Шлюб і подружнє життя Київської Русі

Размещено на http://www.allbest.ru/

Зміст

Вступ

Розділ 1. Виникнення і розвиток шлюбу в язичницькому суспільстві

Розділ 2. Шлюбно-сімейні відносини після прийняття християнства

Розділ 3. «Тесть Європи»

Висновок

Список вивченої літератури

Вступ

Не дивлячись на загальновживаність, поняття «сім'я» досить багатозначне, а його чітке наукове визначення досить затруднене. В різних суспільствах та культурах визначення поняття «сім'я» може різнитися. Крім того, часто визначення залежить також і від того основного параметру чи напрямку відносно якого визначення формуються. Існує багато визначень, що таке «сім'я». Кожне з них залежить від конкретних історичних, етнічних і соціально-економічних умов, а також від заданих цілей дослідження.

Сім'я належить до найважливіших суспільних цінностей. Відповідно до деяких наукових теорій, саме форма сім'ї могла протягом багатьох століть визначати загальний напрямок еволюції макросоціальних систем. Кожен член суспільства, окрім соціального статусу, етнічної приналежності, майнового і матеріального положення, від народження і до кінця життя є носієм такої характеристики як сімейно-шлюбний стан.

Сім'я -- це соціальна група, що складається з чоловіка та жінки, які зазвичай перебувають у шлюбі, їхніх дітей та інших осіб, поєднаних родинними зв'язками з подружжям, кровних родичів, і здійснює свою життєдіяльність на основі спільного економічного, побутового, морально-психологічного укладу, взаємної відповідальності, виховання дітей.

Звернення до проблем сімейного права є не випадковим - робота інституту сім'ї викликає багато питань теоретичного і практичного характеру. Сім'я є первинним соціальним осередком і джерелом відтворення соціуму. Сім'я - середовище, інтерпретаційна система, в межах якої формуються і закріплюються на побутовому рівні світоглядні, культурологічні та моральні основи життєдіяльності суспільства.

Нині питання сім'ї є актуальним, оскільки в країні помітно зростає показник депопуляції. Сьогодні молоді люди не бажають створювати сім'ю, закріплювати свої стосунки юридичними узами, народжувати дітей. І тому, мною було обрано дану тему, аби розглянути еволюцію сімейних і шлюбних відносин на одному з етапів розвитку Української держави.

На жаль, не можна оцінювати шлюбну систему в той період, бо більшість інформації дійшли до нас у зміненій формі. Але в положеннях Руської Правди зустрічається одна норма точна такого роду: «Якщо дружина, обіцяючи сидіти у вдівстві по смерті чоловіка, прожив маєток і піде заміж, то зобов'язана повернути дітям все прожите». Цей принцип можна віднести до умов укладання шлюбу, в даному випадку суб'єкт майнового права: «проживання» нею маєтку розглядається як небажаний акт. Але компенсація за його здійснення повинна послідкувати, на думку законодавця, лише в тому випадку, якщо жінка порушить обіцянку «сидіти у вдівстві» і одружиться, тобто пріоритет у вирішенні більшості питань буде належати її чоловікові.

Розділ 1. Виникнення і розвиток шлюбу в язичницькому суспільстві

Сім'єю називають складний союз подружжя між собою і батьків з дітьми, зокрема. Для існування сім'ї в теорії та в законодавчому сенсі достатній один з двох союзів. Сім'єю визнають чоловіка і дружину, які не мають дітей. Сім'ю також може становити один з батьків разом з дітьми. Однак у розумінні сім'ї стародавніми слов'янами для її буття необхідні обидва союзу. Вважалося, що один союз - союз подружжя, у яких не було дітей, не виконував функції сім'ї. Юридичною підставою союзу людей в був договір. В основі союзу батьків і дітей лежав кровний початок, хоча і тут договірна основа могла бути присутня.

