Заходи боротьби радянської влади з опозиційними національними рухами на звільнених від окупації територіях

Размещено на http://www.allbest.ru/

Колишня закритість окремих тем з історії Другої світової війни, жорстко заданий алгоритм їх подачі сприяв не лише ізоляції від світової думки, але й нагромадженню інтелектуального потенціалу, який дістав можливість реалізації лише у пострадянській період. У нашому випадку мова піде перш за все про тематику пов'язану з антирадянськими національно-визвольними рухами на завершальному етапі Другої світової війни на звільнених від окупації територіях України, Білорусії й країнах Прибалтики. Питання розгортання владою масових репресій і депортацій учасників повстанських формувань їх родин та мирних громадян в окреслений період привертають до себе увагу як вітчизняних так і зарубіжних вчених та дослідників. Вагомий внесок у вивчення форм, характеру і змісту боротьби влади з антирадянським опором і національними повстанськими рухами, ідеологію і практику визвольної боротьби зробили І. Білас [4], О. Баган [3], В. Верига [6], В. Нікольський [23], Є. Зубкова [15], Г Костюк [20], Ю. Киричук [17], П. Мірчук [22], І. Патриляк [26], В. Сергійчук [32], Д. Вєдєнєєв і O. Лисенко [7], вивченню проблем депортацій населення національних республік СРСР, необхідно назвати праці М. Бугая [5], В. Земскова [14], В. Парсаданової [24] та ін. війна антирадянський депортація репресія

Цікавий аналітично-критичний матеріал, оригінальні й здебільшого об'єктивні висновки щодо ідейних джерел, причин і форм протистояння сталінського режиму антикомуністичних сил у національних республіках, особливо в Україні містять праці зарубіжних вчених А. Авторханова [1], Р. Арона [2], Д. Армстронга [34], Н. Дейвіса [12], М. Джіласа [13], Е. Каннетті [16], P. Конквеста [19], Ю. Лайонса [35], Р. Місюнаса і Р. Таагепери [36], М. Лаара, X. Валка, Л. Вахтре [21].

Джерельну базу дослідження складають документи і матеріали фондів Державного архіву Російської Федерації (ДАРФ) та фондів Російського Державного архіву соціально-політичної історії (РДАСПІ), що сприяли висвітленню діяльності центральних державних органів в боротьбі з національними рухами на приєднаних територіях, та масових репресій й депортацій народів з республік СРСР. Виявлені нові свідчення спротиву представників етнічних спільнот сталінському курсу і масштаби протиборства.

Загалом, проблема антирадянських національно- визвольних рухів на завершальному етапі Другої світової війни вивчена недостатньо. Цілісної картини означеної проблеми в історіографії не створено, що й визначає актуальність дослідження з даної теми.

Метою цього дослідження є вивчення воєнних злочинів сталінського режиму у боротьбі з національно- визвольними рухами на територіях України, Білорусії й країн Прибалтики та визначення ролі політичних, соціальних та етнічних факторів у масштабах і характері депортацій населення республік звільнених від окупантів.

Найбільш значущим проявом націоналізму в СРСР у заключний період війни став сплеск національно- визвольного руху, на території Західної України, Західної Білорусії і в прибалтійських республіках. Постійне твердження радянської пропаганди, про те, що «український народ залишився вірним союзу з великим братнім єдинокровним російським народом та іншими народами нашої радянської батьківщини», явно не стосувалося переважної частини населення Західної України. Член військової місії національно-визвольної армії Югославії генерал М. Джилас, який відвідав Західну Україну відразу після її звільнення, згадував, що «приховати пасивне ставлення українців до радянських перемог було неможливо» [13].

У довідці ГПУ від 15 вересня 1944 р. зазначалося вороже ставлення населення Західної України до радянської влади і Червоної армії, [27, спр. 235, арк. 96-97] яке виявлялося в масовому ухилянні від участі у заходах радянської влади, мітингах і демонстраціях з нагоди радянських свят [9, спр. 1791, арк. 119]. В окремих випадках відмови виконувати розпорядження радянського командування «переростали в збройні виступи», коли «населення брало вила, лопати, кілки, а жінки лягали на дорогу, щоб перекрити шлях автомашинам». У Львівській і Дрогобицькій областях УРСР більшість чоловічого населення перед приходом Червоної армії «знаходилося в лісах і горах», тому що, стверджувала комуністична пропаганда, «німці й бандерівці залякали населення жахами про заслання в Сибір та іншими репресіями з боку радянської влади» [27, спр. 235, арк. 96-98].

