Київська Русь. Виникнення і розвиток

Размещено на http://www.allbest.ru/

Київська Русь. Виникнення і розвиток

Існують декілька теорій виникнення Київської Русі,як самостійної держави:

Норманська теорія -- про несамостійний розвиток руської державності спирається на «Повість временних літ», де переказується легенда про запрошення слов'янськими племенами трьох братів-князів на чолі з Рюриком (Синеус, Трувор) -- варягів (вікінгів, норманів) за походженням; стверджує, що першими керівниками Київської Русі були нормани -- князі Рюрик, Олег; що у творах римських істориків і деяких інших неслов'янських літописах говориться про дикість і відсталість східнослов'янських племен, які нібито були нездатними без допомоги ззовні заснувати таку могутню державу, як Київська Русь.

Теорія природничо-історичного процесу утворення класів і держави у східних слов'ян доводить, що для цього були усі необхідні економічні передумови: значний розвиток продуктивних сил (археологами знайдені залізні знаряддя праці; доведене відділення ремесла від сільського господарства та інше, що говорить про майнову диференціацію, від якої один крок до утворення класів і держави); численні успішні військові походи слов'ян приносили здобич і прискорювали процес утворення класів; захоплення старійшинами общинних земель свідчить про початок формування феодальних відносин.

Слід звернути увагу на те, що у літописах наступних століть нормани не згадуються, тому можна зробити висновок, що їх кількість була незначною і вони швидко злилися з корінним населенням -- послов'янилися; а також ідеться про те, що ще до приходу варягів у Києві правив перший князь -- слов'янин Кий (кін. VI -- поч. VII ст.). Отже, з норманами чи без норманів східні слов'яни були спроможні зробити останній крок від розпаду первіснообщинного до формування феодального суспільства. Найбільшими центрами східного слов'янства у ІХ столітті були Київ і Новгород.

Передумови утворення східнослов'янської держави.

Східні слов'яни починаючи з VI-VII ст. розселилися на величезному обширі Східної Європи, утворюючи союзи племен. "Повість временних літ" складена п'ять століть тому, малює грандіозне полотно цього розселення: "Слов'яни прийшли й сіли по Дніпру і назвалися полянами, а інші - древлянами, тому що сіли в лісах, а ще інші сіли поміж Прип'яттю й Двіною і назвалися дреговичами, другі сіли по Двіні й назвалися полочанами, - за річкою, що впадає до Двіни і має назву Полота. Ті ж слов'яни, що сіли біля озера Ільмень, прозвалися своїм ім'ям - словенами… А інші сіли по Десні, і по Семі, і по Сулі й назвалися сіверянами." Цей процес розселення в цілому завершився у VIII-IX ст.

Першим етапом утворення держави у східних слов'ян було утворення протягом VII - першої половини ІХ ст. перед державних утворень - полянського князівства Кия, Дулібо-Волинського союзу та ін. Східнослов'янські союзи племен являли собою виразні етнокультурні спільності, які мали певні локальні особливості. Згодом, породження родоплемінного ладу - великі і малі союзи племен у перебігу розвитку східнослов'янського суспільства поступово переросли в утворення більш високого соціально-політичного рівня - племінні княжіння.

Докорінною причиною утворення держави у східних слов'ян як і у всіх інших народів, було виникнення соціально неоднорідного суспільства, тобто суспільства з приватною власністю, майновою нерівністю, соціальним розшаруванням. Посилення руху населення (в ході торговельних зв'язків, воєн, переміщення сільського населення у міста), наростання соціальної напруженості переросли регулюючі функції роду і вимагали принципово нового регулятора - публічної влади з потужним апаратом примусу, підкріпленим ідеологічною системою. Східні слов'яни перебували на тому рівні соціально економічного розвитку, який створює внутрішні передумови для виникнення держави.

Головними їх заняттями були орне землеробство, ремесла, торгівля. Істотно удосконалилися основні сільськогосподарські та переробні знаряддя праці. Удосконалення знарядь праці підвищувало продуктивність праці та врожайність зернових культур. Швидко розвивалася металургія та інші ремесла. Утворилися міста, окремі з яких перетворилися на політичні центри племінних союзів.

Особливістю і додатковим стимулом генезису державності у східних слов'ян була загострена потреба в організації захисту від зовнішньої загрози - в першу чергу з боку хозар, об'єднаних у потужний каганат, а також варягів, Візантії, Польщі.

Формування державного апарату стимулювала також перспектива отримання великих прибутків від великих торговельних шляхів у разі налагодження їх утримання і охорони. Особливо це стосувалося шляху "Із варяг у греки".

Головними ознаками існування державності в ранньосередньовічному суспільстві сучасні історики вважають наявність влади, відчуженої від народу, розміщення населення за територіальним принципом і стягання данини для утримання влади. Можна додати до цього як обов'язкову ознаку успадкування влади князем. В умовах Київської Русі Х ст. конкретними формами державності були: окняження земель (підкорення владі державного центру територій племінних княжінь) і поширення на ті землі систем збирання данини, управління й судочинства.

2.Як відзначає київський історик Г. Касьянов, наприкінці 1980-х років в історіографії тоді ще радянської України розпочався процес, який умовно можна було би назвати «націоналізацією» історії. У найзагальнішому вигляді його суть полягала в переході від писання історії в рамках марксистського класового вчення до її переосмислення і переписування як історії національної.

Праці західних дослідників і перевидані нині твори відомих українських істориків другої половини ХІХ - початку ХХ ст. М. Костомарова, М. Грушевського та їхніх послідовників, становлять значну частину історіографії Київської Русі. Проте більшість наукових досліджень - це ґрунтовні роботи з проблем історії цієї держави сучасних українських вчених. Передусім, варто вказати праці академіків Я. Ісаєвича та П. Толочка, а також відомих медієвістів Ю. Асєєва, М. Брайчевського, С. Висоцького, М. Котляра, Л. Махновця, В. Рички, Н. Яковенко та ін. Сучасну історіографію Київської Русі вивчає О. Щодра.