У дохристиянській Русі регулювався звичаєвим правом та язичницькими обрядами і ґрунтувався як звичайна угода, могла вільно укладатись та розриватись. Шлюб мав характер не стільки індивідуального виявлення, скільки соціального. Тобто в більшості своїй шлюби укладались за рішенням чи потребою общини, чи можливо потрібні були додаткові робочі руки і так далі. В основі шлюбу також неодноразово лежали політичні вигоди правлячої верхівки, які шукали розширення чи захисту Русі. Поширеним на Русі у той час було багатоженство, де жінка не мала ніяких прав. Вважалося, що вона не має ніяких почуттів, а лише повинна давати потомство. Тобто ні на красу, розум чи доброту ніхто не звертав уваги.

Взагалі, в дохристиянській Русі існувало кілька форм шлюбу: договірний, викрадення нареченої та відкупний. Придбання собі дружини способом насильного захоплення є одним із найдавніших форм шлюбу. Шлюб у цьому варіанті ототожнюється зі способами добування речей собі для життя, звідси і ставлення до жінки. Своїм чоловіки вважали своїм усе, що захопили силою, а жінка, як захоплена, не мала права голосу і жодного права узагалі. А її родичі не могли їй допомогти, оскільки процес викрадення відбувався без них, сам шлюб не є оформлений і вони вже не мали ніякого відношення до жінки.

Іншим способом укладення шлюбу була купівля нареченої у її родичів. Продаж нареченої міг бути здійсненим батьком, матір'ю, а також головою роду або родового союзу. Мабуть, плата за наречену була пов'язана з викраденням і була наслідком примирення нареченого-викрадача з родом нареченої, в результаті якого наречений за наречену віддавав викуп. Тому не випадково у слов'ян було поширене твердження, що «той, у кого народилися дві або три дочки - збагачується, тоді як має двох-трьох синів робиться бідняком».

Вторинне поширення на Русі купівлі нареченої дослідники найчастіше пов'язують з впливом монголо-татар. Цю точку зору підтверджує й сама назва покупки - калим.

Процес купівлі нареченої вже в давні часи був досить складним. Одним із важливих його елементів був попередній договір. У процедурі договору виділялися два етапи:

- Сватання - огляд предмета угоди (нареченої) через сторонніх; - Рукобитье - укладання угоди сторонами: батьками нареченого або самим нареченим і батьками нареченої.

Зміст угоди - умови про величину викупу і про термін втілення шлюбу. Форма здійснення угоди звичайно словесна і символічна («рукобитье», «заручення», тобто зв'язування рук). До них згодом приєдналися і деякі релігійні форми, такі як язичницька жертва через литу. У платі за наречену розрізняли дійсну плату - висновок, або кладки, отримувану батьком нареченої, і обрядову - викуп, одержуваний братом нареченої або її подругами.

Процедура укладання шлюбу при покупці полягала тільки в передачі нареченої нареченому. Передавалася не наречена як річ, а символи влади над нею. У слов'ян це був батіг. (У германців таким символом був меч. Але вони передавали чоловікові право життя і смерті дружини, а росіяни - лише право покарань).

Найпоширенішою формою укладання шлюбу у полян було приведення нареченої її родичами в будинок молодого. Хоча вже в Статуті Ярослава містилася заборона видавати заміж силою, згода нареченої при цьому не мала істотного значення. Шлюб полягав в результаті угоди між родичами нареченої і нареченим або його родичами. Церемонія шлюбу супроводжувалася особливим обрядом: наречену приводили ввечері в будинок до нареченого, і вона роззувала його.

Щоправда, в літописах і актових матеріалах більш пізнього періоду свідоцтва побутування обряду «розсування» дружиною чоловіка не виявлено. Це дозволило деяким дослідникам побачити його відмирання. Між тим іноземці, що відвідали наші землі в XVI-XVII століттях, свідчили, що «роззування» нареченого існувало на Русі ще довгі роки. Наприклад в XVII столітті в Росії наречена здійснювала такий обряд: на знак покори вона повинна була зняти з майбутнього чоловіка чоботи. В один чобіт наречений клав батіг, а в інший - дорогоцінний камінь або монету. Якщо дівчині вдавалося зняти спочатку той чобіт, в якому перебувала монета, то наречену вважали щасливою. Якщо в чоботі виявлялася батіг, щастя їй не обіцяли і говорили, що все життя їй доведеться догоджати чоловікові. При цьому наречений на знак своєї влади над жінкою бив свою майбутню супутницю життя батогом по спині.

