Народознавство: історія розвитку

Размещено на http://www.allbest.ru/

1. Предмет і завдання народознавства. Українське народознавство як навчальний предмет

Відродження України неможливе без пробудження національної свідомості українського народу, насамперед молоді. Ми повинні усвідомити себе частиною народу. Слід знати не лише свою історію, літературу, мову, розумітися в мистецтві, але й звичаї, традиції, обряди, світоглядні уявлення та вірування. Те, що передається від покоління до покоління і стає традиційним. Традиційна культура виражена в різних формах: духовній (звичаї, обряди, народна творчість) і матеріальній (одяг, їжа, ремесла). Вивченням цієї колективної народної культури займається наука етнографія (від грецького - народ, пишу). Етнографія не тільки описує народи, а й вивчає їхнє походження, аналізує. Тому є і точніша назва - етнологія (вчення про народ). Ці дві назви можна замінити словом народознавство.

Етнологія = етнографія = народознавство - наука, що вивчає побутові й культурні особливості народів (етносів) світу, проблеми походження (етногенез), розселення (етногеографія) і культурно-історичних взаємин народів.

Об'єктом вивчення етнографічної науки є народи світу.

Предметом навчальної дисципліни «Народознавство» є вивчення походження народів, процесу їх розвитку, особливостей традиційного побуту, матеріальної й духовної культури.

Народознавство - предмет, що може вживатися й у широкому значенні, якщо охоплює все те, що взагалі стосується знання про народ і тих, хто в різні часи жив на нашій території (його історію, мову, географію, розселення тощо) і виходить за межі етнографії. Тому викладання навчальної дисципліни «Народознавство» в технічному закладі передбачає такі завдання:

· ознайомлення з етнографією (культура й побут українців);

· ознайомлення з походженням наших етнічних та географічних назв;

· ознайомлення з історією нашої мови, діалектів;

· ознайомлення з історією вірувань, що існували на нашій землі;

· ознайомлення з духовною культурою, історією звичаїв, обрядів, піснеспівів, свят, виміру часу; матеріальною культурою;

· ознайомлення з витвореною у віках добротворчою мораллю тощо.

Народознавство спрямоване на дослідження національної культури, порівняльний аналіз культур, міжкультурне спілкування, виявлення загального та специфічного, постійного та змінного в національній культурі.

Мета викладання дисципліни «Народознавство» - досягти розуміння єдності національної культури в її неперервному діалектичному розвитку та взаємодії всіх елементів її внутрішніх закономірностей і вироблення методик їх застосування в різних сферах життєдіяльності з метою прогресивного розвитку людства.

Народознавство допомагає пізнати, чому «ми такі, які є сьогодні». Ми можемо пізнати наші чесноти й вади, які прирікали нас складно жити, покутувати гріхи. В.Шевчук писав, що не може ні людина, ні народ творити добро, не пізнавши свого зла й не поборовшись із ним, бо не знає світла той, хто не відає, що таке темнота. Й. Сележан зазначав: «Минуле показує нам, як ми маємо будувати своє життя, але те, що відбулося колись, постає для нас уроком і показує, які наслідки можуть випливати із наших власних дій».

А. Кузьмінський наголошував, що в народній мудрості (легенди, прислів'я, приказки, загадки тощо) зафіксовано принципи, методи, форми й засоби загальнолюдської та етнічної парадигми виховання морально-етичних, розумових, трудових, фізичних і естетичних якостей

«Народознавство - це не вузька дисципліна, яку можна вивчати чи не вивчати. Це наука про націю, людину, її зв'язки із природою, мовою, історією, побутом, обрядами та звичаями, усною творчістю. Це важливий і могутній чинник навчання й виховання, розвитку особистості й оздоровлення суспільства», - писав Г.Дмитренко.

Народознавство в технічних ВНЗ виконує такі педагогічні функції:

1.Засіб навчання. Найважливіший засіб навчання - це слово, з допомогою якого спонукаємо до роздумів над почутим, його осмисленню й усвідомленню. Народознавство одні науковці вважають суспільною наукою, інші лише історичною. До народознавчих можна віднести будь-які знання про життя народу чи окремої етнографічної групи: господарсько-економічну, виробничо-трудову діяльність; духовно-моральну культуру, звичаї, традиції тощо. Народознавство повинно синтезувати знання, котрі стосуються різних галузей наукових, технічних, мистецьких знань.

2.Джерело інформації. Наші прадіди уявляли життя людей на землі як Дерево Роду, де свій листок має кожен. Чимало людей називають 5-10 поколінь родоводу тварини, а імен своїх пращурів не знають. А ми ж таки «люди, не собаки», - писав Т.Шевченко.

На заняттях будемо говорити про родину й започатковувати або продовжувати написання родинної історії. Як допуск до іспиту слід буде принести оформлену в альбомі свою родинну історію з використанням спогадів, фотографій, документів тощо. І недарма побутує думка, що інтелігент знає свій родовід до «сьомого коліна».

Увагу приділятимемо і фольклорним джерелам (легенди, загадки, прислів'я, приказки, пісні тощо), які фіксують методи, форми й засоби загальнолюдської та етнічної парадигми виховання чеснот і якостей. У скарбниці усної народної творчості можна віднайти засоби, спрямовані на вирішення складних завдань, скажімо, на формування інтелігента, тобто людини обізнаної, розсудливої, з розвиненим інтелектом, освіченої, з високою культурою поведінки. Прислів'я й приказки про ці якості будуть звучати на заняттях. Наприклад:

Мудрий не говорить, коли робить, а скаже, коли зробить.

