Повстанський рух на Україні. Нестор Махно та інші повстанські отамани

Размещено на http://www.allbest.ru/

Повстанський рух на Україні. Нестор Махно та інші повстанські отамани

Актуальність досліджуваної теми в науковому плані визначається підвищеним інтересом останніх років до доби національно-демократичної революції 1917-1921 рр. Значний, але суперечливий внесок махновського руху в її історію привернув до нього увагу дослідників. Історіографія махновського руху, маючи в своєму доробку грунтовні дослідження, разом з цим не позбулася тенденцій, однією з яких є реконструкція його ідеології, суспільного і військового устрою та впливу на ці процеси ідей анархізму. У зв'язку з цим на сьогодні існує потреба у створенні комплексного дослідження виділених проблем, які у своїй взаємодії дають змогу відтворити історичну картину внутрішнього життя та організації даного історичного явища. Об'єктивний аналіз даної проблеми науковцями дозволить помітно скоригувати позицію вітчизняної історичної науки щодо місця і значення махновського руху в історії України.

Іншим чинником актуальності теми дослідження є необхідність обов'язкового врахування нами історичного досвіду попередніх поколінь. Без вивчення ідеології махновського руху неможливо зрозуміти повний обсяг українського менталітету. Крім цього, досвід існування суспільного устрою та військової організації махновських повстанців може бути продуктивно використаний і зараз, коли в Україні остаточно формується політична система, точаться суперечки навколо питань місцевого самоврядування, землекористування, військової та освітньої реформ тощо.

Мета роботи: розглянути особливості махновського руху, його історичне знчення для України, основні його діячі.

Основні поняття і терміни: Махновський рух, Революційна повстанська армія України.

Основні дати:

1 вересня 1919 р.

15 квітня 1918 р.

29 червня 1918 р.

27 вересня 1919 р.

28 вересня -- 14 жовтня 1919р.

2 жовтня 1920 р.

25 листопада 1920

Махновський рух (в літературі відомий як «махновщина», «махновці») збройна боротьба українських повстанських селянсько-анархістських формувань у 1918-1921 роках під час Громадянської війни під керівництвом Нестора Махна; з 1 вересня 1919 р. -- Революційна повстанська армія України.

Революційна повстанська армія України (махновці) (таку назву повстанська армія одержала 1 вересня 1919 року після переформування) вела збройну боротьбу проти австро-угорської та німецької окупаційних армій, Гетьманату, Директорії, білогвардійців, окупаційних військ Радянської Росії.

Махно Нестор Іванович біографія скорочено

Нестор Іванович Махно («батько Махно») -- політичний та військовий діяч, командувач Революційної повстанської армії України, керівник селянського повстанського руху 1918-1921 років Народився Нестор 26 жовтня (7 листопада) 1888 року в Катеринославській губернії в невеликому селі Гуляйполе. Початкову освіту отримав в школі рідного села. Через кілька років став робочим на заводі. У 1906 році став членом в молодіжному гуртку анархістів-комуністів «Спілка бідних хліборобів», що діяла на Катеринославщені. З тих пір брав участь в декількох нападах на купців, промисловців. В 1906-1908 роках Махна за участь у експроріаційних акціях кілька разів заарештовувала. Одного разу його навіть засудили до смертної кари, але після замінили вирок довічною каторгою. Так що в 1911 році Махно був поміщений до Бутирської в'язниці. Після Лютневої революції 1917 року у Росії у березні 17 року він повернувся на Катеринославщину, де розгорнув широку діяльність як політик і військовий діяч і став очолювати селянський союз. Одними з дій, яким сприяв Махно, було встановлення робітничого контролю на підприємствах, проведення нових виборів земств. Активна діяльність протягом 1917 року привела до того, що він зайняв пост голови земства, а потім головою з'їзду Рад. Махно брав участь у багатьох з'їздах робочих, селян, конференціях анархістів. У 1918 році організував загін, який виступав проти уряду Української Держави, пізніше -- партизанський загін для боротьби з німецькими військами. Потім відбувалися виступи проти режиму Петлюри, однак завершилися невдало. У 1919 році, уклавши угоду з Червоною Армією, очолив бригаду військ проти денікінців. Висловлював незгоду з політикою більшовиків з деяких питань, потім розірвав стосунки із більшовиками, Червоною Армією, але продовжив протистояння з Денікіним. Потім Махно очолив повстання, відбивши наступи Денікіна. У вересні 1919 року з ініціативи Махно була створена революційна повстанська армія. Він також розробив план дій для встановлення народної влади. З кінця листопада 1920 року до серпня 1921 року Махно вів виснажливу і запеклу боротьбу проти більшовицької влади, здійснивши ряд повстанських походів по Азовському побережжю на Дон і у Поволжя. 28 серпня 1921 року Нестор Іванович разом із 77 бійцями перейшов кордон з Румунією. Деякий час він жив у Бухаресті, згодом у Варшаві. У вересні 1923 року Махно був заарештований у введенні переговорів з радянськими дипломатичними дипломатами, на яких обговорювалися питання про можливість підняття повстання у Західній Україні з наступним поєднанням цієї території до УРСС. У кінці 1923 року Нестор Іванович був «за неясністю доказів» звільнений. Махно із сім'єю спочатку оселився у Торні згодом у Данцінгу, де постійно перебував під наглядом поліції. У квітні 1925 року приїхав до Парижа, де жив у Венсені. Він підтримував активні зв'язки з міжнародним анархістським рухом, друкувався в «Анархическом веснике» та «Деле труда». У липні 1934 року помер, перебуваючи в лікарні Парижа.

