Размещено на http://www.allbest.ru/

СТВОРЕННЯ СОЮЗУ РАДЯНСЬКИХ СОЦІАЛІСТИЧНИХ РЕСПУБЛІК

"Другим виданням" Російської імперії став Союз Радянських Соціалістичних Республік. Ведучи посилену пропаганду й агітацію, спираючись на економічні та політичні засоби, серед яких важливу роль відігравали силові, більшовикам вдалося встановити контроль над більшістю територій держави, що розпалася. Спочатку уламки Імперії існували як формально незалежні радянські республіки. Щоправда, у 1920-- 1922 рр. Російська Соціалістична Федеративна Радянська Республіка уклала з іншими радянськими республіками договір про військовий і фінансово-економічний союз, однак деякі значні повноваження за ними залишалися. Наприклад, Україна зберігала деякі республіканські народні комісаріати (міністерства), зокрема наркомат з іноземних справ і право вступати у дипломатичні відносини з іншими державами. Подібні обставини створювали незручності для більшовиків, які прагнули перемоги комунізму на всій земній кулі, а тим більше до встановлення своєї безумовної влади на "одній шостій суші". При цьому треба було дуже ретельно облаштувати майбутні відносини між радянськими республіками.

У цьому питанні в більшовицькому керівництві було висунуто два проекти. Перший відстоювався Йосипом Сталіним, тодішнім наркомом РСФРР у справах національностей і генеральним секретарем ЦК РКП(б), він одержав назву проекту автономізації. Проект передбачав входження радянських республік до складу Російської Соціалістичної Федеративної Радянської Республіки і перетворення їх на її органічні частини, тобто насправді йшлося про їх поглинання. Вірменія, Азербайджан і Білорусія прийняли цей проект. Однак представники України та Грузії рішуче його розкритикували.

Федералізація

Другий проект -- федералізації -- висунув і енергійно відстоював Володимир Ленін. Він розумів, що автономізація зводила нанівець конституційну національну державність і тим самим створювала основу для наростання національно-визвольної боротьби проти всевладдя Росії. В. Ленін визначив позицію таким чином: "Федерація, що ми вводимо... послужить саме найважливішим кроком до самого міцного об'єднання різних національностей у єдиний демократичний центр -- Радянську державу". Федерація мислилася як перехідний етап напередодні світової пролетарської революції та важливий крок на шляху до злиття і подолання національних відмінностей. Ленінський план здобув перемогу над сталінським саме тому, що вождеві вдалося це пояснити.

30 грудня 1922 р. створений Союз Радянських Соціалістичних Республік згідно з договором, що об'єднав Російську Соціалістичну Федеративну Радянську Республіку (з вісьма автономними республіками і тринадцятьма автономними областями) з Українською, Білоруською і Закавказькою Федеративною республіками. Юридичне оформлення СРСР було довершено прийняттям 31 грудня 1924 р. союзної Конституції, що містила Декларацію і Договір про утворення Радянського Союзу. Формою державного устрою проголошувалася федерація республік. Республіки делегували союзним органам велику частину своїх функцій: оборонну, зовнішньополітичну, зовнішньої торгівлі, внутрішньої безпеки, транспортну, бюджетну, планування, зв'язку. У компетенції республіки залишалися питання освіти, охорони здоров'я, внутрішніх справ, соціального забезпечення (згодом вони також були централізовані).

Союзним органом став з'їзд Рад СРСР, що мав збиратися раз на два роки (за Й. Сталіна про нього "забули"). Між з'їздами верховну владу повинен був здійснювати Центральний виконавчий комітет СРСР, до складу якого входили дві палати -- Рада Союзу і Рада національностей. Між сесіями ЦВК уся повнота законодавчої влади мала здійснюватися його Президією. Виконавча влада належала Раді народних комісарів (аналог Ради Міністрів), народні комісари керували відповідними галузями народного господарства. Державне політичне управління (ДПУ), що замінило Всеросійську надзвичайну комісію в 1922 р., мало статус союзного комісаріату.

Незважаючи на формально проголошені права республік та їхні гарантії, Конституція 1924 р. передбачала постійне втручання центральної влади у справи республік (глава IV, ст. з 13 до 29). Рішення приймалися у центрі, він же контролював владу на місцях.

