Югославія в 1918-1941 рр.

Размещено на http://www.allbest.ru//

Размещено на http://www.allbest.ru//

Югославія в 1918-1941 рр.

У липні 1917 р. на острові Корфу між керівництвом Югославського комітету (центром югославської еміграції з Австро-Угорщини) і сербським урядом розпочалися переговори про майбутнє південнослов'янських народів, що завершилися підписанням декларації. Вона проголошувала неминучість єдиної південнослов'янської держави і принципи створення після закінчення війни Королівства сербів, хорватів і словенців, що мало об'єднати південнослов'янські землі Австро-Угорщини, Сербію та Чорногорію. Нова держава мала бути конституційною, демократичною, парламентською монархією на чолі з династією Кара-георгієвичів.

Найважливішим кроком на шляху до національного визволення південнослов'янських народів Австро-Угорщини стало створення 1918 р. у Загребі Народного віча - представницького органу словенців, хорватів та сербів. Віче проголосило себе єдиним законним політичним представником південнослов'янських областей Австро-Угорщини. В умовах краху Австро-Угорської монархії Народне віче прийняло резолюцію про розрив з Австро-Угорщиною і проголосило Державу словенців, хорватів і сербів (СХС). Віче стало верховним органом влади СХС. Передання влади відбувалося мирним шляхом. Однак утворена на уламках Габс-бурзької монархії Держава СХС дуже скоро виявилася нежиттєздатною. У країні панувала викликана війною і революцією анархія, керівництву нової держави не вдалося вийти з війни, хоча у жовтні було заявлено про нейтралітет: Антанта і США продовжували воєнні дії до остаточної капітуляції Австро-Угорщини, італійські війська захопили приморські області. Експансія Італії в Північній Адріатиці, хаотичний відступ австро-угорських військ загострили внутрішньополітичне становище в південнослов'янських землях - усе це привело до того, що Народне віче стало на шлях фактичного об'єднання словенців, хорватів і сербів. Останні мали боєздатну армію та сильний державно-поліцейський апарат. Об'єднання відбулося 1918 р. Нова держава дістала назву Королівства сербів, хорватів, словенців (СХС). До нього увійшли Сербія, Чорногорія, Хорватія, Словенія, Далмація, Боснія та Герцеговина, Воєводина. 20 грудня був сформований уряд, який очолив серб С. Протич.

Багатонаціональне Королівство СХС було відсталою країною зі слаборозвинутою промисловістю, більшість населення працювала в сільському господарстві. Становище ускладнювалося тим, що правлячі кола Сербії проводили великосербську націоналістичну політику.

Одне з основних внутрішньополітичних завдань уряду Королівства СХС полягало у вирішенні аграрного питання. Поміщицькі володіння залишилися, частина земель була передана селянам за викуп.

Королівство СХС було визнане країнами Антанти, а потім і всіма країнами Версальського договору. За мирним договором до Італії відійшли Крайна, Істрія, Задар тощо. У 1920-1921рр. серією двосторонніх договорів Королівство СХС, Румунія та Чехословаччина сформували орієнтований на Францію військово-політичний блок Мала Антанта.

Мала Антанта - політичний та економічний союз Чехословаччини, Югославії та Румунії (1920-1938). Мета союзу полягала в тому, щоб гарантувати кордони трьох учасниць союзу, встановлені відповідно до мирних угод, досягнутих після Першої світової війни у Версалі, СенЖермені та Тріаноні, і запобігти відновленню Габсбурзької монархії в Австрії та (або) Угорщині. Протягом 20-х і на початку 30-х років члени Малої Антанти проводили скоординовану зовнішню політику, виступаючи з єдиних позицій на різноманітних міжнародних конференціях і засіданнях Ліги Націй. У 1933р" незабаром після того, як до влади в Німеччині прийшли нацисти, які мали територіальні претензії до Чехословаччини, члени Малої Антанти заснували постійну раду міністрів закордонних справ Малої Антанти. Вона мала функціонувати як центральний орган для вироблення спільної стратегії. В той самий час було засновано тристоронню Економічну раду. Розвал Малої Антанти, прискорений анексією Австрії Німеччиною на початку 1938р" остаточно відбувся після підписання Мюнхенської угоди у вересні 1938р" за якою Німеччина отримала можливість анексувати у Чехословаччини стратегічно важливу Судетськую область.

1921 р. у день святого Вида було прийнято Конституцію ("Ви-дованську"). Конституція проголосила сербо-хорвато-словенську державу монархією на чолі з династією Карагеоргієвичів, закріпила унітарний устрій Королівства СХС та панівне становище в ньому Сербії. Хоча конституція проголошувала і гарантувала права і політичні свободи громадян, права несербських народів і національних меншин цілком ігнорувалися.

