Історія української держави

Размещено на http://www.allbest.ru/

ДВНЗ «КІРОВОГРАДСЬКИЙ БУДІВЕЛЬНИЙ КОЛЕДЖ»

Контрольна робота

з предмету "Історія України"

Зміст

1. Монголо - татарська навала на українські землі та її наслідки

2. Період Руїни : причини, суть, наслідки

3. Колективізація сільського господарства в Україні. Голодомор 1932 - 1933 рр.

4. Державотворення й політичний розвиток України

5. Міжнародні відносини України на сучасному етапі розвитку

Список використаних джерел

1. Монголо-татарська навала на українські землі та її наслідки

руїна колективізація україна голодомор

Русь зіткнулася з новим могутнім ворогом -- монголами. У 1206 р. монгольський хан Темучін, прийнявши ім'я Чингізхана розпочав завойовницькі походи, підкоривши Північ ний Китай, Середню Азію,, Північний Іран. У 1223 р. авангард монголів вперше зустрівся в бою з руськими князями на р. Калці. Руські війська не мали єдиного командування, діяли не узгоджено і зазнали нищівної поразки.

У 1237-1238 pp. монголо-татари під керівництвом хана Батия спустошили Північно-Східну Русь. В 1239 р. вони взяли Чернігів, а 7 грудня 1240 р. -- Київ. З 40 монументальних споруд Києва залишилося (дуже пошкодженими) лише 5, з 9 тис. дворів -- 20, а з 50 тис. населення -- не більше 2 тис. В деяких районах давнього Києва життя відродилося лише через кілька століть. Київ було відкинуто на кілька віків назад.

Упертий опір загарбникам чинили міста Данилів, Кременець і Холм, які Батию так і не вдалося захопити. Столицю Волині -- Володимир-Волинський завойовники захопили лише після тривалої облоги. Три дні змогло протриматись інше столичне місто -- Галич. Потім монголи пройшли вогнем і мечем через Галичину і Волинь, розбили польські й угорські війська, спустошили сербські і болгарські землі. Монголо-татари були ослаблені боротьбою з руськими князями і не змогли дійти до «останнього моря», як заповідав їм Чингізхан. До того ж у цей час помер хан ханів Угедей, і Батий повертає військо назад, щоб взяти участь у,поділі Монгольської держави. Фактично боротьба руських князівств проти монголів врятувала Західну Європу від поневолення. Руські землі потрапили у залежність від нової держави -- Золотої Орди, заснованої Батиєм, оскільки були розрізненими, воювали кожен за себе, а монголи вже мали великий досвід ведення бойових дій.

У 1256 р. князь Данило Галицький відкрито кинув виклик монголам, вигнавши їх війська з Північного Поділля та Східної Волині. Спроби монголо-татарського воєначальника Куремси взяти Володимир-Волинський і Луцьк закінчились невдачею. Проте у 1260 р. загін монголо-татар здійснив похід на Галицько-Волинське князівство, змусивши руських князів зруйнувати фортеці у Володимирі-Волинському, Луцьку, Кременці та Львові.

Монголо-татарська навала призвела до великого спустошення Південно-Східної Русі: багато людей загинуло, міста були спалені і пограбовані. З 74 руських міст 49 були сплюндровані ордою Батия, 14 з них так і не піднялися з руїн, а ще 15 згодом перетворилися на села. Занепад міст, захоплення в полон ремісників призвело до погіршення економічного становища, згортання торгівлі, зникнення цілих галузей ремісництва. Було втрачено незалежність, послаблено обороноздатність. Іго загальмувало розвиток Русі, спричинило її відставання від Європи. Залежність від Золотої Орди виявлялася в трьох формах: 1) ви дача ярликів (грамот) на князювання, причому без врахування конкретних прав на престол, що призвело до численних інтриг; 2) сплата данини. Князі знаходились під наглядом представників ханів -- баскаків. Збиралося 14 видів ординських даней та повинностей (безпосередньо для хана, торгові збори, візничі по винності, «корм» баскакам та ін.); 3) забезпечення монгольської армії рекрутами.

Ординські хани мало змінили політичну систему в князівс твах Русі, намагаючись використати її у своїх цілях. Ненадійних, з їх погляду князів, вони ліквідовували, нацьковували один на одного, намагаючись не допустити їх згуртування, щоб і надалі тримати їх у покорі. Українські землі безпосередньо не входили до складу Золотої Орди, але монголо-татарські хани для підтримки своєї влади періодично (не рідше ніж 1 раз на 5 років) влаштовували спустошливі походи на ці території. Монголо-татарське іго помітно вплинуло і на етнічні процеси, що відбувалися на українських землях, дещо «розмивши» базовий слов'янський елемент населення краю.

Хоча руські князі й залишалися при владі, їхні адміністративні повноваження як васалів хана були обмежені, оскільки хани призначали своїх власних чиновників для вербування воїнів і збору податків. У завойованих ними землях монголи поспішали визначити платоспроможність населення, проводячи його перепис. Перший перепис (так зване «число») на українських землях вони провели ще в 1245 p., коли були обкладені по датком Київська земля, Подолія, Переяславська й Чернігівська землі. Населення Русі було розділено на міріади (тьма), тисячі, сотні й десятки. Цей поділ використовувався й для цілей місцевої адміністрації -- «тисяча» позначала не тільки людей, що жили в певному районі, але й сам район. Таким чином, кожний числовий розподіл являв собою військово-фінансовий район, територіальну одиницю, з якої стягувалась певна кількість рекрутів і податків. Населення території «десятки» могло дорівнювати приблизно 200 осіб, а населення «міріада» -- 200 тис. На українських землях у XIV ст. було 16 міріадів (тьмів). «Десятка» приблизно дорівнювала селу, місто -- «сотні», волость -- «тисячі».

Обмежувалася судова влада князів. У судовій практиці всі руські князі перебували під владою хана й монгольського Верховного суду та деяких з них стратили за наказом хана за ре альні або уявні державні злочини. Хан також розглядав більшу частину головних судових справ між руськими князями. Разом з тим хан не втручався в позови між російськими боярами й простолюдинами, дозволяючи князеві кожної даної місцевості продовжувати виконувати його судові функції.

