Воєнний комунізм

Размещено на http://www.allbest.ru/

1. Вияснити, у чому проявлялась політика «воєнного комунізму» в Украіні

3 початком громадянської війни літом 1918 р. та іноземної інтервенції 2 вересня ЦВК оголосив Республіку єдиним військовим табором. Встановлювався командно-адміністративний режим з метою зосередження в руках держави всіх наявних ресурсів і рятування решти господарських звґязків. Почали здійснюватись надзвичайні заходи, що отримали пізніше назву політики "воєнного комунізму". Вона набула завершених обрисів до весни 1919 р.

Складові політики "воєнного комунізму" такі:

--введення (травень 1918 р.) продовольчої диктатури (хлібна монополія держави і тверді ціни, продзагони тощо);

--націоналізація всіх підприємств;

--централізація розподілу сировини і готової продукції;

--заборона свободи торгівлі (листопад 1918 p.), згортання грошового обігу, запровадження карткової системи розподілу продуктів;

--мілітаризація народного господарства, встановлення державного контролю за виробництвом, запровадження загальної трудової повинності;

--введення (січень 1919 р.) продовольчої розкладки на хліб, а потім і на інші продукти сільського господарства.

"Воєнний комунізм" -- це модель державного регулювання економіки, яка мала подвійну природу. З одного боку, він був реакцією на критичні обставини, і тому являв собою набір вимушених тимчасових заходів, з іншого -- його реалізація на практиці стала спробою безпосереднього переходу до нового суспільного ладу. Своєрідним стрижнем політики "воєнного комунізму" стала продрозкладка, згідно з якою кожна губернія мусила здати державі "лишки" зерна та інших продуктів. Спочатку розміри "лишків" визначалися реальними потребами сімґї та фактичною наявністю у неї зерна, але незабаром головним критерієм стала потреба держави у хлібі.

Продрозкладка була одним з елементів встановлення продовольчої диктатури, що виявилася у запровадженні монополії на торгівлю, штучному утриманні твердих цін, створенні комітетів бідноти, формуванні продзагонів для примусової хлібозаготівлі (на початку липня 1919 р. тільки в Україні діяло 46 таких загонів, що налічували у своїх лавах 1500 осіб).

Ідея побудови безтоварного соціалізму шляхом заміни торгівлі планомірним, організованим у загальнодержавному масштабі розподілом продуктів закріплялась низкою декретів Раднаркому, прийнятих у 1920 р.: "Про безкоштовний відпуск населенню продовольчих продуктів" (4 грудня); "Про безкоштовний відпуск населенню предметів широкого вжитку" (17 грудня); "Про скасування плати за всякого роду паливо" (23 грудня).

Пропонувались різні проекти ліквідації грошей і заміни їх обліковими трудовими або енергетичними одиницями -- "тредами", "енедами". Проте кризовий стан економіки свідчив про неефективність застосованих заходів.

В Україні, де до 65 % врожаю йшло на ринок (у Катеринославській губернії -- 50 %, Таврійській -- 60, Херсонській -- 65 % тощо), несхвально ставились до такої політики. Невдоволення викликав і план колективізації села, проголошений 14 лютого 1919 р. у Декреті ВЦВК "Про соціалістичне землекористування і про заходи до соціалістичного землеробства". Курс на ліквідацію великих поміщицьких селянських господарств та на перехід від одноосібного господарювання до усуспільнення виробництва викликав невдоволення та протест селянських мас.

Різко посилилась централізація управління. З метою виявлення і максимального використання наявних ресурсів підприємства позбавлялися самостійності. Вищим органом стала утворена ВЦВК 30 листопада 1918 р. Рада робітничої і селянської оборони, завданням якої було встановлення жорсткого режиму у всіх галузях народного господарства і тісна координація роботи відомств. Загальним центральним органом управління про­мисловістю залишалась Вища рада народного господарства (ВРНГ), структура якої набула яскраво вираженого військового характеру. Центральний апарат ВРНГ складався із загальних (функціональних) і виробничих відділів (металу, гірничого, текстильного і т. д.). Питання розподілу сировини, обліку і розподілу готової продукції, фінансування окремих галузей покладались на виробничі відділи. Координація дій споріднених галузей промисловості покладалась на виробничі відділи ВРНГ. Головні комітети або центри (всього 42 -- Главнафта, Главсіль, Центромідь та ін.) зосередили оперативне керівництво підприємствами. Між главком і підприємством у деяких галузях стояла ще одна ланка -- трест, що керував декількома невеликими підприємствами, які не підлягали безпосередньо ВРНГ. Така система централізованого управління отримала назву главкізм.

