Державний лад і право України в складі Російської імперії у І пол. ХІХ ст.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Зміст

Вступ

Розділ 1. Організація влади в Україні в 1 пол. ХІХ ст.

1.1 Центральні органи влади

1.2 Місцеве самоврядування

Розділ 2. Особливості правового регулювання суспільних відносин

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Темою моєї курсової роботи є "Державний лад і право України в складі Російської імперії у 1 пол. ХІХ ст". Актуальність цієї теми для нашого сьогодення полягає в тому, що зараз територію України намагається окупувати колишня Російська імперія Російська федерація і ця тема наглядний приклад того, якою може бути політика Росії щодо України у змінах державного ладу та правового регулювання.

Вивченню питань державного і правового статусу українців у складі Російської імперії присвячено чимало праць відомих істориків, правознавців і письменників, а саме: Т. Андрусяка, І. Гловацького М. Грушевського, М. Костицького, В. Кондратюка, С. Кондратюка, В. Кубійовича,

В. Кульчицького, К. Левицького Ю. Сливки, П. Стецюка, Б. Тищика та ін.

Метою даної курсової роботи є дослідження проблеми історико-правових закономірностей визначення державного і правового статусу українців у Російській імперії у 1 пол. ХІХ ст.

З наведеної мети випливають такі завдання:

дослідити проблеми державного ладу та правових відносин України у 1 пол. ХІХ ст.;

охарактеризувати їх особливості;

розглянути дані питання з точок зору вчених;

визначити місце цього етапу української державності в історії України.

Об'єктом вивчення стала політика царського уряду на території України в 1 пол. ХІХ ст. Предмет дослідження - заходи царату в сфері державно-правового регулювання українських губерній.

Основним методом дослідження цієї проблематики є історико-правовий метод, який полягає в розкритті суті предмету через висвітлення основних етапів його розвитку, його основних характеристик. Також в даній роботі я намагатимусь проаналізувати основи державного ладу та право даного періоду.

Ця курсова робота складається із вступу, 2 розділів, висновків, списку використаних джерел і літератури. Обсяг основного тексту - сторінка Список джерел і літератури має позиції. Загальний обсяг - сторінок .

1 розділ має назву "Організація влади в Україні у 1 пол. ХІХ ст.". В ньому йдеться про державний устрій України даного періоду, а саме про центральні органи державної влади, місцеве самоврядування та їх функції, збройні сили та судову систему.

У 2 розділі "Особливості правового регулювання суспільних відносин" детально розповідається про джерела права, кодифікацію, цивільне право, зародження фабричного права, кримінальне право, судочинство українського суспільства у складі Російської імперії цього періоду.

державний правовий українець влада

Розділ І. Організація влади в Україні в 1 пол. ХІХ ст.

На початку ХІХ ст. переважна більшість українських земель Лівобережжя, Слобожанщина, Правобережжя, Південь входили до складу Російської імперії.

В 1797 р. замість намісництв були створені губернії із звичайною для інших губерній Росії системою адміністрації: Малоросійська (Наддніпрянщина, Сіверщина), Слобідсько-Українська (Слобожанщина), Новоросійська (Північне Причорномор'я, Запоріжжя і Крим), Київська, Подільська і Волинська (Київщина, Поділля, Волинь, Полісся).

У 30-х рр. XIX ст. остаточно утвердився адміністративно-територіальний поділ українських земель, що входили до складу Росії, на 9 губерній: Чернігівська, Полтавська, Харківська, Київська, Подільська, Волинська, Катеринославська, Херсонська і Таврійська. Для посилення своєї влади й проведення політики боротьби проти революційних і визвольних рухів, царський уряд будував систему управління за військовим зразком. Були утворені генерал-губернаторства: Малоросійське (1802--1856 рp., з губерніями Полтавською, Чернігівською і Харківською (з 1835 р.)), Новоросійське і Бессарабське (1822--1874 рр., з губерніями Херсонською, Катеринославською, Таврійською та Бессарабською областю), Київське (1832--1914 рр., з губерніями Київською, Волинською й Подільською). Їх очолювали військові генерал-губернатори, які користувалися майже необмеженою владою і впроваджували в життя політику уряду на місцях.

Напередодні селянської реформи 1861 р. на Півдні лише 1/10 поміщицьких земель оброблялася кріпаками, решта -- найманими робітниками.

Наприкінці XVIII -- у першій половині XIX ст., коли у більшості країн Західної Європи після перемоги буржуазних революцій став утверджуватися капіталізм, в Російській державі далі панівною залишалася кріпосницька система. Царський уряд, захищаючи інтереси дворянства, всіма силами й засобами намагався зберегти самодержавний лад і кріпосне право, не допустити розповсюдження передових, прогресивних ідей.

В Україні одночасно з соціальним, поліцейсько-бюрократичним гнобленням уряд посилював і національний, придушував визвольні рухи, проводив політику русифікації, перешкоджав розвитку української мови й культури. Царизм, ліквідувавши залишки автономного адміністративного устрою в Україні і маючи своєю головною опорою російських дворян, яким він роздавав багато земель, разом з тим підтримував і захищав інтереси українських і польських поміщиків.

У 1796 р. указом імператора Павла І (правив з 1801--1825 рр.) кріпосне право було поширено на Південну Україну й Крим. На Правобережній Україні, яка після другого (1793 р.) і третього (1795 р.) поділів Польщі ввійшла до складу Російської імперії, уряд урівняв місцеву шляхту у правах з російським дворянством, звільнивши від сплати податків і військової служби, надавши право шляхетського самоврядування і володіння селянами.

1.1 Центральні органи влади

На чолі Російської імперії стояв цар, імператор -- самодержавний монарх. Він користувався необмеженою владою.