Розумний звинувачує в невдачі себе, дурний - інших.

Гідність людини визначають її вчинки.

Все з чоловіком вмирає, одна чеснота віки триває.

Треба розумом надточити, де сила не візьме.

Не бійся критики: коли вітер трясе деревом, воно міцнішає.

Хто чисте сумління має, то спокійно спати лягає.

Добре ім'я - найкраще багатство.

Чужого не бери, а свого не попусти.

Не говори, що знаєш, але знай, що говориш.

Якщо прослідкувати, то ключові слова в кожному з прислів'їв - це перелік якостей, чеснот, які повинні бути притаманні фахівцю.

У формуванні українського національного характеру, української душі; інтелігентності одну з провідних ролей відіграють знання про традиції та уклад української сім'ї. У наш час актуальна родинна педагогіка, адже всіх турбують питання, як зміцнити сім'ю, створити в ній сприятливий морально-психологічний комфорт, уникнути конфліктів тощо. Інтелігентна людина - інтелігентна у всьому. Як наголошував В.Сухомлинський: «Повнокровна і гармонійна людська особистість народжується материнською і батьківською мудрістю, багатовіковим досвідом і культурою народу, втіленими у знаннях, моральних цінностях, у неминучих багатствах, які передаються від покоління до покоління».

Пошанівне ставлення до сім'ї зафіксовано в українських народних прислів'ях та приказках:

Сім'я міцна - горе плаче.

Без сім'ї і без роду - хоч з моста та в воду.

Чоловік та жінка - найліпша спілка.

Все купиш, лише тата й мами ні.

До свого роду - хоч через воду.

Принеси, Боже, здалека родину, ми і в будень зробимо неділю.

Для чого і клад, якщо в сім'ї лад.

Дружна сім'я гори зрушить.

Вся сім'я вмісті й душа на місці.

Горе тому, в кого нема порядку в сім'ї.

Всяка пташка своє гніздо знає.

Ми дедалі частіше звертаємося до наших витоків, до традицій виховання в українській сім'ї:

За науку цілуй батька і матір у руку.

Шануй сам себе, шануватимуть люди й тебе.

Дитині дай волю, сам підеш у неволю.

Хто дітям потаче, той сам плаче.

Посієш вчинок, виросте звичка.

Не навчиш дитини у пелюшках, то не навчиш і у подушках.

Учи дітей не страшкою, а ласкою.

Обов'язковою формою роботи буде іспит (залік)-показ українського народного обряду, до якого кожна студентська група готує певний народний обряд, використовуючи місцевий матеріал (обряди «Охризування», «Першого голення», «Водіння куста», «Калити» і ін.). Кожен може проявити себе як оповідач, співак, організатор, рукодільник і навіть журналіст, адже з метою популяризації народних знань варто написати про проведений обряд статтю в студентську газету. На думку Д.Овсянико-Куликівського, яскравість національних рис прямо пропорційна рівню інтелектуальної обдарованості, а отже, «геній завжди в психологічному смислі глибоко національний». Окремі індивіди, «що стоять у розумовому відношенні нижче середнього рівня, тим більше слабоумні, а також ідіоти позбавлені національних ознак».

3.Засіб оновлення й доповнення навчального матеріалу. Народознавчі знання використовують у якості дидактичного матеріалу для доповнення змісту вищої технічної освіти на рівні навчальної літератури з різних дисциплін.

4.Джерело науково-дослідницької роботи. Науково-дослідницька робота - це невід'ємний елемент навчального процесу, він є обов'язковим для всіх студентів, адже кожен повинен опанувати процес наукового пізнання, виконуючи наукові дослідження протягом усього періоду навчання.

Науково-дослідну діяльність передбачено для поступового оволодіння методами науково-дослідної роботи, набуття досвіду роботи з літературою, архівними матеріалами; з ТЗН. Будемо провити сеанси запису, навчатися складати реєстр, систематизувати фольклорно-етнографічні матеріали, писатимемо наукові роботи з питань етнографії, краєзнавства тощо. Досліджуватимемо родоводи своєї родини й оформляти записи в спеціальних альбомах із метою зберегти родинну пам'ять. Робитимемо порівняльний аналіз народної української культури та інших культур.

5.Засіб виховання. Процес виховання - це система виховних заходів, спрямованих на формування всебічно й гармонійно розвиненої особистості. Одним із засобів виховання є народознавство. Використовувати слід різні форми роботи:

- відзначення національних свят;

- проведення народознавчих вечорів;

- зустріч із видатними людьми (народні умільці, медики, науковці);

- читацькі конференції з окремої народознавчої проблеми;

- круглі столи («Духовний потенціал українців», «Культура мовлення українців» тощо);

- гуртки народного танцю, пісні;

- участь у створенні університетських краєзнавчих музеїв, «Народознавчих світлиць»;

- історико-етнографічні експедиції (результати роботи - наукові реферати, статті в газету; виступи в дискусійних клубах, дебатних турнірах);

- еколого-краєзнавча діяльність.

Кожен студент - особистість настільки, наскільки дотичний до духовного життя свого народу, його історії, звичаїв, чеснот і ін. Формування світогляду майбутнього фахівця в дусі національної ідеї починається з засвоєння духовних надбань рідного народу.

