Зародження благодійництва в Російській імперії

Размещено на http://www.allbest.ru/

Зародження благодійництва в Російській імперії

Козак О. В.,

магістр, Інститут історичної освіти, Національний педагогічний університет ім. М. П. Драгоманова (Україна, Київ)

Анотація

Розкрито найхарактерніші ознаки й тенденції розвитку російського благодійництва, визначені державні та громадські механізми регулювання благодійної діяльності в Російській імперії. Особливу увагу приділено благо-дійницьким традиціям, сформованим у другій половиніХІХ -- на початку ХХ ст.

Ключові слова: благодійництво православної церкви, приватна благодійницька діяльність, меценатство в галузі культури.

благодійництво російський імперія громадський

Історія людства багата на приклади благодійництва, меценатства. Їх можна знайти в історичному минулому будь-якої країни. Наукове завдання, що його вирішуємо в даному науковому дослідженні, полягає в тому, щоб виявити найхарактерніші ознаки й тенденції розвитку російського благодійництва, визначити державні та громадські механізми регулювання благодійної діяльності в різні історичні епохи. Звертаємо увагу на традиції, сформованих у другій половині ХІХ - на початку ХХ ст. російськими підприємцями, оскільки саме ці традиції, поряд із національними та європейськими актуалізуються сьогодні в Україні.

Слід зазначити, що як у дореволюційних, так і в сьогоденних працях з історії благодійної діяльності в Росії, послідовно ігнорується національна специфіка цієї діяльності в різних регіонах Російської імперії, зокрема, в Україні, що призводить до однобічності оцінок і висновків [1; 3; 4; 18]. Але також потрібно зазначити, що значне коло дослідників звернуло свою увагу на цю наукову проблему [7; 8; 12; 13; 14; 17].

Кількасотрічне перебування України у складі Російської імперії, отже, в політичному колі російської державної системи і невіддільних від неї суспільних інститутів, не могло не позначитись на різних формах і традиціях національного життя в Україні, не оминувши й тенденцій розвитку благодійної діяльності. Враховуючи це, ми вважаємо аналіз окремих аспектів історії російського благодійництва важливою складовою дослідження генези передумов благодійної діяльності в Україні в ХІХ ст.

Соціально-економічна й ментальна база культури російського благодійництва формувалась шляхом, доволі відмінним від того, який пройшло благодійництво західноєвропейське, що не заперечує наявності схожих рис. В умовах краху старої державної системи та іноземного володарювання на перший план, з точки зору збереження та об'єднання духовних сил народу, об'єктивно виходить православна церква, що стала одночасно і єдиним притулком для потребуючих допомоги убогих людей, людей похилого віку та жебраків. Церква зі своєю досить поширеною на той час мережею монастирів фактично повністю взяла на себе благодійні функції, користуючись тим, що татарські хани, особливо в перший період панування над Росією, шанобливо ставилися до духовенства, неодноразово давали російським митрополитам грамоти (ярлики), звільняли церкви і монастирі від данини і поборів, залишали за духовенством можливість проявляти турботу про піклування нужденних. Таким чином, розвиток і зміцнення отримала церковно-монастирська система благодійності. І в теж час з традицій княжого «нищелюбия», як форми княжого права, поступово формується державна система захисту нужденних [9, с. 24-25].

Як і в Західній Європі, у Московському царстві епохи Середньовіччя напруга між гріховністю (що передбачала як надмірності у втішанні земними благами, так і криваві злодіяння) і благочестям (що передбачало каяття і невіддільне від нього благодійництво) сягала крайньої межі.

Найбільшими благодійниками цієї епохи були держава та її самовладний символ і господар - цар і Церква, благодійництво якої реалізувалося у відповідних практиках численних і потужних монастирів [9, с. 24-25].

Благодійництво в Росії, як і скрізь в Європі, знаходилось в руках Церкви. Особливо монастирів, які мали поважні фонди, зокрема, й завдячуючи звичаєві князів жертвувати «десятину» на справи благоугодні. Через Церкву, котра діяла як централізований благодійний фонд, пожертви, котрі там концентрувалися, перерозподілялись на безкоштовні лікарні, притулки тощо, «через Церкви... благодійність здійснювалась фактично до кінця XVII ст.» [18, с. 441], тобто, до епохи Петра I, реформи якого тимчасово, але суттєво порушили цю традицію.

