Специфіка зовнішньої політики Японії на межі ХІХ – ХХ століть

Размещено на http://www.allbest.ru/

Зміст

Вступ

Розділ I. Зовнішня політика Японії наприкінці ХІХ століття

1.1 Зовнішньополітичне становище Японії в епоху Мейдзі

1.2 Японсько-китайські війни наприкінці ХІХ ст.

Розділ ІІ. Зовнішня політика Японії на початку ХХ століття

2.1 Японська колоніальна політика на Корейському півострові

2.2 Російсько-японська війна 1904-1905 років

Розділ ІІІ. Японія в роки першої світової війни

3.1 Політичні спрямування Японії щодо Китаю. "21 вимога"

3.2 Курс на японсько-російське зближення

Висновки

Список використаних джерел та літератури



Вступ

Актуальність дослідження. Обумовлена тим, що вивчення зовнішньої політики Японії кінця XIX - початку ХХ є доволі важливим для істориків сучасності. В цей період відбулись вагомі зміни в Японії, які вплинули на прогресивність а у відповідному часовому просторі і агресивність зовнішньої політики. Дослідження даного періоду не можна висвітлювати однозначно. Зовнішня політика Японії була не тільки політичними розрахунками та відносинами - вона носить в собі соціологічне підґрунтя.

Проблема "відкриття" Японії потребує різностороннього осягнення та осмислення. Оскільки цей процес на ті часи був тяжким та болісним для японців. Політика "ізоляції" це не тільки політичний процес, а й в деякій мірі психологічний вплив на культуру жителів та їх сприйняття вторгнення країн Заходу. Всі події цього проміжку характеризуються змінами в політичному житті, що постійно міняло хід зовнішньої політики та положенням країни в світі. Ця тема потребує поглибленого вивчення, оскільки лишила слід не в одній історії країни світу.

Безпосередній зв'язок Японії та Росі, дозволяє розширити джерельну базу вивчення, оскільки російська історіографія насичена питаннями щодо Японської імперії. Періоди війн з Китаєм та російсько-японської війни потребують особливої уваги, оскільки ці події дають яскраву картину зовнішній політиці Японії. Політика, стратегії та дипломатичні переговори цього періоду мають бути висвітлені максимально широко, оскільки тут можна прослідкувати особливу майстерність японців щодо ведення зовнішніх відносин як з далеко західними країнами, так і країнами Тихого океану.

Період першої світової війни був одним із етапів в японській зовнішній політиці, який чітко показував могутність та силу Японії. Дослідження цього періоду є одним з найголовніших, тому що важливі надбання в ході Першої світової війни поставили Японію на рівні із США та країнами заїзної Європи.

Мета даної курсової роботи - розкрити суть та специфіку зовнішньої політики Японії на рубежі ХІХ - ХХ століть.

Реалізація поставленої мети передбачає розв'язання наступних завдань:

1. Висвітлити та удосконалити знання в зовнішньополітичному становищі Японії наприкінці ХІХ ст.;

2. Аналізувати політику Японії щодо Кореї та Росії на початку ХХ ст.

3. Визначити роль і місце Японії на світовій арені в ході Першої світової війни.

Предметом дослідження є специфіка зовнішньої політики в період правління Мейдзі, її політичні відносини з Китаєм наприкінці ХІХ ст. та до початку Першої світової війни; зовнішні відносини з Російською імперією та вирішення Корейського питання; політика японсько-російського зближення.

Об'єктом дослідження є зовнішня політика Японії наприкінці ХІХ ст. - початку ХХ ст..

Хронологічні рамки дослідження Нижня хронологічна межа обумовлена початком революції Мейдзі (кінець ХІХ ст.), верхня хронологічна межа обумовлена Першою світовою війною (початок ХХ).

Практичне значення курсової полягає у вивченні та узагальнені матеріалу щодо зовнішньої політики Японії наприкінці ХІХ ст. - початку ХХ ст.. Висвітлення ходу та розвитку подій політики, впливу та наслідків як на світовому рівні, так і внутрішньому.

Структура роботи. Робота складається зі змісту, вступу, трьох розділів, які мають поділ на внутрішні підрозділи, висновків, списку використаної літератури і джерел.

Наукова новизна одержаних результатів. Дана праця є першим систематизованим та узагальненим викладом історії зовнішньої політики Японії кінця ХІХ ст. - початку ХХ ст. з поглибленим аналізом подій та взаємозалежних процесів зовнішньополітичного становища із внутрішнім та вплив Японії на долю інших держав.

Історіографія. Японська історіографія революції Мейдзі, як і історія історичної науки в Японії в цілому ще недостатньо вивчена вітчизняним японознавства. Є трохи спеціальних історіографічних робіт, що відносяться до даної теми, здебільшого вони присвячені окремим її аспектам. У першу чергу необхідно назвати статтю академіка Є.М. Жукова "До питання про оцінку" революції Мейдзі [5, с. 10-13], в якій в стислій формі проведені основні підсумки вивчення Мейдзі Ісин в японській історіографії. Стаття П.П. Топеха "До питання про характер Мейдзі Ісин" [6, с. 78]висвітлює вузлові питання дискусії з приводу названого події між двома групами японських істориків 20-х - початку 30-х років - "Роно" і "Кодзі".

Важливою віхою на шляху вивчення історії Японії в СРСР стало опублікування в 1939 р роботи Е.М. Жукова "Історія Японії". Можна сказати, що ця книга поклала кінець різнобою в періодизації і в оцінках історичних процесів і явищ в японській історії Е.М. Жуков охарактеризував події 1867-1868 рр. і наступні реформи як незавершену буржуазну революцію [20, с. 138-142]. Таке трактування надовго утвердилася в радянській історіографії, Оцінку Мейдзі Ісин вчений зробив, виходячи з ленінського визначення характеру подій 1867-1868 рр. - "Революція і перетворення".

