Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Центральна Азія

центральноазіатський промисловий безробіття

У радянські часи виокремлювалася Середня Азія, до якої належали Туркменістан, Таджикистан, Узбекистан, Киргизстан. Радянська влада не хотіла включати до складу цього ісламського регіону Казахстан, більше асоціюючи його з межуючими Росією та Сибіром. У 1992 р. президент Казахстану Нурсултан Назарбаев на саміті держав Середньої Азії запропонував відмовитися від визначення «Середня Азія і Казахстан» на користь поняття «Центральна Азія», що охоплює всі пострадянські держави цього регіону. Серед населення, чисельність якого становить 51 млн. осіб, вирізняють представників понад 100 етнічних груп - від німців та австрійців до тибетців і корейців. Найбільший народ - узбеки. Населення Узбекистану -27 млн, проте як національні меншини вони мешкають і в інших регіонах Центральної Азії. На момент розвалу СРСР У Центральній Азії проживало майже 11 млн росіян. Однак масова міграція російського населення у результаті національної неприязні з боку місцевого населення значно скоротила їхню чисельність.

Коли центральноазіатські землі увійшли до складу Радянського Союзу, їх відставання від Росії було величезним. Але радянська ідеологія обґрунтовувала потребу «братньої допомоги» народам, котрі «відставали», заради всезагальної рівності. Кошти і ресурси брали із загальносоюзного бюджету, а допомогу надавали більш розвинені республіки, насамперед Росія та Україна. На розвиток центральноазіатських республік спрямовували колосальні кошти: в окремі роки вони досягали% бюджетів цих республік. Сюди направляли кваліфікованих робітників і службовців, створювали заклади початкової, середньої та вищої освіти (до революції 1917 р. у цьому регіоні не було жодного університету). Пішла в минуле неписьменність. Десятки тисяч молодих казахів, узбеків, туркменів, таджиків, узбеків безкоштовно навчалися в кращих університетах Москви, Ленінграда, Києва та інших міст.

Тисячі підприємств, міст, інженерних споруд, серед яких були, зокрема, гігантські гідроелектростанції, магістралі, залізниці, зведені у центральноазіатських республіках за сприяння Росії, України та інших союзних республік. Тільки у Казахстані до 1985 р. побудували 25 тис. промислових підприємств, серед них 2 тис. гігантів індустрії, наприклад Карагандинський металургійний комбінат. Якщо на початку XX ст. там було 2,1 тис. км залізниць, то наприкінці століття - 15 тис. На порожньому місті створювали цілі галузі промисловості - важкого машинобудування, електротехнічну, нафтопереробну тощо. Аналогічні приклади можна навести і стосовно інших республік.

Переважна частина великих підприємств, які і досі функціонують на території центральноазіатських республік, працюють за російськими, українськими, білоруськими та прибалтійськими технологіями. Певна частина з них походить від підприємств, евакуйованих під час війни 1941-1945 рр. Разом із тим в останні два десятиліття існування Радянського Союзу колишні міністерства не наважувалися створювати тут новітні виробництва, намагаючись розташовувати їх ближче до галузевих наукових інститутів і висококваліфікованої робочої сили, що здебільшого розташовувалися у Москві, Києві, Ленінграді та інших містах європейської частини СРСР. Тому у центральноазіатських республіках немає виробництва радіоелектроніки, автомобілебудування, приладобудування та ін. Звичайно, це не стосувалося обладнання Байконура - союзного космодрому і Семипалатинського атомного полігона.

Більшість колишніх середньоазіатських республік Радянського Союзу спеціалізувалися на вирощуванні монокультури, якою був бавовник. Наприкінці 1980-х років під цю культуру зайняли понад половину посівної площі (у Туркменістані - 69%). На регіон припадало понад 90% бавовнику-волокна, що виробляли в СРСР і від 15 до 20% світового виробництва. Панував такий принцип: усі сили села - на вирощування бавовнику, всі сили населення республік - на його збирання. Застосування під час збирання бавовни щорічно протягом кількох місяців у величезних масштабах фактично примусової праці, включаючи дитячу, стало звичайним явищем. У регіоні зміцніла глибоко корумпована політична й економічна системи, орієнтована на монополізм, необмежені державні асигнування і планово-звітні показники, які масово підроблялися, а державні гроші привласнювала правляча верхівка.

