Внутрішньополітичний розвиток Японії після 1945 року

Размещено на http://www.allbest.ru/

Міністерство освіти і науки України

Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича

Факультет історії політології та міжнародних відносин

Кафедра міжнародних відносин

Внутрішньополітичний розвиток Японії після 1945 року

(реферат)

Виконала

Студентка 107-ї групи

Андрусяк О. В.

Викладач:

Павлюк М. В.

Чернівці, 2016

План

Вступ

1. Демократичне реформування політичної системи і державний устрій Японії за конституцією 1947 р.

2. “Японське економічне диво” 60-80-х рр. і “політична система 1955 р.”

3. Фінансово-економічне становище і внутрішня політика Японії на зламі ХХ-ХХІ ст.

Висновок

Список літератури

Вступ

Японія - економічно найрозвинутіша країна Азії. Наявність значного економічного потенціалу, високі темпи економічного зростання, вигідне геополітичне положення в північно-західній частині Тихого океану дають підставу вважати цю країну одним із найважливіших центрів світового господарства. Японія має потужну промисловість з найновішими технологіями, значні валютно-фінансові ресурси, займає міцні позиції в системі міжнародних економічних відносин. У другій половині XX ст. вона пройшла період небаченого в її історії економічного піднесення і вступила в етап постіндустріального розвитку. Країна розташована на невеликих за площею островах біля узбережжя Східної Азії. Це морська країна, для якої Тихий океан - найбільш універсальна та зручна дорога у всі кінці світу.

1. Демократичне реформування політичної системи і державний устрій Японії за конституцією 1947 р.

У боротьбі за "Велику Східну Азію" в 1937-1945 рр. Японія втратила убитими 2,5 млн. чол., майже повністю була зруйнована промисловість, вичерпано стратегічні запаси країни. Винятково важким був моральний стан населення, яке після десятиліть ультрапатріотичної пропаганди зіткнулося із принизливою поразкою і втратило всі колонії, в т.ч. Курильські острови й Сахалін. Водночас програна війна підштовхнула значну частину мешканців країни до переосмислення традиційного суспільного укладу та усвідомлення необхідності реформ. японія конституція політика реформування

На відміну від Німеччини, в Японії склалася своєрідна система окупаційної влади: продовжував існувати апарат імператорського кабінету, а виконання рішень створеної у Токіо із представників СРСР, США, Китаю та країн Британської Співдружності Союзницької комісії не було обов'язковим для американської військової адміністрації генерала Дугласа Макартура (1880-1964 рр.). 5 жовтня 1945 р. він оголосив про відновлення обмежених мілітаристським режимом громадянських свобод. Водночас, ліквідуючи підґрунтя тоталітаризму, американці заборонили 148 організацій, діяльність яких була визнана незаконною, у держапараті було звільнено 200 тис. чиновників. Міжнародний військовий трибунал у Токіо 12 листопада 1948 р. засудив 7 осіб, включно з екс-прем'єрами Хіротою Кокі та Тодзіо Хідекі, до смертної кари, ще 16 підсудних дістали пожиттєве ув'язнення. Згодом відбулася низка процесів, які розглянули справи 5 тис. осіб, звинувачених у військових злочинах, за вироками було страчено понад 900 осіб (у 1960 р. у Нагої їм збудували пам'ятник).

СРСР та Китай вимагали усунення імператора Хірохіто, проте США не погодилися на такий крок. Незважаючи на військову поразку, імператор не втратив авторитету, а в країні навіть розгорнулася кампанія всенародної спокути перед імператором за недостатні зусилля, прикладені під час війни для здобуття перемоги. На вимогу окупаційної адміністрації Хірохіто, звернувшись по радіо з новорічним поздоровленням до японського народу 1 січня 1946 р., змушений був відректися від ідеї свого “божественного” походження (у японській літературі цю промову називають “нінген сенген” - “декларація людини”). Але вже у квітні того ж року до штабу Д.Макартура надійшов секретний наказ Комітету координації закордонних, військових і морських справ США, у котрому вказувалося на можливість зміцнення позицій лівих сил у разі встановлення в Японії республіки та містилися інструкції щодо збереження монархічного ладу шляхом “таємного сприяння популяризації особи імператора не як істоти божественного походження, а як людини”.