У відомій праці «Київська Русь» П. Толочко обґрунтовує однойменний історіографічний термін. Він, зокрема, заперечує доцільність вживання терміна «Русь-Україна», що набув особливого поширення у працях українських істориків діаспори. На його думку, словосполучення «Русь-Україна» не відповідає історичним реаліям ІХ - ХІІІ ст. Посилання ж на М. Грушевського він вважає не вельми коректними, тому що фундаментальна праця знаменитого вченого «Історія України-Руси» має таку назву, оскільки висвітлює історичний процес упродовж цілого тисячоліття, отже, - і Русі, та її спадкоємниці України. А двотомне дослідження, присвячене давньоруському періоду історії, назване М. Грушевським «Київська Русь».

Однак, далеко не всі сучасні українські історики сприймають ці аргументи П. Толочка. Термін «Україна - Русь» був уведений до наукового обігу визначним українським істориком другої половини ХІХ ст. Володимиром Антоновичем і використаний його учнем Михайлом Грушевським для того, щоб підкреслити тяглість української історії від часів Русі, показати глибокі історичні корені української державності. Адже і широковживаний термін «Київська Русь» також є книжним, штучним. Російські історики ввели його у науковий обіг з метою показати тяглість російської історії: Київська Русь - Владимиро-Суздальська Русь - Московська Русь - Росія. Як бачимо, термін «Україна - Русь» має не менші підстави для існування, проте у сучасній українській історичній науці здебільше використовується вираз «Київська Русь».

Однаково писане слово, одна церква та спільна духовна традиція, звичайно ж, породжували відчуття взаємної спорідненості, вважає сучасна дослідниця Наталя Яковенко, але лише в тонкому шарі освіченої еліти. Тож стверджувати на цій підставі, що княжу Русь заселяли люди, які усвідомлювали свою належність до «єдиної давньоруської народності», пише вона, - це те саме, що на підставі, скажімо, спільного латиномовного шкільництва проголосити існування «єдиної латинської народності» в межах тогочасної Європи.

Відомий український археолог та історик-медієвіст В. Д. Баран вважає, що під час Великого переселення народів відбувся поділ слов'ян на ті етнічні утворення, подальший розвиток яких зумовив процеси формування сучасних слов'янських народів.

У науковій літературі досі ведеться дискусія про роль сусідів давніх східних слов'ян - хозарів і норманів - в утворенні Київської Русі. Ідея хозарських витоків східнослов'янської державності останнім часом була підтримана відомими американськими вченими-славістами О. Пріцаком та Ф. Дворніком. Омелян Пріцак доводить хозарське походження полян. На його думку, хозари відіграли ключову роль у заснуванні Києва та створенні Київської Русі. Однак аналіз писемних джерел, а надто виявлені досі археологічні матеріали не підтверджують визначної ролі хозар в утворенні Руської держави.

Популярний нині російський історик Л. Гумільов вважає, що рання історія Давньої Русі - це послідовність русько-хозарських зв'язків, які завершились у Х ст. переходом панівної ролі від Хозарії до Русі.

Щодо «норманської теорії», яка ґрунтується на повідомленні «Повісті минулих літ» про закликання князів-варягів Рюрика, Синеуса і Трувора для управління східними слов'янами та етнічному ототожненні варягів з руссю, то єдиної точки зору досі не вироблено. Немає обґрунтованих відповідей на питання про кількість варягів та ступінь їх осілості на сході Європи. Зокрема, якщо вплив норманів на суспільні процеси у східних слов'ян був настільки суттєвим, то куди поділись потомки варягів і слов'янок? Адже у Нормандії і Північній Англії вони, наприклад, живуть досі. Остаточно не вияснено вплив варягів на етнічні, економічні і державотворчі процеси у східнослов'янському суспільстві.

Стверджуючи, що перша Російська держава існувала на території України, в рамках традиційної імперської схеми важко було пояснити існування українців. У 1856 р. М. Погодін висунув тезу, що давній Київ населяли росіяни, але монгольська навала призвела до їхньої масової міграції на територію Росії. Нові племена з Карпат заселили Україну в XIV і XV ст., створивши український етнічний субстрат. Хоча теорія М. Погодіна мала певну популярність, довести, що ця зміна населення дійсно відбулася, було неможливо. Більшість російських істориків пояснювали істотні відмінності між росіянами та українцями в мові, звичаях і ментальності псуванням первісно російського етносу внаслідок польського впливу.

Коли українці досягли певного рівня національної свідомості й організували національний рух, вони вже не могли миритися з тим, що їхнє минуле - лише додаток до російської національної історії. Історики ХІХ ст. провели численні дослідження з історії України, зокрема козацького періоду. В процесі досліджень вони знаходили дедалі більше й більше доказів того, що українці відрізняються не тільки від поляків, а й від росіян. Не замінивши російську імперську схему якоюсь іншою, українська народницька історіографія тим не менше засвідчила, що в різні часи Україна розвивалася власним, окремим історичним шляхом.

Концептуальний прорив здійснив видатний український історик Михайло Грушевський. У своїй десятитомній «Історії України-Руси», інших монографіях і сотнях статей та джерельних публікацій він спростував традиційну російську імперську схему й запропонував альтернативний погляд.

