Тридцятилітня війна (1618-1648)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Тридцятилітня війна (1618-1648)

Тридцятилітня війна була першим загальноєвропейським конфліктом за участю більшості держав тодішньої Європи: Габсбурзького блоку разом з Ватиканом, з одного боку, і Франції, Швеції, Нідерландів - з другого. Фактично це була війна між католицизмом і протестантизмом (абсолютистська Франція, однак, пристала до другого табору). Причинами війни були внутрішні суперечності в німецькому світі, суперництво європейських держав, зокрема Франції з австрійськими та іспанськими Габсбургами. тридцятилітня війна загальноєвропейський

Габсбурги - династія, яка правила так званою Священною Римською імперією німецької нації (до 1806р.), Іспанією (1616-1700), Австрійською імперією (формально з 1804р.) та Австро-Угорщиною (1867-1918). Своє ім'я династія отримала від назви замку Габсбург, побудованого 1027р. на р. Ааре у Швейцарії. Спочатку Габсбургам належало ландграфство Верхнього Ельзасу та деякі землі в Люцерні. Фрідріх І дещо розширив ці володіння, а за правління його онука Габсбурги дістали також графство Ааргау, В першій половині XIII ст. володіння графа Рудольфа поділили його сини Альбрехт Мудрий і Рудольф. Рудольф заснував так звану Лауффенбурзьку лінію Габсбургів, яка у свою чергу розпалася ще на дві, але в 1415 р. припинила існування. Альбрехт Мудрий став родоначальником головної лінії династії. Його син - перший імператор з династії Габсбургів Рудольф І (1273-1291) - протягом 1276-1278рр. відвоював у Чехії Австрію, Штирію, Каринтію та Крайку, створивши ядро володінь Габсбургів. 31438р. і аж до ліквідації Священної Римської імперії німецький трон фактично був спадковим у династії Габсбургів. За сина Фрідріха III (1440-1498) Максиміліана І (1493-1519) до австрійських володінь династії було приєднано Нідерланди. За Карла V (1519-1556) Габсбурги об'єднали під своєю владою Німеччину, Австрію, Іспанію, Нідерланди, частину Італії та американські колонії Іспанії. Після зречення Карла V Іспанія з її володіннями в Старому та Новому світі перейшла до його сина Філіппа II - засновника іспанського відгалуження Габсбургів, а Австрія з імператорським титулом - до його брата Фердинанда І (1556-1564). У результаті війни за Іспанську спадщину (1701-1714), яка спалахнула після смерті останнього іспанського короля з династії Карла II (1665-1700), австрійські Габсбурги оволоділи іспанськими Нідерландами та Італією. Як лише номінальні правителі Німеччини Габсбурги прагнули закріпитися в Австрії та інших підвладних їм областях, встановлюючи абсолютистські режими. Від шлюбу Марії Терези (1740-1780) з лотаринзьким герцогом Францем Стефаном народилися Йосиф II (помер 1790р.) і Леопольд II - родоначальник останнього коліна династії, що правила в Австро-Угорщині. В результаті революції 1848-1849рр. Фердинанд І (1885-1848) був змушений зректися австрійського трону на користь свого племінника Франца Иосифа І (1848-1916), котрий у грудні 1867р. санкціонував австроугорську домовленість про утворення дуалістичної Австро-Угорської монархії. Останній представник правлячої династії Габсбургів Карл І (1916-1918) зрікся престолу після поразки Австро-Угорщини в Першій світовій війні 1914-1918 рр.

Німецькі протестантські князі для захисту своїх прав об'єдналися в союз - Унію. Незабаром католики у відповідь утворили своє об'єднання - Лігу. Обидві сторони готувалися до збройної боротьби. Франція будь-якими засобами намагалася не допустити посилення впливу Габсбургів у німецькому світі та підтримувала князів-протестантів. Вона сподівалася приєднати Ельзас і Лотарингію. З Іспанією Франція конфліктувала через Південні Нідерланди та Північну Італію.

