Агатангел Кримський

Размещено на http://www.allbest.ru/

Вступ

Агатангел Юхимович Кримський -- укр. сходознавець, мовознавець, славіст, літературознавець, фольклорист, етнограф, педагог, історик, письменник, перекладач, академік УАН з 1918. К. -- відомий поліглот (вільно володів майже 60 мовами), автор бл. 1000 наук, праць. Він зробив істотний внесок у вітчизняне сходознавство.

Найважливіші дослідження з укр. мови -- «Українська мова, звідкіля вона взялася і як розвивалася» (1922), «Хрестоматія з пам'ятників письменської староукраїнщини XI -- XVIII вв.» (1922) та ін.

Агатангел Юхимович приділяв увагу проблемам розвитку і нормалізації української літературної мови: «Наша язикова скрута та спосіб зарадити лихові» (1891), «Про нашу літературну мову» (1891), «Про научність фонетичної правописи» (1897), «Нарис історії українського правопису до 1927 р.» (1929) та ін. Він відредагував перший декретований укр. правопис «Головніші правила українського правопису» (1919), «Найголовніші правила українського правопису» (1921). Автор «Української граматики для учнів вищих класів гімназій і семінарій Придніпров'я» (т. 1 -- 2, 1907 -- 08; рос. мовою). Вважав, що українська літературна мова повинна розвиватися на основі народної мови. Багато зробив у вивченні українського фольклору, старої та нової української літератури. Здійснив велику роботу як науковий редактор численних видань («Російсько-український словник», т. 1 -- 3, 1924 -- 33; «Український діалектологічний збірник», кн. 1 -- 2, 1928 -- 29; «Записки Історико-філологічного відділу ВУАН», кн. 2 -- 5, 1923-24; кн. 7--10, 1926 -- 27; кн. 12 -- 17, 1926 -- 28; кн. 19, 1928; кн. 21-23, 1929; кн. 25, 1929), багатьох збірників з орієнталістики.

Агатангелу Юхимовичу належать праці з семітологи, Історії Ісламу, Історії та літератури арабів, персів і турків, багато посібників з араб, мови та статей із сходознавства.

1. Походження Агатангела Юхимовича Кримського

Вісімдесяті і дев'яності роки XVII ст. були дуже бурхливими в Туреччині, в Криму і Україні. Це часи початку розпаду Османської імперії - "Великий згон" на правобережжі України 1680-х рр. Кримські походи гетьманів Івана Самойловича 1687 р. і Івана Мазепи 1689 р, невдала турецька облога Відня (1683), втрата турками Азова (1696).

Власне, остання подія змусила одного кримського муллу, цебто ісламського духовника, залишити неспокійну столицю Бахчисарай і податися на Литву. Зв'язки між Кримом та Литвою (і Волинню) датуються ще часами великого князя Литовської О. Вітовта (1392 - 1430), який запрошував татарських дружинників до обох своїх резиденцій: біля Вільна та Луцька. Втікач-мулла оселився у Мстиславі (тершорія Могилівської області Білорусії), прийняв християнство і одружився з місцевою жінкою (близько 1698 р.).

Як відомо, обурений польським повстанням 1831 р. і, зокрема, 1863 р., царський уряд вирішив деполонізувати "Юго-Западньїй" край. Почали засновувати російські середні школи, зокрема на Волині, і туди тепер подавалися на працю українці пе тільки з Правобережжя, але й з колишньої Гетьманщини та Слобідської України. Таким чином, в 1866 р. народився в Холмі Михайло Грушевський, син учителя Сергія з Київщини, а 25 лютого 1871 року у Новограді-Волинському (Житомирської області)-Лариса Косач, пізніша Леся Українка, дочка Петра Косача із Гадяча, а дещо раніше, 15 січня того ж року, - найкращий кримський подарунок Україні - Агатангел Юхимович Кримський. Бо вчитель історії і географії Євфимій (українською мовою Юхим) Кримський, татарсько-білоруського походження, також зацікавився можливістю дістати працю на Волині і переїхав у Володимир-Волинський з Білорусі разом зі своєю дружиною Аделаїдою Матвіївною Сидорович, яка - за словами Агатангела Юхимовича у листі до Івана Франка - була "полька литовська" [Кримський 1972-1974,5/1, 38].