Спростовуючи російську імперську схему, М. Грушевський висуває власну тезу, що українці, білоруси та росіяни мають окремі й відмінні історії. Він стверджує, що Руська держава не перемістилася на північний схід, а радше продовжувала існувати на українській території як Галицько-Волинська держава, а пізніше як Литовська Русь. Хоча згодом деякі правові, урядові та релігійні структури було пересаджено на російську територію, Росія розвивалася зі свого кореня і не була органічно пов'язана з Київською Руссю. Отже, історія російської нації починається на північно-східних землях, а історія українців - у Київській Русі. Відтак кожний народ розвивався окремо, попри те, що іноді долі цих народів переплітались. Більшість українських істориків, котрі перебували поза російсько-радянським контролем, прийняли погляди М. Грушевського, а більшість російських істориків - відкинули.

На початку ХХ ст. під впливом національного руху та короткого періоду незалежності України народницький підхід в українській історіографії було відкинуто на користь нового «державницького» напрямку. Історики державницької школи В. Липинський, Д. Дорошенко, Н. Полонська-Василенко та інші вдивлялись у минуле і знаходили періоди, коли Україна була фактично незалежною державою. Вони зосереджувались на таких ознаках державності, як внутрішня адміністрація, система судочинства, міжнародні відносини. Ці вчені розглядали Київську Русь, Галицько-Волинське князівство і навіть Велике князівство Литовське як втілення української державності.

Як бачимо, навіть побіжний огляд окремих питань історіографії Київської Русі свідчить про важливість, наукову й політичну актуальність вивчення цього періоду вітчизняної історії. До цього треба додати, що не лише вищезгадані, а й інші проблеми історії Київської Русі потребують глибокого подальшого дослідження.

3. Відомий історик і археолог М. Брайчевський у "Новітній концепції історії України" твердить, що близько II ст. н. е. утворилися два великі об'єднання державного типу - антське1 на сході та слов'янське на заході. Про державу антів, яка досягла найбільшого розквіту в IV ст. н. е., пишуть у своїх працях М. Грушевський, І. Крип'якевич, О. Субтельний.

Антське царство було своєрідною конфедерацією племен, що жили у Середньому Подніпров'ї, Побужжі й на Лівобережжі. Джерела згадують про антів у 375-602 рр. н. е. Так, візантійські пишуть про антів як наймогутніших серед слов'ян, на чолі яких був правитель, але його влада обмежувалася формами так званої "військової демократії" (народоправством). Про це свідчить факт, що за серйозної небезпеки анти оперативно обирали авторитетного військового ватажка, владу якого беззаперечно визнавали як вояки, так і цивільне населення.

Перші згадки про становлення та суспільну організацію слов'янських народів на території України датовані II-VI ст. За свідченням готського історика Йордана, слов'янськими племенами керували народні збори. На той час це була найпоширеніша форма демократичного правління, в основі якого було пряме народовладдя. Зокрема у своїй книжці "Гетика" Йордан пише, що "они (слов'яни) не мають одного вождя, а управляються спільно". Однак за скупими такими даними неможливо детально визначити, як формувалися народні збори наших пращурів, коли вони скликалися та які питання вирішували. Лише в одному можна бути певним: федеративного устрою попередників-скіфів давні слов'яни не перейняли. Слов'янські племена не обирали верховного вождя й не скликали загальних народних зборів. Кожне плем'я мало власні народні збори і свого вождя та ревно оберігало свою територіальну незалежність. Це стало однією з головних причин того, що в IV ст. слов'янські племена антів, які тоді населяли територію сучасної України, не змогли об'єднатися і виступити спільно проти готів, із якими вели нескінченні війни.

Розуміючи переваги одноосібного керівництва воєнними діями, але не будучи в змозі обрати спільного вождя зі свого середовища, анти залучили до боротьби з готами войовничі племена гунів. Це сталося після того, як король готів Вінітарій після вдалого військового походу розіп'яв вождя одного з антських племен князя Божа і 70 його старійшин. У 395 р. вождь гунів Даламбер, що виступив з військом на боці антів, власноруч убив Вінітарія, пославши стрілу з великої відстані. Про те, що народні зібрання у політичному устрої слов'ян відігравали значну роль, свідчать також і згадки в історичних літописах. Зокрема Прокопій Кесарійський, літописець другої половини VI ст., описував звичаї антів та слов'ян: "Словенами і антами не володіє один муж, але споконвіку живуть вони народоправством і тому спільно цікавляться тим, що для них приємне і прикре. Вірять, що є один бог, володар грому і найвищий пан, і йому жертвують волів і всяку жертовну тварину". А імператор Маврикій (582-601 рр.) згадував про слов'ян і антів так: "Словени й анти мають однаковий спосіб життя і однакові нахили. Вони вільні й ніколи не даються під ярмо чужої влади, а вже ніколи на власній землі... Коли посваряться між собою, ніколи вже не дійдуть згоди, ніколи не тримаються спільного рішення. Кожен із них має свою думку і ніхто не хоче поступитися іншому. Через те, що в них багато князів, які живуть у незгоді, не важко їх направити одні проти одних...".

Такі писемні згадки про наших пращурів - свідчення того, що управління суспільством в стародавніх слов'янських племенах базувалося на трьох основних принципах: одноосібне правління - керування справами племені чи племінного союзу вождем (князем) за династичною ознакою; пряма демократія - влада народних зборів; представницька демократія - народні збори племені чи кількох племен.

Досліджуючи передісторію давніх русів, сучасний український історик Ю. Павленко ототожнює антів із літописним племенем полян, а протодержаву антів називає антсько-полянською конфедерацією. Після загибелі антського вождя Божа, а згодом і його синів спадкоємна одноосібна влада відійшла в минуле, а антсько-полянським об'єднанням управляло невелике олігархічне коло співправителів, одним із яких був засновник Києва - напівлегендарний Кий1. Щоправда, нині свідчення літописця Нестора про князя Кия ставлять під сумнів багато дослідників. І головним аргументом проти достовірності повідомлення є непідтвердженість факту його існування та князювання іншими надійними джерелами.