Українська повстанська армія, яка діяла на території України при наближенні Червоної армії в лютому 1944 р. пішла в підпілля [9, спр. 1791, арк. 71-73]. План УПА полягав у тому, щоб уникнути великих боїв з Червоною Армією, «пропустивши» її на Захід, опинившись у тилу, почати активні дії [10, спр. 63, арк. 77]. УПА керувалася програмними засадами ОУН про боротьбу з сталінським режимом і німецькою окупаційною владою за вільну Україну, [9, спр. 1791, арк. 18] які базувалися на такій ідеї: «Хоча Росія виграє війну і розіб'є німців, але ми боротьби своєї не припинимо ... поки не створимо великої соборної державної України» [9, спр. 1791, арк. 71-73].

Серед цивільного населення ОУН-УПА вели агітацію за непокору органам радянської влади і Червоної армії [9, спр. 1791, арк. 18]. Вони мали розгалужену підпільну мережу своїх організацій в усій Україні. Чекістська операція «Берлога», проведена у 1946 р., виявила тільки на території СРСР 14 окружних, 37 надрайонних і 120 районних відділень (проводів) ОУН [18]. Після відступу гітлерівців з території України, ОУН-УПА сконцентрували свої сили на боротьбу з радянською владою [34, р. 134].

Діяльність повстанців на території УРСР була поширена у всіх районах Західної Україні та Буковини - Львівській, Дрогобицькій, Тернопільській, Волинській, Рівненській, Станіславській, Чернівецькій областях, а також на територіях прилеглих до Західної Україні - Кам'янець-Подільську та Вінницькій областях [9, спр. 1791, арк. 6-7, 11, 18, 23, 62, 74-75, 91, 110-111, 118 12]. Дані про національно-визвольну боротьбу свідчать про тенденцію наростання її у першій половині 1945 р. - чим ближче до західного кордону СРСР, тим сильніший був опір повстанців в Україні. У Східній Україні, місцеве населення за участі провідників ОУН-УПА, також створило підпільні структури, хоч і нечисленні: у 1943 р. органами НКВС і держбезпеки там було виявлено 26 груп ОУН чисельністю 226 осіб [10, спр. 63, арк. 72-73]. УПА проводила власну кампанію по мобілізації місцевого населення. Зокрема, 12 жовтня 1944 р. вона оголосила в Рівненській області мобілізацію призовників 1927-1928 років народження. Були розіслані повістки про необхідність з'явитися допризовників на збірний пункт, де з ними було проведено бесіду. Там же протягом жовтня-листопада 1944 р. повстанці систематично «забирали призовників з навчальних пунктів радянських військоматів» у свої загони [9, спр. 1791, арк. 103, 108]. ОУН-УПА всіляко чинила опір мобілізації населення в Червону армію. У травні 1944 р. в Тернопільській області «цілі села ухилялися від появи на призовні пункти» [9, спр. 1791, арк. 16-17]. У серпні у Львівській і Дрогобицькій областях УРСР місцеве населення чинило «значний опір» мобілізації, відсоток відвідування людей призовних пунктів був низьким, а в багатьох районах вона повністю зірвана. По Львівському військовому округу на 27 серпня на призовні пункти не з'явилися 28,3% призовників (58330 осіб), які пішли в УПА [27, спр. 235, арк. 97-98]. Загалом в УРСР в 1944 р. ухилилося від призову в армію 87052 осіб [10, спр. 274, арк. 5].

За радянськими даними, у 1944 р. та першій половині 1945 р. спостерігалося, значне зростання кількості проявів боротьби повстанських груп і учасників в них. У першій половині 1945 р. на території Західної України було виявлено 117268 учасників повстанських груп, У 1944 р. в загонах УПА воювали щонайменше 150-200 тис бійців. Сучасний дослідник І. Білас стверджує, що протягом 1942-1956 рр. у лавах Української повстанської армії перебувало від 280 до 400 тис людей, представників 13-ти націй, що входили до складу СРСР [4, с. 245].

