Агентурно-оперативна робота в таборах НКВС (МВС) для військовополонених (на прикладі Південної України)

В статті досліджується діяльність оперативно-чекістських відділів в таборах НКВС (МВС), дислокованих в Південній Україні; розглядаються методи оперативної роботи; вказується на проблеми оперативної розробки спецконтингенту.

З'ясовано, що саме агентурно--оперативна робота дозволила виявляти військових злочинців, ворожу агентуру, співробітників каральних, розвідувальних та контррозвідувальних служб противника, а також викривати саботажників, шкідників та інший ворожий до СРСР елемент.

Величезний контингент військовополонених став для радянських спецслужб добрим підґрунтям для розгортання політико-ідеологічної роботи. Політична агітація та пропаганда лягли в основу навернення іноземних бранців до ідей антифашизму та комунізму. Культурно-масовою та агентурно-оперативною роботою військовополонені охоплювались вже з таборів-розподільників і діяльність ця не припинялася аж до репатріації бранців.

До проблеми функціонування оперативно-чекістських відділів в таборах НКВС зверталися в своїх працях такі дослідники як А. Чайковський [1], С. Чайковський [2], В. Левикін [3], О. Потильчак [4]. Проте й до сьогодні агентурно-оперативна діяльність серед військовополонених не стали предметом спеціального наукового дослідження. Тим більше, не досліджуваним залишається південноукраїнський її сегмент.

Інформація про військовополонених німецько-фашистських армій, СС, чиновників, якою вони не бажали ділитися з радянською владою, головним чином отримувалася за допомогою агентурно-оперативного методу. Ще в жовні 1939 року при кожному таборі створено оперативно-чекістські відділи(ОЧВ) з метою "оперативно-чекістського обслуговування військовополонених в таборах НКВС СРСР". З огляду на те, що начальники цих відділів підпорядковувались безпосередньо начальникам особливих відділів відповідного військового округу, наркомам внутрішніх справ союзних та автономних республік та начальникам управлінь НКВС, можна зробити висновок про їх особливий статус та значущість [5, с. 632]. На новостворені відділи покладалось завдання створити агентурно-інформаційну сітку для виявлення серед військовополонених контрреволюційних осередків та вивчення їх політнастроїв.

В результаті агентурно-оперативної роботи серед військовополонених виявлялися подробиці колишнього життя та діяльності практично кожного в'язня, які вони намагалися приховати. На військовополонених, які вели антирадянську роботу, підозрювались в шпигунській діяльності, належали до контрреволюційних партій та організацій, а також на весь офіцерський склад, заводилась справа-формуляр. На кожного, хто проходив за справою-формуляром, агентурними та слідчими справами, заповнювалася картка, яка надсилалася до 1го Спецвідділу НКВС СРСР для обліку антирадянських елементів.

Увесь виявлений контрреволюційний елемент наказувалося негайно брати на опероблік, заводити агентурні справи та забезпечувати викриття організованих антирадянських формувань серед військовополонених, а також виявляти закордонні зв'язки в'язнів. Арешти військовополонених по проведеній агентурній розробці проводилися з санкції начальника особливого відділу та військового прокурора відповідного військового округу. Слідство у справах контрреволюційних груп, шпигунів, диверсантів, змовників велося, як правило, особливими відділами військових округів. Особливі відділи таборів проводили розслідування лише у справах порушників правил внутрішнього розпорядку таборів, а також в особливих випадках, що потребували негайного розслідування (спроба втечі з табору, хуліганство, крадіжка і т.д.) з подальшою передачею справи військовому прокурору округу [5, с. 644]. Цей документ ліг в основу подальших нормативних актів, що регламентували оперативно-агентурну роботу серед військовополонених.

Поставленої мети досягали шляхом допитів військовополонених, вивченням їх опитувальних листів, особистих речей, документів тощо. Отримані свідчення аналізувалися і переадресовувались вищестоящим органам. В свою чергу, НКВС спирався на ці документи, готуючи інформацію для ДКО, Генштабу та Голов ПУЧА [2].