Зародження державності у східних слов'ян почалося зі створення союзів племен. До них входило до 10 племен, які населяли значну територію. Союз мав назву однієї зі складових або певного регіону. Формою організації правління була "військова демократія". Такі союзи створювали для грабіжницьких військових походів і оборони своєї землі. Тому в них великого значення набувала особа військового ватажка (князя), від досвіду і здібностей якого залежала доля союзу. У своїй діяльності князь спирався на військову дружину, витісняючи на задній план такий авторитетний колись орган, як рада старійшин.

Військову силу союзу становили всі боєздатні чоловіки, з-поміж яких вирізнялися професійні воїни, котрі постійно брали участь у походах, набували військової майстерності у гуртувалися навколо ватажка (князя). Відтак виникає професійне військо - князівська дружина, яка стає надійною опорою влади правителя. На відміну від військового ополчення, князівську дружину об'єднували не родові чи територіальні зв'язки, а служба, спільні майнові та військові інтереси, відданість князеві. Цей прошарок швидко збагачувався, отримуючи більшу частку військової здобичі. Зрозуміло, дружинники були чи не найбільше зацікавлені у міцності й непохитності влади князя.

Із часом у соціально-політичній організації племінного союзу відбуваються суттєві зміни. Замість давнішніх структур родоплемінної організації на перше місце виходять військо, князівська дружина, князь. При цьому тривалий час іще існують первісні демократичні заклади - народні збори і рада старійшин. Згодом народні збори перетворюються на збори воїнів, де військовий ватажок, спираючись на своє оточення, вирішує питання у власних інтересах. А рада старійшин стає знаряддям посилення влади й авторитету князя.

Таким чином, упродовж VII-VIII ст. органи родоплемінного самоврядування поступово перетворюються на політичні структури влади у племінних союзах. "Військова демократія" переросла у військово-ієрархічне правління - княжіння. Це було яскравим показником завершення оформлення державного ладу, важливою ознакою якого стала поява особливої, несумісної з інтересами і волею населення, відокремленої від нього публічної влади.

Новостворена влада сформувала свій апарат правління, спиралася на військову силу і поширювала вплив на певну територію. Військовий ватажок із виборної особи став князем-правителем, який міг передавати владу в спадок, набувши політичних, адміністративних і судових повноважень. Близьке оточення князя перетворилося на його радників, помічників і намісників у регіонах. Князівська дружина зробилася військовою силою для виконання внутрішніх і зовнішніх функцій держави.

Розпочинається наступний етап історії східних слов'ян: утворення ядра давньоруської державності - своєрідної федерації князівств під назвою "Русь". У давньоруських літописах інтенсивні державотворчі процеси на наших теренах пов'язують із заснуванням Києва на землях союзу племен полян у Середньому Подніпров'ї. Пізніше Київ стає центром південної частини земель східних слов'ян. Вигідне географічне розташування політичного центру племінного союзу, тісні торговельні зв'язки з Візантією та іншими країнами позитивно вплинули на розвиток класових відносин, сприяли майновому розшаруванню населення. Тому тут становлення державності й поява перших правових регуляторів суспільних відносин сталися раніше, ніж у решти слов'янських племен.

У VIII ст. задля умов боротьби з кочівниками у Середньому Подніпров'ї об'єдналися кілька князівств у союз союзів племен, який зберіг за собою назву одного з них - Русь. Про неї згадується в іноземних джерелах, зокрема у візантійських і арабських хроніках. Кожна з племінних земель була незалежним княжінням, яке сплачувало Києву данину і виставляло на його вимогу свої військові дружини чи скликало народне ополчення.

На північному заході східнослов'янського масиву племен сформувався подібний до придніпровського Дулібо-Волинський союз племен, який у військовому і економічному відношенні був слабкішим, ніж об'єднання Русь. До того ж на його землі постійно зазіхали могутніші сусідні держави. Приблизно на межі VIII-IX ст. придніпровський союз Русь приєднує до себе більшу частину земель Дулібо-Волинського союзу, в результаті чого утворюється обширне об'єднання - Руська земля. Його з повним правом можна вже назвати державою, яка мала визначену територію, однорідний етнонаціональний склад населення, органи влади та управління, данницькі відносини, військо тощо. Арабські джерела вказують на існування на той час певних правових норм, які регулювали відносини серед східних слов'ян. Візантійські хроніки свідчать про дипломатичну і військову активність слов'янства.

У північній частиш східнослов'янського ареалу існувало об'єднання ільменських слов'ян (словенів, кривичів) й окремих неслов'янських племен (меря, весь, мурома) навколо Новгорода. Розрізнені територіально, не маючи спільного етнонаціонального кореня, північні племена не змогли зорганізуватися політично, не мали сильного війська. Загроза поневолення з боку сусідів спонукала їх запросити на службу варягів, ватажки яких здобули прихильність серед місцевого населення. Це стало однією з причин того, що, за літописом, ці племена не змогли самі зорганізувати державу і попросили князювати варягів. Так виникло державне утворення Новгородська земля.

Завершальний етап формування Давньоруської державності - об'єднання придніпровського державного утворення Руська земля з Новгородською землею в єдину державу з політичним центром у Києві у 882 р. Щодо цієї літописної дати впродовж століть точаться суперечки дослідників вітчизняної історії. Не можна не визнати факт захоплення Києва представником новгородської знаті князем Олегом - родичем або воєначальником варязького князя Рюрика. Скориставшись зі сприятливої ситуації, він підступно вбив київських князів Аскольда і Діра й утвердився на київському престолі. Унаслідок династичного перевороту об'єднали два величезні слов'янські центри. Цю подію традиційно вважають датою утворення однієї з найбільших країн Європи, котра відтоді почала називатися Київська Русь.