На території Білоруської РСР і Віленського краю - східна частина Литовської РСР, [11, спр. 68, арк. 59] де поляки становили значну частину населення, [33, с. 186] свою діяльність розгорнула підпільна військова організація польського уряду у вигнанні - Армія Крайова. Данні Прокуратури БРСР свідчать, вона ставила своїм завданням боротьбу з радянською владою і Польським Національним Комітетом Визволення за створення Польської держави у межах 1939 р. Діяльність АК зводилася до нападів на тили Червоної армії, до боротьби проти ОУН-УПА за контроль на територіях західних областей України, які вона прагнула повернути в межі відродженої Польщі, вбивства радянських працівників, зриву мобілізації польського населення до лав діючої армії, руйнування залізничних шляхів, дезорганізації діяльності радянських установ [9, спр. 1884, арк. 39-41]. Діяльність польського підпілля розгорнулося в Західній Україні, особливо на Волині, проте там йому на перешкоді стояла УПА. Армія Крайова вела значну агітаційно- пропагандистську роботу серед населення. Зокрема, у ніч з 21 на 22 листопада 1944 р. у Львові на стінах будинків і державних установ були розклеєні гасла польською мовою - «Польське місто Львів був і буде польським», а на будівлі львівської міськради був вивішений польський прапор. Акція співпала зі святкуванням дня св. Михайла - християнського свята українського населення [9, спр. 1791, арк. 125].

Військами НКВС і НКДБ до початку серпня 1944 р. було роззброєно 7934 бійців АК [11, спр. 66, арк. 124]. Діяльність АК і польського підпілля остаточно було припинено в Україні акцією по «обміну населенням», який був проведений урядами СРСР і Польщі у 1945 1946 рр. Ця політика зустріла опір серед тієї частини польського населення, яка вірила, що СРСР під тиском західних союзників буде змушений визнати кордони Польщі станом на 1 вересня 1939 р. [11, спр. 66, арк. 395-397]. До травня 1946 р. з УРСР, БРСР і Литовської РСР в Польщу виїхало 1016 тис. осіб і було заявлено про переселення ще 713 тис. З Польщі насильно переселили 379 тис. українців і 33 тис. білорусів, також було внесено у список переселенців ще 30 тис. осіб [11, спр. 136, арк. 210-211]. Проти депортаційної політики радянської і польської влади у Західній Білорусії боролися біля 5,3 тис. повстанців. Вони зривали мобілізацію до лав Червоної армії. У 1944 р. в БРСР ухилилися від призову до діючої армії 34756 осіб [10, спр. 274, арк. 5].

На території Литовської РСР діяли націоналістичні групи «Литовський національний фронт», «Незалежна Литва», «Залізний вовк», «Гедімінас» і «Литовська визвольна армія», остання була найчисленнішою і мала у своєму складі збройні загони «Ванагай» [10, спр. 445, арк. 164-165]. Литовські загони самооборони проявили себе вже при вступі до країни Червоної армії, вчинивши їй жорстокий опір [11, спр. 66, арк. 126]. Надалі, діяльність повстанських груп активізувалася до вересня 1944 р. [9, спр. 1791, арк. 69-70].

У зимовий період 1944-1945 рр. діяльність литовських національно-визвольних сил дещо спала і поновилася лише з настанням весни. Радянська влада кинула проти них значні військові сили, розпочала масові репресії проти населення. На 1 квітня 1945 р. у в'язницях Литовської РСР знаходилося 9 тис. осіб, переважно учасників національних визвольних формувань [9, спр. 2351, арк. 12-13].

У квітні-травні 1945 р., за повідомленнями Прокуратури Литовської РСР повстанські прояви мали місце у більшості повітів республіки. Проти радянської влади боролися 142 бойові групи, які налічували 6246 литовських патріотів, серед яких було 11 груп (1198 осіб) польських повстанців. Крім збройних виступів, націоналістичні групи займалися розповсюдженням антирадянських листівок, організацією акцій саботажу, особливо «при проведенні владою 4-ї Воєнної позики і у період весняної сівби» [9, спр. 2351, арк. 50-5; 8, спр. 96, арк. 306].