Характерним для Росії XVI - XVII ст. є уявлення про «більш матеріальний» Захід та «більш духовний» Схід Європи, та особливості місцевого феномену жебрацтва, дещо відмінного від західноєвропейського, де вже в епоху Середньовіччя перемогли уявлення про бідність, надто ж - крайню злиденність, як про зло. «Жебрацтво вважалося у Стародавній Русі не економічним тягарем для народу, не виразкою суспільного порядку, а одним із засобів морального виховання народу. Як живий інструмент душевного спасіння жебрак потрібний був давньоруській людині в усі хвилини її особистого й родинного життя, особливо у хвилини сумні. Важко сказати, якою мірою такий погляд на благодійність сприяв покращенню давньоруського суспільства» [18, с. 441].

До специфічних форм російської благодійності відноситься благодійність царська («монарша милість», відома й у Західній Європі), що конкретизувалася, зокрема, у таємних уранішніх відвідинах царями в'язниць і притулків напередодні великих церковних свят. Нерідко вінценосні особи так само потай відвідували й окремих осіб із числа найбільш знедолених чи стражденних у подвигу, зокрема, юродивих [18, с. 441-442; 5, с. 676-699.].

Перший ро сійський цар з династії Романових, Михайло Федорович, доручив патріаршому наказом відкриття сирітських будинків. У 1635 р. Михайло Федорович пожертвував землю колишнього «убогого дому» (місця, куди звозили тіла померлих «поганою смертю», тобто без покаяння), для нового Покровського чоловічого монастиря. Пізніше, за царя Олексія Михайловича були створені спеціальні накази, які займалися «призрением» бідних [15, с. 29-47].

Відомим московським благодійником був близький радник царя Олексія Михайловича - Федір Ртищев. Він першим у Росії зробив спробу об'єднати приватну благодійність з державною. Під час воєн з Річчю Посполитою і Швецією (1654-1656 рр.) Ртищев організував ряд лікарень для поранених солдатів. На особисті та державні кошти він викуповував російських солдатів з полону. З його ініціативи на вулицях Москви підбирали калік, немічних, старих і навіть п'яниць, і звозили їх у спеціальні будинки, де лікували або містили до кінця життя. Все це Федір Ртищев організовував в основному на власні гроші. Значні суми йому передавала цариця Марія Іллінішна [15, с. 29-47]. У цьому ж контексті варто згадати бояриню Морозову.

Прагнення благодійництвом компенсувати гріхи, пов'язані з набуванням багатства, типове для християнської свідомості і споріднювало російських і західноєвропейських підприємців. Однак соціальний статус тих і інших був різко відмінний у Росії та Європі: якщо перші за обставин царського самовладдя воліли не виділятися з народу, то другі наполегливо й послідовно виборювали й утверджували свій панівний статус. У Росії склалась доволі своєрідна ситуація, коли багаті підприємці змушені були приховувати своє багатство, праведність бідності вважалась непохитним постулатом для всіх, крім найвищої соціальної верстви, а старообрядці, котрі проголошували «блаженні імущі», зазнавали переслідувань. Духовний «розкол» у російському царстві не обминув і морально-етичних уявлень про праведність- неправедність багатства та бідності: «У російському суспільстві багатим належало бути лише привілейованим класом, усі решта мусили добувати засоби до життя тяжким трудом, який давав їм прибуток, достатній для підтримання життя, жебраки та убогі мали діставати милостиню - таке становище освячувалося Православною Церквою, і такі принципи закріплювалися у моралі православної релігії. Бідність вважалась праведною - «блаженні неімущі», за таке життя праведники мали діставати по заслугах в іншому світі» [18, с. 446].

