Досвід надання трудової допомоги безробітним: УССР, роки НЕПу

Размещено на http://www.allbest.ru

Размещено на http://www.allbest.ru

Для нормального індустріально розвиненого суспільства потрібна не стільки повна, скільки ефективна зайнятість. Створення системи ефективної зайнятості - одне з найважливіших умов для вирішення проблеми створення інтенсивної економіки. Усі види матеріальної допомоги людям які втратили роботу, допомагають існувати в період безробіття, але вони не вирішують головного сподівання безробітних - права на працю. У роки непу були поширені два основних види тимчасової зайнятості, або, як прийнято називати у вітчизняній історіографії - “трудової допомоги” - громадські роботи й трудові колективи безробітних.

Вивчення безробіття і методів боротьби з цим явищем в Україні розпочали ще в 20-і роки. Підбиваючи підсумок історіографії останніх років по проблемам безробіття, слід відмітити, що для більшості досліджень характерні спроби концептуально нового переосмислення накопиченого по тематики історіографічного досвіду, помітна спрямованість до нових підходів предмету дослідження, прагнення переосмислити політику тоталітарної держави у сфері трудових відносин, тощо. Аналізуючи в цілому ступінь вивченості проблеми в науковій літературі, потрібно відзначити, що незважаючи на велику кількість робіт з тематики боротьби з безробіттям у роки непу, є багато питань, що недостатньо вивчались. Головну базу при написанні цієї статті становили архівні матеріали, які дозволили автору висвітлити процес надання трудової допомоги безробітним в роки непу.

Громадські роботи - загальнодоступний вид трудової діяльності, мета яких тимчасово дати роботу безробітним. Вони організовувалися та фінансувалися державою, органами самоврядування чи спеціальними установами. Ці роботи були трудомісткими, не потребували попередньої підготовки працівника, мали соціально корисну спрямованість (упорядкування каналів, берегів річок, шляхові роботи та інше). Ця робота не потребувала кваліфікованої робочої сили і відповідно низько оплачувалася.

Спочатку, в 1921-1922 роках, організація громадських робіт відбувалась стихійно. Згідно з постановою РНК УСРР від 11 вересня 1922 року усі господарські органи повинні були заздалегідь сповіщати Комітет біржі праці про всі роботи, які можна виконати як громадські. Також господарським органам було заборонено здавати у підряд приватним особам громадські роботи.

Але розвиток громадських робіт істотно гальмувався через відсутність коштів - держава їх практично не надавала. Фінансування громадських робіт здійснювалося тими господарськими органами, які їх і проводили.

Необхідно зауважити, що безробітні не дуже охоче йшли на громадські роботи через низьку оплату праці та занадто високі норми виробітку, тяжкі умови праці та відсутність спецодягу. Примусового направлення на громадські роботи не застосовували. Траплялися випадки, коли безробітні відмовлялися від цієї роботи. У такому разі господарські органи зобов'язані були надавати на Біржу праці списки цих людей. Їх виключали зі списку безробітних. Вони позбавлялися права на допомогу та інші пільги. Кваліфіковані працівники, які відмовилися від направлення на громадські роботи, позбавлялися допомоги, але зберігали свою чергу на Біржі праці.

Водночас, згідно з ухвалою Комітету по боротьбі з безробіттям при Українській економічній раді від 18 жовтня 1922 року, учасники громадських робіт звільнялися від сплати внесків на соціальне страхування. До того ж на громадських роботах безробітні отримували гарячий обід. Їм надавалася безкоштовна медична допомога, видавався хліб зі знижкою 25% від собівартості, протягом зимового періоду між працівниками розподілялося вугілля і дрова за собівартістю.

Для поїздок у віддалені пункти роботи за рахунок коштів Комітету біржі безробітним видавали пільгові квитки на проїзд залізницею. У свята безробітним, зайнятим на громадських роботах, здійснювали оплату в подвійному розмірі.

Під час перебування на громадських роботах безробітний залишався на обліку біржі праці. Якщо за цей час з'являлася можливість запропонувати йому постійну роботу, він звільнявся від громадянських робіт. Безробітні, які працювали на громадських роботах, допомоги у зв'язку з безробіттям не отримували, оскільки отримували заробітну плату.

Заробіток на громадських роботах установлювався залежно від продуктивності праці кожного безробітного. Розмір оплати праці встановлювався господарським органом, який проводив громадські роботи, та відповідними професійними об'єднаннями. За даними 1925-1926 господарського року, в Харкові, тогочасній столиці, заробіток безробітних становив 1 крб. 40 коп. на день, у той же час у Москві - 2 крб. 50 коп. При цьому чоловіки отримували заробітну плату в 1925-1926 році на 39,2% вище від жінок. артіль прибуток радянський громадський

Однією з головних особливостей організації громадських робіт був їх тимчасовий характер. Головна мета громадських робіт - надання тимчасової допомоги якомога більшій чисельності безробітних. Невисока якість робочої сили позначалася на самих роботах, але головне було не це, а соціальна значимість громадських робіт - на суспільно-корисних роботах потрібно було задіяти якомога більше безробітних.