Зміцненню влади царя сприяла так звана «собственная его императорского величества канцелярия». Вже у 1812 р. вона сформувалася як орган загальнодержавного значення. У другій чверті XIX ст., особливо після придушення повстання декабристів і суду над його учасниками, її вплив на державні справи зріс. Завдяки безпосередній близькості до особи імператора і розгалуженню власного апарату, канцелярія перетворилася в орган, що стояв над державою, над законом. Вона поділялася на відділення. Найважливіше з них -- третє, політична поліція. Це був орган політичного розшуку і слідства, утворений у 1826 p., після повстання декабристів, для боротьби з революцією, вільнодумством. Канцелярія спиралася на жандармський корпус -- воєнне формування політичної поліції, виконавчий орган III відділення

З 1810 року при особі імператора знаходився дорадчий орган - Державна рада. Про створення Державної ради було оголошено маніфестом «Утворення Державної ради» імператора Олександра І, виданим 1 (13) січня 1810 року. Цей орган розглядав внесені міністрами законопроекти до їх затвердження імператором, кошториси та штати державних установ та ін. - тобто був вищим законодавчим органом Російської імперії.

У 1811 р. завершилася реформа центрального галузевого управління. Замість колегій були утворені міністерства, кожне з яких очолював єдиноначальник -- міністр. Він безпосередньо підпорядковувався царю. Діяльність міністерств координував Комітет міністрів -- дорадчий орган. На його засіданнях головував імператор. Рішення Комітету міністрів вступали в силу лише з санкції імператора.

Діяльність міністерств направляло і контролювало перше відділення імператорської канцелярії. Найвагоміша роль відводилася новому відомству -- Міністерству внутрішніх справ. Воно відало органами влади й управління на місцях. У його розпорядженні була також поліція

1.2 Місцеве самаврядування

Адміністративний апарат на місцях очолювався в кожному генерал-губернаторстві відповідно генерал-губернатором, а в губерніях був представлений губернаторами і адміністративно-поліцейськими губернськими установами. Генерал-губернаторами і губернаторами в Україні, як правило, були вищі військові чини.

Система губернського управління складалася з губернатора, губернського правління та губернських установ галузевого управління -- казенної палати, рекрутського присутствія, присутствія поліції, суду та інших органів, підпорядкованих губернатору. До нього також входили віце-губернатор, канцелярія, прокурор, радники.

Губернське державне управління здійснювалось при участі станових органів -- дворянських зборів на чолі з предводителями дворянства.

Генерал-губернатор очолював кілька губерній. Він наділявся надзвичайними повноваженнями -- поєднував владу цивільну і військову.

У підпорядкуванні губернського апарату перебували повітові правління, так звані земські суди на чолі з капітанами-справниками. Справник обирався дворянами повіту терміном на 3 роки, а з 1862 року - вже за призначенням губернатора. Разом з помічником та членами-засідателями справник здійснював загальне управління повітом. Земський суд був одночасно адміністративно-поліцейською установою і судовим органом.

Кількість міст, які користувалися самоврядуванням за Магдебурзьким правом, поступово зменшується. У 1835 р. скасовується самоврядування у Києві. Там, де самоврядування ще зберігалося, воно перебувало під контролем губернатора.

У 1803 р. в Одесі, Херсоні та Феодосії були створені градоначальства, очолювані градоначальниками. Влада останніх поширювалася також на військові та морські органи.

На відміну від центральних губерній, де земський суд обирався дворянськими зібраннями і мав, крім засідателів-дворян, ще по два засідателі від державних селян, у губерніях України (за винятком Слобідсько-Української) склад земських судів призначався губернським правлінням, причому тільки з дворян. Земські справники -- голови суду -- призначалися Сенатом за поданням губернатора, погодженим з міністром внутрішніх справ. Повіти поділялися на стани. Для управління державними селянами були створені волості. Волості очолювали волосні правління з волосного голови, старост і писаря. Управління у містах здійснювалося поліцейськими органами -- управами благочиння, що підлягали губернатору. В Одесі, Херсоні та Феодосії (до 1783 р. -- Кафа) 1803 р. були створені градоначальства, де всі функції місцевої влади зосереджувалися у градоначальників. Вони наглядали за судочинством цих міст і отримували безпосередні розпорядження, вказівки від імператора та міністра внутрішніх справ.

Органами селянського управління були сільський схід та обраний ним сільський староста, а також збирач податків, доглядачі хлібних магазинів, училищ та лікарень, сільські писарі. Компетенція сільського сходу була обмеженою. Він вибирав сільську адміністрацію, розглядав сімейні суперечки, розподіляв і перерозподіляв землі в сільській громаді і т. ін. В обов'язки сільського старости входили скликання та розпуск сходів, виконання їхніх рішень, розпоряджень волосного управління, нагляд за станом шляхів, мостів. Органи волосного управління складалися з волосного сходу, волосного старшини і волосного селянського суду. Волосний схід обирав посадових осіб сходу, розподіляв грошові оброки і повинності.

Сільські і волосні органи самоуправління були підпорядковані не тільки системі державних органів управління селянами -- мировим посередникам, повітовим мировим з'їздам і губернським у селянських справах присутствієм, але й поміщикам. Так, право скликання сільського сходу належало і мировому посереднику, і місцевому поміщику.

Збройні сили. Для підтримання своєї влади Росія дислокувала в Україні значні збройні сили. їх утримання покладалося на місцеве населення, переважно на селян. Кількість російської армії в Україні постійно зростала.