Нестор Махно: захисник селян України чи кримінальний злочинець

Шлях Нестора Махна у революцію, як і деяких інших членів найбільш радикальних політичних партій Російської імперії починався з відвертих кримінальних дій, що мотивувалися потребою набуття партійних коштів та терором як засобом боротьби з представниками самодержавної влади. Здебільшого подібна революційна "романтика" ставала для таких молодиків життєвою необхідністю і вигідним ремеслом для задоволення власних потреб, які надійно маскувалися політичними гаслами.

Після усунення з престолу Миколи ІІ партійці-бойовики, які пройшли школу царської каторги, залишилися без звичайної роботи. Приводом для поновлення активної військовою революційної діяльності став корніловський заколот у вересні 1917 р., коли Тимчасовий уряд був примушений кинути заклик про "захист революції". Відразу ж почали створюватися за аналогічним зразком загони червоної і чорної гвардії, які нерідко мали й спільні керівні органи. Так анархо-більшовицьке військове бюро в Катеринославі очолював анархіст з Гуляйполя В.

Куриленко - у майбутньому відомий польовий командир махновського війська. У вересні-жовтні, не відчуваючи серйозного опору з боку місцевої міліції, гуляйпільські чорногвардійці під проводом свого ватажка Махна почали затверджувати "радянську" владу. Вони вбили поміщика Класека, пограбували його садибу і утворили "зразкову комуну анархістів", в якій, на думку В.Волковивського, не стільки працювали, скільки займалися пияцтвом. Спроба Олександрівського повітового комісара Тимчасового уряду Михна протидіяти бешкетам махновців закінчилася невдало. Присланого для притягнення їх до кримінальної відповідальності агента з особливих доручень чорногвардійці вигнали під загрозою вбивства. Сам Махно так згадував про ці події: "Міліція в Гуляйполі виконувала роль розсильних, а не поліцейських. Після цього до нас більше не надходило ніяких наказів і не надсилалося урядовців з повіту". Після жовтневого перевороту чорногвардійські загони М.Никифорової і Н.Махна стали підпорядковуватися наркому Радянської Росії по боротьбі з контрреволюцією на Півдні В.Антонову-Овсієнко, від якого безпосередньо отримували кошти на військово-організаційні потреби. Збереглася записка про отримання Никифоровою 11 грудня 1917 р., у день прибуття наркома до Харкова, авансу від нього на суму 300 крб. Анархо-комуністичні формування були найбільш радикальними загонами у затвердженні військовими засобами радянської влади в Україні. В організації терору на початку 1918 р. вони навіть випереджали більшовиків. Надзвичайний комісар Раднаркому Росії С. Орджонікідзе, який в цей час знаходився на Катеринославщині, повідомляв Антонова-Овсієнка: "Никифорова в Олександрівську наробила справ, треба негайно її забрати звідти" .