Хоча за роки радянської влади цей регіон значно розвинувся, однак збереглося відставання у 2-4 рази від Росії. Наприклад, продуктивність праці (у розрахунку на одного зайнятого) становила лише 54,8% від загальносоюзного рівня, а у РРФСР - 163%. Відставала Середня Азія і в розвиткові промисловості: було зайнято лише 14,5% усіх працюючих Туркменістану, тоді як у Російській Федерації - 43,3, а загалом по Союзу - 39,2%. Причому коефіцієнт участі сільського населення у суспільній праці в останні роки радянської влади у Середній Азії був особливо низьким, іноді ледве досягаючи 20%. Але водночас практично всі дорослі сімейні чоловіки продовжували вважати робітниками у колгоспах і радгоспах, що давало їм право на одержання присадибної ділянки, котра й була основою господарства родини. Власне сільськогосподарські підприємства мали серйозні ускладнення у забезпеченні не тільки сезонних, а й деяких постійних потреб у робочій силі.

Якщо в багатьох регіонах СРСР державний сектор перебудовував під себе місцеве селянське суспільство, то у Середній Азії це суспільство, модифікуючись, не руйнувалося у своїх фундаментальних основах і, більше того, пристосовувало до своїх потреб державний сектор. Джерелом сили села наразі стали сімейні господарства, що набули високотоварного характеру і приносили прибутки у 2-3 рази більші, ніж заробітки у громадському секторі. Головну робочу силу родини становили жінки й діти, а дорослі чоловіки були частково зайняті у громадському секторі, а здебільшого - у торгівлі, діставали у містах дефіцитні споживчі товари.

Переважання некваліфікованої робочої призвело ще до одного парадоксу сучасної Середньої Азії - високого рівня безробіття за наявності значної кількості робочих місць на промислових підприємствах, на яких представники корінної нації працювати не хочуть. Тобто у цих нових незалежних державах не склалися передумови для формування соціальної структури індустріального суспільства, не кажучи вже про постіндустріальне. Натомість активізуються різні історично вироблені корінним населенням елементи традиційної соціальної організації, зміцнюються кланові зв'язки, відносини патронату. Треба мати на увазі вкоріненість, міцність традиційних структур общини на Сході. Разом із тим різноманітні дезінтеграційні економічні та соціальні процеси і зростання безробіття (що найбільше спостерігається серед молоді) зумовлюють масову маргіналізацію населення. Так, у деяких нових незалежних державах Центральної Азії майже 40% населення молодше 15 років (рівень удвічі вищий навіть порівняно з більшістю країн світу, що розвиваються). Це сприяє створенню і поширенню криміногенного середовища. Живильним криміногенним середовищем стала і тіньова економічна діяльність у всіх сферах господарського життя середньоазіатських республік.

Протягом останніх десятиріч існування СРСР при розширеному природному відтворенні автохтонного населення Центральної Азії там скорочувалася частка опорного для Москви слов'янського, з переважання російського, населення. Потреби цього регіону в додаткових соціальних дотаціях із союзного бюджету неухильно зростали. І оскільки обсяги дотацій не задовольняли потреби населення, що збільшувалося, авторитет радянського керівництва серед корінних жителів знижувався. Наприкінці 1980-х років занепокоєне цим керівництво СРСР посилило увагу до питань планування сім'ї у Середній Азії. З приходом до влади М. Горбачова деякі московські демографи відкрито вимагали «перебудувати» курс радянської демографічної політики: не заохочувати народжуваність взагалі, а знижувати її в Середній Азії та підвищувати в європейському регіоні. Кращого способу загострити ситуацію у міжнаціональних відносинах, яка і без того ускладнилася, важко було винайти.