Радянська історіографія дає немало відомості про події, які стосувались Японії. В цей період було опубліковано багато секретних документів імператорського та Тимчасового урядів, джерельна база поповнилася чисельними мемуарами та щоденниками коронованих осіб, політичних діячів та генералів, виданих у різних країнах. Серед робіт радянських істориків необхідно відзначити дослідження В.Я. Аваріна, Б.А. Романова, Є.В. Тарле, в яких аналізувалися різноманітні аспекти політики Росії та інших впливових держав світу на Далекому Сході [1, с. 67-69]. Необхідно особливо відзначити роботи В.Я. Аваріна "Боротьба за Тихий океан. Японсько-американські протиріччя" та "Боротьба за Тихий океан. Агресія США та Англії, їх протиріччя та визвольна боротьба народів" [2, с. 347-350]. Ці фундаментальні роботи були присвячені дослідженню міжнародних відносин в кінці ХІХ - на початку ХХ ст. У першій книзі, виданій у 1947 р., Аварін розглянув економічну експансію Сполучених Штатів на Далекому Сході, її особливості, причини та наслідки, відзначивши особливу роль торгово-промислових кіл у проведенні цієї експансії.

Аналізуючи особливості англо-американських відносин на Далекому Сході в кінці ХІХ - на початку ХХ ст., автор вважав, що їх головною складовою була спільна боротьба проти посилення російського впливу в Китаї.

У наступній роботі "Боротьба за Тихий океан. Агресія США та Англії, їх протиріччя та визвольна боротьба народів", виданій у 1952 р., автор доводить британське походження цієї доктрини та досліджує роль Сполучених Штатів у процесі встановлення нового міжнародного порядку на Далекому Сході. Отже, обидва дослідження допомагають більш повно відтворити тогочасні події, з'ясувати мотиви, що призвели до активізації зовнішньої політики Сполучених Штатів Америки на Далекому Сході наприкінці ХІХ - на початку ХХ ст.



Розділ I. Зовнішня політика Японії наприкінці ХІХ століття

1.1 Зовнішньополітичне становище Японії в епоху Мейдзі

У наростанні соціально-політичної кризи в Японії середини XIX століття особливу роль зіграв зовнішній фактор: відносини з європейськими державами й США та урядова політика з приводу цих зв'язків. З 1639 р. всім європейцям, за винятком голландців, було заборонено відвідувати Японію [5, с. 189].

В єдиний порт у країни - Нагасакі - два рази в рік було дозволено прихід голландських, а також китайських і корейських кораблів. Зробили виключення для голландців за допомогу в придушенні повстання селян, обтяженими занадто високими податками, на півострові Сімабара.

Окрім цього, в Японії був створений закон про заборону виїзду японських підданих за кордон.

Біля берегів Японії у 1853 році з'явилась американська ескадра. Головнокомандувач адмірал Перрі ультимативно вимагав укладення торгового договору на американських умовах, фактично позбавляючи Японію митної автономії. Під загрозою застосування сили японське уряд змушений був підкоритися. японія колоніальна політика війна

У 1858 році був підписаний нерівноправний договір, за яким Японія не могла встановлювати мита на ввезені з США товари вище певного відсотка (від 5 до 35) і визнавала екстериторіальність американців у Японії. Незабаром майже аналогічні договори були підписані і з іншими європейськими державами (Англією, Голландією, Францією та ін.) "Не задовольняючись можливостями відкритого грабежу Японії, іноземні держави прагнули до перетворення її на колонію" [8, с. 290-315].

Слово "Мейдзі" означає "оновлення", "освічене правління". Так назвали події в Японії 1868 року, коли після 250-літнього панування було ліквідовано режим сьогунату Токугава, а також реформи, що розпочалися потому; цим самим терміном назвали девіз і період правління імператора Муцухіто, це ж слово відповідно до японської традиції стало іменем самого імператора Муцухіто (1862-1912 роки).

3 березня 1860 року під час прямування до резиденції у Паланкіні було вбито тайро - голову "Ради старійшин" сьогунату і фактичного правителя Японії Іі На- осуке. 18 молодих самураїв, нехтуючи небезпекою, напали на численну охорону сановника, прорвалися до Паланкіна, відрубали голову, насадивши її на меч, урочисто несучи попереду себе. Подія, названа "убивством з зовнішнього боку воріт Сакурада", стала початком "Бакумацу" - періоду руйнування сьогунату. Причиною вбивства стала "ганебна" в очах Англійців, французів та американців більш цікавив Китай, а Японія була лише воротами до нього. Прохання країн Заходу щодо відкриття Японських портів ігнорувалось сьогунатом [13, с. 56-59].

У 1861 році було вбито мечами Генрі Хойскена - перекладача американського консула Харріса, у липні 1861 року 15 сисі напали на британське представництво, яке охороняли 150 самураів бакуфу, поранивши мечем одного з дипломатів. У 1862 році четверо англійських дипломатів, які прогулювалися верхи околицями Йокагами, зустрівшись із процесією правителя провінції Сацума, не побажали зійти з коней, аби поклонитися правителю провінції Сацума.

У 1862 році англійський флот бомбардував місто Кагосіма, щоб японський уряд сплатив велику контрибуцію за вбивство англійських громадян.

У 1864 році об'єднаний флот США, Англії, Франції та Голландії - обстріляв місто-фортецю Сімоносекі, змусивши японський уряд до задоволення вимог щодо безперешкодного проходження суден через Симоносекську протоку, що призвело до злиття антифеодальної боротьби і національно-визвольного руху [12, с. 174-181].

Такатика - правитель провінції Морі, невдоволений занепадницькою, на його погляд, політикою бакуфу, на свій страх і ризик закрив протоку Симоносекі, збудувши укріплення і наказавши розстрілювати з гармат іноземні кораблі, що проходитимуть повз. Але об'єднана англо-франко-голландська ескадра подавила вогнем японські батареї і висадила двотисячний десант. Самураї бакуфу, що охороняли редути, втекли, не прийнявши бою.

Японію охопило обурення нездатністю сьогунату відстояти інтереси країни, в результаті чого у 1868 році розпочалася громадянська війна між прихильниками імператора і сьогунатом, яка завершилася в 1869 році перемогою імператорських військ.

Імператор, девізом правління та іменем якого стало Мейдзі, відкрив епоху енергійних всебічних реформ, які поставили Японію в ряд передових держав світу.

Було прийнято курс на відміну нерівноправних договорів із західними державами. Так в імператорському посланні з приводу дипломатичної місії Івакури в США 1871 року говорилось про перегляд договорів, які ущемляли політику Японії, тим паче, що строк минув ще з 1872 року. Одні США відмовили прийняти пропозицію щодо повернення митного суверенітету, ліквідації консульської юрисдикції і заборони висадки іноземних військ на території Японії [16, с. 36-47].

Пізніше 1887 року міністр іноземних справ Терадзима Мунеорі завершив переговори з США про суверенність митних кордонів Японії, але рішення було блоковане Великобританією.