2.Період Руїни: причини, суть, наслідки

Доба Руїни - надзвичайно важкий для України період, коли післясмерті Б. Хмельницького здобутки часів визвольної війни були значною мірою втрачені. Слід звернути увагу на те, що у вітчизняній історіографії немає одностайності щодо її хронологічних меж. Як правило, її датують 60-80-ми роками ХVІІ ст. Питання залишається відкритим, особливо щодо початку цього періоду. Закінчення Руїни пов'язують з гетьмануванням І. Мазепи. Причинами Руїни були: розкол серед старшини - правлячої верстви українського суспільства; посилення антагонізму між різними станами українського населення; слабкість гетьманської влади, не здатної консолідувати народ; боротьба геополітичних інтересів Російської держави, Турецької імперії, Речі Посполитої тощо.

Дослідниця цієї проблеми Т. Яковлєва, з'ясовуючи причини Руїни, слушно відзначає, що “небажання поступитися своїми вигодами заради блага України, заради збереження козацької держави, непримиренність позиції різноманітних угруповань та окремих осіб ще більш ускладнювали внутріполітичну ситуацію, провокували виступи “покозачених”, створювали хаос і плутанину, робили неможливою хоча б короткочасну стабілізацію”.

Можна виділити такі характерні ознаки Руїни:

- загострення соціальних конфліктів як наслідку соціального егоїзму старшини, її зловживань, намагання реанімувати старі шляхетські порядки, ігнорування соціально-економічних інтересів не лише селян, а й простих козаків;

- початок громадянської війни, що вела до розколу України за територіальною ознакою;

- зміцнення у свідомості політичної еліти небезпечної тенденції до відмови від національної державної ідеї й висунення на перший план регіональних, а то й приватних політичних інтересів; згасання державної ідеї, повернення до ідеї автономізму;

- звертання до урядів іноземних країн при розв'язанні внутрішньополітичних проблем України, які вміло грали на суперечностях, використовуючи їх у власних цілях;

- жорстока боротьба за владу, зокрема за гетьманську булаву, в ході якої доходило навіть до знищення суперників (Чорна Рада, 1663 р. тощо). Одночасно Україна мала два, а то й три-чотири гетьмани (згадаймо 1668 р.: П. Дорошенко, П. Суховій, М. Ханенко, Д. Многогрішний), які ворогували між собою і у своїй політиці орієнтувалися на різні країни;

- поступове зменшення конструктивності і все більш деструктивний характер дій Запорозької Січі (небажання підпорядковуватися гетьманській владі, ігнорування загальноукраїнських інтересів, віддання переваги лише власним інтересам тощо).

Як це не гірко, але доводиться визнати слушність оцінки А. Потоцьким тодішньої ситуації в Україні, яку він дав у листі до короля. Прислухаймось: “…тепер там самі себе поїдають, містечко проти містечка воює, син батька, батько сина грабує”.

Отже, в добу Руїни сталася трагедія розчленування українських земель між Річчю Посполитою і Росією згідно з договором між ними у селі Андрусів у 1667 р. Україна зникає як суб'єкт міжнародної політики і стає розмінною монетою в політичній грі її агресивних сусідів, об'єктом їхньої колонізації. Правда, на Лівобережжі в складі Російської держави ще зберігалась обмежена внутрішня автономія. Кожен новий обраний гетьман укладав окремий договір (статті) з московським урядом. В основі цих договорів лежали так звані “Статті Б. Хмельницького”, але з кожним наступним договором вводились все нові обмеження української автономії. Досить проаналізувати Переяславські Статті 1659 р. - Ю. Хмельницького, Московські Статті 1665 р. - І. Брюховецького, Глухівські Статті 1669 р. - Д. Многогрішного (певний виняток, бо були трохи кращими, ніж попередні), Конотопські Статті 1672 р. - І. Самойловича тощо.

3. Колективізація сільського господарства в Україні. Голодомор 1932 - 1933 рр.

У другій половині 20-х років досить чітко виявилась тенденція до зниження темпів зростання продукції сільського господарства, що ставало гальмом і для розвитку промисловості.

У 1929 р. в Україні нараховувалось 4,6 млн. селянських дворів і більшість селянських господарств була малоземельною.

У 20-х роках товарна продукція зернового господарства України порівняно з дореволюційним часом знизилась майже на половину. В основі цієї відсталості лежала розпорошеність, роздрібненість і загальний низький рівень сільськогосподарського виробництва і пов'язаний з ним напівнатуральний характер цього виробництва.

Вихід був в укрупненні господарств, зміцненні матеріально-технічної бази села, справедливіший та гнучкіший політиці цін. Укрупнення господарств повинно було пройти еволюційно, у про цесі саморозвитку. Більшовики вирішили форсувати укрупнення господарств шляхом її колективізації, тобто об'єднання з відчуженням засобів виробництва. Колективізація розглядалася як засіб ліквідації залишків капіталізму, ринкових, товарно-грошових відносин, хлібозаготівельних криз, залучення селянських господарств до системи командно-адміністративної економіки, перетворення їх у кріпаків тоталітарного режиму.

Наприкінці 1927 р. 23,7% всіх селянських дворів складали бідняки, 72,3% -- середняки, 4% -- заможні.

У жовтні 1929 р. трохи більше 10% всіх господарств були об'єднані в колгоспи. Це були в основному бідняцькі господарства.

Гасло суцільної колективізації офіційно було проголошено в листопаді 1929 р.

У січні 1930 р. керівні органи встановили й терміни проведення колективізації для різних регіонів. Україну було віднесено до другої групи регіонів, де колективізацію планувалося закінчити восени 1931 р. або навесні 1932 р. Окремо розглядалося питання про долю найзаможнішого прошарку селянства. «Ліквідація куркульства як класу» стала одним з головних практичних заходів «всеосяжної колективізації». Згідно з нею всі куркульські господарства поділялися на три категорії. До першої належали «економічно міцні» господарства учасників та організаторів антирадянських виступів та терористичних актів. Відповідно до рішень судових органів їх треба було «ізолювати» в тюрмах або концтаборах. До другої категорії -- «економічно міцні» господарства, які не чинили ніякого опору. їх разом з сім'ями виселяли до північних районів країни. «Менш міцним» господарствам (фактично це були середняки), які не чи нили ніякого опору, повинні були надаватись невеликі земельні ділянки за межами колгоспних масивів.

