Відновлення діяльності православної церкви в Україні в період нацистської окупації в 1941-1944 роки

Размещено на http://www.allbest.ru/

Відновлення діяльності православної церкви в Україні в період нацистської окупації 1941 - 1944 рр.

Релігійно-церковне життя є важливою складовою історії Другої світової війни на українських землях. Вивчення цього питання дає можливість більш ґрунтовно осмислити особливості нацистського окупаційного режиму і стан українського суспільства в роки війни.

Започаткували вивчення феномену відродження православної церкви в умовах нацистської окупації України автори з української діаспори. І. Власовський [1], Д. Бурко [2] у своїх розлогих працях увели в науковий обіг поняття “релігійно-церковне

відродження” на окупованих українських землях, показали, що, незважаючи на радянські гоніння на православну церкву і релігію, переважна частина українців зберегла свою віру і, як тільки з'явилася можливість, активно включилися у справу відбудови церкви. Ці дослідники подали чимало фактичного і унікального матеріалу, але, варто зазначити, що вони не були фаховими істориками. І І. Власовський, і Д. Бурко у роки війни брали безпосередню участь у церковному житті і розповідали про те, свідками чого вони були, або про що дізналися з перших вуст.

В Україні дослідження релігійно-церковного життя періоду нацистської окупації розпочалося відразу після здобуття незалежності. З' явилися ґрунтовні дослідження В. Пащенка, Ю. Волошина, І. Грідіної. Праці цих дослідників базувалися на широкому комплексі джерел з архівних фондів, які стали доступними в незалежній Україні. Так, В. Пащенко [3] вперше увів у науковий обіг матеріали архівно-слідчої справи митрополита Феофіла Булдовського, які проливають світло на особливості розвитку релігійно- церковного життя на Харківщині в період окупації. Історик показав причини і наслідки конфліктів між різними течіями православ' я на українських землях.

Серед праць, присвячених питанням відновлення православної церкви в період війни, особливе місце займає монографія Ю. Волошина [4]. В ній автор, спираючись на раніш невідомі архівні документи показав розвиток релігійної політики нацистів на українських землях. Історик подав доволі обґрунтовану періодизацію розвитку цієї політики. У монографії здійснена спроба підрахунку православних парафій двох провідних конфесій, які виникли в цей час. Ю. Волошин переконливо довів, що визначальним чинником на розвиток православних конфесій було ставлення нацистських окупантів до релігії і церкви в Україні, яке, у свою чергу визначалося інтересами окупаційної влади.

Донецька дослідниця І. Грідіна у своїй роботі звернула увагу на соціальні аспекти церковноправославного життя в окупованій нацистами Україні [5].

Українські та зарубіжні фахівці виявили політичні обставини запровадження нацистськими окупантами “релігійної свободи” в Україні та в інших окупованих регіонах СРСР. Водночас, потребує більш уважного дослідження сам процес відбудови православної церкви в складних умовах війни. Спираючись на історичні джерела, ми в цій роботі маємо намір в загальних рисах відтворити явище відновлення діяльності православної церкви після двадцяти років гонінь і руйнувань радянською державою.

Релігійно-церковне відродження в окупованій Україні відбулось значною мірою через особливе ставлення нацистів до релігії і церкви. В релігійній політиці окупантів можна виділити дві основні тенденції - приховану і відкриту. Перша була пов'язана з неоязичницькими пошуками фашистських ідеологів, зокрема А. Розенберга. Кульмінаційним моментом розвитку цієї тенденції, очевидно, слід вважати програму “національної церкви рейху”. Згідно з цією програмою, християнський культ остаточно слід було замінити суто нацистськими обрядами та церемоніями. Члени “національної церкви” мали поклонятися не Богу, а “фюреру”, “Біблію” ж та християнський хрест потрібно було замінити гітлерівською “Майн кампф” та свастикою. Друга, відкрита, тенденція виражалась у прагненні нацистського режиму скрізь підкреслювати свою прихильність до християнських цінностей. Це відображено і в Програмі націонал-соціалістичної партії і в риториці Гітлера. Ця тенденція зумовлювалася прагматичними розрахунками нацистів. Особливо яскраво політична прагматика втілилась у гасло, яке виголосили гітлерівці перед нападом на СРСР - “захист християнської культури, віри та церкви від більшовизму”.