Про своє походження Агатангел Юхимович пише до свого інтимного друга Бориса Грінченка (17.УІ.1901 р.): "До речі, питаєтеся, яким робом з мене татарин. Наскільки мені вияснили, перший наш прадід, виходець із ханства, мав охреститися більш-менш 1698 р. у Мстиславці. Це я виводжу із запису на стародавнім молитовнику. В сентябрі сестра моя в других перешле мені арабські документи (її батько був найстарший і папери позоставались у нього)" [Кримський 1972 - 1974, 5/1, 360].

Через кілька місяців після народження Агатангела Юхимович Кримський переїхав до Звенигородки над Гнилим Тікичем, на південь від Києва, і за гроші, зароблені виданням підручника з географії для "двокласних шкіл", побудував собі там дім, і його сім'я відтепер зв'язалася напостійно з українською землею.

Агатангел Юхимович навчився читати, маючи три з половиною роки [Кримський 1972 - 1974,59], а коли виповнилось п'ять років, батько віддав його в науку до Звенигородського "городського училища", де він пробув наступних п'ять років (1876-1881), причому головним його духовним кормом була чимала бібліотека батька. У листі до Грінченка з 1892 р. писав Агатангел Юхимович так: "Може, хіба що я, ж дитина, читав страшно багато, тим більше, що батько мав і тепер має бібліотеку;

Од читання я й очі геть зіпсував ще на 12-му році (а тепер у мене 6-е ч. окулярів) і фізично недорозвився (мій менший брат виглядає далеко старшим од мене). Певно, .що хлопці-товариші, котрі дуже цінують фізичну силу та зручність, не поважали мене, я часто був задля них якимось покидишем, але так як я вчивсь дуже гарно і багацько начитався, то я вважав себе дуже розумним і був певен, що ніколи вищого од мене немає ( звісно, такі гадки я пильно хоронив при собі і нікому не висловлював)" [Кримський 1972 - 1974, 5/1, 59].

В той час він почав вже вивчати чужі мови, а саме, крім салонових мов краю -польської та французької, ще англійську та німецьку.

1881 року, коли йому було десять років, його віддали до протогімназії в м.Острозі, на Волині, де жила його тітка Филипа - сестра батька. Вона завідувала міською бібліотекою, завдяки чому хлопець дістав доступ до книгосховища для дорослих і читав різними мовами без розбору.

У 1884 р. Агатангела Юхимовича переводять до четвертого класу Другої київської гімназії Кромера. Через рік бачимо його вже як стипендіата "по конкурсі" відомої на всю Україну Колегії Павла Ґалаґана, яку він закінчив, маючи 18 років і вивчивши ще наступні мови : грецьку, італійську і турецьку.

2. Усвідомлення своєї національної приналежності

Інтелектуальне дозрівання, а також відкриття своєї національної приналежності і свідомості її, відбулося під час студій Агатангела Юхимовича в Колегії Павла Ґалаґана в Києві (1885 -1889). Про ту першу школу його свідомого життя заховалися його ж характеристики, із яких ми запитуємо дві: "зовнішню", офіціальну - у листі Агатангела Юхимовича до Львівського професора української літератури Омеляна Огоиовського (21.УІ.1893) та "внутрішню", дружню - у листі до свого приятеля Бориса Грінченка (17.

"Таким способом, - писав Агатангел Юхимович в листі до Бориса Грінченка, -зовсім готовий був грунт для впливу літератури 60-х років, котру я незабаром почав читати. Спершу Писарєв, далі другі писателі того часу мали на мене великий вплив (N.8. я літературу 60-х років знаю незмірне краще, ніж сучасну). Вони формулювали мені мої змагання, дали систему моєму світоглядові, навчили мене думати" [Кримський 1972- 1974,5/1,67].