Розвал Радянського Союзу став цілковитою несподіванкою для його центральноазіатських республік. Місцеве керівництво до кінця опиралося розпаду Союзу. Ці республіки останніми вийшли зі складу СРСР, їх фактично виштовхнули з нього, і досі вони добровільно зберігають чимало внутрішньорадянських зв'язків. Вони поспішили приєднатися до Співдружності Незалежних Держав. На нараді 12 грудня 1991 р. президенти Казахстану, Киргизстану, Таджикистану, Туркменістану та Узбекистану висловили готовність стати рівноправними співзасновниками СНД, але з необхідним урахуванням історичних і соціально-економічних реалій їхніх регіонів. Після додаткових узгоджень 21 грудня 1991 р. в Алма-Аті глави колишніх 11 республік СРСР, за винятком країн Балтії та Грузії, прийняли Декларацію про створення Співдружності. 15 травня 1992 р. у Ташкенті Росія, Казахстан, Узбекистан, Туркменістан, Таджикистан і Вірменія парафували Договір про колективну безпеку. Керівництво цих держав і надалі сподівалося одержати «братську допомогу» від інших республік, проте ті займалися власними проблемами і їм було не до Центральної Азії. За цих умов потрібно було виробляти власну стратегію виживання.

Центральноазіатські політичні еліти залишилися колишніми, вони мають родові ознаки радянської номенклатури, але їх коріння були і є у місцевих кланах. Вони опинилися на чолі незалежних держав не через те, що боролися за незалежність, а тому, що їх відторгли демократи, котрі перемогли в Росії. Для своєї легітимації у нових умовах вони звертаються до націоналізму і частково до ісламу. Колишні русифікатори висловлюють антиросійські настрої та закликають до відродження національних, історичних і культурних цінностей. Колишні проповідники атеїзму демонструють набожність, присягають на Корані і стають постійними відвідувачами мечетей. Останнє є зовнішнім виявом розуміння значення ісламського питання у центральноазіатських республіках. Його суть полягає у безконфліктності поєднання імперативів сучасного політичного й економічного розвитку із цивілізаційними традиціями. Тобто перспективи розвитку жорстко зумовлені історичними параметрами.

Переважна частина центральноазіатських республік сповідує іслам. Суспільство ісламської культури є системою досить суворої соціальної дисципліни, в центрі якої перебуває релігійна або етнічна община, або вождь. Радянський варіант псевдосоціалізму в період його найбільшої стабільності також забезпечував жорстку соціальну дисципліну, маючи аналогічні орієнтири: пріоритетність колективістських (общинних) цінностей і незаперечний авторитет вождя. В ідеологічно-духовному вакуумі, що настав після краху СРСР, ісламський фундаменталізм спочатку досяг певних успіхів у емоційній сфері. Сурогат ідеалів соціальної зрівнялівки і повернення до «справжнього ісламу» насамперед був притаманний групам молоді під час подій 1989-1992 рр. у Фергані, Андижані, Ташкенті, Бішкеці, Оші, Душанбе та ін.

Правлячі кола у такій ситуації та перед небезпекою політичної ісламізації суспільства у Таджикистані за іранським зразком оголосили бій ісламістському екстремізму. В пропаганді взяли на озброєння духовно-соціальні норми ісламського буття - згоду, стабільність, взаємодопомогу, общинність, справедливість, віру в богообраність правителя, культ знання і праці, повагу до старості тощо. Принцип відокремленості релігії від держави тлумачили як загальноцивілізаційний, благотворний для душі людини, свободи совісті. Страшні наслідки політизації релігії у Таджикистані витвережувати більшість прихильників ісламізації держави. Тому запанував світський ісламізм - етнодержавна політика, спрямована на піднесення через традиційні національно-конфесійні духовні цінності економіки і створення правової держави демократичного зразка (на східний лад). Світський ісламізм відіграє роль механізму мобілізації всього потенціалу корінного населення. І такий підхід відповідає соціальній традиції Сходу: від духовного до матеріального.