В Україні гітлерівцями упродовж перших місяців окупації була прийнята тактика обережної поведінки у сфері релігії. Окупанти не мали упевненості в тому, чи зберегли українці свою релігійність після десятиліть комуністичного терору проти церкви. З іншого боку, була настороженість стосовно того, чи не зашкодять окупаційному режимові збережені українцями церковно-православні традиції. Німецьким офіцерам і солдатам наказувалося не сприяти і не перешкоджати релігійній активності місцевого населення. Вони безумовно повинні були триматися осторонь всіляких релігійних заходів віруючих українців. Німецьким військовим строго наказували не допомагати відбудовувати зруйновані більшовиками церкви, але й не використовувати для власних потреб церковні споруди, які ще вціліли. Німці уважно приглядалися до релігійних ініціатив місцевого населення, щоб потім обережно спрямувати їх у вигідному для себе напрямі.

Доволі швидко нацисти виявили, що українці зберегли свої церковно-православні традиції.

Нацистське Міністерство східних територій надіслало для окупаційної адміністрації відповідні інструкції. У документі йшлося про надзвичайно велике значення вмілого використання релігійного фактора. Високо оцінювалися британські колоніальні методи, згідно з якими, Англія виявляла велику терпимість до місцевих релігійних звичаїв, одночасно забезпечуючи своє політичне панування. В інструкції підкреслювалося, що релігійна політика на окупованих теренах може стати найважливішим фактором контрпропаганди. З огляду на це, інструкція навіть допускала можливість надання посильної допомоги місцевому населенню у відбудові зруйнованих за радянської влади церков.

У перші дні окупації гітлерівці навіть дозволяли приїздити в Україну священикам із Генерал- Губернаторства. Однак, коли виявилось, що відродження релігійного життя тут не потребує підтримки ззовні, оскільки зберігся місцевий потенціал, нацисти негайно заборонили в'їзд в Україну духовенства з-за кордону. Це рішення було зумовлене також прагненням гітлерівців не допустити на окуповані терени України небажаних осіб - священиків зв'язаних з націоналістичним підпіллям.

Процес відродження церковного життя зумовлювався цілою низкою обставин. Більшовицький терор проти церкви та атеїстична пропаганда не викорінили релігійних почуттів українського народу. Високий рівень побутової релігійності відзначали навіть окупанти, яких дивувало, що українці хрестяться на зображення хрестів на німецьких танках [6, арк. 84]. Звернення людей до релігії та церкви було зумовлене також надзвичайно трагічними і небезпечними реаліями війни. Багато мешканців України мали своїх рідних і близьких у діючій армії і надій на повернення яких було мало. Варто вказати і на те, що швидкому відродженню церковно-релігійного життя всіляко сприяла місцева українська адміністрація.

Церковне відродження розпочалось на Волині, оскільки вона першою була окупована нацистами. Волинь з поміж інших регіонів України найменше постраждала від безбожницької політики радянського режиму.

По всій Україні, у кожному селі, у кожному місті, де колись був діючий православний храм, відразу після евакуації радянської адміністрації спонтанно виникали ініціативні групи, куди входили колишні церковні старости, диякони, псаломщики, члени “двадцятки”, півчі, регенти або пересічні віруючі. Ці групи шукали священика, організовували збір коштів на ремонт і відкриття храмів, встановлювали контакти з місцевою українською та німецькою адміністрацією, а також з церковними радами.

Ініціативним групам доводилось діяти в надзвичайно складних умовах. Не вистачало священиків, храми та молитовні будинки перебували в зруйнованому або напівзруйнованому стані. Не вистачало богослужбових книг, необхідне церковне начиння радянські атеїстичні активісти знищили або ж розграбували. Не вистачало ікон, церковного одягу, свічок, ладану, мира.