Тому новою японською конституцією, розробленою за участю американських експертів і оприлюдненою 3 листопада 1946 р. (набула чинності 3 травня 1947 р.), запроваджувалася парламентарно-монархічна форма державного правління. Але імператор був, по суті, позбавлений скільки-небудь реальних владних повноважень, з майже абсолютного монарха він перетворився у “символ держави і єдності народу”, статус котрого “визначається волею японського народу, якому належить суверенна влада” (ст.1). Зберігався салічний різновид персональної системи престолонаслідування, за яким успадковують лише чоловіки, що на сьогодні створило критичну ситуацію у зв'язку з відсутністю онука у імператора Акіхіто (на троні з 7 січня 1989 р.).

Серед передбачених конституцією повноважень імператора як глави держави є оприлюднення поправок до неї, а також законів, урядових указів і міжнародних договорів; скликання парламенту; розпуск Палати представників; проголошення парламентських виборів; затвердження призначень і звільнень міністрів та інших урядовців; затвердження повноважень та вірчих грамот послів і посланників; затвердження рішень щодо амністії, пом'якшення чи скасування покарання, а також поновлення у правах; присвоєння нагород і затвердження різноманітних дипломатичних документів. Проте всі дії імператора, пов'язані з реалізацією цих повноважень, потребують “поради і ухвали” уряду, що несе відповідальність за них. У конституції недвозначно зазначається, що імператор не може “здійснювати владу над урядом” (ст.4), а імператорській сім'ї не може бути надана будь-яка власність, якщо це не ухвалено парламентом.

Після початку Корейської війни 1950-1953 рр. Хірохіто крок за кроком почав брати на себе реальні політичні функції: за потурання американців було відновлено табу на критику імператора й “символічної імператорської системи”, у початкових школах учителі стали проводити уроки, присвячені імператору й імператорському дворові, а у листопаді 1960 р. вперше після завершення Другої світової війни Хірохіто прийняв у себе вищий командний склад “Сил самооборони”.

Справа в тому, що конституція 1947 р. містить принципово нову в практиці державного права ст.9 про те, що “щиро прагнучи до міжнародного миру, заснованого на справедливості та порядку, японський народ на вічні часи відмовляється від війни як суверенного права нації, а також від загрози або застосування збройної сили як засобу розв'язання міжнародних суперечок”. Для досягнення цієї мети “ніколи в майбутньому не будуть створюватися сухопутні, морські і військово-повітряні сили так само як і інші засоби війни. Право на ведення державою війни не визнається”.

Однак уже в 1950 р. у новорічному посланні прем'єр-міністру Японії Д.Макартур зазначив, що пацифістська стаття конституції не забороняє Японії мати Сили самооборони. Після цього була ухвалена програма створення 75-тисячного корпуса національної поліції, який став основою для формування нової армії. Щоправда, для заспокоєння громадської думки та опозиції, у грудні 1976 р. Кабінет міністрів прийняв рішення про те, що асигнування на оборону не повинні перевищувати 1 % ВНП, як і у попередні роки. На 1 січня 2000 р. військовий бюджет Японії становив 42,9 млрд. амер. дол., а ССО налічували 236,3 тис. чол., 1080 танків, 310 САУ, 60 БМП і 840 БТР, 120 бойових кораблів і сучасних великих бойових 450 літаків (для порівняння в'єтнамська регулярна армія нині становить 484 тис. чол., індонезійська - 298 тис. чол.).

Таким чином, згідно конституції 1947 р. вищим органом державної влади і єдиним законодавчим органом у Японії є двопалатний парламент. Із 500 членів нижньої палати - Палати представників - 200 обираються в 11-ти регіонах за пропорційною системою, а 300 - в одномандатних округах на 4 роки. Віковий ценз для активного і пасивного виборчого права в даному випадку визначено відповідно у 20 і 25 років. Верхня палата - Палата радників - складається з 252 членів із 6-річним терміном повноважень, причому кожні 3 роки переобирається половина її складу: 76 - у багатомандатних округах 47-ми префектур і 50 - за загальнонаціональним списком від партій. Віковий ценз для кандидатів у члени верхньої палати - 30 років.

У разі розпуску урядом (формально - імператором) Палати представників Палата радників також припиняє своє функціонування до початку роботи новообраної нижньої палати. Проте уряд за “надзвичайної необхідності” може вимагати скликання Палати радників на спеціальну сесію, в цьому випадку верхня палата уповноважується здійснювати основні парламентські функції. Але рішення, прийняті Палатою радників на її спеціальній сесії, вважаються тимчасовими й мають бути схвалені новообраною Палатою представників протягом 10 днів її першої сесії.