Наприкінці 1929 року було ухвалене рішення скасувати громадські роботи, оскільки вони втратили свою ефективність з огляду на розвиток більш доцільних форм боротьби з безробіттям. Застосовувати громадські роботи можливо було лише в особливих випадках, коли за високого рівня безробіття не було інших форм боротьби з цим соціальним злом.

На відміну від громадських робіт, трудові колективи безробітних, або артілі, мали вищий рівень організації тимчасової зайнятості безробітних.

Артіль - форма добровільного об'єднання людей на певних умовах із зазначенням порядку розподілу між ними одержаного в результаті діяльності прибутку й спільної відповідальності. 1922 року вперше за час існування радянської влади як метод боротьби з безробіттям було висунуто ідею організації госпрозрахункових колективів безробітних (артілей), які за своєю ознакою розподілялися на два основні типи.

Перший - трудові артілі, які спочатку набули більшого поширення, оскільки вони не потребували значних витрат на створення. У трудових артілях представники однієї професії з числа безробітних об' єднувались у виробничий колектив для виконання замовлень на договірній основі: столяри виготовляли й ремонтували меблі, шевці лагодили взуття, швейники шили одяг із матеріалів замовника, металісти ремонтували домашнє металеве начиння тощо. Безробітні з інтелігенції також організовували трудові колективи: лікарі - бюро медичної допомоги вдома за викликами пацієнтів; учителі - платні курси для підготовки до вступу у вищі й середні навчальні заклади. Актори влаштовували платні концерти; були організовані курси друкарок, рахівників та інші. Особи, які не мали кваліфікації, організовували артілі вантажників, артілі для боротьби зі сніговими заметами, зі збирання лікарських рослин, утильсировини тощо.

Другий тип - виробничі артілі, основною метою яких була організація власного виробництва та збут виробів на ринку або праця на замовника. Виробничі артілі - більш складний тип колективів безробітних. Звичайно вони створювалися на базі непрацюючих дрібних підприємств або в результаті кооперування безробітних за підтримки матеріалами й фінансами з боку біржі праці, профспілкових органів або підприємств, зацікавлених у цьому. Силами безробітних, за допомогою зацікавлених сторін вдавалося в окремих випадках налагодити роботу дрібних фабрик або заводів. У ряді випадків ці починання були вдалими, і робота з тимчасової перетворювалася на постійну, оскільки підприємство ставало рентабельним. Також існували роздрібні торговельні колективи безробітних. Були організовані артілі, що торгували з лотків тютюновими й кондитерськими виробами.

Як показала практика, ця форма тимчасової зайнятості безробітних, за належної організації праці, в економічному й соціальному відношенні і для держави, і для безробітних ставала більш ефективною, ніж громадські роботи. А тому їх організація покладалася на біржу праці. Комплектування колективу здійснював комітет біржі праці з числа безробітних тих фахів та кваліфікацій, які найбільш відповідали виробничому характеру даного колективу. Членом колективу міг бути будь-хто з числа безробітних, який перебував на обліку біржі праці та мав відповідну кваліфікацію, причому професійній спілці надавалося право персонального добору лише зі згоди та затвердження комітету біржі праці. Першочерговці, тобто особи, які мали можливість отримати роботу протягом найближчих днів, до колективу не зараховувались.

На вересень 1922 року в трудових артілях в цілому по Україні було зайнято 4 771 осіб [15, арк. 4-5]. У цілому в Україні станом на січень 1924 року існувало 247 трудових артілей із 7 996 зайнятими в них працівниками, що входили до загальної чисельності безробітних, які перебували на обліку біржі праці.

У період 1922-1924 років розвиток колективів безробітних затримувався через відсутність у них прав юридичної особи і податкових пільг. У вересні 1924 року становище змінилося: спеціальною постановою ВУЦВК та РНК УСРР “Про пільги безробітним та їх об'єднанням і колективам (виробничим і трудовим), організованим при комітеті Біржі праці” трудові й виробничі колективи безробітних були звільнені від усіх податків і зборів протягом шести місяців від дня утворення, у тому числі й від сплати внесків на соціальне страхування, хоча страхування за всіма видами для всіх членів колективу зберігалось. Усі установи при комітеті Біржі праці - гуртожитки, їдальні, ясла, які обслуговували лише безробітних, зареєстрованих на біржі праці, звільнялися від сплати внесків на соціальне страхування і від сплати комунальних послуг. Після закінчення пільгового періоду до колективів застосовувалось оподаткування кустарно-промислової кооперації.

Колективи не мали права конкурувати з державними та кооперативними підприємствами, а також із кустарними промислами, оскільки мали на меті лише допомогу безробітним, не здатним отримати роботу. Саме тому ці колективи мали пільги.

Заробітна плата у виробничих і трудових колективах безробітних залежала від господарського стану та встановлювався комітетом Біржі праці за погодженням із профспілками. Для підлітків установлювалися ставки першого розряду, залежності від успіхів у роботі, присвоювали вищий розряд. 1924-1925 господарського року зарплата в усіх колективах у середньому становила 39 крб., що приблизно відповідало заробітку некваліфікованого робітника.