Особисті стосунки між подружжям багато в чому залежали від форми укладання шлюбу. При викраденні нареченої вона ставала власністю свого чоловіка. Тому щодо жінки в чоловіка виникали права швидше речового, ніж особистого характеру. При покупці нареченої, особливо при укладенні шлюбу з приданим, за угодою між нареченим і родичами нареченої виникали такі відносини, які дещо обмежували владу чоловіка. До того ж і сама дружина при такій формі укладання шлюбу набувала деякі особисті права. Влада чоловіка у всіх випадках була велика. Але при цьому на Русі, мабуть, чоловік ніколи за законом не мав права життя і смерті у відношенні своєї дружини. Хоча її свободою розпоряджатися міг.

Відносини між батьками та дітьми в слов'янських сім'ях язичницького періоду будувалися на визнанні влади батьків над дітьми. Це стає очевидним з усіх прикладів внутрішньо сімейних відносин, що дійшли до нас у літописних згадках Нестора. Але повідомлення про взаємини батьків і дітей свідчать про те, що батьківська влада була не настільки сувора, як чоловіча. При укладанні шлюбів власна воля і бажання дітей не залишалися без уваги; при вирішенні різних важливих питань дітям надавалося право вибору; в міжсімейних конфліктах батьки і діти, об'єднані взаємним обов'язком кровної помсти, виступали як паритетні партнери, наприклад, Святослав разом зі своєю матір'ю Ольгою мстився древлянам за вбивство Ігоря.

Розторгнення шлюбу давньоруське право цього періоду не знало. У язичницьку епоху панувало уявлення про те, що шлюб з однією дружиною закріплюється «навік» і тягнеться за межі труни. На початку X століття арабський історик Абуль-Хасан Алі ібн-Хуссейн, відомий у Росії як Аль-Масуді, розповідав: «Коли вмирає чоловік, то спалюється з ним дружина його живою; помирає жінка, то чоловік не спалюється». За свідченням очевидців, якщо померлий за життя був неодружений, то його одружували після смерті. Проблем з вибором нареченої, мабуть, не було. У таких випадках жінки самі прагнули бути спаленими разом з новим чоловіком, так як це дозволяло «потрапити до раю».

Отже, у часи язичництва, такого поняття як шлюб не було. Жінка доставалася чоловіку силою, він крав її і робив її, можна сказати, рабинею. Також були угоди, вигідні людям, які скріплювалися словом. Під угодою мається на увазі, що чоловік забирає до себе жінку, має на неї всі права і ставиться до неї як забажає. Себто у ті часи шлюб це певна угода, вигідна чоловіку чи чоловіку і батькам жінки, але не жінці це точно.

Розділ 2. Шлюбно-сімейні відносини після прийняття християнства

Повною мірою своєрідність українського шлюбного права з'явилась у законах, які були систематизовані і стали відомі під назвою Статут Володимира. В цьому Статуті, зокрема, з метою підтримання нової релігії і церкви Володимир встановив церковний суд та церковну десятину, яка бралася з різних прибутків, у тому числі від судоустрою.

Церковний суд розглядав злочини проти християнства, до яких належали також шлюби, які не були освячені (без вінчання), та справи про розірвання шлюбу. Віднесення справ про розірвання шлюбу до юрисдикції церковних судів пояснюється необхідністю боротьби з пережитками суспільних язичницьких звичаїв, які проявлялися в сімейних стосунках. Прийняття християнства впливало на певні форми сімейного побуту. Однак це не була швидка й остаточна перемога над язичницькими обрядами та традиціями, які існували серед населення. До таких звичаїв, зокрема, належали наложництво і багатоженство, а також нерівність між чоловіком та жінкою. Внаслідок давніх звичаїв жінка прирівнювалась до рабів. Це є наслідком колишнього звичаю захоплення дружин. Подібне положення було закріплене не тільки в Статуті Ярослава.