У Києві, згідно зі свідченнями М. Рибачука (церковно-громадського активіста, голови

Всеукраїнської Православної Церковної Ради), після окупації міста німцями у відділі віросповідань міської управи: “...Щодня повно делегацій - кожна просить призначити священика, дати дозвіл на відкриття церкви й всі... просять українських богослужбових книжок - запевняючи, що служби Божі будуть відправлятися лише в мові Українській, бо вони Українці. (Належить підкреслити, що майже всі делегації, за малим винятком, говорили по-російськи)” [7, арк. 2].

Незабаром українська преса в окупованій Україні починає інформувати про відбудову православної церкви. Газета “Голос Полтавщини” за 26 жовтня 1941 року повідомляла, що в Полтаві відкрито Свято- Макарівську церкву [8, с. 3]. Такого ж характеру повідомлення помістила харківська газета “Нова Україна” за 23 грудня 1941 року. В замітці йшлося про відбудову Покровського монастиря і про те, що ще 3 грудня було освячено храм Воздвиження [9, с. 4]. У Борисполі силами громади вже за кілька днів після вступу гітлерівців була відновлена церква святого Миколая. 31 жовтня її урочисто освятили. Ініціативна група встановила в церкві іконостас і обладнала храм відповідним церковним начинням [10, с. 3]. 25 жовтня відбулась перша відправа в головному храмі Білої Церкви [11, с. 4]. Житомирська газета “Голос Волині” за 27 грудня 1941 року повідомляла, що в області вже відкрито 300 храмів, де проводяться богослужіння. В замітці зазначалось, що й цього було недостатньо для потреб віруючих [12, с. 4].

Вже на цьому етапі відродження православної церкви подекуди виразно виявлялась прихильність віруючих до певного церковного напряму.

У бориспільській газеті “Українське життя” в номері за 3 листопада 1941 року була поміщена стаття без авторства “Відродження української церкви”. В ній автор, очевидно, добре поінформований в церковних справах, зазначав: “...у нашій праці мусимо відразу відмежуватися від московського центру, щоб знову не утруднити собі шлях відбудови давньої, зовсім незалежної церкви. На допомогу повинна нам прийти єдина тепер в Європі Українська Православна Церква Західної Волині, Холмщини та Лемківщини” [13, с. 4]. релігійний нацистський окупація православний

Однак, головним для віруючих у перші тижні релігійно-церковного відродження було вирішення матеріальних проблем. Церковні активісти приносили до щойно відкритих храмів, ретельно заховані за радянської влади, церковні напрестольні хрести, священний посуд (чаші, дискоси та ін.), покрівці, воздушки, богослужбові ікони, обруси і навіть антимінси [2, с. 5]. На базарах з'явились для продажу хрестики, ікони та інші предмети релігійного культу [14, арк. 79].

Невдовзі справа забезпечення церков відповідним начинням налагодилась. Наприклад, у грудні 1941 року в Кривому Розі було відкрито художню майстерню, де приймалися замовлення на виготовлення ікон та іконостасів [15, с. 4]. Такого ж типу майстерня відкрилася і в Полтаві. В ній, зокрема, здійснювали реставрацію церковних предметів, дотримуючись українського церковного стилю [16, с. 3]. Художні майстерні були відкриті й в інших містах України.

У перші тижні окупації почали відкриватися і монастирі. З' явились ченці, черниці, послушники і послушниці. В Києві відкрилися такі відомі монастирі, як Покровський та Флорівський - жіночі та Києво- Печерський - чоловічий. До кінця окупації в Києві діяло вісім монастирів. Наприкінці листопада 1941 року було відкрито Троїцький жіночий монастир у Чернігові [17, арк. 4]. Загалом, упродовж окупації в Україні відкрилися 47 монастирів [18, арк. 13].

Церковно-православні активісти на початку окупації змушені були вирішувати проблему забезпечення віруючих і православного духовенства необхідною літературою. Через швидке зростання чисельності діючих храмів у перші місяці окупації гостро постала проблема нестачі священиків. Незначна кількість священнослужителів, котрі вижили в умовах сталінського терору, не могла забезпечити потреби віруючих. До того ж, більшість з них були вже похилого віку, про що зазначали навіть окупанти [19, арк. 68].