У 1925 року було організовано правління колективів безробітних при Комітетах бірж праці. Усі трудові колективи безробітних об'єднувались навколо правління. Це відіграло важливу роль у визначенні стану колективів та їх значення в загальних заходах для боротьби з безробіттям, оскільки до організації правління державні органи не мали чіткого уявлення про колективи безробітних у місті та їх питому вагу.

Трудові колективи користувались незначними пільгами, не включались до планового постачання та не отримували кредити в торгових організаціях. Ті колективи, які не ввійшли до складу об'єднання, втрачали характер колективів безробітних як таких і перетворювались на приватні артілі, на які пільги не поширювались. Керівником кожного колективу був уповноважений, який призначався відповідними профспілковими організаціями, і кандидатура якого затверджувалася правлінням об'єднання та комітетом біржі праці. Зв'язок правління з колективами здійснювався шляхом їх інспектування з боку апарату правління, затвердження виробничих програм, заслуховування звітів, проведення нарад тощо. Апарат правління розподілявся на три складові: секретаріат, який займався діловодством, фінансово-комерційна частина, в обов'язки якої входило регулювання та контроль комерційної діяльності, і виробнича частина, яка займалась організацією колективів.

Зі збільшенням коштів колективи змінювали свою діяльність: набували значення виробничі колективи, які потребували для своєї організації більших затрат коштів та надавали можливість отримати роботу більш кваліфікованому складу робітників. Виробничі колективи прикріплювались у господарському відношенні до промислової кооперації або господарських органів, яким ЦК по боротьбі з безробіттям видавав на договірній основі відповідні позики для організації колективів та надання кредитів.

Позитивним моментом було те, що колективи безробітних у ряді випадків відновлювали недіючі підприємства. Зміцнілі колективи чисельністю 20 осіб, які відпрацювали звітний рік бездефіцитно, передавалися господарським органам і включалися до числа підприємств місцевої промисловості. Безробітні в цьому випадку отримували статус постійних працівників і знімалися з обліку біржі праці. Одним із головних завдань правління було зміцнення й добір таких колективів.

У колективах безробітних були зайняті, в основному, чоловіки. Невеликий відсоток жінок і підлітків у трудових та торговельних колективах пояснюється характером робіт цих колективів (вантажники, носії, тощо), де праця підлітків і жінок не застосовувалась. 1928-1929 року було вжито певних заходів для пристосування трудових колективів до роботи в них жінок і підлітків. Низку трудових колективів, які вимагали лише чоловічої некваліфікованої робочої сили, було передано до господарських органів, і далі такі колективи (носіїв, вантажників, сторожів) не організовували. Як і стосовно громадських робіт, Біржа праці контролювала періодичну змінюваність складу колективів безробітних.

Не зважаючи на ряд позитивних моментів у діяльності трудових колективів безробітних, треба зробити висновок, що вони не могли стати основною ланкою в організації тимчасової зайнятості і трудової допомоги безробітним.

По-перше, більшість трудових колективів безробітних була нерентабельною. Причина збитковості колективів полягала в тому, що вони розпочинали свою діяльність із надто невеликим обіговим капіталом, з обов'язком змінювати склад працівників і за умов недостатнього постачання.

По-друге, устаткування новостворених підприємств було зношеним і його було недостатньо. Охорона праці також була недостатньою, більшість колективів розміщувалися в непридатних приміщеннях, в умовах надмірної скупченості та недостатньої вентиляції.

По-третє, часта змінюваність кадрів і їх відносно низька кваліфікація, а також погане постачання сировиною та її низька якість, відсутність належного технічного нагляду й низька продуктивність праці не сприяли підвищенню ефективності виробництва. Виробництву потрібні були підготовлені кваліфіковані кадри, а напівкустарні артілі безробітних виявилися безперспективними для розв'язання виробничих завдань.

З 1929 року трудові колективи безробітних стали перетворювати в навчально-виробничі підприємства для безробітних. У середині 1930 року трудові колективи безробітних, відповідно до постанови Наркомату праці УСРР, були скасовані.

Роблячи висновок, слід зазначити, що громадські роботи не вимагали від їх учасників виробничої кваліфікації, були важкі й малооплачувані. З іншого боку, громадські роботи дозволяли вирішувати проблеми проведення трудомістких, малопривабливих, некваліфікованих і малооплачуваних робіт. За відмови безробітного взяти в них участь його могли позбавити допомоги і зняти з реєстрації на біржі праці. Громадські роботи були надзвичайно дешевим джерелом робочої сили та засобом створення тимчасових робочих місць для зменшення масового безробіття.

Колективи безробітних, на відміну від громадських робіт, мали більш високу форму організації тимчасової зайнятості безробітних. Зазначена форма зайнятості допомагала безробітним зберігати свою виробничу кваліфікацію. Трудові колективи виправдали себе як один із раціональних та реальних заходів для боротьби з безробіттям. Їх цінність полягала в тому, що вони охоплювали головним чином кваліфіковану силу, попереджуючи її розпорошеність, крім того багато колективів ставали господарськими одиницями, сприяли розвиткові відповідної галузі промисловості.

Размещено на Allbest.ru