Головні орієнтації світського ісламізму

Головні орієнтації світського ісламізму полягають у:

3) відданості «кісму» (долі) мусульманина, наполегливості й терпінні як його чесноти, а також виконанні обов'язку, що втілюється у розквіті рідної землі;

4) наголошенні на миролюбне ставлення ісламу до представників інших конфесій єдинобожжя;

5) погоджувальному характері ісламської общинної етики, її орієнтованості на стабільність;

6) особистій відкритості;

7) пріоритеті національно-державного елементу, пошані до влади і до того, хто перебуває на її верхівці.

Зі здобуттям незалежності більшість держав Центральної Азії встала на шлях авторитаризму і напівавторитаризму, а деякі (Туркменістан і частково Узбекистан) перетворилися, по суті, на диктатури. Типовою для регіону стала модель «імітаційної демократії»: при зовнішньому збереженні інститутів і процедур плюралістичного суспільства їх демократична сутність вихолощується. Вибори президентів у цьому випадку замінюються подовженням повноважень діючих керівників, у той час як депутатів підконтрольних владі парламентів переобирають із використанням величезного адміністративного ресурсу, що іноді перетворює в основному передбачувані вибори на фарс.

Процес упровадження такої системи полегшується тим, що місцеві еліти сформували своєрідну систему сімейно-бюрократичного капіталізму. Відомий фахівець із Центральної Азії Б. Румер зазначає: «В країнах регіону склалися мафіозно-кланові структури із притаманними їм патрон-клієнтськими відносинами. Зміцнило поєднання бюрократії з легальним і нелегальним бізнесом. Сила зчеплення політичної та бізнес-еліти заснована на трьох компонентах: клановість, взаємозалежність «патрон - клієнт» і володіння компроматом один на одного. Посилюється інформаційна закритість і придушення незалежних засобів масової інформації».

«Сімейність» і «протиборство кланів» - фактори, що визначають конфігурацію і зміст внутрішньополітичного життя у нових незалежних державах Центральної Азії. Вони історично типові для будь-якого азіатського суспільства, і з ними дуже складно боротися. У цьому регіоні правила гри диктує правитель або правляча панівна група («сім'я») і лояльні до неї олігархи, клани та ін., які контролюють природні багатства, фінансові потоки, приватизовані активи і прибутки від концесій, наданих іноземним компаніям.

Центральноазіатським державам не вдасться швидко подолати складнощі демократичного транзиту, і становище в більшості з них навряд чи зміниться найближчим часом. Становлення демократичного суспільства неможливе, якщо не здійснювати ключові реформи, насамперед на місцевому рівні. Ці республіки потребують заміни тих представників правлячої еліти та бюрократичного апарату, які ментально нездатні до докорінних змін, використовують своє службове становище виключно з метою самозбагачення і турбуються лише про збереження влади. Казахський політолог К. Карін зазначив: «Відмінність політичної ситуації в Центральній Азії від ситуації в Грузії або на Україні полягає у тому, що населення у двох останніх країнах виступало і виступає із закликом до влади розпочати демократичні реформи. В країнах Центральної Азії ключове питання у політичному порядку денному - боротьба з корупцією. На його тлі тема демократизації відходить на другий план. Через це, до речі, і зростає підтримка екстремістських організацій, оскільки вони агітують не за демократію, а за чесну владу». Хоча практично всі лідери ННД Центральної Азії говорять про демократію як про ідеал. Бо залишатися поза межами всесвітнього «демократичного клубу» в сучасному світі означає бути «поза межами системи», тобто «вигнанцем».

Американський інститут Дім Свободи (Freedom House), працівники якого займаються аналізом розвитку демократій у світі, у 2003 р. назвав «невільними» більшу частину цих держав: Туркменістан лідирував із 7 балами з 7 із розробленою Домом Свободи шкалою, потім місця посідають Узбекистан (6,5), Казахстан (в), Киргизстан (5,6), Таджикистан (5,5). Усі вони дрейфують у бік тих або інших форм авторитаризму.