Окрім боротьби за свободу - головної причини повстанського руху в Литві, народ повстав проти масових грабежів та іншого безчинства військовослужбовців Червоної армії [8, спр. 66, арк. 129]. Перший секретар ЦК КП(б) Литви А. Снечкус звертав увагу командування Червоної армії, що військовослужбовці ставилися до Литви «як до фашистської Німеччини», а також стверджував, що «якщо грабежі і безчинства будуть продовжуватися, то у нас і останні симпатії до Червоної армії пропадуть» [11, спр. 66, арк. 26].

Національна політика сталінського режиму в Латвійській РСР у період звільнення і відновлення радянської влади «проходила порівняно спокійно, а випадки відкритого нападу на радянсько-партійний актив були поодинокі», доповідали в Москву органи держбезпеки [9, спр. 2350, арк. 15]. До грудня 1944 р. повстанська мережа в республіці була сформована в єдину організацію. У середині січня 1945 р. підпільний центр скликав нараду керівників повстанських груп, де були вирішені кадрові питання і визначено конкретні завдання боротьби з сталінським режимом [9, спр. 2350, арк. 10-12]. До лютого повстанські групи поширили свою діяльність на території 6 повітів Латвії [9, спр. 2350, арк. 2]. Особливо відзначалися у боротьбі за волю повстанські групи підпільних антирадянських організацій «Латвіяс Сарга», «Вартові-Латвії» і «Травневий прапор» чисельністю до 500 осіб. До кінця війни силові органи заарештували 6700 учасників національно-визвольного руху республіки [9, спр. 2350, арк. 15-23].

У другій половині 1945 р. повстанський рух в Латвії охоплював уже 9 повітів. НКДБ СРСР відмічав політичний аспект боротьби: «якщо раніше вбивство радянсько- партійного активу супроводжувалося пограбуванням, то зараз спостерігаються факти вбивства без розорення господарства, а тільки зі спеціальною метою вчинення терористичних актів» [9, спр. 2350, арк. 25]. Активізацію діяльності повстанців радянські органи пояснювали не прагненням народу до свободи, а літнім періодом, а також і тим, що після капітуляції німецьких військ у Курляндії в лісах сховалася «частина солдатів і майже весь командний склад Латвійського легіону і підрозділів власовської армії». Влада плекала надію на швидку легалізацію частини повстанців, які опинилися в таких групах «випадково», тим більше, що до цього були певні підстави - за першу половину 1945 р. з лісів добровільно вийшли 1500 осіб [9, спр. 2350, арк. 56-57]. Натомість, боротьба проти радянської влади в республіці тривала і після війни.

У звільнених районах Естонської РСР станом на вересень 1944 р. побутували очікування безболісного післявоєнного відновлення її незалежності від СРСР. Радянські органи відзначали, що повстанських проявів не було, «населення дуже задоволене» наявністю в Червоній армії національних естонських частин, що багато людей висловлюють «надію, що корпус з естонців за національністю, стане ядром майбутньої естонської армії» у незалежній державі [27, спр. 235, арк. 143зв]. У лісах переховувалися тільки «окремі групи» членів «Омакайтсе», а також солдати створених гітлерівцями естонських частин [27, спр. 235, арк. 144зв]. Таким чином, в Естонії до весни 1945 рр. в антирадянських повстанських групах переважала вичікувальна «оборонна» тактика [30, арк. 2-3].

Наприкінці війни в їх діяльності настав новий етап, який був обумовлений тим, що їх надії на визнання незалежності Естонії, як і на війну «західних демократій» з СРСР, не справдилися [21, с. 182]. До початку травня 1945 р., за даними прокуратури ЕРСР, на території республіки націоналістична діяльність «помітно активізувалась». Спостерігалися напади на працівників радянського партійного активу, а також масове розповсюдження листівок з вимогами до населення «не користуватися землею та інвентарем, відібраним у куркулів, і не приймали участі в сільському радянському активі» [9, спр. 2355, арк. 5]. Органи НКДБ ЕРСР завели кримінальні справи «за контрреволюційні злочини» на 3896 осіб [9, спр. 2355, арк. 17].

