир Кирилович працює систематично. За його ж активної участі соціалістичні ідеї дедалі проникають на сторінки часопису «Селянин», який таємно переправляється в Українe [ 1, c.59]. У 1910-х рр. в. набув широкої популярності в Росії як письменник європейського рівня, майстер соціальної і морально - психологічної драми, п'єси якого ставили не лише українські, а й російські та європейські театри. Під час Першої світової війни нелегально жив у Москві, співпрацював у журналі «Украинская жизнь». Після Лютневої революції 1917 повернувся до Києва, став одним із лідерів української революції 1917 -- 1921, активним і дійовим українським політиком. В Українську революцію він ввійшов з великим стажем політичного досвіду, одним із лідерів Української соціал-демократичної робітничої партії (УСДРП), що постала на місці створеної 1900 р. РУП. На Всеукраїнському Національному з'їзді (конгресі), що проходив у квітні 1917 р. в Києві, Винниченко був обраний до складу Центральної Ради і призначений одним із заступників М. С. Грушевського. Це було визнанням особистості Винниченка як політичного діяча. 3 червня 1917 р. Володимир Кирилович очолює виконавчий орган Центральної Ради -- Генеральний секретаріат з одночасним виконанням обов'язків генерального секретаря внутрішніх справ. Знаходячись у гущавині подій, приймаючи щоденно якнайважливіші рішення, Володимир Винниченко у числі перших українських політиків почав схилятися до думки про зміну державницького статусу УНР. Він же в надскладних обставинах грудня 1917 року ідейно обґрунтував і дедалі настирливіше публічно проводив думку про те, що, зважаючи на реалії, Українська революція, українська державність мають сповідувати самостійницький курс79. У документах, що відклалися в архівосховищах, не знайшла відбиття безпосередня участь В. Винниченка у підготовці Четвертого Універсалу Центральної Ради. Те ж, що він був одним з найвпливовіших і найенергійніших натхненників перетворення України на самостійну, незалежну, суверенну республіку не викликає сумніву навіть у його критиків. У кінці 1917 - на початку 1918 року Володимир Винниченко стає людиною до- сить популярною в міжнародних дипломатичних колах. Саме він мав відповідальні зустрічі з високопоставленими представниками Великобританії П. Багге і Франції - генералом Ж. Табуї, які одержали від своїх урядів широкі повноваження для вста- новлення дипломатичних відносин з УНР, приймав вірчі грамоти від іноземних послів, призначених Антантою в Україну. Він же, В. Винниченко, був і на чолі тих, хто прийняв важливе рішення про на- правлення української делегації на мирну конференцію до Бреста. Ще категоричніше оцінював підписання Брестського миру колишній голова уряду УНР на схилі життя. «Я не міг і не хотів брати на себе відповідальність за цей акт, який, на мою думку, мав принести Україні велике зло, і подав до демісії», - писав Володимир Кирилович у своєму політичному заповіті. Особливо ж він не хотів брати на себе відповідальність за закликання чужоземного окупаційного війська в Україну: «Я хотів бути послідовним у погодженні з собою: я волів бути визнаним більшовика- ми й розстріляним ними, ніж іти назустріч реакції й самою присутністю своєю бути співучасником того заклику і всіх його наслідків»[1, c.110-111]. 31(18) січня 1918 під тиском міжпартійних розбіжностей подав у відставку з поста Голови Ради народних міністрів Української Народної Республіки та залишив державну діяльність.