За вказаними документами, чоловіку прямо дається право розірвання шлюбу з невірною жінкою, але у жінки такого права немає. Більше того, якщо чоловік узяв другий шлюб, не розірвавши перший, і такий шлюб буде визнано недійсним, то друга жінка їде до монастиря, а чоловік, в свою чергу, повертається до першої жінки, незалежно від її згоди на це. Довгий час жінка "в очах чоловіка-викрадача" сприймалась як річ, якою він міг свавільно розпоряджатися. Визнання такої нерівності між чоловіком та жінкою було відступом від християнських норм, але було необхідним в силу "неупорядкованих звичаїв". Язичництво довгий час давало про себе знати. Наложництво, як пережиток язичництва приписував старостам і десятським священикам, щоб вони "карали добряче, аби наложниць не тримали". Але випадки багатоженства були. Крім того, був звичай взяття шлюбу, який супроводжувався язичницькими обрядами ("танцювання", "гудіння", "плескання"). Завершувались такі шлюби також язичницькими обрядами, що суперечило християнським заповідям.

Дуже часто були й безблагословенні шлюби, які ґрунтувалися на простій взаємній згоді чоловіка та жінки, коли шлюб розглядається як взаємний любовний договір, який також "полюбовно", за "радою подружжя" міг і розірватися. Договірні шлюбні відносини, безперечно, відображають певний вплив візантійського права. Візантійський договір слугував для міцності шлюбних стосунків, коли за порушення договірного запису про заручені стягувався. Однак у Київській Русі принцип добровільності існував також й відносно розірвання шлюбних стосунків. Зміна погляду на сутність шлюбних стосунків приводила до зміни порядку розв'язання конфліктів у сім'ях. Та процес розірвання шлюбних стосунків за християнськими правилами встановлювався дуже важко. Досі є дуже суперечливим питання про те, наскільки чітко була визначена юрисдикція щодо справ про розірвання шлюбу за період перших князів - християн. Згідно з цією точкою зору дані питання були віднесені до компетенції церковних судів. За іншою думкою, церковний процес у цей період не був переважаючим. Процес заміни язичницьких звичаїв християнськими догмами був достатньо складним та тривалим - встановлення духовної юрисдикції зустрічало серйозні перешкоди з боку населення. Статути Володимира та Ярослава свідчать про те, що князі доручали духовній владі судовий розгляд, проте лише з певного кола справ як доходні статті, необхідні для підтримання церкви. Цей висновок підтверджується також вказівкою на те, що штрафи за справи з розірвання шлюбних стосунків ідуть на користь церкви, але про церковне судочинство мови немає.

Безперечно, що після прийняття християнства центральна влада вважала за необхідне розширити юрисдикцію церковних судів, не тільки визначивши їх чинність, але й застосовуючи в конкретних ситуаціях. Наприклад, великий князь Василь Іванович питання про розірвання шлюбу зі своєю дружиною Соломонією вирішував спочатку зі своїми боярами, а потім зважив за необхідне звернутися до духовного суду, і митрополит Даниїл допустив розірвання цього шлюбу своєю владою. Цей приклад демонструє неоднозначність проблеми переходу до церковної юрисдикції. Великий князь, з одного боку, бажав дістати згоду церкви (але робить це після згоди бояр), з іншого боку, ігнорує негативну думку східних патріархів, вирішуючи це питання волею одного митрополита Даниїла.

Про те, що справи з розірвання шлюбу розглядались світськими чиновниками, свідчать факти з життя Південно-Західної Русі. У 1511 році Сигізмунд І дає київському митрополиту Йосифу жалувану грамоту, якою надає право православним єпископам судити, "аби ніхто із світських суддів судити не смів".