Усвідомлення українськості прийшло до Агатангела Юхимовича після прочитання передмови М. Драгоманова до повістей Юрія Федьковича (визнання Агатангела Юхимовича у його листі до Б.Грінченка від 24 червня 1892). "Зоставалося до канікул два тижні. І от узяв я якось повісті Федьковича з передмовою Драгоманова, узяв, прочитав, і мене нове світло осіяло. Я зрозумів, що я мусю бути українофілом - і це я зрозумів цілком свідомо. В цій свідомості була певна частина одвіту на мої мучительці сумніви, і от я жадібно ухопився за українство" [Кримський 1972 - 1974, 5/1,65].

Більш перспективно пише про це Агатангел Юхимович у своїй розвідці про Драгоманова: "Етнографічні М.П. Драгоманова писання знав я, ще на шкільній лаві сидівши, в Колегії Павла Ґалаґана вчившись. Допомогли тому, безперечно, і вчителі мої: ПТ. Житецький та Є.К. Трегубов, бо нам, колегіатам, доводилося писати шкільні роботи ("сочинения"), прим. на такі дані од них теми: "Казачество по "Тарасу Бульбе" Гоголя" і ін., і при тому зазначалося нам, що ми можемо використати "Исторические песни" Антоновича та Драгоманова.

Наш товариш колегіат Мих. Чубинський приносив до колегії "Малорусские народньїе предания" Драгоманова в книгозбірні свого батька з власноручним написом М. Драгоманова, і всі ми перечитали ті "Предания" не один раз. Незадовго перед закінченням колегіатського (гімназіального) курсу я з захопленням прочитав "Переднє слово" Драгоманова до "Повістей Осипа Федьковича", що розкрило мені очі на правдиву роль Галичини в нашім письменстві. Але ж те все друкував Драгоманів, ще як у Києві був. А про Драгоманова як про емігранта ми нічого не знали виразного" [Кримський 1972 - 1974, 2, б2б].

У листі до брата Юхима (Бейрут, 23 травня 1897) Агатангел Юхимович писав:"Відносно національного українського питання, я повинен признатися, що воно мене властиво мало цікавило із теоретичної точки погляду.

У мене чисто практичною дорогою (через читання і писання по-малоросійському на теми, не обов'язково національні) непомітно і поступово виробилися відомі національні переконання, і коли я вже після того читав теоретичні пращ про значення національності, то вони вже не викликали ніякого впливу на мене: вони повторяли те, до чого я сам без примусу прийшов раніше. Тому я не можу оцінити, наскільки вони (оті праці; переклад мій. - ОЛ.) є дійсно переконливі" [Кримський 1972 - 1974, 5/2,147].

3. Взаємовідносини між Агатангелом Кримським і Михайлом Драгомановим

Із Михайлом Драгомановим були у Агатангела Юхимовича дуже специфічні взаємини, етапи яких він подав у своїй документальній студії, присвяченій тому національному діячеві, яка була вперше повністю опублікована у збірнику праць Агатангела Юхимовича "Розвідки, статті та замітки" в 1928 р. (передрукована з пропусками. Кримський 1972 - 1974, 2, 614-672], Агатангел Юхимович пройшов подвійний шлях: від Павла до Савла і від Савла до Павла.

У 1890 р. появилася стаття Драгоманова у Львівському журналі "Народ", яка на думку Агатангела Юхимовича недооцінювала значення національної справи, остання, мовляв, мала б уступити перше місце всеімперському поступові: "Стаття Драгоманова обурила мене, - писав він до Грінченка (26.УІ.1892), - і зо мною зробився нервовий пароксизм, це було саме в переддень турецького (дуже важкого) екзамена" [Кримський 1972 - 1974,5/1.76].

Сангвінічний Агатангел Юхимович зразу послав свою рецензію до другого Львівського журналу "Правда", яка закінчувалася запитаннями: "Тепер я Вас питаю: яким способом можна і треба українцям для здобуття прав і вольности (між іншим, певне, і прав національности) сполучитися з неприхильними до них москалями, та й не потопитися при тім в "общем русском море"? Або яким способом перетворити російську нетолерантність в толерантність? Коли Ви можете дати на це пораду (та, 'Бога ради” не загальними фразами, а точно!), тоді будьте певні, ніхто Вам, крім щирої ·*омки, нічого не скаже" [Кримський 1928,326].