Український поет Олександр Бучинський-Яскольд у 1678 році написав панегірик «Чигирин», присвячений обороні козацької столиці від турків. Поет пише, що коли б турки перемогли, то почали б по-своєму подавати й історію нашої землі, й мови, й буття, а коли б це сталося, то з цього була б нам кривда. Це так, але ми пережили панівну силу на собі й відчуваємо, що це немала кривда, коли поневолювач тлумачить тобі твою ж «літеру» з усім цинізмом, не даючи при цьому поневоленому змоги сказати своє слово. Через це в українській свідомості витворилося ряд світоглядних деформацій: одні беззастережно приймали імперські схеми й тлумачення минувшини, і на цій основі навчалися та навчали своїх дітей і внуків. Так творилися люди байдужі до національних цінностей, а чи й ворожі до них із колаборантською психологією; інші намагалися бачити свою історію та культуру гіпертрофованою, користуючись ненауковими міфами й легендами, і бачили в своїй землі центр цивілізації - це хвороблива реакція на гніт і применшення свого національного «я». Треті йшли шляхом проміжним, з'єднуючи самопізнання із імперськими схемами, через які й творили людей, як казали в Польщі у XVII ст., в яких кістки українські, а тіло («м'ясо») польське, а за Росії вже те тіло (чи м'ясо) ставало російським. Але й за цих умов, коли ми століттями не мали власних шкіл, ВНЗ, друкарень і можливості говорити про себе правду, працею сотень самовідданих подвижників все-таки пізнавали себе, вивчали, осмислювали й творили рукописні та друковані книжки, в яких тлумачили свою «літеру» від себе й для себе, хоч ці рукописи часто гинули, горіли чи пилилися у сховищах, а книжки нищили, забороняли, ховали у спецсхрони, крім того, вони виходили малими тиражами, часто й поза межами України, й народові не були доступні чи лишались вузькодоступними. Ці книжки офіційно осуджували і обпльовували псевдонауковці чи публіцистичні праці, які часто писали самі ж українці, але, як сказано у Псалтирі: «Жертви правди приносьте й надійтеся на Господа» - і «правда пребуде вовіки», бо вона, як насіння трави, кинуте в землю, хоч і не проростає, коли до того немає умов, все ж зберігається нетлінно, доки ці умови не з'являться. Отож, хоч ми й не мали своїх підручників із народознавства, які б масово розносили правдиве знання про нас, однак упродовж століть писали свою народознавчу книгу.

Складний шлях пройшла у віках наша мова, головним носієм якої протягом віків були не освічені верстви суспільства, бо саме вони часто користувалися мовами штучними, книжними чи іноземними, а саме народні, як їх називали, «темні» маси, від яких тільки в XIX ст. було взято, як виключно літературну, мову народну. Культура писемна то вивищувалася, то зникала, а народ, що його зневажливо називали «темним», тисячоліттями тримав у пам'яті свої пісні, обряди, казки, свою міфологію, світобачення, календар, свою етику й естетику, етнопедагогіку, богів та духів, свої мелодії та символи, танці, матеріальну культуру, ремесла, культуру будівництва, систему харчування, манеру одягатися й мислити, а відтак зберігати своє етнічне й національне «я». І хоч іноді освічені верстви від нього відривалися, ідучи на службу чи в культуру поневолювачів, саме той народ весь час, упродовж усього історичного часу ставав ферментом відродження, ми не зникли з землі, як розчинилися десятки народів, а реально існуємо і сьогодні, навіть незважаючи на довголітні смуги бездержавного існування, і регулярні кровопролиття, які довелося витерпіти. Саме тому таким нагальним стає викладання предмету народознавства.

Народознавство - це історія наших етнічних та географічних назв, історія мови нашої і тих мов, які на цій землі існували, і не тільки мов, а й діалектів.

Народознавство - це історія вірувань, що існували на нашій землі, і про все треба сказати об'єктивне, розсудливе слово, не протиставляючи і не вивищуючи надмірно кожного із них, навіть пана.

Народознавство - це наша духовна культура, історія звичаїв, обрядів, піснеспівів, свят, виміру часу, і матеріальна культура, бо й у виріб пожиткових речей, і господарювання, творення житла чи поселення вкладали душу.

Народознавство - це пізнання того, чому ми такі, які є сьогодні, і це пізнання не лише наших достойностей, але й хиб та вад, що прирікали нас важко жити, спокутувати гріхи, не менш важко змагатися за своє існування під сонцем. Не може ні людина, ні народ творити добро, не пізнавши свого зла і не боровшись із ним, бо не знає світла той, хто не відає, що таке темнота. Отже, народознавство - це пізнання світлого й темного в собі, а передусім своєї неповторності в часі. Адже кожен народ під сонцем єдиний і неповторний, і смерть чи занепад якогось народу - це біда не лише для нього, а й для всього людства. Народознавство - це творена у віках добротворча мораль наша, якої не повинні ніколи позбуватися, бо народ без добротворчої моралі нещасний і хворий, хоч би якою самопихою не був заражений і хоч скільки б чужої землі не пожер. Пізнання цих речей і є засобом самопізнання, бо тільки так може виховувати себе морально здорова нація. Народознавство нам потрібне, щоб позбутися невільничих комплексів, відчуття неповновартісності й ущербності, щоб бути у світі рівним серед рівних і вільним серед вільних насправжки.

Саме для цього й уведено курс народознавства у ВНЗ. Ми по-своєму осмислимо українську історію і культуру, виходячи не тільки з почуття патріотизму, але й на основі сучасних наукових концепцій.