20-ті роки характеризувалися складним економічним становищем, загостренням політичної та національної боротьби. Компартія агітувала за право націй на самовизначення, навіть до відокремлення, хорвати виступали за федеративний устрій держави. Наприкінці 20-х років унаслідок політичної кризи становище в країні різко загострилося.

Вихід із ситуації правлячі кола вбачали в установленні авторитарного режиму. 1929 р. король Олександр вчинив державний переворот: Видованську конституцію було скасовано, парламент розпущено. Основою правопорядку в країні став декларований королем надзвичайний закон "Про захист держави", що заборонив діяльність усіх політичних партій. Королівство СХС перетворилося на військово-поліцейську державу і було перейменоване в Королівство Югославію. Проте протидія королівській внутрішній політиці змусила короля Олександра запровадити нову конституцію, згідно з якою зберігався парламент, але король мав усю повноту влади.

Світова економічна криза охопила Югославію пізніше за інші країни. У 1931-1933 рр. промислове виробництво скоротилося, без роботи опинилося 300 тис. осіб. Прискорення економічного розвитку у 1935-1987 рр. здебільшого було пов'язане з розвитком оборонної промисловості та спорудженням нових металургійних, машинобудівних та хімічних підприємств. Проте за рівнем розвитку промисловості та обсягу її продукції на одну особу країна посідала в Європі передостаннє місце.

Внутрішньополітичне становище Югославії характеризувалося загостренням соціальних та особливо національних суперечностей. 1939 р. Хорватія добилася автономії в межах Королівства Югославії.

На початку Другої світової війни Югославія оголосила про свій нейтралітет. Того самого року югославський уряд установив дипломатичні відносини з СРСР* народний віче югославія внутрішньополітичний

Після нападу Італії на Грецію в 1940 р. Югославія потрапила в центр протиборства за вплив на Балканах між Великою Британією та фашистськими державами. Затиснута з усіх боків країнами фашистського блоку, Югославія у березні 1941 р. підписала протокол про приєднання до Берлінського пакту1. Це викликало обурення населення країни. Спираючись на масове невдоволення, група офіцерів і політичних діячів у березні 1941 р. вчинила державний переворот: уряд тапринц-регент були скинуті.

Німеччина прийняла рішення про вторгнення до Югославії. І хоча у 1941 р. у Москві було підписано радянсько-югославський договір про дружбу і ненапад, зупинити гітлерівську агресію вже було неможливо.

Радянська держава в 1918-1939 рр.

Громадянська війна в Росії

Основні положення радянської історичної науки щодо громадянської війни зводились до того, що республіка Рад боролася з "білими" найманцями поміщиків і капіталістів і, незважаючи на допомогу імперіалістичних держав і безпосередню воєнну інтервенцію Антанти, вийшла переможцем. Тобто громадянська війна зображувалася як війна між білими і червоними за участю іноземних інтервентів. Інші моменти цієї війни зовсім не висвітлювалися. Згідно з концепцією радянської історичної науки вона розпочалася влітку 1918 р. з початком воєнної інтервенції та закінчилася наприкінці 1920 р., коли було розгромлено Врангеля. З подібною концепцією не можна погодитися.

Однак історія громадянської війни - багатопланова. П складовими є: війна білих і червоних; війна білих і червоних проти "зелених"; боротьба більшовиків проти своїх політичних суперників - кадетів, есерів, меншовиків та ін.; боротьба проти православної церкви; імперська війна проти національних рухів.

Сьогодні історики виокремлюють шість етапів громадянської війни.

Перший - жовтень 1917 - травень 1918 р.: боротьба більшовиків, що прийшли до влади, з військами Керенського, Краснова, Каледіна та ін., спроба відсічі німецькій інтервенції та Брестський мир.

Другий - літо - осінь 1918 р.: боротьба есеро-меншовицьких сил "демократичної контрреволюції", чехословацький заколот, розвиток інтервенції Німеччини.

Третій - кінець 1918 - початок 1919 р.: закінчення Першої світової війни й німецької інтервенції, висадження військ Антанти в портах Росії, початок політики "воєнного комунізму", встановлення диктатури Колчака в Омську.

Четвертий - весна 1919 - весна 1920 р.: відступ інтервентів, перемоги Робітничо-селянської червоної армії (РСЧА) над арміями Колчака на сході, Денікіна - на півдні, Юденіча - на північному заході.