Центральноазіатські держави належать до найбільш корумпованих країн світу, відзначається у звіті за 2007 p., підготовленому міжнародною організацією «Transparency International». Узбекистан посів перше місце за корумпованістю (хабарництвом) серед центральноазіатських країн, зайнявши 175-те місце серед 180 країн і територій, котрі увійшли у рейтинг «Індекс сприйняття корупції». Туркменістан розмішувався на 162-й позиції, а Казахстан, Киргизстан і Таджикистан поділили 150-те місце. Найменш корумпованими країнами визнали Данію, Фінляндію та Нову Зеландію.

Пострадянські республіки Центральної Азії зіткнулися зі складною проблемою, пов'язаною зі знаходженням оптимального поєднання традиційних національних цінностей і цілей та цінностей модернізації, що дало б змогу уникнути руйнівних соціальних дисфункцій, перенапруження соціальних структур і механізмів управління. Потрібно органічно поєднати елементи традиції та інновації. На прикладі розвитку Японії та інших держав Азіатсько-Тихоокеанського регіону видно, що вони можуть функціонально доповнювати одне одного: поєднання колективістської, общинної у своїх витоках етики і принципів індустріалізму. В Центральній Азії спостерігається орієнтація в значній мірі на земні цінності етики ісламу, що сприяє формуванню загальної прагматичної орієнтації; збереження у більшості населення, насамперед сільського, традиційної трудової етики й обмежене поширення європейських споживчих стандартів створюють сприятливі умови для прискореного розвитку на початковому етапі модернізації. Однак її подальший розвиток буде невідворотно породжувати численні економічні, соціальні та культурні проблеми, зокрема:

- створення необхідних умов для широкого залучення до країн іноземного капіталу;

- питання ефективної національної моделі державного капіталізму; її здатності зберегти й удосконалити промисловий потенціал.

Серйозною проблемою залишається й інтенсифікація сільськогосподарського виробництва, розв'язати яку можна шляхом поєднання традиційної трудової етики селянства і сучасних аграрних технологій та форм організації сільськогосподарського виробництва. Варто зазначити, що там, де в молодих державах скороспішні реформи здійснювали лідери, котрі декларували демократичні цінності, як це було в Киргизстані, національне господарство довели до катастрофи. Там, де назрілі зміни здійснювали колишні комуністи, застосовуючи авторитарні методи (Казахстан, Узбекистан, Туркменістан), результати були більш задовільні.

Здобувши незалежність, нові держави Центральної Азії зіткнулися із труднощами, що були і в інших колишніх республіках СРСР: розірвання виробничо-господарських зв'язків, припинення дотацій із союзного бюджету, зменшення обсягів виробництва, висока інфляція і зростання цін. Економіка і досі залишається слабкою, що зумовлює низький рівень життя. Це, в свою чергу, спричинює колосальні міграційні потоки.

Розрізняли міграцію внутрішню та зовнішню. Внутрішня в основному проходила лінією «менш розвинені райони й області - більш розвинені», «село - місто». Відчувши проблему безробіття, брак державних дотацій промисловості й сільського господарства, населення (переважно молодь і люди працездатного віку) почало змінювати міграційну картину в державах регіону. Треба особливо наголосити, що в усіх центральноазіатських республіках, за винятком Казахстану, сільське населення переважає над міським: у Туркменістані воно становить 60%, Киргизстані, Таджикистані й Узбекистані - 63-70, у Казахстані - 44%. Міграція сприяла посиленню маргіналізації сільського населення, яке прибувало до міст.