Однією з серйозних проблем, з якою зіштовхнулися співробітники ОЧВ таборів - відсутність кваліфікованих оперативників. До вирішення даної проблеми вдалися ще в 1944 р., введенням наказу "Про підготовку оперативних працівників для оперативних відділів та відділень таборів НКВС". Дефіцит кваліфікованих кадрів передбачалося покрити за рахунок резерву практикантів чисельністю 230 чол. (з числа працівників неоперативних управлінь, служб, армійських офіцерів тощо) шляхом їх тримісячного стажування в оперативних відділах (відділеннях) таборів. Та проблему вирішено подекуди лише кількісно, але не якісно. Краще справи були з керівним оперативним складом, адже його підготовку здійснювала московська вища офіцерська школа НКВС [1, с. 218].

В жовтні-листопаді 1945 р. курси оперативників організовано при таборі №126, які закінчили 8 осіб офіцерського та сержантського складу табору, зарахованих за результатами навчання до ОЧВ табору. Тоді ж з НКВС УРСР та УНКВС прибули ще 5 опер-працівників і таким чином, на 1 березня 1946 р. останніх в таборі було вже 21 [6, арк. 36].

Існувала ще одна не менш важлива проблема - мовна, адже кваліфікованих перекладачів хронічно не вистачало, через що в окремих таборах агентурно-оперативна робота гальмувалася. Особливо гостро стояла проблема з перекладачами з японської. Так, в Запорізькому таборі №100, серед новоприбулих японців не виявилося жодного завербованого агента. Окрім цього, не було тут і жодного перекладача. Ця обставина, за словами начальника Оперативного відділу Управління табору №100, "... робила агентурну роботу серед японського контингенту практично неможливою" [4, с. 49]. Вже 12 серпня 1946 р, через кілька днів після надходження першого ешелону з японцями до Запоріжжя, керівництво Оперативного відділення табору №100 звернулося до УПВІ МВС УРСР з проханням забезпечити перекладача японської. Та це питання залишалося відкритим аж до літа 1947 р., коли до табору все ж прислали демобілізованого молодшого лейтенанта на прізвище Лютий, який вже у вересні відбув на навчання до Інституту східних мов [4, с. 50, 54-55].

Відсутність перекладачів примушувало оперативних працівників використовувати агентуру з числа німецьких бранців для виявлення японців, які володіли російською мовою. Наприклад заступник начальника Оперативного відділення табору №100 повідомляв, що за період агентурного вивчення японського контингенту через агентів-німців у таборі виявлено 14 японців, які знали російську [4, с. 53].

Як потенційні агенти зацікавили оперативників кілька інтернованих даного табору. Серед них - Наріта Сайхеро, 1924 р.н., колишній ад'ютант командира батальйону, капітана Сасакі Сего, котрий утримувався у тому ж таборі й узятий в агентурно-оперативну розробку. За допомогою погроз та шантажу Наріта Сейхеро погодився співпрацювати та назвав 13 прізвищ співвітчизників, які володіли російською [4, с. 54].

Складність агентурно-оперативної роботи посилювалася тим фактом, що більшість полонених намагалися приховати свою колишню діяльність, пов'язану із військовими злочинами та видавали себе за інших осіб, змінювали національність, підданство, військове звання шляхом фальсифікації документів. Військові злочинці нацистської Німеччини диференціювалися за категоріями. Так, до їх складу належали: Німецька секретна служба, включаючи органи військової розвідки (Абвер) та поліцію безпеки іРо); поліція порядку (ОгРо); верхівка НСДАП; члени організацій НСДАП; члени організацій, підконтрольних НСДАП та інші націонал-соціалістські об'єднання; орденоносці нацистської партії; урядові чиновники нацистської Німеччини; офіцерський склад збройних сил Німеччини, приватні підприємці, провідні спеціалісти різних галузей науки і техніки, юристи та інші групи осіб. Ці категорії в свою чергу поділялися на головних і просто злочинців [5, с. 468].

Було що приховувати і колишнім союзникам з румунської армійської спецслужби "Сервігул Секрет Інформація", політичної поліції "Сігуранца", угорських відділів "1Б" окупаційних військ, других відділів Генерального штабу і МВС, співробітникам японських дослідницьких бюро та інститутів, керівному складу японської партії "Кіо-вай-кай", офіцерам поліції та жандармерії Квантунської армії та багатьом іншим, кому загрожувала відплата за скоєні військові злочини [1, с. 218-219].