Протягом громадянської війни, воєнної інтервенції та блокади країни з боку Антанти відбулось різке скорочення виробництва, знизилась продуктивність праці, збільшилася зношеність устаткування тощо. Економіка країни перебувала у стані глибокої розрухи: було зруйновано 70 тис. км залізниць, половину рухомого складу, загальні матеріальні втрати від війни становили 39 млрд. золотих рублів, або чверть національного багатства. Україна, зокрема Донбас, на території якої велись воєнні дії, зазнала найбільших руйнувань.

Становище селянства також було тяжким. Занепад промисловості й відсутність вільного товарообороту позбавляли селян зацікавленості у розширенні свого виробництва.

Після закінчення громадянської війни наприкінці 1920 р. на перший план вийшло завдання відбудови народного господарства. Перехід до розвитку в мирних умовах вимагав також зміни методів управління економікою країни. Воєнізована система управління, бюрократизація апарату, незадоволення продрозкладкою викликали весною 1921 р. внутрішньополітичну кризу, яка виявлялась у повстаннях і страйках на підприємствах.

У березні 1921 р. X зґїзд РКП(б) у ході внутрішньополітичної боротьби прийняв рішення про заміну продрозкладки продовольчим податком (незабаром РНК УСРР видав декрет про норми і розмір податку -- загальна сума податку становила 126 млн. пудів зерна замість 180 млн. пудів згідно з продрозкладкою). Це поклало початок переходу до нової економічної політики (непу).

2. Дайте оцінку періоду радянської історії, який зветься «періодом відлиги»

Першим кроком до започаткування реконструкції сталінізму стало закрите засідання ХХ з'їзду КПРС, на якому перший секретар ЦК партії виголосив таємну доповідь, що була присвячена культові Сталіна. І хоча ця промова не стала відома для широких кіл населення, камінь з місця було зрушено. Перед партійними керівниками була зображена реальність з усіма її неприємними сторонами.

“Відлига” не була викликана тільки особистими бажаннями Хрущова. Розвиток західного світу з його науково-технічною революцією вимагав змін. “Змагання двох систем” потребувало нових темпів у розвитку радянського суспільства, прискорення економічного поступу, підвищення життєвого стандарту. Для збереження тоталітарної системи необхідно було вдатися до її реструктуризації, звільнення від почуття надцентралізму, майже повної самоізоляції та духовної скутості. До цього треба ще додати амбіційні прагнення партійно-державної бюрократії розширити межі власної компетенції шляхом усунення від влади висуванців сталінської епохи; прагнення технократів, які набирали силу завдяки світовим економічним тенденціям; нарешті - міркування боротьби за владу між прибічниками Хрущова та ортодоксальними сталіністами у “верхах”.

Розгорнулася “десталінізація по вертикалі”: ланцюгове засудження “культу особи” всіма партійними та ідеологічними структурами. На україні цей процес відбувався повільніше, ніж у центрі. Статті у пресі в “дусі рішень ХХ з'їзду” стали з'являтися пізніше. Зміст та тон критики були стриманішими. Зміни переважно стосувалися сфери культурного життя.

Найкричущим парадоксом “відлиги” було те, що процес реабілітації сталінських репресій супроводжувався новими політичними репресіями. На ХХІ з'їзді КПРС (січень 1959) М.Хрущов заявив, що в СРСР немає фактів притягнення до судової відповідальності за політичні злочини. Це було абсолютною брехнею. Протягом 1954-1959 рр. в Україні було притягнено до судової відповідальності і піддано іншим формам переслідувань за антирадянську діяльність близько 3,5 тис.чол. Репресії продовжувались і під час піку “відлиги”. Зокрема, в Україні була репресована група львівських юристів, які збиралися агітувати за конституційний вихід України зі складу СРСР (відповідні статті конституцій Союзу і Республіки давали таке право). Членів групи (Л.Лук'яненка, І.Кандибу, С.Віруна та ін.) звинуватили у “зраді Батьківщини” і засудили на максимальні строки ув'язнення.