Цар Петро I на початку XVIII ст. вирішив одним ударом покінчити з жебрацтвом, а відтак - з приватною благодійністю. Він став першим, хто спробував заборонити благодійність, вважаючи, що вона тільки плодить нероб. Бажаючи привести у продуктивний рух весь наявний запас робітничих сил народу, Петро І став боротися з жебрацтвом, що підтримувалося приватною милостинею.

Право приватного благодійництва було знову легалізоване в Росії під час правління імператриці Єлизавети Петрівни; з часів Катерини II у вищих прошарках влади з'явилась чи утвердилась мода на благодійництво, яка зникла лише з поваленням царизму. Зокрема, в катерининські часи уславився благодійництвом

І. Бецкой (позашлюбний син генерал-фельдмаршала князя І. Ю. Трубецького, скорочене прізвище якого згодом отримав) - особистий секретар імператриці Катерини II, президент Імператорської Академії мистецтв, ініціатор створення Смольного інституту благородних дівиць та Імператорського Виховного будинку у Москві як благодійний закритий навчально-виховний заклад для сиріт, підкидьків і безпритульних [16, с. 70-75].

Представники імператорської сім'ї активно займалися філантропічною діяльністю і залучали до неї громадськість, виключно дворян. Вони безпосередньо протегували таким благодійним установам, як Людинолюбне суспільство, Імператорське жіноче благодійне товариство, Російське товариство Червоного Хреста, Військове благодійне товариство Білого Хреста та ін. Великі пожертвування постійно робили не тільки члени імператорської сім'ї. Здійснювали благодійну діяльність також багато представників вищої аристократії [15, с. 29-47].

У період розквіту російського лібералізму, себто, за імператора Олександра I, розквітало й аристократичне благодійництво, яким займалися переважно родовиті жінки, насамперед, імператриця, дружина Олександра I Єлизавета Олексіївна (уроджена Луїза Марія Августа Баденська). Громадське благодійництво, як і все в імперії, ініціювалося чи насаджувалося «зверху».

Ситуація дещо змінилася, коли після відомих реформ 1861 р. на арену російського життя потужно вийшли купці, промисловці й підприємці, вписавши справді яскраву сторінку в історії російського благодійництва.

Порівнюючи російських купців з італійськими та й загалом з західноєвропейським купецтвом, помічаємо істотні між ними відмінності. По-перше, російське купецтво опинилося на авансцені суспільного життя на декілька століть пізніше. По-друге, воно так і не спромоглося посісти в тому житті ключових позицій, тотожних тим, які ще в добу «осені Середньовіччя» вибороло, скажімо, італійське (буржуазна революція переросла в Росії, як знаємо, в соціалістичну). По-третє, купецько-промислово-підприємницька верства Росії мала, відмінну від західноєвропейської, соціально- генетичну природу, формуючись переважно не з міських громадян, а з селян, звільнених внаслідок відміни кріпосного права.

Російський купець XIX ст. був постаттю маргі-нальною, що вирішальним чином позначилося на його благодійницькій ментальності. Піднявшись по соціальній драбині з низів, із народу, тобто, насамперед, із селянства, цей купець пам'ятав своє коріння, був носієм народної культури, зберіг смак, до життя «по-народному», нерідко демонстративно протиставляючи свій спосіб життя дворянському, а водночас - жадібно опановував нові для себе сфери міської «книжної», високої культури. Опановував напряму, особисто вивчаючи грамоту й навчаючи своїх нащадків у престижних вітчизняних та зарубіжних університетах, й опосередковано, вносячи у своє життєве середовище твори мистецтва й підтримуючи його продуцентів. Так формувався феномен російського меценатства.

Прояви меценатської діяльності - створення великих бібліотек, приватних колекцій, художніх галерей, театрів, пов'язане з опікуванням, фінансовою підтримкою художників, артистів, тощо, - спостерігаються в Росії з кінця ХУЛІ ст. Своєрідність саме російського меценатства порівняно із західноєвропейським, на думку багатьох дослідників, полягала в тому, що його стимулював не закон (відсутній у Росії), а лише моральні, релігійні та інші громадські спонуки. Меценатство на Заході - це явище, яке, поряд із моральним, мало ще й юридичну базу (зниження податків чи звільнення від них). У Росії воно, здебільшого, було пов'язане з релігійними поняттями, підкорялося впливам громадської думки. Серед підприємців були люди, які прагнули жити якимсь іншим, більш духовним життям, ті, що починали розуміти його сенс, що бажали піднятися над течією буденного життя, знайти в ньому якісь інші стосунки [18, с. 452].