В інших грамотах 1544 і 1585 рр. підкреслюється заборона світським чиновникам розглядати справи про розлучення. Досить цікавими були й інші факти. Будучи незгодними з рішенням церковного суду сторони нерідко зверталися за захистом до короля Сигізмунда. Так зробила бояриня Томила Кштотівна, скаржачись на архієпископа Мімеона, який розірвав її шлюб з чоловіком.

Відмітною особливістю шлюборозлучного процесу в цей період була участь у ньому як би сторонніх осіб. Це правило було сформоване звичаєм, а згодом набуло чинності. Право бути позивачем у шлюборозлучному судочинстві не обмежувалося подружжям, а належало й особам, які не мали до справи прямого відношення. Це насамперед могли бути батьки, за допомогою яких брався шлюб.

Лише на початку XVIII ст. до офіційних чинів церковного вінчання були внесені питання про згоду молодого та молодої. Фактично ж сам порядок взяття шлюбу (угода між батьками, забезпечення виконання шлюбних договорів штрафами, заборона женихові та нареченій до одруження бачити одне одного) виключав можливість волевиявлення наречного та нареченої. Дуже часто при взятті шлюбу активну роль поряд з батьками відігравали й інші родичі. Це було своєрідним відлунням давніх відносин, коли через шлюбні договори створювались об'єднання родинного захисту. Коли батьків не було, то їх функції виконували близькі родичі. Наприклад, "змовини" братами сестри.

Звідси можна зробити висновок, що не тільки при взятті шлюбу вказані особи мали значні права. Обґрунтовано вони могли вимагати розірвання шлюбу, тобто виступали як позивачі. Такі права батьків були офіційно закріплені в царському Наказі від 21 листопада 1673 р. Іноді участь родичів була необхідною, тому що вік взяття шлюбу для чоловіків був 15 років, для жінок - 12 років, а судова правоздатність виникала з 20 років.

Найбільш серйозним підґрунтям для порушення справи про розірвання шлюбу була подружня невірність. Однак при цьому необхідно дотримуватись декількох умов. Поняття "невірність" набрало досить значного поширення. Коли було заручення нареченого та нареченої з церковним благословенням, то воно ніби дорівнювало взяттю шлюбу. Тому порушення нареченою вірності було законним приводом для звернення до суду. Таке правило було встановлено грецькою церквою з 1086 р. після видання імператором Алексієм Комніним новели, котра була включена до Кормчої книги та сприйнята іншими церковно-юридичними актами. При цьому для священнослужителів встановлювались більш жорсткі вимоги. Вимога щодо цнотливості дружини священика було настільки безумовною, що існувала загроза втрати сану за відмову від розірвання шлюбу з негідною дружиною.

Однак всіляко підкреслювалося, що така провина повинна бути "зловмисною". Порушення подружньої вірності при насильстві не могло бути поставлено жінці за вину. В давніх юридичних пам'ятках нема вказівок на процедуру процесу з розірвання шлюбу. Однак цей процес, закріплений в пізніших документах - Псковській та Новгородській судній грамоті - дозволяє визначити його основні етапи: підготовча стадія, судочинство, виголошення рішення.

Підготовча частина починалася викликом відповідача до суду. Для цього позивач отримував від судді повістку про виклик до суду, або про це робилося повідомлення публічно в присутності священика. Для забезпечення явки відповідача до суду могли залучатися судові пристави, які, прибувши на місце, в присутності десятських священиків, земських старост проводили обшук та призначали строк явки до суду. Після цього відповідач у присутності цих свідків передавався на поруки. Друга стадія судового процесу починалася явкою позивачів до судової установи. Явка сторін була обов'язковою. Наслідком неявки без поважної причини був програний процес. Після явки позивачів починався розгляд справи. Він полягав у перевірці доводів заявника та засвідченні вини протилежної сторони. Незаперечним доказом було признання відповідача. Крім того, допускалися показання свідків. Кількість свідків була різною (від 3-до 11) залежно від обставин справи. Від свідків вимагалося, щоб вони були очевидцями факту. Але найвагомішим доказом було визнання (підтвердження) вини відповідача його родичами. В Західний Русі було прийнято ще один доказ - випробування совісті відповідача особою духовного сану.