Військові поселення, що сприяли військовому потенціалу Росії, здебільшого розташовувалися в Україні. Вже згадувалося про те, що у 1817--1825 pp. у Слобідсько-Українській, Катеринославській та Херсонській губерніях було дислоковано 16 кавалерійських і З піхотні полки військових поселенців. У 1837 р. в Київській та Подільській губерніях було створено п'ять нових округів військових поселень.

Передбачалося невпинне зростання кількості військових поселенців, діти яких з семи років ставали кантоністами, тобто учнями військових шкіл. З 12 років вони зараховувалися до резерву, а з 18-- до військових частин.

Київ -- адміністративний центр однойменного генерал-губернаторства -- перетворювався також у військовий центр. До нього передислокували з Могильова штаб першої армії, де було збудовано могутню фортецю.

Крім армії, власті на місцях спиралися на силові охоронно-наглядові органи -- жандармерію і поліцію, які перебували у їхньому розпорядженні. В Україні в 30-ті роки XIX ст. було створено Одеський жандармський округ, а у великих містах збільшили чисельність жандармських команд. Нагадаємо, що стани, на які поділялися повіти, очолювали поліцейські пристави.

Протягом першої половини XIX ст. російський уряд двічі намагався поновити в Україні козацькі полки. Але це була спекуляція на національних почуттях українського народу в обставинах, коли Росія мала потребу у високопрофесійному військовому досвіді.

Уперше козацькі полки почали створюватися у 1812 р. для боротьби з навалою Наполеона. На Правобережжі сформували чотири полки (3000 козаків), а на Лівобережжі -- 15 (18000 козаків). Уряд обіцяв, що після перемоги у війні він збереже ці формування. Козацькі полки відважно билися з інтервентами, зазнаючи великих втрат. Але уряд не додержав своєї обіцянки. У 1816 р. правобережні козацькі полки були перетворені на регулярні -- уланські, лівобережні -- розформовані. Селяни, які перебували у цих полках, мусили повернутися до своїх поміщиків.

Вдруге до організації козацьких частин вдалися у 1830 р. Малоросійський генерал-губернатор М. Рєпнін одержав з Петербурга наказ формувати козацькі полки для придушення польського повстання. Знову царський уряд обіцяв зберегти ці полки. Було організовано вісім полків по 1000 козаків у кожному. І вдруге уряд не додержав своєї обіцянки. Полки перетворили на регулярні. Лише два з них перевели на Кавказ, де вони стали частиною Терського козацького війська.

Доречно згадати також про долю козаків, які жили у Задунайській Січі. У 1828 р. кошовий Йосип Гладкий із загоном у 1000 козаків перейшов на бік Росії, щоб допомогти їй у війні з Туреччиною. Після війни козаків поселили на території між Бердянськом і Маріуполем і сформували з них Азовське козацьке військо, яке здійснювало берегову охорону. У 1865 р. це військо ліквідували, а козаків переселили на Кубань. Задунайську Січ спалили.

Суд. На початку XIX ст. судова система в Україні не була єдиною. В Слобідсько-Українській, Херсонській, Катеринославській і Таврійській губерніях судова система була приведена у відповідність до судової системи Росії. До складу судової системи в цих губерніях входили губернські суди (палата кримінального і палата цивільного суду), які були другою і апеляційною інстанцією для судів нижчого рівня. Над становими були совісні і надворні суди, які були створені на рівні губерній.

Голови палат цивільного і кримінального суду призначалися. Палата кримінального суду розглядала в першій інстанції справи про посадові злочини, пожежі, порубки лісу та ін. Палата цивільного суду -- справи про нерухоме майно в різних губерніях, спори про власність у містах.

Судами першої інстанції були земські суди в повітах (для дворян і селян), а в містах--магістрати і ратуші (для купців і міщан).

Земські суди у складі голови - земського справника і двох-чотирьох засідателів від дворян розглядали цивільні та кримінальні справи, проводили слідство і здійснювали виконання рішень та вироків.

Судами другої інстанції були губернські суди, що складалися з палат кримінального та цивільного суду. Голови палат цивільного і кримінального суду призначались. До складу палат входили виборні засідателі від дворян, міщан (переважно купців та ремісничої верхівки) і державних селян. Палата кримінального суду розглядала в першій інстанції справи про посадові злочини, підпали тощо, палата цивільного суду -- про нерухоме майно у різних губерніях, суперечки з питань власності у містах. Крім того, палати цивільного суду оформляли угоди з приводу кріпосних "душ" на території губернії (продаж, обмін тощо).

У масштабах губернії існували позастанові установи, так звані совісні та надвірні судії. Совісні суди займалися «колдовськими» справами та справами про злочини божевільних та неповнолітніх, а також вирішували майнові суперечки між родичами. Рішення цього суду були спрямовані на примирення сторін. Надвірні суди не були обов'язковою ланкою у судовій системі кожної губернії. Склад цього суду (голова, радник і два асесори¹) призначав губернатор. Надвірні суди розглядали кримінальні та цивільні справи осіб, станову приналежність яких було важко визначити, а також чиновників і військовослужбовців, які тимчасово перебували в місті у справах служби. В Одесі в 1808 р. виник комерційний суд.

На Правобережжі (Волинська, Київська, Подільська губернії) продовжували функціонувати давні суди -- повітові й підкоморські, суди магістратів та ратуш.

Повітовий суд складався з голови, двох підсудків (або асесорів), нотаря (писаря), мав у своєму розпорядженні чотирьох возних. До обов'язків останніх належали, головним чином, огляд за дорученням суду місця порушення чи злочину, оцінка вчиненого. Члени суду та возні обирались дворянством губернії.