Законопроект, прийнятий Палатою представників, але відхилений Палатою радників, стає законом після повторного ухвалення нижньою палатою за рішенням 2/3 присутніх її членів. Проект державного бюджету також спершу розглядається Палатою представників, а в разі, коли Палата радників ухвалила інше рішення з цього приводу, останнє слово належить нижній палаті, котра може затвердити державний бюджет власною постановою протягом 30-ти днів. Для ухвалення такого рішення Палати представників достатньо простої більшості її членів.

Виконавча влада в Японії належить Кабінету міністрів (ст.65), причому його глава призначається парламентом з числа депутатів і має очолювати парламентську більшість. Якщо позиції палат щодо кандидатури прем'єра не збігаються, рішенням парламенту вважається рішення, прийняте Палатою представників. Прем'єр-міністр сам призначає і звільняє інших членів уряду (державних міністрів), але більшість із них мають бути членами парламенту. Міністри протягом терміну їхніх повноважень не можуть бути переслідувані за законом, якщо на це не буде згоди прем'єр-міністра.

Кабінет міністрів несе колективну політичну відповідальність перед парламентом, причому прем'єр-міністр та інші члени уряду можуть у будь-який час бути присутніми в тій чи іншій палаті й висловлюватися щодо питань, які там розглядаються, незалежно від того, є вони членами парламенту, чи ні. Палата представників має право висловити недовіру уряду, що тягне за собою відставку останнього.

Оскільки Японія є майже мононаціональною країною (власне японці становлять 99,4 % населення, решта - переважно корейці), за формою державного устрою вона - унітарна держава, її територія поділена на 47 префектур, повіти й общини, на всіх трьох рівнях адміністративно-територіального поділу здійснюється місцеве самоврядування. Зокрема, на рівні префектур населення обирає представницький орган - префектурні збори, виконавчим органом є губернатор, який виконує певні функції представника центральної влади.

Правова система Японії заснована на європейській системі цивільного права з англо-американським впливом, парламентські акти можуть розглядатися в суді. Судова влада здійснюється судами загальної юрисдикції, що утворюють струнку систему на чолі з Верховним судом. Його голова призначається імператором (фактично - прем'єр-міністром), інші судді - Кабінетом міністрів. Але питання щодо призначення суддів Верховного суду повинно бути винесене на так званий “перегляд народом” при проведенні чергових виборів членів Палати представників. Якщо більшість виборців висловиться при цьому за усунення будь-якого судді Верховного суду, він втрачає посаду, така процедура повторюється кожні 10 років.

Для подолання повоєнних економічних труднощів США лише протягом 1945-1951 рр. надали Японії фінансової допомоги на 2,5 млрд. дол. Швидко провівши відбудову найважливіших підприємств, уже в 1950 р. Японія відновила довоєнний рівень виробництва важкої промисловості. З метою вирішення продовольчої проблеми та створення внутрішнього ринку окупаційна адміністрація 11 жовтня 1946 р. розпочала проведення аграрної реформи. До 1949 р. у власність 4,7 млн. селян за викуп було передано земельні наділи площею до 3 га (на о.Хоккайдо максимум землеволодіння був установлений у 12 га), зменшено орендну плату і замінено натуральні податки грошовими. У результаті наступних демографічних процесів частка сільських мешканців Японії протягом 1945-1975 рр. зменшилася з 48 % до 8 %.

У результаті перших повоєнних виборів у травні 1946 р прем'єром став колишній дипломат Сігеру Іосіда (1878-1967 рр.), який свого часу був ув'язнений за демократичні та пацифістські погляди. Очолювана ним Ліберальна партія (створена в листопаді 1945 р.) оголосила про наміри лібералізувати економіку країни й ліквідувати монополістичні об'єднання дзайбацу, замінивши їх фінансово-промисловими концернами. Наступного року вступили в силу закони про заборону монополій і забезпечення справедливих угод та закон про заборону надмірної концентрації економічної могутності. Уряд планував розбудовувати економіку країни за рахунок переробки привізної сировини і строго дотримуватися в політичних питаннях союзу із США. Тоді ж була здійснена реформа системи освіти, із шкільного навчання усунена шовіністична пропаганда, а навчальний процес поставлений під контроль виборних шкільних комісій за участю представників населення.