Особи, які взяли другий шлюб після самовільного розлучення, мали наслідки такі ж, як і при перелюбстві. Другий шлюб визнавався недійсним і винуватець повертався до колишньої дружини. Такий багатоженець карався штрафом на користь митрополита. Такою була практика законного судочинства у справах з розірвання шлюбів у християнський період. Наявність пережитків суспільного ладу у вигляді добровільних договорів з розірвання шлюбу певним чином стримувала розвиток офіційного судочинства. Часто подружжя саме приймало рішення про розірвання шлюбу, обмінювалося при цьому "розпусними" листами, а потім ці матеріали про взаємну згоду пред'являлися в світському суді, який формально затверджував їх та вносив про це запис до судової книги.

Крім того, в сімейному побуті Стародавньої Русі довгий час зберігались язичницькі народні звичаї, які не піддавалися впливу християнської релігії, з чим церква повинна була погоджуватися та йти на поступки, допускаючи цивільну форму взяття шлюбу, а також свободу його розірвання.

Тільки у XVIII ст. становище починає змінюватись, йде розвиток сімейного й шлюбного законодавства, яке відходить від норм візантійського права і виокремлюється у самостійне судочинство.

Отже, з появою християнства, шлюб більш святим союзом, ніж до його появи. Жінки так само обмежувалися у правах у той час, коли чоловіки знову ж таки мали право на все. З'явилося поняття розірвання шлюбу і його правила. Тобто інститут сім'ї і шлюбу почав стрімко розвиватися, хоча цього було тяжко досягнути, оскільки люди ще жили за язичницькими звичаями.

Розділ 3. «Тесть Європи»

У зовнішній політиці Київської Русі використовувались усі можливості дипломатії, з-поміж яких чільне місце посідали міждинастичні шлюби. Недарма Ярослава Мудрого називали тестем Європи.

Про масштаби зовнішньополітичної діяльності Ярослава та про авторитет його як володаря свідчить той факт, що всіх своїх дітей він вигідно одружив. Породичавшись із найшляхетнішими європейськими родинами, мудрий князь пов'язав Київську Русь із Європою кровними узами.

Традиційно тісні взаємовідносини склалися між Київською Руссю та Візантією. Проте дружні союзницькі відносини Візантії та Русі зазнали випробувань після утвердження на імператорському престолі Константина IX Мономаха у 1042 р. Він розпочав свою діяльність із того, що усунув від управління державою всіх ставлеників попередніх імператорів.

Безпосереднім приводом до русько-візантійського конфлікту була сварка на константинопольському ринку між русичами та греками. Під час неї руським купцям було завдано великих збитків, а один знатний русич загинув. Ярослав Мудрий, звісна річ, не міг не відреагувати на антируські дії Константина IX. Було зібрано велике військо. Похід на Константинополь очолили син Ярослава Володимир і воєвода Вишата. Руські кораблі з'явилися перед Константинополем у червні 1043 р. Одначе до війни не дійшло. Візантія погодилася на поступки. Новий мирний договір було скріплено шлюбом Ярославового сина Всеволода з дочкою Мономаха Марією.

Та невдовзі, 1051 р., відносини Києва й Константинополя загострилися знову. Причиною невдоволення константинопольської влади було поставлення Київським митрополитом Іларіона. Одначе й тоді конфлікт залагодили мирно. Постійні контакти підтримувала Київська Русь часів Ярослава і з Германською імперією. Тогочасні джерела містять повідомлення про руське посольство 1040 р. до Генріха ІІІ. За три роки посли від «руського короля» знову відвідали германського володаря: вони начебто пропонували йому, свідчить хроніст, за дружину дочку київського князя. Та Генріх на той час уже був одружений, тому пропозицію русичів не прийняв. І все-таки близько середини XI ст. кілька шлюбів між представниками князівської сім'ї Ярослава й германськими можновладцями було укладено.