Він не раз сам себе запитуватиме: “Хіба не краще мені віддатись хорошій улюбленій творчій роботі, мати спокій, мир з собою, затишок душі, дивитись у дзеркало свої моральності і милуватись своєю чистотою і лагідністю? Чого я шукаю і кому корюся, пускаючись на те, що мені ж уже надокучило, що дає мені тільки біль, сором, каяття, лють, безсилий одчай, - усе, що є найтяжче з людських переживань. Невже славолюблість? ... Ні, я не чую в собі, - от перед самим собою - роздивляюся на себе, не чую примусу, потягу славолюблості. А що ж у такому разі? Те, що більше за нас?”. Ствердна відповідь на останнє питання легко розшифровується. Це загострене, непереборне співчуття всім знедоленим, скривдженим, ображеним, це всеперемагаюча любов до рідної України, бажання всього себе підкорити національній справі, якнайбільше прислужитися багатостраждальній нації, подвиж- ницьке прагнення будь-що домогтися соціального і національного прогресу, справжнього розвитку рідного народу, Вітчизни. Тому-то Володимир Винниченко і занурився у політику, надалі не мав сил з нею порвати навіть після найдошкульніших невдач, найболючіших падінь з олімпів влади у безодню ненависті, тортури забуття [3, c.12-13]. Після того, як Володимир зрікся посади голови Директорії, він знову виїхав закордон, де написав працю «Відродження нації». Тут він виклав свої думки стосовно України і Росії: «Та й для чого відокремлюватись, коли всі потрібні для вільного національного розвитку нашого народу засоби нам буде в повній мірі забезпечено в автономії.»

3. Біографічні відомості про С.Петлюру

Кожного українця дивує-цікавить, що то за ім'я Симон. В. Савченко висунув версію, що справжнє ім'я спочатку було Семен, а він потім - у старших класах духовної семінарії, коли однокласники стали звати відлюдькуватого, самолюбивого учня «Симоном-зілотом», він обернув його на «французький манер» на «Симона», можливо, під впливом легенд по Симона Болівара. Однак наведене не підтверджується жодними документами [1, c.68]. Народився Симон Петлюра 23 травня 1879 року (10 травня за старим календарем) в історичному центрі Східної України - Полтаві у козацькій родині, що у свій час перебралася із села в місто. Як і всі діти з небагатих родин, закінчив початкову парафіяльну школу, потім учився в духовній семінарії, доступної для всіх станів. На той час Полтава була одним із осередків національно-патріотичного життя України, з сильними українськими традиціями і самобутністю. Початок ХХ ст. ознаменувався пожвавленням національного руху, що проявився у створенні низки українських гуртків і громад не тільки культурно-просвітницького, а й політичного характеру. Симон Петлюра почав свою політичну кар'єру вступом до Революційної Української Партії. В 1901 році його відрахували за організацію таємної студентської групи й революційну пропаганду соціалістичного руху. Ховаючись від поліції, Петлюра виїхав на Кубань в Єкатеринодар (після 1920 р. Краснодар), де працював учителем і створив революційну групу “Чорноморська громада”. В 1904 році його заарештували за поширення листівок, але через кілька місяців звільнили “на поруки”. Вийшовши на волю, Петлюра виїхав у Київ, а потім у Львів, де редагував партійні видання - “Праця” й “Селянин”. Журналістикою майбутній глава української держави займався й у Петербурзі - видавав щомісячник “Вільна Україна”, а заради хліба насущного служив на приватному транспортному підприємстві. Водночас С. Петлюра вчителював у Катеринодарському початковому міському училищі, публікувався у місцевих часописах, співпрацював з львівськими часописами "Добра новина" і "Праця". Продовжуючи революційну діяльність, організував у Катеринодарі осередок РУП - Чорноморську вільну громаду. У своєму помешканні Петлюра налагодив таємну друкарню, що випускала різні антиурядові листівки. Зрештою, ця діяльність спричинилася до першого арешту його у грудні 1903 р. Повернувшись до Києва, включається у конспіративну роботу РУП, стає чільним діячем її національно-визвольної течії. Він формується у дедалі впливовішу постать українського підпілля, заслуговує велику довіру лідерів РУП. Влада організовує на нього загальноімперський розшук. Перебуваючи у Петербурзі, С. Петлюра завоював авторитет розумного і розважливого політика. До того часу відноситься його перший блискучий публічний виступ на вечорі з нагоди 50-річчя смерті Т. Шевченка в залі Купецького Зібрання, в числі трьох промовців перед кращими мистецькими силами Петербурга. 14 листопада 1918 р. було сформовано Директорію - орган політичного керівництва на період повстання проти Гетьманату. До її складу обрано Петлюру. У складі Директорії він фактично стояв на чолі збройної сили, перед якою постало завдання оборони країни від численних ворогів. Петлюра формує Головнокомандування Республіканськими військами, створює Головну Ставку військ Директорії УНР. Саме Петлюра прийняв рішення дати бій під Мотовилівкою загоном силою в 600 осіб проти кількатисячного гетьманського війська, що свідчить про його відвагу, рішучість та переконання підняти широкі народні маси на повстання. Повстання за кілька днів охопило всю Україну і у результаті було повалено Гетьманат.