Значну допомогу повстанцям - «лісовим братам» в ЕРСР надавали підпільні групи, що діяли у містах і великих селищах - «міські брати», які постачали «лісовикам» документи, медикаменти і повідомляли їм про можливі облави і арешти. До боротьби з радянською владою долучилися організації шкільної молоді та інші громадські об'єднання [21, с. 183]. Повстанці використовували різні форми боротьби: відкриті бойові дії з частинами Червоної армії і НКВС; напади на військові транспорти, радянські партизанські загони у початковий період звільнення від гітлерівців; напади на органи влади у селах, райцентрах; протидіяли мобілізації естонців у Червону армію; здійснювали індивідуальний терор проти партійного, комсомольського і радянського активу, працівників силових структур [9, спр. 1791, арк. 5, 14-17, 75, 78, 84, 88, 97, 103-108, 120-121].

Підсумовуючи національно-визвольну боротьбу у західних республіках Радянського Союзу, окрім України слід зазначити, що у бойових загонах повстанців наприкінці війни в Білорусії перебувало - 5297 бійців, Литви -17128, Латвії - 1598, Естонії - 1216. За даними прибалтійських і зарубіжних дослідників у повстанському русі до весни 1945 р. брали участь понад 30 тис. литовців, 10-15 тис. латишів, до 10 тис. естонців [36].

Вагомим засобом боротьби радянської влади проти національно-визвольних рухів у союзних республіках і автономних областях була масова мобілізація корінного населення до лав Червоної армії, з метою позбавлення соціальної бази людських ресурсів і матеріальної підтримки населення у боротьбі за свободу.

Національно-патріотичні формування і їх збройні підрозділи всіляко намагалися перешкодити владі у проведенні мобілізаційних заходів. Особливий опір чинили цим заходам у республіках Прибалтики. У Латвії в 1944 р. ухилилося від призову 1962 осіб, в Литві - 20. Кількість осіб, які відмовились від призову в УРСР, БРСР і республіках Прибалтики, становила 49,1% від загальної чисельності тих хто не бажав йти в Червону армію [10, спр. 274, арк. 5]. Ті що відмовились від мобілізації і служіння в радянській армії складали основний ресурс для поповнення антирадянських повстанських формувань.

Комуністичний режим використовував у боротьбі з національно-визвольними силами повстанців усі силові структури і радянських партизан. Сталін наказав їм всіма силами, методами і засобами винищувати, особливо «українських буржуазних націоналістів», як носіїв національної незалежницької ідеї [9, спр. 1791, арк. 78]. У 1945 р. військові частини, підрозділи НКВС та НКДБ у боротьбі з повстанцями зазнали значних втрат особливо на територіях УРСР і Литовської РСР та інших прибалтійських республік [10, спр. 274, арк. 9; спр. 352, арк. 71; спр. 445, арк. 212].

Радянська влада застосовувала різноманітні заходи соціальної мобілізації на боротьбу з повстанським рухом, зокрема ініціювала проведення нарад секретарів райкомів, голів райвиконкомів, керівників РВ НКВС і НКДБ, командирів військових частин, працівників споживкооперації і пайовиків, комсомольського активу, інтелігенції, зборів селян [27, спр. 335, арк. 2-3; 30, арк. 5, 7]. Для координації зусиль у боротьбі з повстанцями влада проводила мобілізацію і відправку в райони та села представників партійного, радянського і комсомольського активу, місцевого активу з робітників і службовців та інтелігенції, безпартійних; організовувала мобілізацію місцевого населення: створювала групи самозахисту, в тому числі збройні, і постійно діючі комісій при сільрадах [27, спр. 335, арк. 3-4].

До сімей учасників національно-визвольних рухів застосовували жорстокі покарання: арешти, ув'язнення, катування, показові процеси, розстріли, відправлення до таборів і масові депортації у східні регіони СРСР [9, спр. 2350, арк. 10-12]. Лише у першому півріччі 1945 р. репресивні органи влади арештували у Західній Україні 5717 осіб [10, спр. 352, арк. 71], Литві - 1241 [10, спр. 445, арк. 211], Естонії - 103 особи [10, спр. 450, арк. 6-7].