Перший етап розкуркулювання тривав в Україні з січня до початку березня 1930 р. За цей час під розкуркулювання підпало 61887 господарств (2,5% усієї кількості). Площа вилученої землі досягла 582 тис. га, кількість відібраної робочої худоби -- 58,6 тис. голів, вартість конфіскованого майна -- 40,3 млн. крб. Майно надходило до неподільних фондів колгоспів.

Примусова колективізація з усуспільненням майже всього майна, репресіями і свавіллям, розкуркулювання, яке зачіпало інтереси й долю не тільки заможних селян, викликали незадоволення й масові виступи селян.

Це змусило керівництво більшовиків дещо відступити. Піс ля визнання «деяких помилок» і дозволу виходити з колгоспів, відсоток колективізації почав різко зменшуватись. З 10 березня по 20 червня, протягом 100 днів, з колгоспів вийшло півтора мільйона селянських господарств, тобто майже половина колгоспників. Восени в колгоспах залишалося менше третини селян України, причому залишилися в основному бідняки.

Новий наступ на селян почався восени 1930 р. Вишукуючи нових куркулів, залякували селян. Одноосібника намагалися за душити також податками. За таких умов селянин змушений був іти до колгоспу. І вже скоро колгоспний лад «переміг». До кінця 1932 р. у республіці було колективізовано майже 70% селянських господарств.

Колективізація супроводжувалась масовим забиванням селянами власної великої рогатої худоби, свиней, овець. Стан сільського господарства було погіршено в результаті знищення заможного прошарку селянства -- людей, які вміли працювати. Тому валові збори зерна в Україні зменшились: у 1932 р. вони становили 78,6% від рівня 1923 p., поголів'я коней -- 66,7% (від 1928 p.); великої рогатої худоби -- 58,2%, свиней -- 37,7%.

Одним з найстрашніших наслідків колективізації став голодомор 1932 -- 1933 pp. Цілеспрямована політика хлібозаготівель стала безпосереднім приводом голоду в Україні. У 1930 р. в Україні було заготовлено 400 млн. пудів хліба, у 1931 р. -- 380 млн. (що було досягнуто шляхом вилучення значної частини посівного фонду).

Розміри держпоставок продукції колгоспам заздалегідь не визначалися. Вважалося, що вся їхня товарна продукція мала здаватися державі. Але в умовах фактичної заборони на вільну торгівлю саме поняття «товарна продукція» стало невизначеним. План здачі хліба та іншої продукції колгоспам встановлювався такий, що після його виконання на трудодні майже нічого не лишалося. Колгоспники змушені були розраховувати в основному на свої присадибні ділянки. Повна матеріальна незацікавленість у розвитку громадського господарства змушувала їх імітувати працю, а не працювати по-справжньому. Підірвані розкуркулюванням і колективізацією, продуктивні сили сільського господарства дедалі більше деградували через абсурдно деформовані відносини, які встановилися між державою та одержавленими колгоспами.

У результаті цього хлібозаготівлі в колгоспах проходили все важче. Заготівлі з урожаю 1931 р. тривали але до весни 1932 р. Заготівельники тоді вимели в селян абсолютно все, у 44 районах України розпочався повальний голод з численними смертними випадками. Уже тоді були зареєстровані факти людоїдства.

Після голодної зими посівна 1932 р. опинилася під загрозою. Фізично ослаблені та голодні і невдоволені селяни були не спроможні ефективно працювати в полі. На 20 травня 1932 р. в республіці засіяли лише трохи більше половини запланованих площ. Особливо відставали Одеська та Київська області (в останній засіяли 33,8% всіх площ). Унаслідок поганої обробки просапних культур значна частина посівів загинула. Дуже скрутним залишалося й продовольче становище сільського населення. У щоденнику угорського письменника Мате Залки, що провів літо 1932 р. в Україні, є такі рядки, датовані 11 -- 13 червня: «Ознаки тяжкої хвороби наявні. Україна, незважаючи на нормальний урожай, приречена на голод... Це -- трагедія. Я все частіше жену від себе тяжкі думки -- що буде? Україна, і голодує!» З початком літа до недостиглих хлібів заходили так звані перукарі. Це були пере важно жінки, що ночами крадькома зрізали ножицями колоски на кашу для своїх голодних дітей. З початком жнив з'явилися «несуни» -- ці несли зерно додому в кишенях, за пазухою... У більшості колгоспів стали приховувати від обліку справжні розміри врожаю або залишали зерно в соломі, щоб перемолотити його вдруге.

У зв'язку з цим Сталін вирішив вдатися до найсуворіших за ходів. 7 серпня 1932 р. ВЦВК і РНК СРСР прийняли власноручно написану ним постанову «Про охорону майна державних підприємств, колгоспів і кооперативів та про зміцнення громадської (соціалістичної) власності». За розкрадання колгоспної та кооперативної власності передбачався розстріл з конфіскацією всього особистого майна, а за пом'якшуючих обставин -- позбавлення волі не менш ніж на 10 років, знову ж таки, з конфіскацією майна. Амністія у судових справах такого роду заборонялася. Сучасники влучно назвали цей драконівський акт «законом про п'ять колосків». За пів кишені зерна, принесеного з поля голодуючій сім'ї, колгоспник міг отримати 10 років концтаборів. За не повних 5 місяців після прийняття цього «закону» у країні було засуджено 54 646 осіб, з них 2110 -- до вищої міри покарання.

Улітку 1932 р. голод в Україні тимчасово вдалося зупини ти. Проте належних висновків зроблено не було. Навіть саме поняття «голод» обминалось. У виступах керівників республіки йшлося про «труднощі з харчами» на селі, «прорив» у сільськогосподарському виробництві. Зрив заготівель пояснювався від сутністю не хліба, а боротьби за хліб.