П'ятий - весна - осінь 1920 р.: радянсько-польська війна, розгром військ Врангеля в Криму, апогей системи "воєнного комунізму".

Шостий - 1921 - 1922 рр.: ліквідація локальних вогнищ громадянської війни, придушення Кронштадтського повстання, селянського руху на Тамбовщині, ліквідація загонів Махно, повстань козаків на Кубані, визволення Далекого Сходу від японців, боротьба з басмацтвом у Середній Азії, демобілізація РСЧА й перехід до непу.

Однією з причин війни була внутрішня політика більшовицького керівництва, яке розігнало демократично обрані Установчі збори (січень 1918 р.), націоналізувало землю і промисловість, ліквідувало товарно-грошові відносини, створило однопартійну політичну систему. Все це викликало невдоволення землевласників і підприємців, демократичної інтелігенції, селян-середняків, політичних суперників більшовиків.

У 1918 р. були такі основні центри антибільшовицького руху: "Спілка відродження Росії", кадети, меншовики й есери, "Союз захисту Батьківщини і свободи" під керівництвом есера Бориса Савінкова. Антибільшовицький рух розгортався на Дону і Кубані, півдні Росії та Північному Кавказі, де почала формуватися Добровольча армія. 1918 р. розпочалася іноземна інтервенція: німецькі війська окупували Україну, Крим і частину Північного Кавказу,

Румунія захопила Бессарабію, у Мурманську висадився англійський десант, до якого приєдналися французькі й американські війська. Владивосток зайняли японські частини.

Влітку 1918 р. великого розмаху набув антибільшовицький рух на чолі з есерами. Громадянська війна в цей час велася не між червоними і білими, а між соціалістами, партією більшовиків і партією есерів. Вона поклала початок регулярній фронтовій війні в загальноросійському масштабі. У липні есери здійснили спробу повалити радянський уряд у Москві. Більшовицький уряд розгорнув активні дії для захисту своєї влади. Червону армію було реорганізовано на військово-політичних засадах, запроваджено загальну військову повинність, створено верховне керівництво - Революційну військову раду республіки. На початку вересня Червона армія перейшла в наступ на Сході та потіснила своїх противників за Урал. Завершився перший етап війни.

Новий етап війни розпочався в листопаді 1918 р. і тривав до кінця 1919 р. - року піднесення білого руху в громадянській війні та його спроб повалення більшовицького режиму шляхом воєнних операцій.

Драматичні події 1919 р. пов'язані з червоним терором. Більшовики стверджували, що це була відповідь на білий терор, але насправді це був терор проти всіх потенційних ворогів радянської влади, а не лише проти білих. Тільки восени 1918 р. більшовики розстріляли близько 15 тис. аристократів, офіцерів, буржуа, меншовиків, есерів, кадетів.

Максимального розмаху білий рух набув наприкінці 1918 - у 1919 рр. У Сибіру владу захопив адмірал Олександр Колчак, на Кубані й Північному Кавказі - Антон Денікін, у Прибалтиці - Микола Юденич, котрий готувався до наступу на Петроград.

Англійці, захопивши Баку, висадилися в Батумі й Новоросійську, французи - в Одесі і Севастополі.

Характерно, що білий рух знайшов підтримку різних верств населення. Так, червоний терор на Дону і Кубані сколихнув усе козацтво. До армії Денікіна влітку 1919 р. приєдналось 30 тис. козаків. І якщо Денікін влітку 1919 р. досить легко зайняв Царицин, Воронеж, Харків, значну частину України, то причини цього успіху полягали в більшовицькому терорі на Дону і Кубані, в Україні, у повстанні козаків і селян.

Становище більшовиків влітку 1919 р. було критичним. Проте в наступні місяці вони здобули низку значних перемог над білими. Причини цього полягали не лише у чисельній перевазі більшовиків, а й у помилках білих.

Білий рух не став національним, залишаючись замкнутим, майже виключно офіцерським. Керівництво білого руху не підходило диференційовано до соціалістичних партій - всі вони були для них ворогами Росії. На звільнених від більшовиків територіях вони не дбали про відновлення економіки, а встановлювали режим жорсткого терору, намагаючись відібрати якомога більше продовольства, тому до цього негативно ставилося населення.

Наприкінці 1919 - на початку 1920 р. радянська влада була відновлена на півдні Росії, частково в Україні, на Північному Кавказі.

В окупаційних частинах союзників під впливом агітації більшовиків поширилися революційні настрої. Інтервенти були вимушені вивести свої війська, чому сприяв громадський рух в Європі та США під гаслом "Руки геть від Радянської Росії!".