Яскравим прикладом жорстокості були показові процеси і публічні страти, зокрема в Латвійської РСР. Прокуратура республіки повідомляла 27 березня 1945 р. про «проведення ряду показових процесів у найбільш неблагонадійних повітах над учасниками націоналістичних груп», при цьому вироки передбачалося «привести у виконання на місці публічно» [9, спр. 2350, арк. 10-12].

Військові підрозділи НКВС і НКДБ влаштовували облави, блокади сіл, навіть їх спалення, масові обшуки населення, особливо у місцях розквартирування постійних гарнізонів НКВС. У цій роботі їм допомагала мережа агентури і інформаторів. У боротьбі з національно-визвольним повстанським рухом силові органи допускалися масові вбивства мирних безневинних мешканців сіл і міст, знищували та грабували їхнє майно. За такими фактами 22 березня 1945 ЦК КП (б) У прийняв постанову «Про факти грубих порушень законності в західних областях УРСР», де вказав на необхідності забезпечення і дотримання законності у боротьбі з повстанським рухом [9, спр. 2354, арк. 6-7, 21-23]. У дію постанова так і не ввійшла і наслідків не мала. У боротьбі з антирадянським елементом репресивні органи не цурались жорстокості і насильства не лише проти ворогів соціалістичного ладу, а й мирного населення.

Жорстоку боротьбу вів сталінський режим з національним повстанським рухом у Прибалтійських республіках, де «повернення Рад ... було кошмаром для балтійського населення» [36, р. 70]. Надії антирадянських сил і більшості мирного населення, на допомогу «західних демократій» не здійснилися [30, арк. 6]. Пряму військову допомогу від них вони не отримували. США і Великобританія не могли примусити радянське керівництво визнати незалежність цих республік на підставі Атлантичної хартії [29, арк. 34]. При цьому Держдепартамент США продовжував офіційно визнавати дипкорпус Литви, Латвії та Естонії, а уряд Великобританії займав невизначену позицію [31, арк. 44-45]. Не отримавши очікуваної допомоги з боку західних демократій у травні-червні 1945 р., в Західній Україні і в Литві було відзначено наростання боротьби повстанських проявів за незалежність «з під ярма комуністі і жидів» [10, спр. 445, арк. 210-211].

Проте, відсутність такої підтримки звело нанівець надії антирадянських повстанців у Прибалтиці на відновлення незалежності, сповільнило і ускладнило їх діяльність і сприяло втечі частини населення на Захід [21, с. 182].

За оцінками прибалтійських дослідників з літа 1944 р. до початку 1945 р. з республік Прибалтики втекли до Швеції, Фінляндії та інших країн щонайменше 250 тис. осіб [36, р. 122]. На 1 січня 1952 р. понад 451561 громадян СРСР, 50% з яких складали представники народів Прибалтики, 32% - Українці, 2,2% - білоруси, поляки були переселені до Польщі і країн західної Європи [14, с. 514-515, 524].

Таким чином, у 1944 - першій половині 1945 рр. на західних територіях СРСР відбувся підйом націоналістичного-визвольного руху. Рух був сильним дестабілізуючим чинником політичної системи Радянського Союзу і відволікав значні людські, матеріальні та військові ресурси країни. До березня 1944 р. тільки на боротьбу з УПА було кинуто 38 тис. військовослужбовців НКВС і 4 тис. військовослужбовців прикордонних військ по охороні тилу, проти національно-визвольних сил Білорусії було направлено 18 890, Литви - 6020 бійців Червоної армії і підрозділів НКВС та НКДБ [11, спр. 64, арк. 157; спр.68, арк. 60].

Наслідки національно-визвольного антирадянського повстанського руху в західних республіках СРСР й досі справляють значний вплив на суспільно-політичну ситуацію, зовнішню і внутрішню політику урядів України, Естонії, Латвії та Литви.

Сталінський режим здійснював національну політику у другій половині 1944-1945 рр. за умов визволення території СРСР від ворога, відновлення радянської влади і жорстокої боротьби з національно-визвольним рухом етнічних спільнот. Боротьба народів за свободу засвідчила наявність у радянській державі потужного і непримиренного опору комуністичній ідеології і сталінському режиму.

