Вільнокозацький рух за доби Гетьманату

Размещено на http://www.allbest.ru/

Проблеми та здобутки національно-визвольних змагань 1917-1921 рр. не втрачають актуально сті і сьогодні, й особливо ті, що пов'язані з забезпеченням суверенітету та територіальної цілісності Української держави. Вивчення і аналіз однієї з найхарактерніших особливостей Української революції - вільнокозацького руху - є важливим, оскільки дозволяє винести певні уроки з можливостей ефективного використання урядом народної збройної сили. Спочатку Українська Центральна Рада та її структури розглядали Вільне козацтво лише як допоміжну до українізованих військових частин ланку, придатну для виконання функцій самооборони. Пізніше, в процесі розкладу українізованих частин внаслідок більшовицької пропаганди, УЦР затвердила проект створення Реєстрового Вільного козацтва з національно свідомих людей, але ці рішення щодо захисту державності України були запізнілими. Павло Скоропадський висловився за відродження козацького стану, довго розроблявся відповідний законопроект, проте його не було реалізовано.

Першими до проблем вільнокозацького руху часів Гетьманату звернулися О. Бантиш-Каменський та А. Жук [1; 5]. Побіжно проблему вільнокозачого руху розглянуто у наукових розвідках, присвячених безпосередньо гетьману П. Скоропадському [4]. Проте написані в умовах недостатньої джерельної бази зазначені дослідження мають переважно описовий характер. Взаємозв'язок Вільного козацтва практично з усіма ключовими проблемами Української революції зумовив звертання до його проблематики дослідників в 90-ті рр. XX століття [2; 3; 6]. На основі значної кількості вперше залучених до наукового обігу архівних джерел комплексний аналіз діяльності Вільного козацтва в 1917-1918 рр. здійснив В. Лободаєв [6]. Особливості реалізації політики П. Скоропадського щодо відродження станового козацтва у Катеринославській та Херсонській губерніях досліджено В. Бондаренком [2]. Проте, незважаючи на наявність низки наукових праць та актуальність проблеми, питання діяльності вільнокозачих осередків часів Гетьманату залишається недостатньо вивченим. скоропадський антигетьманський козак

Мета статті полягає у розкритті передумов та обставин участі вільних козаків в антигетьманських виступах весни - літа 1918 р., здійсненні аналізу спроб відродження Гетьманом козацького стану та з'ясуванні причин невдач козацьких проектів П. Скоропадського.

1 березня 1918 р. разом з українськими та австро- німецькими військами до Києва вступив загін вільних козаків на чолі з отаманом Г. Воробйовим (Г. Горобцем), а 4 квітня цей загін після кровопролитного бою з більшовиками першим увійшов до свого рідного міста Катеринослава. 5 квітня міністр військових справ УНР О. Жуковський підписав наказ «Про висловлення подяки Вільному козацтву». На початку квітня активність вільних козаків зменшилась, що було пов'язано з наближенням весняних польових робіт з одного боку, та наявністю численного військового контингенту союзників (до 450 тис. солдат) з іншого. Оскільки потреба в загонах народної самооборони зникла, то український уряд 23 березня ухвалив рішення припинити організацію Реєстрового Вільного козацтва. Крім того, наявність великої кількості зброї в руках місцевого населення не дозволяла розраховувати на спокій, а отже і на передбачене Берестейським мирним договором повноцінне забезпечення Німеччини та Австро-Угорщини продовольчими товарами. Тому одним із першочергових завдань стало вилучення зброї у тих, хто незаконно її зберігав. Природно, що союзники не бачили різниці між загонами Вільного козацтва та масою озброєного цивільного населення, а тому вдавалися до загального роззброєння населення повітів [6, с. 203]. Поряд з утвердженням думки про те, що УЦР проводила роззброєння Вільного козацтва під примусом німецького командування, все ж таки слід відзначити, що українська влада свідомо підтримувала дії союзників в боротьбі проти анархії та самоуправства з метою утвердження дієвості власних владних інституцій. Крім того, після повернення до Києва УЦР було взято курс на формування регулярної армії, відповідно добровольчі вільнокозачі частини відходили на другий план. По-третє, формування Вільного козацтва в квітні 1918 р. складали значну військову силу, що могла бути небезпечною для соціалістичного табору УЦР, оскільки значний вплив на козацтво мали самостійники.