Так, бранець табору №126 Вальдемале Вільгельм Фрідріх, він же фон Гален Вільгельм Фрідріх, приховував, що є сином великого власника, остерігаючись репресій. Під час перебування в полоні в Празі особисті документи на ім'я фон Гален знищив. За агентурними даними, документи рядового солдата німецької армії отримав з перших днів служби в особливій розвідкоманді, що діяла під керівництвом ОКВ. Приналежність до розвідорганів заперечував [7, арк. 259].

Серед бранців, які представляли оперативний інтерес, в таборі №126, зокрема, утримувався колишній співробітник СД, начальник радіостанції Берліна і радист при головній квартирі фюрера в період війни, Менге Вольдемар Гуго. Під час допитів Менге давав свідчення про діяльність опергруп поліції безпеки та СД "А", "Б", "С" і "Д", створених в Німеччині до нападу на СРСР з метою розправи над активом радянських органів та єврейським населенням [8, арк. 9].

Перебував в таборі №126 і Лоренс Еріх, колишній шеф-кухар одного з керівників німецького контррозвідувального органу "Абвершталле Півдня України", що дислокувалося в Миколаєві, капітана Ротта. Він викликав оперативний інтерес, враховуючи його обізнаність про офіційний склад, структуру, практичну діяльність та агентуру органу німецької контррозвідки [9, арк. 6].

Та найголовніший спосіб, на який спиралися оперативники - агентурна робота. Агенти поділилися на кілька категорій: "активісти", "середняки" й "баласт". Перші, у своїй більшості антифашисти, які свідомо співпрацювали з оперативними відділами з ідеологічних міркувань. Мотиваційним поштовхом "середняків", як правило, являлося покращення матеріально-побутових умов, а також перспектива репатріації. Свідчення, отримувані від цієї категорії агентів мали переважно інформативний характер та стосувалися більше особового складу табору, ніж військовополонених. Виключно з метою власної вигоди співпрацювали з оперативниками агенти з категорії "баласт", в переважній більшості випадків користі не приносили, а лише користувалися привілеями за перебування в списках агентури [2, с. 237]. Через деякий час, правда, оперативники проводили агентурну "чистку" та виключали "баласт" з числа агентів.

В доповідній записці заступника начальника антифашистського відділу ГУПВІ підполковника Воробйова (листопад 1947 р.) йдеться про стан агентурно-оперативної роботи в запорізькому таборі №100: "Оперативні співробітники ведуть роботу методами 1941- 1945 рр. При роз'ясненні їм, що обстановка змінилася, починають бити себе в груди, приказуючи: "вони над нами знущалися, все в нас забрали, зруйнували, а ми будемо з ними по-людські поводитись?". Глибокої щоденної роботи по вивченню контингенту не ведеться, береться недостатньо обґрунтовані дані і за ними, без необхідної перевірки, пишеться висновок, що він учасник звірств чи пограбувань тощо, а так як "звинувачені" категорично відмовляються визнавати себе винними, то їх саджають до карцеру, а потім в режимний барак, утримуючи там без певних строків, домагаючись визнання. Мають місце випадки, коли особи, які дали свідчення, від них відмовляються. Прикладом може служити справа військовополоненого Вайзера, котрому пред'явлено звинувачення як учаснику звірств. Все звинувачення побудовано на донесенні військовополоненого Шауба, але й він останнім часом відмовляється від своїх свідчень і поміщений у карцер. Військовополонені з активу антифашистів характеризують Шауба, як людину, яка за тарілку супу продасть своїх батька й матір..." [2, с. 237238].