До компетенції підкоморських судів належало вирішення межових суперечок. Підкоморій -- головна особа цієї установи -- обирався дворянством. Він, у свою чергу, призначав кількох коморників, які допомагали у розгляді справ, а в деяких випадках навіть заміняли його.

Магістратські суди складалися, як правило, із двох голів (бурмистрів) і чотирьох ратманів (радників), яких на три роки обирало міське товариство. Ратушні суди створювалися в містечках.

На чолі місцевих судових установ стояв головний суд, який був також апеляційною інстанцією. Він складався з двох департаментів -- цивільних та кримінальних справ. Компетенція головного суду не відрізнялась від компетенції палат кримінального і цивільного суду губерній. Крім того, у зв'язку з відсутністю у цих губерніях совісних судів, головний суд також вирішував справи про неповнолітніх і божевільних злочинців.

У Полтавській та Чернігівській губерніях, як і на Правобережній Україні, діяли повітові та підкоморські суди.

Головною судовою інстанцією для цих губерній був генеральний суд у Чернігові, підпорядкований імператорському Сенатові. Складався генеральний суд з двох департаментів, кожний з яких був укомплектований генеральним суддею та двома радниками, які призначалися урядом, і п'ятьма засідателями, які обиралися від дворянства на три роки.

Діяльність усіх судів в губерніях України, згідно із загальним для Росії порядком, контролювали губернатори. Вищою судовою інстанцією для судової системи України був вже згаданий Сенат. Кримінальні справи в обов'язковому порядку направлялися губернаторам для ознайомлення. У випадку розходження думки губернатора з вироком суду справа передавалася спочатку в Сенат, а потім -- імператору. Як правило, Сенат підтримував думку губернатора, а імператор затверджував її, отже, попередній вирок кримінальної палати, головного або генерального судів втрачав силу.

Починаючи з 1831 р. самодержавні власті видали ряд нормативних актів з метою усунення місцевих особливостей в судочинстві України. Генеральний і головний суди були ліквідовані, а в губерніях створено палати кримінальною та цивільного суду, голів яких призначав цар за пропозицією міністра юстиції, а радників -- безпосередньо цей міністр.

Таким чином, судова система Правобережжя і Лівобережжя приводилась у відповідність з судовою системою Великоросії, але з порядком урядового призначення складу її основних ланок. Між тим у губерніях Центральної Росії на ці посади представники дворянства обирались. Царськими актами 1828 і 1829 рр. в судах Київської, Волинської і Подільської губерній було запроваджено російську мову.

У містах судовими органами були магістрати і ратуші. Магістрати складались, як правило, з двох голів і чотирьох ратманів, які вибиралися міським населенням. Апеляційною інстанцією для міських судів був також Головний суд. При магістратах функціонували совісні суди. Магістрат розглядав цивільні та кримінальні справи жителів міста.

Відповідно до III Статуту Великого князівства Литовського виконання судових вироків було покладено в повітах--на повітові суди, в містах на міські. В1812 році було введено єдиний по всій імперії порядок виконання судових вироків: вони були передані в містах -- міській поліції, в повітах--нижнім земським судам.

У1840 році на Правобережжі та в 1842 році на Лівобережжі була призупинена дія місцевого права. В 40-х роках судова система України була приведена у відповідність до загальноросійської. Вона була доповнена волосним судом, який складався з двох інстанцій: сільської і волосної розправ. Цей суд розглядав справи державних селян.

Підсудність суду сільської розправи складали цивільні справи в позовах на суму до 5 крб. та дрібні кримінальні справи. Волосній розправі були підсудні цивільні справи з вартістю позову до 15 крб. і кримінальні справи, покарання за які не перевищувало 3 крб. штрафу, семи діб арешту або покарання різками до тридцяти ударів. Справи в цих судах розглядалися на підставі місцевих звичаїв.

Судова система першої половини XIX ст. мала цілий ряд серйозних суперечностей. По-перше, суд повністю залежав від адміністрації, яка втручалася у вирішення судових справ, а по-друге -- мав виключно становий характер (для кожного стану створювалися свої судові органи) і був заснований на принципах феодального права. Слідство проводилось поліцією; не існувало гласності та змагальності судового процесу. В судах панували тяганина, хабарництво, свавілля. Тогочасна судова система потребувала значного удосконалення.

Розділ ІІ. Особливості правового регулювання суспільних відносин

Перша половина XIX ст. була останнім етапом офіційного існування української правової системи, дії українського законодавства, інших юридичних норм, які раніше визнавались Російською імперією.

Правовим актам України поталанило більше, ніж державним інститутам. Якщо останні були повністю ліквідовані в кінці XVIII ст., то III Статут Великого князівства Литовського, магдебурзьке і місцеве звичаєве право продовжували діяти в Полтавській, Волинській, Київській і Подільській губерніях. У той же час царизм намагається поширити на українській землі загальноросійське законодавство. Для цього була використана кодифікація права, що розпочалася в Російській імперії на початку XIX ст. МУЗ

Кодифікація права. Загальне керівництво кодифікаційними роботами здійснював тоді М. Сперанський. Українську кодифікаційну комісію очолив граф П. Завадський. Використання III Статуту 1588 року було підтримано виданням у Петербурзі в 1810 році на російській мові покажчика до нього під назвою "Ручной словарь, или Краткое содержание польских и литовских законов, служащих руководством в судебных тяжбах всякого рода, собранных для употребления в присутственных местах и для пользы частных обывателей коронных и литовских провинций". У 1811 році було надруковано текст III Статуту на російській і польській мовах. Той факт, що переклад здійснювався за польським виданням 1786 року, говорив, що в Російській імперії не знали або не хотіли знати походження Статуту як пам'ятки права литовського, українського і білоруського народів і аж ніяк не польського. Цей текст Статуту і був чинним джерелом права до розповсюдження на Україну законів Російської імперії. Що ж до джерел магдебурзького права, то їхня доля була вирішена указами Сенату про припинення дії цього права в Україні, за винятком Києва, в 1827 році, а через вісім років і в Києві.