Другий гріх Драгоманова - це недооцінювання національної мови. Агатангел Юхимович, фанатично закоханий у свою мову, та із природним вичуттям важливості мови у суспільному житті, мусив різко зареагувати.

Але деякі відступи Драгоманова і ближче з ним літературне знайомство, приязнь з Іваном Франком, головним учеником Драгоманова, - знов повернули Агатангела Юхимовича до табору Драгоманова. "Наперед усього я (пізніше), спокійно розмишлю-ючи, примирив у собі національство з поступом і довів собі знов, що вони зовсім не знаходяться у суперечності (як думав Драгооманов) одне з одним... Я дуже радий, що почав тоді трохи листуватися з Франком..." [Кримський 1972- 1974, 5/1,78].

Вістка про смерть Драгоманова вразила Агатангела Юхимовича. У своєму некролозі він прямо писав: "На мою думку, смерть Драгоманова - це таке велике і оре, якого ми ще не зазнали після Тарасової смерти" [Кримський 1928,364].

4. Відносини Агатангела Юхимовича з татарськими культурними діячами

Як вище сказано, Агатангел Юхимович ще до 1889 р. остаточно вирішив справу своєї національної приналежності як української. Але він ніколи не цурався Криму, батьківщини його предків. Ось що він писав у своєму (єдиному існуючому) огляді кримсько-татарської літератури у 1930 р.: "Історія нового кримсько-татарського письменства, що його зумів створити народ, який налічує не більше ніж 178 тисяч душ, вся розгорнулася на моїх очах. Я прихильно почав за нею стежити з 1889 року (від часу вступу до Лазаревського інституту східних мов у Москві. - О.П.), здавна знайомий я був з патріархом кримського письменства Ісмаїлом Гаспринським і його спільниками, далі з великою симпатією підтримував і підтримую особисті знайомості з головними діячами кримського літературного життя. Через те мені хочеться вірити, що в тім стислім історичнім нарисі, який я оце накреслив, не міг я допуститися небажаної суб'єктивності, не міг чогось недооцінити" [Студії з Криму 1930,765 -198,190].

Агатангел Юхимович часто відвідував Крим (головно Ялту та Бахчисарай). Ось яку він мав пригоду із молодшим співробітником Гаспринського, Ісмаїлом Лемановим, викладачем російської та арабської мов у найвизначнішій ісламській школі в Бахчисараї - Зенджірлі медресе.

"Пам'ятаю, - пише Агатангел Юхимович, - як напровесні 1905 р. побував я в Зенджірлі вкупі з Лемановим, і він хитренько наперед попрохав мене не говорити з софтами (студенти-богослови ісламські. - О.П.), або з ним ані по-російськи, ані по-татарськи, тільки по класично-арабськи: що з того вийде. Вийшло те, що жоден із софтів не зміг, на мої арабські запити, скласти мені відповіді, скільки-небудь грамотної:

силувалися зліпити простенькі арабські речення, та мало що їм щастило, а тим часом я з Лемановим, в присутності софтів, вели арабську наукову розмову, обмінювалися вражіннями і т. п. З того Леманов був дуже задоволений: "Нехай наші клерикали знають, що навіть мову святого Корана гяури (не мусульмани. - О.П.) тямлять краще, ніж вони. А через що? Через те, що вчили її новим європейським методом, а не перестарілим середньовіковим" [Студії з Криму 1930, 7 75].

Агатангел Юхимович був особливо близький з татарськими культурними діячами після переїзду до Києва, коли працював в нашій Академії. Його близьким співпрацівником був історик-середньовічник Осман Акчокракли (1879 - 1937?), що, між іншим, стимульований Агатангелом Юхимовичем, видав українською мовою зміст поеми про походи Б.Хмельницького у 1648 р., складеної Джан Мухамедом, зятем Тугай-бея, близького друга нашого Богдана (Татарська поема Джан-Мухаме-дова. Про похід Іслям-Гірея II (III) спільно з Богданом Хмельницьким на Польщу. [Східний світ 1930,12,163-170; передрук див.: Східний світ 1993,1,134-139]). Інший кримський вчений, з яким Агатангел Юхимович радо спілкувався, був філолог-тюрколог і поет Бекір Чобанзаде (1893 - 1937), професор тюркології в університеті Баку [див. про нього: Библиографический словарь... 1975, 601].