Таким чином, отримання анархо-комуністичними загонами у лютому 1918 р. статусу червоноармійських частин стало наслідком усталених військових зв'язків більшовиків і анархістів. Військовим контингентом гуляйпільського червоного полку, за свідченням О. Чубенка, найближчого соратника Махна, стали 5000 демобілізованих солдатів старої російської армії. Махно у своїх споминах сповіщає про дещо іншу чисельність частини. У березні 1918 р. полк складався з шести рот по 200-300 чол. кожна, національної єврейської роти і кавалерійського загону в декілька сотень чоловік. Також були сформовані санітарні загони і підготовлені приміщення під шпиталь. Озброєння в полку було різноманітним: російська гвинтівка Мосіна, револьвери системи Наган, німецька і австрійська трофейна зброя.

Командиром полку став колишній царський офіцер О.Волох, начальником військового польового штабу і комісаром - Н.Махно.

Антонов-Овсієнко, призначений Леніним на посаду головнокомандуючого збройними силами "південних" радянських республік, пов'язував з полками типу гуляйпільського великі надії у боротьбі проти австро-німецьких і українських військ і доручав анархо-комуністам відповідальні завдання. Так, на Никифорову покладалося сформувати у степовій Україні кавалерійські частини Червоної Армії. Збереглася позначка в його касовій книзі: "Никифоровій - начальнику кавалери Таврійської і Херсонської губернії - 5 тисяч карбованців".

Але надії червоного головкому не здійснилися. Анархо-більшовицькі формування були знаряддям РКП(б) у проведенні військово-комуністичної політики Леніна і Троїцького. Вони збирали з заможного населення контрибуції, продрозверстку, розправлялися з своїми ідейними супротивниками. В результаті, військо Антонова-Овсієнка швидко розкладалося, втрачало боєздатність. Знамевська бойова ділянка радянських військ розвалилася ще до підходу австро-німецьких і українських частин. Обурені грабунками і насильством загонів Беленковича (командуючий південною резервною групою військ Антонова-Овсієнка) і Никифорової, мешканці Єлісаветграду і юнкери вигнали їх з міста, захопивши багато полонених і дві гармати. Начальник бойової ділянки М.Коляденко доповідав Антонову-Овсієнку, що Беленкович і Никифорова "ледь винесли з Єлісаветграду ноги". Лише загону Сіверса, що надійшов на допомогу (600 чол.) і бронепоїзду Полупанова вдалося "заспокоїти" елісаветградців.

Те ж саме відчув і Махно, полк якого входив до складу 2-ої революційної армії Антонова. Вона була сформована з місцевих анархо-більшовицьких загонів і закривала катеринославський напрямок. Махнові було доручено обороняти Чадлине, північніше Гуляйполя. Але несподівано особовий склад полку відмовився виступати на фронт і 15 квітня 1918 р., під командуванням колишніх офіцерів підняв повстання, визнав владу Центральної Ради. Для придушення заколотників Антонов-Овсієнко відправив бронепоїзд Беленковича, який вчасно встиг до Гуляйполя і відкрив по повстанцях нищівний вогонь. Як писав згодом Антонов, тільки завдяки цій підтримці "Махнові з 80 кавалеристами вдалось прорватися до нашого бронепоїзду". Соромлячись цього ганебного факту з своєї біографії" Махно стверджував, що буцімто події розгорталися за його відсутністю в Гуляйполі.

За словами свідків, відступ анархо-більшовицьких сил з території України в кінці квітня 1918 р. був панічним. Станції Нижньодніпровськ, Синельникове, Роздори, Чаплине були забиті ешелонами з повністю деморалізованими радянськими військами. Відступаючи, вони подекуди знущалися над залізничною адміністрацією. "Ці знамениті війська, які захищали Катеринославщину, були дійсно "авангардом" і втекли першими", - згадував відомий діяч РКП(б) С.Гопнер.