У 1963 р. в Києві відбулася конференція з питань культури української мови, яка продемонструвала досить серйозне незадоволення інтелігенції становищем української мови та культури. У другій половині 50 -- першій половині 60-х рр. було розпочато видання фундаментальних наукових праць для підвищення престижу української науки і культури („Українська Радянська Енциклопедія”, „Історія української літератури”, багатотомний словник української мови тощо). Проте ці заходи, здійснені повністю у рамках офіційної ідеології, значною мірою нівелювалися іншими. Зокрема, за загальносоюзним законом про зв'язок школи з життям, спрямованим на докорінну реформу системи середньої освіти, батьки не мали права відмовитися від вивчення їхніми дітьми російської, англійської чи німецької, однак могли відмовитися від української. В результаті на поверхню випливала непрестижність української мови та культури, їхня непотрібність для життя. Закон викликав велике незадоволення та протести проти впровадження його „мовного” пункту в Україні.

Завдання „наздогнати й перегнати Америку”, а також обіцянки громадянам країни за 20 років побудувати комунізм, змушували М.Хрущова вдаватися до серії економічних експериментів.

Одним з найрадикальніших заходів була спроба частково децентралізувати керівництво економікою. Від центральних відомств місцевим радам народного господарства (раднаргоспам) було передано право планування й розпорядження місцевими ресурсами. Внаслідок цього Україна несподівано отримала небачену досі економічну самостійність, до якої здебільшого не була готовою партійно-господарська бюрократія республіки. Втім ця економічна „незалежність” не означала, що Україна могла сама оперувати своїми економічними здобутками. Тільки у 1959--1961 рр. вона віддала до загальносоюзного бюджету близько 14% свого національного доходу, які нічим не були відшкодовані. Проте, Україна не мала змоги скористатися можливостями цієї тимчасової децентралізації, оскільки економічна система працювала за старими правилами.

Багато обіцяли нововведення в сільському господарстві. В цій галузі треба звернути увагу на ліквідацію машинно-тракторних станцій і передачу їх майна колгоспам. Цим було скасовано зайву ланку громіздкої системи управління сільськогосподарським виробництвом. Позитивним було підвищення заробітної платні колгоспникам. Ці покращення все ж таки програвали іншим тенденціям. Можна згадати хоча б „кукурудзяну епопею”, коли за рахунок засіву мільйонів гектарів землі кукурудзою намагалися вирішити проблему кормів для тваринництва. Справжнім лихом для сільського господарства стали карикатурні м'ясні й молочні кампанії, спрямовані на те, щоб підвищити обсяги здачі цієї продукції державі. Такі експерименти майже нанівець звели попередні досягнення в галузі сільського господарства і поставило його у кризовий стан. З 1950 по 1958 р. обсяг валової продукції сільського господарства республіки зріс на 65%, а в 1958--1964 рр. -- на 3%. Країна стала імпортувати зерно. Спроби реформ у сільському господарстві були приречені саме на такий результат. Залишалась недоторканною колгоспно-радгоспна система, більше того, вона спрямовувалась на суто адміністративно-бюрократичні методи керівництва. Зазнали адміністративного тиску підсобні господарства колгоспників. Як і раніше, найдрібніші питання сільськогосподарського виробництва вирішувались у центрі, ініціатива на місцях була нульовою. Таким чином тогочасні реформи та методи їх впровадження були авантюрою, яка дорого обійшлася не тільки Україні, а й самому Хрущову.

Відповідним чином змінювався стан справ у промисловості, її розвиток в Україні характеризувався значним збільшенням капіталовкладень у важку промисловість, уповільненням темпів розвитку легкої і загальним зниженням темпів зростання.

Проте в 1964 р. період „мирного” співіснування системи з інакомисленням закінчився. В жовтні цього року М.Хрущов, який остаточно заплутався у своїх планах, проектах і стосунках з партійно-державною бюрократією, в результаті справжньої змови був усунутий з посади першого секретаря ЦК КПРС. До влади прийшла консервативна частина партійної верхівки на чолі з Л.Брежнєвим і М.Сусловим. Подальший хід подій в Україні, як завжди, був визначений поза її межами. На зміну „відлизі” приходила реакція.

Тепер можна дати коротку оцінку результатам “відлиги”. Треба підкреслити, що цілі, які переслідували реформи Хрущова, мали позитивну спрямованість для для радянської системи. Проте, “відлига” торкнулася тільки окремих сторін життя суспільства. Зміни, які відбувалися, сприяли певному прогресивному розвиткові України.