2.Історія розвитку української етнографії

Історія кожної науки складається з двох частин: історії накопичення фактів з певної галузі знання та історії осмислення й узагальнення фактологічного матеріалу. Коріння української етнографії сягає глибокої давнини. Чимало відомостей про народне життя, побут, звичаї містяться в давньоруських літописах, українському літописанні XIV--XVII ст., козацьких літописах XVII--XVIII ст., у подорожніх записках іноземних дипломатів, купців, мандрівників, які в різний час відвідували Україну. Важлива етнографічна інформація зафіксована, зокрема, в щоденниках австрійського дипломата Еріха Лясоти (XVI ст.), арабського мандрівника Павла Алеппського (XVII ст.), мандрівника Ульріха Вердума (XVII ст.), в «Описі України» французького військового інженера Гійома де Боплана (XVII ст.), у творах давніх українських і польських письменників, у різних грамотах, документах правового характеру тощо.

Розгортання народознавчої роботи є істотним чинником і показником початку національно-культурного відродження в Україні, творення нової літературної мови на народній основі, ознаменованого появою 1798 р. перших трьох частин «Енеїди» І. Котляревського.

На противагу офіційній науці, яка не визнавала українців окремим народом, у середовищі передових вчених, письменників зростав інтерес до вивчення походження українського народу, особливостей його мови -- не як діалекту російської чи польської мов. Майже водночас у всіх частинах України опрацьовувалася граматика української мови. При цьому і «Граматика малороссийского наречия наддніпрянця Олександра Павловського (1818), і філологічні праці (в тому числі й граматика) галичанина Івана Могильницького (20-ті роки), і опублікована латинською мовою «Граматика слов'яно-руська» закарпатця Михайла Лучкая (1830), ґрунтовані переважно на практиці живої народної мови. В них аргументовано відстоюються положення про самобутність української мови і її єдність на всьому просторі розселення українського народу. Мова закарпатських русинів, стверджував М. Лучкай, така ж, як і Наддніпрянщини, Галичини та Буковини.

У 20--30-х роках склалися три основні осередки науково-літературного руху в Україні -- у Харкові, Києві та Львові. З ними пов'язаний і розвиток етнографічного вивчення українців. Їх роль полягала в активізації й організації народознавчої роботи в різних регіонах України, утвердженні свідомої цілеспрямованості українознавчого характеру цієї діяльності.

Харківський університет (1805), став центром збирання і дослідження зразків матеріальної і духовної культури українців. Професор Гліб Успенський видав працю «Опыт повествования о древностях русских» (1811--1812) і висунув питання перед університетською радою про необхідність збирання місцевих етнографічних матеріалів, написавши спеціальні поради. Готували альбом українського одягу, збирали колекції старовинних речей для музею, видавали журнал «Украинский вестник».

У харківському гуртку «любителів української народності» розгорнув діяльність Ізмаїл Срезневський. Він написав історико-етнографічні та фольклористичні праці. Гурток пропагував студії над українською мовою і фольклором Амвросія Метлинського та Миколи Костомарова, публікації про українські повір'я і звичаї Костянтина Сементовського, дослідження Слобожанщини Вадима Пассека, художні твори Петра Гулака-Артемовського та Григорія Квітки-Основ'яненка, видав шість випусків журналу «Запорожская старина» (1833--1838), де публікували фольклорні матеріали й етнографічні дослідження.

У Києві інтерес до українознавства, до української етнографії, розвивався завдяки відкриттю університету (1834) і діяльності його першого ректора Михайла Максимовича. Важлива роль у цьому питанні також належить «Тимчасовому комітету для пошуків старожитностей у м. Києві» (1835), «Музею старожитностей» при університеті (1834), «Києвській тимчасовій комісії для розбору давніх актів» (1843). Українознавче спрямування досліджень київського осередку вчених посилилося з участю в ньому М. Костомарова, П. Куліша, О. Марковича, особливо Т. Шевченка, котрий прагнув показати світові героїчне минуле українського народу, його культуру і побут.

Львівський українознавчий осередок, що склався на початку 30-х років навколо діячів «Руської трійці» (Маркіян Шашкевич, Іван Вагилевич, Яків Головацький), не лише започаткував на західноукраїнських землях нову українську літературу на народній основі («Русалка Дністровая», 1837), а й став ініціатором, організатором розгортання широкої народознавчої роботи в цьому регіоні. До збору і вивчення пам'яток народної матеріальної і духовної культури, мови, фольклору було залучено чимало інтелігенції на місцях (переважно духовенство); практикували спеціальні народознавчі мандрівки з програмою у Галичині, Закарпатті та Буковині; готували підручники з української мови, літератури та читанки, розглядали питання етногенезу українців, етнічної історії, класифікації пам'яток (на «мертві» та «живі»).

Відсутність української періодики і труднощі з виданням українських книжок стали причиною того, що більшість українознавчих праць з першої половини XIX ст. залишалася в рукописах або публікувалися російською, польською, чеською, німецькою мовами. На цьому тлі помітними явищами були опис народного весілля з піснями Й. Лозинського («Рускоє весілє», 1835), збірники українських пісень М. Цертелєва (1818), М. Максимовича (1827, 1834, 1849), збірка українських приказок і прислів'їв Г. Ількевича (1841), збірники українських пісень з Галичини поляків Вацлава з Олеська (1833) і Жеготи Паулі (1839--1840) та інші книги.