У вересні 1924 р. незалежні за нормами міжнародного права Народні радянські республіки Бухара і Хорезм самоліквідувалися й увійшли до складу Узбецької, Туркменської і Таджицької союзних республік. У1936 р. була ліквідована Закавказька Федеративна Республіка. У сталінській конституції того самого року було зафіксовано 11 радянських республік: Росія, Україна, Білорусія, Грузія, Вірменія, Азербайджан, Узбекистан, Туркменістан, Таджикистан, Казахстан і Киргизія,

Зміни на рівні союзних республік відбувалися потім тільки за рахунок анексії нових територій. У результаті гітлерівсько-сталінського пакту 1939 р. і перемоги Радянського Союзу в Другій світовій війні були повернуті не тільки ті населені східними слов'янами землі, що входили до складу Російської імперії, а й приєднані Східна Галичина, Північна Буковина і Закарпаття, що самодержавству ніколи не належали. До складу СРСР були включені території, які раніше належали Російській державі, а саме: Литва, Латвія, Естонія, Бессарабія. В результаті цього були створені Латвійська, Литовська, Естонська і Молдавська союзні республіки. Також були приєднані частина Карелії, північна частина Східної Пруссії й місто Кенігсберг (з 1946 р. -- Калінінград) із прилеглою територією, а на сході -- Танну-Тува, Південний Сахалін і Курильські острови.

За кожною з радянських республік закріплювалися рівні права, у тому числі право вільного виходу із союзної держави. Однак це право мало суто декларативний характер. Усі, хто висловлював хоча б найменший натяк на національне самовизначення, розглядалися як "буржуазні націоналісти", "вороги народу" і піддавалися репресії. Особливо негативно реагувало радянське керівництво на національні устремління українців, адже через їхню значну численність, а також економічне і стратегічне значення їхньої республіки, вони були для імперії набагато важливішими, ніж всі інші групи неросійського населення.

Радянський Союз -- найгуманніша, найінтернаціональніша держава -- насправді був імперією, адже її основною ознакою є єдине структурування великого різнорідного простору, його єдине зовнішнє нормування. Імперія уніфікує й інтегрує свій простір. Він структурований та інтегрований спеціальними структурами, переважно силовими. Власне імперію можна розглядати як спосіб і механізм силової інтеграції й уніфікації великих різноманітних територій. У національній сфері перспектива із самого початку бачилася в злитті, а насправді уніфікації, усіх -- великих і малих -- народів і народностей у єдиний радянський народ, пізніше названий новою історичною спільністю. Етнічні розходження допускали лише в другорядних сферах: народному мистецтві, фольклорі, промислах, одязі, їжі, формах побуту. Однак їм важко було утриматися під пресом впливу ідеології, що уніфікує, школи, художньої культури соцреалізму, засобів масової інформації й агітації. Й. Сталін визначив курс на створення культури "національної за формою і соціалістичної за змістом". Комунізм у СРСР виступав як грандіозна система подолання тих цивілізаційних розривів, що дошкуляли Російській імперії протягом століть. Скасовувалися, чи зживалися, послаблялися всі обмежені, локальні форми буття -- сімейні, кланові, територіальні, національні, релігійні. Це робили з метою зміцнення інтернаціоналізму, що мав об'єднати всіх трудящих "на класовій основі" -- базисі влади.

Простір імперії було створено, заповнено й оформлено владою. Особливість СРСР як централізованої держави полягала у тому, що вона будувалася не по радянській вертикалі, тобто шляхом знищення національних держав, а по партійній. Суверенітет національних держав формально закріплювалася у Конституції. Однак фактично він зводився нанівець диктатурою правлячої комуністичної партії -- "Партії інтернаціоналістів". Прихід більшовиків до влади визначив долю всіх інших політичних партій. У 1927 р. один з керівних діячів РКП(б) коротко і чітко сформулював її позицію; "...B обстановці диктатури пролетаріату може бути і дві, і три, і чотири партії, але тільки за однієї умови: одна партія буде при владі, а всі інші у в'язниці". Більшовики зуміли встановити такий режим, що потім іноземні дослідники радянського ладу назвали "party-state", тобто "партію-державою". Без комуністичної партії Радянський Союз був би неможливий. Коли у період горбачовської перебудови її позиції послабилися, не залишилося іншої сили -- ні армії, ні КДБ, ні спільної валюти, ні спільної мови, які могли б скріпити Союз, що розвалювався.