Хлібозаготівлі з урожаю 1932 р. пішли важче, ніж будь-коли. З червня по жовтень 1932 р. з колгоспів та одноосібників вдалося вичавити лише 136 млн. пудів хліба, а з радгоспів -- 20 млн. Піс ля цього Сталін направляє в Україну хлібозаготівельну комісію на чолі з Молотовим, яка мала надзвичайні повноваження.

Надзвичайна комісія діяла з ЗО жовтня 1932 р. до останніх днів січня 1933 р. Не ухвалюючи власних постанов, вона діяла від імені партійно-урядового керівництва республіки. Саме керівництвом республіки під натиском комісії Молотова було прийнято рішення «Про заходи по посиленню хлібозаготівель», що давали «зелене світло» грубому натиску на «відстаючі» господарства. Райвиконкоми були зобов'язані «заготовляти» всі створені в колгоспах натуральні фонди. Ще раз підтверджувалась заборона торгівлі хлібом «до повного виконання хлібозаготівель» і необхідність «застосовувати рішучі заходи до спекулянтів і перекупників хліба». Основним засобом проведення хлібозаготівель, що його практикувала комісія Молотова, були репресії, які були особливо жорсткими щодо одноосібників. Разом із заходами громадського впливу до них рекомендувалося вживати штрафи за незданий хліб у розмірі його ринкової вартості без звільнення від хлібопоставки, судові репресії, відмови у відпуску промтоварів. Зміст і стиль багатьох документів з питань хлібозаготівель стало дедалі більше схожими на повідомлення з полю бою. Партійне керівництво республіки рекомендує у кожній області створити 5-10 додаткових роз'їзних судових сесій для розгляду справ «злісних саботажників» хлібоздачі, застосовуючи проти них, а також спекулянтів і перекупників хліба, особливо суворі репресії. Вимоги будь-що «вичавити» хліб з українського селянства знаходили цілковиту підтримку Сталіна, який і був їх натхненником та ініціатором. Коли йому доповіли, що керівники Оріхівського району Дніпропетровської області дозволили колгоспам залиши ти собі посівні фонди й засипати страхфонд, він страшенно роз лютився. 7 грудня 1932 р. за його підписом усім партійним органам було направлено циркуляр, де Сталін оголосив керівників цього району «обманщиками і шахраями, які вправно проводять куркульську політику під прапором своєї «згоди» з генеральною лінією партії». Він зажадав «негайно заарештувати і нагороди ти їх за заслугами, тобто дати їм від 5 до 10 років тюремного ув'язнення кожному». Хоч у згаданій постанові вказувалося 5 осіб, настанову вождя перевиконали і до судової відповідальності притягли 16 керівників Оріхівського району. Один з них був засуджений до розстрілу, 5 -- до 10 років ув'язнення, решта -- від 3 до 8 років позбавлення волі.

Постановою вищого партійного керівництва ЦК ВКП(б) та уряду СРСР від 14 грудня 1932 р. репресії проти колгоспного активу, особливо комуністів, а також районної керівної партійно-радянської ланки як засіб проведення хлібозаготівель фактично були узаконені. Дії місцевих керівників, що опиралися вивозові зерна, кваліфікувалися як «антирадянські», «націоналістичні», «контрреволюційні». Повідомлення про розстріли «шкідників» усе частіше вміщувалися в газетах.

Всі спроби місцевих керівників апелювати до Сталіна були марними. У кінці 1932 р. зі Сталіним зустрівся секретар Харківського обкому та міському партії Р. Я. Терехов, який доповів, що на область насувається голод і тому хлібозаготівлі слід припинити, а багатьом колгоспам надати продовольчу допомогу. Сталін не дослухав його до кінця і обірвав гнівною тирадою: «Нам говорили, що ви, товаришу Терехов, добрий оратор. Виявляється ви добрий розповідач, -- вигадали таку казку про голод, думали нас залякати, але -- не вийде! Чи не краще вам залишити пости секретаря обкому і ЦК КП(б)У і піти працювати до Спілки письменників -- будете казки писати, а дурні будуть читати. Якщо ви не в змозі виконати хлібозаготівлі, їх виконають інші». Розплата не забарилася. Уже в січні 1933 р. Р. Я. Терехова звільнили від партійних посад в Україні.

За 1933 р. за опір надмірним заготівлям харчів були зняті з роботи 237 секретарів райкомів, 249 голів райвиконкомів, 158 керівників районних контрольних комісій.

Репресивна політика хлібозаготівель «збагатилася» висилкою у віддалені райони країни сотень і тисяч селянських родин. Зокрема, 27 грудня 1932 р. Одеський обком КП(б)У і облвиконком ухвалили вислати за межі України «з конфіскацією всього майна 500 господарств за активне і злісне протидіяння та організацію куркульського саботажу хлібозаготівель». Висилку було проведено з 14 сіл 11 районів області. Проте вона, як свідчать документи, «проходила без підтримки мас», «деякі члени партії... проявляли співчуття класовому ворогу», «певного зрушення у хлібозаготівлях не дала». І все ж подібні жорстокі акції і з таким же розмахом повторили у Дніпропетровській області, а також у Харківській, де постраждало вже 1000 сімей.

Ще одним з надзвичайних методів «боротьби за виконання плану хлібозаготівель стало занесення на «чорну дошку» тих колгоспів, які особливо відставали у виконанні планів. Рішення про занесення на «чорну дошку» супроводжувалось припиненням поставок будь-яких товарів у дане село, його жителі позбавлялись права на виїзд. На колгоспи, занесені на «чорну дошку», накладалися грошові штрафи, у них забиралася худоба, їх трудівники позбавлялися навіть надії на якусь допомогу. Наприкінці 1932 р. по Харківській області на «чорну дошку» було занесено 25 колгоспів. З них лише у трьох за допомогою економічної блокади і репресій на 10 січня 1933 р. вдалося «за вершити» виконання продрозкладки.