Хоч етнографічне вивчення і надалі тісно поєднане з краєзнавством, історією, дослідженням народної мови і фольклору, в ньому зростає увага до складових народознавства, які становлять предмет етнографії як окремої наукової дисципліни: до виробничого, сімейного і громадського побуту народу, звичаїв, вірувань, традиційних знань, ремесел, будівництва, одягу, їжі та інших ділянок матеріальної і духовної культури. Активізується розробка проблеми етногенезу українського народу, а у зв'язку з цим -- і вивчення різних локальних етнографічних груп її населення. До важливих народознавчих видань належать два томи «Записок о Южной Руси» П.Куліша (1856--1857), дослідження І. Данилевського про українських чумаків (1857), М. Маркевича про українські народні звичаї та їжу (1860), О. Торонського про лемків (1860), І. Галька «Народні звичаї і обряди з-над Збруча» (1861), монографія Г. Бідерманна про закарпатських українців (1862), праця О. Потебні «О мифическом значении некоторых обрядов й поверий» (1865) та інші публікації цього відомого вченого.

На західноукраїнських землях вивчення народного побуту і культури пожвавилося у зв'язку з появою української періодики (газета «Слово», журнали «Вечорниці», «Мета», «Ластівка», «Правда», «Буковинская зоря» та ін.). На їх сторінках друкували етнографічні матеріали, здебільшого описи народних звичаїв, обрядів, повір'їв, а також присвячені їм дослідження.

У 1873--1876 pp. у Києві діяв Південно-Західний відділ Російського географічного товариства. Його головою було обрано Гр.Галагана, але фактичним його організатором і керівником став видатний український етнограф, правознавець, автор слів національного і державного гімну «Ще не вмерла Україна» Павло Чубинський (1839--1884). У 1869 р. він повернувся із заслання з Архангельщини, і його ім'я стало символічним серед молоді. Почалося бурхливе українське відродження. У 1869--1870 pp. П. Чубинський провів три експедиції в Україні. Джерельні матеріали і дослідження експедиції стали основою фундаментальної семитомної (в дев'яти книгах) праці «Труды этнографическо-статистической экспедиции в Западно-Русский край» (1872--1878).

Значна роль у збиранні та редагуванні матеріалів цього видання належала Миколі Костомарову, який довів цю роботу до завершення після видання царського указу 1876 р. і закриття відділу. Було видано понад 4 тис. пісень, казок, описів весіль, записів про народний побут, звичаєве право, національні меншини, статистичні відомості.

П. Чубинський, М. Костомаров і В. Антонович також написали низку цінних етнографічно-фольклористичних праць. Так, П.Чубинський видав у Петербурзі «Очерк народных юридических обычаев и понятий в Малороссии» (1869). За дослідження «Чари на Україні» В.Антонович отримав від РГТ бронзову медаль, а народознавчі праці М.Костомарова були зібрані й видані окремим фундаментальним виданням під назвою: «Етнографічні писання Костомарова...» (К, 1930), куди ввійшли дослідження народної поезії з Поділля, Волині, історичний фольклор, рецензії та його студія «Слов'янська міфологія».

З самого початку українській етнографії чинили різні перешкоди. Заняття українським народознавством належало, за визначенням І. Франка, до небезпечних, адже вивчення походження народу, його традиційно-побутові культури, як і вивчення його мови, громадянської історії спрямовувало до пізнання глибини історичного буття народу, його культурної самобутності, тобто усвідомлення своєї етнічної, національної особливості, свого «Я». Цьому намагалися перешкодити.

Уже члени «Руської трійці» зіткнулися в народознавчій діяльності з протидіями австрійських, польських, угорських, румунських правителів західноукраїнського краю. Ще більшою мірою ці протидії характерні для Наддніпрянської України. Російський царизм стежив за розвитком українознавчої думки, послідовно обмежував і рішуче присікав будь-які її виходи за межі офіційно допустимого. Помітивши небажану активність в українознавчій діяльності Піденно-західного відділу Російського географічного товариства, він негайно закрив його (1876).

Серйозними перешкодами на шляху розвитку української етнографії були валуєвський циркуляр 1863 р. та емський царський указ 1876 p., які забороняли друкувати українською мовою, українську пресу, публікації українських перекладів, українські театральні вистави, санкціонували переслідування «українського руху», закривали українські наукові осередки.

І все-таки у цих несприятливих умовах українське народознавство розвивалося. Матеріали і дослідження з української етнографії друкували в російських виданнях, губернській пресі, зокрема в українському російськомовному журналі «Киевская старина», що виходив з 1882 р. Значна кількість етнографічних публікацій наддніпрянських авторів з'явилася в українській пресі Галичини, а також в іншомовних західноєвропейських виданнях. Так, перервана в Росії (1875) українознавча дослідницька (у тому числі й фольклористично-етнографічна) діяльність Михайла Драгоманова продовжувалася в еміграції, висвітлювалася в працях, надрукованих у Галичині, Франції, Німеччині, Болгарії. Саме йому належить виступ і публікація в Парижі 1878 р. звернення до народів Європи в обороні українського слова.

Істотне місце посідають матеріали і розробка питань з української етнографії в працях інонаціональних дослідників, зокрема польських (Оскара Кольберга, Едуарда Руліковського, Ізидора Коперніцького), російських (Ореста Міллера, Олексія Петрова), австрійських (Леопольда Вайгеля, Раймунда Кайндля), чеських (Франтішека Ржегоржа, Людвіка Куби) та ін.