Однак було б неправильно нову державу розглядати лише як реставрацію колишньої Російської імперії. Це була універсальна інтернаціональна імперія з централізованим адміністративно-репресивним апаратом, що забезпечував переливання ресурсів не тільки від периферії до центру, а й навпаки, хоча і те й інше зберігалося в безумовній залежності від центру. Інакше, як можна було б забезпечити прискорений розвиток раніше істотно відсталих регіонів? Імперія перестала бути російською не тільки за назвою, а й за статусом російського населення (у таборах переважна більшість ув'язнених були росіянами), та національною належністю правлячого класу (Й. Сталін -- Джугашвілі був, як відомо, грузином). Національну приналежність витісняла партійна. Людина включалася в партійно-державну систему на умовах відмови від належності до своєї нації та входження в ряди "справжніх інтернаціоналістів". Така особа, як і всі інші громадяни СРСР, ставала "гвинтиком", однак не набагато більш привілейованим, ніж безпартійні.

У 1936 р. Конституція Союзу Радянських Соціалістичних Республік законодавчо закріпила перемогу соціалізму. У першій статті йшлося про те, що СРСР -- "соціалістична держава робітників і селян". У главі "Суспільний лад" були закріплені головні і визначальні риси соціалістичного устрою, політичною основою якого проголошувалися Ради депутатів трудящих, яким належала вся влада в країні. У 1977 р. була прийнята Конституція "розвинутого соціалістичного суспільства, що будує комунізм", у якому вся влада належить народу. Тобто офіційно проголошено радянське суспільство соціалістичним. Однак таку оцінку не розділяли за межами соціалістичного табору. Дослідники пропонували чимало моделей, що пояснювали сутність ладу, створеного у Радянському Союзі. Серед них можна виділити декілька найвідоміших і таких, що користуються значною підтримкою в наукових і політичних колах.

Реальний соціалізм

Така самоназва була офіційно прийнятою у Радянському Союзі та країнах так званої світової соціалістичної системи. Проте в дійсності справжній соціалізм в СРСР не існував. Справжній соціалізм -- це відсутність експлуататорських класів, суспільна власність на засоби виробництва, неможливість експлуатації, соціальна справедливість, свобода, рівність та ін. У реальному житті цього не було. Вплив пануючого партійно-номенклатурного класу був безмежним, оскільки він монополізував не лише економіку, а й політичну владу, нещадно експлуатував населення. Соціальна несправедливість виявлялася у різних формах: від функціонування окремих закритих фондів забезпечення життєдіяльності керівництва до постійного підвищення нормативів продуктивності праці без змін у заробітній платі працівників. Суспільної власності на засоби виробництва не існувало, оскільки суспільство було від засобів виробництва відчужене. Влада належала не народові, а панівному класові, який правив "від імені народу". Тобто використання моделі "реального соціалізму" для характеристики радянського ладу не відповідає історичній дійсності.

Незріла революція

соціалістичний республіка федерація радянський

Модель народилася в колах західної соціал-демократії, її провідником був Карл Каутський. Згідно з нею Росія за рівнем соціально-економічного розвитку була аж ніяк не готова до соціалістичної революції. Тому будь-яка штучна спроба перескочити через реальність могла призвести і призвела лише до найнегативніших наслідків. Замість соціалізму з'явилося дещо повністю протилежне соціалістичним ідеалам. Історія показала, що прибічники цієї моделі мали рацію.