Але непослідовність, суперечливість цих змін зрештою призвели до того, що задуми ініціаторів стали перетворюватись у свою протилежність. Неможна реформувати економіку, якщо ти у вирішальний момент озираєшся, і починаєш сумніватися у своїх діях. Навряд чи радянські керівники постсталінської епохи були готові радикально змінити ситуацію. Їх спроби штучно покращити становище лише призвели до того, що в широких колах все більш поширились віяння свободи та почуття власної самостійності.

До того ж межі “відлиги” були занадто вузькими, щоб довести реформи до логічного кінця й докорінним чином оздоровити суспільство, яке після відставки Хрущова знову опинилося під тоталітарним контролем Системи.

3. Дати оцінку розгортання державотворчих процессів в Україні на сучасному етапі

воєнний комунізм відлига державотворчий

Проголошення незалежної України 24 серпня 1991 року поклало початок сучасному періоду державотворення. У рамках еволюції сучасного періоду державотворчих процесів в Україні доцільно також виокремити кілька відносно самостійних етапів.

Перший етап - 1990 - 1991 рр. - проголошення та конституювання незалежної Української держави.

Рубіж 80 - 90-х років минулого століття у політичному житті України характеризувався, по-перше, лібералізацією радянської командно-адміністративної системи, а, по-друге, поглибленням її кризи. У цих умовах Верховна Рада 16 липня 1990 р. прийняла надзвичайної ваги документ - Декларацію про державний суверенітет України. За неї проголосувало 355 парламентаріїв, проти - 4, утримався - 1. Вона проголосила невід'ємне право української нації на своє самовизначення та будівництво незалежної Української держави.

24 серпня 1991 р. Надзвичайна сесія Верховної Ради прийняла Акт проголошення незалежності України, проголосивши її повну державну незалежність і створення самостійної української держави - України. Над будинком Верховної Ради було піднято національний синьо-жовтий прапор. Легітимність цього документу була підтверджена Всеукраїнським референдумом 1 грудня 1991 р. - за його підтвердження висловилися 90,9 % голосуючих. Водночас відбулися вибори першого президента України. Ним став тодішній Голова Верховної Ради Л.Кравчук, який набрав 61,59 % голосів. Окрім того, на першому етапі державотворення в Україні важливе політичне значення мало прийняття Закону про економічний суверенітет, затвердження Верховною Радою 24 жовтня 1990 р. Комісії по розробці нової Конституції України на чолі з Л.Кравчуком і схвалення її концепції в середині червня наступного року.

Другий етап - 1991 - 1993 рр. - розгортання конституційного процесу в умовах зародження ринкових механізмів і становлення багатопартійної політичної системи.

Державна незалежність України швидко почала наповнюватися реальним змістом. Було прийнято демократичний Закон про громадянство; затверджено державний прапор, малий герб і гімн України; створено власні Збройні Сили, Службу безпеки, Національну гвардію, прикордонні війська, митну службу. Україна добровільно відмовилася від ядерних озброєнь і вивела їх із своєї території, набувши статусу без'ядерної держави та приєднавшись до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї взамін на гарантії територіальної цілісності та державного суверенітету з боку США і Росії.

Третій етап - 1993 - 1996 рр. - ускладнення внутрішньополітичної ситуації в ході зміцнення внутрішніх засад і зовнішньополітичних гарантій української державності.

Незважаючи на незавершеність конституційного процесу, продовжувалися незворотні, але значною мірою суперечливі ринкові перетворення. Різко падали темпи виробництва, йшло скорочення валового національного продукту, небачено зросли темпи інфляції, відбувалося зубожіння народу. Виникли суперечності між різними гілками влади з приводу Конституції України та боротьби за владу, привели до конституційної кризи. Вона була подолана лише після підписання 8 червня 1995 р. відносно легітимного Конституційного договору між Верховною Радою та Президентом України “Про основні заходи організації та функціонування державної влади і місцевого самоврядування в Україні на період до прийняття нової Конституції України”. В умовах конкретної кризової політичної ситуації він зіграв позитивну роль у конституційному процесі, запобігши доведенню конфлікту між гілками влади до силових методів його вирішення, поклавши початок демонтажу недієздатної системи державної влади у формі рад і ставши важливим чинником прискорення конституційного процесу. Важливе значення для остаточного вибору головного вектора зовнішньополітичного курсу держави мав розвиток відносин із державами Заходу та міжнародними організаціями. Так, у 1994 р. Україна приєдналася до програми співпраці з НАТО “Партнерство заради миру”, а наприкінці 1995 р. стала членом Ради Європи.