У 80-х на початку 90-х років з'явилися перші широкі огляди історії української етнографії (разом з фольклористикою): присвячені цій темі третій том праці російського вченого Олександра Пипіна «История русской этнографии» («Этнография малорусская», 1891) і четвертий том історії української літератури Омеляна Огоновського «Етнографія» (1894). Дев'яності роки XIX -- початок XX ст. -- період чи не найінтенсивнішого і продуктивного розвитку української гуманітарної науки. Він пов'язаний з піднесенням суспільно-політичної активності народних мас, революційними подіями в Росії, інтенсивним процесом зростання національної свідомості в усіх частинах України, з діяльністю заснованого 1873 р. у Львові Літературного Товариства ім. Шевченка, реорганізованого 1892 р. у Наукове товариство ім. Шевченка (НТШ), яке згуртувало плеяду видатних українських вчених-гуманітаріїв на чолі з Іваном Франком (1856--1916), Михайлом Грушевським (1866--1934), Володимиром Гнатюком (1871--1928) і Федором Вовком (1847--1918).

Новий етап української етнографії зумовлювався і визначався підвищенням наукового рівня вивчення народної культури і побуту, орієнтацією на кращі досягнення європейської етнографічної науки, публікаціями цього профілю в журналі «Житє і слово» І. Франка (друга половина 90-х років) і, зокрема, створенням Етнографічної комісії в НТШ (1898) та її серійних видань «Етнографічний збірник» (з 1895) і «Матеріали до українсько-руської етнології» (з 1899). Численні матеріали з української етнографії та її історії друкувалися з 1892 р. в основному виданні НТШ -- «Записках Наукового товариства ім. Шевченка» (ЗНТШ).

На початку XX ст. у Львові зусиллями Івана Франка, Федора Вовка, Володимира Гнатюка, Осипа Роздольського, Філарета Колесси, Зенона Кузелі, Вадима Щербаківського за сприяння Михайла Грушевського як голови НТШ був створений перший Всеукраїнський етнологічний центр, що здійснював організаційні, науково-дослідницькі та видавничі функції.

Великий внесок у розвиток етнографічної науки зробили етнографи та мистецтвознавці брати Вадим і Данило Щербаківські. Їх наукові дослідження охоплювали не лише Наддніпрянщину, а й західні території розмежованої на той час України. Данило Щербаківський разом з Миколою Біляшівським і Вікентієм Хвойкою стали фундаторами Київського міського музею, який мав великий етнографічний відділ.

Чимало важливих матеріалів і досліджень з української етнографії опублікував І.Франко. З його ініціативи проведено кілька наукових експедицій, де зібрано колекції етнографічних експонатів для музеїв, а також польові матеріали з традиційного народного побуту і культури. Зокрема, підсумком досліджень 1904 р. стала праця вченого «Етнографічна експедиція на Бойківщину», в якій він дав загальну характеристику життя бойків.

І.Франко великою мірою спричинився до розширення тематичного діапазону досліджень з української етнографії, звернув увагу на потребу вивчення елементів нового в побуті та культурі українського народу, дослідження етнографії робітничого середовища, врахування органічного зв'язку реалій народного побуту і культури з першоосновою буття -- суспільно-економічним життям народу. І.Франко -- автор дослідження «Огляд праць над етнографією Галичини» (1900), видав п'ять томів «Апокрифів» (релігійної тематики) та три томи «Галицько-руських народних приповідок» (1901--1910). З теоретичних праць І. Франка варто назвати «Дві школи в фольклористиці» (1895).

Наприкінці XIX перших десятиріччях XX ст. українська етнографія завдяки працям таких учених, як М.Сумцов, Д.Яворницький, І.Франко, Ф.Вовк, В.Гнатюк, В.Шухевич, З.Кузеля, а також М.Грушевський піднялася на вищий науковий щабель. У ній простежується врахування і творчий розвиток досвіду різних шкіл європейської науки цього профілю. В українському народознавстві відбувається чітке розмежування предметних сфер етнографії і фольклористики -- вони виступають окремими науковими дисциплінами. Визначається й така істотна складова народознавчого вивчення, як етнографічне музейництво, зокрема із заснуванням археологічно-етнографічного музею при НТШ (1895).

При Всеукраїнській академії наук була створена Етнографічна комісія, очолена А.Лободою і в 1921 р. заснований Музей (кабінет) антропології та етнології ім. Ф.Вовка на чолі з А.Носівим; музейні співпрацівники видали чотири томи журналу «Антропологія», в якому друкувалися й етнографічні статті; вийшло 16 номерів «Бюлетеня етнографічної комісії» і три томи «Матеріалів до етнології».

У 1925 р. у Києві було засноване Етнографічне товариство, яке видавало «Записки етнографічного товариства», журнал «Побут» і «Бюллетень». Активно працювали у сфері етнографії Віктор Петров, Климент Квітка, але «рішуча перебудова» з кінця 20-х років методології етнографічної науки, переведення її на марксистську основу, розкручування боротьби проти українського націоналізму, хвиля масових репресій звели нанівець позитивні починання і відкинули українську етнографічну науку назад.