У 1948 р., зважаючи на поразки Гоміндану в Китаї й посилення міжнародного протистояння, США зважилися на надання Японії більшої самостійності в питаннях її внутрішньої політики. Навесні наступного року Д.Макартур припинив демонтаж і вивезення устаткування з японських машинобудівних підприємств, яке здійснювалося в рахунок накладених на Японію репарацій. Заборговані ж за репараційними платежами суми було вирішено погасити за рахунок японських активів у нейтральних та союзних імператорському урядові країнах. Вирішення репараційного питання позитивно вплинуло на інвестиційний клімат і розвиток приватної підприємницької ініціативи. У розвиток економіки почали вкладатися засоби, які раніше приховувалися з огляду на ризик конфіскації. З 1947 р. американці дозволили японцям проводити самостійні зовнішньоторговельні операції.

У зв'язку із загостренням становища на Корейському півострові, в Японії посилилися антикомуністичні настрої, по-екстремістськи налаштована частина КПЯ виступила за негайне розгортання збройного антиурядового підпільного руху, який, на її думку, мав привести до всенародного повстання. Тоді штаб американських окупаційних військ 6 червня 1950 р. закрив орган КПЯ газету "Асахі" й заборонив 24-м членам її ЦК займатися політичною діяльністю.

Позитивне значення для японської економіки мали спричинені війною збільшення морських перевезень у регіоні, розміщення замовлень на ремонт американської техніки та створення на островах структури побутового сервісу для обслуговування військовослужбовців США. Упродовж 1950-1952 рр. прибутки японських підприємств від виконання спецзамовлень для ЗС США зросли в 5,4 рази й сягнули 824 млн. дол. на рік. Продумана експортно-імпортна політика, створення сприятливого інвестиційного клімату, а також кредити МБРР дали змогу тоді Японії зібрати 1 млрд. дол. валютного резерву. Починаючи з жовтня 1953 р. у країні відбувалася постійна дефляція та зменшення цін.

2. “Японське економічне диво” 60-80-х рр. і “політична система 1955 р.”

З другої половини 50-х рр. минулого століття економіка Японії вступила у смугу інтенсивного розвитку, що перетворив її у високорозвинену державу, один із центрів світового господарства. “Японське економічне диво” було сплановане й детально розроблене, у 1955 р. в якості офіційного урядового документа був прийнятий 5-річний план економічної незалежності, а через 2 роки Сабуро Окіта - творець японських реформ - очолив роботу над новим довгостроковим планом економічного розвитку, що мав забезпечити найвищі темпи зростання, структурну модернізацію й економічну стабільність, включно із практично повною зайнятістю та стійким підвищенням рівня життя в країні.

"Економічне диво" базувалося на використанні здобутків НТП: електронізації економіки й суспільства в цілому, широкомасштабній автоматизації праці, створенні й застосуванні принципово нових матеріалів і речовин, форсованому розвиткові науки про життя, зокрема, біологічних і біотехнологічних процесів. Першою у світі Японія налагодила масове серійне виготовлення побутових відеомагнітофонів і відеокамер, промислових роботів, кремнієвих мікросхем тощо. Здійснення аграрної реформи привело до значного розширення внутрішнього ринку, появи на селі великої кількості господарств селян-власників, що сформували зростаючий попит на сільськогосподарські машини й знаряддя, хімічні добрива, гербіциди та ін.

У промисловості відбувалося форсоване накопичення капіталу, колосальна економія коштів на розвиткові власних науково-дослідних робіт, яка стала можливою завдяки вільному придбанню американських та західноєвропейських патентів і ліцензій на запровадження наукових відкриттів, зниження цін на світових ринках сировини й палива, відсутність значних військових видатків - усе це дозволило японським компаніям зекономити й спрямувати на розвиток промисловості величезні додаткові засоби. Економічне зростання стимулювали й американські кредити. Варто відзначити й такий фактор, як достатньо висока ефективність державного регулювання економічного розвитку країни, високий ступінь координації зусиль між державою та приватним бізнесом на стадії вироблення принципових рішень із питань економічного розвитку, що полегшувало їхню практичну реалізацію.