У «процес» хлібозаготівель усе активніше включалися репресивні органи. З 15 листопада до 15 грудня 1932 р. у республіці за нездачу хліба було арештовано 16000 осіб, у тому числі 409 голів колгоспів, 107 голів сільрад, з яких 108 засуджено до розстрілу, а за другу п'ятиденну січня 1933 р. і тільки по 153 районах УСРР -- 2 709 осіб, з них 56 розстріляно за так званий контрреволюційний саботаж.

7 січня 1933 р. Й. Сталін, виступаючи на пленумі ЦК ВКП(б), заявив, що матеріальне становище робітників і селян СРСР поліпшується з року в рік. «У цьому, -- твердив він, -- можуть сумніватися хіба тільки вороги Радянської влади...» Ця заява звучала особливо цинічно на тлі тих трагічних подій, що відбувалися в цей час в Україні.

24 січня 1933 р. ЦК ВКП(б) приймає постанову, в якій відзначає, що «вважає установленим, що парторганізації України не справилися з покладеним на них завданням по організації хлібозаготівель...» Цією ж постановою були звільнені з посад керівники Одеської, Харківської та Дніпропетровської областей. В Україну з фактично диктаторськими повноваженнями направляється П. П. Постишев.

15--19 лютого 1933 р. у Москві проходив перший Всесоюзний з'їзд колгоспників-ударників. Сталін у своєму виступі відзначив, що «головні труднощі вже пройдені, а ті труднощі, які стоять перед вами, не варті навіть того, щоб серйозно говорити про них. В усьому разі, порівняно з тими труднощами, які пережили робітники років 10--15 тому, ваші нинішні труднощі, товариші колгоспники, здаються дитячою іграшкою». І знову не можна не відзначити винятковий цинізм Сталіна. У той час, коли вмирали мільйони людей, він заявляв, що «труднощі пройдені» і вони є «дитячою іграшкою».

Узимку 1932 -- 1933 pp. багато колгоспників залишилися без зерна і посівного матеріалу, колгоспники й одноосібники -- без продовольства, худоба -- без фуражу. Виснажене до краю три річною продрозкладкою село, що весь час балансувало на грані виживання, нарешті цю грань перетнуло. Коли в селян вичерпалися останні приховані запаси, голодування переросло в масовий голодомор, який охопив усю Україну. Значно збільшилася смертність населення, особливо серед старих та дітей, траплялися випадки канібалізму, типовим явищем стала голодна дистрофія, тяжкі шлункові захворювання, викликані вживанням у їжу нехарчових продуктів, лютував тиф. Селяни кидали свої домівки і намагалися дістатися до міст. Але шляхи в Україні було перекрито спецзагонами НКВС. Тих, хто намагався втекти з голодних районів і врятуватись, завертали назад, жінок і дітей викидали з поїздів. У поїздах і на станціях бригади працівників ДПУ перевіряли багаж пасажирів і конфісковували продовольство, яке везлося голодуючим сім'ям. Уже в лютому -- березні 1933 р. голод мав місце в 738 населених пунктах 139 районів України. Особливо гостра ситуація склалася у Дніпропетровській, Київській, Донецькій, Вінницькій областях. Навесні 1933 р. живі вже не встигали ховати мертвих. На допомогу поховальним командам відряджали військові підрозділи. У деяких населених пунктах на сільських радах вивішувалися чорні прапори -- це означало, що всі жителі померли. Доведені до відчаю люди їли жаб, трупи коней, полову, кору дерев, бур'яни. Про становище в Харкові та області свідчать такі дані ДПУ УСРР від 5 червня 1933 р. За лютий 1933 р. на вулицях Харкова було підібрано 431 труп померлих від голоду селян, за березень -- 689, за травень вже 992. На 1 червня 1933 р. у області було зареєстровано 221 випадок трупоїдства та людоїдства. Село Чепишки, яке складалося з 500 дворів, перетворилося на пустир. «Як вдень, так і ввечері ніякого шуму не чути», -- доповідав начальник ДПУ області. -- Уранці диму з труб не видно».

У цих умовах один з керівників України М. Хатаєвич із гордістю заявляв: «Між селянами і нашою владою точиться жорстока боротьба. Це боротьба на смерть. Цей рік став випробуванням нашої сили і їхньої витривалості. Голод довів їм, хто тут господар. Він коштував мільйони життів, але колгоспна система існуватиме завжди. Ми виграли війну!»

Керівництво країни, в якій від голоду вмирали мільйони людей, було зобов'язане зробити все можливе, щоб урятувати голодуючих. Можна було мобілізувати всі резерви, звернутися за терміновою допомогою до громадськості, у тому числі й зарубіжної, міжнародних організацій. Так частково вже було зроблено у 1921 -- 1922 pp. Але після проголошення на початку 1933 р. «дострокового» виконання першого п'ятирічного плану, «побудови фундаменту соціалізму» Сталін та його оточення не пішли на визнання факту лютування в країні голоду, бо тоді треба було б визнати факт економічної катастрофи, спричиненої сталінським «великим стрибком» у соціалізм. Відповідаючи на численні запити із-за кордону про масштаби лиха, нарком (міністр) за кордонних справ СРСР М. М. Литвинов вимушений був зробити офіційну заяву про те, що ніякого голоду в нас, мовляв, немає, що все це «вигадки і домисли».

Що ж до керівників України, то більшість з них наслідувала приклад С. Косіора, який улітку 1933 p., тоді як люди ще вмирали від голоду, продовжував твердити, що «план хлібоздачі -- нерушимий закон», що цей трагічний рік -- «був вирішальним у підйомі сільського господарства» (!), -- «роком крутого перелому в результатах господарювання колгоспів». Керівництво республіки не змогло протистояти диктату московського центру на чолі зі Сталіним, фактично проводило політику, яка коштувала українському народові численних жертв. Голодомор 1932 -- 1933 pp. став наслідком злочинного курсу Сталіна та його найближчого оточення (Молотов, Каганович) щодо селянства, безпринципності тодішнього керівництва республіки (Косіор, Чубар).