Радянська влада задіяла у боротьбі з опозицією широкий комплекс військово-політичних, економічних, соціальних та ідеологічних заходів. Учасники визвольного руху та їх родини, люди, які їм співчували і мирні громадяни зазнали жорстких репресій, насильства, депортацій, розстрілів без слідства і суду.

Антирадянський націоналістичний повстанський рух в СРСР, за умов боротьби двох тоталітарних режимів і тогочасної міжнародної ситуації, не приніс волі народам. Натомість були закладені організаційні й ідейні підвалини, на яких зростало і міцніло прагнення їх визволитися з ярма радянської влади.

Депортації етнічних спільнот з України, Білорусії, країн Прибалтики у східні і північні регіони Росії й заселення їх територій російським населенням, як засоби боротьби національними рухами, мали за мету не лише позбутися «антирадянського елементу», «нелояльних до радянської влади народів», а й розчинення депортованих народів у російському етносі. Російська спільнота, яку переселяли на звільнені території отримувала особливий статус провідника сталінської політики: зайняла керівні посади у партійних, державних, господарських, громадських й особливо силових і правоохоронних структурах. Влада всіляко, переважно ідеологічно, обґрунтовувала особливу місію росіян в іноетнічному середовищі, у створенні імперського міфу «братньої допомоги», в якому російському народові відводилась роль «старшого брата» з усіма соціальними наслідками і перевагами у національних республіках в роки Другої світової війни.

Список використаних джерел

1. Авторханов А. Империя Кремля / А. Г. Авторханов. - Минск- Москва: Полифакт - Дружба народов, 1991. - 115 с.

2. Арон Р Мир і війна між націями: [Пер. с фр.] / Раймон Арон; [Під общ. рук. В. Шовкун, З. Борисюк, Г Філіпчук]. - Київ: Юніверс, 2000. - 688 с.

3. Баган О. Націоналізм і націоналістичний рух. Історія та ідеї /

4. О. Баган. - Дрогобич: Відродження, 1994. - 192 с.

5. Білас І. Репресивно-каральна система в Україні. 1917-1953 [Текст]: У 2 кн. / Іван Григорович Білас. - К., 1994. - Кн.1. - 432 с.

6. Бугай Н. Ф. 40-50-е годы: последствия депортации народов (Свидетельствуют архивы НКВД - МВД СССР) / Н. Ф. Бугай // История СССР. 1992. - №1. - С.122-143.

7. Верига В. Втрати ОУН у Другій світовій війні або «Здобудеш українську державу або загинеш у боротьбі за неї». - Вид. 2-ге, виправл. / В. Верига. - Торонто (Канада), 1991.

8. Вєдєнєєв Д. В., Лисенко О. Є. Військово-політична діяльність ОУН та УПА у світлі норм міжнародного гуманітарного права / Д. В. Вєдєнєєв, О. Є. Лисенко // Український історичний журнал. - 2007. - №3. - С.46-66.

9. ДАРФ. - Ф.8131. (Прокуратура СССР). - Оп.2. - Спр.66, 96.

10. Там само. - Оп.37. - Спр.1791, 1884, 2350, 2351, 2354, 2355.

11. Там само. - Ф.9478. (Главное управление по борьбе с бандитизмом Министерства внутренних дел СРСР 1938-1950. (ГУББ НКВД СССР)). - Оп.1. - Спр.63, 274, 352, 445, 450, 466, 468.

12. Там само. - Ф.Р-9401. (Министерство внутренних дел СССР (МВД СССР). 1934-1960). - Оп.2. - Спр.64, 66, 68, 136.

13. Дейвіс Н. Європа: Історія / [Пер. з англ.] П. Таращук,

14. О. Коваленко. - К.: Видавництво Соломії Павличко «Основи», 2006. - 1464 с.

15. Джилас М. Разговоры со Сталиным / Милован Джилас // Смена. - 1990. - №1. - С.133.

16. Земсков В. Н. Проблема советских перемещенных лиц / В. Н. Земсков // Россия в XX веке: Война 1941-1945 годов: Соврем. подходы: [Сб. ст. / Рос. акад. наук. Ин-т рос. истории; Редкол.:

17. А. Н. Сахаров (отв. ред.) и др.]. - М.: Наука, 2005. - 650 с.