Визначена урядом програма роботи кодифікаційної комісії ("Комиссии составления законов") передбачала кодифікацію загальноімперського і місцевого права. Офіційним приводом для кодифікації місцевого права була необхідність систематизації норм, що діяли в Україні.

Рішення цієї проблеми було покладено на три експедиції кодифікаційної комісії. Перша експедиція працювала над кодифікацією основ права Російської імперії в цілому; друга -- над кодифікацією права окремих місцевостей; третя -- редагувала розроблені проекти кодексів. МУЗ

Групу кодифікаторів права Правобережжя очолював А. Повстанський, Лівобережжя -- Ф.Давидович. Їх зусиллями були складені "Свод местных законов губерний и областей, присоединенных от Польши" та "Собрание гражданских законов, действующих в Малороссии" ("Собрание малороссийских прав 1807 г.").

"Собрание малороссийских прав" стало першою в Україні систематизованою збіркою реально діючих норм цивільного права. Майже все "Собрание малороссийских прав" споряджено покажчиком джерел. Із 1255 статей 515 мають посилання на III Статут, 457 -- на Саксонське зерцало, 224 -- на хелмське, 58 на магдебурзьке право, всі інші на правовий звичай. Фактично "Собрание малороссийских прав" -- це перший проект цивільного кодексу України. В ньому ми бачимо норми права, які діяли в Полтавській і Чернігівській губерніях на початку XIX ст. Проект складався з 3 частин, 5 книг, 42 розділів, 1377 параграфів (статей). Його не було офіційно затверджено, але він широко використовувався практиками. Наприкінці 1807 p. його відредагований примірник було передано для перевірки у II експедицію кодифікаційної комісії, де він і залишився на довгі роки. РОГ

У 1809 р. кодифікаційну комісію поділено на шість відділень. Складати зводи для українських губерній доручено шостому з них. Однак фактично кодифікаційні роботи були зупинені до 20-х років XIX ст., а 1826 р. комісію для складення зводів перетворено на друге відділення імператорської канцелярії, яке очолив виходець із Закарпаття, перший ректор Петербурзького університету М. Балуг'янський. Тут він працював пліч-о-пліч з відомим російським кодифікатором права М. Сперанським. Нелегко розмежувати ступінь участі кожного з них у кодифікаційних роботах. Внаслідок величезної праці було складено та опубліковано 1830 р. Повне зібрання законів Російської імперії в 46 томах (охоплює у хронологічному порядку законодавство з 1649 по 1825. р.) і через два роки -- Звід законів Російської імперії в 15 томах, до якого увійшло діюче законодавство, систематизоване за галузями права (цивільному праву відведено 10-й і кримінальному -- останній, 15-й том). Звід набув чинності з 1 січня 1835 р.ТИЩ

В той же час в 1830--1833 роках спеціальною групою у складі другого відділу під керівництвом І. Данилевича було підготовлено "Звід місцевих законів західних губерній" (Правобережжя України і Білорусії). У1838 році проект Зводу було затверджено Державною радою. За змістом це був збірник матеріального і процесуального права, який складався з трьох частин. Перша частина була зосереджена в двох книгах і мала 196 статей, в яких розглядалися, головним чином, питання правоздатності осіб різних станів. Друга частина в складі п'яти книг включала 947 статей і мала регулювати право власності, зобов'язувальне і сімейне право. Третя частина складалася з трьох книг і включала 896 статей. Вони визначали порядок проведення цивільного судового процесу.

Аналіз проекту Зводу показує, що законодавець намагається витіснити місцеве законодавство нормами загальноросійського права. Звід побудовано таким чином, що російське законодавство виступає в ньому джерелом права, яке регулює найбільш важливі суспільні відносини, а місцеве право -- як таке, що регулює окремі правовідносини. Ця мета досягається шляхом повноїідентичності системи законів Російської імперії і "Зводу місцевих законів західних губерній". Після затвердження Звід планувалося ввести вдію у Правобережній Україні, але на цей час перемагає тенденція єдиного для всієї імперії законодавства, в якому не було місця для місцевих законів. У 1840--1841 роках на Україну розповсюджується загальноросійське цивільне і кримінальне законодавство. В Правобережній Україні місцеве право було скасоване беззастережно. В Полтавській і Чернігівській губерніях указом від 15 квітня 1842 року вводиться загальноімперське законодавство з судочинства. При підготовці другого видання Зводу законів Російської імперії в 1842 році в 10-й том було внесено ряд норм зі "Зводу місцевих законів західних губерній" (головним чином, це були норми III Статуту 1588 року) для їхнього застосування в Полтавській і Чернігівській губерніях. Таких норм налічувалося 53 з 3979. Вони регулювали спадкові і сімейні відносини. МУЗ

Що цікаво, у Зводі законів вперше в історії російського законодавства подано визначення поняття права власності. як права володіти, користуватися і розпоряджатися майном. Це право у деяких випадках обмежувалося сервітутами, відомими ще з XVIII ст. Захистом закону користувалося не тільки право власності, а й право володіння, яке розглядалося як особливий правовий інститут. ТИЩ

Цивільне право. Головними джерелами цивільного права були 10-й том Зводу законів Російської імперії, а також частина перша "Сільського судового уставу" 1839 року. 10-й том Зводу складався з чотирьох книг. У першій книзі регламентувались норми сімейного права, в другій, третій та четвертій -- норми цивільного права. Книга друга містила норми, які регулювали право власності і володіння, та частково норми зобов'язувального права. В третій книзі було зосереджено спадкове і зобов'язувальне право. Норми четвертої книги регулювали порядок складання, здійснення, виконання, забезпечення і припинення договорів.