На західноукраїнських землях, які у 20--30-х роках перебували під пануванням окупаційних буржуазних режимів Польщі (Східна Галичина і Волинь), Румунії (Північна Буковина) і Чехословаччини (Закарпаття), у зв'язку з цілеспрямованою антиукраїнською політикою урядів окупаційних держав помітно занепала дослідницька робота в Етнографічнній комісії НТШ. Водночас виникли регіональні краєзнавчі осередки, з діяльністю яких пов'язана активізація етнографічного вивчення на місцях і організація краєзнавчо-етнографічних музеїв та видань. До найвідоміших належало товариство і музей "Бойківщина" у м. Самборі на Львівщині, що мало неперіодичне видання "Літопис Бойківщини" (з 1931 до 1939 р. вийшло 11 книжок); Етнографічне товариство Підкарпатської Русі в Мукачевому, музеї: "Гуцульщина" в Коломиї, "Верховина" в Стрию, "Стривігор" у Перемишлі, "Лемківщина" в Сяноці, "Яворівщина" в Яворові, Музей ім. Князя Василька у Теребовлі. Ці осередки об'єднували значну кількість ентузіастів-етнографів, у їх діяльності брали участь і відомі вчені, зокрема Філарет Колесса, Станіслав Людкевич, Зенон Кузеля, Володимир Кубійович, Іван Крип'якевич. Тут виявили себе активні збирачі й дослідники Володимир Кобільник, Ксенофонт Сосенко, Михайло Скорик, Юрій Кміт, Лука Дем'ян, Федір Потушняк та ін.

У Києві 1936 р. було створено Інститут фольклору АН УРСР, у 1939 р. відкрито його Львівський філіал, очолений Ф. Колессою. Після Другої світової війни основним осередком етнографічної науки в Україні став (і досі ним залишається) створений 1942 р. Інститут мистецтвознавства, фольклору та етнографії АН України на чолі з М. Рильським (нині -- Інститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології НАН України ім. М. Рильського), зокрема його відділ етнографії. Широкі дослідження вели в Музеї етнографії та художнього промислу АН України у Львові, організованому 1951 р. на основі об'єднання двох місцевих музеїв колишнього Етнографічного НТШ (якому 1940 р. було надано статус Державного етнографічного музею) і Художньої промисловості.

Ці установи готували наукові кадри етнографів, оскільки в жодному ВНЗ України спеціальності з етнографії до відродження Української незалежної держави в 1991 р. не було. Згадані установи організували систематичні наукові експедиції для поповнення відомостей з історичної етнографії, вивчення сучасного побуту і культури народу, а також збирання експонатів для музейних етнографічних колекцій. У середині 90-х років XX ст. було відкрито спеціальності з етнології в університетах Києва, Львова та Чернівців, перші випуски спеціалістів поповнили профільні музеї й інститути.

народознавство етнографія український

Музей етнографії і художнього промислу в складі Львівського Інституту народознавства НАН України -- найстаріша і найбільша національна музейна установа етнографічного профілю. Сторіччя перших колекцій відсвяткував Київський музей народного декоративного мистецтва. Велику і плідну роботу, спрямовану на збирання і вивчення пам'яток народного побуту та культури, проводять обласні та районні історико-краєзнавчі музеї, зокрема, створені впродовж останніх десятиліть музеї народної архітектури і побуту під відкритим небом (скансени) -- в Києві, Переяславі-Хмельницьку, Львові, Ужгороді, Чернівцях.

Однак етнографія, як й інші українознавчі дисципліни, зазнала тиску ідеологічного тоталітаризму, догматизму, моральних і фізичних репресій, що систематично нівечили її, виривали з неї найздібніші та найактивніші сили або збивали науку на манівці різних наукоподібних кон'юнктурних напрямків. Багато часу і зусиль потрачено на беззастережне "утвердження" етнографами "нового способу життя", "радянських звичаїв та обрядів", "нової сім'ї", "нової історичної спільності". Етнографічне вивчення всіляко спрямовувалося не на розкриття неповторної сутності українського народу, специфічних рис його етнічної індивідуальності, характеру психології, самобутності традицій, побуту, культури, а на розмивання національної свідомості, нівеляцію національної гідності з позицій ефемерних доктрин інтернаціоналізації, переплавлення народів і націй у так звану нову історичну спільність -- радянський народ. Більшість етнографічних досліджень забороняли, піддавали цензурі, деякі забороняли у видавництвах; бували випадки, коли їх вилучали навіть з наукового обігу. Видання підготовленої 1964 р. фундаментальної узагальнюючої праці "Українці" було заборонено розповсюджувати.

Однак навіть за цих умов українські етнографи зробили чимало корисного. Підготовлено й опубліковано нові праці, присвячені дослідженню різних ділянок традиційно-побутової культури українського народу, питань етнічної історії, міжетнічних культурно-побутових зв'язків, характеристики окремих етнографічних регіонів, сім'ї і сімейного побуту.

За останні десятиріччя вийшли в світ праці Ганни Скрипник "Етнографічні музеї України" (1989), Валентини Борисенко "Весільні обряди та звичаї на Україні" (1988), Тамари Косміної "Сільське житло Поділля. Кін. XIX--ХХ ст." (1980), праці Мар'яна Мандибури, Таїсії Ґонтар, Євгенії Сявавко, Лідії Артюх, Михайла Глушка, Романа Сілецького, Олександра Пошивайла, Оксани Сапеляк, Архипа Данилюка та ін. Опубліковано низку монографій, присвячених історико-етнографічним районам: "Бойківщина: історико-етнографічне дослідження" (К., 1983), "Гуцульщина. Історико-етнографічне дослідження" (К., 1987), "Украинские Карпаты. Культура" (К., 1989), "Полісся України" (Три випуски, Львів, 1997, 1999, 2003). Київські етнографи разом зі львівськими видали працю "Холмщина і Підляшшя" (К., 1997). У Львові 1999 р. вийшов перший том чотиритомного видання за редакцією професора С. Павлюка "Етногенез та етнічна історія населення Українських Карпат. Археологія та антропологія".