У 1888 році було підписано перший рівноправний договір з Мексикою. Наступного року аналогічні домовленості було укладено з Німеччиною, Росією та США, але документи не були ратифіковані.

Процес ліквідації напівколоніального статусу Японії було завершено після підписання у 1894 році англо-японських договорів. Англія погодилась на відміну екстериторіальності, що було реалізовано у 1899 році. Того ж року міністр іноземних справ Муцу Мунеміцу добився відміни консульської юрисдикції у відносинах з іншими державами. Заключним у серпні 1896 року в Парижі японсько-французьким договором відмінялось право екстериторіальності для французів. Потім були заключні договори з Іспанією та з Сіамом (30 квітня 1900 року) і були відкриті японські посольства в Мадриді та Бангкокі. Повне відновлення митного суверенітету відбулось лише у 1911 році [21, с. 78-82].

Отже, епоха Мейдзі характеризується великим змінами у зовнішній політиці, оскільки у цей період було відкрито Японію. Цей період мав багато етапів. Початковий - насильницьке "відкриття" країни, яке спричинило багато суперечностей всередині країни та громадянську війну. Наступним кроком були реформи Мейдзі, що зрушили зовнішню політику Японії з мертвої точки та дали нові перспективи на світовій арені.

1.2 Японсько-китайські війни наприкінці ХІХ ст.

Реформи Мейдзі своїми домовленостями із західними державами ставили в край невигідне становище середнє та дрібне виробництво Японії, розвиток національної економіки був на межі занепаду. Тому гасла боротьби проти нерівноправних договорів об'єднували не тільки знать та уряд, а й простий люд і навіть парламентську опозицію в одне ціле. Все це відбувалося на тлі посиленої шовіністичної пропаганди, що закликала Японію стати "захисником жовтих народів від тиранії білих рас" [21, с. 410-414].

Будучи фактично все ще в полувасальній залежності від західних держав, японська імперія в той же час мала наміри поширити власний вплив на навколишні країни Азії. Корея завдяки своєму прекрасному географічному положенню, зокрема не замерзаючим гаваням і бухтам, і природним багатствам здавна привертала увагу японських загарбників.

У 1876 році Японія нав'язала кабальний договір Кореї. З тих пір японці користувалися майже монопольними правами на корейському ринку, не тільки витісняючи звідти китайських конкурентів, але і пригнічуючи корейських купців [16, с. 129-136].

У липні 1882 р. в Сеулі спалахнуло повстання. Японцям довелося покинути місто, але незабаром вони повернулися у супроводі ескадри військових суден. Під дулами гармат, уряд Кореї змушений був сплатити величезну контрибуцію і право розмістити в Сеулі свої війська "Для охорони місії". Вже в грудні 1884 р. японцями було здійснено палацовий переворот в Сеулі, 5 грудня з лідерів реформаторів було сформовано новий уряд. Програма передбачала припинення васальних відносин з Китаєм. Разом з тим намічалися деякі заходи щодо централізації управління країною, зміна порядку збору поземельного податку та багато інших реформ.

Колонізаторська політика Японії не могла пройти повз Китаю, який протягом декількох століть вважався сюзереном Кореї. На півострів були відправлені китайські війська. Тоді японські дипломати запропонували Пекіну відкликати і китайські, і японські війська з Кореї і надалі посилати туди експедиційні корпуси лише за взаємною домовленістю. Це стало умовю Тяньцзінского договору, який був укладений у квітні 1885 року. Підписавши його, Пекін тим самим відмовився від своїх особливих прав і визнав рівність своїх і японських позицій в Кореї.

Перспективи щодо захоплення Корейського півострова Японією все більше набирали розмаху. Події почали розвиватися з усе наростаючою швидкістю. Скориставшись спалахом в 1893 р. у Сеулі селянського повстання, японці відразу відправили загін морської піхоти, і після придушення заколоту відмовилися його відкликати. Намагання Китаю та Кореї звернутися з допомогою до іноземних держав виявилися марними, оскільки інтереси Західних держав полягали у дестабілізації ситуації в Східній Азії. Більше того, саме в цей момент Англія погодилася переглянути умови нерівноправного договору з Японією. Британці відмовилися (правда, починаючи лише з 1889 р.) від консульської юрисдикції та від автономії своїх сетльментів у Йокогамі, Нагасакі і інших портах Японії. Систему занижених імпортних мит було збережено, проте це вже не могло зіпсувати настрою японського уряду. Тим більше що слідом за Англією відмовилися від своїх прав екстериторіальності у Японії Росія, Німеччина, Франція та США [21].

Було цілком зрозуміло, що експансія на материк, і зокрема в Корею, може вдатися японським загарбникам лише в результаті успішної війни з Китаєм. Японія і стала готуватись до такої війни.

Трохи згодом уряд Японії уклав договір з королем Кореї, що відкрив для японської торгівлі корейський порт Фузан, а пізніше - Гензан, що і дало Японії можливість робити деякий вплив на внутрішні справи Кореї. Це стало приводом до сильного обурення в корейського народу.

У січні 1894 відносини між урядом та парламентом особливо загострилися, і найближчі радники японського імператора вважали, що війна - єдиний вихід для збереження встановленого в Японії порядку. Війна, до того ж, повинна була довести доцільність величезних витрат, проведених урядом для посилення армії і флоту.

Приводом до війни між Японією і Китаєм стали повстання корейського народу, обуреного несправедливою політикою японських загарбників і повною бездіяльністю свого власного уряду. Душею цих повстань було таємне товариство "Тогакуто".

Корейський король звернувся до китайського богдихана з проханням допомогти у придушенні повстання. Цинський уряд відправив до Кореї півторатисячний загін на придушення повстання. Японія, без будь яких прохань Корейського уряду, направила 10 воєнних кораблів і цілу бригаду піхоти в 6 тис. чоловік, яка висадилась в Чемульпо через 4 дня після висадки першого ешелону в 220 чоловік китайського війська в Асані [20, с. 222-236].

Повстання в невдовзі було придушене, але Токіо не мало бажань покидати Корейський півострів. Японський уряд вимагав від Кореї відмовитись від васальної залежності Китаю і провести реформи в країні. 23 липня 1894 в Кореї було встановлено японський окупаційний режим. Королевську сім'ю було вбито, на чолі управління було призначено тевонгуна (батька корейського вана).