За зізнанням самого Махна, після втечі з Гуляйполя він знаходився у глибокій депресії і з невеличкою купкою друзів відступив у червоноармійських ешелонах в Ростов, Царицин, а потім подався до Москви. Деякі сучасні дослідники вважають, що у липні 1918 р. він повернувся до Гуляйполя за власною ініціативою. Але його тривала бесіда з Леніним і Свердловим у травні 1918 р., під час прийому в Кремлі, заява Леніна про те, що шляхи більшовиків збігаються з такими анархістами, як Махно, свідчать про інше. Для більшовицьких лідерів головний була антигетьманська спрямованість особи і вони використовували всяку можливість для розгортання підривної роботи проти української незалежності, бо розглядали Україну як невід'ємну частинну спільної комуністичної держави і плацдарм для розгортання близької світової революції.

Тому 29 червня 1918 р. Махно виїхав зі столиці РРФСР як один з агентів РКП(б), які масово направлялися тоді у службове відрядження для організації українського підпілля. В Курську, де знаходився більшовицький центр з організації боротьби з гетьманом Скоропадським, він затримався майже на місяць, зустрівся з О.Чубенком, спільником по чорній гвардії. За вказівкою керівників РКП(б) гуляйпільські анархо-комуністи отримали від голови Закордонного бюро ЦК КП(б)У В.Затопського фальшиві документи на імена російських офіцерів. що втікають від більшовицького терору в Україну, і офіцерську форму. 21 липня вони були переправлені через демаркаційну лінію у Бєлгороді. Тут, у міському готелі "Вельвю", діяв переправний пункт, де від'їжджаючі отримували останній інструктаж, явочні адреси і паролі від члена ЦК КП(б)У М. Скрипника. 25 липня підпільники досягли Гуляйполя, де зустрілися зі своїми спільниками по експропріаціях 1917 року С.Марченком, братами Олексієм і Семеном Каретниковими, Паньком і Захаром Гусарами.

Влітку 1918 р. охоронний апарат гетьмана за допомогою австро-німецьких військ ще контролював становище в Україні. Селянське повстання у червні-липні в Тарамгданському і Звенигородському повітах Київщини, загальноукраїнський страйк залізничників в липні-серпні було придушено. Тому анархо-комуністичний гурт Махна здійснював лише окремі терористичні акти проти службовців Державної Варти, урядовців гетьманської адміністрації, поміщиків, заможних хуторян і німецьких колоністів. Спроба залучити до боротьби з вартою українських гайдамаків "синьожупанників", загін яких у кількості близько 300 чол. переховувався на дніпровських островах у районі Звонецької Вовниги, коло Олександрійська, виявилася невдалою. Українські козаки, як згадував Махно, незважаючи на "більшовицькі настрої", не пішли за анархо-комуністами.

На початку осені 1919 р. Більшість території України опинилася під владою генерала А. Денікіна. Його армія при фінансовій, збройній і політичній підтримці країн Антанти розгорнула наступ на Москву. Ідеологічною підвалиною білого руху було гасло відновлення єдиної, неділимої Росії, майбутній державний устрій якої мали визначити Установчі збори. Сам Денікін у своїх численних публіцистичних і мемуарних працях не раз наголошував, що він ніколи не був монархістом, його політичне кредо полягало в придушенні більшовизму і збереженні єдності Росії.

27 вересня 1919 року махновцями розбито біля с. Перегонівка Уманського повіту Київської губернії білогвардійські 1-й Сімферопольський, 2-го Феодосійський, Керч-Єнікальський, 51-го Литовський полки та інші частини. Повстанська армія прорвалася у тили Денікіна.

28 вересня -- 14 жовтня провадився рейд махновської армії з Київщини на Катеринославщину по тилах денікінців, у ході якого повстанцями були взяті міста Єлисаветград 2 жовтня, Олександрівськ 5 жовтня, Гуляйполе 7 жовтня, Бердянськ 8 жовтня, Маріуполь 14 жовтня, і практично зруйновано тили денікінської армії.

5 січня 1920 в Олександрівськ (Запоріжжя) вступили загони отамана Нестора Махна та одночасно частини Червоної армії. Вже 6 лютого командуючий Південно-західним фронтом О. І. Єгоров видав наказ про знищення загонів отамана Махна в районі Гуляйполя.

27 вересня 1920 з Біловодська штаб отамана Махна по телеграфу запропонував уряду УСРР почати переговори про перемир'я та спільні дії про білогвардійців. По прийнятті пропозиції повстанська армія Махна припинила збройні дії проти радянської влади. 29 вересня війська отамана зайняли Старобільськ, Старобільського повіту, Донецької губернії; вступ повстанських загонів отамана Махна; Махно підписав звернення до всіх повстанських махновських загонів, в якому поінформував про досягнуте перемир'я з радянською владою і наказував припинити ворожі дії проти Червоної армії і радянських установ.