Воєнні дії розпочалися під час правління цісаря Матіса, який намагався примирити протестантів і католиків. Одного разу на скаргу чеських протестантів він відмовився покарати католиків. Це дуже роздратувало протестантів Чехії. 1618 р. з вікон Празького замку чехи викинули трьох урядовців, які управляли країною від імені цісаря. А згодом чехи повстали проти Габсбургів, що, власне, і стало початком Тридцятилітньої війни (1618-1648).

Історики поділяють Тридцятилітню війну на кілька періодів: чеський, датський, шведський і франко-шведський.

Чеський період (1618-1620)

Після подій у Празькому замку чехи-дворяни створили тимчасовий уряд, організували чеську армію, вигнали всіх єзуїтів і найвищих осіб католицької церкви, проголосили про вихід з-під влади Габсбургів та утворили самостійну державу. Своїм королем вони обрали Фрідріха, курфюрста Пфальцського, керівника Унії. Разом зі пфальцським військом чеські загони рушили на Австрію і 1618 р. досягли Відня. Це стурбувало весь католицький світ. Австрію підтримали Іспанія, Річ Посполита, Ліга під проводом баварського князя Максимі ліана. До того ж у таборі повстанців не було одностайності. Військо цісаря на чолі з полководцем Тіллі швидко перейшло у наступ і згодом вступило на територію Чехії. 1620 р. відбулася вирішальна битва під Білою Горою, в якій чеське і пфальцське війська зазнали поразки.

У Чехії розпочалися розправи над протестантами. У Празі було прилюдно страчено 27 керівників чеського повстання. Багато повстанців ув'язнено, решта - змушена емігрувати з країни. У Чехії відновили католицьку церкву. Повсюдно знищувалася гуситська і протестантська література. Із самостійної держави Чехія знову на тривалий час перетворилася на німецьку провінцію. Протестантські князі, налякані рішучістю цісаря, спочатку розгубилися, але потім повстали проти нього, їх підтримали Англія, Голландія, Франція і Данія.

Датський період (1625-1629)

З ініціативи кардинала Рішелье між Англією, Голландією і Данією був укладений Троїстий союз проти австрійських та іспанських Габсбургів. Датські війська об'єдналися з військами протестантських князів. Велику грошову допомогу надали Англія і Голландія. Цісар Фердінанд II не мав змоги особисто протидіяти супротивникам і звернувся до багатого дворянина Альбрехта Валленштейна з пропозицією організувати опір. Валленштейн зібрав 30-тисячну армію найманих солдатів і незабаром почав завдавати датчанам поразку за поразкою. Зрештою 1629 р. з Данією було укладено мир.

Альбрехт Валленштейн (Вальдштейн) (1583-1634) - чех за походженням, полководець, з 1625р. головнокомандувач у Тридцятилітній війні 1618-1648рр. Здобув низку перемог над військами датського короля Хрістіана IV, який уклав з ним мир у Любеці (1629), і німецьких протестантських князів. Зазнав поразки біля Лютцена від армії шведського короля Густава ІІ Адольфа (1632). За звинуваченням у відносинах з ворогом був відсторонений від командування й убитий своїми офіцерами у фортеці Егер ("єгерська катастрофа").

Шведський період (1630-1635)

Ще одного союзника у боротьбі з Габсбургами Рішельє знайшов в особі шведського короля Густава II Адольфа. 1630 р. його військо переправилося в Померанію. Цього разу німецькі протестантські князі проголосили нейтралітет, що не входило в плани шведів. Але прихильність німців Густав II Адольф здобув після трагедії Магдебурга, що згорів унаслідок нападу військ Ліги на чолі з Тіллі. Тоді союз зі Швецією уклали Бранденбург і Саксонія - наймогутніші північнонімецькі князівства.

1631 р. поблизу Лейпцига шведи завдали нищівної поразки військам Ліги, здобули Нюрнберг, а незабаром розбили цісарські війська на р. Лех. Полководець католицької Ліги Тіллі був смертельно поранений. Згодом шведи захопили Аугсбург і баварську столицю Мюнхен, а їхні союзники - саксонці - зайняли Чехію.