Інститут права власності містив поняття цього права, види власності, кваліфікацію його об'єктів і суб'єктів, види обмежень права власності та його захисту, а також поняття і зміст права володіння і форми його захисту. Поняття права власності дається вперше в російському праві, як зазначалось вище. Воно визначалось як право володіти, користуватись і розпоряджатись майном вічно і потомствене. МУЗ

З розкладом феодалізму і загостренням класових суперечностей у кінці XVIII і початку XIX ст. значна частина земельних наділів вільних селян і козаків перейшла до поміщиків. У 1828 p. право власності козаків на землю було обмежено. Іменним наказом заборонявся продаж землі, що належала козакам на правах власності. Зміст цієї заборони був дещо змінений у 1845 p.

Виходячи з правової традиції, на Правобережжі допускалося право власності дворян-татар (нехристиян) на кріпаків, придбаних до введення загальноросійського законодавства. Право дворян розпоряджатися нерухомою власністю не мало обмежень. Кріпосний стан селян визначався не тільки положеннями, закріпленими у "Своде законов Российской империи", а й сеймовими постановами про пожалування селян, а також судовими рішеннями. Звід встановлював на Правобережній Україні більш високий вік настання дієздатності. РОГ

Політику лавірування царський уряд здійснював у Правобережній Україні, де поміщиками переважно були поляки, прямо чи побічно пов'язані з польським національно-визвольним рухом. У 1848 p. було проведено інвентаризацію їх земельних володінь. Інвентарні правила визначали розміри селянських господарств, форми взаємовідносин між селянами і поміщиками. Зафіксовані інвентарними правилами земельні наділи, формально не підлягали змінам.

Система речового права складалася із права власності, права володіння, права на чужу річ, закладного права.

Майно поділялося на рухоме та нерухоме. Володіння майном могло бути законним або незаконним. Згідно із Зводом законів усяке володіння, навіть незаконне, охоронялося від насильства та самоправності доти, поки майно не буде присуджене іншому.

Сервітутні права включали: обмеження у праві власності, установлене законом на користь усіх без винятку; обмеження у праві власності на користь окремої особи

У Зводі законів був спеціальний розділ про складання, здійснення, виконання та припинення договорів. Договори укладалися за взаємною згодою договірних сторін.

Предметом договору могли бути: щось дати, щось зробити або втриматися від дії (ст. 574, т. X ч. І ). Мета договору не могла суперечити закону та громадському порядку. Договори можна було укладати в письмовій або усній формі, для деяких договорів був потрібний нотаріальний або кріпосний порядок.

За договором найму домовласник мав право в односторонньому порядку припинити договір і виселити наймача із квартири або орендаря з орендованої ділянки. Щоправда, наймач міг подати позов про відшкодування збитку.

Особливу увагу законодавство приділяло договорам підряду та поставки (будівництво, ремонт, перевезення людей і матеріалів).

Якщо за договором позики не позначався розмір відсотків, то кредитор мав право стягувати з боржника 6 %. Звід законів передбачив чотири види товариств. Повне товариство об'єднання осіб, що відповідають усім своїм майном. Товариством на вірі називалося об'єднання осіб, що відповідають усім своїм майном (товариші), і осіб з відповідальністю, обмеженою тільки своїм внеском (вкладники).

Акціонерна компанія складалася з осіб, майнова відповідальність яких обмежувалася лише їхніми акціями. Трудова артіль утворювалася для здійснення певної роботи або промислу з осіб, які своєю працею виконували роботу за загальний їхній рахунок і із круговою порукою. Для всіх видів товариств були потрібні письмова форма договору та реєстрація.

Звід досить докладно регулює відносини сторін за договором особистого найму (для домашніх послуг, для відправлення землеробських та інших робіт).

Закон передбачав такі засоби забезпечення договорів: задаток, неустойка, поручництво, заклад та застава. Розрізнялися зобов'язання із договорів і зобов'язання із заподіяння шкоди.

Слід зазначити, що цивільне право містило деякі обмеження. Селянам було заборонено виділятися із громади та закріплювати за собою у приватну власність виділений їм наділ. Були деякі обмеження для осіб духовного звання. Священнослужителям заборонялося робити договори підряду та поставки. Стороною в цих договорах мала бути церковна громада. Правоздатність і дієздатність євреїв була обмежена. Шлюби християн і нехристиян заборонялися. Поляки не могли придбати у власність, брати в заставу та орендувати землю в 9 західних губерніях. Так законодавець охороняв російську землю від переходу в "чужі руки".

Укладення шлюбу передбачало договір між двома сторонами, усний чи письмовий. Шлюб вважався законним, якщо додержувалися усі обряди весільного процесу, які не завжди збігалися з церковним обрядом. Крім так званих законних шлюбів з церковним вінчанням, в Подільській, Київській та Волинській губерніях існував шлюб "на віру", по суті, цивільний шлюб. Тут жінка була рівноправною з чоловіком.

Для укладення шлюбу були потрібні досягнення шлюбного віку (16 років для нареченої, 18-для нареченого), згода тих, хто бере шлюб, наявність свободи волі та свідомості. Укладання шлюбу також залежало від згоди батьків, опікунів, піклувальників та інших осіб (військове або цивільне начальство, власник поміщицьких селян і т. д.)

Перешкодами для одруження були: перебування в іншому шлюбі, духовний сан, чернецтво, розходження віросповідань, споріднення, осуд на безшлюбність.