Існують різні дані щодо кількості жертв катастрофи 1932 -- 1933 pp. С. Кульчицький вважає, що прямі втрати населення України від голоду 1932 р. становили близько 150 тис. У 1933 р. голодною смертю загинуло від 3 до 3,5 млн. осіб. Народжуваність у сільській місцевості в голодні роки знизилася на порядок. Певні демографічні втрати в УСРР, включаючи зниження народжуваності, сягали в 1932 -- 1934 pp. 5 млн. осіб. Р. Конквест називає цифру 5 млн., Н. Верт -- від 4 до 5 млн., С. Максудов -- 4,5 млн., О. Субтельний -- 3-6 млн. Останнім часом у низці публікацій називається цифра 8--9 млн.

У чому ж були причини голодомору 1932-1933 pp.? Це можна виявити, підсумувавши все вищесказане. Існує кілька точок зору: 1) голодомор був викликаний надмірними хлібозаготівля ми, політикою продрозкладки; 2) голодомор був спланований та штучно створений для утвердження колективізації та упокорення селянства; 3) голодомор був державною політикою геноциду проти українського народу, боротьбою з «українським буржуазним націоналізмом». Але чітко зрозуміло, що голодомору не було б, якби Україна мала б реальний суверенітет, була б незалежною державою.

Відомий американський фахівець з історії СРСР А. Улам вбачає причини трагедії в економічних обставинах, хибній політиці Сталіна та його оточення щодо села. Інший західний дослідник В. Голубничий вказував на відсутність доказів, що «Сталін навмисне спланував голод, або П. Постишев був його організатором. Він був штучний у тому плані, що трагедії можна було б запобіг ти, знизивши квоти розверстки і плани індустріалізації. І Сталін, і Постишев несуть відповідальність за те, що цього не було зроблено». Американський дослідник М. Левін вважає головною причиною голоду «колективізацію, яка викликала справжній хаос у сільськогосподарському виробництві».

Р. Конквест вважає, що «голод запланувала Москва для ви нищення українського селянства як національного бастіону. Українських селян нищили не тому, що були селянами, а тому, що були українцями-селянами». Це заперечує С. Кульчицький, який пише, що «люди гинули залежно від місця проживання, а не від національності. Звідси можна зробити висновок: у межах України геноцид цілив своїм вістрям не в українців як таких, а в сільське населення». Але ж Сталін неодноразово говорив, що національно питання тісно пов'язане з аграрним і репресії більшою мірою торкнулися саме українського селянства. Переконавшись в провалі планів хлібозаготівель, Сталін та його оточення почали шукати винних, формувати «постать ворога». Якщо в Росії це був, зрозуміло, куркуль, то в Україні до нього додавався ще і націоналіст. Виступаючи на XVII з'їзді ВКП(б), С. Косіор, наприклад, зазначав, що «націоналістичний ухил у компартії України... відіграв виняткову роль у створенні і поглибленні кризи в селянському господарстві».

Більшість західних дослідників вважають, що радянський геноцид мав насамперед антиукраїнську спрямованість. Ще у 1988 р. була підготовлена доповідь Конгресу США з приводу голоду в Україні, де підкреслювалось, що «Сталін та його оточення здійснили геноцид проти українців у 1932-1933 pp.».

Аргументуючи правомірність застосування терміна «геноцид» для характеристики голоду в Україні, дослідники спираються на положення Міжнародної конвенції «Про запобігання злочину геноциду і покарання за нього». Вона була підписана 9 грудня 1948 р. у Парижі і ратифікована всіма країнами-членами ООН, у тому числі й СРСР, у 1954 р. У цьому документі геноцидом визнаються акти, здійснювані з наміром знищити (цілком чи частково) національні, етнічні, расові або релігій ні групи. Сюди належать: а) убивство членів будь-якої групи; б) заподіяння важкої тілесної чи духовної шкоди членам групи; в) навмисне створення для цієї групи умов життя, що мають за мету призвести її повністю чи частково до фізичного винищення; г) вживання заходів, спрямованих на запобігання народжуваності всередині груп; д) насильницьке переміщення дітей даної групи в іншу групу. На наш погляд, зміст пунктів а, б і особливо в, а також певною мірою г може бути співставлений з діями сталінського керівництва в Україні під час голодомору 1932-1933 pp.

28 листопада 2002 р. Верховна Рада України прийняла поста нову «Про 70-ті роковини голодомору в Україні», в якій відзначається, що голодомор 1932-1933 pp. був «політикою геноциду, що проводилася на державному рівні керівниками тоталітарного радянського режиму проти громадян України, національного духу, менталітету та генетичного фонду українського народу». Заплановано провести спеціальні парламентські слухання з цього приводу. Голодомор став національною катастрофою, однією з найбільших трагедій українського народу в усій його історії. Генофонд української нації зазнав відчутних втрат і це вплинуло на життя кількох поколінь українців і-можливості розвитку країни протягом десятиліть.

4.Державотворення й політичний розвиток України

Після проголошення незалежності України і підтвердження цього акта Всеукраїнським референдумом почалася розбудова не залежної держави -- України. Головними завданнями цього процесу були:

- творення власної суверенної держави;

- демонтаж тоталітарних структур;

- становлення багатопартійності;

- перетворення централізованої державної економіки в багатоукладну ринкову економіку;

- національне відродження;

- утвердження України як повноправного суб'єкта міжнародного права.

Усі громадяни СРСР, які постійно проживали на території України, стали її громадянами. Була введена нова державна символіка й атрибутика. У січні 1992 р. затверджено новий гімн «Ще не вмерла Україна» (автор музики -- М. Вербицький). Державний прапор -- синьо-жовтий; у лютому 1992 року -- малий герб у вигляді тризуба, який є головним елементом вели кого Державного герба. Україна створила власні збройні сили, були сформовані інститути влади. Таким чином, було утворено усі атрибути держави -- від кордонів до нагородної системи.