Особливо жваві відносини мала Київська Русь із Польщею. Виявом добросусідських відносин стали шлюбні зв'язки. Польський князь Казимир одружився зі сестрою Ярослава Марією Добронігою, а його сестра Гертруда-Олісава вийшла заміж за Ізяслава Ярославича. Тісні взаємини підтримувала Русь зі скандинавськими країнами. Дуже зміцніли зв'язки Русі та Швеції, чому сприяв шлюб Ярослава з Інгігердою. Добрі відносини пов'язували Русь із Норвегією.

Писемні джерела засвідчують активні зовнішньополітичні зв'язки Русі з Угорщиною. Виявом тих стосунків були династичні шлюби представників королівського роду Арпадів і київського великокнязівського.

Наприкінці 40-х рр. XI ст. встановилися дружні відносини Русі з Францією, з династією Капетінгів. Налагоджено їх було завдяки одруженню короля Генріха І із Ганною Ярославною в 1049 р.

Висновок

шлюб християнство сімейний язичницький

Кожен з етапів розвитку сімейного законодавства представляє інтерес. Будь-який з них, по-перше, відображає накопичений століттями досвід державно-правового регулювання сімейних відносин, по-друге, служить наочним прикладом того, в якому напрямку змінювався правовий вплив на сім'ю і на її членів.

З появою моногамної сім'ї шлюб являв собою основну форму взаємин, об'єднуючи різні види відносин, що випливають зі шлюбного союзу. Уявлення про шлюб розвивалися таким чином, що історично першим було розуміння шлюбу як договору.

У період Київської Русі, в епоху переходу від великої родини до економічно і юридично самостійних малих сімей, шлюбно-сімейні відносини визначалися язичницькою свідомістю і міфологічною традицією. Найбільш поширеними формами укладення шлюбу були викрадення (з наступним викупом) або купівля нареченої. У всіх випадках процес відбувався між родичами подружжя. Словесна і символічна форми чинення шлюбу супроводжувалися реальною і ритуальною платою за наречену. Укладення шлюбу приводом нареченої в будинок нареченого вказувало на еволюцію шлюбно-сімейних відносин. Придане, що дається за нареченою і залишається її власністю, робило її більш самостійною і вільною, переводило взаємини подружжя з речового плану в особистісний. Чоловік не отримував права розпоряджатися життям і смертю дружини, але міг розпоряджатися її свободою.

Законодавство про сім'ю з плином часу зазнало значних змін. Не можна уявити сімейні правові відносини з якимось єдиним складом. Він буде збагачуватися, видозмінюючися залежно від навколишнього оточення, умов життя, психологічних та інших факторів, що впливають на відносини людей.

Список вивченої літератури

1. Бернштам Т.А. Молодость в символизме переходных обрядов восточных славян: Учение и опыт Церкви в народном христианстве. - Санкт-Петербург, 2000. - С. 46

2. Владимирский - Будданов М.Ф.. Обзор истории Русского права. - К., 2005. - С. 404.

3. Момотов В. В. Формирование Русского Средневекового права ІХ-ХІV вв. -- М., 2003. -- С. 153

4. Нижник М.С. Правове регулювання сімейно-шлюбних відносин в російській історії. СПб.: «Юридичний центр Пресс», 2006. - 272 с.

5. Пушкарьова Н.Л. Приватне життя російської жінки: наречена, дружина, коханка (X - початок XIX ст.). М.: Ладомир, 1997. - 381 с.

6. Пушкарева Н. Л. Женщины Древней Руси. -- М., 1989. -- С. 418

7. Загоровский А. О разводе по русскому праву. Харьков, 1884. -- С. 10.

8. Соколова В.К. Весняно-літні календарні обряди росіян, українців і білорусів. М., 1979. - С. 228-252.

Размещено на Allbest.ru