Звичайно, ні Олег, ні його прибічники-варяги (нормани) не були творцями Давньоруської держави. Вони не спромоглися навіть запровадити тут республіканську форму правління, яка існувала в Новгородській землі. Держава набула монархічних ознак і скоро була визнана міжнародною спільнотою того часу як могутня країна європейської цивілізації. Пізніше Київська Русь підкорила більшість східнослов'янських і неслов'янських племен, які жили на землях Прибалтики, Півночі, Поволжя, Північного Кавказу.

Таким чином, виникнення Давньоруської держави стало результатом соціально-економічного і політичного розвитку східних слов'ян і було обумовлене такими факторами:

а) територіальна, етнічна, релігійна і культурна спільність східних слов'ян;

б) тісні економічні зв'язки всередині східнослов'янського масиву;

в) спільне прагнення наших пращурів до об'єднання зусиль у боротьбі з ворогами, передусім із кочівниками з Дикого степу.

У генезисі Давньоруської держави можна розрізнити чотири основні етапи. Перший пов'язаний з утворенням союзів слов'янських племен (князівств), серед яких наймогутнішим виявився придніпровський союз Русь. Другий етап - розширення меж придніпровського племінного союзу за рахунок приєднання земель Дулібо-Волинського союзу племен. Третій етап - формування південного (Руська земля) та північного (Новгородська земля) ранньофеодальних державних утворень. І, нарешті, четвертий етап формування Київської Русі, пов'язаний з об'єднанням двох державницьких центрів у єдину державу з політичним центром у Києві.

Відсутність якісних, достовірних та вмотивованих джерел із первісної історії нашої державності обумовила появу численних наукових або близьких до них концепцій і гіпотез зародження державності у східних слов'ян. Літописну згадку про варязьке походження династії руських князів використовують прихильники однієї з найпоширеніших концепцій - норманської теорії виникнення держави на Русі. Згідно з нею східні слов'яни неспроможні були створити власну державу. Методологічною основою норманської теорії було уявлення про утворення держави як про одномоментний акт, породжений діяльністю того чи того історичного персонажа.

Норманізм ще у XVIII ст. започаткували німецькі вчені Г. Байєр, Г. Міллер, А. Шлецер, які працювали в Російській академії наук. У своїх працях вони перебільшували роль варягів у долі Русі, вважали норманів засновниками східнослов'янської державності. У XIX ст. їх підтримали М. Карамзін, С. Соловйов, М. Погодін.

Аргументи прихильників норманської теорії зводяться до використання єдиного на сьогодні документального літописного повідомлення про запрошення варягів на княжіння частиною східнослов'янських племен північного ареалу розселення. Вважають, що варяги заснували державу в Новгороді, а тоді без особливих зусиль і опору з боку правлячої еліти в Києві перенесли її політичний центр до Києва. Для доведення такої точки зору норманісти вдаються до допомоги філологів, котрі зазначають, що слово "русь" має скандинавське походження й у перекладі зі шведської "ротсі" означає "мореплавець". На противагу скандинавській етимології, в науковій літературі розробляють і гіпотезу щодо іранського кореня цього терміна. Зокрема наголошують на можливому зв'язку "Русі" з іракомовними жителями Середнього Подніпров'я, які залишили в цьому регіоні ряд гідронімів: Рось, Росава, Роставиця, Ростовець, Роська.

Норманісти посилаються також на венеціанського купця Іоанна Диякона, який у оповіданнях про облогу Царграда русами у 860 р. називає воїнів "норманськими племенами". Арабські автори теж називають русичів "норманами". Не обійшли увагою прихильники норманської концепції і те, що імена перших руських князів, бояр, купців мали здебільшого скандинавське походження - Олег (Хелг), Ігор (Інгвар), Ольга (Хелга) тощо. Сучасні неонорманісти на доказ своїх тверджень наводять факт поєднання двох кольорів (синього і жовтого) на прапорах Швеції та України.

Наукову неспроможність норманізму свого часу доводили російський учений М. Ломоносов, український вчений-історик і політичний діяч М. Грушевський, дослідники Б. Греков, Б. Рибаков та ін. Історик українського права М. Владимирський-Буданов зазначав, що варязькі військові ватажки, котрі згодом стали руськими князями, застали на Русі сформований суспільно-політичний устрій і право, яке базувалося на прадавніх звичаях слов'ян. На сьогодні навіть прибічники скандинавського походження слова "Русь" та варязького походження династії Рюрикович і в не заперечують наявності стійких державних традицій, що існували в Києві до приходу з півночі у 882 р. Олега з варязькою дружиною. Вплив варягів на Русь не міг мати вирішального значення ще й тому, що скандинавські народи перебували тоді на такому самому рівні розвитку, що й русичі, й не могли принести сюди те, чого самі не мали.

Похідною від норманської є торговельна теорія походження державності у русів, засновником якої вважають російського вченого В. Ключевського. Дослідник посилається на відомий факт тривалого існування пожвавленого торговельного шляху "з варяг у греки". Його проклали скандинавські купці й воїни, котрі їх супроводжували. Закріпившись у Новгороді, торговці зрозуміли переваги об'єднання територій уздовж торговельного шляху під однією владою. Саме це, на думку прихильників цієї концепції, стимулювало утворення держави з центром у Києві, розташованому на середині "з варг у греки".

Булгарська теорія твердить, що Київ заснували у VI ст. вихідці з Волзької Булгарії. Пізніше Київське князівство приєднало численні фактично нічийні землі, утворивши державу-імперію на чолі з болгарським правителем Ігер Лачине (князем Ігорем). Доказом таких тверджень були давні болгарські літописи, поеми, свідчення візантійських імператорів.