Завдяки всьому цьому, а також перевагам місцевого ринку праці (системі пожиттєвого і спадкового найму, винятковому патріотизму щодо фірми та відносно недорогій робочій силі) зростання японської економіки у 50-і - на поч. 70-х рр. було найбільшим у світі, становлячи щорічно в середньому 11%. Практично не маючи запасів паливно-сировинних ресурсів, Японія вже наприкінці 60-х рр. посіла друге місце в капіталістичному світі за обсягом промислового виробництва, а на поч. 70-х рр. і за обсягом ВНП. Причому за масштабами використання станків із цифровим програмним управлінням, роботів, гнучких виробничих систем Японія значно випередила США та інші країни. Протягом 1965-1985 рр. номінальна зарплата у Японії зросла більш ніж у 8 разів, а реальна - утричі, за рівнем погодинної реальної зарплати у 1986 р. (9,2 дол. або 18 дойчмарок) Японія упритул наблизилася до США (9,5 дол.) і перегнала ФРН (16,2 дойчмарки), а через 2 роки обійшла на 5 % і США.

На початок 90-х рр. минулого століття Японія досягла того високого ступеня суспільно-політичної зрілості, коли в ній сформувалася демократична, близька до правової, соціально зорієнтована держава і близьке до громадянського суспільство. Воно відзначалося добробутом широких народних мас, порівняно невеликим розривом у прибутках багатих і бідних, поширеним усвідомленням пріоритетності громадських інтересів, соціальним консенсусом, свободою особистої ініціативи, стійкою увагою до інтересів різноманітних груп населення, захищеністю основних прав людини, доступністю культурних цінностей. Успішне просування до такого високого рівня суспільно-політичного розвитку ефективно забезпечувала так звана “політична система 1955 року”, тобто незмінне домінування на виборах і перебування при владі Ліберально-демократичної партії протягом 1955-1993 рр.

“Вічно правляча”, діяльна й ініціативна ЛДП (в залежності від економічної кон'юнктури вона отримувала від 42 до 58 % голосів виборців), популярна навіть у ті роки, коли вона явно втрачала своє “обличчя” через виявлені факти корупції (наприклад, скандал навколо урядових закупок літаків у американського авіаконцерну “Локхід” 1974-1983 рр., що коштував посади прем'єр-міністру Какуею Танакі), виконувала своєрідну роль “старшого брата”, котрий завжди знає що і як треба робити.

ЛДП була створена 15 листопада 1955 р. в результаті об'єднання двох буржуазних правоцентристських партій - Ліберальної й Демократичної, котрі з'явилися десятиріччям раніше. Партійна програма орієнтувала ЛДП на захист приватної власності і вільного підприємництва, парламентської демократії й лібералізму, побудову “держави загального добробуту”, що мало перетворити партію у загальнонародну. Значною мірою це вдалося досягти: на середину 80-х рр. ЛДП налічувала біля 3,6 млн. членів, користувалася підтримкою великого бізнесу, була тісно пов'язана з вищим ешелоном центрального державного апарату і муніципальних органів влади, мала значний вплив серед міських середніх верств і сільського населення. Рішення численної парламентської фракції ЛДП практично прирівнювалося до рішення партійного з'їзду.

У “Нарисові політичної філософії консерватизму”, схваленому з'їздом ЛДП у січні 1960 р., зазначалося, що бажана “держава майбутнього - це така держава, де ліквідована монополія на капітал з боку держави й купки окремих осіб, де весь народ перетворений на середній клас і у капіталістичних власників. Саме це має бути ідеалом нового капіталізму”. Наприкінці 70-х рр. ЛДП запропонувала ідеологічну платформу національної єдності й зосередила свої зусилля на відродженні серед населення країни прагнення до лідерства у світовому співтоваристві. З'явилося гасло зробити Японію центром світової цивілізації, створивши взірець високоефективного суспільства благоденства.

Перебуваючи при владі в умовах багатопартійності у другій половині 50-х - 80-х рр., ЛДП великої уваги надавала збільшенню японського експорту, підвищенню конкурентноздатності вітчизняних товарів на світових ринках шляхом зниження податків із корпорацій, що виробляли експортну продукцію, зменшення митних тарифів на імпорт сировини й напівфабрикатів, надання пільгових державних кредитів для експортерів. На рубежі 70-80-х рр. японська економіка зміцнилася настільки, що країна змогла розпочати "економічні війни" - пряму боротьбу за ринки збуту у США. Тоді ж розгорнулася масштабна структурна перебудова японської економіки, внаслідок якої виникли виробництва й цілі галузі, породжені прогресом науки й техніки: виробництво мікроелектронної техніки, великих і надвеликих інтегральних схем, нових засобів зв'язку, промислових роботів, біотехнологія та ін.