Серед кримських друзів Агатангела Юхимовича був молодий тоді ведучий революційний поет Абдулла Лятіф-заде (1890 - 1937?), з яким Агатангел Юхимович радо обговорював між іншим загальні проблеми кримсько-татарської художньої літератури. Агатангел Юхимович мав і прямих учнів з кримських татар. Між ними був ісламіст Кгорнк Якуб Кемаль, завідувач Східного музею в Ялті, що досліджував суфізм, ісламський містицизм, одну з улюблених наук А. Кримського. Агатангел Юхимович надрукував інформацію про відкритий ним "Арабський суфійський рукопис ХТО ст„ в Криму знайдений, і чи не в Криму й писаний "[Східний світ 1930,759-764]. Кемалева уже надрукована монографія "Документальна історія цехів в Кримськім Ханстві" не вийшла у світ у 1931 р., а була повністю знищена. Одначе цій молодій кримсько-татарській культурі в розвитку, так дорогій серцю Агатангела Юхимовича, не судилося довго процвітати. Прийшли трагічні роки 1934 - 1936, і майже всі її діячі були поголовне зліквідовані.

5. Творче життя Агатангела Юхимовича

Творче життя Агатангела Юхимовича поділяється на дві епохи: Московську, довшу (29 років) (1889 - 1918), та Київську, коротшу (23 роки) (1918 - 1941). агатангел кримський національний творчий

Походження, життєвий та творчий шлях, усвідомлення своєї національної приналежності, тяжкі часи громодянськиї війни Агатангела Юхимовича Кримського. Особливості взаємовідносин між Агатангелом Кримським і Драгомановим, з татарськими культурними діячами.

Уся Київська доба зв'язана з нашою Академією. Він виконував керівні функції як неодмінний секретар (до 1928 р.) та як голова Першого (історично-філологічного) відділу (до 1929 р.).

Перші роки були особливо тяжкі. Влади щокілька місяців мінялися, часто вони були ворожі концепції української високої науки, так що доводилося захищати навіть фізичне існування інституції. Свідок того часу, історик, професор Наталія Полонська-Василенко пише: "Матеріальне становище Академії було жахливе. Жодна з влад не забезпечила її не тільки можливістю нормальної праці, ба навіть "прожитковим мінімумом", потрібним для п співробітників, щоб не вмерти з голоду. Кримський від часу до часу здобував різного роду "натуральні" цінності: то якесь вбрання, то - картоплю, то "пайок". Для співробітників Академії відводили терен, де вони могли розводити городи ... їм давали дозвіл десь самим рубати дрова на зиму. В приміщенні, що його дістала Академія - В-Володимирська, 54 (кол. пансіон гр. Левашової), не опалювали, чорнило замерзало, і його доводилося відігрівати хуканням. Але тут, у зимних кімнатах, збиралися (голодні) ентузіасти української науки, в потертих плащах, з помороженими, порепаними руками; зігріті любов'ю до України, вони складали плани розбудови української науки... На зворотніх сторінках календарів, на старих театральних афішах - бо паперу не було, - чорнилом - розчиненими у воді олівцями - вони писали свої твори..." [Полонська-Василенко 1949, 2,122]. Перед вів ентузіаст академік-секретар Агатангел Юхимович, який усякими трюками виманював від солдатів, що охороняли друкарні, видіставати надруковані вже аркуші, зокрема, у друкарні Печорської Лаври, і в такий спосіб зумів він врятувати для науки прецінні праці, такі як, наприклад, протоієрея Хведора Титова "Матеріали для історії книжної справи на Вкраїні в XVI - XVIII ст." На щастя, Агатангел Юхимович приєднав собі молодого помічника, талановитого історика й етнографа з Чернігівщини, Миколу Левченка (1900 - 1934), який скоро став директором видавництва УАН та особистим секретарем академіка. Між ними зав'язалася близька дружба, і Агатангел Юхимович, що був неодружений, усиновив його.