В основі теорії пантюркізму - твердження деяких західних істориків та археологів про винятково сприятливий вплив Хозарського каганату (держави у пониззі Волги й Дону, яка існувала у VI-X ст.) на формування держави у східних слов'ян. Прихильник цієї концепції, професор Гарвардського університету (США), українець із походження О. Пріцак у праці "Походження Русі" (1992) доводить, що поляни були не слов'янами, а хозарами. Одна з їхніх родових гілок стала родоначальницею роду Кия, який заснував столицю русичів і власну династію. Варто зазначити, що Дикий степ на Русь справді вплинув, та лише в тому розумінні, що набіги кочівників (зокрема й хозар) змушували слов'ян консолідувати зусилля й об'єднуватися навколо Києва. Отже, виникнення Давньоруської держави з центром у Києві - закономірний результат внутрішнього соціально-економічного та політичного розвитку східних слов'ян.

Таким чином, процес політичної консолідації східних слов'ян завершився наприкінці IX ст. Його наслідком стало утворення величезної, доволі централізованої середньовічної держави - Київської Русі. Початком її формування варто вважати літописну дату - 882р., коли під владою Києва об'єдналися два великі слов'янські політичні центри - Київський і Новгородський.

Князі Дір і Аскольд

Під 862 р. літописець згадує київських князів Діра й Аскольда. Очевидно, вони були останніми зі слов'янської династії князів, початок якій поклав Кий. Правили вони, напевно, у різні часи, їхнє князювання позначилося низкою видатних подій. Дір уже володів значною територією. До його столиці приїздили купці з інших країн.

Розголосу набув морський похід руських дружин під проводом Аскольда на Константинополь. Кораблі русів йшли з такою швидкістю, що вісники із захоплених ними поселень не встигли попередити Константинополь про небезпеку. На світанку 18 червня 860 р. руський флот із 200 лодій увірвався до бухти Золотий Ріг. Берегова сторожа не встигла натягти над поверхнею води велетенський ланцюг, яким завжди надійно перекривала вхід до бухти.

З лодій висадилися воїни і одразу почали облогу мурів столиці Візантії. У місті виникла паніка. Імператор із військом на той час перебував у поході проти арабів. Візантійський автор описав цю подію так: "Народ вийшов з країни північної... й племена піднялись від країв землі, тримаючи лук і спис, вони жорстокі й немилосердні, голос їхній шумить, мов море".

Руси хотіли захопити місто ураз, а коли це не вдалося, розпочали облогу і пограбували передмістя. Але переконавшись, що місто їм не здобути, зняли облогу і з великою здобиччю повернулися додому. Облога Константинополя стала своєрідним пунктом відліку руської історії у грецьких хроніках. Візантія визнала східнослов'янську державу.

На думку деяких учених, за часів князювання Аскольда розпочалося поширення християнства на Русі. Але хрестилися лише дружинники князя та дехто з найближчого його оточення. Князь був одним із перших християн на Русі. Але нове віросповідання зустріло запеклий опір широких мас і значної частини панівної верхівки. Наслідком такого спротиву стало насильницьке усунення Аскольда з київського столу.

Правління Олега в Києві (882-912)

У той час, як Руська земля міцніла, на півночі східнослов'янські племена ворогували між собою. Це протистояння завершилося запрошенням новгородців князювати на Русь варяга Рюрика, який намагався силою підкорити племена. Після смерті у 879 р. Рюрика правління в Новгороді перейшло до його воєводи Олега, котрий був опікуном Рюрикового сина Ігоря. Так утвердилася династія Рюриковичів. Правив Олег від імені малого Ігоря, але фактично був повновладним князем. Очевидно, протистояння зі слов'янськими племенами набуло надзвичайної гостроти, тож Олег із княжим сином мусив піти з Новгорода.

У 882 р. він зі своєю дружиною спустився на човнах по Дніпру й оволодів Києвом, убивши тамтешнього князя Аскольда. Олег проголосив Київ своєю столицею. За його правління були об'єднані майже всі східні слов'яни, що стало вирішальним кроком на шляху створення держави Київська Русь. Влада Києва поширилася не тільки на полян, деревлян і сіверян, а й на ільменських (новгородських) словенів, кривичів, радимичів, білих хорватів, уличів, на неслов'янські племена чудь і мерю.

Наприкінці IX - на початку X ст. Русь досягла значних успіхів на міжнародній арені. Одним із важливих заходів Олега була спроба захистити державу від нападів варягів. Він домовився з ними, що сплачуватиме щорічно 300 гривень данини, якщо варяги відмовляться від своїх набігів на Русь.

Як говорить літопис, 907 р. Олег на чолі великого війська, зібраного з підвладних земель хорватів і дулібів, які приєдналися до нього як союзники, здійснив суходолом і водою похід на Візантію та на знак перемоги над нею прибив свій щит на воротах Царгорода. Візантія змушена була сплатити київському князеві величезну данину і підписати з ним угоду. За цією угодою руські купці дістали можливість вільно приїжджати до Константинополя і торгувати безмитне.

Руські посли й купці, які перебували в Константинополі, протягом шести місяців забезпечувалися продовольством, одержували безкоштовно хліб, вино, м'ясо, овочі, користувалися лазнею. Вода в посушливому Константинополі мала велику вартість, а купання в лазні вважалося великою розкішшю і навіть засобом лікування. На дорогу додому візантійський уряд повинен був забезпечити їх якорями, канатами, вітрилами, тобто всім необхідним корабельним спорядженням.