В деяких поєдинках японські війська отримували перемогу над китайськими і в кінці жовтня 1894 року воєнні дії перемістились в Маньчжурію. 22 листопада армія генерала Оями взяла Порт-Артур, що викликали великий резонанс не тільки в Китаї, а і у всьому світі, Сенат США навіть відклав через це ратифікацію американсько-японського договору [9, с. 89-96].

Весною 1895 року почались японсько-китайські переговори в місті Сімоносекі. В результаті було підписано однойменний договір, за яким Японія отримувала південну частину Маньчжурії і Тайвань, різноманітні привілеї в Китаї і грошову контрибуцію.

Невдоволеними залишились Росія, Франція та Німеччина, яка, не забарившись, висунула рекомендацію відмовитись Японії від Ляондуна, що 13 травня Токіо і зробив [15, с. 409-412].

25 травня 1895 року китайські чиновники проголосили створення на Тайвані "народної республіки", а місцевого губернатора - президентом. Оскільки Пекін реальної допомоги повстанцям не надав, Японія протягом декількох місяців розгромила заколотників та окупувала острів. Окрім Тайваня, до Японії відійшли також і острови Пенху [9, с. 101].

Отже, війна поклала початок розподілу і фінансового закабаленню Китаю імперіалістичними державами; прискорила капіталістичний розвиток Японії, а захоплення о. Тайвань і островів Пенхуледао стало початком створення японської колонізаторської імперії.



Розділ ІІ. Зовнішня політика Японії на початку ХХ століття

2.1 Японська колоніальна політика на Корейському півострові

14 травня 1896 року в Сеулі було підписано російсько-японську угоду про Корею. Японія змушена була погодитися на спільне з Росією "надання порад" корейському королю. Росія домоглася скорочення японських військ у Кореї та права тримати там рівне з Японією число солдатів. 9 червня 1896 року було підписано так званий Московський протокол, який встановлював юридичну рівність сторін у Кореї замість монопольного панування Японії [24, с. 45-46]. Японія і надалі займала домінуюче становище на півострові, недивлячись на те, що протягом майже річного перебування короля Коджона в російській місії Росія дещо посилила свої економічні позиції.

Західні держави всіляко підтримували Японію і підштовхували її до війни з Росією. Японія в такій сприятливій міжнародній обстановці приступила до підготовки війни з Росією. Корейський уряд 21 січня 1904 року офіційно заявив про свій нейтралітет у разі російсько-японської війни, проте Японія під загрозою сили перетворила Корею у свій військовий плацдарм і в ніч з 8 на 9 лютого японський флот без оголошення війни атакував російську ескадру в Порт-Артурі. Одночасно в порту Інчхон (Чемульпо) були атаковані крейсер "Варяг" і канонерський човен "Кореєць". Таким чином, корейське питання привело до початку російсько-японської війни 1904-1905 рр. [26, с. 64-79].

23 лютого 1904 року король Коджон під тиском японців підписав "Союзний договір", за яким японське командування отримувало право займати будь-який пункт на території Кореї. Влітку 1904 року Японія нав'язала корейському уряду своїх радників з фінансових, іноземних і військових справах, фактично узурпувавши владу в цих галузях. Дещо пізніше в руки японців перейшло також управління поштою, телеграфом, телефоном. Була скорочена чисельність корейської армії і поліції, на чолі яких були поставлені японські офіцери. "Союзний договір" привів до встановлення в Кореї японського військово-окупаційного режиму [6, с. 34-35].

До середини березня 1904 року загальна чисельність японських солдатів у Кореї склала більше 100 000 чоловік. Населені пункти, через які проходили японські війська, піддавалися розоренню. Родючі ділянки землі займалися японською армією на військові потреби, кращі орні землі експроприювалися без компенсації. Корейські селяни вимушені були залишати житла, кидати поля і бігти в гори або йти у пошуках порятунку від голоду та репресій у Росію і Маньчжурію [28, с. 183-184].

Після російсько-японської війни за Портсмутським договором, укладеним 5 вересня 1905 року, Росія визнавала зверхність Японії в Кореї. Згідно цього договору Росія також поступилася Японії орендними правами на Ляодунський півострів і південну половину острова Сахалін.

Правлячі кола США і Англії надали Японії повну підтримку при укладенні Портсмутського договору. 29 липня 1905 року було укладено секретну угоду між американським військовим міністром Г. Тафтом і японським прем'єр-міністром Кацура Т., в якому США визнавали інтереси Японії в Кореї, натомість Японія визнавала американські інтереси на Філіппінах. 12 серпня 1905 року був підписаний другий англо-японський договір. Японія підтверджувала своє визнання британських колоніальних інтересів в Індії, взамін на визнання Лондоном японських політичних, економічних і військових інтересів в Кореї. Таким чином, США і Великобританія розіграли "корейську карту" в грі колоніальних інтересів і передали Японії свої санкції на анексію Кореї [2, с. 159-164].

Отримавши згоду США і Великобританії на встановлення японського протекторату над Кореєю і домігшись у війні з Росією визнання своїх інтересів у Кореї, японська влада вирішила посилити натиск на корейський уряд і схилити його до "добровільного" підписанню договору про протекторат.

Допомогу в підготовці та встановленні протекторату над Кореєю надало японським правлячим колам товариство "Ільчінхве" - організація, що об'єднала у своїх лавах прояпонськи налаштованих корейців. Після завершення військових дій між Японією і Росією зрадницька сутність "Ільчінхве" стала очевидною. 5 листопада 1905 року по указці японської влади керівники товариства склали і випустили декларацію, яка вимагала встановлення японського протекторату над Кореєю. Ця декларація використовувалася японським урядом з метою поширення неправдивих запевнень про прагнення корейців бути під японським протекторатом [10, с. 75].

У ніч з 17 на 18 листопада 1905 спеціальний посланець японського імператора Іто Хіробумі і японський посланець в Кореї Хаясі Гонсуке посприяли на корейських міністрів підписати "Договір про заступництво", по якому Корея передавала уряду Японії і його дипломатичним представникам за кордоном керівництво зовнішніми зносинами країни, а при корейському дворі призначався генеральний резидент. Статті договору оформили насильницьке перетворення Кореї в японський протекторат.