Не всі видержували голод і холод Києва. Президент Вернадський переїхав спочатку тимчасово до Таврійського університету (Сімферополь, 1920 - 1921), а у 1922 р. перенісся на постійно до Петрограду, де була можливість створити Радієвий інститут. Його наступник ботанік Володимир Липський (1863 - 1937; президент 1922 - 1928) не мав, як пишуть сучасники, "ані хисту, ані бажання керувати академією" [Полонська-Василенко 1949, 122]. Власне, у той час, до 1928 р. увесь тягар спочивав на Агатанге-лоаі Юхимовичеві, і тому в Києві окреслювали жартом нашу Академію не як Українську, а як "Кримську".

Очевидно, що в "Кримській" Академії повинен бути гідно репрезентований Схід. Тому Агатангел Юхимович у своїх "Увагах з приводу катедри східної історії та філології" подав свою візію обсягу та завдань майбутньої української орієнталістики.

Роки 1918 - 1929 були золотою добою української науки, а особливо в гуманістичних та суспільних науках. Це був період, коли книги появлялися у світ без цензури. Систематичний каталог видань УАН за ті роки - це книга в 285 сторінок, в якій є 888 бібліографічних позицій, із них більше як половина власне присвячена різним галузям україністики [Систематичний каталог... 1930]. Не потребую додавати, що праці, які мали штамп "Дозволяється випустити в світ. Неодмінний секретар Академії академік Аг.Кримський", викликали повне довір'я у науковців світу. Ім'я Агатангела Юхимовича гарантувало високий рівень.

Також Агатангел Юхимович реалізував свої інституційні візії. Не буду тут спинятись над структурою його академічної кафедри філології. Інститутом української наукової мови та відповідними українознавчими комісіями (діалектологічної, правописної, живої мови та історії української мови), які всі він очолював. Я хочу тут спеціально назвати сходознавчі установи, які він, відкривач ісламського і тюркського сходу для України, створив і зразу заповнив вагомим змістом. Це в першу чергу "Кабінет арабо-іранської філології" (до 1930 р. випустив шість публікацій), "Тюркологічна комісія" (до 1930 р. теж випустила шість публікацій, між іншим дуже цікавий збірник "Студії з Криму") та "Жидівська (опісля: Єврейська) історично-археографічна комісія" (до 1929 р. видала два томи свого "Збірника праць").

Тут треба ще підкреслити літературну творчість Агатангела Юхимовича, зв'язану зі Сходом. Це не були лиш майстерні переклади. Агатангел Юхимович, що був одним із активних натхненних класиків українського мистецтва слова, в часи його найвищого розквіту на грані XIX - XX ст., був заразом тонким всебічним знавцем класично-арабської та перської - не тільки літератур, а відносних цілісних культур. Цей рідкийталан дав Агатангелові Юхимовичеві можливість відчувати та творити гармонічно і паралельно у двох структурах поетичного мислення. "Пальмове гілля" Агатангела Юхимовича - поета - це своєрідний жанр. Поодинокі його поеми і цикли - це, як сказано вище, не тільки художні і не тільки філологічні переклади. Це "орієнтальне" інспіровані, і крім того, структурно "по-орієнтальному" відчуті перлини українського ліричного генія. "Пальмове гілля" - це також своєрідний жанр у світовій літературі. Ярослав Стеткевич, ведучий і тонкий знавець арабської поезії (він професорує в університеті в Чікаго), вивчивши всебічно "Пальмове гілля", прийшов до висновку, що тільки "Західно-Східний Диван" ("\Уе5І-08і1іспег Оіуап") Йоганна-Вольфганга Гете вкладається повністю у ту саму категорію.

6. Тяжкі часи громадянської війни та останні роки життя Агатангела Кримського

Щоб справитися зі своїми науковими та організаційними роботами, Агатангел Юхимович працював 18 годин на добу. Але не так легко було творити науку у часи громадянської війни та після неї. Ось, наприклад, була справа наукових контактів та книгообміну з закордоном, головно із Західною Європою. Все-таки усі ті труднощі Агатангел Юхимович старався побороти і часто мав успіхи.