Розірвання шлюбу провадилося у виняткових випадках і лише церквою.

Соціальний статус дружини визначався статусом чоловіка. Дружина була зобов'язана коритися чоловікові, при цьому вона не звільнялася від обов'язків стосовно своїх батьків. Дружина, що порушила подружню вірність, могла бути піддана тюремному ув'язненню.

Майно подружжя було роздільним. Придане дружини, а також придбане нею майно визнавалися її власністю. Своїм майном подружжя мало розпоряджатися самостійно та незалежно один від одного.

Закон розрізняв законних та незаконнонароджених дітей. Незаконні діти не мали права на прізвище батька та права спадкування його майна. У випадку непокори діти могли бути відправлені у в'язницю. У майнових відносинах батьків і дітей діяв принцип роздільності майна.

Для спадкового права розглянутого періоду характерне розширення заповідальної волі. Належний спадкоємець міг заповідати майно кому завгодно. Недійсними визнавалися заповіти, зроблені божевільними, самогубцями, неповнолітніми, ченцями та особами, які судом позбавлені прав стану. Не могли заповідатися родові майоратні та заповідні маєтки. Не можна було заповісти нерухомість євреям, полякам та іноземцям у тих місцях, де вони не мали права мати нерухомість.

Заповіт складався в письмовій формі у присутності свідків. Закон розрізняв нотаріальні та домашні заповіти. У деяких випадках допускався спрощений порядок складання заповіту.

За відсутності заповіту існував такий порядок спадкування за законом: до спадщини призивалися всі кревні родичі. Найближчими родичами були спадкоємці чоловічої статі за спадною лінією (діти, онуки, правнуки). За відсутності сестер брати нарівно ділили майно батьків. Якщо не було синів і онуків, спадщина ділилася нарівно між дочками. За наявності синів і дочок останні одержували 1/14 частину нерухомого та 1/8 частину рухомого майна. Все інше ділилося нарівно між синами. Один із подружжя, що пережив іншого, успадковував лише 1/7 частину нерухомого й 1/14 частину рухомого майна. Якщо в померлого не було спадкоємців або ніхто не прийняв спадщину протягом десяти років від дня виклику до спадщини, майно визнавалося виморочним і надходило державі, дворянству, губернії, місту або сільському товариству. ІНТ

Кримінальне право. Джерелами кримінального права в Україні на початку XIX ст. були III Статут та норми магдебурзького права, а з 1840 року -- 13-й том Зводу законів Російської імперії та прийняте в 1845 році Уложення про покарання кримінальні та виправні. З погляду кодифікаційної техніки книга перша 15-го тому Зводу законів -- Кримінальне уложення -- була першим в історії Росії кодексом кримінального права, який складався з загальної і особливої частин, які поділялися на розділи, глави і статті. Всього в кодексі було 775 статей.МУЗ

Злочином вважалося діяння, яке посягає на "недоторканість прав влади верховної та встановлених нею влад або ж права й безпеку суспільства і приватних осіб". Проголошувався принцип вини у формі умислу чи необережності. Злочинні дії поділялися на тяжкі злочини, злочини й провини. Найнебезпечнішими вважалися політичні злочини (замах на життя царя або членів царської родини, повстання, державна зрада). Феодальними пережитками було виокремлення злочинів проти віри, притягнення дітей семирічного віку до кримінальної відповідальності. ІНТ

Відповідальність особи встановлювалась при наявності наміру чи необережності в її вчинках. Основою призначення покарань був становий принцип їхньої класифікації: для дворян, міщан і селян. Покарання призначались як судами, так і поліцією. МУЗ

Встановлювалося 35 видів покарань кримінальних і виправних -- від смертної кари до осуду. Покарання поділялися на основні (страта, ув'язнення та ін.) і додаткові (поліцейський нагляд, позбавлення звань, титулів тощо). Суворими покараннями вважалися позбавлення всіх прав стану, що означало не тільки втрату привілеїв, пов'язаних із належністю до певного стану, а й позбавлення прав на майно (воно переходило до спадкоємців), припинення подружніх стосунків, позбавлення батьківських прав. Засуджених на каторгу представників простих станів до 1863 р. таврували на лобі й щоках випалювали тавро "кат", тобто каторжний. Тривалий час зберігалися тілесні й болючі покарання, щоправда, від них поступово звільнялися не лише привілейовані стани, а згодом, особи з вищою та середньою освітою і навіть нижчі чини, що мали відзнаки.

Указами Олександра І було скасоване катування, "щоб сама поява катування, сором і докір людству що наносить, стерто було з пам'яті народу". Законом 1817 р. були скасовані виривання ніздрів злочинцям, жорстокі катування засуджених замінялися каторжними роботами.

У 1832 р. був опублікований "Звід законів Російської імперії", уведений у дію в 1835 р. Норми кримінального права були систематизовані в кн. 1 т. XV Зводу законів. Книга складалася з розділів, глав і статей; усього було 765 статей. Уперше були виділені Загальна та Особлива частини.

У 1832 p. був прийнятий "Свод учреждений и уставов о содгржащихся под стражей и о ссыльных" -- перший документ загальноросійського тюремного законодавства, яким регламентувалися такі види покарань, як заслання, каторга, тюремне ув'язнення.

У 1845 р. імператором Миколою І був затверджений новий кримінальний кодекс -Уложення про покарання кримінальні та виправні, яке також складалося з розділів, глав і статей. ІНТ

Уложення про покарання кримінальні та виправні 1845 року перевершувало за обсягом Кримінальне уложення втричі і налічувало 2224 статті. Злочин визначався як діяння, яке посягає на "недоторканність прав влади верховної і встановлених нею влад або ж на права і безпеку суспільства і приватних осіб". Проступок визначався як "порушення правил, призначених для охорони визначених законами прав громадської або особистої безпеки і користі". Злочини поділялися на тяжкі, звичайні і проступки. Було значно розширено перелік складів злочинів.