Четвертий етап - 1996 - 1999 рр. - прийняття і впровадження в життя Конституції 1996 р. та створення ґрунту для радикальних ефективних зрушень у всіх сферах життя українського суспільства.

Завершальний етап конституційного процесу розпочався на початку 1996 р. Конституційна комісія завершила роботу над проектом Основного Закону нашої держави і 20 березня 1996 р. він був представлений її співголовами на спеціальному засіданні Верховної Ради, а в квітні опублікований для всенародного обговорення. У його ході поступило понад 8 тис. пропозицій і доповнень від громадян України. Крім того надійшла низка альтернативних конституційних проектів. Однак Верховна Рада вирішила повернути проект Конституції на доробку, після чого у суттєво зміненому та досконалому вигляді прийняла його після обговорення в першому читанні. 19 червня розпочалося друге читання проекту.

Конституція України стала базою для вдосконалення політичної та виборчої систем. Був прийнятий новий Закон про вибори народних депутатів усіх рівнів за змішаною мажоритарно-пропорційною системою (по 225 депутатів до Верховної Ради обиралися від партій - за партійними списками, персонально - шляхом голосування за конкретного кандидата). На основі цього закону були проведені вибори 29 березня 1998 р. і сформовано новий депутатський корпус України.

П'ятий етап - з 1999 р. до кінця 2004 р.- висхідної лінії розвитку (насамперед у соціальній та економічній галузях) і, водночас, суперечливих і негативних тенденцій і явищ у політичній та інших сферах життя.

Цей етап став переломним у плані соціально-економічних ринкових перетворень, модернізації законотворчої бази держави та посилення її активності на міжнародній арені. Водночас, він характеризується серйозними політичними колізіями, пов'язаними з Всеукраїнським референдумом 16 квітня 2000 р. про внесення змін до чинної Конституції України, виборами президента держави восени 1999 р. (після другого туру голосування перемогу одержав діючий глава держави Л.Кучма) і восени 2004 р. (для виявлення переможця - ним став лідер опозиції Віктор Ющенко - знадобилося три тури виборів, рішення Верховного Суду і Помаранчева революція листопада 2004 - січня 2005 рр.), схваленням Верховною Радою 8 грудня 2004 р. політичної реформи в Україні.

Шостий етап еволюції сучасної державності. Він розпочався у січні 2005 р. після завершення практичного трьохмісячного президентського виборчого марафону і мирної «Помаранчевої революції», та триває по сьогоднішній день. Від внутрішньополітичної ситуації в Україні та реальних результатів реформ в економічній, політичній, соціальній і правовій сферах життя, а також від місця держави в динаміці позитивних трансформаційних процесів у Центрально-Східній Європі залежатиме швидкість нашого поступу до повноцінного залучення до тієї “цивілізаційної цілісності”, якою є Європа не в географічному вимірі, а з точки зору розвитку сучасних інтеграційних процесів на континенті. Це відповідає і Концепції національної безпеки України, яка зорієнтована як на партнерські відносини з Росією, так і реалізацію стратегічної мети - підключення держави до загальноєвропейської інтеграції.

Список використаної літератури

О.І.Гуржій, Я.Д. Ісаєвич, М.Ф.Котляр та ін.; під ред. В.А.Смолія, Історія України: нове бачення - К., Альтернатива, 1997 - 424с.

O. Субтельний: Історія України, переклад з англ. Ю.Шевчука під ред. Ю.Г.Медюка - Київ, Либідь, 1991.

Бойко О.Д. Історія України: Посібник для студентів вищих навчальних закладів. - К.: Видавничий центр “Академія”, 1999. - 568с. (Гаудеамус).

Борисенко В.Й. Курс української історії: З найдавніших часів до ХХ століття: Навч. Посібник. - К.: Либідь, 1996. - 616с.

5. Роузфілд С. Порівнюємо економічні системи. Культура, багатство та влада в ХХI столітті / С.Роузфілд; пер. з англ. - К. : «К.І.С.», 2005. - С.63.

Размещено на Allbest.ru