Але прийшли трагічні роки - 1928, 1929, а за ними ще страшніші тридцяті роки. Почалася планова акція ліквідації українознавства як науки на високому світовому рівні, бази окремої високої національної культури. І тут гірка чаша припала нашому трудівникові: він був відсунутий від праці свого покликання і мусив стати свідком, як одна за одною ліквідуються створені ним з таким трудом і любов'ю установи [дати подій подані тут головно на базі твору Полонська-Василенко 1954, 1; 1958, 2].

Насамперед прийшло зв'язування рук. Хоч 3-го травня 1928 р. члени Академії одноголосне переобрали Агатангела Юхимовича на неодмінного секретаря, уряд не затвердив його на ту посаду [подробиці див. ще: Полонська-Василенко 1949, 2,724; Полонська-Василенко 1971, ч. 31-32,95]. Осінню слідуючого року (1929) Агатангел Юхимович мусив залишити головування Першим (історично-філологічним) відділом нашої Академії; секретар відділу академік Сергій Єфремов був тоді ж заарештований - тепер ми знаємо документально - як голова неіснуючої, т. зв. націоналістичної організації "Спілки Визволення України" (СВУ). А потім були зліквідовані усі сходознавчі установи, так леліяні Агатангелом Юхимовичем, і врешті його гордість - історично-філологічний відділ Академії. Про ліквідацію діячів кримської літератури та науки я вже згадував. Це все він дуже сильно відчував як особисте упокорення і перекреслення життєвого завдання. Два рази Агатангел Юхимович переставав бути людиною з іменем, раз за життя, вісім років (1930 - 1937), а вдруге - після арешту і мученицької смерті в Кустанайській (Казахстан) тюремній лікарні (25 січня 1942 р.) аж до реабілітації (з ініціативи його молодшого колеги академіка Леоніда Булаховського) у 1957 р. [Ільєнко, 1990].

Агатангел Юхимович дуже тяжко переживав своє становище "опального" академіка. Він, що працею десяти років поставив на ноги своє улюблене дітище, нашу Академію (як перед тим у Москві понад 20 років видавав у Лазаревському інституті славні 'Трудьі по востоковедению"), де він усіх знав і всі його знали і шанували, попав у клас недоторкуваних паріїв, якого недавні колеги не добачали. Остання його наукова праця в УАН вийшла у 1930 р., відібрано йому його аспірантів.

Десь у 1936-1937 рр. в Інституті мовознавства пригадали собі його існування. Викладати не дозволили, але почали посилати до Агатангела Юхимовича аспірантів.

Але тріумф Агатангела Юхимовича був у 1939 - 1941 рр., коли була приєднана Західна Україна зі Львовом. Тепер Агатангел Юхимович знадобився і висипався до визволених земель як корифей української радянської науки, живий доказ її високого рівня.

І дійсно, кожна з його подорожей до Львова сприймалася там, як велике свято, а Агатангел Юхимович - як тріумфатор. Його сімдесятиліття було великим святом української світової науки. Але діалектика діяла. 15 січня 1941 р. Агатангелові Юхимовичеві був вручений орден Трудового Червоного Прапора, а, як сказано вище, півроку пізніше (20 липня того ж 1941 р.) він уже попав у м'ясорубку КДБ/НКВС.

Коли у 1924 р. у зв'язку із політичним процесом т. зв. "Центру дій" було заарештовано академіка Миколу Василенка, Агатангел Юхимович добився того, що Спільне Зібрання нашої Академії одноголосне, за підписами усіх академіків, домагалося його звільнення. Ця акція увінчалася успіхом

Літом 1929 р. почалися арешти в справі СВУ і було арештовано самого віце-президента Сергія Єфремова, Агатангел Юхимович та Микола Василенко звернулися до Заболотного і пригадали йому його обіцянку. Одначе, на їхнє здивування. Заболотний відмовився виступати на оборону свого товариша по академії. І додав, що Академія може виступати лише на стороні обвинувача [див. також: Полонська-Василенко 1954,1, 69; Полонська-Василенко 1951,5,339].