Водночас існувала “вічна опозиція” - Соціалістична партія Японії (засн. на початку листопада 1945 р.) й Комуністична партія Японії, котрі уособлювали необхідний атрибут демократичного ладу, але не мали реальних шансів перехопити владу у центристів. Досить консервативні за своєю ментальністю японці позитивно ставилися до такої “півторапартійної системи”, побоюючись, що прихід до влади іншої політичної сили призведе до непотрібних катаклізмів.

Помітне місце в “системі 1955 року” посідали стабілізуючі, проміжні між ЛДП і СПЯ партії “середнього шляху” - Партія демократичного соціалізму, Комейто (“Партія чистої політики”) і Соціал-демократичний союз, які тісно співпрацювали в стінах парламенту. ПДС і СДС сформувалися на базі правого крила Соціалістичної партії відповідно 24 січня 1960 р. і 26 березня 1978 р. й відкидали класову боротьбу та орієнтувалися на побудову “держави благоденства” шляхом реформ. Комейто виникла 17 листопада 1964 р. на основі Ліги чистої політики - політичного відділу крупної буддійської організації Сока гаккай і спершу проголошувала своєю метою “побудову ідеального суспільства” у відповідності з ідеєю “буддійської демократії”. Поступово релігійне забарвлення партії стало слабшим, і у програмі, прийнятій на її VІІІ з'їзді в 1970 р., стверджувалося, що Комейто керується концепцією “гуманного соціалізму” та проповідує на шляху забезпечення “заможності всього народу” “стриманість, постійність і гармонію”, роблячи наголос на парламентській діяльності.

Водночас із стрімким економічним зростанням у середовищі військових і консервативної інтелігенції визріла ідея підкріплення промислової могутності країни політичними претензіями. Численні військово-спортивні та історичні товариства час від часу вдавалися до пропаганди воєнної історії Японії, традицій вірності імператорові, потреби реваншу за поразку у Другій світовій війні. 25 листопада 1970 р. група молодих радикалів, очолена відомим письменником Юкіо Місімою, захопивши штаб однієї з частин столичного гарнізону, здійснила спробу військового перевороту. Але оскільки солдати й офіцери "Сил самооборони" відмовилися підтримати цей виступ, Юкіо Місіма та його найближчі сподвижники вчинили ритуальне самогубство харакірі.

Коли ж восени 1982 р. уряд очолив нетрадиційний політик із яскраво вираженим особистим стилем Ясухіро Накасоне (1918 р. нар.), що виступав під гаслом "остаточного підведення підсумків повоєнної політики", радикальні сили сприйняли його як ознаку початку перетворення країни в державу світового масштабу не лише в економічному, а й у політичному плані. Прем'єр оголосив про намір перетворити Японію в "непотопляємий авіаносець" і створити могутні ЗС, відмінивши ст.9 конституції країни та 1-процентне (від ВНП) обмеження військових витрат, запроваджене у 1976 р. Я.Накасоне заявляв, що Японія має стати "наддержавою", залишивши в минулому пам'ять про поразку у війні, і подібно Р.Рейгану та М.Тетчер здійснив низку неоконсервативних заходів, зокрема, роздержавлення підприємств і зменшення оподаткування.

3. Фінансово-економічне становище і внутрішня політика Японії на зламі ХХ-ХХІ ст.

У січні 1989 р. помер імператор Хірохіто (епоха Сьова), який для багатьох людей старшого покоління асоціювався із традиційним укладом життя. Новий імператор Акіхіто (1933 р. нар.), що обрав девізом свого правління "Хейсей" (досягнення загального миру), був більш відкритим, не приховував своїх симпатій до сучасних цінностей, а тому сприймався як символ нової Японії. Із кардинальною зміною міжнародного клімату на рубежі 80-90-х рр. на краще вади “політичної системи 1955 р.” (поширення корупції у вищих ешелонах влади, постійне збільшення кількості незалежних депутатів парламенту, що змушувало партії не завжди чесно змагатися за їхні голоси, міжфракційне суперництво всередині партій) стали гальмом суспільного прогресу.