Іноді деякі пастирські функції виконували обрані громадою люди, про що, зокрема йдеться в доповідній записці в ЦК КП(б)У: “...В деяких селах, особливо в Чернігівській області священиками стають місцеві старики, колишні церковні старости, білогвардійці, котрі не проводять ніякого богослужіння, а обмежуються читанням Євангелія, Біблії і закликами до населення знищувати комуністів, євреїв і партизан” [20, арк. 26]. Щоб забезпечити нововідкриті церкви священиками, церковні ради, а далі, єпархіальні управління організовували пастирські курси, на яких готували кандидатів на священиків. Такі курси відкрилися протягом 1942 року в Луцьку, Дніпропетровську, Миколаєві, Кам'янець-Подільському, Полтаві, Харкові, Кременці. Так, 29 березня 1942 року газета “Голос Полтавщини” опублікувала оголошення про відкриття з 10 квітня поточного року богословських шестимісячних курсів при Полтавській єпархіальній раді. В оголошенні було зазначено, що окрім теологічних наук, на курсах майбутнім священикам викладатимуть філософію, психологію, педагогіку, німецьку мову та українознавство. Приймалися на курси особи з вищою освітою, не молодші 25 років [21, с. 4]. Згодом, на цих курсах навчалося близько 30 осіб. Курсанти практикувалися в Покровській церкві Полтави, де вчились читати на кліросі та співати [22, с. 3]. Пастирські курси, однак, не могли остаточно вирішити проблему забезпечення нових парафій священнослужителями. До того ж, окупанти неприхильно ставились до церковних навчальних центрів. Наприклад, генерал-комісар Миколаєва заборонив приймати на курси чоловіків молодших 50 років. А термін навчання скоротив з шести місяців до одного [1, с. 238].

Гостра потреба в священиках спонукала єпископів висвячувати пастирів цілими групами за одну літургію, а не поодинці, як до цього зобов'язує канонічне право. Часто цим способом послугувалися єпископи автокефальної церкви. Зокрема, як повідомляла радянська розвідка, в Кіровограді під час святкування 130-річчя з дня освячення міського собору єпископ Михаїл висвятив відразу десять священиків [23, арк. 116]. Завдяки енергійній діяльності єпископів та церковно-громадських активістів відкриті храми до кінця 1942 року були, в основному, забезпечені відповідною кількістю пастирів.

Поступово налагоджувалася і справа матеріального утримання духовенства. Праця священиків, дияконів, псаломщиків оплачувалася, як правило, продуктами. Згідно з повідомленнями радянських підпільників, у Запорізькій області в період окупації священикові належало дати: за обряд вінчання - три пуди борошна, за хрещення - два буханці хліба і гроші. Окрім того, у рахунок оплати праці пастиря віруючі здавали по пуду зерна (16 кг) з двора [23, арк. 120]. Хоча тут слід зазначити, що вже в 1942 році окупанти почали контролювати цей процес, а подекуди й конфісковувати продовольство у православного духовенства [1, с. 225].

У містах священики не завжди були забезпечені продовольством належною мірою. Протодиякон Головань з Києва в грудні 1941 року подав заяву до Всеукраїнської Православної Церковної Ради, в якій вимагав, щоб Рада добивалась від окупаційної влади ухвали, згідно з якою священики української церкви отримували б нарівні з усіма працюючими додаткових 1,5 кг хліба [12, арк. 105].

Централізоване забезпечення духовенства хлібом практикувалося і в інших обласних центрах. Наприклад, у список працівників Вінницького кафедрального собору на отримання карток на хліб включалися і священики з сім'ями [24, арк. 7].