У країні склалася реальна багатопартійність, яка традиційно поділяється на три напрямки: ліві партії, центристські та праві. Ліві партії проголошують своєю метою соціалізм чи суспільство, де буде забезпечена соціальна рівність громадян, домінуватиме державна власність на засоби виробництва. Сюди належать Комуністична партія України, Соціалістична партія України, Прогресивна соціалістична партія України. Центристські партії притримуються поміркованих політичних позицій, виступають за розвиток ринкових відносин, розвиток приватної власності у поєднанні з необхідністю соціального захисту населення. До них належать Соціал-демократична партія України (об'єднана), Партія Зелених, Народно-демократична партія України. Праві партії виступають за ринкові реформи, пріоритет приватної власності, захищають ліберальні цінності. До них належать Народний рух України, Українська Республіканська партія, Конгрес Українських Націоналістів.

У 1992-1994 pp. політична ситуація в країні була досить гострою. Погіршувалось соціально-економічне становище, калейдоскопічно змінювались прем'єр-міністри, ішла боротьба за владу між президентом Л. М. Кравчуком та Верховною Радою, яка заперечувала проти передачі виконавчої влади від рад до президентської структури. За 1992-1994 pp. Верховна Рада прийняла близько 450 законів, але більшість з них не спрацювала. Суперники обвинувачували один одного в погіршенні соціально-економічного становища. У цій ситуації президент і Верховна Рада вирішили достроково припинити повноваження і провести нові вибори.

У березні 1994 р. були проведені вибори до Верховної Ради (в багатьох округах цей термін було потім подовжено), а у червні-липні вибори Президента України; У результаті виборів значну частину місць отримали комуністи і соціалісти. На це вплинуло тяжке соціально-економічне становище республіки, погіршення рівня життя людей, віра частини населення в те, що можна повернути дешевизну товарів і доперебудовний рівень життя за допомогою комуністів. Цьому сприяло також певне розчарування частини громадян у результатах функціонування незалежної держави, побутування думки, що в усіх бідах винна незалежність. Головою Верховної Ради України було обрано соціаліста О. О. Мороза.

У червні-липні відбулися президентські вибори. Основна боротьба розгорнулася між Л. Д. Кучмою та Л. М. Кравчуком. У другому турі переміг Л. Д. Кучма (52% голосів), який і став Президентом України. Його програма передбачала поглиблення реформ шляхом прискорення приватизації, зміцнення власної валюти, покращання відносин з Росією та країнами СНД.

Історичною заслугою Л. Кравчука є те, що він послідовно реалізовував ідею незалежності України й очолив здійснення про цесів державотворення на першому етапі розбудови самостійної України.

Головним підсумком виборів стало те, що органи влади дійсно почали формуватися за участю народу, реально існує політичний плюралізм. Вибори не призвели до послаблення напруги між президентом і Верховною Радою. Лінія розходжень торкалась усе тієї ж структури влади (президентська вертикаль чи система рад), відношення до приватизації землі (ліві сили проти приватизації землі, вважаючи її найбільшим багатством України, яким не можна торгувати), політики щодо Росії і СНД (ліві сили виступали за посилення інтеграції з Росією і навіть відновлення СРСР).

Загострення політичної ситуації стримувало хід реформ і утруднювало функціонування виконавчої влади, тому з метою послаблення протиборства 8 червня 1995 р. було підписано Конституційний договір між Верховною Радою України і Президентом України про основні засади організації та функціонування державної влади і місцевого самоврядування в Україні на період до прийняття нової Конституції України. Згідно з цим договором значна частина владних повноважень надавалась Президенту України з тим, щоб він міг використати їх для покращання соціально-економічної ситуації.

На деякий час це послабило політичну боротьбу. Проте після опублікування в березні 1996 р. проекту Конституції України почався новий спалах цієї боротьби, оскільки ліві сили виступили проти інституту президентства взагалі, аргументуючи це тим, що він не відповідає українським традиціям і республіка повинна бути лише парламентською.

У жовтні 1997 р. Верховна Рада приймає новий Закон України «Про вибори народних депутатів». Вибори повинні проходити за мажоритарно-пропорційною (змішаною) системою. 225 депутатів обираються, як і до цього, в одномандатних округах на підставі відносної більшості (тобто обраним буде той, хто набере більше голосів стосовно інших кандидатів), а ще 225 депутатів обираються за списками кандидатів у депутати від політичних партій, виборчих блоків партій у багатомандатному загальнодержавному окрузі на основі пропорційного представництва. Мандати пропорційно кількості одержаних голосів матимуть ті партії і блоки, які отримають підтримку 4 і більше відсотків виборців, що взяли участь у голосуванні.

Успіх комуністів можна пояснити скрутним соціально-економічним становищем, від якого страждала більшість населення республіки, падінням довіри до уряду, ностальгією старшого покоління за минулим, яке їм здається стабільним і кращим, роз'єднаністю зусиль національно-демократичних партій.

Разом з тим у багатьох одномандатних округах перемогли великі бізнесмени, прибічники ринкового курсу Така строкатість складу Верховної Ради призвела до загострення політичної боротьби на шкоду конструктивній роботі державотворення, підйому економіки і рівня життя.

Це на багато днів (57) затягнуло вибори Голови Верховної Ради і цей процес влучно було охарактеризовано як «спікеріаду». Лише 7 липня 1999 р. Головою Верховної Ради України було обрано лідера Селянської партії Олександра Ткаченка, 1939 року народження.

31 жовтня 1999 р. відбувся перший тур виборів Президента України. У другому турі виборів, який відбувся 14 листопада, перемогу здобув Л. Кучма, який набрав 56,2% голосів проти 37,8% у П. Симоненка. Головний підсумок виборів у тому, що більшість виборців не підтримала ідею «червоного реваншу», тобто повернення комуністів до влади. При цьому слід відзначити значну активність виборців. У другому турі своїм правом вибору скористались 26 млн. 913 тис. осіб, або більше 70% тих, що мають право голосу; дуже активною була молодь.

Навесні 2007 Р- загострилося протистояння між Президентом України В. Ющенком та урядовою коаліцією. У результаті двомісячної боротьби (квітень-травень 2007 р.) Верховну Раду України V скликання було розпущено і на ЗО вересня 2007 р. призначено дострокові вибори до Верховної Ради України.