Фердінанд II опинився у дуже скрутному становищі і вирішив знову звернутися до Валленштейна, який зібрав нове військо і вирушив у похід, захоплюючи території. Біля міста Лютцен шведи перемогли Валленштейна, але під час цієї битви загинув король Густав II Адольф. У подальшому шведи вже не перемагали і згодом відступили з Південної Німеччини. Навесні 1635 р. Габсбургам удалося укласти мир із саксонським курфюрстом, здавалося, що справи знову складалися для них сприятливо, але саме тоді кардинал Рішельє вирішив відкрито вступити у війну.

Франко-шведський період (1635-1648)

Франції допомагали насамперед Швеція і Голландія. Проте спочатку союзники не мали успіху. Після смерті Рішельє ситуація змінилася на краще. Війська Габсбургів зазнавали поразки. Цісар Фердінанд III змушений був розпочати мирні переговори.

Восени 1648 р. було укладено Вестфальський мир. Його наслідками були: значні територіальні приєднання до держав-переможниць (Франція одержала Ельзас і Лотарингію, а також міста Мец, Тулон і Верден; Швеція здобула Померанію); закріплення політичної роздробленості Німеччини (католицькі, лютеранські і кальвіністські князі дістали однакові права); визнання цілковитої незалежності Голландії та Швейцарії.

Країни сходу в ХVІ-ХVII ст.

Османська імперія сформувалася внаслідок майже безперервних агресивних війн. Її володіння знаходилися в трьох частинах світу - Європі, Азії, Африці. У XVI ст. імперія продовжувала завоювання. Спочатку їх активно проводив султан Селім І (1512-1520). 1514 р. він пішов походом на Персію і завдав нищівної поразки армії перського шаха. Незабаром турки завоювали землі азербайджанців, дагестанців і курдів, потім розбили війська єгипетських мамелюків і захопили Сирію, Палестину та Ліван. Селім І оволодів Єгиптом, священними для мусульман містами Меккою і Мединою. Після цього він оголосив себе халіфом як главою всього ісламського світу.

Продовжуючи політику батька, султан Сулейман II Питний (1520-1566) досягнув найвищої військово-політичної могутності Туреччини. Він був не тільки видатним полководцем і спритним політиком, а й освіченим правителем, який розумів значення культури. Істотний вплив на його політику здійснювала дружина - українка Роксолана.

Сулейман II здобув м. Белград, о. Родос, частину Угорського королівства, західні області Грузії та Вірменії, Месопотамію, Аравію, території Тріполі та Алжиру.

З часів Сулеймана II турецький султан користувався необмеженою владою, яку здійснював через великого візира (у військово-адміністративних справах) і шейх-уль-іслама (у релігійних і судових). У державі було запроваджено чітку структуру військо-во-адміністративного устрою: всю територію поділено на провінції, кожна з яких поділялася на санджаки. До складу імперії входили також Валаське, Молдавське і Трансільванське християнські князівства, що сплачували їй щорічну данину. Особливий статус мали Кримське ханство, Мекка, Тріполі та Алжир.

Після смерті Сулеймана II турки почали зазнавати поразок. Так, турецький флот був розбитий під Лепанто об'єднаним флотом Іспанії, Венеції та Папи Римського. Цей бій довів, що турки не такі непереможні, як тоді вважали.

Сулейман II сприяв розвиткові турецької культури, особливо архітектури. Активізувалася розбудова столиці імперії Стамбула, зокрема спорудження мечетей, медресе, лікарень.

Родоначальником турецької поезії був Алі Ашин-паша, який написав збірку віршів "Книга пізнання". Життя різних країн і народів у "Книзі мандрів" описав учений Євлія Челебі,

У Китаї у XVI - першій половині XVII ст. за часів правління династії Мін значно погіршилися внутрішні справи. Невдоволення народу зростало внаслідок посилення феодальної експлуатації. Деякі урядовці пропонували імператору здійснити в країні невідкладні реформи, але за це їх позбавляли посад і жорстоко карали. Проте ситуація дедалі ускладнювалася і змусила династію Мін призначити на високі державні посади прихильників реформ.