Розглядаючи питання відновлення релігійно-церковного життя в окупованій нацистами Україні, не можна не відзначити роль, яку відіграли в цьому процесі представники української цивільної адміністрації. Церковне життя було однією з небагатьох ділянок громадської активності, де окупанти дозволяли, щоправда, під своїм контролем, діяти місцевій адміністрації. Міські управи, районні управи, сільські старости надавали кошти, виділяли будівельні матеріали для ремонту та відбудови храмів, сприяли облаштуванню монастирів, допомагали з вирішенням побутових питань духовенству та архієреям православної церкви. Як приклад активної допомоги церкві місцевої влади, варто навести постанову № 229 голови міста Києва Багазія від 8 грудня 1941 року. Згідно з цією постановою, церковній раді Троїцької церкви, що знаходилась по вул. Великій Васильківській, передавався галантерейний крам на суму 17375 крб. Цей крам зберігався в приміщенні церкви, що за радянської влади була перетворена на галантерейний склад. Кошти, виручені церковною радою від продажу товарів, мали піти на відбудову церкви [25, арк. 33].

При міських управах були створені релігійні відділи, які до заснування єпархіальних управлінь (власне церковних органів) безпосередньо займалися церковними проблемами. В Києві в міській управі при відділі культури і освіти діяла секція віросповідань. У Чернігові міська управа мала у своїй структурі посаду “інспектора віровизнань”. У Харкові при міській управі був цілий релігійний відділ.

Функції, які виконували релігійні відділи при міських управах, не завжди були однаковими. Це залежало від конкретної церковно-релігійної ситуації в місті. В Чернігові правничий відділ міської управи на прохання “інспектора віровизнань” Ф. Федоріва підготував відповідний висновок стосовно взаємовідносин між єпархіальним управлінням, церковними громадами та “інспектором віровизнань”. Висновок зводився до трьох основних положень: “...1. У своїй діяльності релігійні громади підлягають своїм керівним органам - старості та раді громади, причому ці громади по всіх питаннях безпосередньо зносяться зі всіма організаціями, установами та особами.

Єпархіальному Управлінню належить лише загальне керівництво напрямом діяльності релігійних громад, заслухання звітів причтів та формулювання керівних настановлень. 3. Відділу освіти в особі інспектора віровизнань належить провадження реєстрації (обліку) релігійних громад, а також право загального контролю їх діяльності” [26, арк. 1]. Через деякий час на спільному засіданні єпархіального управління, представників чернігівської міської управи та церковної громади Дмитрівської церкви ці висновки були остаточно затверджені [26, арк. 14].

Релігійно-церковним активістам вдалося вирішити на початку окупації непросту проблему забезпечення віруючих і православного духовенства необхідною літературою. Зокрема, церковна рада Чернігова 13 жовтня 1941 року звернулася з проханням до цивільного керівництва міста дозволити вивезти з містечка Ріпки для потреб єпархіальної типографії друкарську машину. Згодом, вже у грудні, єпархіальне управління просило міську управу зареєструвати, щойно споруджену, власну типографію, яка знаходилась у садибі Єлецького монастиря. Та ж церковна рада добивалася дозволу скористатися залишками майна колишньої типографії “Друкар”, яка згоріла в результаті бойових дій, для потреб єпархіального управління [27, арк. 2, 5, 6]. Незабаром була налагоджена справа видання богослужбових книг в головних церковних центрах України. Священики, парафіяльні ради, віруючі отримали можливість купувати “Євангеліє”, “Псалтир” та інші християнські видання.

Отож, у результаті спільних зусиль пересічних віруючих, української цивільної адміністрації, духовенства, архієреїв вдалося забезпечити відновлення релігійно-церковного життя. Вже до кінця 1941 року богослужіння розпочались у 1892 православних храмах по всій Україні [28]. У важких умовах нацистської окупації українці отримали можливість вільно молитися і задовольняти свої духовні потреби.

Список використаних джерел

1. Власовський I. Нарис історії Української Православної Церкви / І. Власовський. - т.4. - ч.2.(ХХ ст.). - Бавдн-Брук, 1976. 378 с.

2. Бурко Д. Відродження Української Церкви в 1941 - 43 роках / Д. Бурко. // Рідна Церква. - 1963. - ч.56.