До того ж наприкінці 1991 р., після півстоліття стрімкого економічного піднесення, Японія зіткнулася з суттєвими господарськими труднощами: зростання ВНП припинилося, виробництво промислової продукції наступного року залишилося на попередньому рівневі, експорт скоротився внаслідок швидкого подорожчання ієни, а безробіття у 1993 р. сягнуло найвищого рівня з 1953 р. - 3,2 %. З іншого боку, скандал, який розгорнувся взимку-навесні 1989 р. навколо маклерської компанії “Рікруто Космос Корпорейшн”, виявив, що до спекуляції її акціями були причетні члени урядового кабінету. Хоча прем'єр-міністр Нобору Такесіта й був поза підозрою, відчуваючи моральну відповідальність за підлеглих, він залишив посаду. Наступника Н.Такесіти - Сосуке Уно преса звинуватила в аморальності за 5-місячний зв'язок у минулому з гейшею, а феміністські організації цькували прем'єра за його ніби-то жорстоке поводження з жінками. Не дивно, що на парламентських виборах у липні 1989 р. ЛДП уперше за свою історію зазнала поразки, отримавши лише 27 % голосів, у той час як керована яскравим лідером - жінкою-викладачем Такако Дої СПЯ вдало зіграла на підігрітих “справою Уно” настроях і дістала підтримку 35 % виборців.

Щоправда, тоді соціалістам не вдалося сформувати уряд, але парламентські вибори в липні 1993 р. остаточно поклали край 38-річному періоду правління ЛДП, коаліційний уряд очолив представник родової аристократії Моріхіро Хосакава (1938 р. нар.), котрого висунула на цей пост щойностворена Партія нових рубежів (Сінсінто). Серед парламентарів від неї більше половини становили колишні члени ЛДП, напередодні виборів 1993 р. останню залишила ще одна група “дисидентів” ліберальної орієнтації, що спиралася на представників бюрократичного апарату і створила Нову партію-ініціативу (Сакігаке). Організаційна криза не оминула й другу за впливовістю опозиційну партію Комейто, з неї виділилося парламентське угруповання центристського спрямування під назвою Нова партія миру.

За таких обставин у червні 1994 р. керівники ЛДП і СПЯ (наступного року вона буде перейменована у Соціал-демократичну партію Японії) досягли угоди про створення коаліційного уряду разом із Сакігаке на чолі з соціалістом Томіїті Муроямою (1924 р. нар.) і за участю п'яти представників СПЯ (з 20-ти міністерських посад). Обрання соціалістичного прем'єр-міністра викликало чимало “шокових хвиль”, насамперед стрибок курсу ієни на світових валютних біржах, і помітно збентежило союзників Японії. Але Т.Мурояма заявив, що продовжуватиме політичний курс ЛДП, ідеологічні розбіжності між нею і СДПЯ стали відносно невеликими, що пояснювалося як світовим процесом зближення неолібералізму і соціал-демократії, так і схожістю електоральних баз обох партій та більш прагматичним зовнішньополітичним курсом соціалістів.

Однак спинити економічну рецесію не вдалося: за 1992-1996 рр. ВНП зріс лише на 6 % (у США - на 22 %), кількість безробітних до кінця 1996 р. збільшилася до 2,12 млн. чол. (3,3 % усього самодіяльного населення). Хоча цей рівень був значно нижчим, ніж у більшості інших західних країн, у Японії він викликав стурбованість. Тоді ж міністерство охорони здоров'я прийшло до висновку, що з 2007 р. населення Японії почне скорочуватися, головним чином, у віковому діапазоні від 15 до 65 років, в результаті чого буде гостро не вистачати робочої сили.

Після невдачі СДПЯ у 1995 р. на місцевих виборах і виборах до Палати радників частина активістів ЛДП почала висловлювати сумнів щодо доцільності продовження співпраці з соціалістами. Та й далеко не всі члени СДПЯ зрозуміли і сприйняли політико-ідеологічне зближення з ЛДП, а керівництво партії не змогло достатньо аргументовано пояснити цей об'єктивний процес. 5 січня 1996 р. Т.Мурояма за власним бажанням пішов у відставку, прем'єр-міністром Японії став лідер ЛДП, жорсткий політик і представник “нового консерватизму” Рютаро Хасімото (1937 р. нар.). Він проголосив курс на поступову дерегуляцію економіки, скорочення кількості та повноважень органів державного управління, проведення загальної фінансової ревізії банківської системи країни. З метою упорядкування фінансово-кредитної сфери уряди Р.Хасімото та його наступника (з липня 1998 р.) Кейдзо Обуті (1937-2000 рр.) провели кампанію перевірок банків, запідозрених у співпраці з кримінальними структурами та біржових спекуляціях.