Секулярна теократія

Така модель є релігійною інтерпретацією радянського суспільства. Для декого це було втіленням тисячолітнього царства Божого, тільки без Бога. При цьому марксизм і соціалізм розглядаються як релігійні системи, замінники релігії, месіанські течії. Саме на таких позиціях критики радянського суспільства стояли Микола Бердяєв, Аден Безансон. Водночас мали і мають спроби розглядати радянське суспільство як втілення екзистенціального зла, зла демонічного, такого, що не здатне змінитися і може бути знищене тільки силою. Таких позицій певний час дотримувався президент США Рональд Рейган. Проте були й ліворелігійні мислителі, як у Росії, так і за її межами, які вважали соціалізм втіленням істинного християнства. Адже відомо, що перші послідовники Христа жили соціалістичними комунами. В "Діяннях апостолів" зазначено: "Всі ж віруючі були разом, мали все спільне: і продавали маєтки і всіляку власність, і розподіляли всім, дивлячись на нужденність кожного". Очевидно, що витоки соціалістичної ідеології, цінностей зрівнювання, колективізму, централізованого розподілу беруть початок у глибині століть, у тому числі і в часи зародження християнства. Тому наявність спільних цінностей дозволила деяким мислителям зробити висновок про "втілення християнства" у соціалістичній практиці.

Оборонна модернізація

Модель, яку запропонував Джон Каутський, пояснює появу нової системи необхідністю захистити модернізацію відсталої країни, що перебувала на периферії капіталістичного світу й боялася колоніального загарбання вже модернізованим Заходом. У цьому світлі створення централізованої економіки, повна мобілізація внутрішніх ресурсів, форсована індустріалізація розглядаються як природна захисна реакція Росії на західну загрозу. Інакше кажучи, як щось на зразок російської національно-визвольної революції проти капіталізму. Така модель мала великий успіх у "третьому світі", іноді вона була предметом наслідування у деяких таких країнах.

Азіатська реставрація

Модель, за якою комуністичні режими є, по суті, реставрацією стародавніх азіатських деспотій. Уперше такий погляд висунув Карл Вітфогель. Дещо споріднене можна знайти в праці Фрідріха Енгельса "Франкський період", в якій він писав, що там, де державна влада "виникає, як у... азіатських народів і у росіян, -- у період, коли община обробляє свою землю ще спільно, або, крайньою мірою, передає тільки у тимчасове користування окремим родинам, тобто де, таким чином, ще не утворилася приватна власність на землю, -- там державна влада з'являється у формі деспотизму". Дійсно, в характеристиці класичних східних деспотій і радянського устрою чимало схожих рис. Так східні деспотії складалися за умов спочатку повної відсутності, а потім другорядної ролі приватновласницького начала. Альтернативою йому була влада-власність і державний спосіб виробництва, коли додатковий продукт належав правлячому дому, який був єдиновладним власником і розпорядником додаткового продукту в загальнодержавному масштабі. До цього слід додати довільний характер вилучення правителем у безпосередніх виробників засобів і продуктів виробництва. Все це дуже схоже із системою, що встановилася в Радянському Союзі з "експропріацією експропріаторів", "розкуркуленням", "боротьбою з нетрудовими прибутками" тощо.

Серед інших характерних ознак можна назвати такі:

-- визнання за верховну цінність благо держави;

-- жорстка система цінностей, орієнтованих на збереження непохитності ладу і підозріле ставлення до інновацій;

-- чіткий поділ на виробників і управителів; переважання адміністративно-командних зв'язків;

-- панування відносин перерозподілу;

-- гарантування прожиткового мінімуму населення за умов мінімуму особистого вибору індивіда;

-- стримування приватновласницької підприємницької активності людини, що була деструктивною для існуючої системи;

-- відсутність орієнтації на приватні, індивідуалістичні норми і цінності;

-- вироблення стимулів до ідентифікації, а то й злиття людини із системою;

-- розробка норм поведінки й конформного морального стандарту;

-- уміле спрямовування ініціативи й енергії індивіда у релігійне або інше русло, ініційоване владою;

-- визначення ролі людини насамперед як члена певної общини, колективу, де люди пов'язані солідарними відносинами;

-- сувора обмеженість свободи та ін.

Наведена характеристика типова для стародавньої східної деспотії. Але на запитання: "Чи було таке у Радянському Союзі?" люди, яким виповнилося на 1991 р. більше ніж 16 років і які усвідомлювали реальність, можуть відповісти: "Так, все це було".