Японо-корейський договір від 17 листопада 1905 року був насильницьким, укладеним під тиском японських збройних сил і є всі підстави вважати договір про протекторат, за яким Японія захопила в свої руки владу в Кореї, незаконним. Указ японського імператора від 20 грудня 1905 року про права та обов'язки генерального резидента в Кореї порушував "договір" з Кореєю і Портсмутський договір з Росією, у протоколі якого зумовлювалося оформлення відповідною угодою з корейським урядом кожного заходу японського уряду, що обмежує корейський державний суверенітет.

Генеральний резидент у Кореї отримав від японського імператора широкі повноваження, що стосувалися законодавчих, виконавчих і судових функцій, а також військових питань. Японський генеральний резидент став фактичним главою держави, хоча формально верховна влада належала корейському імператору, а корейський уряд не було ліквідовано [7, с. 58-60].

У січні 1906 року японські військові консульства в Кореї були перетворені на апарати провінційних резидентів, які були створені у всіх відкритих портах: Сеул, Інчхон, Пусан, Вонсан, Чіннанпхо, Масанпхо і в провінційних центрах. Хоча зберігалася колишня адміністративна структура місцевої влади: губернатори в провінціях, повітові начальники в повітах і градоначальник в Сеулі, проте все місцеве управління знаходилося під суворим японським контролем.

Влітку 1907 року імператор Коджон намагався апелювати до великих держав і направив таємно делегацію на міжнародну конференцію в Гаазі, але представники західних країн відмовилися вислухати корейську місію. Використовуючи цей інцидент, японська влада змусила Коджона, відректися від престолу на користь його слабовільного сина Лі Чхока. 19 липня 1907 року Коджон видав маніфест про зречення на користь свого сина, що отримав тронне ім'я Сунджон. Скориставшись поваленням Коджона, японська влада 24 липня 1907 змусила маріонетковий уряд підписати "Договір семи статей", за яким управління внутрішніми справами Кореї повністю переходило в руки японського генерального резидента [27, с. 79].

10 квітня 1909 року в Токіо відбулася секретна нарада між японським прем'єр-міністром Кацура, міністром закордонних справ Комура і генеральним резидентом Іто, на якій було прийнято одноголосне рішення про те, що тільки анексія може розв'язати корейську проблему. 6 липня 1909 року на засіданні японського кабінету міністрів було прийнято офіційне рішення про анексію Кореї [12, с. 498-510].

Народний антияпонський рух і протести Росії стримували Японію від здійснення своєї мети, однак японський уряд методично проводив політику поступового захоплення Кореї.

30 травня 1910 року на пост генерального резидента в Кореї був призначений генерал Терауті Масатаке із збереженням за ним портфеля військового міністра Японії, що представляв найбільш мілітаристськи і агресивно налаштовану частину японського кабінету. 21 червня 1910 року указом японського імператора було створено Колоніальне бюро, яке підпорядковувалося прем'єр-міністру і відало справами, що стосувалися Тайваню, Сахаліну і Кореї. Цим самим Японія відкрито прирівнювала Корею до своїх колоній.

У середині серпня 1910 року генерал Терауті зажадав від прем'єр-міністра Кореї Лі Ван Єна підписати вже підготовлений договір про анексію. 18 серпня 1910 Лі Ван Ен зібрав засідання маріонеткового кабінету міністрів, на якому поставив питання про приєднання Кореї до Японії. 22 серпня відбулась спеціальна нарада членів кабінету за участю корейського імператора і найстаріших державних діячів. У той же день Лі Ван Ен, отримавши повноваження від імператора, підписав "договір" про анексію Кореї. 29 Серпня "договір" був опублікований. Згідно з ним корейський імператор поступався імператору Японії "повністю і на вічні часи" всією владою з управління Кореєю. Корея перетворювалася на генерал- губернаторство - частина японської імперії [15, с. 237]. Режим протекторату відкрив дорогу для посилення економічної, політичної та культурної експансії японського імперіалізму.

Отже, повне закабалення Кореї підсилило могутність Японської держави на світовій арені. Японія заручилась визнанням США та викликала страх у країн Західного континенту.

2.2 Російсько-японська війна 1904-1905 років

Суть війни між Росією і Японією полягала в контролі над Маньчжурією, Кореєю і портами Порт- Артур і Далекий.

Японія дуже ретельно підготувалась до війни. За рік армія була майже вдвічі більшою, воєнні витрати були збільшені в 5 разів. У якості антиросійської політики Японія "зблизилась" з Британією, і вже у 1899 році отримала позичку в 10 млн. франків стерлінгів. Велике значення мала сумісна участь Японії з країнами Заходу у війні проти Китаю в 1900 році. Весною 1901 року почались англійсько-японські переговори, в результаті була підписано союзний договір між Японією та Великобританією, який був направлений проти Росії. У 1898 році Росія отримала на орендній основі Порт-Артур, а в 1990 році окупувала всю Манчжурію, що визвало хвилю невдоволень з боку Японії [9, с. 67-71].

Літом в Японії відбулась зміна правління - Кацура Таро очолив державний устрій. У серпні 1903 року японський посланець в Петербурзі передав уряду російсько-японську угоду з свідомо неприйнятними на той момент умовами для Росії.

Таємна рада і кабінет міністрів Японії прийняли рішення про війну 4 лютого 1904 року. 6 лютого Токіо розірвав з Петербургом дипломатичні відносини, але й після цього російське командування не прийняло ніяких превентивних заходів [8, с. 58-61].

У ніч на 9 лютого японський флот без оголошення війни напав на російську ескадру на зовнішньому рейді Порт-Артура. Серйозно були пошкоджені броненосці "Ретвізан" і "Цесаревич" і крейсер "Паллада".

Того ж дня шість японських крейсерів і вісім міноносців підійшли до корейського порту Чемульпо, де знаходилися російський крейсер "Варяг" і канонерський човен "Кореєць", і вимагаючи здатися. Кораблі було виведено на зовнішній рейд і після 50-хвилинної перестрілки з багаторазовою перевагою противника, не завдало японцям збитку, командир Всеволод Руднєв наказав відкрити на "Варяг" кінгстони, а "Кореєць" підірвати.

Японці, представляючи подію як грандіозну перемогу, що була здобута у важкому бою, після війни нагородили Руднєва орденом "Висхідного Сонця". Малопошкоджений "Варяг" вони підняли і включили до складу свого флоту.

У березні 1904 року японська армія висадилася в Кореї, а в квітні на півдні Маньчжурії. Російські війська під командуванням генерала М.І. Засулич не витримали натиску переважаючих сил противника, і в травні, змушені були залишити Цзіньчжоуську позицію. Порт- Артур, таким чином, виявився відрізаний від російської Маньчжурської армії [23, с. 89-94].