18. Зубкова Е. Ю. Прибалтика и Кремль, 1940-1953 [Текст] / Е. Ю. Зубкова. - М.: РОССПЭН: Фонд Первого Президента России Б. Н. Ельцина, 2008. - 352 с.

19. Каннеті Е. Маса і влада [Монографія] / Еліас Каннеті. - К., 2001. - 416 с.

20. Киричук Ю. А. Нариси з історії українського національно- визвольного руху 40-50-х років ХХ ст. / Ю. А. Киричук. - Львів: Видавництво ЛНУ імені Івана Франка, 2000. - 304 с.

21. Колпакиди А. И., Прохоров Д. П. КГБ: Спецоперации советской разведки / Александр Колпакиди, Дмитрий Прохоров. - М.: Олимп, 2000. - 624 с.

22. Конквест Р. Роздуми над сплюндрованим сторіччям [Текст] / Р. Конквест. - К.: Видавництво Соломії Павличко «ОСНОВИ», 2003. - 371 с.

23. Костюк Г. Сталінізм в Україні (Ґенеза і наслідки):

24. Дослідження і спостереження сучасника: [Монографія] /

25. Г. Костюк. - К.: Смолоскип, 1995. - 508 с.

26. Лаар М., Валк X., Вахтре Л. Очерки истории эстонского народа [текст] / М. Лаар, X. Валк. - Таллинн: Купар, 1992. - 211 с.

27. Мірчук М. Українська Повстанська Армія 1942-1952: док. і мат. [Текст] / М. Мірчук. - Л.: [б. в.], 1991. - 446 с.

28. Нікольський В. М. Репресивна діяльність органів державної безпеки СРСР в Україні (кінець 1920-х - 1950-ті рр.). Історико- статистичне дослідження: [Монографія] / В. М. Нікольський; Донец. нац. ун-т. - Донецьк, 2003. - 623 с.

29. Парсаданова В. С. Депортация населения из Западной Украины и Западной Белоруссии в 1939-1941 гг. / В. С. Парсаданова // Новая и новейшая история. - 1989. - №2.

30. Пасат В. І. Важкі сторінки історії Молдови: 1940-1950: [Зб. арх. док. і мат.]. / В. Пасат. - М.: Изд. центр «Терра», 1994. - 223 с.

31. Патриляк І. К. Націоналістичний партизанський рух на території Західної України влітку 1941 р. / І. К. Патриляк // УІЖ. - 2000. - №4. - С.113-119.

32. РДАСПІ. - Ф.17. (Центральный Комитет КПСС (ЦК КПСС) (1898,1903-1991). - Оп.125. - Спр.235, 335.

33. Там само. - Оп.121. - Спр.307.

34. Там само. - Ф.82. (Личный фонд В. М. Молотова1909-1957). - Оп.2. - Спр.155.

35. Там само. - Ф.598. (Бюро ЦК ВКП(б) по Эстонской ССР). - Оп.1. - Спр.2.

36. Там само. - Ф.600. (Бюро ЦК ВКП(б) по Латвийской ССР). - Оп.1. - Спр.3.

37. Сергійчук В. ОУН-УПА в роки війни. Нові док. і мат. /

38. В. Сергійчук. - К.: Дніпро, 1996. - 49б с.

39. Сталинские депортации, 1928-1953 гг.: [сб. / Междунар. фонд «Демократия» (Фонд А. Н. Яковлева)]; сост. Н. Л. Поболь, П. М. Полян. - М.: МФД: Материк, 2005. - 902 с.

40. Armstrong J. A. Ukrainian Nationalism / John Armstrong. - Englewo'od: Ukrainian Academic Press, 1990. - 271 p.

41. Lyons E. Our Secret Allies: The Peoples of Russia / Eugene Lyons. - NY; Boston, 1953. - 376 p.

42. Misuinas R. J. and Taagepera R. The Baltic States. Years of Dependence, 1940-1990 / Romuald J Misuinas, Rein Taagepera. - Berkeley; Los Angeles: University of California Press, 1993. - 400 p.

Размещено на Allbest.ru