Найпоширенішим варіантом пояснення радянського ладу е модель тоталітарного суспільства. Власне кажучи, головним нервом політичного життя XX ст. стала боротьба демократії і тоталітаризму. Саме він у радянському блоці маскувався під гаслами про "владу народу", "найгуманніше суспільство", "авангард прогресивного людства" і "справжню демократію". Тому потрібно детальніше з'ясувати його сутність.

Поняття "тоталітаризм" походить від лат. totalis -- весь, повний, цілий, а потім -- англ. "totalitarianism". Це теорія і політична практика, особливо небезпечна форма автократії. Передбачаються всезагальний і повний контроль державної влади, зосередженої у вузької групи осіб, над усіма сторонами життя суспільства і громадян, фактична ліквідація конституційних прав і свобод, згортання демократії, широкомасштабне насильство і репресії проти реальних і удаваних опозиційних елементів. Сам термін "тоталітаризм" уперше ввів у політичний лексикон італійський диктатор Беніто Муссоліні для характеристики свого руху та режиму. Він закликав до "тотального" підкорення особи державі і розчинення індивіда у політичній історії. У промові 28 жовтня 1925 р. Б. Муссоліні проголосив абсолютне всесилля держави: "... все в державі, нічого поза державою, нічого проти держави". Однак в Німеччині цей термін не прижився. Адольфу Гітлеру не подобалися запозичення, і він вважав за ліпше визначати свій режим як авторитарний. Проте вже в той час (кінець 1920-х років) в англійських газетних публікаціях термін "тоталітаризм" використовували для характеристики Радянського Союзу.

Наукова розробка феномену тоталітаризму розпочалася у 1950-х роках. У 1956 р. з'явилася книга Карла Фрідріха і Збігнева Бжезинського "Тоталітарна диктатура і автократія", в якій визначаються шість головних характеристик тоталітарного "синдрому":

-- єдина масова партія, очолювана харизматичним лідером;

-- офіційна ідеологія, яка має визнаватися всіма;

-- монополія на засоби масової інформації;

-- монополія на всі засоби збройної боротьби;

-- система терористичного поліцейського контролю; централізована система контролю та управління економікою.

Такі ознаки тоталітаризму вважаються класичними, хоча майже одразу після виходу публікації вони викликали дискусію і критику. Критики вказували на те, що конструкція тоталітаризму є одномірною, тому будь-яке суспільство не може бути зведеним лише до тоталітарного виміру. Воно повністю не вкладається у цю схему. Ті процеси, що в ньому відбуваються, його доля потребують багатомірного підходу. Такий підхід відбиває не тільки складність суспільного утворення, а і його суперечливість, напруженість діючих у ньому тенденцій, переплетення внутрішніх і зовнішніх факторів тощо. Ось чому вище були наведені й інші концепції, що пояснюють різні аспекти радянського ладу. І все ж тоталітарне пояснення дає найбільше для розуміння його сутності.

Історичні умови виникнення тоталітаризму характеризувалися насамперед кризою лібералізму після закінчення Першої світової війни, зростанням ролі держави у політичній та економічній сферах, посиленням бюрократизації всіх сфер життя. Своєрідною відповіддю на кризу ліберальної демократії було виникнення тоталітарних режимів. Найбільш потужними з них виявилися гітлерівський у Німеччині та сталінський у Радянському Союзі. Це була спроба антиліберальної модернізації, що намагалася поєднати військово-технологічний та індустріальний активізм з напівтрадиціоналістським ідеалом суспільства, яке однаково думає, піддається регламентації та підкорюється.