Ще чіткіше обумовлені правові норми русько-візантійських відносин у договорі 911 р. Згідно з ним сторони несли рівну відповідальність за злочини своїх підлеглих - убивство, бійки, крадіжки; зобов'язувалися надавати допомогу торговельним суднам, які зазнали катастроф, повертати полонених і втікачів.

Іншим важливим напрямом міжнародних інтересів Русі наприкінці IX - на початку X ст. були країни Арабського халіфату. Арабський письменник Аль-Масуді розповідає про похід 912-913 p., коли 500 руських кораблів (по 100 чоловік на кожному) пройшли Волгою й досягли південного узбережжя Каспію. київський русь норманський східнослов'янський

У літописах, художніх творах до нас дійшла легенда про смерть Олега від укусу змії, що навіщували йому ворожбити.

Князь Ігор (912-945)

Після смерті Олега київським князем став Ігор. Він продовжив політику свого попередника, спрямовану на посилення центральної влади та об'єднання племен. Вийшли з покори Києву деревляни, на яких Ігор пішов війною і наклав данину більшу, ніж раніше. Протягом трьох років князь боровся з уличами, але не підкорив їх.

За часів Ігоря біля південних кордонів Русі вперше з'явилися печеніги. У 915 р. вони уклали з Києвом мир і відійшли до Дунаю, однак уже 920 р. угоду було порушено. Візантія боялася посилення Русі й спрямувала проти русів печенігів.

У 941 р. Ігор, скориставшись тим, що Візантія вела війну з арабами, вирушив із військом на кораблях до Константинополя. Поблизу міста русів зустрів добре озброєний візантійський флот, що палив кораблі грецьким вогнем. Багато руських воїнів загинуло. Похід завершився поразкою. Проте 944 р. Ігор пішов на Константинополь удруге. Було укладено договір, який був для Русі вже не такий вигідний, як попередній: руські купці знову мали сплачувати Візантії мито. Ігор зобов'язувався не нападати на візантійські землі та не пропускати до візантійських володінь у Криму болгар.

У 944 р. Ігор здійснив також похід на Закавказзя. Руські війська взяли міста Дербент, Бердаа і з великою здобиччю повернулися додому.

Часті воєнні походи відривали від мирної праці чимало людей. Відшкодувати втрати князь сподівався шляхом укладення вигідних торгових угод із Візантією, а також за рахунок данини з підлеглих Києву земель. У листопаді, коли закінчувалися всі сільськогосподарські роботи, а річки та болота сковувала крига, князі відправлялися на полюддя, тобто круговий об'їзд у землі кривичів, сіверян, деревлян, дреговичів та інших слов'ян, які сплачували їм данину. Нерідко відбиралися не тільки надлишки продуктів, а й вкрай необхідне для сім'ї. Пробувши в цьому "кормлінні" всю зиму, князі у квітні, коли скресала крига на Дніпрі, поверталися до Києва.

Право Києва брати данину з удільних князівств з'явилося в період формування території Київської Русі. З боку ново-приєднаних земель це був знак покори і визнання київського князя як володаря.

Трагічно для Ігоря завершилося полюддя 945 р. Після завершення традиційного об'їзду деревлянської землі князь вирішив повернутися і збільшити обсяг здобичі. Відправивши дружину до Києва, він із невеличким загоном воїнів повернувся до деревлян. Почувши про це, вони вирішили: "Якщо внадиться вовк до овець, то виносить по одній все стадо, якщо не уб'ють його. Так і сей: якщо не вб'ємо його, то він усіх нас погубить". Під Іскоростенем деревляни вбили Ігоря й знищили всю його дружину. Ці події увійшли в історію як повстання деревлян.

Літопис про княжіння Аскольда та Діра в Києві

У рік 6370[862]. Вигнали [чудь, словени, кривичі і весь] варягів за море, і не дали їм данини, і стали самі в себе володіти. І не було в них правди, і встав рід на рід, і були усобиці в них, і воювати вони між собою почали. І сказали вони: "Пошукаємо самі собі князя, який би володів нами і рядив за угодою, по праву".

Пішли вони за море до варягів, до русі. Бо так звали тих варягів - русь, як ото одні звуться свеями, а другі - норманами, англами, інші - готами, - отак і ці. Сказали русі чудь, словени, кривичі і весь: "Земля наша велика і щедра, а порядку в ній нема, ідіть-но княжити і володіти нами".

І вибралися троє братів із родами своїми... І сів у Ладозі найстарший (брат) Рюрик, а другий, Синеус, - на Білім озері, а третій, Трувор, - в (городі) Ізборську. І од тих варягів дістала (свою) назву Руська земля...

І було в нього [Рюрика] два мужі, Аскольд і Дір, не його племені, а бояри. І відпросилися вони [в Рюрика піти] до Цесарограда з родом своїм, і рушили обидва по Дніпру. Ідучи повз нього, узріли вони на горі городок і запитали, кажучи: "Чий се город?" А вони, [тамтешні жителі] сказали: "Було троє братів, Кий, Щек [і] Хорив, які зробили город сей і згинули. А ми сидимо в городі їхньому і платимо данину хозарам". Аскольд, отож, і Дір зостались удвох у городі цьому.

Київська Русь за князювання Ольги та Ярослава

Реформи княгині Ольги. Після смерті Ігоря через неповноліття його сина Святослава регентом стала мати Святослава княгиня Ольга. Про її походження та життя до того часу, коли вона стала великою княгинею київською, відомо мало. Збереглися напівлегендарні відомості, на підставі яких можна вважати Ольгу дочкою псковського володаря, васала київського князя.

Ольга жорстоко придушила повстання деревлян, помстившись за смерть чоловіка, повернула Деревлянську землю під владу Києва, обклала її даниною. Щоб запобігти новим заворушенням, вона змушена була провести реформи, унаслідок яких було запроваджено чітко встановлені норми повинностей.