На завершальному етапі (1920-1922) громадянська війна була найбільш кровопролитною. 1920 р. зріс опір селян політиці продрозкладки. На Тамбовщині, в Україні, в Сибіру і на Нижній Волзі, у багатьох губерніях Центральної Росії палала селянська війна.

Найтрагічнішою сторінкою боротьби на внутрішньому фронті у цей період стали події на Дону і Кубані, де після виступу білих військ більшовики встановили режим жорстокого контролю і виявлення всіх контрреволюційних елементів. У Криму тривала боротьба білих і червоних, Врангель сформував Російську армію і розпочав наступ на Донбас. У листопаді 1920 р. його армія зазнала поразки від частин Червоної армії. Ці події більшовики проголосили закінченням громадянської війни.

До супротивників більшовизму належали монархічні, кадетські, октябристські партії й організації, військові диктаторські режими, об'єднані несприйняттям більшовизму. На їх боці був досвідчений командний склад" що пройшов горнило світової війни, чудова кавалерія, кістяком якої було козацтво, тимчасова підтримка сибірського селянства і навіть частини робітничих мас (іжевсько-воткинські полки), інтервенція й окупація значних районів Росії закордонними союзниками, матеріальна допомога інтервентів, встановлення міжнародної блокади Радянської Росії.

Але білий рух зазнав поразки з таких причин:

o не було єдиного воєнно-стратегічного плану ведення війни;

o не була визначена соціально-економічна політика;

o на зайнятих територіях проводилася каральна політика й відновлювалися старі порядки, які вже призвели до революції;

o у міру посилення монархістів від руху відійшли демократичні елементи;

o курс на збереження "єдиної й неподільної Росії" відштовхнув від руху національні регіони, у тому числі Польщу, Фінляндію та ін.

В остаточному підсумку білі виступили під прапором реакційної поміщицької реставрації, що дискредитувало рух в очах селянства. На відміну від білих, червоні лідери визнавали, хоча б на словах, прорахунки й зокрема, ліквідували комбіди, оголосили союз із середняком; припинили антикозачий терор; декларували право народів на самовизначення та ін. У цілому більшовизм видавався основному населенню країни - селянству - меншим злом порівняно з білогвардійським і був визнаний ним як легітимна політична сила, що має право на владу.

Перемога у громадянській війні більшовизму була забезпечена такими чинниками.

o На захист радянської влади встали мільйонні безправні й пригноблені маси, що повірили в перспективу загальної рівності. Вони відчули себе справжніми творцями історії.

o РСФРР, незважаючи на кругову оборону й блокаду, успішно скористалася центральним місцезнаходженням своїх органів влади й основних сил і вміло перерозподіляла ресурси для того або іншого фронту.

o У республіці й партії були загальновизнані вожді в особі В. Леніна та Л. Троцького, згуртована більшовицька політична еліта, що забезпечила військово-політичне керівництво регіонами та арміями.

o За широкою участю старих військових фахівців була створена п'ятимільйонна регулярна армія, що увібрала традиції російської армії.

o На боці рад була солідарна підтримка трудящих західних країн, що діяли під гаслом "Руки геть від Радянської Росії!", а у війні взяло участь понад 370 інтернаціональних підрозділів, аж до дивізій.

o Особливу роль відіграла система "воєнного комунізму", що перетворила країну на єдиний військовий табір.

Була створена система надзвичайних органів постачання, контролю, боротьби з контрреволюцією тощо. Замість товарно-грошової системи, що не діяла, відбувався натуральний продуктообмін. В ідеології була зроблена ставка на революційну стійкість, фанатизм, самовіддану мужність, позаекономічний примус і терор стосовно незгодних з діями влади, підпорядкування особистих інтересів державним.

Під час Громадянської війни по обидва боки загинуло 2,5 млн осіб. Емігрувало 2 млн осіб. Усього населення Росії скоротилося більш ніж на 10 млн осіб. Національний дохід впав з 11 млрд руб. у 1917 р. до 4 млрд у 1920 р. У політичному житті затвердилася диктатура більшовизму.

Необхідно врахувати аспекти громадянської війни як війни окупаційної, імперської стосовно окраїн Росії та нових незалежних держав. Більшовики здійснили наступ на Україну в 1918р., на Литву, Латвію, Україну й Естонію - в 1919 р., на Польщу,

Азербайджан і Вірменію - в 1920р" на Грузію - в 1921 р" на Середню Азію - в 1920-1922рр. Звичайно, це була війна "червоного імперіалізму", намагання повернути втрачені території та формування нової імперії під червоним прапором.

Размещено на Allbest.ru