Саме з цих країн відбувається наймогутніший потік зовнішньої міграції серед усіх пострадянських ННД. Зовнішня міграція початку і середини 1990-х років припадала здебільшого на країни СНД, в основному Росію, і країни далекого зарубіжжя - переважно Євросоюзу. Погіршення політичного, економінного, соціального становища, як реального, так і очікуваного, спонукало до масового від'їзду етнічних росіян, українців, німців, поляків та ін. Разом із тим поверталися на історичну батьківщину етнічні казахи, киргизи, узбеки із сусідніх країн - переважно з Китаю, Монголії, Афганістану. Проте це явище не можна оцінити однозначно. Приваблені закликами урядів центральноазіатських держав повернутися під відповідні гарантії - одержання житла, соціальної допомоги, прибульці насправді зіткнулися з багатьма складнощами, насамперед, фінансового, соціального і адаптаційного характеру. ННД виявилися неготовими до прийняття нових громадян. Тому через певний час почався обернений відплив із країн.

В останнє десятиліття все чіткіше вимальовується картина міграційних потоків самого регіону: сторонами, які «приймають», насамперед Росія і Казахстан (відповідно 81 і 12-13% зовнішніх міграційних потоків), а «відправляють» Киргизстан, Узбекистан, Таджикистан. Економічна мотивація міграції з цих республік пояснюється надлишком трудових ресурсів при нестачі природних ресурсів, низьким рівнем розвитку економіки, що призводить до невисокої оплати праці населення і зростання безробіття. На кінець 2003 р. середня заробітна плата у Казахстані становила - 192 дол., Киргизстані - 43,8, у Таджикистані - 21,9 дол. (На той час у Росії середня заробітна плата становила 249 дол.) За даними Міністерства внутрішніх справ Киргизької республіки, кожний четвертий працездатний громадянин цієї країни перебуває на території Росії. З Таджикистану, починаючи з 1992 р., з метою заробітку виїздили від 29 до 39% населення.

Трудова міграція прямим або опосередкованим чином сприяє стабілізації внутрішньої ситуації та розвитку середньоазіатських країн. Безпосередній вплив тут полягає у тому, що вона відіграє роль амортизатора соціального невдоволення, дає змогу поповнювати валютні резерви країн за рахунок податків на перекази трудівників-мігрантів. На утримання родин гастарбайтери щорічно надсилають мільярдні суми, які можна розглядати як «зовнішні інвестиції». Опосередкований вплив полягає у тому, що працівники-мігранти набувають кваліфікацію або підвищують її. Хоча слід зазначити, які найчастіше мігранти за межами своїх країн займаються малокваліфіковавою працею, яка не потребує спеціальних навичок.

Значну частину населення у центральноазіатських республіках завжди складало російське, точніше сказати російськомовне населення. Його становище не безпроблемне. Суперечливість у ставленні і місцевого населення, і правлячих режимів до нього закладена історично. Виявлялися також характер міграції слов'ян до цього регіону, і види їх діяльності, і начебто ворожість до ісламу. За радянських часів чисельність переселенців збільшувалася унаслідок голоду, «розкуркулювання» і колективізації, через прискорену індустріалізацію, яку в основному здійснювали прибулі російськомовні робітники та інженерно-технічні кадри. Більше половини російськомовного населення у Середній Азії (тобто без Казахстану) на момент всесоюзного перепису 1989 р. не були місцевими уродженцями. Більша їх частина зосереджувалася у містах.

З розвалом СРСР і утворенням нових незалежних держав росіяни і російськомовні громадяни почали зазнавати все більше утисків - від убивств і пограбувань у Таджикистані до повзучої дискримінації у Киргизстані або Казахстані. їм жорстко поставили умову: вивчати місцеві мови, без знання яких не можна займати управлінські посади, працювати у вищих навчальних закладах тощо. Щоправда, у Казахстані, Киргизстані й Туркменистані здійснювали деякі заходи попередження дискримінації росіян: внесені зміни до законів про державну мову і громадянство. Проте в реальному житті відбувається явна і прихована дискримінація. Тому за часи незалежності з республік Центральної Азії виїхали мільйони росіян і російськомовних мешканців, в основному інженери, вчителі, представники наукової інтелігенції, фахівці різних галузей економіки. Це погіршує трудовий потенціал країн. Проте вони роблять це, намагаючись втілити в життя принцип «Одна нація - одна держава», мається на увазі азійська.

Размещено на Allbest.ru