Уложення ввело нову систему покарань, яка складалася з покарань кримінальних та виправних, а всього -- 35 видів покарань. Треба підкреслити досить гуманний характер покарань. Смертна кара призначалась тільки за державні та карантинні злочини.

Уложення уводило такі підстави, що усувають кримінальну відповідальність: випадковість, малолітство, божевілля, недоумкуватість, безпам'ятство, помилка, примус, непереборна сила та необхідна оборона.

Суб'єктивна сторона виражалася у здійсненні злочину навмисно або з необережності.

Уложення встановлювало види співучасті у злочині: за попередньою змовою учасників і без попередньої змови. Співучасники поділялися на організаторів, спільників, підмовників, підбурювачів, пособників, потурачів і приховувачів.

Система злочинів стала більш складною. Можна виокремити такі види злочинів: злочини проти віри, державні злочини, злочини проти порядку управління, посадові злочини, майнові злочини, злочини проти життя, здоров'я, свободи та гідності приватних осіб тощо.

Система покарань складалася з кримінальних та виправних покарань. Покарання поділялися на головні, додаткові, замінюючі.

До кримінальних покарань належали: позбавлення всіх прав стану та страта, позбавлення всіх прав стану та заслання на каторгу, позбавлення всіх прав стану та заслання на поселення до Сибіру чи на Кавказ. Позбавлення всіх прав стану означало: позбавлення прав, переваг, власності, припинення подружніх і батьківських прав.

До виправних покарань належали: позбавлення всіх особливих прав і привілеїв, заслання, направлення у виправні арештантські роти, утримання у в'язниці, фортеці, гамівному чи робітному будинку, арешт, догана в присутності суду, грошові стягнення. Позбавлення всіх особливих прав і привілеїв виявлялося в позбавленні почесних титулів, дворянства, чинів, знаків відмінності, права поступати на службу, записуватися в гільдії, бути свідком і опікуном.

Як джерело кримінального права використовувався також "Сільський судовий устав", відповідно до якого сільські і волосні розправи визначали такі покарання: штраф, взяття під варту, громадські роботи, покарання різками.

Судочинство. Царським указом від 15 квітня 1842 р. у Чернігівській і Полтавській губерніях було введене російське законодавство із судочинства. З того часу на всю територію України поширювалися єдині загальноросійські джерела процесуального права.

У своїх діях судові та поліцейські органи керувалися X і XV томами Зводу законів, а також Сільським судовим статутом 1839 р.

Судові органи зазнали реформування. Верхній земський суд, губернський магістрат, верхня розправа скасовані. Права дворян у відправленні правосуддя були значно розширені. Дворяни обирали голів палат цивільного та кримінального суду, які стали судами другої інстанції по справах усіх станів. Також тільки дворянам було надане право обирати засідателів вищезгаданих палат, повітових судів, земських справників, станових приставів.

Для державних селян установлювалася спеціальна юстиція із двох інстанцій: сільської та волосної. У сільському товаристві діяла "сільська розправа", що складалася із сільського старшини та двох "сумлінних", які обиралися сільським сходом. Вона могла засуджувати селян до штрафу до 1 рубля, роботи до 6 днів і до тілесного покарання до 20 ударів різками. Вирок сільської розправи можна було оскаржити у волосній розправі.

У провадженні кримінальних справ особливу роль відігравала поліція, яка Здійснювала слідство та виконувала вироки. Кримінальна справа починалася за доносом або ініціативою прокурорів, стряпчих чи поліції. Судового слідства не було. Справа докладалася одним з членів суду або секретарем.

Як правило, свідки чи експерти у суд не викликалися. Обвинувачений був не суб'єктом, а об'єктом процесу. Звід закріплював систему формальних доказів. При недостатній кількості доказів суд не оголошував вирок, а залишав підсудного під підозрою, що для селян і міщан інколи закінчувалося виселенням до Сибіру. Злочини проти держави та віри розглядалися у спеціальних судах, утворених за указом царя.

Слідство розділялося на попереднє та формальне. Підставами для порушення справи були: донос, скарга окремих осіб, ініціатива державних органів (прокурора, поліція). Після закінчення слідства справа передавалася до суду.

На судовому засіданні один із членів суду або секретар доповідали справу. Свідки та експерти до суду звичайно не викликалися. Обвинувачуваному не належала активна роль у судовому процесі, він був його об'єктом.

Докази поділялися на досконалі та недосконалі. До досконалих доказів належали: власне визнання обвинувачуваного, письмові докази, висновок медичних експертів, абсолютно однакові показання двох свідків. Недосконалими доказами були: позасудове визнання обвинувачуваного, підтверджене свідками, обмова сторонніх осіб, повальний обшук, показання одного свідка, доказ.

По тяжких кримінальних справах суд першої інстанції складав "міркування" і направляв його для затвердження та винесення вироку в палату кримінального суду. Справи по незначних злочинах розглядалися в скороченому складі поліцейськими чиновниками.

Справи селян, замішаних у виступах проти поміщиків, які були придушені військовими командами, розглядав військовий суд в особливому порядку.

Дрібні кримінальні справи (крадіжки до 20 крб., легкі побої, пияцтво тощо) вирішувалися у скороченому порядку поліцейськими чиновниками. Закон надавав право поміщикам здійснювати "розправу за маловажні злочини, учинені поміщицькими селянами".

Размещено на Allbest.ru

...