В лютому-березні 1905 року "на сопках Маньчжурії" розігралася битва під Мукденом, до початку Першої світової війни є найбільшою за кількістю учасників сухопутною битвою в історії. Російські війська нараховували 275000 піхотинців, 16000 кавалеристів і 1439 знарядь під загальним командуванням генерала Куропаткіна; у японців було 200000 піхоти, 7350 кавалеристів і 924 знаряддя, командуючого маршала Ояма. В той час у японців було більше кулеметів 174 проти 55 російських.

Бій був вкрай жорстоким, і обидві сторони понесли великі втрати: біля 76000 втратили японці, 89000 - російські війська.

Російські командувачі діяли не погоджено, віддавали суперечливі розпорядження, не знали де власні частини а де противника, звинувачуючи одне одного. Виснажені солдати, здійснювали безглузді багатокілометрові марші під крижаним вітром, клянучи генералів з німецькими прізвищами.

Помилково замість стратегічно важливого села Сандепу захопили, з великими втратами, нікому не потрібне село Баотайцзи [17, с. 244-246].

Куропаткін в кінцевому результаті відступив, при чому великі втрати його армії характеризувались хаотичним характером відступу. Фінальну крапку у війні поставила морська битва в Цусімській протоці 27-28 травня 1905 року. З початку війни було ясно, що для створення переваги на морі потрібно перекинути в Тихий океан кораблі з Балтики. На початку бою флот адмірала Хейхатіро Того потопили броненосця "Князь Суворов".

З восьми броненосців затонули шість, здалися два. Всього були потоплені 20 російських кораблів і п'ять захоплені. З 14334 російських моряків загинули 5015 чоловік, 6106 потрапили в полон, у тому числі Рождественський і Небогатов - головнокомандуючі. Втрати японців склали три міноносця, 116 вбитих і 538 поранених.

Останнім акордом війни стала висадка 15-ї японської дивізії на Сахалін. Чотирнадцяти тисячам японців протистояли шість тисяч росіян, в основному каторжників і засланців, які записалися в армію заради дострокового звільнення, що незабаром здалися [14, с. 89-97].

27 липня 1905 року в Портсмуті (США) за посередництва американців почалися мирні переговори. Російській делегації, яку очолював С.Ю. Вітте, вдалося домогтися порівняно прийнятних умов мирного договору. Росія поступилася Японії південною частиною острова Сахалін, свої орендні права на Ляодунський півострів і Південно-Маньчжурську залізницю, що з'єднувала Порт-Артур з Китайсько-Східною залізницею. Російсько-японська війна завершилася поразкою самодержавства, підірвавши авторитет влади всередині країни, вона разом з тим послабила позиції Росії і на міжнародній арені [1].

Отже, Японія завдяки "маленькій" війні продовжувала жвавіше перетворюватись в велику могутню державу, посилюючи свої позиції на міжнародній арені та ретельно готуючись до Першої світової війни.



Розділ ІІІ. Японія в роки першої світової війни

3.1 Політичні спрямування Японії щодо Китаю. "21 вимога"

18 січня 1915 японський уряд зробив спробу змусити владу Китаю визнати верховне положення Японії в цій країні. Уряду Юань Шікая був вручений документ, що отримав в історії назву "21 вимога". Вимоги були розділені на п'ять груп, чотири з яких включали в себе умови:

· передача Японії прав на колишнє німецьке володіння в Шаньдуні;

· розширення привілеїв в Південній Маньчжурії і Внутрішньої Монголії;

· відмова Китаю від надання третім країнам прав на оренду китайських портів і островів;

· будівництво доріг, портів, сховищ і складів мало перейти в руки японських концернів.

Відповідно з п'ятою групою вимог встановлювалося керівне становище японців у державній, політичній, економічній та культурній сфері життя Китаю. Китайський уряд зобов'язувався запрошувати японців в якості політичних, фінансових і військових радників. Китай повинен був купувати в Японії понад 50 % необхідного йому озброєння, створювати на своїй території об'єднані японсько-китайські арсенали зброї. Задоволення цих вимог безпосередньо зачіпали суверенітет Китаю, ставили його в залежне становище від Японії. Йшлося вже не про права Японії в Південній Маньчжурії та східній частині Внутрішньої Монголії і не про Шаньдун, який японці вважали "завойованим", а про фактичне встановлення японського протекторату над усім Китаєм [5, с. 379-385].

Патріотичні сили Китаю зробили спроби протистояти японському диктату, розраховуючи на підтримку США, Великобританії та Франції. Однак ці розрахунки не виправдалися: США і Великобританія, не бажаючи загострювати відносини з японцями, рекомендували китайському уряду уникнути прямого конфлікту з Японією, піти на часткове задоволення її вимог. Для "підкріплення" своїх вимог Японія направила 7000 додаткових військ до Південної Маньчжурію і Шаньдун, а на початку травня оголосила про мобілізацію сухопутних і морських сил. Незважаючи на вибух по всій країні антияпонського руху, 9 травня Юань Шикай, побоюючись, що японці вдадуться до військової сили, прийняв більшість умов, за винятком п'ятої групи вимог і 25 травня підписав відповідні японо-китайські угоди. 9 травня, день прийняття "21 вимоги", став в Китаї днем національної ганьби.

Китайський уряд прагнув залишатися поза Світовою війною. Це відповідало інтересам Японії, яка побоювалася, що, вступивши у війну, Китай по її завершенні отримає право голосу на переговорах у повоєнному врегулюванні і стане претендувати на повернення німецьких володінь в Шаньдуні [18, с. 65-68].

Визнаючи зростаючий вплив Японії на китайське керівництво, уряди країн Антанти стали переконувати японців спонукати Китай до вступу у війну. За своє сприяння в оголошенні Китаєм війни Німеччини, японський уряд вимагав від Великобританії обіцянки підтримати претензії Токіо на колишні німецькі володіння. Схиляючись до цього, англійський уряд взамін домагався від японців визнання прав Великобританії на німецькі острова, південніше екватора. З японськими претензіями на німецькі володіння погоджувалися і Франція і Росія. У разі вступу Китаю у війну проти Німеччини в Токіо розраховували на те, що спільна участь у війні, крім усього іншого, тісніше зв'яже Китай з Японією [22, с. 111-113].