Незважаючи на те, що широкі лави Вільного козацтва не були задоволені рішеннями УЦР, вони і не взяли участі у гетьманському перевороті 29 квітня 1918 р., крім частини верхівки [2; 3; 6]. П. Скоропадський (почесний отаман Вільного козацтва) не став на захист Вільного козацтва перед німецьким командуванням, не відновив Генеральної козацької ради, тому втратив їхню довіру. Після перевороту на гетьманські державні структури було покладено задачу остаточної демобілізації вільнокозачих загонів. Але ймовірність збройної боротьби змушувала вільнокозачих отаманів піклуватися про збереження зброї. Тому, отримавши призначення до місцевих адміністративних та військових структур, вони використовували свої повноваження для таємного забезпечення зброєю селян та проведення агітаційної роботи. Так, колишній кошовий отаман Звенигородського повіту на Київщині Ю. Тютюнник, якого було призначено уповноваженим по демобілізації у своєму повіті, допомагав вільнокозачим сотням «про всяк випадок» приховати частину озброєння [9, с. 100-101].

Одними із перших своє ставлення до нового режиму висловили делегати 5-го Національного з'їзду Київщини (28 квітня - 2 травня 1918 р.), на якому у значній кількості було представлене Вільне козацтво. 30 квітня перед присутніми виступив учасник з'їзду Данченко: «Козацтво, котрого я являюсь представником, готове стати на захист прав трудового люду України» [10, арк. 48]. Відновлення приватної власності і відповідне повернення «соціалізованого» майна, з одного боку, та спротив селян крокам гетьманської влади і каральним акціям австро-німецьких військ, з іншого, спричинили посилення репресивних заходів, що тепер набули статусу державної політики. Поміщики поверталися до маєтків, прагнучи помститися селянам за попередні «соціалізацію» землі й грабунки. Протидія з боку селян активізувалася широкою агітаційно-пропагандистською діяльністю та організаційною підтримкою вільнокозачих осередків, спрямованих на підготовку збройного повстання.

Одним із перших ініційованих Вільним козацтвом селянськихповстаньсталоповстаннявКатеринославському повіті: 21 травня 1918 р. вільні козаки роззброїли 4 офіцерів та 60 вояків австрійського єгерського батальйону, що був розквартирований у Лозоватці. Лозоватка і Покровське, де повсталі чинили відчайдушний опір, були спалені. Озброєні гвинтівками та кулеметами вільні козаки спромоглися вирватися з оточення і розійшлися по лісах з метою продовження партизанської боротьби [11, арк. 28-28зв]. З Катеринославського повіту повстання майже одразу перекинулося у Верхньодніпровський повіт Катеринославської губернії: 30 травня вільні козаки напали на ескадрон австро-угорського гусарського полку, було вбито 95 вояків полку. Наймасовішим стало Звенигородсько-Таращанське повстання в Київській губернії: зосереджені під Звенигородкою повстанські сили, загальна кількість яких досягала 15 тис. козаків, протягом трьох днів штурмували повітовий центр [9, с. 101]. Зі Звенигородського повіту повстання перекинулося на Таращанський, а потім на Канівський, Черкаський, Уманський, Васильківський повіти Київської губернії. У червні-серпні 1918 р. повстанська боротьба селян з участю вільних козаків мала місце на Херсонщині, Чернігівщині, Харківщині, Полтавщині, Волині. На

Херсонщині відзначилися вільні козаки на чолі з отаманом Григор'євим: повстанці напали на австрійський ешелон на станції Куцівка, захопивши велику кількість зброї (гранат, кулеметів, гвинтівок), озброївши ними 1500 чоловік [2, с. 150]. Останнім великим селянським заворушенням стало повстання в середині серпня на Поділлі, провідну роль у підготовці якого відіграли вільнокозачі отамани Г Мазур та О. Козел. Проте загальна перевага сил окупаційних військ визначила локальний та нетривкий характер отриманих повстанцями перемог - у вирішальній битві під Коневою вони зазнали поразки, а наприкінці серпня на Поділлі були придушені останні осередки опору. Всіх, хто брав участь в антиурядовій діяльності, підлягали арешту, насамперед, це стосувалося вільнокозачих діячів Київщини, Катеринославщини, Поділля. Зокрема, були заарештовані І. Луценко, С. Гризло, М. Ковенко, М. Малашко, О. Чорнобай, Г Воробйов та ін. (Гаврило Воробйов (отаман Горобець) через важку хворобу з початку травня взагалі не брав участі в суспільно- політичній діяльності).