Підтримка різних культурних починань була особ-ливістю російського торгово-промислового середовища: Третьяковська галерея, Щукинський і Морозовський музеї сучасного французького живопису, Бахрушинський театральний музей, зібрання російської порцеляни А. В. Морозова, зібрання ікон С. П. Рябушинського, зібрання картин В. С. Гіршмана, Є. Л. Лосевої і М. П. Рябушинського, приватна опера С. І. Мамонтова, опера С. І. Зиміна, Художній театр К. С. Алексеєва- Станіславського і С. Т. Морозова і багато інших.

Благодійництво як соціальне явище в Росії помітно відрізняється від західноєвропейського. На формування його специфічних рис істотно вплинула панівна ідеологія російського абсолютизму, що базувалася на необмеженому праві карати й милувати, зокрема, в формах благодійної діяльності.

На відміну від Західної Європи, в Росії не відбулося моральної реабілітації багатства на рівні Церкви і громадської думки, що позначилось на мотивації благодійних практик і генезі благодійницької ментальності різних соціальних верств, зокрема, підприємців, промисловців та купців.

Благодійна діяльність в Росії, на відміну від західноєвропейських країн, не мала законодавчого забезпечення, а базувалася на морально-етичних засадах.

Список використаних джерел

1. Андреевский И. Е. О призрении бедных. - СПб.: Тип. Эдуарда Веймара, 1861. - 24 с.

2. Багацький В., Голод І. Меценатство в Україні (ХІ - XVIII ст.) // Українська культура. - 1993. - №11-12. - С.3-4.

3. Боханов А. Коллекционеры и меценаты в России. - М.: Наука, 1989. - 187 с.

4. Бурышкин П. Москва купеческая. - М., 1991. - 453 с.

5. Вертеловский А. Очерк истории благотворительности в русской церкви // Вера и разум. - 1884. - Май. - С.676-699.

6. Воскобойников Н. Материалы по истории призрения бедных и неимущих в России. - СПб., 1881. - 132 с.

7. Григорьев Д. Востребованные временем: Династия

Харитоненко. - Сумы: РИО «АС - Медиа», 2003. - 69 с.

8. Кравченко О. Благодійна діяльність православної церкви в Харківський єпархії. - Автореф. дис. ... канд. іст. наук. Харків. нац. ун-т ім. В. Карабіна - Х., 2003. - 19 с.

9. Карамзин Н. Предания веков. Сказания, легенды, рассказы из «Истории Государства Российского». - М.: Правда, 1988. - 768 с.

10. Повість минулих літ. - Київ: «Веселка», 1989. - 477 с.

11. Свердлова А. Меценатство в России как социальное явление // Социс. - 1999. - №7. - С.134-37.

12. Скибицька Т. Харитоненки // Пам'ятки України. - 1992. - №2-3. - С.39-40, 117-118.

13. Слабошпицький М. Українські меценати // Нариси з історії української культури. - К.: Ярославів Вал, 2001. - 325 с.

14. Ступак Ф. Благодійні товариства Києва (друга половина ХІХ - початок ХХ ст.). - К.: Хрещатик, 1998. - 206 с.

15. Френкель В. Задачи благотворительности в России // Вестник благотворительности. - 1899. - №3. - С.29-47.

16. Фруменкова Т. Г. Екатерина II и И. И. Бецкой (1762-1763 гг.) // Вестник Герценовского университета. - 2009. - №4. - С.70-75.

17. Хорунжий Ю. Українські меценати доброчинність - наша риса. - К.: КМ Академія, 2001. - 134 с.

18. Хорькова Е. П. История предпринимательства и меценатства в России: Учебное пособие для вузов. - М.: Приор, 1998. - 495 с.

Размещено на Allbest.ru