На думку заступника начальника УПВІ МВС УРСР Тимошенка, в миколаївському таборі агентурно-оперативна робота по виявленню та викриттю гласних і негласних співробітників розвідки і контррозвідки противника також проходила незадовільно. Від початку функціонування оперативного відділу табору в травні 1944 р. й до вересня 1946 р. не викрито жодного співробітника, не виявлено жодного агента з числа громадян СРСР [10, арк. 15]. Не зважаючи на те, що в таборі на той момент утримувалося 8000 військовополонених, оперативний облік за даним напрямком нечисленний. Ті шістнадцятеро полонених, які перебували на обліку безрезультатно розроблялися впродовж тривалого часу, і ймовірно, не мали нічого спільного з розвідувальною роботою. УПВІ ж, в першу чергу, цікавили особи, які служили в Абвері, гестапо, СД, відділах 1-Ц і мали безпосередній зв'язок з агентурою і були з нею знайомі особисто [7, арк. 181].

Невдоволеними в республіканському НКВС залишалися роботою й ОЧВ табору №159. Так, зокрема, перевіркою агентурно-оперативної діяльності табору встановлено, що вербування агентури з числа полонених здійснювалося без попереднього вивчення об'єктів та можливостей їх використання. За шість місяців існування ОЧВ табору, опер-працівниками допитано лише 10 бранців, котрі оперативного інтересу не представляли. У зв'язку з цим, за халатну бездіяльність, начальнику ОЧВ та його заступнику оголошено сувору догану [11, арк. 132-132зв].

На початок 1947 р. оперативний відділ цього ж табору (полковник Швець), вже відмічено заступником міністра внутрішніх справ УРСР, комісаром міліції 3-го рангу І.Л. Лобуренком. І взагалі, за словами І. Лобуренка, робота опервідідлів таборів по виявленню співробітників розвідувальних і контррозвідувальних органів противника активізувалася і дала певні результати [11, арк. 133].

Отже, з моменту полонення військовослужбовці армій противника залучалися до оперативної розробки. Але, на наш погляд, результат роботи з пошуку осіб, які з різних причин не бажали викривати свою колишню діяльність та ділитися конфіденційною інформацією, не завжди відповідав поставленим завданням, а можливості НКВС в цій галузі не використані в повній мірі. З одного боку, причиною цього стала величезна кількість військовополонених при неукомплектованості штатів оперативних відділів, відсутність кваліфікованих та відповідальних оперативників, зокрема, перекладачів. З іншого - відчайдушні спроби підоблікового елементу приховати факти своєї колишньої діяльності та уникнути справедливого покарання.

Список використаних джерел

1. Чайковский А.С. Плен. За чужие и свои грехи (Военнопленные и интернированные в Украине 1939-1953 гг.) / Анатолий Чайковский. - К.: Парламентское издательство, 2002. - 503 с.

2. Чайковський С. Нормативно-правовые и организационные вопросы агентурно-оперативной работы среди военнопленных и интернированных (1939-1953 гг.) / Сергей Чайковский // Військовий полон та інтернування. 1939-1956. Погляд через 60 років. - С.224- 254.

3. Левикін В. Есесівські та пам'ятні татуювання у військовополонених солдатів Вермахту / В. Левикін // Наукові записки. Збірник праць молодих вчених та аспірантів. - К., 2009. - Т.19 (2). - С.154-169; Його ж. Політичні організації іноземних військовополонених та їх діяльність / В. Левикін // Сторінки воєнної історії України: [зб. наук. статей]. - К., 2006. - Вип.12. - С.279-290.

4. Потильчак О.В. Таємниці "західного інтернування": японці в радянських таборах для військовополонених в Українській РСР (1946-1949 рр.) / Олександр Потильчак, Віктор Карпов, Такаакі Такеучі. - К.: Вид-во Акад. праці і соц. відносин Федер. проф. спілок України, 2011. - 175 с.

5. Военнопленные в СССР. 1939-1956. Документы и материалы / Под ред. М.М. Загорулько. - М., 2000. - 1120 с.

6. Відділ режимно-секретного та документального забезпечення УМВС України в Миколаївській обл. - Ф.37. - Оп.3. - ОЧВ табору №126. - Ч.4.

7. Там само. - Спр.497. - Ч.4.

8. Там само. - Спр.339. - Ч.6.

9. Там само. - Спр.497. - Ч.5.

10. Там само. - Спр.205. - Ч.2.

11. ДА МВС України. - Ф.46. - Оп.1. - Спр.82.

Размещено на Allbest.ru