4. Політичний шлях

Завдяки державницькому чину С. Петлюри була відновлена попередня форма державного ладу - Українська Народна Республіка. С. Петлюра відіграв вирішальну роль у найскладніші періоди боротьби 1919 р., проявляв мужність, витримку, рішучість, волю і непохитність державницької позиції. Оцінюючи таку непохитність Петлюри, його сучасник, професор права А. Яковлів писав, що "необхідно з подивом зазначити і належно оцінити твердість і відданість Петлюри інтересам держави серед хаосу думок, порад, фантастичних проектів реконструкції влади, взаємних обвинувачень, боягузтва, зрад і т. д." Саме цей період його діяльності підданий тавруванням ярликами узурпатора державної влади, диктатора тощо. Тому слід наголосити, що його влада не була узурпована чи захоплена насильницьким способом від когось іншого, а перейнята легітимним демократичним шляхом. Легальний титул верховної влади був покладений на Директорію Трудовим Конгресом, який виражав волю народу. На підтвердження доречно навести його слова: "Я демократ... Нас рятував і врятує від загину український нарід. Перед нами великі завдання державного й суспільного будівництва демократизму. І кожен повинен віддати волю, душу, руки на службу цьому ділу". Пізніше, в одному із своїх листів він писав, що "вся наша праця мусить мати своєю метою довести європейським чинникам дозрілість нашого суспільства та народних мас до самостійного державного існування на засадах європейської демократії".

Найбільше своїх сил і енергії С. Петлюра віддавав армії, яка відіграла дуже визначальну роль у боротьбі за державність. Безперервні бойові дії на всіх фронтах упродовж 1919 р. примушували главу держави і Головного Отамана військ УНР зосереджувати найбільше уваги вирішенню проблем оборони, розбудови армії, організації збройної боротьби

На першому етапі радянсько-польської війни Петлюра був супротивником Польщі. Пізніше ситуація змінилася і 25 квітня 1920 року Петлюра і Пілсудський домовилися про військовий союз, за умови відновлення незалежності України. Після цього армія УНР брала участь у війні на боці поляків. Після завершення війни та підписання Ризького мирного договору Петлюра емігрував у Польщу. У 1923 році СРСР зажадав видачі Петлюри, тому він переїхав в Угорщину, потім в Австрію, Швейцарію і, нарешті, у Францію. Невдовзі Петлюра зумів стати визнаним лідером паризького українського центру, зібравши навколо себе відданих людей. Він виношує ідею створення координуючого органу - загальноеміграційного Українського Громадського центру, веде роботу щодо створення тижневика "Тризуб", перше число якого вийшло 15 жовтня 1925 р. У передовій статті С. Петлюра декларував: "Ми свідомо виступаємо під знаком Тризуба, як символа української державності... В українську державність ми віруємо, українську державність ми ісповідуємо, - в її неминучості ми переконані. Для нас вона є до певної міри живою реальністю, бо ідею її ми носимо в серці, бо її духом, потребами овіяне все життя... Наша ідеологічна праця полягатиме в розгорненню й обгрунтуванню ідеї української державності"[7].

На сторінках "Тризуба" Петлюра багато уваги приділяв справам еміграції, її консолідації, "лікуванню" від фракційності. Він дав теоретичне обгрунтування визвольної боротьби, першим проаналізував соціальні та національні причини збройної поразки, довів повну утопічність поглядів своїх опонентів щодо можливого реально рівноправного існування української нації у складі федерації, що підтвердилось історичним досвідом перебування України у складі Радянського Союзу.

Петлюра ні на день не випускав керування діяльністю екзильного уряду УНР, мав широку інформацію про всі події, активно втручався в них. За участю Петлюри та Ю. Пілсудського, у січні 1926 р. була створена організація "Прометей", в основу діяльності якої була покладена ідея об'єднання всіх поневолених більшовиками народів для боротьби з радянською Росією.