До цього часу Японія мала великий вплив на китайського генерала Дуань Ціжуя, який після смерті Юань Шикая в червні 1916 року став прем'єр-міністром Китаю. Домагаючись положення повновладного господаря Китаю, генерал зробив ставку на японців, поступово сам перетворюючись на їхнього ставленика. При цьому важливу роль грала щедра фінансова підтримка, яка виявилася Дуань Ціжую і його оточенню з боку японського уряду. З січня 1917 року по вересень 1918 року японці надали йому велику фінансову допомогу, передавши 145 млн. іен - так звані "позики Нісіхари". В обмін на це японці отримували нові концесії на залізниці, золоті копальні, вугільні та залізорудні шахти, розширювали свій економічний і політичний вплив в Китаї. Однією з умов надання позик була згода китайського уряду на розміщення японських військ у північних районах Китаю [20, с. 24].

16 лютого 1917 року японський уряд домігся офіційної угоди з Великобританією про передачу провінції Шаньдун Японії після війни. 1 березня підтримка японських домагань в Китаї і на Тихому океані була оформлена японо-французькою угодою, а 5 березня - російсько-японським угодою.

Для Великобританії обіцянку передати німецькі володіння Японії було вимушеним і всерйоз розходилося з курсом Лондона на обмеження впливу Токіо в Східній Азії.

3 липня 1916 року між Росією і Японією був підписаний договір, спрямованим не тільки проти Китаю, але до певної міри проти Великобританії. Головний його сенс полягав у тому, щоб забезпечити в Китаї в першу чергу інтереси Росії і Японії, не допускаючи, щоб Китай потрапив під "панування якої-небудь третьої держави" (під "Третьою державою" малися на увазі США і Великобританія) [24, с. 34-38].

Для того щоб домогтися від країн Антанти і США визнання японських захоплень в Китаї і на Тихому океані, японський уряд вдався до шантажу відносно цих держав, натякаючи, що може укласти сепаратний мир з Німеччиною. Незважаючи на оголошення Німеччині війни, японці відкрито заявляли, що будуть надавати заступництво німецьким підданим в Японії, не перешкоджати їх економічній діяльності та вільному пересуванню по країні. Японський уряд демонстративно відповів відмовою на прохання держав Антанти відправити японські війська і військові кораблі на західний фронт проти Німеччини, довго не приєднувались до лондонської декларації про не укладення з Німеччиною сепаратного миру. Така політика давала свій ефект - країни Антанти всерйоз побоювалися, що Японія в зручний для неї момент може перейти на бік Німеччини і спробує захопити їх далекосхідні володіння.

Після оголошення США, 6 квітня 1917 року, війни Німеччині та Австро-Угорщини Вашингтон теж став погоджуватися з офіційним виступом Китаю на стороні держав Антанти. Однак для Сполучених Штатів це було важке рішення, оскільки вони побоювалися, що в такому випадку Японія зможе встановити свій контроль над армією і флотом Китаю і ще більше зміцнитися в ньому [1, с. 410-413].

У Вашингтоні розуміли, що із закінченням Першої світової війни американсько-японські протиріччя в Азіатсько-Тихоокеанському регіоні не тільки не ослабнуть, а, навпаки - посиляться. Тому американці, як могли, противилися японської експансії в Китаї, обіцяючи підтримати японські претензії на німецьку спадщину на Сході. Це проявилося при досягненні 4 листопада 1917 року американсько-японської угоди, оформленої між державним секретарем США Р. Лансінгом і послом Японії в США Н. Ісиі.

У цій угоді вказувалося: уряд США визнає, "що Японія має спеціальні інтереси в Китаї, зокрема в тій частині, з якою межують її володіння" [15]. Японці тлумачили це положення мало не як згоду США на володіння Японією не тільки Шаньдунською провінцією, але і всім Північним Китаєм, Ляодунським півостровом і Південною Маньчжурією. Американці ж заявляли, що термін "спеціальні інтереси" поширюється на японські підприємства, а не на японську державу. Тим не менше це була серйозна поступка Японії, в якій виявилося прагнення США не загострювати відносини з Токіо, жертвуючи для цього інтересами Китаю.

Отже, всі домовленості, які відбувалися між Японією, країнами Антанти та США досягалися за спиною Китаю і були не чим іншим, як махінацією за рахунок китайського народу. Угоди свідчили про те, що після закінчення війни світові держави не збирались полишати боротьбу за розподіл Китаю, всіляко перешкоджаючи досягненню незалежності та національного відродження китайського народу.

3.2 Курс на японсько-російське зближення

3 липня 1916 року було підписано російсько-японську угоду. Гото Сімпей - міністр внутрішніх справ у правлінні Терауті, був переконаний, що в умовах, коли вся світова система стоїть на порозі кардинальної трансформації, Японія "не має права коливатися". Шляхом зближення з Росією Японія повинна була послабити свою залежність від "англосаксів", насамперед від Великобританії. Гото, що відстоював необхідність проведення незалежної зовнішньої політики, критикував тих, хто висловлював тривогу щодо несумісності укладеного договору, з духом англійсько-японського союзного договору.

Однак, чи слід японцям, які вважають свою країну не тільки незалежною, але й називаючи її однією з передових держав, весь час прихилятись перед іноземцями? Японія повинна проводити таку зовнішню політику, в центрі якої знаходиться сама Японія! [3, с. 40].

Російсько-японське зближення не було для Гото самоціллю: він лише прагнув до самостійної японської зовнішньої політики, до незалежного положенню Японії на світовій арені. Його курс по відношенню до Росії чітко проявлявся в його статті "Последовательный курс на русско-японскую дружбу" [27, с. 59].

Він погодився на "союз" лише після ретельного вивчення даного питання. Гото, послідовно розглядаючи Росію як противагу англосаксам, просто намагався використовувати її для підвищення незалежного статусу Японії в міжнародній політиці. Саме з цієї причини, "колір" правлячого у Росії режиму не мав для нього принципового значення.

З точки зору Гото, укладений в липні 1916 року російсько-японський союзний договір, не повинен був замінити собою англійсько-японський союз, але повинен був змінити характер одностороннього англійсько-японського співробітництва та підвищити самостійність Японії в світових справах.