Дехто з дослідників вважає, що тоталітарні держави існували не тільки в XX ст., а набагато раніше, зокрема в Індії -- держава династії Мауріїв (приблизно 321--185 pp. до н. е.) або китайська держава династії Цинь (221--206 pp. до н. е.). Проте їх не можна вважати такими. Вони не мали світської ідеології месіанських очікувань, що вимагає тотального зруйнування існуючого суспільства та його заміни утопічним ладом, поєднаної з монополістичною концентрацією всієї влади в руках єдиної політичної партії, керованої цією ідеологією. Тоталітаризм став можливий тільки у минулому столітті. Тоді стали реальністю величезні промислові, військово-технічні потужності, що давали колосальні можливості масового знищення людей та їх примусу. З іншого боку, з'явилися засоби масової інформації (величезні наклади щоденних газет, журналів, радіо, яке безперервно працювало, хронікально-документальні фільми та ін.), що дали змогу ідеологічно обробити й уніфікувати свідомість "масової людини". Водночас тоталітарні режими відрізняються від авторитарних, військових клік, які виникали в Латинській Америці та Африці вже після Другої світової війни. Перші насамперед спираються на масові рухи, партії, вожді яких, як правило, не входили до старих структур влади. Авторитарні режими завжди користуються підтримкою традиційних сил порядку -- армії, церкви, бюрократії. Такі режими задовольняються політичним контролем над суспільством, а тоталітарні претендують на весь політичний, соціальний і моральний лад, на людину загалом, бажаючи "перекроїти" її свідомість і поведінку так, як це потрібно владі.

Тоталітарне суспільство є в багатьох відношеннях суспільством перманентної (безперервної) революції (популярною піснею урочистих концертів до останніх років існування радянської влади була пісня зі словами: "И вновь продолжается бой. И сердцу тревожно в груди. И Ленин -- такой молодой, и юный Октябрь впереди!") або перманентної війни. Це було необхідністю, адже тоталітарна структура, як засвідчила історія, життєздатна й ефективна лише за умов війни ("гарячої" або "холодної"), матеріального дефіциту у сполученні з політичним терором, що зумовлює державну надцентралізацію.

Іноді величезні масштаби репресій у Радянському Союзі пояснюються спочатку необхідністю боротися проти контрреволюції, а потім особливостями характеру Й. Сталіна. Насправді, терор і репресії -- закономірні складові системи, що утворилася, і радянські політичні діячі тут не були оригінальними.

У грудні 1917 р. у декретах радянської влади з'явилося визначення, під яке протягом усіх наступних років її існування підпадали усі незгодні, незадоволені і такі, хто мав сумніви, -- "вороги народу". Воно вперше з'явилося ще під час Великої Французької революції в декреті якобінського Конвенту від 10 червня 1794 р. і відобразило криваві репресії влади проти своїх політичних опонентів. Перші концентраційні табори виникли в радянській Росії у 1917 р. їх започаткувала Надзвичайна комісія з боротьби з контрреволюцією і саботажем. Потім було створено величезну їх мережу, якою керувало Головне управління таборів (ГУЛАГ). До них потрапило кілька мільйонів радянських громадян, оголошених "ворогами народу".

У фашистській Німеччині нацисти також організували розгалужену систему концтаборів. У серпні 1934 р. міністр пропаганди Йозеф Геббельс визначив призначення таборів: "Перетворити антисоціальних членів суспільства у корисних членів за допомогою таких гуманних методів, які тільки можливі". Насправді це були страшні катування і тортури, що перетворилися на масові вбивства. І в гітлерівській Німеччині, і в сталінському СРСР метою було шляхом залякування тримати в покорі власні суспільства, консолідувати їх, знищуючи не тільки всіх, хто не погоджувався зі станом речей, а й людей, які виявляли цілковиту лояльність до влади.

Обидві держави перебували у тяжкому економічному стані, що потребувало прискореної модернізації заради зміцнення позицій влади. Зрушити змучених людей на тяжку працю заради цього тільки ентузіазм не міг. Комбінуючи пропаганду, терор і примус, чотири тоталітарні диктатори XX ст. -- Беніто Муссоліні, Адольф Гітлер, Йосип Сталін і Мао Цзедун здобули більше влади, ніж будь-які володарі у світовій історії. Але вони б не втрималися при владі без масових підтримки й конформізму. Така підтримка залежала не тільки від харизматичності лідера, тодішніх промислово-технічних можливостей, їй сприяли зміни масової соціально-політичної свідомості, пов'язані з виникненням "людини маси", а також масової негативної маргінальності, тобто коли значна чисельність людей втрачає звичайний лад життя, виявляється вибитою зі звичних соціальних чарунок внаслідок кризи, війни, революції та ін. Вони згодні на "сильну руку", яка забезпечить їм гарантований прожитковий мінімум. Вони погоджуються на обмеження своїх демократичних прав і свобод. Деякі сучасні російські аналітики і науковці, зокрема президент Російського державного гуманітарного університету, доктор історичних наук Юрій Афанасьєв занепокоєний процесами реабілітації сталінізму в Росії нині. На їх думку, ресталінізація в Росії, яка виявляється у зростанні сталіністських настроїв, зумовлена тим, що багато громадян опинилося у злиденності в умовах дикого капіталізму. Це викликає у них обурення і ностальгію за часами тоталітаризму, радянською системою, в якій панували брехня і трагічний самообман.