Наприкінці XVI ст. виникло перше політичне угруповання, центром якого стала конфуціанська академія Дунлінь. Дунлінці розробили програму нововведень: обмеження великого феодального землеволодіння, зниження податків, заохочення розвитку ремесел, торгівлі і підприємницької діяльності, позбавлення деяких прав власників мануфактур, де використовувалася наймана праця, тощо. 1620 р. імператор підтримав багато пропозицій від дунлінців, але незабаром його отруїли, і реформи не були здійснені.

Тим часом розорений китайський люд збирався в горах і лісах, створюючи повстанські загони. Вони нападали на маєтки феодалів, військові гарнізони, захоплювали зброю. Серед повстанців були селяни, ремісники, міська біднота, солдати, навіть деякі землевласники.

1639 р. в Китаї розпочалася справжня селянська війна. Повстанці захопили великі території, знищували місцеві органи влади, роздавали населенню зерно, худобу, майно багатіїв, створювали нові органи управління на місцях, зменшували податки. Головною метою повстанців було повалення імператора, знищення його урядовців і великих феодалів. Влітку 1643 р. повстанці під проводом Лі Цзиченя рушили на Пекін і захопили його. Імператор учинив самогубство, його скарбниця і майно були конфісковані. Найреакційніших феодалів, урядовців і командуючих каральними військами було страчено. Влада перейшла до Лі Цзиченя.

Китайські феодали були не в змозі придушити повстання власними силами. Тоді командувач імператорських військ звернувся за допомогою до маньчжурських князів. Об'єднані сили розпочали наступ на Пекін і 6 червня розбили повстанців. Лі Цзи-чень загинув у бою. Селянська війна зазнала поразки.

Після захоплення Пекіна маньчжури проголосили імператором Китаю малолітнього сина свого вождя Абахая. Так розпочалося правління маньчжурської династії Цій" що перебувала при владі до 1911 р.

Цінська імперія успадкувала від попередніх китайських династій великодержавні претензії на верховенство над усіма, насамперед над сусідніми країнами і народами. Маньчжури проводили загарбницьку політику, їхні війська не раз вторгалися в сусідні з Китаєм держави, а наприкінці XVII ст. підкорили Північну Монголію.

У XVI-XVII ст. значного розвитку в Китаї набули ремесла і наука. Тогочасні китайські вироби з шовку, фарфору і нині вражають вишуканою красою. Цінні відомості про ліки рослинного, тваринного та мінерального походження зібрав і узагальнив Лі-Ши-чжень. Китайці шанували свою історію. Саме їм належить вислів: "Не забувай минулого, воно - вчитель майбутнього".

Складним був історичний поступ Індії у XVI-XVII ст. Морська експедиція Васко да Гами 1498 р. призвела до колоніального загарбання Індії європейцями. Вже на початку XVI ст. португальці захопили окремі західні райони. Проте більшість індійської території залишалася під владою місцевих правителів.

1526 р. через афганські гірські проходи до Індії проник інший завойовник - емір Бабур. Його 12-тисячне військо розгромило 40-тисячну армію султана Ібрагіма Лоді. Бабур увійшов у Делі і проголосив себе шахом Індії (тобто її імператором). 1527 р. проти нього утворилася коаліція мусульманських та індуських князів Північної Індії, але у вирішальній сутичці він переміг їх. У наступні роки Бабур завоював Біхар і Бенгалію. Зі своїх володінь в Афганістані та Північній Індії Бабур створив велику державу - імперію Великих Моголів. Його наступники приєднали до неї Середню і Південну Індію.

У XVI-XVII ст. народи Індії не забували й власної культурної спадщини. Великою повагою користувався поет Тулсі Дас, який написав славнозвісну поему "Рамаяна".

Для подолання релігійних суперечностей 1575 р. за наказом шаха Акбара (1556-1605) було споруджено Молитовний дім. Цей правитель сповідував принцип "один государ - одна релігія", намагаючись подолати одвічне розмаїття релігійного життя Індії. Він навіть спробував нав'язати нову віру, що поєднувала іслам, індуїзм та інші вірування, проте значного визнання вона не здобула.

Размещено на Allbest.ru