У складних еміграційних умовах дезорієнтації, деморалізації, групівщини, ідеологічного протистояння Петлюра виявив політичну далекоглядність, ясність мети і конкретність завдань, які відповідали потребам часу.

Більшовики побачили небезпеку в самому існуванні Петлюри. Радянське керівництво закономірно сприймало С. Петлюру як свого першочергового ворога. Більшовики не могли допустити, щоб навіть з чужини лунало слово провідника до свого народу. 25 травня 1926 р., о 14.12, на розі вулиці Расіна і бульвару Сен Мішель, у Латинському кварталі Парижа, перед виставкою книг магазину-книгарні Жільбер більшовицький агент Самуїл Шварцбард сімома револьверними пострілами, обірвав життя Симона Петлюри, якому йшов 47-й рік. Мета вбивства Петлюри була двовекторною: знищити небезпечного ворога і викликати антиукраїнські настрої серед єврейства.

Висновки

Перші сходження В. Винниченка і С. Петлюри на владний Олімп заверши- лися відставками. Останні могли б бути гучними, довго обговорюватися в суспільстві. Цього не сталося. Надто складною, тривожною була загальна ситуація. Українська Народна Республіка, як найбільше завоювання нації, народу, Української революції, невідворотно наближалася до катастрофи. Гинули і найвищі здобутки всього попереднього життя двох політиків. Відставки сталися з місячною різницею. В добу революцій це значний термін. За цей час УНР встигла пройти шлях від юридично автономної частини неіснуючої федеративної демократичної республіки Росії до самостійної, незалежної, суверенної держави [1, c.181]. Дуже шкідливим, за оцінкою В. Винниченка, стало й те, що діями С. Петлюри «уся акція, весь рух зразу, з самого початку було поставлено під марку одної, окремої особи, офарблено персональним характером, звужено, збіднено, затуманено. Всі по- встанці, які почали стікатися до революційних центрів, стали називатися «петлюрівцями». «Петлюра йде на Гетьмана», «Петлюра кличе проти німців». Часто серед се- лянства, яке до сього не чуло імені Петлюри, чулись такі поголоски: «Ага, ось іде Петлюра на Гетьмана, вона йому покаже; слава Богу, не буде вже більше отої України». Словом, зразу було внесено цим якраз усе те, чого хотіли уникнути партії: персональний характер справи, неясність цілей, безпрограмність, відсутність колективності, навіть відсутність республіканського характеру руху» [1, c.255]. Ось такими ми побачили В.Винниченка і Петлюру, з різних сторін і з різними поглядами.

Список використаної літератури

1. В.Ф.Солдатенко. Винниченко і Петлюра: політичні портрети революційної доби. - К., Світогляд, 2007. - 621 с + ілюстрації 16 с.

2. Велігодський В.М., Пащеня В.Н. Винниченко: письменник, історик, політичний діяч(Doc).

3. Громадсько-політична діяльність Володимира Винниченка (до 125-річчя від дня народження) / Збірник статей. - К.: ІПіЕНД, 2006, - 280 c.

4. Горлач М.І.,Кремень В.Г. Політологія: наука про політику: підручник/для студ.вищ.навч.закл./ М.І.Грибан, В.Г.Кремень - К.: Центр учбової літератури, 2009. - 840с.

5. С.Кульчицький. Російська тінь на незалежності України // Політика і час. - К., 1993. - № 10. - С. 9.

6. С.Кульчицький ВОЛОДИМИР ВИННИЧЕНКО: ПЕРШІ ЕТАПИ ЖИТТЄВОГО ШЛЯХУ (pdf)

7. Ткачук А. Симон Петлюра. Політичний портрет // Київська старовина. - 1992. - Ч. 6. - С.

Інтернет - ресурси:

1. http://history.vn.ua/article/29.html

2. http://petlura.poltava.ua/2011/07/03/ визначний-український-громадсько-по/

3. https://ukr.media/205570/ (Симон Петлюра - патріот і демократ?)

Размещено на Allbest.ru