Один із найбільш глибоких критиків комунізму -- американський політолог Збіґнев Бжезинський -- так зазначав: "Феномен комунізму -- це історична трагедія. Породжений нетерплячим ідеалізмом, який відкидав несправедливість існуючого порядку речей, він прагнув до кращого і гуманнішого суспільства, проте призвів до масового гноблення. Він оптимістично віддзеркалював віру в силу розуму, здатного створити сучасне суспільство. В ім'я морально мотивованої соціальної інженерії він мобілізував найпотужніші почуття -- любов до людства і ненависть до гноблення. Таким чином, йому вдалося захопити найяскравіші розуми й найбільш ідеалістичні душі, але він призвів до найжахливіших злочинів нашого, і не тільки нашого сторіччя".

Нині ідеї комунізму не пішли у минуле, а зберігають свою привабливість. їх магнетизм можна порівняти з магнетизмом великих релігій. Комуністична ідея може захопити людину повністю. Але її вплив на історію людства нема з чим порівняти. Емоційно вона особливо сильно впливала і впливає на знедолених, оскільки виправдовувала безжальне насильство над експлуататорами, давала змогу насолодитися їх утиском, навіть загибеллю. Історія Радянського Союзу цілковито це підтверджує. Психологічно ця ідея вказувала на джерело усіх них -- приватну власність, скасування якої начебто мало призвести до справедливості та досконалості людської природи. Така обіцянка, наче віра, пробуджувала сподівання в серцях мільйонів людей. Інтелектуально ця ідея сприймалася як система мислення, що може доступно пояснити минуле і майбутнє, динаміку економічного й соціального розвитку, функціонування виробництва, соціальну мотивацію тощо. Все ставало "зрозумілішим", а життя відповідно -- легшим.

Люди -- хто щиро, а хто тільки робив вигляд -- вірили, що "Наше дело правое. Враг будет разбит. Победа будет за нами". Що життя рухається від хорошого до кращого, що труднощі тимчасові, а рух відбувається до щасливого майбутнього, де "усі блага поллються повним потоком" і кожен матиме "за потребами". У переважної більшості населення Радянського Союзу була "ясність буття" і "впевненість у завтрашньому дні" -- гарантованому прожитковому мінімумі, про який подбає держава. Багато хто був нездатен бачити правду, багато хто погоджувався бути обдуреним.

Звичайно, бажаної повної одностайності радянська влада так і не досягла. Настрої значною мірою залежали від таких факторів, як:

-- соціальна належність (робітники, селяни, номенклатурна бюрократія, технічна і творча інтелігенція, інші верстви мали свої відмінності у світосприйнятті й самоусвідомленні);

-- прямий або опосередкований вплив релігії, що раніше домінувала на тому чи іншому просторі (православ'я, протестантизм, католицизм, іслам, буддизм, язичництво);

-- час і шлях приєднання до Радянського Союзу (суттєва відмінність, наприклад, між настроями прибалтів і білорусів, українців і туркменів та ін.).

І все-таки, як потрібно розглядати ті настрої, які переважали у радянському суспільстві, особливо періоду "розвиненого соціалізму"? Як позитив чи як негатив? Важко дати однозначну відповідь. Уходячи від одномірного -- тоталітарного -- мислення, аналізуючи будь-яке явище, слід намагатися подивитися на нього з різних сторін, бачачи як "плюси", так і "мінуси". З дистанції минулих років варто спробувати оцінити, що хорошого і що поганого дав СРСР людям, які жили у ньому.

Размещено на Allbest.ur