З 1995 р. Інститут народознавства НАН України видає у Львові ілюстрований етнографічний журнал "Народознавчі зошити", де публікують дослідження не лише українські, а й зарубіжні етнологи.

У 1989 р. відновило діяльність Наукове товариство ім. Т. Шевченка у Львові з секцією етнографії та фольклористики у його складі, яка видала три томи "Записок НТШ" профільної тематики. Щорічно відбуваються наукові конференції, на яких етнологи виступають з доповідями та повідомленнями.

За останнє десятиріччя побачили світ навчальні посібники та підручники з етнографії "Культура і побут населення України" (К., 1991; К., 1993) за редакцією В.Наулка; "Етнографія України" (Львів, 1994) за редакцією С.Макарчука, "Українське народознавство" (Львів, 1994, 2004) за редакцією С.Павлюка, "Українська етнографія. Курс лекцій" А.Пономарьова (К., 1994).

Вагомий доробок у розвиток української етнографії внесли вчені діаспори. Починаючи з 20-х років XX ст. і дотепер за кордоном працювали і працюють видатні особистості, які продовжили дослідження уже за межами Батьківщини.

В Українському вільному університеті у Празі (1921--1945) та Мюнхені (з 1945) поряд з іншими науками плідно проводили дослідження з української етнології. Тут відбувалися семінари та студії з питань походження українського народу, старовинного соціального устрою, весільної звичаєвості, проблем українського етнічного типу, народної світської і церковної архітектури, орнаментації української хати тощо (Вадим Щербаківський, Левко Чикаленко, Віктор Петров).

У Німеччині, а згодом в Англії плідно працювали доктор слов'янської етнології Олекса Воропай та Володимир Шаян.

Після Другої світової війни українознавчі студії зосередились найбільше в Канаді. В Альбертському університеті м. Едмонтон працює кафедра української культури й етнографії ім. Гуцуляків, яка встановила наукові контакти з Інститутом мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М. Рильського НАН України. Велику працю проводять Роберт Климаш, Богдан Медвідський, Андрій Нагачевський та їхні учні.

В Едмонтоні функціонує Центр українських історичних досліджень ім. Петра Яцика, в програмі якого є і етнографічна тематика.

У Канаді діють декілька українських етнографічних музеїв під відкритим небом (скансенів): у Едмонтоні -- під назвою "Село української культурної спадщини"; Вегревіллі -- "Парк української писанки"; Саскатуні -- "Український парк", де експонуються стародавні будівлі, меблі, знаряддя праці, національний одяг, вишивки, вироби з металу, різьба та ін. Щорічно проводяться фольклорні фестивалі у багатьох містах Канади, де влаштовуються етнографічні виставки.

У 28 університетах і коледжах США працюють українознавчі курси, а в Гарвардському університеті створено Український інститут, де досліджують й етнографічну тематику, видають журнал "Український історик". У Нью-Йорку 1976 р. відкрито Український музей, який має багаті етнографічні колекції. Тут експонують макети української дерев'яної церковної і світської архітектури, одяг, писанки, кераміка, зразки ткацтва.

У Філадельфії працює Український музей народного мистецтва.

В Нью-Йорку 1948 р. засновано Український інститут Америки, який влаштовує виставки народних строїв, виробів народних майстрів.

У США діє "Українське світове об'єднання гуцулів", "Гуцульський дослідний інститут" у Чикаго (з 1975), які разом з гуцульськими товариствами Канади видали фундаментальну тритомну "Історію Гуцульщини". Функціонують товариства "Бойківщина", "Волинь", "Подоляни", які мають багаті етнографічні колекції. Встановлюються зв'язки між вченими-етнологами України та Польщі, Словаччини (Свидник, Пряшів), Чехії, Росії, Румунії, Австрії, Австралії та багатьох інших країн світу. Особливо тісні взаємини зі Словаччиною.

За роки незалежності України розширилися завдання та напрями етнографічної науки. Етнографія має на меті досліджувати не лише давнину, а й активно втручатися у процеси творення та розбудову національної культури. На порядок дня висувають окрім питань традиційно-побутової культури, проблеми етногенезу, етнічної історії, дослідження етнічного складу населення, перспектив розвитку української нації та інші.

Література

1. Боплан Г.Л. Опис України. - К., 1991.

2. Горленко В.Ф. Становление украинской этнографии конца ХУІІІ - первой половины ХІХ ст. - К., 1988.

3. Лозко Г.С. Українське народознавство. - К.: Зодіак-ЕКО,1995. - 368 с.

4. Сапеляк О.А. Етнографічні студії в Науковому Товаристві ім. Шевченка. - Львів, 2000.

5. Сележан Й.Ю. Основи національного виховання (Українознавство: історичний, філософсько-релігієзнавчий аспекти): Хрестоматія. - Чернівці: Книги-ХХІ, 2006. - 306с.

6. Українське народознавство: Навч. посібн. /За ред. С.П. Павлюка, Г.Й. Горинь, Р.Ф. Кирчіва. - Львів: Фенікс 1994.

Размещено на Allbest.ru