5. Міжнародні відносини України на сучасному етапі розвитку

У 1991 р. Україна стала незалежною державою. Перед Україною відкрилися нові можливості формування та здійснення своєї зовнішньої політики. При цьому слід зауважити, що до здобуття незалежності Україна практично не здійснювала зовнішню політику, хоча і мала Міністерство закордонних справ. Тому досить складною проблемою було вироблення власної стратегії на міжнародній арені, визначення національних інтересів, розробка геополітичних пріоритетів.

Для країн Заходу Україна була маловідомим об'єктом міжнародних відносин. До того ж вона мала ядерну зброю. Тому США в перші роки нашої незалежності більше покладалися на Росію.

Оскільки Україна має особливе географічне розташування - між Європою і Азією, природнім є її багатовекторність зовнішньополітичних орієнтацій. Їх є щонайменше три: східний (Росія, країни СНД), західний (Польща, Західна Європа, США) та південно-східний (Болгарія, Туреччина, країни Сходу).

З прийняттям Декларації про державний суверенітет Україна стала суб'єктом міжнародного права, заявила про свою миролюбність, почала брати участь в роботі міжнародних організацій, проголосила про свій намір в майбутньому стати нейтральною без'ядерною державою, підтвердила відсутність територіальних претензій до сусідніх держав і заявила про невизнання жодних територіальних претензій до себе.

Світова спільнота досить позитивно сприйняла такий зовнішньополітичний курс новопосталої незалежної держави. Міжнародне визнання незалежної України відбувалось досить активно. Першими це зробила Канада і Польща. До 2000 р. дипломатичні відносини були встановлені зі 153 країнами світу, Україна мала за рубежем 53 посольства. Це означало незворотність обраного шляху державотворення, а також те, що світова спільнота зацікавлена в існуванні незалежної України.

Зі свого боку Україна повинна була визначитись щодо правонаступництва СРСР, розподілу армії і флоту, ядерного статусу. З перших років незалежності Президент України Л. Кравчук у зовнішній політиці взяв курс на дистанціювання від Росії і зближення з країнами Заходу, яке передбачало набуття членства в НАТО, інтеграцію до ЄС. Другий Президент України Л. Кучма запропонував політику нейтралітету, яка передбачала одночасний з Росією вступ до НАТО і інтеграцію до ЄС. Після Помаранчевої революції Президент В. Ющенко відстоював західний вектор зовнішньої політики України, а у Верховній Раді і уряді намагалися її збалансувати за рахунок покращення відносин з Росією.

Специфічною проблемою перших років незалежності України була доля ядерної зброї на території України (15 % світового потенціалу). З розпадом СРСР ця зброя стала власністю України, а значить були ознаки порушення договору про нерозповсюдження ядерної зброї від 1968 р. Наші сусіда на західних кордонах були явно невдоволені перспективою мати так близько ядерну зброю. США і Росія також вчинили тиск на українське керівництво, аби його примусити якнайшвидше вивезти з території України ядерну зброю. Вони мотивували свої дії тим, що Україна не підготовлена до володіння ядерною зброєю (Чорнобильський аргумент).

Головні засади зовнішньої політики України були викладені в прийнятому Верховною Радою документі «Основні напрями зовнішньої політики України» (1993). Цей документ передбачав утвердження і розвиток України як незалежної демократичної держави, забезпечення стабільності її міжнародного становища, включення національного господарства у світову економічну систему, збереження територіальної цілісності держави та недоторканність її кордонів.

Реалізуючи основні засади зовнішньої політики, Україна бере участь в роботі міжнародних організацій у т. ч. ООН та її комітетах. В цілому Україна бере участь більш ніж 60 організацій ООН. Україна підтримує колективні зусилля спрямовані на збереження міжнародного миру та безпеки, бере участь в операціях миротворчих сил ООН.

На початку січня 1994 р. між Україною, Росією та США була досягнута угода про передачу ядерної зброї під контроль російського командування. Це був безпрецедентний випадок в історії, але зберегти її в тих умовах було також неможливо. Існує думка, що цей крок суттєво послабив позиції України на міжнародній арені. У грудні того ж року в Будапешті підписано Меморандум про гарантії від США, Великої Британії, Росії, Франції та Китаю (меморандум ще не набув статусу Угоди). В квітні 2010 р. Росія і США підписали в Празі договір про скорочення ядерної зброї та її носіїв. Обидві держави заявили про гарантії безпеки для України.

У 2010 р. під час роботи у Вашингтоні Міжнародної конференції по ядерному розброєнню Президент України В. Янукович зробив заяву про згоду України позбутися високозбагаченого урану (приблизно 100 кг). Така позиція українського керівництва знайшла досить схвальні відгуки як у членів конференції, так і у світової громадськості.

Ще однією засадничою стороною зовнішньої політики України є вирішення питання про її участь у військово-політичних блоках і економічних союзах. Президент Л. Кравчук був прибічником вступу України до НАТО і в Євросоюз. Президент Л. Кучма виступав за одночасний з Росією вступ України до НАТО і інтеграцію до ЄС. Президент В. Янукович виступає за позаблоковий статус України і співпрацю з НАТО в окремих чітко визначених напрямках. Такий зовнішньополітичний курс має підтримку більшості громадян України.

Підсумовуючи, маємо сказати, що керівництво України усі попередні роки здійснювало пошук основних векторів зовнішньої політики: від намірів набуття членства в НАТО до проголошення позаблокового нейтрального статусу, від одновекторної орієнтації на Захід до визнання стратегічним партнером Російської Федерації при збереженні курсу на євроінтеграцію.

Список використаних джерел

1. Багацький В.В., Кормич Л.І. Історія України. Підручник. - К., 2010.

2. Бойко О.Д. Історія України : Навчальний посібник. - К., 2006.

3. Бонь О.І., Іванюк О.Л. Історія України : Курс лекцій : Навчальний посібник. - К., 2008.

4. Борисенко В.И. Курс Української історії з найдавніших часів до XX ст. Навчальний посібник -К.,1996.

5. Воронянський О.В. Історія України : навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів. - X., 2005.

6. Греченко В.А. Історія України. Модульний курс : навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл. - X., 2009.

Размещено на Allbest.ru