В умовах репресій проти вільних козаків розроблювані під керівництвом гетьмана П. Скоропадського проекти по відновленню козацького стану виглядають дещо нелогічними. 2 червня 1918 р. в «Державному віснику» було опубліковано «відручний лист» Гетьмана військовому міністру [7, с. 228-229] в якому, щоправда, визнаючи заслуги козацтва у боротьбі за українську державність, він заявляв про ліквідацію приватних вільнокозачих організацій. Водночас П. Скоропадський наказував створити Козацьку Раду для вироблення Статуту загальноукраїнської організації, обґрунтовуючи це як перший необхідний реорганізаційний крок та новий етап у розвитку вільнокозачого руху. На виконання листа-доручення в червні-липні 1918 р. почалася розробка нормативно- правової бази козацького руху. 10 серпня Гетьман підписав «Проект закону про відновлення українського козацтва» [7, с. 236-238] і направив його в Раду міністрів. Крім проекту закону 19 липня 1918 р. П. Скоропадський затвердив також статут «Братства Покрови Пресвятої Богородиці при Генеральній козачій Раді в м. Києві». Організаційний відділ при Генеральному штабі на чолі з М. Фисенком розробив проект «Статуту про Українське Козацьке військо», за яким формування козацького війська здійснювалось виключно з представників заможного селянства, за службу козаки отримували привілеї, зокрема, землю, площа якої була не меншою 30 десятин та закріплювалася за ними у спадкове володіння.

Відродження козацького стану потрібно було Гетьману для того, щоб вирішити низку державних проблем. На думку М. Кравчука, О. Реєнта [8], В. Лободаєва [6], метою створення козацького стану було заручення урядових кіл підтримкою заможного селянства. Опора на національно свідоме та економічно міцне селянство України дало б можливість здійснити низку необхідних реформ, насамперед - аграрну. Крім того, гетьманом було узято курс на реорганізацію українських збройних сил: саме заможне селянське населення, зокрема козацтво, повинно було стати основним військовим резервом. Відродження козацтва посприяло б і вирішенню зовнішньополітичних питань: приєднання до України інших козацьких земель, зокрема Кубані.

Серйозною перешкодою формування козацтва стала протидія цьому процесові Кабінету міністрів: лише 16 жовтня 1918 р. було оприлюднені Універсал та закон від 10 серпня про відродження козацтва. Формування осередків Вільного козацтва не було завершено внаслідок початку антигетьманського повстання листопада-грудня 1918 р. на чолі з Директорією. Значну роль у цьому повстанні відіграли частини Вільного козацтва, особливо в південних губерніях України, де спроби відродити осередки Вільного козацтва в 1918 р. мали найбільший успіх.

Підбиваючи підсумки, зазначимо, що теоретичні розробки гетьманських ініціатив щодо відновлення козацького стану з метою послаблення соціальних протиріч і досягнення суспільного компромісу були суперечливими та непослідовними. Незважаючи на необхідність формування відданих Гетьману Збройних сил, реалізація спроб легалізації Вільного козацтва затяглася до середини жовтня 1918 р., коли вже в умовах наростання антиурядових настроїв та змін у зовнішньополітичному курсі уряду П. Скоропадського вони не мали шансу на втілення.

Список використаних джерел

1. Бантиш-Каменський О. До історії козацького руху на Україні в 1917-1918 рр. / О. Бантиш-Каменський. - Біла церква: Вид-во «Український козак», 1923. - 29 с.

2. Бондаренко В. Г Відродження козацтва на південному заході України / В. Г. Бондаренко // Наук. пр. історичного факультету Запорізького державного університету. - Запоріжжя: Б. в-ва, 2004. - Вип. XVIII. - С.117-122.

3. Верстюк В. Ф. Українська Центральна Рада: навч. посібн. / В. Ф. Верстюк. - К.: Заповіт, 1997. - 344 с.

4. Думін О. Гетьман Павло Скоропадський як командант 1-го Українського Корпуса й наказний Отаман Вільного Козацтва / О. Думін // За велич нації. Збірка споминів і статей. - Львів: [Б. в-ва], 1938. - С.32-38.

5. Жук А. Вільне козацтво / А. Жук // Український скиталець. - 1923. - Ч.1. (23). - С.56-58.

6. Лободаєв В. Революційна стихія. Вільнокозацький рух в Україні 1917-1918 рр. / В. Лободаєв. - К.: Темпора, 2010. - 671 с.

7. Останній Гетьман. Ювілейний збірник пам'яті Павла Скоропадського (1873-1945). - К.: Академпрес, 1993. - 399 с.

8. Реєнт О. Павло Скоропадський / О. Реєнт. - К.: Видавничий дім «Альтернативи», 2003. - 304 с.

9. Тютюнник Ю. Революційна стихія / Ю. Тютюнник // Дзвін. - 1991. - №8. - С.92-107.

10. ЦДАВО України. - Ф.2245. Київська Губерніальна українська рада. - Оп.1. - Спр.1. Постанови та протоколи з'їздів і засідань Київської губернської української ради та селянських зборів, 1917-1918 рр. - 215 арк.

11. Там само. -1076. Генеральне секретарство військових справ УНР - С.17. Списки українців, що служили в військових частинах в період перебування Української Центральної Ради на Україні, 1917-1918 р. - 305 арк.

Размещено на Allbest.ru