Загалом обидві партії - ЛДП і СДПЯ - продовжили стратегічну співпрацю на загальнодержавному політичному рівні, перша - як хранитель багатого досвіду керівництва країною і ядро урядових коаліцій, друга - як стимулятор посилення соціальної зорієнтованості державної політики. Ліберальним демократам до кінця 90-х рр. вдалося в цілому подолати внутрішньопартійні фракційні розбіжності, у той час як їхній головний політичний конкурент справа - Партія нових рубежів, котра на виборах 1996 р. здобула 142 мандати і сформувала другу за чисельністю фракцію в Палаті представників, невдовзі розпалася.

Значну роль в узгоджувальній політичній системі Японії відіграють організації приватних підприємців: Федерація економічних організ ацій (Кейданрен), що об'єднує практично всі основні групи японського ділового світу (до неї входять на персональних засадах біля 80-ти провідних представників фінансово-промислових груп, а на колективній - близько 940 компаній і 120-ти фінансово-промислових асоціацій); Японська торговельно-промислова палата (Ніссьо), до котрої входять 1,2 млн. дрібних і середніх фірм, об'єднаних у 489 місцевих торговельно-промислових палатах; Федерація підприємницьких організацій (Ніккейрен), яка займається головно питаннями взаємовідносин труда й капіталу та об'єднує 47 регіональних та 55 галузевих організацій підприємців.

Ще з середини 80-х рр. Японія стала найбільшим кредитором світу, загальна сума її закордонних активів перевищила 1 трлн. дол. Найбільший тоді на планеті валютний запас Японії на сер. 1997 р. становив 218 млрд. дол., але на початку листопада того ж року її разом з іншими розвиненими країнами ПСА вразила гостра фінансова криза. Значною мірою вона була спричинена збільшенням оподаткування промислових кампаній за урядування Р.Хасімото, коли ті викинули за демпінговими цінами на азійські ринки товари, які неможливо було реалізувати вдома. Через обвал курсу акцій припинила свою роботу Токійська фондова біржа, збанкрутувало чимало фінансових компаній та банків. Але вже на початок 1999 р., не вдаючись до великих зовнішніх запозичень, Японія власними силами ліквідувала наслідки фінансової кризи.

Та вже восени 2000 р. країну знову охопили економічні труднощі, що спричинило урядову кризу й призначення у квітні наступного року главою уряду відомого технократа Дзюньїтіро Коїдзумі (1942 р. нар.). Проте широко розрекламована ним програма модернізації японської економіки протягом 10-ти місяців не дала бажаних результатів, оздоровити банківську систему і приватизувати корумповані та марнотратні корпорації в державному секторі на весну 2002 р. не вдалося. За результатами 2001 р. обсяг промислового виробництва упав на 7,9 %, а безробіття сягнуло рекордного за весь повоєнний період рівня - 5,6 %.

І все ж Японія залишається однією з найбільших світових економічних потуг, на неї припадає 12 % промислового виробництва планети і майже 14 % світового ВНП. Країна упевнено посідає перше місце у світі за будівництвом автомобілів (30 %), тракторів, металообробного устаткування, побутової електроніки, роботів. Частка Японії у світовому виробництві кольорових телевізорів становить більше 60 %, сталі - більше 14 %, штучних волокон - більше 12 %.

Висновок

Повоєнний політичний розвиток Японії свідчить про значні адаптаційні можливості японського суспільства, його здатності відносно швидко пристосовуватися до нових суспільних відносин, слід зазначити, що при здійсненні демократичних перетворень, американська адміністрація точно визначила об'єктивні потреби Японії і розумно вибрала таку методику, яка забезпечила сприятливу реакцію японського суспільства.

Слід зазначити бурхливий післявоєнний економічний розвиток Японії, під час якого виразно проявилися можливості японської економічної системи до науково-технічного прогресу, її залучення в світогосподарські зв'язки і перетворення на економічну супердержаву.

У результаті малюється, образ міцно збитого, добре налагодженого і ефективно працюючого механізму політичної влади, функціонери якої тримають руки на пульсі подій, контролюють стан у країні і мають авторитет у масах і вміють користуватися ним.

Список використаної літератури

1. Вербицький С.І. Японія на порозі XXI століття. - М.: Знання, 1988

2. Єрьомін В.М. Політична система сучасного японського суспільства. - М.: Наука, 1992

3. І Макаров А.А. Політична влада в Японії. - М.: Наука, 1988

4. Шаповал В.М. Державний лад країн світу. - К.: Український центр правничих студій, 1999.

5. Конституції нових держав Європи та Азії / Упорядник С. Головатий.- К.: Право, 1996.

Размещено на Allbest.ru