Велику роль у падінні «білого Криму» відіграла армія Махно. Протягом усього вересня тривали переговори між ним та більшовиками. Під час цих переговорів більшовики вели діяльну агітацію серед махновців для того, щоб залучити їх до активного виступу проти Врангеля. Дуже широко вони застосовували факт смертного вироку отаману Володіну, який свого часу був винесений білими. Згодом довготривалі переговори завершились підписанням угоди. 2 жовтня 1920 у Старобільську Нестор Махно від імені голови ради Революційної-повстанської армії України (махновців) підписав з урядом Радянської України угоду про союз та співробітництво. З 12 жовтня махновська армія була залучена до бойових дій проти Врангеля. 18 жовтня в Харкові відбулося підписання угоди між урядом радянської України та повстанською армією Махна. 23 жовтня загони Махна вибили сили Врангеля з міста Олександрівськ (сучасне Запоріжжя).27 жовтня загони вступили до Гуляйполя, 28 жовтня -- до міста Великий Токмак.

У ніч на 8 листопада махновці у складі 6-ї армії форсували Сиваш. Ця подія призвела до виходу військ Південного фронту в тил перекопським укріпленням і сприяла успіху всієї Кримської операції. 15 листопада махновські війська в складі радянських зайняли Євпаторію.

25 листопада 1920 року центральне управління надзвичайних комісій України направило всім губчека телеграму з вимогою арешту махновців. 26 листопада видано наказ арміям Південного фронту від командуючого збройними силами України і Криму Фрунзе -- вважати Махно і махновців «ворогами радянської республіки і революції»; війська Червоної армії отримали задачу обеззброїти махновські загони та очистити УСРР від «залишків бандитських зграй». 5 грудня надійшла директива арміям Південного фронту ліквідувати «махновщину» в найкоротший термін. 6 грудня поступив наказ командуючим арміями Південного фронту про визнання Реввійськрадою Республіки «ліквідацію махновщини і бандитизму задачею державної ваги».

Соратники Нестора Махна

анархістський збройний боротьба махно

Марков Іван, псевдонім Хмара -- український отаман-повстанець.

У 1920 році діяв проти радянської влади у Гайсинському й Уманському повіті, маючи у своєму загоні 300 кінноти і 300 піхоти. 1921 разом з Нестором Махном перейшов до Румунії, відтак до Польщі. Згодом повернувся на Україну і продовжував повстанську діяльність.

1926 року Хмару схопили більшовики і розстріляли.

Задов Левко Миколайович -- начальник контррозвідки армії батька Махна.

Левко Миколайович Задов (Зіньковський), справжнє прізвище Зодов, більше відомий як Льова Задов (11 квітня 1893, Юзівка -- 25 вересня 1938, Київ) -- анархіст, начальник розвідки армії Нестора Махна, пізніше -- працівник радянських спецорганів. Образ Льови Задова знайшов відображення у декількох радянських кінофільмах і романах.

Щусь Федосій Юстинович -- командир «Чорної гвардії», в махновському русі член штабу 3-ї Задніпровської бригади ім. батька Махна, начальник кавалерії, командир кавалерійської бригади 3-го корпусу, член штабу Повстанської Армії, начштабу 2-ї групи.

Білаш Віктор Федорович -- новоспасівський отаман, начальник штабу армії Махна.

Питання самоконтролю

1. Махновський рух це-....?

2. Коли діяв махновський рух?

3. Учасники махновського руху?

4. Під чиєю владою опинилися українські землі на початку осені 1919 р.?

5. Хто підтримував армію Денікіна?

6. Які полки були розбиті махновцями 27 вересня 1919 року?

7. Коли відбувся рейд махновської армії? Що він собою являв?

8. Проти кого була задіяна армія Махна в 1920 р.?

9. Яка угода і між ким була підписана 18 жовтня 1920 року в Харкові?

10. Який наказ було видано арміям 26 листопада 1920 р.?

Размещено на Allbest.ur