3. Пащенко В. Православ'я в новітній історії України / В. Пащенко. - Полтава, 1997. - 336 с .

4. Волошин Ю. Українська православна церква в роки нацистської окупації / Ю. Волошин. - Полтава, 1997. - 128 с.

5. Грідіна І.М До питання про релігійне життя в Україні під час нацистської окупації / І.М. Грідіна. // Історія України: Маловідомі імена, події, факти: Зб. статей. Вип.16. - Київ- Донецьк: Рідний край, 2001. - С.126 - 132.

6. Центральний державний архів вищих органів влади і управління України (далі - ЦДАВО України). - Ф.КМФ-8. - Оп. 2. Спр. 299.

7. Державний архів Київської області (далі - Держархів Київської обл.). - Ф. 2412. - Оп. 2. - Спр. 199.

8. “Голос Полтавщини”. - (Полтава). - 1941. - 26 жовтня.

9. “Нова Україна”. - (Харків). - 1941. - 23 грудня.

10. “Українське життя”. - (Бориспіль). - 1941. - 5 листопада.

11. “Дзвін”. - (Біла Церква). - 1941. - 27 грудня.

12. “Голос Волині”. - (Житомир). - 1941. - 27 грудня.

13. “Українське життя”. - (Бориспіль). - 1941. - 3 листопада.

14. Центральний державний архів громадських об'єднань України (далі - ЦДАГО України). - Ф.1. - Оп. 23. - Спр.124.

15. “Дзвін”. - (Кривий Ріг). - 1941. - 12 грудня.

16. “Голос Полтавщини”. - (Полтава). - 1942. - 18 липня.

17. Державний архів Чернігівської області (далі, - Держархів Чернігівської обл.). - Ф. 5166. - Оп.1. - Спр.1.

18. ЦДАВО України, - Ф.4648. - Оп.1. - Спр.1.

19. Там само. - Ф.КМФ-8. - Оп.2. - Спр. 183.

20. Там само. - Ф.62. - Оп.1. - Спр. 183.

21. Голос Полтавщини. - (Полтава). - 1942. - 29 березня.

22. Голос Полтавщини. - (Полтава). - 1942. - 3 липня.

23. ЦДАГО України. - Ф. 62. - Оп.1. - Спр.184.

24. Державний архів Волинської області. - Ф. 1312. - Оп.1. - Спр.1298.

25. Держархів Київської обл. - Ф. 2412. - Оп.2. - Спр.2.

26. Держархів Чернігівської обл. - Ф. 3004. - Оп.1. - Спр.14.

27. Там само. - Ф. 3001. - Оп.1. - Спр.41.

28. ЦДАВО України. - Ф. 4648. - Оп.1. - Спр.2,3.

Анотація

Відновлення діяльності православної церкви в Україні в період нацистської окупації 1941 - 1944 рр.

Гордієнко В.В. кандидат історичних наук, доцент кафедри загальної історії, Уманський державний педагогічний університет ім. Павла Тичина (Україна, Умань)

У статті проаналізовано процес відродження релігійно-церковного життя в період нацистської окупації України. Виявлено умови і фактори відбудови православної церкви. Розкрито зміст нацистської релігійної політики і її вплив на формування організаційних основ православних конфесій. З'ясовано, що неоязичницькі пошуки нацистів не мали істотного впливу на здійснення ними релігійної політики як в Німеччині, так і на окупованих землях. Релігійну політику на захопленій території СРСР нацисти використовували як засіб антирадянської пропаганди і забезпечення лояльності місцевого населення. Встановлено, що політика “релігійної свободи ” проводилась тільки в перший період окупації і мала на меті виявити тенденції розвитку релігійного життя, щоб пізніше взяти його під свій контроль. Показано причини релігійного ентузіазму мешканців окупованої України. Висвітлені труднощі, які долали релігійно-церковні активісти на шляху до відродження православної церкви.

Ключові слова: релігійно-церковне відродження, православна церква, нацистська окупація, священики, українська адміністрація, релігійна політика.

Размещено на Allbest.ru