У російсько-японського зближення існувала ще одна сторона. Справа в тому, що, з точки зору Японії, російсько-японський союз крім його самостійної цінності надавав також потенційну можливість зближення з Німеччиною: при відомих обставинах він міг перерости в японсько-російсько-німецький союз. Можна припустити, що вже в 1909 році в голові Гото визріла ідея потрійного континентального блоку.

Японія постачала зброю Російській імперії, яка була в доволі ослабленому стані на світовому рівні, фінансових труднощах та наодинці з амбіціями її торгівельно-промислових кругів [8, с. 40-43].

20 травня 1915 року в палаці відбулась нарада п'яти фельдмаршалів і воєнного міністра, на якому було вирішено негайно поставити Росії із недоторканого запасу японської армії 100 тисяч гвинтівок з патронами. Ця поступка зброї з мобілізаційного запасу являла собою безпрецедентний випадок як в історії японського воєнного відомства, так і в ході подій російсько-японських відносин [4, с. 240, 252].

Та на цьому підтримка не закінчилась. Росія потребувала більших поставок в міру свого складного становища. Таким чином після численних прохань російського уряду Японія в кінцевому рахунку, осінню 1915 року заключила декілька масштабних контрактів на поставку гвинтівок і патронів.

На початку вересня генералом Самойловим було укладено контракт №578 на поставку з листопада 1915 року по грудень 1916 року 150 тисяч гвинтівок і 84 млн. патронів до них. Крім того приблизно в середині вересня японське воєнне міністерство погодилось додатково поступитись Росії до початку наступного року 40 тисяч піхотних гвинтівок, 10 тисяч кавалерійських карабінів і 1млн. 411 тисячу патронів до них [12, с. 78-79].

До травня воєнні та політичні задачі Японії на Дальньому Сході були майже вирішені, тому курс політичного управління по відношенню до Росії, зазнав різких змін. Тепер питання поставало вже не просто в подальшій взаємодії двох країн на Дальньому Сході, а про місце Японії в післявоєнному світі [23, с. 45, 48].

Посол Мотоно вважав, що підтримка Росії як "слабкої ланки" Антанти була необхідною умовою для того, щоб Японія могла укріпити свій вплив серед великих держав на майбутній мирній конференції. В цим умовах осінню 1915 і весною 1916 японське керівництво погодилось додатково надати Росії 93,5 тисяч гвинтівок старого зразку із запасу воєнного і морського відомства [13, с. 345].

В підсумках Лютневої революції в Росії, управлінням було придбано ще близько 708 тисяч японських гвинтівок. Було зрозуміло, що зброя і боєприпаси стали сірником кинутим у вогнище громадянської війни. Це вже була не стільки допомога Росії в її війні з Німеччиною, як боротьба за "нову Росію", в яку включилась і Японія після Лютневої революції [3, с. 46].

Отже, можна сказати, що японська воєнна допомога Росії в роки Першої світової пояснювалась перш за все відносною слабкістю "країни Висхідного Сонця" в фінансовому становищі та у світовій політиці, а також бажання управління Японії заручитись подальшою підтримкою Росії у своїх далекосхідній політиці. По мірі збагачення Японії російськими воєнними замовленнями і погіршення положення Росії двостороннє співробітництво становилась все більш млявим.



Висновки

В ході роботи вдалось розширити знання та різнобічно розглянути політику Японії наприкінці ХІХ - початку ХХ ст., історіографія та джерела дають таку можливість.

Радянська історіографія дає немало відомостей про події, які стосувались Японії. Оскільки було опубліковано численні матеріали із спогадів та мемуарів представників різних соціальних верств, можна судити про доволі об'єктивну оцінку російських історіографів зовнішньої політики Японії протягом кінця ХІХ - початку ХХ ст.

Згідно з першим поставленим завданням у ході роботи було систематизовано та проаналізовано матеріали різних авторів та періодів, що дало змогу поглибити знання в даному питанні. Період революції Мейдзі неоднозначно висвітлюється історіографами, оскільки внаслідок цього відбулось "відкриття Японії". Це був складний процес для самих японців, і позитивне явище для країн, які мали інтереси щодо Японії. Об'єктивно даючи оцінку, можна сказати що Японія наприкінці ХІХ століття успішно подолала етап капіталістичної модернізації, одна із перших звільнилась від колонізаторської залежності від країн західної Європи та стала однією із провідних держав світу. Японські історики і політичні діячі негативно відносились до японської революції та активного курсу на Захід. Всім відомо чому. Коли в країні відбуваються радикальні зміни, є сторони, які підтримують їх, а є завжди сторони, яким жилось добре і в старому порядку. Дослідження виявилось цікавим, оскільки Японія не схожа з іншими державами.

Якщо придивитись до історичної еволюції Японії, можна сказати, що вона з самого початку історичного життя правильно і закономірно розвивалась в тому напрямку, в якому еволюціонували західноєвропейські держави. Зіткнення з західною Європою відбулось якраз в той момент, коли в Японії потрібні були економічні та політичні зміни.

Країна без особливих потрясінь зверху до низу перебудувала свої політичні та економічні відносини. Така модернізація та поліпшення становища Японії очевидно викликала у окремих країн Європи побоювання.

Звичайно, хто б міг подумати країна, що проводила ізоліоціоністську політику, стала на рівні з Західними державами та США.

В курсовій роботі також проаналізовано політику Японії щодо Корейського півострова та Росії, що є другим завданням курсової роботи. Можна сказати, що японський вплив давав про себе знати все більше, а обережність Західних держав щодо Японії ставала сильнішою. Розглянувши колонізаторську політику Японської імперії, випливало багато фактів та подій, що доцільно характеризували становище держави та країн, які мали політичні відносини з нею. Зовнішньополітична діяльність японців на початку ХХ ст.. найяскравіше висвітлює майстерність проведення політики щодо інших держав, оскільки наслідком стало значне збагачення імперії. Продумані політичні ходи та дії призвели до укладення маси вигідних для Японії договорів. Перемога у російсько-японській війні, що послугувала фундаментом для подальших японсько-російських відносин, де Японія мала верховенство.

У процесі розгляду становища Японії в роки Першої світової війни було визначено роль і місце Японії на світовій арені в цей період. Здобутком попередніх років, колосальне збагачення та зміцнення держави стало фундаментом для японської політики у Першій світовій війні. Японія стала могутньою імперію, яка надиктувала країнам Заходу свої вимоги. Остаточне закабалення Китаю показало, що Японія має свої політичні інтереси та стратегії і думка інших держав мало хвилювала її.

...