Справа СВУ не була для Агатангела Юхимовича чисто академічною. Велика частина його близьких співробітників-україністів, таких як Ганцов, Тимченко, Синявський, попали в тюрму. Агатангел Юхимович не здавав позицій, постійно вимагав перед Академією та Раднаркомом їх звільнення, хоч він сам очікував арешту, зокрема після того, як його найближчий помічник і прибраний син Микола Левченко теж опинився поза свободою. Але вірний і відважний Левченко не був Павлушковом, що діяв запрограмовано і викопував яму своєму дядькові і добродієві - Єфремову. Левченко не дав себе збити з пантелику ніяким ошустам або погрозам. Своєю смертю він врятував на деякий час життя свого улюбленого учителя та прибраного батька. Агатангел Юхимович дожив до приєднання Західної України у 1939 р. Львів був для нього своєрідною Меккою. Там він друкував до 1905 р. свої українські літературні твори, там жив його близький друг Іван Франко, там реалізувалася політична візія його вчителя Драгоманова. Свій побут у Львові в літі 1891 р. він уважав одним із найсильніших переживань свого життя. Це була дуже своєрідна пригода для мене: з одної сторони, Агатангел Юхимович пригадував собі усі свої кроки та зустрічі у Львові 1891 р., а з другої - цитував з пам'яті арабські, перські та турецькі поезії і заставляв мене їх ідентифікувати та перекладати на українську мову. Оті наші розмови він опісля у квітні 1940 р. оцінив, як відмінний іспит із сходознавчих дисциплін в аспірантуру нашої Академії Наук.

Але органи не забули про Агатангела Юхимовича. Скоро після гучного всенародного 70-ліття ученого, що удостоївся ордена Трудового Червоного Прапора (15 січня 1941 р.), якраз коли почалася війна з німцями, уже в липні 1941 р., його безпідставно заарештували і пригадали СВУ. Це недавно на базі оригінальних документів (слідча справа № 148001) було виявлено Іваном Ільєнком у "Літературній Україні" (25 жовтня 1990 р.).

Агатангел Юхимович загинув у тюремній лікарні 25 січня 1942 р. в місті Кустанай у далекому Казахстані - гідно, як жив. Я можу тут тільки повторити слова Івана Ільєнка: "Слід віддати належне Агатангелу Юхимовичу, який, незважаючи на похилий вік і недугу, знайшов у собі сили, вичерпав їх останній запас, але не піддався, не обмовив ні себе, ні товаришів, достойно доніс свій тяжкий хрест на Голгофу народної покари" [Ільєнко 1990, 43, б].

Висновок

Отже, серед вчених початку XX століття, чиє життя було нерозривно пов'язана з Україною, дуже яскравою особистістю є видатний сходознавець та славіст Агатангел Юхимович Кримський. Людина феноменальної пам'яті, глибоких знань і тонкої інтуїції, на запитання, якими мовами він володіє, жартома зазвичай відповідав, що легше перерахувати ті, якими він не володіє.

Ведучий орієнталіст і славіст Російської імперії, А. Ю. Кримський стояв у витоків створення української сходознавчої школи, практично знищеного у роки сталінських репресій. Напружену працю вченого, педагога і адміністратора він поєднував з літературно-художньою творчістю, увійшовши в історію української літератури як оригінальний поет і самобутній прозаїк.

Список використаної літератури

1. Ільєнко І. 1990. "Хватальна евакуація. За слідчою справою А. Кримського". Літературна Україна. 43. Київ.

2. Кримський А.Ю. 1928. Розвідки, статті та замітки. І-ХХУШ. Київ.

3. Кримський А.Ю. 1972-1974. Твори в п'яти томах. Київ.

4. Полонська-Василенко Н. 1949. "Агатангел Кримський". Україна. 2. Париж,

5. Полонська-Василенко Н. 1958. Українська Академія Наук 1931-1941. Т. 2. Мюнхен.

6. Полонська-Василенко Н. 1971. "Академік Агатангел Юхимович Кримський 1871-1941". Український історик. 31-32. Нью-Йорк - Мюнхен.

7. Сарбей В. 1971. "Перший неодмінний секретар Української Академії Наук". Вісник Академії Наук УРСР. 1. Київ.

Размещено на Allbest.ru