Поширювалася феодальна власність на землю. Виникали нові городи, що були господарськими осередками. Ольга мала власні села - Ольжичі, Будутине і свій "град", тобто замок, - Вишгород. У Києві знаходилася офіційна резиденція Ольги. Це був великий двоповерховий кам'яний будинок, прикрашений архітектурними деталями з мармуру та червоного шиферу.

У "Повісті минулих літ", розповідаючи про прийом Ольгою деревлянських послів, літописець дає опис її кам'яного палацу. Місцезнаходження його було вказане доволі точно, що й підтвердили археологічні розкопки. На схилі Андріївської гори в Києві (над садибою № 38 по Андріївському узвозу) було виявлено фундаменти палацу Ольги.

За Ольги виріс міжнародний престиж Русі. 946 р. велика княгиня в супроводі великого почту відвідала Константинополь, її прийняв візантійський імператор Костянтин Багрянородний, і хоча угоди вони не уклали, проте досягли домовленості про тісніші зв'язки Київської Русі з Візантією. Прийом Ольги візантійським імператором і почесті руській княгині при візантійському дворі були дипломатичним актом, що засвідчив зростаючу роль Києва. Ольга прийняла християнство.

Київська Русь підтримувала дипломатичні відносини з іншою великою державою середньовічного світу - Німецьким королівством. Країни обмінялися посольствами. 961 року німецьке посольство прибуло до Києва з метою поширення на Русі християнства, але успіху воно не мало.

Святослав (957-972)

У 957 р. київським князем став Святослав Ігорович. Він уславився передусім своїми походами, в яких провів майже все життя. Внутрішнє управління країною він полишив спочатку на матір, а потім на синів.

Святослав був дуже невибагливим. У походах спав на землі, підклавши під голову сідло. Перед походом завжди попереджав ворогів: "Іду на ви!". Святослав здійснив ряд успішних походів: у 965 р. завдав поразки Хозарському каганату й зруйнував Ітиль - його столицю, воював проти ясів (осетинів) і касогів (адигейських племен) на Північному Кавказі, повернув під владу Києва в'ятичів, які платили данину хозарам, вдало воював з булгарами, котрі жили на Середній Волзі.

Усі ці походи мали велике значення для зміцнення давньоруської держави і розвитку господарських відносин, бо відкривали купцям волзький торговельний шлях до східних країн, сприяли освоєнню Подоння, Приазов'я, Кубані. На Таманському півострові, зокрема, виникла велика руська колонія - князівство Тмутаракань.

Домігшись перемоги на сході, Святослав у 968 р. вирушив у перший дунайський похід на допомогу Візантії у війні з Болгарією. Розгромивши болгарське військо, зупинився у Переяславці на Дунаї, куди збирався перенести свою столицю. Він говорив: "Хочу жити я в Переяславці на Дунаї, бо то є середина землі моєї. Адже там усі добра сходяться..."

У відсутність Святослава до Києва підступили печеніги. Одному хлопчині, який знав мову чужинців, вдалося пройти через печенізьке оточення та повідомити руського воєводу Претвича про скрутне становище Києва. Воєводі хитрістю вдалося зняти облогу міста. Невдовзі прибув Святослав із дружиною. Бояри й мати йому докоряли: "Ти, княже, чужої землі шукаєш і дбаєш про неї, а свою полишив. Нас же мало не взяли печеніги, і матір твою, і дітей твоїх". Але князь знову став збиратися на Дунай.

Перед новим походом у Болгарію Святослав реформував систему державного правління. Він замінив племінних вождів у трьох найважливіших центрах на своїх синів: Ярополка посадив у Києві, Олега - у Вручому, в деревлян, Володимира - в далекому Новгороді. Упорядкувавши таким чином державу, 970 р. князь вирушив у другий дунайський похід.

Однак ситуація на Балканах змінилася не на користь Русі. Візантія, що втягнула Святослава у війни, злякалася швидких перемог русів та зміцнення Київської Русі й стала підтримувати болгар. Сили були надто нерівними. Три місяці (971 р.) руські дружини боронилися в Доростолі (місто в Болгарії). Нарешті у липні Святослав зважився на вирішальну битву. Він звернувся до воїнів із закликом стояти міцно й дати відсіч ворогу, на що вони відповіли: "Де голова твоя ляже, там і наші голови ми зложимо".

У битві грекам було завдано великих втрат, але важко-озброєна кіннота імператора переломила хід подій на його користь. Русам довелося повернутися до Доростола. Святослав змушений був погодитися на переговори і підписати мир, відмовившись від завойованих земель у Подунав'ї. Греки відпустили русів, забезпечивши військо (лишилося близько 22 тис. із 60 тис. воїнів) провіантом.

Проте Візантія боялася навіть переможеного Святослава. Тому візантійський імператор Цимісхій послав до печенігів свого дипломата і за великі гроші найняв одного з ханів, аби той зненацька напав на виснажене руське військо. Зима застала Святослава у дорозі, й він збирався зимувати на одному з дніпровських островів. Тут і напав на нього печенізький хан Куря.

У бою Святослав загинув. Сталося це 972 р. За легендою, печенізький хан звелів зробити з черепа князя кубок, з якого пив на бенкетах. Святослав залишився для прийдешніх поколінь зразком мужнього воїна й умілого полководця.

Список основної літератури

1. Історія держави і права України: У 2 т. / За ред. В.Я.Тація. - К., 2000. - Т.1.

2. Історія держави і права України / За ред. А.С.Чайковського. - К., 2001.

3. Музиченко П. Історія держави і права України. - К., 2001.

Размещено на Allbest.ru